Російська держава в період кризи кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.

Російська держава в період кризи кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.

Зміст

Вступ

Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ –ХVІІ століть.

І.1. Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.

Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії.

ІІ.1. Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави.

Розділ ІІІ. Патріотичний підйом та розгортання національно-визвольного руху російського народу.

ІІІ.1 Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський.

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Процес об'єднання російських земель навколо Москви завершився наприкінці XV століття утворенням єдиної Російської держави. Подолання феодальної роздробленості дало можливість росіянам скинути монголо-татарське ярмо й відродити незалежну державу. Монгольська влада потерпіла поразку, Золота Орда розпалася.

В XVI столітті Росія пережила економічний розквіт і добилася великих зовнішньополітичних успіхів. За правління Івана Грозного російські війська приєднали Казанське й Астраханське ханства й зміцнилися в Нижньому Поволжя. Єрмак з козаками розгромив хана Кучума в Зауральї й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії. У ході кровопролитної Лівонської війни Російська держава зайняла ряд морських портів у Прибалтиці й заснувала "нарвське мореплавання", що зв'язало країну із Західною Європою по найкоротших морських шляхах. Але війна за Балтику скінчилася поразкою. Росія втратила всі завоювання в Лівонії.

На початку XVII століття Російська держава вступила в смугу економічного занепаду, внутрішніх розбратів і військових невдач. Прийшов Смутний час, який втяг народ у безодню нещасть. Держава пережила національну катастрофу. Вона стояло на грані розпаду. Внутрішній конфлікт підірвав сили величезної держави. Вороги захопили найбільші прикордонні фортеці країни — Смоленськ і Новгород, а потім зайняли Москву. Нещастя породили широкий народний рух. У важкий час виявилися кращі риси російського народу — його стійкість, мужність, безмежна відданість Батьківщині, готовність заради неї жертвувати життям. У годину смертельної небезпеки народні маси встали на захист своєї країни й відстояли її незалежність.

Дослідження патріотичних почуттів, народного духу, відданості батьківщині за надзвичайно важких обставин інтервенції, зрад та інтриг завжди є актуальною темою для дослідження. Саме ця сторінка історії Росії показує, що далеко не все вирішують королі, царі та полководці, в даному випадку народ відіграв вирішальну роль у визволенні своєї держави від іноземних загарбників, виявивши свою стійкість, відданість справі і любов до рідної землі.

Головною метою дипломної роботи є дослідження історії Росії періоду "смутних часів" та аналіз історичних подій які відбулися в даний період. Для досягнення поставленої мети, слід вирішити наступні завдання:

вивчити передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть;

дослідити початок, розгортання та наслідки першої польсько-шляхетської інтервенції для російського народу та роль Лжедмитрія І в цих подіях;

окреслити початок піднесення масового народного руху в Росії;

визначити передумови та хід другої польсько-литовської та шведської інтервенції;

відслідкувати кризові явища та процеси що призвели до занепаду державних інституцій російського царства

розглянути розгортання національно-визвольного руху російського народу;

висвітлити боротьбу першого та другого ополчення з іноземними загарбниками;

з'ясувати роль Іллі Мініна та Дмитрія Пожарського в справі організації всенародного ополчення і визволення Російської держави від інтервентів.

Об'єктом дослідження є Московська держава на рубежі ХVІ – ХVІІ століть.

Предметом дослідження є криза Московської держави, іноземна інтервенція та визвольна боротьба російського народу в даний період.

Методологічну основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об’єктивності, система загальних науково–дослідницьких методів системного та структурно–функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльні методи.

Наукова новизна даної роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуванням нового погляду на минуле Російської держави, що дозволило відійти від панівної в радянській історіографії схеми показів проблеми.

Теоретична і практична цінність полягає, в тому, що матеріали даної роботи можуть бути використані істориками, військовими у подальшій науковій і практичній розробці проблем з історії Росії та СРСР, а також при опрацюванні нормативних курсів з історії слов’янських народів, і спеціальних курсів з військової історії та міжнародних відносин.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від смерті царя Івана Грозного (1584 р.) до середини другого десятиріччя ХVІІ століття.

Серед провідних науковців, які досліджували тему, обрану для дипломної роботи, слід відзначити Скриннікова Р.Г. Йому належить чимало праць саме з дослідження Московської держави в період "смутного часу". В праці "Борис Годунов" автор подає відомості про походження роду цього історичного діяча, дає характеристику його правління, розкриває передумови кризи російської держави, дає оцінку його політики та окреслює наслідки його царювання. Ця праця в першу чергу являє цінність в тому плані, що в ній детально досліджено всі сторони і аспекти внутрішньої політики цього царя та наслідки його анти селянської політики, що в кінцевому результаті призвело до їх виступів і селянської війни під проводом Івана Болотнікова.

У своїй монографії "Россия на кануне "смутного времени" автор визначає передумови кризи Російської держави кінця ХVІ ст., змальовує головні історичні події цього періоду, суспільні зміни, економічні перетворення, народне невдоволення тодішньою царською політикою і дає опис часу царювання Федора Івановича та Бориса Годунова.

Наступною його працею з дослідження даного питання є монографія "Россия в начале ХVІІ в. "Смута". У вступі автор дає історіографічний опис з даної проблеми, описує те, як змінювалися погляди на дослідження цього періоду в деяких авторів, які займалися дослідженням цієї теми. Автор описує події початку ХVІІ ст., характеризує становище народних мас Московської держави, економічне та політичне становище країни. Виділяє кризові явища в російському суспільстві, в хронологічній послідовності викладає головні події цього періоду і дає їм власну оцінку. Основну увагу Скринніков зокрема приділяє дослідженню становища народу, в першу чергу селянам, холопам та козакам.

Ще однією працею Скриннікова Р.Г. є його монографія "Смута в России в начале ХVІІ в. Иван Болотников". В цій книзі автор не висвітлює передумови та причини кризи Російської держави на початку ХVІІ ст., а одразу переходить до огляду головних подій. Дана праця складається з вступу одинадцяти глав і висновку. Зокрема основну частину твору автор починає з воцаріння Лжедмитрія І, далі характеризує період його правління, потім розповідає про його загибель і вступ на престол Василія Шуйського. Значну увагу приділяє селянській війні під проводом Івана Болотнікова і її перебігу. Цінним в цій праці є те, що автор багато уваги приділяє народним настроям, тим думкам і ідеям, які були домінуючими на той час.

Скринніков Р.Г. є також автором такої праці, як "Василий Шуйский". Це порівняно нова монографія випущена у 2002 році. В цій праці автор дослідив весь період життя і правління Василія Шуйського. Зокрема свою працю автор розпочав з дослідження генеологічного дерева царя, а також описав діяльність Василія Шуйського до початку його царювання. Сам же період царювання тісно переплетений з подіями "смутного часу" і є дуже цінною інформацією при вивченні даної теми. Свою працю Скринніков Р.Г. довів до останніх днів життя цієї історичної постаті.

В монографії "Самозванцы в России в начале ХVII в. Григорий Отрепьев" Скринніков Р.Г. змальовує життєвий шлях Григорія Отрєп'єва. Спершу автор досліджує його рід, а далі розповідає про його життєвий шлях аж до смерті. Ця праця є дуже важливою для даного дослідження, в тому плані що вона дає змогу краще розібратися в появі першого самозванця, в тому що саме спонукало його до тих чи інших дій і яку роль він відіграв в історії даного періоду.

Що стосується народних виступів на початку ХVII ст. то тут слід виділити такого автора як Смірнова І.І. і дві його монографії: "Востание Болотникова 1606–1607" та "Краткий очерк истории востания Болотникова". Надзвичайно ґрунтовною є зокрема перша праця в якій детально характеризуються передумови та причини повстання, його початок та перебіг, детально описаний кожен етап повстання до його розгрому. Проте даний твір дуже переобтяжений фактичним матеріалом, і другорядними подіями, що робить його важким для засвоєння. Інша монографія з дослідження повстання Болотнікова "Краткий очерк истории востания Болотникова", є скороченим варіантом попереднього твору. В ньому чітко сформульований фактичний матеріал, випущені другорядні події та факти, що робить даний твір легшим для опрацювання. Тут також змальовані головні події повстання, вміщена характеристика І. Болотнікова як особистості, подаються думки автора про наслідки повстання для подальшої долі Московської держави.

Ще одним ним дослідником народних виступів початку ХVII ст. є Буганов В.І. У своїй монографії "Крестьянская война в России начала ХVII века" він також висвітлює передумови та причини народного невдоволення, коротко змальовує антифеодальні рухи в кінці ХVI ст. від чого переходить до селянської війни під проводом Івана Болотнікова. Навідміну від Смірнова І.І., Буганов В.І. доводить заключний етап селянської війни аж до перших років царювання Михайла Федоровича Романова, обґрунтовуючи це активною участю селян та бідноти в першому та другому ополченні і подальшими акціями невдоволення.

Однією з найбільш цікавих праць по вивченні "смутного часу" є праця Морозової Л.Є. "Смутное время в России". Вона цінна перш за все тим, що в ній подано короткий зміст першоджерел, автори яких були свідками тих подій і виклали їх у повістях та сказаннях. Зокрема там вміщено "Повесть о чесном житии царя и великого князя Федора Иоановича" написаної патріархом Іовом в 1598 р. Наступним джерелом є "Сказание о Гришке Отрепьеве", яке написане в період правління В. Шуйського, автор і точна дата написання якого не відома. Далі вміщено "Историю в память сущим" Авраамія Паліцина в якій говоритися про Боже покарання яке спустилось на Московську державу за гріхи всіх людей. Описуються події від смерті Івана Грозного до другої польсько-литовської інтервенції включно. Також Морозова Л.Є. вмістила у своїй праці "Новую повесть о преславном Росийском царстве и великом государстве Московском" та "Плач о пленении и о конечном разорении Моссковского государства", які по суті не є історичними творами, так як в них не вміщено опису подій того періоду. Проте в них вміщені заклики до боротьби російського народу з інтервентами, що певним чином вплинуло на подальший перебіг подій. Ще одним важливим джерелом є "Сказание Авраамия Палицына" в якому здебільшого розповідається про боротьбу Троїце-Сергієвого монастиря поляками.

Узагальнюючою працею з історії "смутного часу" є монографія Валішевського К. "Смутное время". Автор проводить цікаві паралелі між політичним життям Росії і Польщі; в своїх висновках він торкається як однієї так і іншої країни, відзначаючи, як неоднаково вплинула смута на їх подальшу історію. Подає опис подій в Московській державі в тісному переплетенні з подіями в Польській державі. Дана праця є ґрунтовним описом подій кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. в Московському царстві.

Також слід відзначити і таких авторів як Шішов А., Осіпов К., Оськін Г. і Карасьов А. Ці автори в своїх працях, зокрема, провідну роль в звільненні Московської держави від іноземних інтервентів, відводять керівникам другого ополчення Кузьмі Мініну і Дмитрію Пожарському. Автори показують їх внесок в організацію ополчення, їхні управлінські здібності, авторитет серед народних мас і, звісно, їх вирішальну роль в самій боротьбі з загарбниками. Автори високо оцінюють цих історичних діячів, які взяли відповідальність за долю країни на себе і повністю виправдали народну довіру, цим самим увіковічнивши свої імена та заслуги в історії Росії назавжди.

Характеризуючи публікації, які стосуються даної теми, то тут знову ж потрібно відзначити Скриннікова Р.Г. і його статті "Смута в Русском государстве", "Спорные проблемы востания Болотникова", "В то смутное время…", "Народные выступления в 1602-1603 годах", Воробйова Б. "Кем же был Лжедмитрий?", Лаврентьєва А. "Смерть пришла майским утром", Фролова Б.П. "Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг.", які висвітлюють найбільш значущі події Смутного часу.

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел і додатків.

Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть

На початку XVII сторіччя Російська централізована держава переживала винятково важкі часи. У ці роки надзвичайно загострилася боротьба селян і холопів проти феодальної експлуатації, у цю боротьбу були включені всіх верстви населення, коли господарсько-економічна криза, голод і неврожаї, здавалося, зовсім знесилили молоду державу, що усього лише за кілька десятиліть до цього дивувала й лякала Європу надзвичайно швидким ростом своєї могутності. У ці роки над російською землею знову нависла страшна загроза іноземної навали й знову з боку Заходу, з боку польських феодалів, великих і дрібних магнатів і шляхти.

В чорні роки татаро-монгольського ярма німецькі рицарі, польські й литовські пани й магнати, плекаючи мрію про перетворення російських земель у свою провінцію, робили розбійницькі походи, вступаючи в союзи один з одним і навіть із татарськими ханами. Російський народ у важких битвах відбивав ці вторгнення.

Саме потреба самооборони від турків, монголів, німців і інших прискорили процес утворення Російської централізованої держави. Ця держава була багатонаціональною, змішаною, що складалась з декількох народностей. Така держава могла утворитися при наявності однієї, політично більш розвиненої народності, навколо якої гуртувалися всі інші. У Росії цю роль зіграла російська народність. Оформлення централізованої феодальної держави, що супроводжувалося рішучою боротьбою з пережитками феодальної роздробленості, що знайшла своє яскраве вираження в жорстокій боротьбі самодержавства Івана IV (додаток 1) з боярщиною, відноситься до другої половини XVI сторіччя.

Зовсім природно, що цей історично прогресивний процес викликав скажений опір як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів об'єднання й посилення Російської держави.

Засилання шпигунів і агентів, блокади, підкупи, заколоти, змови, убивства, схована й відкрита інтервенція й військові напади - усе було пущено в хід, щоб призупинити цей рух уперед, щоб послабити Російську державу у важкі-роки її творення. А цих зовнішніх ворогів було чимало. Кримські хани за якими стояв турецький султан, шведські феодали, лівонські рицарі, польські й литовські пани, давні й люті вороги - німецькі лицарі й шукачі легкої наживи, що виступають то самостійно, то як найманці, численні німецькі государі на чолі з німецьким імператором.

Під час татаро-монгольського панування польським і литовським феодалам удалося захопити частину російських земель. Після ліквідації татарського панування перед Російською державою постало завдання возз'єднання зі старими російськими землями Смоленщини, Сіверською землею, що входили колись до складу Київської Русі. Це історично прогресивне прагнення зіштовхнулося зі спробами західних сусідів не тільки удержати у своїх руках російські землі, не тільки призупинити подальший ріст і посилення Російської держави, але й захопити ще нові території, проникнути ще глибше, відкинувши росіян, не допустивши її економічного й політичного об'єднання. От чому протягом одного тільки XVI сторіччя Російській державі довелося вести три війни зі Швецією й шість воєн з Литвою, Лівонією й Польщею, так що на один мирний рік доводився один рік війни.

Особливо завзята боротьба, що вимагала великої напруженості всіх сил, розгорілася за вихід до Балтійського моря. Цар Іван IV Грозний прекрасно розумів, що розвиток Російської держави неможливий, поки країна не має виходу до морських шляхів, поки Литва, Лівонія й Швеція можуть блокувати російську територію, не допускаючи ні економічних, ні політичних, ні культурних зв'язків із країнами Західної Європи. Лівонська війна, яка розпочалась в 1558 р., велась проти потужної коаліції - Литви, Лівонії, Швеції й Польщі, в умовах найжорстокішої й завзятої боротьби усередині країни з боярськими змовами й зрадами, спрямованими на ослаблення самодержавства й відновлення порядків періоду феодальної роздробленості, закінчилася встановленням перемир'я в 1582р. з Польщею й в 1583р. зі Швецією. Іванові IV довелося відмовитися від завойованої ним спершу Лівонії й віддати Швеції старі російські міста - Ям, Копорьє й Івангород. Але не досяг успіху в цій війні й польський король Стефан Баторій, задуми якого про завоювання всієї Московської держави й перетворенні її в провінцію феодальної Польщі розбилися об стіни древнього Пскова.

Серед титулованої знаті найшлося чимало зрадників які свої власні інтереси ставили вище національних, вступали в таємні зносини з ворогами Російської держави, з польськими й литовськими феодалами, лівонськими рицарями, підготовлюючи реакційні змови усередині країни.

Але із цієї боротьби до кінця царювання Івана Грозного Російська держава вийшла економічно сильно ослабленою. Звичайно, Лівонська війна, що тяглася більше двадцяти років, вимагала величезних затрат і серйозно виснажила економічні, фінансові й людські ресурси країни. Набіг кримського хана навесні 1571 р., що розоряв усе на своєму шляху від кордону до самої Москви, що була спалена, за винятком Кремля, ще більше ускладнив положення. Але ці зовнішні причини самі по собі не викликали економічної кризи 70- 80-х рр., хоча й сприяли її загостренню.

Організацією опричнини Іван IV насамперед прагнув зміцнити самодержавство, централізовану Московську державу, остаточно ліквідувати пережитки феодальної роздробленості, підірвати економічну й політичну міць колишніх князів, не титулованих бояр і взагалі великих привілейованих землевласників. І ці завдання опричнина виконала як шляхом перетасування земель, так і фізичним винищенням найбільш могутніх князівських і боярських родів, замішаних у різних інтригах. У такий спосіб опричнина зіграла свою позитивну роль, хоча й принесла страх і розруху в суспільство.

Каральні експедиції Івана Грозного проти Новгорода, Твері, Пскова, де, нібито, готувалася зрада, супроводжувалися масовими стратами й катуваннями, під час яких загинуло багато тисяч жителів й, конфісковано їхнє майно та ін. Жорстокому спустошенню, уже з метою особистої наживи, піддавали опричники й сільські місцевості: селянські двори були спалені, самих селян грабували, убивали, мучили.

Невдоволення опричниною в широких верствах населення, необхідність об'єднання перед зовнішньою небезпекою всіх землевласників, в умовах, коли опричнина вже виконала своє основне завдання, привело в 1572р. до її офіційної ліквідації. Але політика зміцнення централізованої держави й придушення опору боярщини тривала.

Разом з тим у другій половині XVI ст. помітні успіхи можна відзначити в розвитку міст, зокрема ремісничого виробництва, що працювало на місцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було по декілька, а іноді й більше 1000 торговельних приміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язує всі місцеві ринки, була Москва.

Одночасно росте й група експлуатованих "чорних" міських людей. При сильно зростаючому економічному й політичному значенні торговельного класу, що підтримував самодержавство в боротьбі з феодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьба між вищим купецтвом і біднотою.

Соціальна диференціація, хоча й у зародковому стані, відзначається й у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, що поповнювали поступово ряди купецтва, а з іншої, росте шар селян-бідняків.

Землевласники, змушені (в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюють натиск на селян. Опираючись на грубе насильство, вони жадають від залежних селян і грошей, і продуктів, і панщинні повинності, не зупиняючись перед абсолютним розоренням селян.

Селяни, змушені були віддавати тепер, в 70-ті роки, за один рік стільки, скільки раніше вони виплачували протягом десяти років.

