Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

План

Вступ

Розділ І. Правління Марії-Терезії та розпочаті нею реформи

І.1 Царювання Йосифа ІІ. Продовження лінії реформ

Розділ ІІ. Західна Україна під владою Габсбургів

ІІ.1 Галичина і Буковина як складові Австрійської монархії

ІІ.2 Структура та основні напрями діяльності губернського правління

ІІ.3 Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774–1787 рр.)

ІІ.4 Порядок формування та діяльність Галицького станового сейму

ІІІ. Вплив реформ Габсбургів на населення Західної України

ІІІ.1 Відношення Йосифа ІІ до населення Галичини та Буковини

ІІІ.2 Зміни у суспільному житті Західної України повязані із реформами Йосифа ІІ

ІІІ.3 Рутенство

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

Габсбурзька монархія, що утворилася в XV-XVI ст. у басейні середнього Дунаю, являла собою багатонаціональну державу, що включала у свій склад німецькі, слов'янські й угорські землі Центральної Європи.

У результаті першого розділу Речі Посполитої в 1772 р. до численних володінь Габсбургів додалися ще польські й українські землі. У підсумку всіх цих приєднань національний склад Австрійської держави став відрізнятися надзвичайною строкатістю. Принаймні до двох десятків різних народів входило до складу Австрійської монархії в XVIII ст.: німці, чехи, словаки, словени, карпатські й галицькі українці, поляки, серби, хорвати, угорці, румуни, італійці й інші, причому в загальній масі населення перше місце по чисельності займали слов'янські народи.

Невдачі Австрії у двох великих війнах (війна за Селезію з Пруссією та Семилітня війна проти Пруссії (1756—1763)) зробили для правлячих кіл очевидною невідкладність реформ. Ці реформи, здійснені в правління Марії-Терезії (1740 - 1780) і її сина Йосифа II (1780 - 1790), досить характерні для політики «освіченого абсолютизму».

Найбільш важливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якої відчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводилася однаковість у її комплектуванні.

Велике місце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежили сеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковою прерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768 р.), скасовані судові катування (1776р.), обмежене застосування страти.

Реформи Марії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протиріч Габсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючи правове положення не німецьких національностей.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду.

Питання впливу реформ Габсбургів на Західну Україну, зокрема Галичину, а також соціально-економічного становищу та культурному розвитку України, у післяреформні часи приділена незначна увага дослідників, зокрема питанні про вплив реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ на західноукраїнські землі ґрунтовно спеціально не розроблялося. В радянській, німецькій та українській історіографії покищо відсутні узагальнюючі, чи спеціальні праці із цієї проблематики. Не досліджено також всебічно австрійську колонізаторську політику кін. XVIII ст. – поч. ХХ ст. та її наслідки для Галичини як частини України, хоча вона постійно впливала на зміст громадсько-політичного і культурного життя населення Галичини, їх соціально-економічне і політичне становище.

У вітчизняній історичній науці основна увага приділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правового становища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питанням присвячені праці таких учених: Г.Гербільського, І.Жалоби, М.Кріля, В.Кульчицького, М.Никифорака, І.Новосівського, В.Осечинського,Р. Петріва, Ф.Стеблія, А.Ткача, Б.Тищика. Зацікавленість істориків викликають також проблеми становлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковині протягом тривалого періоду австрійського панування.

Питання реформаторської діяльності австрійського уряду вивчали такі відомі вчені, як О.Добржанський, Г.Гербільський, І.Жалоба, М.Кріль, В.Осечинський, Р.Петрів, Ф.Стеблій, А.Ткач та інші.

Однак недостатньо дослідженою досі залишається проблема організації управління Галичиною та Буковиною в період їх перебування у складі Австрії від першого поділу Польщі 1772 р. до буржуазно-демократичної революції 1848 р.

У рамках цієї різнопланової проблеми розгляд історії західноукраїнських земель в часи реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ та дослідження впливу цих реформ на повсякденне життя українців сприятиме більш чіткому розумінню її місця і ролі в економіці та культурі, політиці, соціальних процесах в Україні в цілому. У цьому і полягае, на нашу думку актуальність обраної теми дослідження.

Об’єктом дослідження є реформаційна політика Габсбурзьких монархів — Марії-Терезії, та її сина Йосифа ІІ, вплив цих реформ на українські землі, як важливі компоненти історії західних земель України.

Предметом дослідження є закономірності соціально-економічного становища та культурного розвитку населенні Західної України, особливості життя населення післі впровадження змін, повязаних з запровадженням реформ, їх місце в економічному і суспільному розвитку, австрійська колонізаторська політика, яка згодом трансформувалася в один із факторів офіційної національної доктрини Відня.

Мета курсового дослідження полягає в об’єктивному і всебічному висвітленні історії західноукраїнських земель кінця XVIII ст.

Об’єкт, предмет і мета визначили такі завдання дослідження:

розкрити соціально-економічне становище західноукраїнських земель у перші роки після приєднання їх до Австрійської імперії;

дослідити реформаторську політику Марії Терезії і її наступника Йосифа ІІ;

проаналізувати проведені реформи;

визначити вплив проведених реформ та зміми в житті населення Західної України внаслідок запровадження реформ.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1772 р. до 1848 р. включно. Отримавши у 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі Галичину, австрійський уряд ліквідував існуючу там систему управління і запровадив аналогічну тій, що діяла в інших провінціях імперії. Під час буржуазно-демократичної революції 1848 р. в Австрії відбулася спроба реорганізувати абсолютистську монархію в конституційну, в результаті чого виникли нові органи управління державою в цілому та її адміністративними одиницями.

Територіальні рамки дослідження в основному обмежуються територією, що входила з 1772 р. до складу Австрії під назвою коронного краю Галичини, окремим округом якого у 1776 – 1849 рр. була Буковина. В деяких випадках вони охоплюють усю Австрію.

Методи дослідження. У курсовій роботі застосовані загальні наукові принципи пізнання (об’єктивність, історизм, логічна послідовність, типологізація, класифікація), міждисциплінарні (структурно-системний підхід) та суто історичні (проблемно-хронологічний, системно-функціональний, порівняльно-історичний, статистико-аналітичний) методи дослідження.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що у ній на основі широкого кола залучених до наукового обігу нових архівних та опублікованих джерел здійснено спробу комплексного дослідження соціально-економічного становища та культурного розвитку населення українських земель під владою Австрійської імперії, визначення впливу реформ Марії Терезії та Йосифа ІІ на життя західноукраїнського народу.

Теоретичне значення дослідження визначається її спрямуванням на з’ясування історичної обумовленості подій, явищ та процесів на українських землях під владою Австрійської імперії, в часи правління Марії Терезії та Йосифа ІІ, що сприятиме відтворенню цілісної наукової картини суспільно-політичного становища та національно-культурного розвитку зазначених земель досліджуваного періоду, місця та наслідків реформаторської політики представників дому Габсбургів в цьому процесі.

Практичне значення курсової роботи полягає в тому, виявлений автором фактичний матеріал, його наукова інтерпретація та висновки можуть бути використані при підготовці лекційних курсів (спецкурсів), підручників, узагальнюючих наукових робіт, вузівських та шкільних навчальних програм.

Вони також можуть прислужитися фахівцям, які працюють над дослідженням проблем історії українських земель під владою Австрійської імперії зазначеного періоду, вивченням питань економічного та громадсько-культурного життя західноукраїнських земель кінця XVIII ст.

Структура дослідження. В основу даного наукового дослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, його зміст і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на підрозділи, висновків, а також має додатки, список використаних джерел та літератури (26 найменувань).

Розділ І. Правління Марії-Терезії та розпочаті нею реформи

Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші 11 великих народів і ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність.

Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління. Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми чварами або втручаннями ззовні.

Марія-Терезія (1717-29 листопада 1780) — королева Імперії й Чехії з династії Габсбургів, що правила в 1740-1780 р. Донька Карла VI і Єлизавети Христини Брауншвейг-Вольфенбюттельскої. Була у шлюбі з герцогом Лотарінгським Францем-Стефаном, майбутнім імператором Францем I (1708-1765). [1, 368]

Батько Марії-Терезії, імператор Карл VI, не мав синів. Щоб закріпити престол за своєю донькою, він ще в 1724 р. оприлюднив під ім'ям Прагматичної санкції акт про престолонаслідування, який дозволяв передачу влади по жіночій лінії. В наступні роки Карл домігся від всіх європейських держав і від більшості членів імперії гарантії Прагматичної санкції. Тільки баварський курфюрст Карл не погодився визнати її, оскільки був одружений на доньці Йосифа I, старшого брата Карла, і вважав, що його дружина має більше прав на Австрійської спадщину. Але тому що Марію-Терезію визнали законною спадкоємицею французький, англійський і прусський королі, а також російська імператриця, претензії Баварії здавалися безпечними, і батько цілком міг вважати долю своєї доньки влаштованою.

Після його смерті Марія-Терезія, очевидно, повинна була без усяких проблем вступити у володіння всією великою Габсбурзькою державою. Але дійсний хід подій виявився зовсім іншим. Як тільки у Відні стало відомо про кончину імператора Карла VI, баварський посланник розіслав до всіх представників військових місць приписання свого государя тільки від нього одного приймати прикази. Йому повернули його листи нерозпечатаними. Після цього посол виїхав з Відня. Ясно було, що курфюрст Баварський має намір зброєю затверджувати свої права. Стали готуватися до війни, але напад відбувся з тієї сторони, звідки його найменше очікували.

У грудні 1740 р. прусські війська без оголошення війни ввірвалися в Сілезію. Приводом до нападу послужили старі й досить сумнівні претензії бранденбурзьких курфюрстів на деякі сілезійські області.

Так почалася в 1740 р. війна за Австрійську спадщину, що протікала для Австрії невдало.

Ахенський мир 1748 р. гарантував Австрії Прагматичну санкцію, але Пруссія одержала міжнародне визнання її прав на більшу частину Сілезії. [1, 372]

У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження імперії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства, вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створила канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшила бюрократичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійного військового відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитої одноманітності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавала перевагу компромісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.

Війна 1740-1748 р. була для Австрії серйозним випробуванням і оголила багато недоліків державної системи. Із самого початку виявилося, що в Австрії немає добротного війська. Із середини XVI століття армія формувалося за допомогою вербувальних пунктів, але добровольців було мало — доводилося брати усіх: злиденних, бурлаків, колишніх ув’язнених. Ділових офіцерів теж було мало.

Щоб поправити положення, довелося звернутися до рекрутської системи. В 1748 р. Марія-Терезія видала указ про призов на довічну службу. Країна була розділена на 37 округів, кожний з яких формував свій полк. Призову підлягали селяни, що не мали власності, чорнороби, поденники, дрібні міщани й дворянська челядь. Для утримання війська був збільшений більш ніж на 50% поземельний податок. Звернули увагу й на навчання офіцерів — в 1749 р. була відкрита школа Терезіанум і Лицарська академія, а також Інженерна й Артилерійська академії.

Маючи потребу в ділових помічниках, Марія Терезія поступово позбулася старих батьківських міністрів і відкрила доступ до вищих посад новому поколінню державних ділків. Вона краще, ніж Карл VI, розбиралася в людях, і багато з її призначеннь були дуже вдалі. Так, імператриця висунула в канцлери графа Венцеля, згодом князя Кауниця, який потім протягом сорока років очолював австрійський кабінет і мав вирішальний вплив на зовнішню й внутрішню політику Австрії.

Насамперед Кауниць подбав про проведення фінансової й податкової реформи. Був введений загальний прибутковий податок, що поклав кінець привілеям дворянства й духівництва, податок на спадщину й подушний податок, обумовлений залежно від розмірів майна. Був також пущений в оборот новий золотий австрійський талер, який став на багато років самою ходовою і популярною в Німеччині монетою. [8, 161-162]

Марія-Терезія намагалася захищати промисловість. Це було нелегкою справою, тому що австрійці не мали великих капіталів. Державі доводилося брати на себе організацію фабрик і наймати фахівців за кордоном. Імператор Франц створив на свої гроші кілька мануфактур, намагаючись заразити своїм прикладом дворянство. Почин його знайшов відгук переважно серед чехів. Із цього часу Чехія в промисловому відношенні стала все більше обганяти Австрію. Цехова організація заважала розвитку промисловості, тому уряд прагнув її зруйнувати. Так, в 1755 р. було заборонене створення нових цехів.