От чому саме в ці роки так посилюється втеча селян і дрібних посадських людей на окраїни, у Поволжя й у придонський степ. А на Доні віддавна поступово збирався вільний люд, що жив різними промислами, торгівлею й війною. Вони одержали назву "козаки" тобто вільні люди, і протягом XVI ст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон від неймовірного феодального гніту.

Московський уряд боровся із втечами селян до козаків, але одночасно змушений був користуватися допомогою козаків при відбитті татарських набігів, виплачуючи їм за це платню, постачаючи боєприпасами й хлібом.

Запустіння центральних областей держави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. У Московському повіті залишилося тільки 25% житлових селянських дворів, у Новгородській області пустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі не оброблялося. А втеча селян посилювалась усе більше й більше, тому що ті селяни які залишались змушені були платити всі податки, виконувати всі повинності за збіглих. Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарство феодальних поміщиків.

Після смерті Івана Грозного (1584 р.) становище в країні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсім нездатний управляти такою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарської кризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальної експлуатації.

Знову посилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників. Князі й бояри, що уникли терору опричнини, природно, вирішили, що тепер настала слушна мить, скориставшись слабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність, повернути втрачену при Грозному політичну владу.

Проти цього повинне було виступити дворянство, яке набуло настільки великого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбу з реакційною боярщиною за зміцнення самодержавства, зазнавши великих втрат в лівонській війні й закономірно не бажало поступитися кому-небудь завойованими економічними й політичними позиціями. Більше того, дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцнення й розширення свого панування.

Одночасно проти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславські й інші) виступили й окремі великі не титуловані боярські роди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Два рази, наприклад, піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевича Дмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.

Серед всіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїм властолюбством, але й розумом і державними задатками Борис Годунов (додаток 2), брат дружини царя Федора, один з найближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувався підтримкою прихильників сильної централізованої держави й насамперед дворянства, що фактично управляло державою при слабкому цареві Федорові.

Цілим рядом заходів Годунову вдалося послабити господарську кризу. Частина поміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібрані в політичних супротивників, Годунов роздавав дворянству, порожні землі й значна кількість державних земель "безоброчно" перейшли в руки дворян.

Продовжуючи лінію Івана Грозного, Годунов відстороняв знать й усіляко висував "худорідних", охороняючи в цілому інтереси служивих і посадських людей, соціальну опору самодержавства.

Вдала війна зі Швецією, у результаті якої були повернуті російські міста Ям, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я з Польщею, пожвавлення торговельних зв'язків із Західною Європою - забезпечили Годунову підтримку з боку московського купецтва.

Все це дало підставу сучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінні Годунова економічний і взагалі внутрішній стан Російської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєнням багато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминуче вівшого до повстання пригноблених мас проти своїх експлуататорів.

Дворянська політика Бориса Годунова (додаток 3), особливо після обрання його царем, по смерті в 1598р. Федора Івановича, одержала своє вираження не тільки в розгромі найбільших князівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаських і інших), у відновленні стосовно них політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненні дворянських маєтків від податків, зміцненні політичного положення служивих людей, але і в тих заходах, які були спрямовані своїм вістрям проти селянства, з метою його остаточного покріпачення.

До кінця XVI ст. оброчні повинності селян виросли майже в три рази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувались поміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували й мучили селян. Біглих селян насильно повертали назад за допомогою поліцейського апарату.

Указами про заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарських книг, що закріплювали тяглих людей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597р. про розшук біглих селян і про "добровільних" і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна влада в інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченню селян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників і початок якого збігається з розвитком феодальних відносин.

Звичайно, і "вільні люди", перетворювані в кабальних холопів, і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання, що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут, то там піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У дев'яностих роках XVI в., у відповідь на найсильніше посилення феодальної експлуатації й гніту, росте число селянських виступів і повстань.

Положення ще більше погіршилося, коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустіння центральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, - країну вразив страшний голод.

За свідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Це важке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щоб не годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідок голоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобовязаність довічної роботи.

Голод 1601-1603р. викликав у країні спершу велику дорожнечу, а потім і народні протести. Бояри, купці й монастирі використовували голод для особистого збагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, вороже Борисові Годунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювало слухи, начебто голод посланий богом як покарання Борисові за те, що він вбив, щоб захопити царський престол, царевича Дмитрія, що загинув в 1591р. в Угличі при невияснених обставинах.

Гнані голодом, селяни й холопи юрбами бродили по країні, нападаючи на поміщиків і купців. Поступово вони організовувалися в збройні загони, діяльність яких у зв'язку із загальним ростом селянських хвилювань ставала усе більше небезпечною для кріпосницької держави. Тому уряд Бориса Годунова змушений був піти на тимчасове скасування указу про заборону "виходу" і опублікував указ, відповідно до якого холопи, вигнані під час голоду своїми панами, ставали вільними в Наказі холопного суду й, таким чином, дворяни втрачали свої права на цих холопів. Але всі ці півзаходи, з одного боку, тільки дратували дворянство, особливо провінційне, а з іншого, нічого істотно не міняли в положенні селян і холопів, не могли зупинити й послабити збурювання, що наростало, селянських мас і запобігти селянській війні. Початком її можна вважати виступ селян, холопів і козаків під проводом Хлопка Косолапа, котрий підійшов зі своїм загоном до самої Москви.

Борис вислав проти загону Косолапа боярина Івана Басманова, але Хлопко розбив царське військо. Царський воєвода Басманов був убитий. Тільки з великими труднощами вдалось придушити повстання. Царські воєводи повісили на деревах під Москвою багатьох узятих у полон селян і холопів, бажаючи злякати незадоволених. Мети своєї вони не досягли: навпаки, невдоволення знедоленого селянства підсилилося.

Боярство уважно стежило за подіями, що розгортаються, вичікуючи зручний момент, щоб виступити проти Годунова, відтіснити дворянство й відновити втрачені привілеї. Це викликало тривогу у дворянства, що підтримувало Годунова проти боярства й одночасно було готове об'єднатися з великими феодалами для боротьби із селянством.

До повсталого селянства приєднувалися як союзники міщани, яких експлуатувала посадська верхівка, і козацтво, що безупинно росло за рахунок тих же селян, холопів і тяглих, що відстоювали свою волю від феодально-кріпосницького поневолення.

Дрібний служивий люд, що придушується й експлуатується столичним і великим провінційним дворянством, що направляло свої зусилля на те, щоб ухилитись від служби, теж примикав до цього антифеодального табору.

Рух селянства й міської бідноти, до яких приєдналося донське козацтво, широко розповсюдився на Сіверщині, тобто саме в області, що граничить із Польщею, і переріс в повстання, спрямоване проти феодально-кріпосницького гніту.

Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.

Шляхетська Польща й папа Римський пильно спостерігали за подіями, що відбувалися в Московській державі, очікуючи того моменту, коли можна буде вторгнутися без особливого ризику в російські землі, захопити їх, приєднати до Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверську землю, поширити католицтво.

Після смерті Баторія в 1586р. польським сеймом був обраний на престол шведський королевич, що став королем Сигізмундом III (1587-1632) (додаток 4). Вихований єзуїтами, король Сигізмунд був типовим представником католицької реакції. При ньому Річ Посполита вела безперервні війни.

Москва займала важливе місце в планах боротьби Сигізмунда зі шведським королем Карлом IX. Сигізмунд сподівався, закріпившись у Москві, домогтися переможного розв’язання суперечок зі Швецією. У самій Речі Посполитій єзуїти, користуючись підтримкою короля, підсилили пропаганду католицизму й переслідування іновірців, у першу чергу православних.

Московський уряд розумів, що король Сигізмунд тільки чекав зручної нагоди для вторгнення. Тому поспішно добудовували смоленські стіни й зміцнювали їх; підсилювали гарнізони в містах від Польської й Литовської України, готувалися до можливого іноземного вторгнення.

Великі польські магнати - Потоцький, Вишневецький не раз вторгалися в сусідні держави; королівська армія двічі вступала у Валахію й Молдавію. При цьому польські феодали висували своїх самозванців на Молдавське князівство, видаючи цих самозванців за законних спадкоємців колишніх молдавських господарів. Самозванство було, таким чином, нерідкісним прийомом польських феодалів. Недивно, що інтервенція в Московське царство почалася також з виступів панів і магнатів, що підтримували самозванців.

У ці страшні роки, коли голод і епідемії знесилювали десятки тисяч людей, коли сотні тисяч селян, холопів, міської бідноти із дружинами й дітьми, не маючи даху й хліба, скитались по країні, не бачачи просвіту й не знаючи, як і яким шляхом змінити умови життя, почали інтенсивно розповзатись слухи про те, що царевич Дмитрій живий, що нібито, чудом врятований від смерті, він сам урятує народ, як тільки займе батьківський престол.

Хто був цей перший самозванець - дотепер точно не встановлено. Уряд Бориса Годунова, а згодом й офіційна версія оголосили його ченцем Чудова монастиря Григорієм Отрєп'євим, що втік за кордон. У всякому разі, це був росіянин за походженням, добре обізнаний про дитинство справжнього царевича Дмитра, про що, мабуть, подбали його покровителі.

Для тих, кому була вигідна поява самозванця, питання про його дійсні права на російський престол особливого значення не мали. Більше того, чим менше був зв'язаний він з аристократичними родами, тим краще було для польських магнатів, що обрали його знаряддям своїх інтервенціоністських планів у момент ослаблення російської держави, тому що тільки тоді вони могли розраховувати на його повну залежність від них і слухняність. А московські бояри, які були раді "удружити" цареві Борисові, Лжедмитрія (додаток 5) використовувати в боротьбі з Годуновим, щоб розчистити собі шлях до влади.

Самозванця, скорішу за все, давно готували до цієї ролі. Утікши за кордон, він почав свою службу в князя Костянтина Острозького, потім перебував у школі в містечку Гоще, де проходив науку володіння "конем і мечем", а потім уже перейшов до найбагатшого польського феодала Адама Вишневецького, володіння якого на лівому березі Дніпра граничили з територією Російської держави. Тут часто відбувалися військові зіткнення. За кілька років до появи самозванця. Адам Вишневецький, як і багато інших польських панів і магнатів, що мав свої власні війська й почував себе необмеженим государем на своїх великих володіннях, спробував захопити, правда безуспішно, російські прикордонні пункти Прилуки й Снятки.

Саме тут, в Адама Вишневецького, самозванець вперше був названий царевичем Дмитрієм.

Адам Вишневецький доставив "царевича" до свого брата, князя Костянтина Вишневецького, а той - до свого тестя Юрія Мнішека, сандомирського воєводи. Звістка про спеченого Вишневецькими "царевича Дмитрія" швидко поширилася серед польських феодалів, зацікавлених у територіальних придбаннях за рахунок російської держави, і більшість їх відразу ж виступила і підтримала цю авантюру. Так, литовський канцлер Лев Сапега, що давно мріяв про багаті смоленські землі, відшукав у Литві серед російських емігрантів, що бігли ще при Івані Грозному з Москви, кілька людей, які погодились удостовірити походження царевича Дмитрія. Але саму гарячу підтримку самозванцеві зробив сандомирський воєвода Юрій Мнішек, людина честолюбна і корислива, що промотала своє багатство і перебувала в неоплатному боргу, що розтратив казенне майно й підлягав суду. Він зв'язав із Лжедмитрієм далекоглядні плани особистого збагачення, за допомогою захоплення російських міст і цінностей. Тому він постарався забезпечити йому заступництво вищих католицьких чинів і, поряд із цим, залучити до нього увага самого короля Сигізмунда.

Католицьке духівництво й особливо єзуїти, протягом декількох десятиліть пильно спостерігали за російською державою, взяли активну участь у долі новоявленого претендента на Московський престол. Папський нунцій Рангоні, краківський архієпископ кардинал Мацеповський (двоюрідний брат пана Мнішека) і інші представники католицької церкви стали надавати Лжедмитрію допомогу й заступництво.

Між самозванцем і папою Климентом VIII зав'язалася особиста переписка. Через Рангоні папа Римський запропонував Лжедмитрію підтримку в боротьбі за російський престол, якщо він дасть обіцянку навернути в католицтво російський народ.

Рангоні влаштував у Кракові аудієнцію Лжедмитрія з королем Сигізмундом.

Сигізмунд не міг самостійно вирішити питання про те, у якій формі підтримати Лжедмитрія, і запитав у лютому 1604р. думку по цьому питанню польських сенаторів. Частина польської знаті, настроєна особливо войовничо, вимагала негайного й відкритого втручання. Однак деякі польські магнати й пани вважали, що для відкритої підтримки самозванця час ще не наступив, тому що в результаті втручання в російські справи спалахне війна з Московською державою, а сили останньої ще великі, і вся ця авантюра може закінчитися повним крахом, послабивши й дискредитувавши Польщу.

Тому Сигізмунд повинен був спочатку обмежитися тим, що визнав Лжедмитрія царевичем Московським, постачав його коштами й дозволив йому набирати на території Польщі військо, необхідне для походу на Москву.

Це могло негативно проявитись у відносинах із урядом Годунова, якби він втримався при владі, але Сигізмунд не зупинився перед цим, розраховуючи на великі вигоди у випадку успіху самозванця. А вигоди очікувалися чималі.

Лжедмитрій підписав у Кракові зобов'язання передати Речі Посполитій Смоленськ і Сіверські міста, сприяти католицькому духівництву в поширенні католицької віри, допомогти Сигізмундові домогтися шведської корони.

У травні 1604р. у місті Самборі Лжедмитрій вручив панові Мнішеку зобов'язання одружитись на дочці Мнішека Марині й звести її на Московський престол. При цьому він зобов'язався передати їй особисто в повне володіння Новгород і Псков з повітами, із правом ставити на цих землях католицькі костьоли й школи й віддати їй діаманти й столове срібло із царської скарбниці. Нарешті, самозванець таємно прийняв католицтво й дав цілий ряд зобов'язань представникам папи Римського і єзуїтам, що пильнували за ним. Навколо самозванця зібралося більше тисячі великих і дрібних польських феодалів, авантюристів, аматорів легкої наживи, на чолі з Юрієм Мнішеком. Активним учасником у це товариство ввійшов відомий магнат і найбільший землевласник литовський канцлер Лев Сапега, особисто зацікавлений у захопленні Смоленщини.

Вербуючи війська в Польщі, самозванець одночасно розсилав через своїх агентів листи і грамоти в Московську державу в кожне місто, всім боярам, окольничим, дворянам, торговцям і чорним людям, призиваючи їх "від зрадника Бориса Годунова відректися" і цілувати йому хрест, обіцяючи при цьому, що нікого не буде карати за службу Годунову, що боярам подарує старі вотчини, дворянам і приказним людям буде робити милості, а торговельним людям і всьому населенню надасть пільги й зменшить митах і податі.

При переході московського кордону в жовтні 1604 р. у війську самозванця головним чином були польська й литовська шляхта із запорізькими козаками. Частина донських козаків зустріла самозванця ще на правом березі Дніпра, а більша частина їх пішла "кримськими" дорогами до Москви.

Самозванець почав своє вторгнення в Московську державу через Сіверську Україну. Спершу ним був захоплений Чернігів, а потім царські воєводи здали йому без бою такі міста, як Путивль, Севськ, Кроми, Бєлгород. В Сіверській Україні усе ширше розгорталось селянське повстання, підсилюючи позиції самозванця. Селяни повірили, його обіцянкам і чекали від нього, як від "гарного царя" порятунку від феодально-кріпосницького гніту.

Із цієї причини не мали успіху ті заходи, які впроваджував уряд Годунова, і здобуті ним перемоги не зупинили самозванця, що вміло використовував селянське повстання, однак аж ніяк не в інтересах народних мас.

Найбільш важливою воєнною операцією була облога царськими військами фортеці Кроми, до якої повинні були відійти війська Годунова під тиском повсталих уже на всій Сіверщині селянських мас.

Однак облога цієї фортеці закінчилася для урядових військ невдало. Вони були відкинуті донськими козаками, якими командував отаман Карела.

У цей критичний момент цар Борис раптово помер — 13 квітня 1605р. — і на престол вступив його 16-літній син Федір.

Смерть Бориса Годунова сприяла успіху самозванця. В урядових військах підсилилися вагання. 7 травня на сторону Лжедмитрія перейшло все царське військо на чолі з воєводами - боярином П. Басмановим і князями Голіциними. Самозванець, не зустрічаючи вже опору, швидко наближався до Москви.

У Москві почалася паніка, особливо серед посадських людей. 1 червня з Лобного місця на Червоній площі гінці самозванця Плещеєв і Пушкін оголосили вміло складену грамоту претендента на царський престол: "Годунови нашу землю не жалують, та й жалувати їм не було чого, тому що чужі володіли й вотчину нашу Сіверську землю й інші міста і повіти розорили й православних християн не за провину побили".

У той же день у Москві спалахнуло повстання, при активній участі бояр, першочерговим завданням яких було скинення Годунових. Молодий цар Федір і його мати були вбиті, близькі прихильники їх були відправлені в заслання.

20 червня самозванець урочисто вступив у Москву під голосні звуки труб і польських литавр. Поляки вступили в Москву у всеозброєнні, їхній в'їзд нагадував хід переможців.

Своїм успіхом самозванець був зобов'язаний польським військам, козацтву, і частково тому дворянству, що зубожіло в голодні роки. Вагому підтримку одержав самозванець із боку князівсько-боярської опозиції, яка прагнула використовувати його тільки для боротьби з Годуновими й ставила перед ним завдання - розчистити їй шлях до влади. Повстання на Сіверській Україні, використане Лжедмитрієм, безумовно зіграло важливу роль у поразці урядових військ. Але це нічого не міняло в характеристиці Лжедмитрія, як ставленика польсько-литовських інтервентів.

Московські, бояри й насамперед князь В. І. Шуйський, відразу ж спробували повести боротьбу проти непотрібного їм тепер самозванця, але репресії, що обрушилися на них, змусили їх на деякий час відступити.

Намагаючись зміцнити своє становище Лжедмитрій маневрує. Він намагається, з одного боку, залучити на свою сторону небезпечну для нього феодальну аристократію й повертає з заслання всіх бояр, засланих при Годунову. З іншого боку, він хоче забезпечити себе таким союзником, як дворянство, і, дратуючи цим боярщину, щедро роздає служивим людям платню й маєтки. Трохи полегшивши кабалу служивої маси, він зберігає в недоторканності кабальне холопство. І зовсім природно, що нічого не міг і не хотів він зробити для полегшення життя селянства. Як не намагався самозванець задовольнити апетити своїх хазяїв - польського короля, папи Римського й польсько-литовських феодалів, але й тут він змушений був затягувати з виконанням узятих на себе зобов'язань, щоб не втратити престолу.

Король Сигізмунд уже в лютому 1606р. відправив у Москву послів, які вимагали передачі не тільки обіцяних Смоленська й Сіверської України, але також Новгорода, Пскова й інших міст. Щоб заспокоїти короля й панів, самозванець відправив їм коштовні хутра, золото, срібло й діаманти із царської скарбниці. Подарунки ці були вручені королеві Сигізмундові, впливовим вельможам, панові Мнішекові і його дочці Марині.

Дяк Афанасій Власьєв був відправлений у Польщу за Мариною. У Кракові відбулися урочисті заручини. Дяк Власьєв представляв відсутнього Лжедмитрія. Король Сигізмунд був присутній на цій церемонії й заявив, що Марина, як московська цариця, повинна зажадати від свого майбутнього чоловіка якнайшвидшого здійснення даних ним обіцянок.

Настільки ж наполегливою була й римська церква. Папа Римський писав Лжедмитрію в Москву кілька разів, зокрема надіслав йому в липні 1605р. вітальну грамоту, нагадуючи про взяті на себе зобов'язання. Папський нунцій у Польщі Рангоні зі своєї сторони відправив у Москву, як надзвичайний посол, свого племінника, якого Лжедмитрій прийняв з великою пошаною.

Марина Мнішек прибула в Москву 2 травня 1606 р. Її супроводжували майже дві тисячі збройних польських шляхтичів, які надіялись на швидке збагачення в Московській державі, і більше трьохсот слуг. "Цар" зустрів їх з винятковими почестями. Але в цей час становище нового "царя" у Москві стало вже зовсім хибким.

Населення Москви швидко розчарувалося в новому царі, зрозумівши, що було обмануте ним. Із Лжедмитрієм приїхали польські й литовські пани, які вели себе в Москві зухвало й розпусно. Вони забирали товари, не платячи за них, гордовито поводилися з мешканцями тих будинків, де їх оселили. Московське населення було ображено привілеями, які цар надавав іноземцям. Лжедмитрій перейменував на польський лад боярську Думу в Сенат, увів нові чини з польськими назвами. Особливо багато шляхтичів приїхало із Мариною Мнішек, і брутальність та насильства приїзжих ще більше підсилилося.

Національні почуття росіян було глибоко ображене як поводженням іноземців, так і самим Лжедмитрієм.

8 травня 1606р. Лжедмитрій святкував своє весілля з Мариною. Вона була вінчана царською короною, хоча залишилася католичкою, і це дуже гнітило народні маси. Порушення споконвічних московських традицій під час церемонії (наприклад, заборона народу проходити в Кремль на царське весілля) також викликало невдоволення. Проти Лжедмитрія виступило й духівництво на чолі з Казанським митрополитом Гермогеном. Бояри на чолі із Шуйським вирішили використовувати антипольські настрої, щоб захопити владу, їхні люди агітували народ проти самозванця.

У ніч із 16 на 17 травня спалахнуло повстання. В 2 години ночі вдарили на сполох. Поки повсталий народ громив двори, де перебували польські пани й бив їх, бояри й близько 200 чоловік увірвалися в Кремлівський палац. Самозванець намагався втекти, вистрибнув з вікна у двір, упав і зламав ногу. Його наздогнали й убили. Через кілька днів труп його був спалений, попіл вклали в гармату й вистрілили убік Польщі, звідки прийшов самозванець. Тільки одинадцять місяців удержався на московському троні ставленик польської шляхти.

Всю ніч у Москві збуджені юрби громили зачинених у своїх дворах польських магнатів і шляхтичів. До двох тисяч поляків стали жертвою народної люті. Шуйські, Голіцини й інші бояри постаралися припинити повстання, що стало загрожувати й московській знаті. Через якийсь час уцілілі й узяті в полон поляки були розіслані в різні російські міста. Пан Мнішек і Марина були відправлені в м. Ярославль.

Так завершилась перша спроба польських інтервентів встановити свій контроль над Московською державою. Вирішальна роль у такій розв’язці подій належить простим людям, насамперед жителям Москви, які відповіли на ті злодіяння котрі чинили поляки на їхній землі. Але це було далеко не завершення тих лихоліть які випали на долю всієї країни, головні події і страждання були ще попереду…

Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії

Через три дні після загибелі Лжедмитрія царем був "вибраний" родовитий боярин князь Василь Іванович Шуйський (додаток 6), ватажок боярської московської знаті.

Намагаючись взяти справу організації влади у свої руки й зміцнити своє політичне становище, бояри, знаючи, як ненавидить їх народ, не могли піти на такий ризик, як скликання для обрання царя Земського Собору. Разом із представниками багатих купців Москви вони вивели князя Шуйського на Лобне місце й "проголосили" його царем. В Успенському соборі новообраний цар цілував хрест, беручи на себе зобов'язання не віддавати нікого на страту без суду (звичайно, боярського суду) і взагалі діяти не на підставі доносів, а "творити суд праведний". Цим хрестоцілувальним записом бояри хотіли вберегти себе від нещасть, що обрушились на них при Івані Грозному й Борисові Годунову.

Особисті якості Василя Шуйського відштовхували від нього. Його вважали лицеміром і клятвопорушником.

Цей у минулому "лукавий царедворець" не володів талантом великого державного діяча, а захищав інтереси боярської верхівки, які були протилежні інтересам народу.

Уряд Шуйського був урядом феодальної реакції, урядом антинародним. У перший же місяць новому цареві довелося зіштовхнутися з декількома спробами повстання московських міських низів, які йому вдалося тимчасово придушити.

Вся внутрішня політика Шуйського була спрямована не тільки проти селян і холопів, вона була не просто кріпосницькою, вона безумовно в найвищому ступені різко погіршила положення селянства. Але одночасно боярська політика нового царя була спрямована й проти дворянства, зводила його до того положення, яке воно займало до опричнини Івана Грозного. Все це неминуче вело до загального селянського повстання, в умовах наростаючого зіткнення, що наближалося, між двома прошарками феодалів: боярством й дворянством. Не дивно, що вже незабаром після вступу на престол Шуйського стали поширюватися слухи в Москві, що Лжедмитрій врятувався, що замість нього вбили когось іншого.

Повстання проти Шуйського починалися в різних містах і областях. Але найнебезпечнішим і глибоким виявилося повстання селян і холопів Сіверської України, які згуртувалися навколо Івана Болотнікова.

І.Болотніков був у молодості холопом князя Телятевського. Не бажаючи терпіти жорстоку неволю, він утік на Дон, звідти пішов воювати з татарами, потрапив у полон і кілька років провів на турецькій галері. Звільнившись із полону, Болотніков потрапив в Італію, а звідти став пробиратися на батьківщину. Багато труднощів випробував Болотніков і повертався на Русь смертельним ворогом гнобителів.

До Болотнікова - енергійного, здібного, всією душею відданого справі боротьби з феодальним гнітом, стали стікатися холопи й селяни, всі знедолені й пригноблені. Приєднувалися до Болотнікова й провінційні служиві й посадські люди.

Повстання під керівництвом Болотнікова із самого початку виявилося спрямованим своїм вістрям не тільки проти боярського правління Шуйського, а взагалі проти феодально-кріпосницького гніту.

Зазнавши поразки від Болотнікова, царські війська відступили до Москви, ряди прихильників Шуйского стали рідіти. І навпаки, повстання селянських мас усе більше розширювалося й незабаром охопило заокські й південні міста й західні від Москви райони. Тульські служиві люди, яких вів Істома Пашков, і рязанські дворяни під проводом Прокопія Ляпунова примкнули до Болотнікова вже під самою Москвою, що виявилася оточеною щільним кільцем повсталих.

На сході, в середньому Поволжі, піднялася мордва, що оточила Нижній Новгород.

22 жовтня 1606р. Болотніков зупинився у селі Коломенському в 7 верствах від столиці. Положення Шуйського ставало усе більш критичним, здавалося, що його чекає неминуча й близька гибель. Але в таборі Болотнікова не було й не могло бути повної єдності.

Дворяни Пашков і Ляпунов, що прагнули використати рух селян, щоб скинути ненависне їм боярське правління, були лише короткочасними попутниками Болотнікова. Служивим людям були глибоко ворожі далекосяжні антифеодальні, антикріпосницькі гасла Болотнікова.

Кріпаки й холопи захотіли стати вільними людьми. Цього не могли допустити дворяни, що примкнули до руху. "Прокляті листи" Болотнікова, як називали їх у боярському таборі, загрожували не тільки боярам, але й всім феодалам, великим й дрібним, родовитим й неродовитим землевласникам. А рать Болотнікова все росла й росла, нараховуючи до ста тисяч чоловік.

Облога Москви тривала півтора місяці. Болотніков, не маючи сил взяти добре укріплене місто, обложив Москву з усіх боків, припиняючи підвіз продовольства. "Прокляті листи" Болотнікова проникали в Москву й збурювали населення.

Але стихійне антифеодальне повстання Болотнікова не могло в той час закінчитися перемогою. Поразка Болотнікова була прискорена зрадою дворян, що примкнули до нього. Рязанські дворяни на чолі з Ляпуновим і Сунбуловим покинувши повстанців приїхали в Москву. Ляпунов вирішив відкласти зведення рахунків із царем Василем і 15 листопада 1606р. приклонився перед ним. Перехід рязанського дворянства на сторону царя підсилило його позиції не тільки в самій Москві, але й в північних й північно-західних областях держави, які залишалися вірні цареві. Створювався єдиний фронт феодалів проти повсталих селян. На допомогу Василю Шуйському підійшли підкріплення - дворянське ополчення від Смоленська, стрільці із Двіни. 2 грудня 1606р. війська царя Василія перейшли в наступ.

Болотніков доручив загону Істоми Пашкова вдарити царські війська з тилу, але Пашков зі своїм загоном із дворян і стрільців, по заздалегідь виробленому плану, для того щоб поставити Болотнікова в безвихідне положення, уже під час бою перейшов на сторону царя. У результаті Болотніков зазнав поразки й відступив у Серпухов, а потім до Калуги. Василь Шуйський запропонував Болотнікову здатися, обіцяючи йому високий чин. Але Болотніков відповів: "Не вподібнюся зрадникові Істомі".

Царські воєводи обложили Калугу, яку Болотніков встиг сильно зміцнити. Взяти місто приступом не вдавалося. Облога тривала всю зиму 1606-1607р. Навесні 1607р. сили повсталих збільшилися за рахунок прибулих з Дону донських козаків, що обложили Тулу. Незабаром Болотніков з'єднався з козаками й захопив Тулу, нанісши поразки урядовим військам.

Тоді Василь Шуйський оголосив "всенародне ополчення", зібрав велике військо й сам повів його. Після двох вдалих для нього битв цар у травні обложив Тулу. У Тулі в Болотнікова було близько 20 тис. чоловік. Тула була взята тоді тільки, коли царю вдалося загатити ріку Упу й затопити місто.

Бояри тріумфували. Болотнікову було спершу обіцяне збереження життя. Його заслали в місто Каргополь, але Василій Шуйський не стримав свого слова, наказав спершу осліпити Болотнікова, потім втопити. Інших учасників повстання, захоплених у полон, палили, саджали у в'язниці, повертали колишнім панам.

Так скінчив свої дні Іван Болотніков, який більше року стояв на чолі повсталого селянства й холопства. Селянська війна, вождем якої він був, з'явилася як стихійний протест пригноблених селян проти феодального гніту поміщиків і держави. Незважаючи на всі свої слабкі сторони, рух Болотнікова мав прогресивний характер, і саме він дав змогу простим людям відчути власну силу.

Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави

Тим часом польсько-литовська верхівка продовжувала пильно спостерігати за подіями у Московській державі й після смерті Лжедмитрія. Однак ситуація, що склалася в Польщі в 1606-1607 р., не сприяла відкритій інтервенції, незважаючи на явне ослаблення Москви в умовах спалахнувшої селянської війни. Справа в тім, що в цей час у Речі Посполитій відбувалось повстання шляхтичів проти короля Сигізмунда. Ці події відволікли всі сили й увагу короля й не дозволили йому активно втрутитися в справи Російської держави негайно ж після загибелі самозванця. Але в 1607р. виступ шляхтичів, які потерпіли поразку закінчився, боячись покарання вони охоче взяли участь в новому вторгненні в Російську державу, а король Сигізмунд був радий відправити ворожі йому елементи в цю експедицію.

Влітку 1607р. у м. Стародубі з'явився так званий другий Лжедмитрій, висунений польськими інтервентами. Польсько-литовські війська становили основну силу нового самозванця.

Ян Сапега прийшов до нього із загоном в 7500 чоловік, князь Рожинський з'явився з 4000, а слідом за ними стали стікатися до самозванця великі й малі авантюристи зі своїми збройними загонами. Рожинський одержав титул гетьмана й став на чолі всього війська.

Влітку 1608р. Лжедмитрій II (додаток 7) підійшов до Москви й зайняв Тушино, в 17 верствах від Москви по Волоколамській дорозі, звідки йшов зручний шлях у Польщу. До цього часу польські війська самозванця досягли величезної, як на той час цифри — 40 тис. чоловік, що перевищувало чисельність тодішньої регулярної королівської армії.

Прибули до другого самозванця донські козаки на чолі з Іваном Заруцьким, перейшли на його сторону Путивль, Стародуб, Чернігів.

Коли Лжедмитрій II став табором під Москвою й становище царя Василія похитнулось, в Тушино до польського ставленика потягнулися незадоволені Шуйським бояри: Іван Микитович Романов і глава роду Романових митрополит Філарет, що одержав у Тушину сан патріарха Московського, князі Дмитро Трубецький і Ю. Трубецький, Михайло Салтиков, князь Черкаський і багато інших. Бояри, що залишилися в Москві, також мали зв'язки з поляками. Самий родовитий з них, князь Ф. Мстиславський, писав Янові Сапезі, називаючи його "братом і другом".

Переходили до тушинського злодія й дворяни, яким Лжедмитрій II охоче видавав жалувані грамоти, використовуючи їхню ненависть до боярського царя. Дарував маєтки й Сапега.

Селяни, козаки й холопи справедливо вважали своїми ворогами всіх феодалів - як бояр, так і дворян.

Природно, що домогтися якої-небудь єдності, перебороти всі ці протиріччя настільки строкатого по своєму соціальному складі тушинського табору було неможливо.

Польські й козачі загони, у погоні за чужим добром, розсіялися по всій країні, грабуючи мирне населення. Жителі, що спочатку вірили в заступництво "істинного царя", зверталися в Тушино, за допомогою. Городяни ж скаржилися, що всі міста віддають панам у вотчини.

Але Лжедмитрій II тільки формально очолював рух. Насправді він був маріонеткою польських інтервентів. Справжніми хазяїнами в Тушино були шляхтичі. Звертання до нього не давали результату. Дійшло до того, що посадські, не бачучи іншого шляху до порятунку, писали прямо панові Сапезі: "Б'ємо чолом тобі, государеві великому панові, про свою велику бідність і руйнування від ратних людей, що до нас із Тушина ходять, і від тих ратних людей грабіж і насильство велике".

Організатори інтервенції прагнули захопити якнайбільше російських земель і підсилити владу над Московською державою. Всі справи в Тушино перебували в руках спеціальної колегії з 10 шляхтичів. Єзуїти, що грали важливу роль в інтервенції й надіялись здійснити в Московській державі унію православної й католицької церков, зіставили докладний "наказ" самозванцеві, у якому йому рекомендувалося бути обачним, тримати при собі іноземних охоронців, а столицю держави перенести хоча б тимчасово з Москви ближче до польського кордону.

У червні 1608р. польський уряд уклав з Василієм Шуйським офіційне перемир'я на три роки і 11 місяців, зобов'язавшись відкликати від Лжедмитрія ІІ в Польщу всі польські загони. Однак Юрій Мнішек і Марина, які, відповідно до умов перемир'я, були відпущені з Ярославля в Польщу, опинилися в Тушино. Панові Мнішеку Лжедмитрій ІІ обіцяв передати 300 тисяч рублів і 14 міст Сіверської землі. Так була куплена згода Марини "визнати" його її чоловіком. Всі поляки залишилися в Тушино, і з Польщі продовжували прибувати нові поповнення. Вони створювали "конфедерації", обирали собі проводирів, піддаючи країну повному руйнуванню.

У населення відбирали все нажите, стягували величезні побори на утримання тушинського двору й польської армії, просто грабували без усякого приводу.

Були захоплені й цілком розграбовані міста Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда. Багатий Троїцький монастир був обложений 15-тисячним загоном Лісовського й Сапеги. Протягом 16 місяців монастир мужньо відбивав всі штурми інтервентів, які зрештою були змушені зняти облогу.

Грабежі й побори, насильства, знущання й образи інтервентів викликали проти них повстання як у містах, так і в селах.

Спершу піднялося тягле населення й посадські люди центральних і північних областей Московської держави. До кінця 1608р. проти самозванця повстали Помор'я, заволзькі й замосковні міста. Селяни стали збиратися навколо проводирів, вибраних зі свого ж середовища. На чолі селян, що повстали проти польсько-литовських загарбників, стояли в Ремші - Григорій Лапша, в Балахонському повіті - Іван Кувшинніков, у Городецькому - Федір Наговіцин і інші.

З міст першими відійшли від самозванця Галич, потім Кострома, Бєлоозеро, Каргополь. Повстання зазвичай розпочиналися під впливом непосильних поборів тушинців. У цей час міста й землі, що не визнавали владу польського ставленика, спробували перейти в наступ на тушинців. Нижній Новгород, жодного разу не впустивши за свої стіни поляків, вислав свого воєводу Аляб'єва, і той прогнав тушинців з Балахни, Шуї, Арзамаса.

Тоді тушинський "полковник" Лісовський з великим загоном поляків пішов утихомирювати повстання. Селянське не навчене військовій справі ополчення не могло витримати натиск професійного війська Лісовського й після декількох невдалих битв розбіглося по лісах. Але тільки-но Лісовський повернувся в Тушино, як повстало Пошехоньє й знову піднялися тільки що придушені Галич, Кострома й інші міста. Центром нового повстання стала Вологда - багате торговельне місто, а опорним пунктом - Великий Новгород, де діяв молодий талановитий воєвода князь М. В. Скопін-Шуйський.

Тим часом, польсько-козача рать тушинського злодія продовжувала облогу Москви. Взяти добре укріплене місто Лжедмитрій не зміг, але він організував блокаду Москви, припинивши підвіз продовольства. Повністю оточити столицю не вдалося тільки тому, що князь Дмитрій Михайлович Пожарський, майбутній вождь народного нижньогородського ополчення, розбив тушинців біля міста Коломни й зберіг коломенську дорогу, що з’єднувала Москву з рязанським краєм.