Як освічена государиня, імператриця піклувалася про розвиток освіти. У ході університетської реформи 1749 р. єзуїти були усунуті від керівництва вищими навчальними закладами. У навчальні плани ввійшло багато нових предметів, у тому числі природне й державне право, історія, історія літератури. Були написані нові підручники.

Для того щоб здійснити всі ці реформи, імператриці й Кауницю довелося провести реорганізацію державного апарата, впорядкувати облік і контроль. Був проведений перший в історії Австрії загальний перепис земельних володінь і перепис населення. Оформився цілий ряд нових центральних установ: Придворна державна канцелярія (міністерство закордонних справ), Директорій (вищий адміністративний фінансовий орган), Вищий орган правосуддя (йому були віддані справи юстиції) і інші. Для координації всіх цих органів була утворена Державна рада. Серйозні зміни відбулися й у зовнішній політиці.

1765 року імператриця Марія Терезія оголосила свого найстаршого сина співправителем. Йосифові виповнилося лише чотирнадцять.

Семирічна війна проти Пруссії (1756—1763) закінчилася відторгненням від Австрії всієї Сілезії. 15 лютого 1763 р. у Хубертусбурзі був підписаний мирний трактат, що не приніс Австрії ніяких територіальних придбань.

Феодальна роздробленість і слабкість зв'язків між різними землями Габсбурзької монархії виявилися одними з головних причин її військових невдач. Відсутність єдиної армії, невпорядкованість фінансової організації, недостатній розвиток промисловості, феодально-кріпосницький лад у більшості провінцій, неприхована ненависть пригноблених народів до панування Габсбургів і австрійських феодалів — все це неминуче повинно було призвести до поразки.

Значно більше одержала Марія-Терезія десять років через, коли в 1772 р. взяла участь у першому розділі Польщі. Тоді до Австрії відійшла значна частина Галичини зі Львовом і в 1774 р. Буковина.

Дата «1772» знаменує початок нової епохи. Придбані землі польського королівства відразу опинилися у круговерті просвітницьких реформ Марії-Терезії та “революціонера на троні” Йосифа II (скасування особистої залежності селянства, впровадження загальної системи початкової освіти, урівняння статусу духовенства грецького та римського обрядів, відкриття духовних семінарій, заснування у Львові університету), їх було трансформовано в ще одне королівство під скіпетром Габсбурґів.

Нині ні в кого не викликає сумніву, що 1772 р. Габсбурґи ненавмисне реалізували новий культурний проект під назвою «Галичина». [10, 125]

Після Семирічної війни реформи в Австрії були продовжені. В 1763 р. утворилися міністерство фінансів і рахункова палата. З 1771 по 1778 р. був виданий ряд указів, що мали метою пом'якшити кріпосницькі порядки. Зокрема, поміщики втратили право суду над своїми селянами. Були встановлені певні розміри селянських доль, панщина обмежена трьома днями в тиждень.

В 1773 р. був розпущений орден єзуїтів. До цих пір у руках єзуїтів перебувала більшість шкіл. Тепер вони стали державними. В 1774 р. був прийнятий дуже важливий закон про шкільну реформу, відповідно до якого у всіх селах відкривалися початкові школи (з 2-річним строком навчання), а у всіх містах — середні (з 5-річним строком). Відкривалися також спеціальні училища й школи, у тому числі Гірська й Торговельна академії. Навчання йшло за державний кошт.

В 1775 р. імператриця скасувала внутрішні митниці й границі. Вся країна, включаючи Угорщину й Тіроль, об'єдналася в єдиний митний район. Був уведений новий митний тариф, що мав метою заохотити національну промисловість.

Релігійна політика імператриці виявилася менш послідовною. Єретики всіх сповідань завжди вселяли їй найсильнішу відразу, тому протестанти в її царювання піддавалися різним утискам.

Марія-Терезія була дійсно видатною государинею. Час її правління можна вважати "золотим століттям" австрійської історії. Можливо, кращим свідченням тому служать слова її злого генія прусського короля. Довідавшись про кончину імператриці, Фрідріх П писав Д'аламберу: "Звістка про її смерть викликала в мене щирі сльози. Вона робила честь своїй статі й короні. Я воював з нею, але ніколи не був її ворогом". [26, 48]

І.1 Царювання Йосифа ІІ. Продовження лінії реформ

Йосиф ІІ — німецький король в 1764-1790 р. Імператор "Священної Римської імперії" в 1765-1790 р. Король Імперії й Чехії в 1780-1790 р. Син імператора Франца I і королеви Марії-Терезії.

В 1765 р., по смерті батька, Йосиф прийняв імператорську корону, і тоді ж мати зробила його співправителем в Австрії. Однак вони так і не змогли ужитися разом, оскільки були однаково властолюбні й не сходилися між собою у своїх поглядах. Різка зміна у всьому виявилася відразу після смерті Марії-Терезії. Йосиф завжди зневажав етикетом і відразу скоротив до крайніх розмірів витрати на утримання свого двору.

Разом з тим він приніс із собою на престол непомірне бажання влаштувати якнайкраще життя своїх підданих і підняти могутність своєї держави. У нього було безліч різноманітних задумів, які він квапився здійснити. Він поспішав усе зрушити з місця й усьому дати новий вид.