У такій обстановці закінчувався 1608 рік. Загони інтервентів як ніколи глибоко вклинилися в країну. Здавалося, що Московській державі загрожує неминуча загибель. І в цей важкий момент став підніматися російський народ, що, пройшовши через важкі випробування, почав визвольну війну проти загарбників. Ця війна потребувала від усього народу виняткової концентрації сил, особливо в наступний період - третій період польської інтервенції.

Важке становище Московської держави ще більше ускладнило в 1609р. На початку цього року шведські війська вступили на російську територію. Ще в 1606-1607р. шведський король Карл IX пропонував Василію Шуйському свою збройну допомогу проти Польщі. Карл IX сподівався таким чином не допустити закріплення в Московській державі короля Сигізмунда, свого заклятого ворога, і самому скористатися тимчасовим ослабленням Московської Русі для "земельного збагачення шведської корони".

У лютому 1609р. у м. Виборзі був підписаний договір між Швецією й урядом Шуйского. Цар поступався на користь Швеції м. Корели (Кексгольм) із північно-західним узбережжям Ладозького озера, зобов'язався укласти з нею вічний мир, регулярно виплачувати платню шведському й німецькому найманому війську, яке в числі 15 тисяч чоловік повинне було допомогти йому в боротьбі із Лжедмитрієм II.

М. В. Скопін-Шуйський, набравши в Новгороді тритисячний загін, разом зі шведами почав успішний наступ на тушинців. Північні загони й жителі багатьох міст (Ярославля, Костроми й ін.) приєдналися до Скопіна-Шуйського. Армія, що утворилася, незабаром звільнила від інтервентів ряд районів північніше й на схід від Москви.

Похід Скопіна від Новгорода до Москви тягся довго. Основною причиною цієї повільності було бажання шведів брати не поспішаючи місто за містом. У битві Скопіна із Сапегою під Калязіним шведи майже не приймали участі, тому що очікували виплати їм обіцяних коштів.

У жовтні 1609р. Скопін зайняв Олександрівську слободу, відбив напад Ружинського, Сапеги й Лісовського й став просуватися до самої Москви. "Мужики" і посадські люди півночі й Замосков'я довели свою військову стійкість.

Тушинці робили все можливе, щоб взяти Москву до приходу Скопіна. Вони блокували всі дороги, по яких ішов підвіз продовольства з півдня. Голод у столиці підсилився. Ціна на хліб піднялася в 24 рази. Але взяти Москву тушинці не змогли, а наближення до Москви Скопіна-Шуйського загрожувало їм повним розгромом. Його перемоги над військами самозванця на якийсь час підсилювали позиції уряду Шуйського. І от у цьому ж 1609 р., коли крики від насильств і грабежів розносилися по всій Московській державі, почався відкритий інтервенціоністський похід самого короля Сигізмунда. Цей відкритий похід коронної армії змінив попередні йому дві інтервенції, здійснені через польських ставлеників.

Страшне руйнування Російської держави, її політичне ослаблення, боротьба усередині панівного класу між різними прошарками й виступ селянських мас проти феодальних землевласників, бояр і поміщиків, створили сприятливі умови для відкритої інтервенції. Але укладення Василем Шуйським союзу зі шведським королем Карлом загрожувало зривом цих планів Сигізмунда й польських магнатів. Разом з тим його можна було використовувати як привід для війни з Москвою.

"Тушинський царик" - Лжедмитрій II зробив свою справу, і подальше його існування як знаряддя польської інтервенції не обіцяло вже нічого корисного для Речі Посполитої.

Улітку 1609р. Сигізмунд видав спеціальну декларацію, проголосивши метою походу благо Речі Посполитої і розширення її кордонів. Римському папі й німецькому імператорові був відправлений маніфест, що урочисто декларував споконвічне право польських королів на всю Русь, вказувалося, що Речі Посполитій повинні бути повернуті міста, відібрані в неї Іваном III, і що припинення династії Рюрика повинне привести до передачі російської корони роду Ягелонів. Виступ короля затримувався через нестачу коштів, але папа запропонував польським єпископам внести в королівську скарбницю "добровільні дарунки", а сенат схвалив видачу додаткових засобів.

Протягом всієї весни й літа 1609р. шляхетські загони нападали на прикордонні російські землі й грабували білоруських селян.

У серпні військо короля Сигізмунда вторглось у межі Московської держави.

Прикордонні міста запекло боронилися. У Стародубі багато хто кидалися у вогонь, щоб не скоритися загарбникам.

Наприкінці вересня польська армія, що нараховувала близько 14 тисяч чоловік, взяла в облогу Смоленськ. Це був найкоротший шлях на Москву, а серйозного опору під Смоленськом поляки не очікували. Однак відбулося непередбачене. Спроба взяти місто одразу провалилася. Довелося приступити до облоги. Смоленський воєвода Михайло Борисович Шеїн відмовляв на всі пропозиції "стати під високу королівську руку". Смоленський Кремль був укріплений за Бориса Годунова, і під його стінами армія Сигізмунда затрималася на 20 місяців.

Одночасно Сигізмунд послав свого представника в Тушино із пропозицією всім польським загонам покинути Лжедмитрія ІІ й приєднатися до коронної армії. Цей наказ, зрозуміло, не симпатизував тушинським полякам, які досягли високого положення в тушинському війську й претендували на переважну частину здобичі. Між двома шляхетськими угрупованнями почалися тривалі переговори. Тушинські поляки наполягали на тому, щоб король Сигізмунд видав їм винагороду за увесь час їхньої служби при Лжедмитрії II, тому що служба ця йшла на користь Польщі. Становище Лжедмитрія, який втрачав підтримку Польщі, стало ще більш небезпечним. Він вирішив залишити Тушино й в кінці грудня 1609р. біг у Калугу.

На початку 1610р. М. В. Скопін-Шуйський змусив тушинців зняти облогу Москви й вступив у столицю. Населення радісно вітало його, як переможця іноземних загарбників, рятівника від голоду й втрат. Багато хто почали вважати, що Скопіну більше заслуговує, ніж Василій Шуйський, сидіти на царському престолі. Гарячий і не завжди обережний Прокопій Ляпунов, поздоровляючи з Рязані Скопіна, називав його "царською величністю". Відомості про це дійшли до царя. Зненацька у квітні 1610р. Скопін-Шуйський занедужав і після короткої хвороби помер. У Москві винили в його смерті царя і його брата Дмитра Шуйського, на бенкеті в якого занедужав Скопін.

Тушинські бояри й дворяни, на чолі яких стояв патріарх Філарет, не забажавши миритися із Шуйським, у листопаді звернулися до короля Сигізмунда із проханням поставити на московський престол його сина Владислава. Із цією метою під Смоленськ були спрямовані уповноважені представники для укладення договору з поляками. На чолі цього посольства стояв Михайло Салтиков - колись надавший допомогу першому самозванцеві під Кромами - із сином Іваном, князі Хворостиніни, Михайло Молчанов, давній прихильник самозванців, Рубець-Масальський, дяк Грамотін і торговець Андронов. Укладений ними зрадницький договір (4 лютого 1610 р.) передбачав перехід російського царського престолу до сина польського короля Сигізмунда, королевича Владислава. Таким чином, здійснювалися старі польські плани династичної унії обох держав. Договором 4 лютого встановлювався тісний військовий союз Речі Посполитої і московської держави. За землевласниками забезпечувалися всі їхні права на маєтки й на їх "мужиків селян" і "холопів невільників". "Вихід" селянам не дозволявся. У цілому цей договір відбивав інтереси дворянства.

Разом з тим поляки змусили тушинських дворян включити в договір статтю про залишення польських військ у прикордонних містах, про вільну торгівлю польських купців на всій території Московської держави, про дозвіл будувати костьоли та ін.

Після підписання цього договору польські війська продовжили свій наступ на Москву, захопили Чернігів і Новгород-Сіверський.

Командування новим військом, що виступило з Москви проти польського гетьмана Жолкевського, цар доручив своєму бездарному братові Дмитрові Шуйському. У битві під Клушиним 24 червня Дмитро Шуйський зазнав повної поразки. Однією із причин цієї поразки була відмова шведських солдатів воювати (через вчасно не отриману ними платню); німецькі найманці зрадили й перейшли до поляків; шведські війська, відмовившись продовжувати війну, пішли в Новгородські землі й закріпилися в цій найближчій до Швеції частині Московської держави.

Тепер шлях полякам на Москву був відкритий.

Настала критична для Шуйських мить. Селяни й посадські, які прийшли зі Скопіним розійшлися по домівках. Рязанці на чолі з Ляпуновим підняли заколот. Усім обрид не вдячливий цар, що приніс всім багато лиха і ганьби. Скинення царя Василя стало неминучим.

Тушинський злодій вирішив скористатися зручним моментом і виступив з військом з Калуги на Москву. Міста по дорозі до Москви знову присягали Лжедмитрію ІІ й тільки в Зарайську воєвода Дмитрій Пожарський не здався. Зарайськ, а за ним Коломна під впливом Пожарського не пустили до себе тушинців. Злодій став за 15 верств в напрямку південного-сходу від Москви, в Миколо-Угриському монастирі. З іншої сторони до Москви підступав гетьман Жолкевський, приводячи по дорозі російські міста до присяги Владиславові. У цей момент 17 липня Захарій Ляпунов підняв повстання дворян і посаду. Московське населення зібралося біля Серпуховських воріт, звідти ватажки направилися до Кремля. Василь Шуйський після клушинської поразки ніде не міг знайти підтримку. Він був вивезений з палацу на старий свій боярський двір. Але коли 18 липня відновились переговори з тушинцями, ті відмовилися скинути свого царика й зажадали, щоб він був зведений на престол. Політичне положення стало зовсім заплутаним. Василь Шуйський думав скористатися цим і повернутися на царський престол, але Захарій Ляпунов заявив йому: "Чи довго за тебе буде проливатися християнська кров ? Земля наша спустошена, у царстві нічого доброго в твоє правління не робиться".

19 липня Василь Шуйський був насильно пострижений у ченці.

Урядова влада перейшла до сімох родовитих бояр (Мстиславський, Воротинський і інші), але вони недовго втримували її. Реальних сил у розпорядженні "семибоярщини" не було, а під Москвою стояли два ворожих війська: польська іноземна рать Жолкевського й селянсько-козаче військо тушинського злодія. Для боярського уряду особисті інтереси стояли вище національних, і вони вирішило віддати Москву гетьманові Жолкевському.

25 липня у великому наметі, розташованому під Москвою, бояри почали переговори з Жолкевським про умови обрання на престол польського королевича Владислава. Бояри наполягали на тому, щоб Владислав прийняв православ'я до воцаріння, але дипломатичний гетьман, не відповідаючи прямою відмовою, заявив, що "не можна примушувати совість", що молодий королевич (Владиславові було тільки 15 років) сам вибере релігію. 17 серпня 1610р. договір з Жолкевским був підписаний. У порівнянні з договором від 4 лютого були внесені значні зміни на користь бояр і Польщі. Виключалися статті, що забезпечують інтереси дворянства, боярам гарантували їхній політичний вплив. Не домоглися бояри й згоди поляків зняти облогу Смоленська, повернути захоплені міста та ін.

Негайно по укладанні договору з Жолкевським була організована церемонія приношення присяги Владиславові в Москві; потім спеціальною грамотою всім містам Московської держави запропонували присягнути новому цареві. Тушинські бояри присягнули Владиславові, останній загін поляків на чолі із Сапегою пішов від тушинського царика, і той ще раз біг у Калугу з Мариною й Заруцьким.

У вересні до короля Сигізмунда під Смоленськ було відправлене посольство для заключення миру. Жолкевський бажав позбутися в Москві від найбільш впливових бояр, які могли б протидіяти його подальшим планам. Тому він постарався включити до складу посольства князя Василія Голіцина й Філарета Романова.

Велике посольство, що нараховувало зі свитою 1246 чоловік, прибуло до Сигізмунда, але умови обрання Владислава не були прийняті королем. Справа в тому, що король вирішив скористатися даним становищем Московської держави й особисто стати царем Московським. Він хотів спершу повернути Польщі "втрачений" нею Смоленськ, залишити польське військо в Московській державі якомога довше під приводом відновлення спокою й організації відповідного уряду.

Тим часом Жолкевський поспішав з військовою окупацією російської столиці. Бояри, побоюючись народного гніву, також хотіли скоріше пустити в Москву польські війська. Московське населення було, однак, проти. Коли Гонсевський, посланий Жолкевським, прибув у Москву з невеликою свитою для переговорів, москвичі вдарили в дзвін, збираючи народ проти поляків, що входили. Гаряче протестував проти вступу в Москву польського війська патріарх Гермоген, але зрадники бояри заявили йому мовляв справа його дивитися за церквою, а в мирські справи не треба йому втручатися.

У ніч на 21 вересня поляки, таємно пропущені боярами в Москву, зайняли Кремль, Китай-город, Біле місто. У містах на дорозі від Москви до Польщі були також поставлені польські гарнізони з наданням їм права "годівлі" за рахунок населення. У столицю ввійшли 3500 поляків і 800 піших німців.

Прагнучи усталити своє положення, Жолкевський домігся відправлення більшої частини стрільців з Москви в Новгород проти шведів, які захопили новгородські землі. Інші стрільці були віддані під командування Гонсевського, якого король Сигізмунд поставив боярином у стрілецький приказ.

У жовтні 1610р. Жолкевський залишив замість себе в Кремлі великого феодала, велижського старосту Олександра Гонсевського, а сам виїхав до короля. Розумний гетьман розумів, як важко буде примирити наполегливе бажання Сигізмунда стати самому царем, з договором, підписаним Жолкевським, про обрання царем Владислава. Розплутувати вузол, що зав'язався, Жолкевський надав іншим.

Гонсевський будучи впертою й зарозумілою людиною, почувала себе хазяїном в Москві. Його першими помічниками були ті члени другого посольства до Сигізмунда, які першими присягнули королеві, стали вірними "доброзичливцями" царя Сигізмунда: Салтиков, Андронов, Молчанов, князі Рубець-Масальський і Хворостинін, дяк Грамотін. Офіційний уряд - "семибоярщина" - ніякого значення не мав.

Ця група Салтикова-Андронова, побоюючись збурювання російського народу, встановила разом з військовим диктатором Гонсевським суворі порядки в Москві. Москва стала, таким чином, завойованим містом.

Зазнаючи утисків від нових порядків, населення столиці дуже страждало від грубих насильств поляків. Ішов тиждень за тижнем, новий цар не приїжджав, насильства поляків усе збільшувалися. Народ став розбігатися з Москви.

Посли сподівалися, що Жолкевський, який підписав договір 17 серпня, буде виконувати свої зобов'язання. Польський гетьман, прагнучи, як і сам король, до приєднання Москви, вважав, що шлях, намічений ним, більш обережний і більш вигідний. У своїх записках він зберіг свої доводи: з малого прутика виростає дерево: 160 років пройшли від першої особистої унії Ягайла до з'єднання Литви з Польщею; так буде й з Москвою: якщо Владислав стане царем Московським, то його (після смерті Сигізмунда) польський сейм обере й королем польським. Однак Сигізмунд не хотів чекати, і Жолкевський в офіційних переговорах з послами теж вимагав негайної здачі Смоленська. Король Сигізмунд, знайшовши собі "вірних і доброзичливців" серед деяких бояр і дворян і не бачачи, хто б в Московській державі міг би перешкодити його планам, став приймати більш рішучі заходи. Як переможець всієї Русі він розпочав роздавати своїм прихильникам маєтки й посади, віднімаючи їх у тих, хто був проти Владислава, а іноді навіть і без цього приводу. Від свого імені Сигізмунд жалував у бояри, призначав воєвод, показуючи тим самим, що саме він - государ Московський.

Не домігшись від московських послів передачі йому Смоленська, Сигізмунд почав 21 листопада штурм, але він був відбитий. Тоді він відправив грамоту в Москву, жадаючи від московських правителів негайної здачі Смоленська.

Зрадники Салтиков, Мстиславський і ін. з'явилися до патріарха Гермогена й запропонували йому підписати відповідь, що Смоленськ повинен "здатися на королівську волю". В цей час, коли не було царя й коли народ почав розуміти зраду правителів - бояр, Гермоген виявив високий патріотизм. Старець рішуче відмовився "благословити хрест цілувати королеві", хоча Салтиков погрожував йому ножем. На наступний день Гермоген прочитав проповідь проти Сигізмунда й інтервентів і розіслав грамоти з закликом до боротьби йти звільняти Москву, за що й був арештований.

Повсюдно збільшилися насильства польських панів, були спалені Орел, Волхов, Олексин і ряд інших чинивших їм опір міст. Обрання Владислава було зустрінуто російським народом із крайнім незадоволенням. Тепер же всьому населенню стало ясно, що страшна небезпека загрожує національній й політичнїй незалежності Московської держави.

У результаті інтервенції у всій Московській державі до кінця 1610р. наступив повний занепад господарського життя. Не тільки селяни, торговці й ремісники, але й дрібні дворяни розорялися внаслідок роздачі землі прихильникам Сигізмунда, грабежів, поборів та ін. Російська церква, що мала в той час важливе економічне й політичне значення, зайняла слідом за патріархом Гермогеном ворожу позицію стосовно поляків.

У самому кінці 1610р. відбулася ще одна подія, якою була усунена серйозна перешкода на шляху об'єднання російського народу проти іноземних загарбників. 11 грудня 1610р. Лжедмитрій ІІ був убитий у Калузі татарином Урусовим.

Селянська війна під проводом Івана Болотнікова, друга польсько-литовська та шведська інтервенція, пряма інтервенція короля Сигізмунда, постійні вбивства, грабунки, зради бояр, інтриги все це фактично розорило, ще нещодавно міцну Московську державу. Та попри це, прості люди не стали на коліна перед загрозою іноземного поневолення, а все ще знаходили в собі сили та мужність чинити організований опір, демонструючи міцний дух та патріотизм. Яскравим прикладом є повстання під керівництвом М.В.Скопіна-Шуйського, якому вдалося визволити столицю держави від поневолювачів. Проте боязнь Василія Шуйського втратити царський престол звела нанівець всі народні потуги. Але й ці сумні події не зламали волю борців за звільнення батьківщини. Героїчна боротьба, яка залишиться яскравою сторінкою і історії людства лише розпочиналась.

Розділ ІІІ. Розгортання національно-визвольного руху російського народу

До початку 1611р. росіяни переконалися, що державі й народу загрожує велика небезпека. І тоді національне почуття заговорило ще голосніше й сильніше. Загроза батьківщині викликала величезний підйом загальнонародних почуттів. У Москві, у містах, у селах, серед різних верств населення з'являється усе більше й більше людей, що призивають повстати проти іноземців і звільнити батьківщину. Початок 1611 р.- час великого патріотичного підйому посадського й сільського люду й провінційних служивих людей Російської держави.

Народні маси підіймались із закликами Гермогена, і листами членів посольства з-під Смоленська, що розповідали про ті приниження, які вони терплять від поляків, і грамотами взятих в облогу самих жителів Смоленська, і посланцями московських людей.