Ніколи ще в Австрії не правив государ з такою спрагою перетворень, готовий працювати з ранку до вечора без відпочинку. Він писав своєму брату Леопольду: "Любов до батьківщини, благо монархії, от єдина пристрасть, що мене одушевляє й під впливом якої я готовий почати, що завгодно". [26, 49]

Як реформатор Йосиф був теоретиком у повному розумінні слова. Філософська школа, яка тоді панувала, не мала ніякої поваги до минулого історичного розвитку, все віджиле представлялося для неї грубим забобоном, і вона вимагала корінного перетворення державних установ на підставі відвернених принципів. Йосиф не звертав уваги на те, що історично зложилося, а вважав за необхідне погоджуватися тільки із вказівками розуму й "природним правом". "Покладаючи на себе найбільш славну з європейських корон, — писав імператор, — я маю намір поставити філософію законодавицею моєї держави; на підставі її принципів Австрія повинна одержати зовсім новий вид. Внутрішнє керування підвладних мені областей вимагає радикальної зміни; привілеї, фанатизм і розумовий гніт повинні зникнути, кожний з моїх підданих буде користуватися природженими йому природними правами". [26, 49-50]

У чому полягала програма? "Монархія, — писав Йосиф, — повинна складатися із зовсім подібних по своїх установах провінцій, являти собою єдине ціле, до якого варто застосувати однакову систему керування. Як тільки це буде досягнуто, припиниться всяке відчуження, усяке суперництво між різними областями й народностями. Розходження за-походженням й віросповіданням повинні зникнути, і тоді всі громадяни будуть вважатися братами, намагаючись посильно допомагати один одному". [26, 50]

Уже на другий день після свого воцаріння Йосиф видав закон про волю віросповідання. Незважаючи на свою поміркованість, цей декрет зробив надзвичайно сильне враження не тільки в Австрії, але й у всій Європі.

Потім пішов цілий ряд інших законів, які мали метою послабити вплив Риму й зробити австрійську церкву більше самостійною. Стривожений папа Пій VI відправився в 1781 р. у Відень, щоб особисто зустрітися з Йосифом, але поїздка ця не мала ніякого результату — імператор не погодився піти ані на які поступки й оголосив про свій твердий намір відняти в духівництва значну частку тих прав, які з незапам'ятних часів воно привласнило собі в Австрії. "Я маю намір, — писав він в одному з листів, — звільнити народ від марновірств і від впливу саддукіїв, необхідно вилучити із церковної області все, що не має до неї ніякого відношення, і наслідком чого було поневолення людського розуму". [1, 396]

З особливою неприхильністю він ставився до чернечих орденів, які негайно підкорив владі єпископів. Потім почалося скасування монастирів: у перші шість років царювання Йосифа їх було закрито не менш 740. Це, очевидно, потрібне перетворення супроводжувалося зовсім невиправданою гарячністю й плутаниною. Монастирі були пограбовані з нещадним насильством, їхнє майно розтрачене, їхні дорогоцінні бібліотеки знищені або розкрадені. У віденському картезіанському монастирі бальзамоване тіло Альфреда Мудрого було викинуто зі своєї свинцевої труни заради металу й протягом декількох місяців лежало на загальному огляді.

Одночасно йшли перетворення в інших областях державного устрою. В 1782 р. був виданий закон, що скасовував кріпосне право в слов'янських володіннях Австрії. Це було одне із самих благих і порівняно вдалих мір Йосифа. Однак земля залишилася власністю поміщиків.

Набагато менш успіху мала адміністративна реформа. Держава Габсбургів являла собою імперію, що складалася із самих різнорідних елементів. Якщо у самій Австрії австрійський монарх був необмеженим природженим государем серед відданого населення, то в Тіролі він був володарем, на якого зверхньо дивилося незалежне селянство, у Бельгії — політичним главою середньовічних республік, у Чехії й Моравії — чужоземним володарем, який управляє байдужим і нещасним населенням, в Угорщині — феодальним сюзереном республіки дворян, яка ревно відстоювала свої привілеї, нарешті, у Галичині й Ломбардії — завойовником, що управляв, безумовно, по праву меча. Правити такою державою так, щоб усі залишалися задоволені, було справою нелегкою і навіть навряд чи можливою.

Йосиф поставив собі завдання злити в одне ціле всі свої володіння, знищити всі місцеві політичні права, стерти границі між різними націями й замінити їх простим адміністративним поділом всієї імперії, зробити німецьку мову пануючою, дати одноманітний звід законів і зрівняти перед законом масу кріпаків з колишніми панами.

Уже в 1782 р. були скасовані уряди 12 земель і замість них створені шість губерній. Виборні управи при цьому скрізь були замінені урядовими чиновниками. Потім те ж саме стало проводитися в інших частинах Габсбурзької держави.

За правління Йосифа II у 1784-1785 рр. німецька мова стала офіційною мовою в усіх частинах держави. В 1782 уряд Йосифа ІІ ліквідував особисту залежність селян у Галичині, Чехії, Моравії, Угорщині та зміцнив панщину і натуральні повинності грошовою рентою. Зробив спробу ввести єдиний поземельний податок, що не було втілено в життя через сильний опір дворянства. [1, 399]

Зовнішньо-політична діяльність уряду Йосифа ІІ була спрямована на протидію експансіоністській політиці Російської імперії в Східній Європі та розширення володінь Австрії.

За царювання Йосифа ІІ в 1784 р. відновив свою діяльність Львівський університет, у якому з 1787 р. діяв окремий факультет для українських студентів, названий «Студіум Рутенум».

Йосиф ІІ, наштовхнувшись на значний опір австрійського, польського, угорського дворянства своїм реформаторським заходам, був змушений наприкінці життя відмінити деякі з них. Проте наслідки здійснених реформ відіграли позитивну роль у розвитку українського національно-культурного життя в Галичині і на Буковині.

Після смерті імператора більшість його нововведень були скасовані. Сучасники досить суворо оцінили його діяльність. Але із часом, особливо після Французької революції й початку Наполеонівських воєн, коли ясно позначилася глибока криза державної системи Австрії, про нього стали судити поблажливіше.

Безсумнівно, він багато чого передбачав, у починаннях його було багато вірного й корисного, але в нього не було ані державної прозорливості, ані такту, ані здатностей щирого реформатора, тому невдача, що осягла його, була закономірна й природна.

Отже, ще заповзятішим реформатором виявився син Марії-Терезії Йосиф II. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського історика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти». [1, 402]

Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду економіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Невідступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення реформ.

Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися й самооновлюватися.

Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони проводилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай із цієї точки зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту.

Розділ ІІ. Західна Україна під владою Габсбургів

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р.

У першому поділі Польщі 1772 р., взяли участь Австрія, Пруссія та Росія. Переговори з цього питання закінчилися підписанням відповідної декларації. Територія, яку здобула Австрія, складалася з двох частин – української та польської. Попри значні відмінності між цими землями вони були об’єднані в єдину адміністративну одиницю – коронний край з офіційною назвою: королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським та князівствами Освенцімським і Заторським. Його столицею стало місто Львів. [10, 125-126]

З метою узаконення своїх дій уряд Австрії опублікував історико-правові обґрунтування, у яких доводив її династичні права на галицькі землі. Виготовлені документи повинні були створити видимість правомірності несправедливого поділу Польщі та участі у ньому Австрії.

Після отримання Галичини австрійський уряд зосередив увагу на Буковині. Приєднання цього краю забезпечило б тісніший звязок між провінціями імперії та зміцнило б її кордони. Саме це було вирішальним мотивом окупації Буковини, яку Австрія завершила у 1774 р. Отже, двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.

Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. [10, 127]

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Відтак окупація Галичини і Буковини Австрією та її юридичне закріплення були здійснені з позиції сили при вмілому використанні сприятливих міжнародних відносин. Це був типовий для епохи європейського абсолютизму зовнішньополітичний акт.

ІІ.1 Галичина і Буковина як складові Австрійської монархії

Запровадити на приєднаних територіях адміністративно-територіальний устрій, на зразок інших коронних земель монархії організувати ефективне управління ними – такими були першочергові завдання австрійського уряду. Галичина спочатку була поділена на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств, які своєю чергою поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. Від 1786 до 1849 р. до складу Галичини як 19 округ входила Буковина. [11, 49-50]

Адміністративно Королівство Галичини і Лодомерії мало статус коронного краю і було наділене тими ж правами і повноваженнями, що й аналогічні адміністративні одиниці монархії. Звертається увага на те, що воно відрізнялося від інших провінцій Австрії великою територію і густотою населення, правовий статус якого визначався належністю до певного стану: шляхти, духовенства, міщан чи селян. Більшість населення коронного краю (71,8 %) становило селянство, майже 80% якого перебувало у цілковитій залежності від поміщиків. Привілейоване становище посідали шляхта і духовенство, які знайшли порозуміння з новою владою задля збереження власного панування. Цьому сприяв і принцип, яким керувалась Австрія і який був головним принципом усіх абсолютних монархій у Європі – спиратися на два класи: феодальних землевласників та заможних поміщиків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного із цих класів впливом і силою іншого. [15, 3]

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Отож, Східна Галичина являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багатшими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин.

Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи коли смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось 30—40 років.

Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викликала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство.

Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності. [24, 32-35]

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрійців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж доньку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був не набагато ширшим від селянського.

Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католицькому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в інших справах. Відтак наприкінці XVIII ст. західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи.[18, 117-118]

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціально неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4% населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис., або 10% населення.

Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку.

Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

ІІ.2 Структура та основні напрями діяльності губернського правління

Спеціальним імператорським декретом 1772 р. у Галичині були ліквідовані усі попередні державні установи і запроваджена нова, загальноприйнята в Австрії централізована система управління. Фактичним керівником краю став губернатор, який призначався і зміщувався імператором. Він очолював Галицьке губернське правління, що складалося із департаментів. До компетенції цього органу, зокрема, належало адміністративне управління краєм, розпорядження державним майном, нагляд за церковними справами та безпекою підданих, стягнення податків, розв’язання військових та поліційних питань, контроль за промисловістю, сільським господарством, торгівлею, шляхами сполучень.

Від 1772 до 1848 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Усі вони, за винятком останнього – польського магната В. Залеського, були заможними і впливовими австрійськими німцями. Губернське правління стало основним органом, який втілював австрійську політику в управлінні коронним краєм Галичини. Наділене широкими владними повноваженнями, навіть військовою силою, воно, однак, перебувало під постійним контролем уряду Австрії. [15, 4-6]

ІІ.3 Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774–1787 рр.)

Військова адміністрація на Буковині була запроваджена як тимчасова у 1774 р. і діяла до 1787 р. Вона підпорядковувалася безпосередньо Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові. Адміністративні посади у ній обіймали тільки військові. Першим військовим комендантом краю став у 1778 р. генерал-майор Г. Сплені. Подальше вдосконалення управлінської системи Буковини пов’язане з діяльністю генерал-майора К. Енценберга, який очолював крайову військову адміністрацію у 1778–1786 рр. Незважаючи на нечисельний апарат, військова адміністрація як перехідна форма правління виконала завдання, поставлені перед нею австрійським урядом: облаштувала і зміцнила кордони, впорядкувала відносини між станами, вдосконалила судочинство і загалом підготувала умови для запровадження в краю цивільного управління.

ІІ.4 Порядок формування та діяльність Галицького станового сейму

Австрійський абсолютизм був змушений зберігати деякі зовнішні форми станової організації, що зумовлювалося тогочасною політичною ситуацією в державі. Імператорським патентом від 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий сейм. Його виконавчим органом був Становий комітет. До участі у сеймових засіданнях допускалися представники магнатів (в тому числі духовенства), лицарів і найбільших королівських міст (фактично право на представництво було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Склад сейму 1787 р. поповнили представники станів Буковини. [16, 75]

Упродовж свого існування (1775–1848 рр.), незважаючи на проголошувану демократизацію суспільства, зменшення податкового тиску уряду, припинення політики онімечування населення, сейм реально нічого не зробив для поліпшення становища населення Галичини і Буковини. Аналіз компетенції і діяльності сейму доводить, що він був показною формою станової монархії, декоративною установою, яка жодним чином не обмежувала абсолютизм. Його створення мало на меті завоювати прихильність шляхетської верхівки краю і таким чином зміцнити там австрійське панування.