Нарешті, надзвичайно зміцніла й розширилася патріотична переписка між містами. Ще при організації північного ополчення в 1608-1609р. міста зносилися між собою, домовляючись про загальний опір ворогам. В 1611р. число цих міських грамот швидко збільшилося. Грамоти в багатьох списках йшли в усі міста. Спеціальні гінці їздили по країні, зкликали дзвоном народ на загальний збір, призивали піднятися для вигнання загарбників з російської землі. На зборах же писали грамоти, призиваючи йти "на государевих зрадників, на злодіїв і на литовських людей".

Населення з наснагою відгукнулося на ці заклики. На зібраннях обговорювали питання про організацію ополчення. Ратники поспішали на збірні пункти, туди ж звозили військове спорядження.

Король Сигізмунд вважав, що слухняність правлячих бояр - московських і тушинських - означає успіх його походу й забезпечує покірність населення. Але він помилявся. Населення, переконавшись у небезпеці шляху, на який його штовхали правителі, перестало слухати їх. Насильства інтервентів змусили населення організувати самооборону. У переписці між містами основною думкою було високе почуття загальної любові до батьківщини.

Організатором ополчення в Рязані був Прокопій Петрович Ляпунов. Це була людина, що володіла неприборканою енергією, великою зарозумілістю й сміливістю. Виразник і вождь служивих дворян, Ляпунов був незадоволений "боярським царем" Василем і після смерті Скопіна відійшов від царя Василія. Але коли відбулося вторгнення Сигізмунда, Ляпунов дуже швидко зрозумів, що воно загрожує незалежності Московської держави. Уже восени 1610р. Ляпунов став збирати сили для походу на Москву, зайняту польско-шляхетськими загонами. Щоб перешкодити цьому походу, московські правителі організували напад козаків на Рязань, захопили самого Ляпунова в невеликому містечку Проньську, але князь Дмитій Пожарський, воєвода сусіднього Зарайська, звільнив Ляпунова й провів його в Рязань. Був організований напад і на Пожарського в Зарайську, але воєвода, незважаючи на малі сили, відбився й очистив Рязанську землю від зрадників.

Коли в грудні 1610р. тушинський злодій був убитий і в Рязань потрапила перша грамота Гермогена із закликом іти звільняти Москву від поляків та литовців і російських зрадників, Ляпунов негайно підняв повстання.

На заклик Ляпунова до нього швидко приєдналися сусідні міста й землі: Тула й Калуга.

Примкнули до нового ополчення й численні збройні загони тушинців і козаків на чолі з боярином Д. Трубецьким і отаманом І. Заруцьким.

Приєднався до ополчення й тушинський стольник Просовецький, загін якого стояв на півночі від Москви. Деякі із цих колишніх "злодійських" загонів увійшли до складу ополчення тільки тому, що зі смертю Лжедмитрія ІІ не знали, де і як використовувати свої збройні сили. Але були, зрозуміло, і ті, хто хотів разом із земськими людьми постояти "за землю й православну віру".

Ляпунов давно й добре знав характер своїх союзників. Дуже самовпевнений і властолюбний, він вважав, що зуміє тримати в руках ці загони й направити всіх козаків проти іноземців. Тому він не тільки зговорився з козаками, що стояли під Калугою й Тулою, але кликав до себе всіх окраїнних, низових козаків, обіцяючи платню й військове спорядження. Завдяки таким обіцянкам, під Москвою зібралися звідусіль величезні маси козаків, чисельно перевищивши провінційне дворянство, на яке опирався Ляпунов.

У березні ополченці з усіх боків підійшли до Москви. Тим часом, у самій Москві відбувалися сумні події. З плином часу поляки все менше рахувались з населенням Москви. Гонсевський роздаровував шляхтичам із царської скарбниці дорогоцінні камені, золотий і срібний посуд і інші цінності.

Відносини москвичів із загарбниками стали надзвичайно напруженими. Досить було краплі, щоб переповнилася чаша терпіння. У березні, коли стало відомо, що до Москви підходить ополчення, незадоволення мас особливо підсилилося. 18 березня шляхтичі зажадали коней у російських візників, щоб витягти гармати на стіни Кремля. Росіяни коней не дали; почалася суперечка, яка переросла у вуличну битву.

Під час цих боїв до Москви першим із всіх загонів ополчення підійшов воєвода Пожарський.

Дмитро Михайлович Пожарський походив зі збіднілого роду стародубських князів. Він почав службу при дворі Бориса Годунова у званні стольника, тоді як сини впливових московських бояр починали службу відразу зі звання окольничого. Звичайно стольник тільки після багаторічної служби міг одержати звання окольничого. Пожарський відзначився під час боротьби з поляками при Василю Шуйському. Під Коломною, біля Зарайська, біля Проньська - у ряді боїв з поляками й тушинцями Пожарський здобув перемоги. Коли восени 1610р. Пожарський урятував Ляпунова в Проньську й з малими силами прогнав нападників, цю перемогу навали чудом. Виявивши непересічні військові здібності, Пожарський разом з тим виявив у ті роки патріотичну стійкість, не піддаючись ні погрозам, ні угодам.

Підійшовши раніше інших частин ополчення до Москви, Пожарський негайно вступив у бій з поляками на вулицях столиці. Він спорудив укріплення неподалік від Гарматного двору, не пустивши туди поляків, обстріляв з гармат і відігнав їх назад у Китай-город. Так перші бої принесли перемогу москвичам. Тоді поляки й німці, що перебували в них на службі, удалися до підпалу.

На наступний день був відданий наказ запалити все місто. Це варварське рішення підпалити місто було прийнято Гонсевським, а виконавцями його стали німецькі найманці. У дерев'яній Москві, в обстановці вуличних боїв пожежа набула масштабних розмірів й вигнала із засідок захисників міста.

Із цим підступним ворогом, підпалившим Москву, довго боровся Пожарський, що не пускав поляків і німців у Біле місто, зміцнившись біля свого двору на Лубянці. Під кінець Пожарський був важко поранений.

Залишившись в живих соратники відвезли пораненого Пожарського спершу до Троїце-Сергієвого монастир, а потім у його маєток в Суздальському повіті. Москва горіла три дні, від зарева було видно, як удень; коли пожежа затихала, поляки знову підпалювали.

Ополчення спізнилися; головні сили підійшли до Москви тільки 30 березня. В ополченні були представники всіх земель Московської держави, крім Смоленська, зайнятого боротьбою з королем Сигізмундом, і Новгорода, що боровся проти шведів. Але за соціальним своїм складом це ополчення відрізнялося від дружин, що боролися з поляками в 1609 р.: у ньому було мало вільних селян півночі, зате багато козаків і дворян. Різні частини ополчення стали уздовж стін московського Білого міста окремими таборами. У Яузьських воріт стояли дворяни Ляпунова, поруч із ними біля Воронцовського поля - козачі загони Трубецького й Заруцького, далі розташувалися дружин із Замосков'я й інших міст. Таким чином, Ляпунов був відділений козацьким табором від інших земських дружин.

Під командою цих трьох воєначальників ополчення замкнуло поляків у стінах Китай-города й Кремля і до липня заволоділо всіма вежами Білого міста, прагнучи відрізати поляків від решти країни. У цей же час вожді ополчення намагалися створити уряд країни, замість московського, що був оголошений зрадницьким.

Уповноважені всіх дружин і частин ополчення скликали загальну земську раду - "всю землю".

Дворянська частина ополчення взяла гору в раді. Найбільш повне вираження своїх поглядів на устрій усієї держави рада виразила в Земському вироці 30 червня 1611 р. За ним повинні були бути відновлені прикази - Помісний, Розбійний і інші, у яких найбільше було зацікавлене дворянство. Всі служиві люди, що перебували в ополченні або потрапили в польський полон, як і родини загиблих від загарбників, зберігали права на свої помісні землі.

В тих же, хто ухилявся від ополчення або пішов до поляків, землі повинні бути конфісковані. Для забезпечення поміщиків робочою силою постановлялось повернути біглих і вивезених селян їхнім колишнім власникам. Відносно козаків пропонувалося "отаманам і старим козакам" іти на государеву службу. Нарешті, щоб уникнути грабежів, козакам було заборонено самостійно - без контролю служивих людей - проводити збір продовольства в населення.

Таким чином, цей захід виражав інтереси дворянства й був спрямований проти селянства й козаків. Обіцянки, дані Ляпуновим у його грамоті при організації ополчення, виявилися порушеними. Зміцнюючи в країні владу поміщиків, відновлюючи колишній соціальний і політичний лад, вирок віднімав у значної частини населення надії на полегшення свого становища. Козаки були вкрай обурені цим рішенням. Відносини козаків із дворянами усе більше загострювалися. Козаки не хотіли зважати на вирок 30 червня, а необережний Ляпунов прийняв проти них жорстокі міри.

Свою роль зіграв також взятий в облогу у Кремлі Гонсевський. За його вказівкми були складені фальшиві грамоти, нібито підписані Ляпуновим, що пропонували "де піймати козака - бити й топити". Фальшивки ці були підкинуті в козацький табір. Козаки викликали Ляпунова для пояснень і вбили його (22 липня 1611 р.).

Це вбивство Ляпунова викликало розкол ополчення. Вся влада в ньому перейшла в руки авантюриста Заруцького, що був раніше отаманом у Лжедмитрія ІІ. Слабохарактерний Трубецький не грав при Заруцькому ніякої ролі. Поміщики й земські люди, боячись насильства й убивств із боку Заруцького, стали роз'їжджатися по своїх містах і землям.

В ополченні залишилися лише козаки та колишні тушинці, які намагалися через створені прикази управляти країною у своїх корисливих інтересах, жадаючи від населення зимового обмундирування, спорядження й т.д. Але не користуючись довірою, вони, звичайно, не одержали допомоги й підтримки від населення. Облога поляків, що засіли в Кремлі, велася в'яло. Загони Сапеги, Лісовського й литовського гетьмана Ходкевича легко стали пробиватися до обложених й доставляти їм провіант. Особливу активність проявляв Сапега, що пограбував у липні-серпні Переяславль, Олександрівську слободу й повернувся з награбованим у Москву.

Трубецький і Заруцький присягнули синові Лжедмитрія ІІ й Марини Мнішек.

Князь Мстиславський з боярами розсилали з Москви грамоти, призиваючи народ підкоритися Владиславові й самі називали себе "боярами царя Владислава".

Настали надзвичайно важкі лихоліття для Російської держави, "настав такий лютий час божого гніву, що люди не сподівалися на порятунок, ледве не вся російська земля спорожніла".

Але розпад першого ополчення не зневірив людей. Усе більше росла й ширилася впевненість, що об'єднані сили російського народу повинні й можуть урятувати рідну землю від інтервентів.

Усюди піднімалися народні маси на боротьбу з іноземцями й зрадниками батьківщини. Не вистачало тільки вождів, які зуміли б об'єднати, організувати й направити проти інтервентів ці могутні народні сили.

Та врешті-решт ці вожді з'явилися в особі Іллі Мініна й Дмитрія Пожарського (додаток 8).

Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський

Мінін і Пожарський почали свою справу з організації другого ополчення у вересні 1611р. Їхня діяльність почалася в найважчій обстановці, у самий найважчий момент розрухи й поразок.

3 червня 1611р. військами Сигізмунда був узятий Смоленськ. Облога Смоленська тяглася 20 місяців. У воєводи Шеїна не вистачало військ, і захист Смоленська значною мірою винесли на своїх плечах добровольці - посадські й селяни.

Захисники Смоленська героїчно відбили кілька штурмів чисельно переважаючого супротивника й самі зробили багато відважних вилазок. Сигізмунд пропонував жителям міста здатися, але захисники міста не хотіли навіть слухати ці пропозиції.

До кінця облоги в місті розповсюдилось чимало хвороб, від яких помирало щодня по 150 чоловік. Але Смоленськ продовжував мужньо триматися.

Значення мужньої стійкості захисників Смоленська дуже велике. Вони не тільки затримали під своїми стінами коронну армію Сигізмунда, але й підтримали дух і бадьорість усього російського народу.

З 80 тисяч жителів, що перебували в Смоленську восени 1609 р., до кінця облоги уціліла тільки десята частина. Падіння Смоленська відбулося через зраду смоленського дворянина Дедешина, що вказав полякам слабке місце в фортечній стіні міста. Під це місце поляки підвели міну й увірвалися в пролом, що утворився в стіні. Жителі міста й тоді не здалися: битва тривала в самому місті. Полякам довелося з боєм брати кожну вулицю, кожний будинок. Особливо затята сутичка відбулася в цитаделі Смоленська. Рів перед нею був заповнений трупами. Захисники цитаделі підірвали порохові склади, що були розташовані в підвалах собору, і загинули у вогні. Воєвода Шеїн був узятий у полон, підданий катуванням й відправлений у Польщу.

В тому ж червні 1611 р., коли поляки заволоділи Смоленськом, шведи зайняли Великий Новгород і його область. Шведи виступали такими ж загарбниками російської землі, як і польсько-литовські шляхтичі.

Після Калушинської битви шведи рушили в Новгородські землі, де вирішили закріпитися. Їхні загони нападали на Івангород, Орєшек, Ладогу, Корелу, але всюди зустрічали мужній опір. Так, Корела захищалася протягом всієї зими й була зайнята шведами лише в березні 1611 р., коли з 3000 захисників у місті залишилася в живих тільки сотня.

До Великого Новгорода шведський король звернувся з листом, пропонуючи свій захист від поляків. Навесні 1611р. у Новгород прибули представники Ляпунова, що вирішив знову укласти договір зі шведами проти поляків.

Під час переговорів шведи запропонували свого королевича на російський престол. Переговори результатів не дали. Тоді шведи 16 червня оволоділи Новгородом і силою змусили новгородців прийняти їхні умови. Новгородська земля відділялася від Москви й повинна була одержати свого царя зі шведського королівського двору, Новгород зобов'язувався утримувати шведське військо, а шведські воєначальники одержували маєтки в Новгородських землях. Цей договір зі шведами відрізав від Російської держави весь північний захід.

Такими були справи до кінця 1611 року. Королеві Сигізмундові здавалося, що всі його плани здійснені, опір росіян зломлений і що Російську державу він міцно тримає у своїх руках. Взявши Смоленськ, він поспішив у Варшаву, де у вересні засідав сейм. Там була влаштована урочиста церемонія. Колишній московський цар Василь Шуйський і його брати були доставлені як бранці: сейм був задоволений взяттям Смоленська. У Кракові - влаштовані триденні торжества. У Римі папа проголосив "відпущення гріхів" парафіянам польської церкви. Багато поляків говорили вже про Російську державу, як про польську провінцію.

Обговорюючи питання про додаткові кредити на продовження війни, польський сейм вирішив, що не потрібно більше значних витрат, щоб привести в покору незначні залишки нескорених москвичів. Впливовий підканцлер Крицький наполягав, що вести переговори із представниками Російської держави не треба. Сейм вирішив заплатити 10000 злотих воїнам, що повернулися в Польщу, а утримання війська, що залишилося в Російській державі, оплачувати з тамтешніх доходів.

Сигізмундові довелося затриматися у Варшаві на цілий рік. А в цей час у Російській державі лютував голод, у столиці перебував гарнізон інтервентів. Смоленськ і Новгород потрапили в руки загарбників. Поляки й люди Заруцького грабували й знущались над місцевим населенням.

Все це пригнічувало російських патріотів. Однак всі підступи ворогів розбилися в остаточному підсумку об незламну стійкість широких мас російського народу. Спільним у всіх не байдужих до своєї батьківщини було бажання знову йти на боротьбу з ляхами.

Це бажання народилося майже одночасно в декількох містах. Так, у серпні жителі Казані звернулися в Перм із грамотою, закликаючи до об'єднання і визнати тільки того государя, що буде вибраний всією землею Російської держави.

Нова потужна хвиля народного руху піднялася з Нижнього Новгорода й інших посадів Середнього Поволжя, які були тісно пов'язані із селянським населенням.

Нижній Новгород - один з найбільших економічних центрів і торговельних міст Російської держави. Він був зв'язаний з усією волзькою річковою системою. У Нижньому Новгороді зустрічалися: риба з Каспію, хутра із Сибіру, тканини й прянощі з далекої Персії, хліб з Оки. Основне значення в місті мав торговельний посад, у якому налічувалося до двох тисяч дворів. У місті було також багато ремісників, а в нижньогородському річковому порту багато вантажників і бурлак.

Нижній Новгород не раз піддавався загрозі руйнування з боку поляків і тушинців. Посадські жодного разу не впускали в місто іноземних загарбників; більш того, Нижній Новгород відсилав свою рать проти ворогів під час походу Скопіна й активно брав участь в ополченні Ляпунова. У січні 1609р. нижньогородський воєвода Аляб'єв розбив й загін тушинців і повісив воєводу цього загону - князя В'яземського. Коли Ляпунов був убитий, нижньогородці принесли додому заклик заново організовувати ополчення.

Відчуваючи свій зв'язок з усією країною, Нижній Новгород уважно стежив за ходом війни з інтервентами, підтримуючи жваві зносини з іншими містами й з патріархом Гермогеном. "Безстрашні люди", як їх назвав Гермоген, двоє нижньогородців - боярський син Пахомов і посадський Мосеєв - принесли в Нижній Новгород грамоту Гермогена. Цікаво, що агітація за повстання проти інтервентів ішла не від імені воєвод нижньогородських, а від імені всього нижньогородського населення.

З 1 вересня 1611р. на виборну посаду Нижньогородського земського старости вступає Кузьма Мінін Захарьєв-Сухорукий. Простий нижньогородський міщанин, що займався дрібною торгівлею м'ясом і рибою, він був справжнім патріотом. Надзвичайно обдарована особистість, людина сильної волі й великої практичної кмітливості, він зумів організувати нове ополчення, незважаючи на всі перешкоди. Авторитетний серед посадського населення, ще більш зв'язаний з ним з моменту обрання його земським старостою, Мінін веде широку пропаганду й виголошує промови із закликом віддати всі надбання заради порятунку батьківщини. Промови свої Кузьма Мінін виголошує біля своєї крамниці й у земському домі, де свого виборного старосту слухали посадські, вони знаходять живий відгук серед слухачів, особливо менш заможних людей.

Вся діяльність Мініна була присвячена народній справі.

Безперечним є те, що Кузьма Мінін був натурою винятковою, людиною, що поєднувала в собі рідкісні практичні й організаційні здібності із глибокою відданістю батьківщині. Завдяки цим якостям Мінін зумів в обстановці польської інтервенції й зради боярської верхівки очолити народний рух, спрямований проти загарбників.