Важливе місце в централізованій системі державного управління Галичиною посідала окружна влада. Округи (циркули) очолювали старости. До їхньої компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. До складу окружної влади входили староста, декілька комісарів, секретар, два діловоди, практикант і два кур’єри. Старост і комісарів призначав безпосередньо імператор, усіх інших – староста. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям). Виконання розпоряджень домініальної влади покладалося на мандаторів, війтів і присяжних. [16, 77]

Низкою послідовних заходів австрійська влада значно обмежила самоврядування в містах. Так, у 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок детальної урядової регламентації самоврядування у віданні міської влади залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. На території багатьох міст Галичини створювались “юридики” – ділянки, вилучені з підпорядкування міській владі та судочинству. [19, 291-292]

Складним було становище приватновлас-ницьких міст і містечок, населення яких за правовим статусом майже не відрізнялося від кріпосних селян. Загалом органи місцевого самоврядування на галицьких землях слугували шляхетській верхівці краю. І хоча вони були дещо демократичніші, ніж урядові органи, та все ж захищали усталені порядки й різними способами підтримували інтереси заможних верств населення.

ІІІ. Вплив реформ Габсбургів на населення Західної України

У більшій частині підручників з історії України написано, що Галичина в Австрійській імперії була найвідсталішим краєм, де майже не було промисловості, сільське господарство – низькопродуктивне та неконкурентоспроможне, народ – бідний, пригноблений і переважно неграмотний. Якщо з точки зору комуністичної ідеології така концепція подання інформації була виправданою (потрібно ж було показати, що тільки радянська влада принесла на західноукраїнські землі “культуру”, “свободу” та “соціальну справедливість”), то бездумне повторювання цих ідеологічних штампів українськими, а особливо галицькими істориками й авторами є принаймні дивним. І не тому, що хочеться дивитися на цей період нашої історії крізь рожеві окуляри, а тому, що кожне явище потрібно оцінювати всебічно.

Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду. [24, 37-39]

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

ІІІ.1 Відношення Йосифа ІІ до населення Галичини та Буковини

Скільки разів Йосиф ІІ Габсбург за час свого правління відвідував Галичину – достеменно не відомо. В історичних хроніках згадано принаймні про три такі візити. Уперше відвідав Львів 1773 р., вдруге – 1780 р.

Утретє цісар прибув у галицьку столицю 15 травня 1787 року в супроводі свити, чисельністю лише кількадесят осіб на чолі з князем Кинським. “Революціонер на троні” уникав розкоші. У Львові високі гості винайняли не номери в готелях, а приватні покої. Особисто для себе Йосиф II найняв три покої в будинку Брешля. Хто відвідував його тоді, дивувався з простоти цісарського побуту й навіть зауважив подерті панталони монарха.

Імператор відвідав обидві семінарії (грецького та римського обряду), а особливо цікавився греко-католицькою семінарією, оскільки напередодні отримав скаргу на її керівництво. Перебуваючи в закладі, перед строєм семінаристів цісар дав команду перебудуватися за національним критерієм. Хвалив швидкість, з якою окремо стали галичани, словенці, угри та хорвати. Відвідавши помешкання професора теології Феслера (тоді професори жили разом зі студентами в приміщеннях семінарій та університетів), зауважив, що в його бібліотеці є заборонені церковною цензурою книги, серед них – том Гельвеція. Запитав, хто дозволив. “Ваша Величність і Ваша Світлість”, – відповів професор. Це сподобалося цісареві, він похвалив Феслера за швидку й дотепну відповідь. Перебуваючи в семінарії, розмовляв трьома мовами: крім німецької, вживав італійську та латину. [26, 56-57]

У неділю вранці 17 травня цісар знову відвідав греко-католицьку семінарію, де йому представили трьох найкращих учнів: Василя Кукольника, Івана Орлая та Петра Лодія (всі вони згодом емігрували до Росії та зробили кар’єру в Санкт-Петербурзі).

Згодом, прогулюючись вулицями міста, Йосиф II зауважив, що всі перехожі прямують в одному напрямку, і запитав, куди. Йому відповіли, що на Збоїська, де люблять відпочивати на природі. Цісар висловив бажання відвідати тодішнє улюблене місце для спацерів. Перебуваючи на Збоїськах, імператор забажав перекусити й завітав до реставрації Фоґецера. Коли імператор переступив поріг реставрації, всі відвідувачі повтікали, а господар знепритомнів. У приміщенні залишилася лише пані Фоґецерова. Їй спершу відібрало мову, але згодом прорвало: Jesus, Maria, Joseph! Der Kaiser, um Gotten Willen, der Kaiser! Цісар звелів жінці закликати назад гостей, щоб продовжували забаву, а його супутники заходилися отямлювати зомлілого господаря. Невдовзі всі освоїлися, й гості (ймовірно, німецькі колоністи) почали грати в якусь гру, що за описом нагадує сучасний кегельбан. Кулю, яку кинув цісар, Фоґецер одразу заховав, заявивши, що посріблить її та передасть онукам. [26, 58-59]

Наступного дня сім возів і 270 осіб почту на чолі з імператором Йосифом II покинули Львів. Через три дні наспіло розпорядження про повернення єпископа Антонія Ангеловича (див. про нього “Газету” за 12 серпня 2005 р.) на посаду ректора семінарії (усунутого 1784 р. внаслідок інтриг). 2 червня цісар був у Могилеві, 17 червня – в Москві, 19 покинув Санкт-Петербург, 3 серпня повернувся до Замостя, а 15 серпня – до Відня.

1781 р. на Кайзервальді львівський магістрат поставив пам’ятник Йосифові II. Пам’ятник простояв до 1850-х років.

ІІІ.2 Зміни у суспільному житті Західної України повязані із реформами Йосифа ІІ

Із входженням Галичини до складу Австрійської імперії однією з основних цілей тодішнього владного режиму було покращення економічного та соціального розвитку цієї провінції, яка й справді перебувала в украй занедбаному стані.