Дуже швидко рух поширюється на все місто. Посадські об'єднуються з адміністрацією міста й з духівництвом. Біля собору збирається все міське населення - і посадські й служиві люди. Глава нижньогородського духівництва, Сава, однодумець Мініна, читає привселюдно отриману грамоту Гермогена й гаряче її підтримує. Потім виступає земський староста Мінін і полум'яно призиває врятувати батьківщину.

Промова Мініна була виголошена з великою пристрасністю. Народ плакав, слухаючи Мініна. — "Будь так", — кричали йому у відповідь. Шапки із грошима, зброя купою виростали на кам'яній площі. Сам Мінін віддав свій маєток, й навіть золоті й срібні рами з ікон. Пожертвування текли широкою рікою. А тим часом населення Нижнього Новгорода, як і інших міст Московської держави, зубожіло за роки міжусобних воєн і інтервенції.

Але для організації нового походу пожертвувань, які б великі вони не були, невистачило. Потрібен був правильно організований, обов'язковий для всіх збір засобів. Розпорядником і скарбником став знову таки Кузьма Мінін - напрочуд чесна людина, талановитий організатор. Установили збір - "третій або п'ятий гріш від всіх пожитків і промислів". На підставі цього рішення Мінін із властивою йому енергією й став збирати "п'ятий гріш", не соромлячись примусових заходів по відношенню до тих хто ухилявся.

Збір засобів ішов дуже добре й значною мірою забезпечив успіх ополчення. Ополченці були забезпечені всім необхідними. Дуже швидко рух вийшло далеко за межі Нижнього Новгорода. Палкі заклики Мініна пролунали й в інших містах. Першими прийшли служиві люди Балахни й Гороховця, а пізніше дворяни Смоленської області, що покинули свої маєтки, не захотівши підкоритися Сигізмундові.

Але головну роль у цьому русі відіграли все-таки посадські люди й селяни, які теж несли заради спільної справи своє вбоге майно й вступали в ополчення.

Тепер першочерговим завданням було знайти вмілого й авторитетного в народних масах полководця, що зміг би очолити військовий похід проти інтервентів, звільнити від них серце країни - Москву. Мінін і вказав на героя московського повстання 1611 р., на князя Дмитра Михайловича Пожарського.

Предки Пожарського служили городничими в невеликих містах. Дмитро Михайлович виділився винятково завдяки своїй хоробрості, полководницькому таланту й глибокому патріотизму.

Народився Пожарський в 1578р. При Борисові Годунову він був наближений до царського, двору.

В 1608 р., коли йому виповнилося 30 років, Пожарський вперше виступив воєводою проти поляків розбивши їх біля Коломни. В 1609р. Пожарський розбив на Володимирській дорозі "злодійський" загін Салтикова. В 1610 р., коли тушинський злодій ішов до Москви й всі міста після Клушинської поразки присягали йому, Пожарський, тоді воєвода Зарайська, рішуче відмовився перейти на сторону самозванця. Жителі стали погрожувати Пожарському, але погрози ніколи не змушували його зійти з того шляху, який він вважав правильним. Пожарський замкнувся в міському Кремлі й змусив зарайців, а слідом за ними й жителів Коломни, знову відійти від тушинського злодія. У випадку зради боярської знаті, пряме служіння батьківщині, дало Пожарському особливий авторитет.

Тими ж рисами мужності й вірності відзначені й дії Пожарського взимку 1610-1611 р., коли він захистив у Пронську Ляпунова від "злодійських" загонів і особливо в березні 1611 р., коли він героїчно захищав від ворогів палаючу Москву.

Пожарський жодного разу не присягав ні польському королевичеві Владиславові, ні кому-небудь із самозванців. Він перший відгукнувся на заклик Ляпунова, перший прийшов на допомогу повсталим москвичам, мужньо боровшись із німцями і поляками в палаючому місті.

Саме тому пропозиція Мініна передати владу над ополченням Пожарському була прийнята всіма з великою наснагою.

Пожарський лікувався в цей час у Суздальському повіті, за 120 верств від Нижнього Новгорода, після важких поранень, отриманих 19 березня в Москві. Нижньогородці відправили своїх послів до Пожарського, але той не відразу погодився взяти на себе керівництво й командування. Він розумів, що невдача попереднього ополчення багато в чому залежала від недостатньої організованості, і усвідомлював, що цю організованість треба забезпечити із самого початку. До того ж Пожарський розумів, що нижньогородське населення буде більше довіряти ополченню, якщо на чолі буде представник нижньогородського посаду. Пожарський поставив умовою - щоб в ополченні був спеціальний керівник для збору засобів і спорядження. Кандидатом на цю посаду Пожарський назвав Мініна. Нижньогородці одностайно прийняли цю пропозицію. Мінін став займатися головним чином справами організації ополчення, його постачання всім необхідним, спорядженням та ін. На грамотах Мінін підписувалася: "Виборна людина від всієї землі". Таким чином, на чолі ополчення стали виборні особи, Мінін і Пожарський.

Нижньогородський гарнізон був сам по собі дуже нечисленний. Але разом з двома тисячами дворян, що прийшли в Нижній, до початку березня 1612р. його чисельність становила три тисячі чоловік. На відміну від ополчення Ляпунова, що було так само швидко організоване й так само швидко розпалося, це ополчення готувалося не кваплячись. Заощаджуючи кошти, Мінін купував для ополчення слабких коней за низькою ціною, а потім хазяйновито їх відгодовував. Так само розумно й з розрахунком забезпечувалося ополчення й озброєнням. Але своїх засобів явно не вистачало. Після цього вожді ополчення стали посилати грамоти в міста, на північ і на Поволжя, пропонуючи всім згуртуватись, очистити Московську державу від ворогів та обрати нового государя радою всієї землі, також просили про надсилання скарбниці. І пониззя, і поморські, і поволзькі міста стали відсилати в Нижній кошти, людей, озброєння, а також і своїх представників для допомоги Московській державі.

Так при Мініну й Пожарському була утворена "Рада всієї землі", у якій брали участь дворян, посадські люди і селяни, в особі своїх старостів. Нижньогородський рух переріс в рух загальросійський.

В результаті у Нижньому Новгороді зібралися досить значні сили. В ополчення входили провінційні служиві люди, стрільці, посадські, селяни. Вступили в ополчення татари й інші народності Поволжя й Півночі. Місцеві партизанські загони охоче вливалися в народне ополчення, коли воно в березні виступило з Нижнього Новгорода.

Природно, що згуртування всенародного ополчення не залишилось в таємниці від польських інтервентів, що засіли в Москві. Гонсевський, вкрай стривожений розмахом другого ополчення, погрозами хотів змусити патріарха Гермогена, що перебуває в темниці, відправити грамоту нижньогородцям із забороною йти на Москву, але нічого не домігся. Він зміг тільки помститися старому Гермогену погіршенням умов його ув'язнення, відчого патріарх незабаром і вмер.

З іншого боку, Мініна й Пожарського турбувало питання про майбутні взаємини з козацькими загонами Трубецького й Заруцького, які знаходились під Москвою, де було чимало козаків, грабіжників і авантюристів. Ними керував безпринципний авантюрист і зрадник Іван Заруцький, організатор вбивства Ляпунова.

Заруцький розумів, що ополчення Мініна й Пожарського припинить його грабіжницьку діяльність, що від нього зажадають відповісти за всі зроблені ним злочини.

Тому Заруцький вирішив виступити проти Пожарського й зайняти найважливіші міста, у першу чергу Ярославль.

Як тільки в Нижньому довідалися про плани Заруцького, Пожарський негайно вислав загін з наказом зайняти Ярославль, що й було успішно виконано. Після цього в похід на Москву виступило все ополчення.

Спершу ополчення готувалося йти на Москву найкоротшим шляхом через Суздаль, але коли стали відомі плани Заруцького захопити багаті північні міста й відрізати від них нижньогородців, вожді ополчення вирішили насамперед забезпечити собі тил - багате північне Поволжя - і зміцнити там свої сили.

Просування військової раті в той час відбувалося повільно. Попереду йшов легкий кінний загін, щоб убезпечити війська від несподіваного нападу ворога, а піхота йшла повільно.

В поході до ополчення вливалися все нові й нові загони патріотів. Похід перетворився в тріумфальну ходу. Тільки в Костромі воєвода Шереметьєв вирішив виступити проти ополчення, але жителі міста цього не допустили. Шереметьєв був схоплений, і тільки заступництво Пожарського врятувало його від смерті. Популярність ополчення й авторитет його вождів швидко зростали.

На початку квітня 1612р. ополчення увійшло в Ярославль.

Це місто мало дуже вигідне географічне положення. Він стояв на перетині декількох доріг, на шляху із центру Московської держави в багате Помор'я, що майже не постраждало від інтервентів. Тому з Ярославля було зручно організувати тил при поході на Москву. До того ж Ярославль уже кілька років був поряд з Нижнім Новгородом одним із центрів народного патріотичного руху. Зиму 1608—1609р. Ярославль перебував під владою тушинців, що грабували це багате торговельне місто. Наступні спроби інтервентів знову заволодіти Ярославлем відбивалися жителями.

Сюди почали прибувати служиві люди й загони добровольців, сюди направляли з багатої півночі кошти в розпорядження керівників ополчення. Тут ополчення провело чотири місяці.

Причини, що змусили Пожарського тривалий час затриматися в Ярославлі, були досить вагомі. Ворогів було багато й обстановка склалась надзвичайно складна. Ополченню необхідно було забезпечити свій тил, дістати нові кошти, підготуватися до походу й боїв, установити постійний і міцний зв'язок із широкими масами населення.

Мінін і Пожарський розгорнули активну діяльність у Ярославлі, який став центром російської землі, що не визнавав влади інтервентів і зрадників.

В цей час Заруцький, а слідом за ним Трубецький пішли на нову авантюру. Ще влітку 1611р. у місті Пскові, який страждав від внутрішніх усобиць та від набігів шведських і шляхетських загонів, з'явився новий самозванець, що прийняв ім'я царя Димитрія. Цьому самозванцеві, прозваному "псковський злодій Сидорка", присягнули козацькі підмосковні загони. Звістка про цю присягу відомому авантюристові справила сильне враження на вождів ополчення, знову засвідчивши про необхідність дотримуватися виняткової обережності у відносинах з козаками, що розташувалися під Москвою.

Не можна, зрозуміло, уявити собі, що все козацтво, що перебувало під Москвою, складалося з авантюристів типу Заруцького або Просовецького. У складі козацтва, як у кожному великому соціальному прошарку, були різні групи. Для багатьох козаків основною метою була боротьба з іноземними загарбниками; вони твердо стояли проти поляків і підтримували облогу засівшого в Москві Гонсевського.

Пожарський, розташувавшись у Ярославлі, поступово розширював коло своєї діяльності. Від прихильників Заруцького були очищені Пошехоньє, Углич, Переяславль. Залишений своїми прихильниками, злодій Сидорка біг у травні із Пскова, але був схоплений і страчений. До кінця травня земські загони стисли козаків на невеликій території під Москвою.

Згодом Заруцький спробував завести зносини з Хоткевичем, але не зустрів підтримки в значної частини козаків. Нарешті, 17 липня вночі Заруцький змушений був бігти в Коломну. За ним пішла найбільш авантюристична частина козачих загонів. Під Москвою із Дмитром Трубецьким залишилися кращі козачі загони, а сам Трубецькой вирішив не виступати проти народного ополчення.

Таким чином, ополчення майже без збройних зіткнень позбулося від "злодійської" частини козацтва. Влада його поширилася на Помор'я, Сибір, значну частину Поволжя й центр Російської держави.

У той же час вожді ополчення намагалися створити загальнодержавне управління. Недостатньо було вести тільки воєнні дії. Змучена Московська держава відчувала потребу у твердій владі. Потрібно було заново створювати органи державного керування й у той же час вирішувати чергові політичні й економічні питання. Тим часом, вирішення кожного питання було пов'язане з винятковими труднощами. Багато зусиль віддав Мінін для збору грошових і матеріальних засобів, необхідних ополченню. Центральні області Московської держави були повністю розорені; новгородська земля перебувала в руках шведів. Довелося все необхідне збирати з північно-східних областей. Мінін відмінно впорався із цим завданням. Ополчення мало хороше озброєння, теплий одяг, ситне харчування. Це піднімало настрій ратників, зміцнювало силу й внутрішній порядок ополчення.

В ополчення вливалися ратні загони з різних земель і міст - йшли служиві люди, сибірські стрільці, татари й інші. Прийшов сибірський царевич Араслан, приходили селяни й козаки. З підмосковних таборів прийшли до Пожарського 17 отаманів із загонами.

Об'єднавши й зцементувавши в Ярославлі розрізнені сили, Пожарський уже не випускав зі своїх рук військове керівництво, поміняв ненадійних воєвод, призначав нових.

Одночасно Мінін і Пожарський розсилали в усі міста грамоти, вимагаючи висилки грошей, тому що з ростом ополчення значно зросли й витрати. У відповідь на ці грамоти в Ярославль приїжджали служиві й посадські люди, привозячи необхідні ополченню засоби.

Для встановлення зв'язку з усіма областями Російської держави й із широкими масами населення, Пожарський запропонував всім містам надіслати в "Раду всієї землі" своїх представників, вибраних зі всіх чинів людей, по двоє чоловік з відповідними наказами.

Всі принципові й важливі питання обговорювались на цій Раді.

Так відновлювалася єдина Російська держава, штучно розірвана на частини польсько-литовськими і шведськими інтервентами й зрадниками-боярами.

З'явилася думка вже тоді підібрати нового царя. Але здійснити її було неможливо, тому що значна частина території перебувала в руках загарбників і населення цих районів не могло подати свого голосу.

Фактично в Ярославлі було створено загальноросійський уряд в особі "Ради всієї землі".

Утворившись з виборних представників, ця Рада була незвичайного складу й не схожою на відомі земські собори. У ній не було патріарха, майже не було бояр, зате багато представників служивого й тяглого стану. Таким чином, Рада була майже позбавлена вищої феодальної знаті, але широко представляла інші верстви населення. Посадські становили ядро цього ярославльського уряду. "Рада всієї землі" мала широкі повноваження. Вона виносила "вироки", обов'язкові для всієї держави, вирішувала всі важливі питання.

Пожарський не був властолюбним і не прагнув виділяти себе із суспільного руху. Всі дії його погоджувались з іншим вождем ополчення - Мініним.

Побудова державного порядку вимагала самої напруженої роботи. У Ярославлі були заново створені найважливіші урядові заклади - "прикази". Повсякденна невидима діяльність побудови держави мала виняткове значення. Вона перетворила ополчення справді в загальнодержавне, призвала на активні дії раніше не охоплені рухом області й міста, вселила довіру до своїх сил і тим самим переконала населення всієї держави в необхідності й доцільності підтримки ополчення, що рятує батьківщину.

Значення цієї моральної підготовки до вирішальних боїв проти іноземців було дуже велике. У той час, після багатьох невдач, деякі кола суспільства були охоплені пасивністю, вони не вірили в сили народу. Так, значна частина духівництва призивала не до активних дій, а лише до молитов і до посту. Пожарський же й Земський уряд призивали до активних дій проти ворогів батьківщини. Мінін і Пожарський на ділі виявили велику державну мудрість і організаторські здібності.

Першим результатом цієї діяльності ополчення в Ярославлі було поліпшення господарського життя населення у звільнених від поляків областях. Яскравим показником успіху адміністративної політики Мініна й Пожарського став ріст торгівлі: з 1 вересня 1612р. по 1 вересня 1613р. обороти нижньогородської митниці майже вдвічі перевищили обороти попереднього року.

Але потрібно сказати, що всі ці успіхи далися Мініну й Пожарському не легко. В ополченні багато хто, особливо дворяни й впливові козаки, претендували на керівництво ополченням і на маєтки й землі у звільнених від інтервентів районах. Вони не дотримувались дисципліни. Треба було виявити багато терпіння й такту, щоб, не даючи цим елементам волі, не розриваючи ополчення, разом з тим не відштовхнути їх, перебороти анархічні й індивідуалістичні тенденції, включити цих людей у спільну справу.

Умиротворенню, що досягалося такими зусиллями, загрожували не тільки польські шляхтичі й зрадники типу Заруцького, але й шведи в Новгороді. Захопивши Новгород, шведи просунулися ще на схід у район Тихвіна. Вести війну одночасно із двома інтервентами було не під силу ополченню. Треба було всіма силами домагатися залишення Новгорода в складі Московської держави й збереження миру зі Швецією. Переговори з утвореною шведами Новгородською державою тяглися довго й вимагали великого дипломатичного мистецтва. Митрополит Ісидор і боярин Одоєвський, що стояли в цей час на чолі Новгорода погодилися прийняти "на Новгородську державу" одного зі шведських королевичів. Проте вони не хотіли відділятися від Москви, через те запропонували визнати цього шведського королевича царем всієї Росії.

Прибулі в липні у Ярославль посли Новгорода наполягали на визнанні шведського королевича Карла-Філіппа Московським государем. У своїй відповіді Пожарський нагадував про сумний досвід обрання іноземців на російський престол.

Бажаючи виграти час, Пожарський, не відмовляючи, поставив неодмінною умовою визнання Карла-Філіппа особистий приїзд королевича в Новгород і перехід його в православ'я. Пожарський хотів домогтися того щоб шведи не перешкоджали діям ополчення, спрямованим проти поляків.

При цьому він наполягав на негайному припиненні шведами воєнних дій. Таким чином, були збережені мирні відносини зі Швецією й з Новгородом, ополчення було забезпечено від нападу із цієї сторони. Зумівши відтягти вирішення питання щодо шведських домагання цим самим запобігли можливому наступу шведів, вожді ополчення проявили свій розум й спритність тис самим одержали безсумнівну дипломатичну перемогу. У той же час Пожарський виявив дипломатичні здібності й у зносинах з Австрією. Австрія суперничала з Польщею; знаючи це, Пожарський направив австрійському імператорові грамоту, у якій нагадував про стару дружбу Австрії з Російською державою й просив імператора вплинути на польського короля, щоб той відрікся від своїх планів щодо Московської держави. В усній бесіді з австрійським підданим Юсуфом Грегоровичем, через якого була відправлена грамота австрійському імператорові, Пожарський навіть натякнув, що на російський престол можна буде висунути кандидатуру брата імператора. Спокушений цим, австрійський імператор відправив Сигізмундові посла, який відмовляв його від завойовницьких планів щодо Російської держави.

Такими дипломатичними методами Пожарський запобіг небезпеці з боку Швеції й Австрії.

Одночасно обережний Пожарський наполегливо зміцнював Білозеро, Каргополь, а відправляючись у похід на Москву, послав великий загін у район Тихвіна як заслін від можливого нападу шведів. Надаючи виняткового значення зміцненню Білозера, Пожарський наказав кинути у в'язницю на місяць тих з місцевих жителів, хто відмовився брати участь у цих роботах, і попереджав, що надалі повісить, жителів, які ухиляються від будівництва укріплень.

Пожарський направив загін також в Архангельськ, щоб ніякі іноземці не могли навіть через віддалений порт вступити на російську землю. Справа в тому, що Англія готувалася скористатися скрутним становищем Російської держави, ополчення повинне було запобігти спробі англійської інтервенції.

Уже виступивши з Ярославля, Пожарський одержав від німця Якова Шоу й англійця Артура Астона пропозиції найняти воїнів з різних країн до себе на службу. Князь відмовив. Пожарський порадив іноземцям-найманцям у Російську державу не приїжджати й собі гірше не робити.

Мінін і Пожарський своїми патріотичними діями завоювали довіру й любов народної армії. Ці почуття виявилися, зокрема, при замаху на життя Пожарського. Заруцький підіслав двох козаків у Ярославль щоб організувати вбивство вождя ополчення. Пожарський, готуючись відправити передовий загін до Москви, оглядав військове спорядження. Довкола нього тіснилися воїни. Скориставшись тіснявою, один з підісланих убивць хотів ударити Пожарського кинджалом, але відданий Пожарському козак Роман заслонив вождя й був поранений зловмисником. Одразу всі хто перебував поруч стали кільцем на захист Пожарського. Зловмисників схопили, військо вимагало їхньої смерті, але на вимогу Пожарського їх відправили в заслання.

А в цей час у Ярославлі була отримана звістка про задуми Заруцького посадити на престол сина Марини Мнішек і Лжедмитрія, та про те, що гетьман Хоткевич поспішає з Польщі в Москву з військом і великим обозом, щоб надати допомогу польському гарнізону, що засів у московському Кремлі. Цього з'єднання польських сил не можна було допустити, і 27 липня 1612р. ополчення вийшло з Ярославля на Москву, щоб звільнити її від загарбників.

Народне ополчення під керівництвом Мініна й Пожарського почало організовану боротьбу з інтервентами. Це була визвольна, прогресивна й справедлива війна із загарбниками. А назустріч цьому народному руху, що одержав свою організовану форму в ополченні Мініна й Пожарського, полегшуючи йому його важкий шлях, ішла стихійна боротьба селян, холопів і посадських людей, що вступили в єдиноборство з іноземними загарбниками.

Ще з осені 1611р. на околицях Москви почався сильний партизанський рух. Учасники першого ополчення, ідучи від Заруцького, становили збройні загони, що нападали на поляків. Особливо енергійно ці загони діяли на дорогах, що ведуть у Польщу. Партизани розривали зв'язки польських загонів і гарнізонів з Польщею й перешкоджали підвозу продовольства полякам, що засіли в Кремлі. Коли литовський гетьман Хоткевич, відправлений королем Сигізмундом на допомогу Гонсевському, підходив до Москви у вересні 1611 р., він натрапив на партизанські загони. Загони Хоткевича й Сапеги (сам Сапега у вересні 1611р. помер) пішли восени до Рогачова й до Волги за продовольством для голодуючих у Кремлі поляків, але значна частина награбованого в населення продовольства не дійшла до Кремля; майже все в дорозі відібрали партизанські загони. За зиму ці загони так осміліли, що напали на полковника Струся, що направлявся з Польщі щоб змінити Гонсевського, і перебили його жовнірів.

Селяни озброювалися за рахунок шляхтичів, яких вони ловили поодинці, убивали, рубали, кидали в ополонки. Загарбники не ризикували тепер їздити невеликими загонами. Але це не зупиняло партизанів, які теж об'єдналися й, влаштовуючи засідки, зненацька нападали на ворогів і громили їх.

У самій Москві поляків і німців заманювали в тісні провулки, в пригороди, зазивали в гості й там вбивали.

У результаті цієї партизанської війни поляки в Кремлі в повній мірі відчули недостачу продовольства. Горобці й ворони продавалися за високу плату.

Кінець 1611р. і початок 1612р. був дуже важким часом для підмосковного населення. У відповідь на партизанську війну інтервенти посилили свої жорстокі заходи. Вони виганяли населення, спалювали житла, змушували бігти куди очі дивляться. Троїцький монастир щодня ховав мерців, що замерзали на дорогах або убитих в селах. Звірства інтервентів досягли в цей час апогею.

Литовський великий гетьман Хоткевич, якому король Сигізмунд доручив ведення воєнних дій у Російській державі, підійшов до Москви в перше раз на початку жовтня 1611р. Поляки, що перебували в Кремлі й страждали від голоду стали вимагати собі заміни. Хоткевич запропонував їм коштовності із царської скарбниці, обіцяючи незабаром замінити їх. У грудні він відправив великий обоз із награбованим продовольством у Москву, але по дорозі на обоз напали партизанські загони і відбили його. На початку 1612р. Хоткевич замінив частину польського гарнізону в Москві й до літа прибули свіжі підкріплення з Польщі. На початку липня полковник Струсь на чолі тритисячного загону вступив у Кремль. У нього відразу почалися суперечки з Гонсевським, тому що кожен з них прагнув командувати в російській столиці. Скінчилося тим, що Гонсевський відправився в Польщу й з ним пішла вимагати від короля платні за службу значна частина жовнірів, що раніше перебували в Москві. Там залишилися тільки полк Будзила й новий полк Струся. Великий загін гетьмана Хоткевича був знову зайнятий збиранням продовольчих запасів, щоб забезпечити військо до зими, тому що восени 1612р. Сигізмунд обіцяв прийти з армією й остаточно умиротворити Московську державу. У червні Хоткевич зібрав значні сили; він одержав підкріплення з Литви, 800 чоловік піхоти привів полковник Неверовський, з-під Смоленська прибуло кілька сотень вершників і кілька сотень піхотинців, підійшли близько 8000 козаків.

Найближчою метою Хоткевича було провести своє військо й великий обоз у Москву й з'єднатися з поляками, що перебували в Кремлі, як у неприступній фортеці. Москва була в той час оточена декількома кам'яними стінами. Висока стіна Кремля із численними вежами й бійницями, що підносилась над всією околишньою місцевістю, і стіна "Білого міста", надійно захищали поляків, що знаходились в Кремлі й у Китай-городі. Якби Хоткевичу вдалося доставити продовольство цим загонам і самому зайняти Кремль, то вибити його звідти було б дуже важко.

Довідавшись, що настільки значні сили йдуть до Москви й везуть із собою величезний обоз із продовольством, Пожарський вирішив не допустити такого зміцнення польського гарнізону в Кремлі. Передовий загін ополчення підійшов до Москви 3 серпня й став табором за наказом Пожарського окремо від козачих загонів. 10 серпня підійшов новий загін й розташувався поблизу Тверських воріт. Слідом рухалися основні сили народного ополчення. Пожарський, що не довіряв Трубецькому і його козакам, збирався спершу зупинитися в Троїце-Сергієвому монастирі й там остаточно домовитися із Трубецьким. Але Хоткевич наближався до Москви, не можна було втрачати ні хвилини. Увечері 20 серпня Пожарський з військом підійшов до Москви.

Трубецький, який після втечі Заруцького залишився одноосібним начальником козацького війська, запропонував Пожарському стати табором поруч із козаками в Яузських воріт. Незважаючи на те, що Трубецький був боярином (пожалування це він одержав від тушинського злодія), він сам виїхав назустріч Дмитрію Пожарському. Однак Пожарський не прийняв пропозиції козачого боярина. До того ж позиція, зайнята табором Трубецького, не була придатною для оборони Москви, тому що перебувала осторонь від Можайської дороги, по якій підходили війська Хоткевича. Однак Пожарський все-таки виділив у допомогу Трубецькому, що взяв на себе захист Замосков'я, дві сотні ополченців.

Ранком 21 серпня війська Пожарського розташувалися в районі нинішніх Смоленської й Кримської площ і біля Арбатських воріт, тобто з тієї сторони Москви, куди підходив із заходу Хоткевич. Отаборившись на самій дорозі Хоткевича, Пожарський ніби підкреслював рішучість битися до переможного кінця, щоб не допустити з'єднання ворожих сил.

Хоткевич на чолі свого війська з'явився ввечері того ж дня й зупинився на Поклінній горі. Головнокомандуючий польською армією Карл Хоткевич був досвідченим воїном, який воював раніше в Нідерландах, в іспанських військах, одержавши до походу в Московську державу ряд перемог, у тому числі перемогу при Кирхгольмі над шведським королем Карлом IX. Основну частину його армії становила кіннота: українські козаки, кінні шляхетські загони й угорська кавалерія, що вважалася кращою в Європі. Піхоти було порівняно небагато; вона складалася з найманців - німців, угорців, поляків. І піхота, і шляхетська кіннота мали хороше озброєння: рушниці, списи, сталеві обладунки. Ці війська вміли воювати регулярним правильним строєм, тобто вміли застосовувати передову військову тактику того часу. Важко озброєні польські гусари мчали в атаку шеренгою, виставивши вперед суцільний ряд довгих списів. Піхота також наступала організованими рядами.

Що стосується армії Пожарського, то її озброєння було відносно гіршим, особливо в селян і посадських. Далеко не всі дворяни мали сталеві обладунки. Частина служивих людей і козаки мали рушниці.

Пожарський розташував свої війська від берега ріки Москви від Чортольських до Петровських воріт. Центр його армії був біля Арбатських воріт і перепиняв шлях Хоткевичу, який наступав по Смоленській дорозі. Війська Трубецького, що захищали Замосков'я, мали два укріплених пункти - біля церкви Климента і біля церкви Георгія.

Розташування російської армії було ненадійним, тому що в її тилу в Кремлі перебував польський гарнізон, який з нетерпінням очікував Хоткевича. Переправившись через Москву-ріку в Новодівечий монастир, Хоткевич повів 22 серпня наступ на Арбатські й Чортольські ворота, прагнучи прорватися до Кремля. У битві брала участь головним чином кіннота. Польським важко озброєним гусарам протистояли гірше озброєні, але більш рухливі російські вершники. Бій прийняв відразу запеклий характер. Безрезультатно атакувала то одна, то інша сторона.

Тоді Хоткевич кинув у бій угорську й німецьку піхоту. Професійні солдати, що мали великий військовий досвід і вправність, змусили ополченців відступити в межі Земляного міста, де бій продовжувався на вулицях. Дії кінноти в цих умовах були дуже утруднені, і Пожарський наказав своїм вершникам вести піший бій. В цей час кремлівський польський гарнізон зробив вилазку й ударив росіян з тилу. Оточені ворогами ополченці хоробро боролися. У цьому бою на очах у Мініна був убитий його улюблений племінник - безстрашний воїн Фотім Сремкін. З труднощами вдалося загнати поляків назад у Кремль.

В цей важкий момент ополченці дуже потребували допомоги Трубецького. Однак Трубецький допомоги не надавав. Але коли на очах у козаків лівий фланг росіян виявилися відрізаним і поляки притисли його до берега ріки Москви, тоді, не очікуючи наказу Трубецького, на допомогу ополченцям кинулися в бій сотні, передані напередодні з ополчення, а за ними вже пішли отамани Афанасій Коломна, Дружина Романов, Філат Можанов, Макар Козлов, зі своїми загонами. Це було зроблено всупереч Трубецькому. Це і вирішило результат бою 22 серпня. Хоткевич був відкинутий за Москву-ріку.

Не зумівши пробитися в Кремль, Хоткевич відступив до позицій, які він зайняв напередодні. Вилазка поляків із Кремля була також відбита з великими для них втратами. Струсь намагався пробитися на з'єднання з Хоткевичем, проте був змушений швидко повернувся в Кремль. Але в ніч на 23 серпня під покривом темряви 600 поляків з полку Неверовського пробралися в Замосков'я.

Наступний день пройшов у приготуваннях до вирішальної битви. Польські війська зайняли Донський монастир. Замосков'я було відносно погано укріплене. Там стояв Трубецький з козаками, і Хоткевич вирішив пробиватися в Кремль тепер із цієї сторони. Але Пожарський розгадав його маневр і зайняв вигідну позицію, звідки міг у потрібний момент перейти в Замосков'я вбрід через рікчу, переправивши значну частину військ в цей район, де козаки Трубецького охороняли напівзруйнований вал і два укріплених пункти.

24 серпня поляки відновили наступ. Протягом декількох годин росіяни витримували сильний натиск, але до полудня відступили. Угорська піхота, що була в центрі польського війська, прорвалася біля Серпуховських воріт. Був зайнятий укріплений пункт. Значна частина відтиснутих з валів Замосков'я ополченців і козаків залягла між руїнами напівспаленого міста, у ямах на вулицях і в цих укриттях чекала подальшого наступу поляків. Хоткевич, бажаючи використати успіх, наказав слідом за військами, що просувалися, негайно ввести в місто свій величезний обоз із продовольством. Тільки одна верства відокремлювала поляків від Москви-ріки, вони намагалися дійти до її берегів й скинути в ріку росіян. В цей час частина козаків Трубецького, побачивши, що поляки тіснять війська Пожарського, вийшла з бою й розташувалася біля гирла Яузи.

Тоді Мінін і Пожарський звернулися до келаря Троїце-Сергієвого монастиря Авраамія Паліцина, який був посередником між козаками й ополченням, і вмовили його піти до козаків і знову підняти їх на боротьбу. Але ще до його приїзду вид польських прапорів, що розвіваються на церкві, розгнівив козаків, і вони бурхливою атакою відбили Климентьєвське укріплення. Угорська піхота понесла при цьому значні втрати. У цей момент Паліцин і звернувся до патріотизму козаків.

Пожарський наказав своїм служивим людям залишити коней і пішими захищати місто й переправу через Москву-ріку. Протягом усього бою Пожарський підбадьорював війська, закликаючи їх битися до останньої краплі крові. Перелом в битві був досягнутий Кузьмою Мініним, який у цю відповідальну мить виступив проти іноземців. З дозволу Пожарського він взяв три сотні кінних воїнів, і перейшов через Москву-ріку змусивши тікати кінну і пішу литовську роту.

Підбадьорена цією ознакою нестійкості поляків, російська піхота, що не пропускала ворога до ріки, перейшла сама в наступ. Поляки не стримавши атаку почали втікати. Весь обоз із продовольством, артилерія, польські прапори й намети потрапили в руки переможців. Хоткевич відступив до Воробйових гір, а наступного дня, не наважившись відновити битву, відійшов до Можайська, а звідти невдовзі повернувся в Литву.

У цій битві російські війська, які мали менше військового досвіду й гірше озброєння, взяли гору, завдяки високому моральному духу, ініціативі воїнів, умілому керівництву Пожарського й Мініна. Вони билися за волю й незалежність своєї батьківщини й перемогли. Це була надзвичайно важка поразка для польської армії. Так, з кавалерії в Хоткевича залишилося не більше 400 чоловік.

Змусивши відступати литовського гетьмана, Пожарський почав облогу ворожого загону, що засів у Кремлі. У той же час треба було домовитися із Трубецьким про організацію нового управління.

Справа це виявилося далеко не легенею. На початку вересня в таборі Трубецького з'явилися старі авантюристи, у їх числі Іван Шереметьєв, що був костромський воєводою, котрий не бажав впускати в Кострому нижньогородське ополчення, і князь Григорій Шаховський, сподвижник Лжедмитрія ІІ. Вони стали підбурювати Трубецького й козаків проти ополчення. Лише в самому кінці вересня, після довгих суперечок, урядові "прикази" земського ополчення й козачого війська були об'єднані й розташовані в районі Трубної площі, майже на однаковій відстані від обох таборів. Всі постанови й грамоти повинні були надалі підписуватися обов'язково і Трубецьким і Пожарським, одного підпису було недостатньо.

Ворожий гарнізон ще відсиджувався в Кремлі. Відрізані росіянами від зовнішнього світу, поляки відчували жорстокий голод. У результаті боїв 22-24 серпня число обложених збільшилося, а продовольства не було. Обложені їли кішок, собак, траву. Були зафіксовані прояви людожерства: спершу серед німців-найманців, а потім і серед польської піхоти.

Пожарський звернувся з посланням до обложених поляків, пропонуючи здатися, обіцяючи їм життя. Однак поляки відповіли відмовою. Боячись відплати, вони не зважувалися здатися. Вони все ще очікували швидкого прибуття Хоткевича й короля Сигізмунда. Однак зібрати нову армію проти російського народу, що показав свою силу, було нелегко, і поляки, що засіли в Кремлі, не дочекалися її.

Побоюючись, що Хоткевич почне нову спробу прориву кільця оточення, люди Пожарського і Трубецького викопали через все Замосков'я рів, поставили в різних місцях вежі й гармати, з яких можна було б обстрілювати підступи до міста. Обережний і завбачливий Пожарський особисто спостерігав за тим, як ведуться ці роботи.

22 жовтня з розгорнутими прапорами росіяни пішли на приступ Китай-города й взяли його. При цій атаці багато шляхтичів було вбито й узято в полон. Спершу із Кремля стали виходити бояри, що пересиділи там важку облогу: Мстиславський, дружина Філарета Романова - Марфа із сином Михайлом і інші. Зрадник Андронов ще до цього втік до Заруцького, а Салтиков - у Польщу. 27 жовтня здалися, нарешті, і польські війська. В Кремлі росіяни знайшли сліди грабежів, залишки людожерства, зруйновані храми.

1 листопада відбувся урочистий вступ переможців у Кремль, повернутий Московській державі.

Однак очищення Москви ще далеко не означало очищення всієї держави. Це завдання виявилося дуже важким й вимагало нових зусиль від російського народу.

Насамперед треба було відбити наступ самого короля Сигізмунда. Ще восени 1612р. Сигізмунд і Владислав перейшли польський кордон, і, з'єднавшись із Хоткевичем, направилися до Москви. Російські міста чинили запеклий опір. Волоколамськ витримав три приступи, але не здався. Сигізмунд направив у Москву передовий загін для переговорів з боярами, однак ніхто в переговори не вступив, а на сам загін напали росіяни. Тим часом прийшли морози. Сигізмунд не мав засобів вести зимову кампанію й, довідавшись про здачу кремлівського гарнізону, пішов назад у Польщу.

Цікавим є те, що намагаючись знову організувати похід на Росію, шляхетський уряд Сигізмунда намагався знайти підтримку в різних європейських держав, насамперед в Іспанії. Король Сигізмунд направив до іспанського короля Філіпа ІІІ послів просити допомоги в боротьбі з Росією. Сигізмунд просив іспанського короля надати яку-небудь своєчасну й необхідну допомогу. Однак знайти союзників для інтервенції, утворити блок проти Російської держави Сигізмундові тоді не вдалося.