Щоб підняти рівень сільськогосподарського виробництва, австрійський уряд сприяв поселенню на галицьких землях німецьких, австрійських і чеських колоністів, від яких місцеве населення переймало найновіші на той час аграрні технології, а також освоювало прийоми вирощування, переробки та застосування нових сільськогосподарських культур, таких як конюшина, люцерна, тютюн, цикорій тощо.

Починаючи з кінця XVIII ст., основною харчовою культурою галицького села стала картопля. Крім усього іншого, ця культура виявилась ідеальною сировиною для виготовлення горілки, що приносило високі прибутки. Тож не дивно, що гуральні виростали в галицьких містах, містечках і селах, мов гриби після дощу. Хоча мало хто знає, що цісар Франц Йосиф був запеклим противником алкоголю і за час свого правління видав декілька “антиалкогольних” декретів.

Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. [20, 113-115]

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом.

Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого початку Марія-Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церквами спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшення його становища.

Польські феодали більше не могли втручатися у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рівні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус греко-католицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галицького. Так греко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототожнюватися українське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.

Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія-Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснована ще більша семінарія.

Як завжди, Йосиф II пішов на крок далі своєї матері: у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову з місцевою українською говіркою.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма.

Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися. [24, 42-43]

За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Галичині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської України Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини перебували у стані економічного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були надзвичайно обмеженими.

До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.

Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів.

Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі». [26, 47]

На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц I, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у становищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібералізацію імперії наприкінці XIX ст.

ІІІ.3 Рутенство

За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії-Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного з найбільш пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоко вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу».

Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його прибічникам — головним чином священикам — був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів».

Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог.

Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії, багато представників місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорах власних співвітчизників.

Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців.

У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.

Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства — одне було частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді, починаючи з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах — Москва поширила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним.

Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один торували західні українці в Австрійській імперії, а другий — східні українці в Російській.

Висновки

Галичина була приєднана до складу Австрії в результаті І поділу Польщі 1772 р. з метою розширення території монархії, а Буковина – в результаті акту анексії 1774 р., який мав стратегічну мету зміцнення кордонів і поліпшення сполучення між провінціями.

Відтак обгрунтування австрійських прав щодо Галичини і Буковини, на нашу думку, були фікцією, оскільки не мали під собою жодних об’єктивних історичних та правових підстав. Землі, отримані Австрією внаслідок поділів Польщі, були штучно об’єднані в одну адміністративну одиницю – коронний край з центром у Львові. У 1786 р. до його складу (як 19 округ) увійшла Буковина.

Адміністративно-територіальний устрій Галичини і Буковини був організований на зразок існуючого у спадкових землях монархії, що давало австрійському урядові змогу здійснювати ефективне управління віддаленими від Відня володіннями.

Сутність австрійської урядової політики у Галичині полягала у зміцненні централізації управління краєм. Фактичним його керівником став губернатор, який забезпечував втілення в життя правових приписів імператора та уряду Австрії. Централізація державної влади виявлялася у тому, що низка установ і організацій безпосередньо підпорядковувалися губернаторові або навіть очолювалися ним.

Галицьке губернське правління і військова адміністрація Буковини (1774–1787 рр.) були основними органами, створеними для зміцнення позицій Австрії на приєднаних землях. Їхні методи управління повністю відповідали традиціям австрійського абсолютизму досліджуваного періоду.

Імператорським патентом від 13 червня 1775 р. Королівство Галичини і Лодомерії було включене до складу Станової організації австрійських провінцій, що було своєрідним актом формального підтвердження його належності до Австрії. У цьому документі йшлося про організацію Галицького станового сейму як представницького органу різних соціальних верств. Цей факт мав стати свідченням використання австрійською владою демократичних методів в управлінні Галичиною і Буковиною. Однак обмежені повноваження Галицького станового сейму, відсутність у ньому представників усіх верств населення не дали змоги йому стати виразником інтересів краю.

Реформа армії носила класовий характер. Рекрути набиралися переважно з найбіднішого люду. Дворянство, духівництво, інтелігенція (учителі, лікарі, чиновники), а також купці й підприємці не підлягали рекрутському набору. Від військової повинності міг звільнитися й заможний селянин, якому надавалося право найняти замість себе «мисливця». До 80-х років ХVIII ст. чисельність австрійської армії була доведена до 278 тис. чоловік, тобто значно перевершувала чисельність прусської армії.

Уряд приділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшити податкові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковий податок, від якого не були звільнені дворянство й церква. Одночасно в тих же фіскальних цілях був проведений загальний перепис населення, покладений початок статистичному обліку земель, худоби й іншого рухомого н нерухомого майна. І Марія-Терезія і Йосиф II послідовно застосовували принцип меркантилізму, встановлюючи високі мита на іноземні промислові вироби й низькі на імпортну сировину. Вивіз за кордон таких видів промислової сировини, як льон, вовна, метали, був повністю заборонений.

Велике місце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежили сеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковою прерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768 р.), скасовані судові катування (1776 р.), обмежене застосування страти. Ув'язнених у в'язниці злочинців примушували до роботи в ремісничих майстернях або мануфактурах.

Частково ще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії був проведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закриті численні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїти вигнані з австрійських володінь. З іншого боку, були скасовані закони про переслідування протестантів (зокрема, «чеських братів» і ін.) і протестантські громади одержали волю релігійного культу.

Керування католицькою церквою в габсбурзьких землях, зокрема використання церквою своїх доходів, було поставлено під контроль чиновників. Незважаючи на ці заходи щодо обмеження привілеїв католицької церкви як особливої корпорації, вона продовжувала залишатися в Австрійській монархії великою силою. Підкоряючи собі церкву, уряд прагнув як можна ширше використовувати у своїх інтересах її матеріальні ресурси і її ідеологічний вплив на маси.