Значні труднощі довелося здолати, щоб очистити Московську державу від збройних загонів польських, литовських і російських "злодіїв". Ледве Хоткевич, 24 серпня відступив від Москви, як з його загону вийшли козаки й частина поляків і відправилися на північ грабувати незахищені російські міста. 22 вересня вони напали на багате торговельне місто Вологду. Там їх не чекали, і грабіжники захопили багату здобич. Діяли грабіжники декількома загонами. У цей час були розграбовані й розорені Білоозеро, Каргополь і інші північні міста й землі, які раніше були захищені ополченням. Москва в той час майже не могла надати півночі збройної допомоги. Ще восени, після московської перемоги, значна частина земського ополчення стала розходитися по домівках. Нечисленне військо, що залишилося, було необхідним для умиротворення південно-східних регіонів, де хазяйнував Заруцький, і для охорони західних кордонів від можливих нових нападів поляків. У грудні 1612р. поляки захопили Путивль, а Гонсевський у січні 1613р. намагався захопити Осташків. Тому тільки в середині зими у Вологду прибув великий загін для боротьби проти польських і литовських грабіжників. У самій Москві частина козацького гарнізону, не одержуючи вчасно платні, почала грабежі. Потрібно було швидше встановити міцний державний порядок, щоб закріпити здобуту перемогу, забезпечити відновлення господарського життя й домагатися повернення відібраних іноземцями російських земель.

Зі звільненням столиці потрібно було відновити державну владу в країні, для того часу феодальну монархію. Уже в листопаді 1612р. з Москви були розіслані повідомлення про скликання Земського собору для виборів нового царя. Клас феодалів і верхи посаду поспішали зміцнити органи держави й управління на місцях. У січні 1613р. у Москві зібрався Земський собор. У ньому брало участь близько 700 людей, переважно дворяни, бояри й духівництво, а також представники 50 міст із усіх кінців країни. Вважається, що було на соборі й декілька селян. Брали участь також представники стрільців і козаків.

Близько двох місяців обговорювалося на соборі питання про вибір царя. Рішуче були відхилені кандидатури іноземних претендентів і сина М. Мнішек. Нарешті в лютому собор обрав Михайла Романова (1613 — 1645 рр.) (додаток 9), 16-річного сина митрополита Філарета. Він був зв'язаний зі знаттю, його підтримувало духівництво, а також посадські й козацтво, що знало Філарета по Тушино. Із часу Грозного Романови були близькі й до дворянства, вони були родичами згаслої династії. Феодали використовували перемогу народу над інтервенцією. Д. Пожарський і К. Мінін були незабаром відсторонені від державної діяльності. Родичі молодого царя склали його дійсний уряд.

Країна була в досить важкому становищі. Села й міста, особливо в центрі, та й в інших районах країни, де діяли інтервенти, були розорені. Запустіло багато земель, поселень. У володіннях Троїце-Сергієвого монастиря в 1616 р., наприклад, рілля зменшилася в 20 раз.

Царська влада ослабла, деякі воєводи не відразу визнали царем Михайла Романова. Уряд перші роки намагався опертися на авторитет Земських соборів. Знать вийшла із усіх потрясінь початку XVII ст. суттєво ослабленою. Завданням уряду в області внутрішньої політики було зміцнення феодального землеволодіння, насамперед поміщицького, забезпечивши феодалів робочої силон. Боячись селянської війни, уряд спочатку обмежив строк розшуку біглих людей тільки п'ятьма роками.

У цих умовах завершувалася боротьба з польськими й шведськими загарбниками. В руках шведських інтервентів були новгородські землі. Зграї польських загарбників бродили по країні, особливо багато їх було в західних і південно-західних повітах. Польща оголосила своїми бранцями послів 1610 р., у тому числі й батька царя — Філарета, якого в Росії обрали патріархом. На південному-сході розбійничав І. Заруцький, що намагався встановити зв'язки з Іраном.

Шведські інтервенти прагнули захопити російські землі на півночі. Однак їх спроби оволодіти Холмогорами успіху не мали. У Новгородській землі з 1613р. почався народний рух проти інтервентів; на допомогу прийшли урядові загони. Загарбників прогнали з міст Тихвіна, Порхова, Гдова. Почався масовий відхід населення в Росію, і до кінця 1615р. увесь Староруський повіт спорожнів. Шведський уряд направив сюди великі сили на чолі з королем Густавом-Адольфом. В 1615р. він осадив Псков. Три місяці героїчно захищали псковитяни своє місто й відстояли його. Швеція була ослаблена, а тим часом назрівала нова війна в Європі. Росія прагнула до миру, їй доводилося одночасно вести війну з Польщею, забезпечувати оборону на півдні й т.п.

В 1617р. у селі Столбово був укладений мирний договір зі Швецією. Новгородська земля була повернута Росії, за Швецією залишилися Нева з Іжевською землею, місто Корела з повітом і місто Орєшек.

Це був грабіжницький договір, у результаті якого Росія втрачала єдиний вихід до Балтійського моря. Народні маси карел, не бажаючи залишатися під владою Швеції, йшли в Росію.

В 1617р. польське військо на чолі з королевичем Владиславом рушило в глиб Росії. В цьому поході брав участь і український гетьман П. Конашевич-Сагайдачний зі своїми козаками. У жовтні 1618р. поляки були знову під стінами Москви. Її обороною керував Д. Пожарський. Загарбники були відкинуті; зазнала невдачі і їх нова спроба захопити Троїце-Сергіїв монастир. Польща була виснажена, польські агресори повинні були переконатися в повному провалі їх загарбницьких планів.

В 1618р. у селі Деуліно, біля Троїце-Сергієвого монастиря, було укладено на 14,5 років перемир'я між Росією й Польщею. За Польщею залишилися Смоленська й Чернігово-Сіверська земля. Проте Владислав не відмовився від царського титулу.

Втікши в Астрахань І. Заруцький з Мариною Мнішек і її сином в 1614р. були схоплені. Заруцький і дитина були страчені, а Марина померла у в'язниці.

Відновлення збройних сил Росії й ліній укріплень на півдні, напади запорізьких і донських козаків на Крим і Туреччину — усе це забезпечувало безпеку з боку Криму.

Минулася польсько-шведська інтервенція. Вона принесла глибокі потрясіння й руйнування країні. Ціною величезних жертв, неймовірних страждань російський народ вигнав інтервентів. З поразкою інтервентів Росія зберегла свою незалежність. Загарбники сподівалися на внутрішні потрясіння в Росії, на те, що селянська війна послабить її. Тим часом боротьба народу перетворилась у визвольну війну, спрямовану проти інтервентів і їх сподвижників — російських феодалів.

Таким чином зберігши незалежність, Росія забезпечила свій подальший розвиток і розв'язання першочергових зовнішньополітичних завдань.

Висновки

Так російський народ, пройнятий любов'ю до батьківщини, знайшов у собі достатньо енергії, сил і мужності, щоб без сторонньої допомоги, силами народного ополчення під керівництвом Мініна й Пожарського вигнати загарбників з російської столиці. Очищення Москви було катастрофою всіх загарбницьких планів польської шляхти, єзуїтів і короля Сигізмунда. Цей народний подвиг був зроблений рядовими служивими й посадскими людьми, селянами й холопами.

В подіях початку XVІІ століття брали участь усі верстви населення, і кожна висунула своїх вождів. Із середовища боярства вийшли такі яскраві фігури, як Федір-Філарет Романов і Михайло Скопін-Шуйський. Дворянство дало країні Дмитра Пожарського й Прокопія Ляпунова, вільні козаки — Івана Болотникова й Івана Заруцького, посадські люди - Кузьму Мініна, духівництво — патріарха Гермогена й цілу плеяду самозванців.

Нещастя Смутного часу потрясли розум і душу росіян. Сучасники винили у всьому проклятих самозванців, що посипалися на країну як з мішка. У самозванцях бачили польських ставлеників, знаряддя іноземного втручання. Але то була лише напівправда. Ґрунт для самозванства підготували не сусіди Росії, а глибока внутрішня недуга, що вразила російське суспільство.

За правління Бориса Годунова дворянство добилося скасування Юр'євого дня. Споконвіку російський селянин, сплативши мито за "вихід", міг покинути свого землевласника в останні дні осіни й по першому санному шляхові відправитися на нові землі в пошуках кращої долі. Осінній Юр'єв день був для хлібороба світлом у віконці. Наприкінці XVI століття на селянські переходи була накладена заборона, або, як тоді говорили, "заповідь". Спочатку ні поміщики, ні селяни не передбачали, до яких наслідків приведе скасування виходу в Юр'єв день. Усе думали, що введення заповідних років — захід тимчасовий. Селян тішили надією, що їм треба почекати зовсім недовго — до "государевих вихідних років", і їхнє життя потече в старому руслі. Але йшли роки, і селяни починали розуміти, що їх жорстоко обдурили. Тоді в російських селах і народилася повна гіркоти приказка: "От тобі, бабусю, й Юр'єв день!"

Зіткнення інтересів феодальної держави й дворянства, з одного боку, закріпачених селян, тяглих посадських людей, холопів і інших груп залежних людей — з іншого, стало джерелом соціальної кризи, що породила Смуту.

Колізії громадянської війни торкнулися не тільки низів, але й верхівки російського суспільства. Від часів феодальної роздробленості Росія успадкувала могутню аристократію, представницьким органом якої була Боярська дума. Московські государі змушені були ділити владу зі своїми боярами. Опираючись на опричнину й дворян, Іван IV спробував позбутися від опіки Боярської думи й увести самодержавну систему управління. Могутність знаті похитнулася, але не була зломлена опричниною. Знать чекала свого часу. Цей час прийшов, тільки-но настав Смутний час.

Дроблення прадавніх боярських вотчин супроводжувалося збільшенням чисельності феодального стану й одночасно різким погіршенням матеріального становища його нижчих прошарків. Поруч зі знаттю, що володіла великими земельними багатствами, з'явився шар збіднілих землевласників — дітей боярських. Криза феодального стану була переборена завдяки створенню на рубежі XV-XVI століть помісної системи. Її розвиток відкрив дрібним служивим людям шлях до земельного збагачення й сприяв формуванню дворянства, що значно підсилило свої позиції в XVI столітті. Великі фонди вотчинних земель збереглися в Центрі, тоді як маєток одержав найбільше поширення в Новгороді, на південних і західних окраїнах держави.

До початку XVII століття маєток піддався такому ж дробленню, як і боярські вотчини в XV столітті. Чисельність феодалів знову збільшилася, тоді як фонди помісних земель залишилися колишніми. Цього разу криза набрала більш глибокий характер. Найбільш численні прошарки помісного дворянства виявилися втягнутими в процес соціальної деградації. Збіднілі поміщики не могли більше служити в кінних полках і переходили в розряд дітей боярських — пищальників. Багато з них не мали кріпаків, а часто й холопів, самі обробляли землю, тобто фактично вибували з феодального стану. Не випадково головними вогнищами громадянської війни на першому її етапі стала Рязанська й Путивльська земля, де процес дроблення маєтків протікав досить інтенсивно. У знову приєднаних південних повітах (Єлець, Бєлгород, Валуйки й ін.) влади поспішала організувати помісну систему, щоб створити собі опору в особі степових поміщиків. Поряд з безземельними дітьми боярськими маєтки в "дикім полі" одержували козаки, селянські діти та інші різночинці. На півдні не було ні оброблених під ріллю земель, ні кріпаків, і тому до початку громадянської війни помісна система не встигнула пустити тут глибоке коріння. Нові поміщики змушені були самі розорювати степ. У ряді повітів їх залучали до відбування панщини на государевій десятинній ріллі. Як і багато рязанських дітей боярських, більшість південних поміщиків служили в місцевих гарнізонах.

Криза феодального стану стала одним з головних факторів громадянської війни в Росії. Але значення її й дотепер недостатньо вивчене.

Вторгнення самозванця, що прийняв ім'я молодшого сина Грозного — Дмитра, поклало початок новому етапу в розвитку Смути.

Список використаних джерел та літератури

Збірники документів:

Востание И. Болотникова. Документы и материалы. – М., 1959. - 455 с.

Епифанов П. П. Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861года. – М., 1980.

Сборник документов по истории СССР. Ч. 3 ХVI век ( под ред. Сахарова А. М. ). – М., 1972

Періодичні видання:

Воробьев Б. Кем же был Лжедмитрий? // Техника молодежи. - 2000. - №1. - С.34 – 35; 62.

Даннинг Ч. Была ли в России в начале XVII века крестьянская война? // Вопросы истории – 1994 - №9. – С.21 – 35

Забелин И.Е. Общий очерк Смутного времени; Домашний быт русских царей в XVI и XVII столетиях // Родина. – 1990 - №1 – С. 18 – 22

Коваленко Г.М. Договор между Новгородом и Швецией 1611 года // Вопросы истории. – 1988. - №11. – С. 131 – 134

Лаврентьев А. Смерть пришла майским утром // Знание – сила. – 1998 - №2. - С.84 – 93.

Скрынников Р.Г. Смута в Русском государстве // Нева. – 1988. - №6. – с. 195 – 203; №11. – С. 195 – 204

Скрынников Р.Г. Спорные проблемы востания Болотникова // История СССР – 1989 - №5. - С. 92 – 110

Скрынников Р.Г. В то смутное время… // Наука и религия. – 1988. - №1. – С.44 – 48

Скрынников Р.Г. Народные выступления в 1602-1603 годах // История СССР. – 1984 – № 2. – С. 57 – 70

Фролов Б.П. Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг. // Военно-исторический журнал. – 1987 - №6. – С. 73 – 78

ІІІ. Монографії:

Базилевич К.В. Борьба русского народа с польско – шведской интервенцией в начале ХVІІ века. Минин и Пожарський. – М., 1946. - 31с.

Березов П.И. Минин и Пожарський. – М., 1957. - 343 с.

Бугайов В.И. Крестьянская война в России в начале ХVІІ века. – М. 1976. - 144с.

Валишевский К. Смутное время. - М., 1993. - 318 с.

Валишевский К. Смутное время: Репринтное воспроизведение изд. 1911 г. – М., 1989. - 434 с.

Великое дело Минина и Пожарского. Сборник./ Под ред. Н.М. Добротвора. – Горький 1943. - 144 с.

Воробьев В.М., Дегтярев А.Я. Русское феодальное землевладение от "Смутного времени" до кануна Петровских реформ. – Л., 1986. - 198 с.

Горсей Д. Записки о России ХVI – нач. ХVII в. – М., 1990. - 287 с.

Долинин Н.П. Подмосковные полки ( казацкие "таборы" ) в национально – освободительном движении 1611 – 1612 годов. – Харьков. - 137 с.

Козаченко А.И. Разгром польской интервенции в начале ХVII века. – М., 1939. - 176 с.

Корецкий В.И. Формирование крепостного права и первая крестьянская война в России. – М., 1975. - 390 с.

Масса И. Петрей П. О начале войн и смут в Московии. – М., 1997. – 560 с.

Морозова Л.Е. Смутное время в России ( коней ХVI – нач. ХVII в.) – М., 1990. - 63 с.

Накануне смуты. – М., 1990

Нечаев В.Н. Болотников. – М., 1931. – 80 с.

Нечаев В.Н. Болотников. Эпизод крестьянского восстания начала ХVІІ века. – М., 1931. – 16 с.

Осипов К. Минин и Пожарский. Национальная борьба русского народа в начале ХVII в. – М., 1948. - 88 с.

Осіпов К. Мінін і Пожарський. Національна боротьба російського народу на початку ХVII ст. – К., 1950. - 87 с.

Оськин Г.И., Карасев А.В. Кузьма Минин и Дмитрий Пожарский. – М., 1951. - 89 с.

Панеях В.М. Холопство в ХVI – начале ХVII века. – Л., 1975. - 265 с.

Платонов С.Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве ХVI – ХVII в. – М., 1937. – 500 с.

Подорожный Н. Минин и Пожарский. – М., 1939. - 48 с.

Подорожный Н. Разгром польских интервентов в Московском государстве в начале ХVII в. – М., 1938. - 47 с.

Проезжая по Московии: ( Россия ХVI – ХVII вв. глазами дипломатов ). – М., 1991. - 365 с.

Самсонов Г., Солом’янська Л. Іван Болотніков. – К., 1949. - 64 с.

Самсонов Г., Соломянская Л. Иван Болотников. – М., 1948. - 63 с.

Скрынников Р.Г. Борис Годунов. – М., 1978. - 192 с.

Скрынников Р.Г. Борис Годунов. – М., 2002. - 416 с.

Скрынников Р.Г. Василий Шуйский. – М., 2002. - 400 с.

Скрынников Р.Г. Минин и Пожарский: Хроника Смутного времени. – М., 1981. - 352 с.

Скрынников Р.Г. Россия в начале ХVII в. "Смута". – М., 1988. - 283 с.

Скрынников Р.Г. Россия накануне "смутного времени". – М., 1985. - 206 с.

Скрынников Р.Г. Самозванцы в России в начале XVII века. Григорий Отрепьев. – Новосибирск, 1990. - 238 с.

Скрынников Р.Г. Смута в России в начале XVII в. Иван Болотников. – Л., 1988. - 255 с.

Скрынников Р.Г. Социально – политическая борьба в Русском государстве в начале XVII века. – Л., 1985. - 325 с.

Смирнов И.И. Восстание Болотникова 1606 – 1607. - Л., 1951. - 588 с.

Смирнов И.И. Краткий очерк истории востания Болотникова. – М., 1953. - 151 с.

Смута в Московском государстве: Россия начала XVII столетия в записках современников. – М., 1989. - 462 с.

Ульяновский В. Смутное время. – М., 2006. - 456 с.

Флоря Б. Н. Руско – польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI – начале XVII в. – М., 1978. - 301 с.

Шишов А. Минин и Пожарский. – М., 1990. - 158 с.

Підручники та посібники:

Базилевич К.В. История СССР. От древнейших времен до конца ХVII века. – М., 1950

Бущик Л.П. Иллюстрованная история СССР ХV – ХVII вв. – М., 1971

Вернадский Г.В. Русская история. – М., 2001

Деревянко А.П. История России с древнейших времен до конца ХХ века. – М., 2001

Дядиченко В. А. Нариси з історії СРСР ( Епоха феодалізму ). – К., 1971

История России в 3-х частях. – М., 1994

История СССР / под ред. Нечкиной М. В. – М., 1955 т.1

История СССР с древнейших времен до конца ХVІІІ века ( под ред. Рыбакова Б. А. ). – М., 1975

Історія СРСР / за ред. проф. Кабанова П. І. – Ч.1 – К., 1969

Копанев А. И. Очерки истории СССР. Конец ХV – начало ХVII вв. – Л., 1957

Лебедєв В.І. Хрестоматія з історії СРСР т.1. З найдавніших часів до кінця ХVІІ ст. – К., 1950

Очерки истории СССР ( под ред. Дружинина Н. М. ). – М., 1956

Павленко Н.И. История СССР с древнейших времен до 1861 года. – М., 1989

Покровский М.Н. Русская история. В 3 т. – СПб., 2002 Т 1.