Примусове введення німецької мови в якості єдиної державної мови у всіх провінціях, перевага особам німецького походження при надходженні на військову й цивільну службу, скасування місцевих (провінційних) привілеїв і особливостей в області суду, керування й податків, заохочення росту німецького дворянського землеволодіння й німецького капіталу в залежних землях — все це змушувало українців і інших слов'ян, а також угорців, італійців та інші народності ще сильніше відчувати своє неповноправне положення. В остаточному підсумку політика централізації, що становила сутність реформ Марії-Терезії і Йосифа II, не тільки не змогла перебороти децентрализаторских тенденцій, обумовлених наявністю численних національностей, але навіть підсилювала відцентрові сили. Цьому сприяло й складання в Габсбурзькій монархії, в умовах переходного усієї країни від феодалізму до капіталізму, буржуазних націй з їх власними національними культурами. До кінця XVIII ст. національні протиріччя стали головним джерелом слабкості Австрійської держави.

Окружна влада була важливою ланкою в централізованій системі австрійського державного управління. Очолював округ староста, який забезпечував виконання приписів австрійського уряду і губернської влади та досить ефективне управління суспільно-політичним життям округу.

Структура і повноваження окружного апарату визначалися адміністративно-територіальними реформами краю. Особливістю місцевого адміністрування стало те, що австрійський уряд не створив на галицьких землях дієвої низової ланки управління на місцях. Політична влада у селах передавалася поміщикам (домініям), управлінські повноваження яких сприяли зміцненню феодальних порядків. Виконання розпоряджень поміщиків покладалося на мандаторів, які здійснювали адміністративно-поліційні функції. Свавілля мандаторів погіршувало і без того важке становище селян Галичини.

Значно обмежувалося міське самоврядування, що свідчило про авторитарний характер реформ австрійського уряду. Відтак значна кількість міст втратила колишні привілеї і потрапила у юридичну та економічну залежність від поміщиків. Зловживання владою з боку міської адміністрації, аморальна та брутальна поведінка чиновництва були характерними рисами австрійського бюрократизму в містах Галичини і Буковини.

Особливістю впровадження колоніальної політики Австрії в управлінські структури Галичини і Буковини було те, що формування адміністративного апарату там здійснювалося виключно силами австрійської влади. Підтвердженням цього було призначення на керівні посади людей, які не тільки належали до заможних верств, а й пройшли вишкіл у бюрократичному апараті власне Австрії, а не Польщі чи іншої держави; обмеження дії органів місцевого самоврядування; відсутність автономних форм управління, чому сприяла надмірна централізація влади; звуження представницьких можливостей українців у владних структурах усіх рівнів.

Список використаної літератури

Всемирная история. Энциклопедия. Том 5/ Издательство социально-экономической литературы. — М.: 1958;

Галанза П. Н. Феодальное государство и право. — М., 1963;

Герасименко М.П. Класи і соціальні групи в Галичині в кінці XVІІІ ст. – З історії західноукраїнських земель, 1957, — т. 2, — С. 78 – 107;

Драк М.М. Публікація джерел з історії адміністративно-територіального устрою Галичини та Буковини другої половини XVІІІ ст. — першої половини ХХ ст. — "Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку". — К., 1988, — С. 136 – 139;

Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. — Львів: Світ, 2000. — 463с.;

Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 480 с.;

Инкин В.Ф. Особенности социальной борьбы королевских крестьян в Галичине в XVІІІ в. — ЕАИВЕ61, 1963 , — С. 271 – 278;

История государства и права зарубежных стран: Рабовладельческое и феодальное государство и право. / Под. ред. П. Н. Галанзы и Б. С. Громакова — М., 1980;

История средних веков. Т. 1. — М.: Госполитиздат, 1952;

Колодяжна І. Загарбання Австрією Галичини і перші заходи щодо створення колоніального державного апарату // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали III регіональної наукової конференції (лютий 1997 р.). – Львів, 1997. – С. 125–129;

Колодяжна І. Соціально-політичне становище Галичини в перші роки австрійського панування // Щорічник наукових праць молодих вчених "Держава і право" Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – Випуск 2. – Київ, 1998–1999. – С. 49–56;

Краткая Всемирная история. Кн. 1. — М.: Наука, 1967;

Кревецький І. Галичина у другій половині XVІІІ ст.: огляд нових видань. – Записки наукового товариства ім.Шевченка, 1909, — т. 91, — С. 33 – 94;

Крип’якевич I. П. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму. Огляд публікацій. — К., 1962 ;

Настасяк І. Галицьке губернське правління: його структура та діяльність // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: Збірник наукових статей. – Випуск 11. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 3–10;

Настасяк І. Галицький Становий Сейм: історія становлення та діяльності (1775–1845 рр.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 36. – Львів, 2001. – С. 75–78;

Настасяк І. Історико-правовий аналіз входження Галичини до складу австрійської імперії // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 38. – Львів, 2003. – С. 84–90;

Настасяк І. Особливості правового становища шляхти в Галичині (кінець XVIII - початок XIX ст.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 39. – Львів, 2004. – С. 117–121;

Настасяк І. Правовий статус міст Галичини в період австрійського панування // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. – Випуск 3. – Львів, 2003. – С. 291–299;

Настасяк І. Причини, перебіг та значення селянської реформи в Галичині (1772–1789 рр.) // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 40. – Львів, 2004. – С. 113–120;

Настасяк І. Роль губернського правління у зміцненні державного ладу в Галичині // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали регіональної наукової конференції (лютий 2004 р.). – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. – С. 115–118;

Настасяк І. Роль судових органів Галичини в державному апараті австрійської імперії // Механізм правового регулювання в правоохоронній та правозахисній діяльності в умовах формування громадянського суспільства: Матеріали науково-практичної конференції (квітень 2004 р.). – Львів: Львівський юридичний інститут. – 2004. – С. 57–59;

Настасяк І. Скасування кріпосного права в Галичині // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 34. – Львів, 1999. – С. 46–48;

Роздольський Р. Піддані і держава у Галичині: реформи за Марії-Терези та Йосипа-ІІ – Маїнз, 1992;

Чорновус В. Урбаністика Галичини та Поділля доби середньовіччя та нового часу в контексті історії Великого кордону. — МКУ2, історіографія українознавства, 1994 , — С. 195 – 198;

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. — К.: Вентурі, 1995. — С. 48-50.