Радянсько-польська війна 1920 р.
Зміст
Вступ
Розділ І. Радянсько-польська війна: причини, стратегічні плани учасників, хід війни
1.1. Характеристика планів військово-політичних сил
1.2. Характеристика ходу воєнних дій
Розділ ІІ. Російсько-українські відносини в ході війни 1920 р.
Розділ ІІІ. Військово-політичні та економічні наслідки війни
3.1. Військово-політичні та економічні наслідки війни
3.2. Територіальні наслідки війни
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ
Проблеми добросусідства з країнами, з якими межує Україна, завжди були основним чинником вітчизняної зовнішньої політики. Ще Нечуй-Левицький у повісті ”Кайдашева сім’я” розглядав проблему добросусідства як основу морально-етичних норм і благополуччя кожної родини.
Проблема добросусідства особливо гостро постала у ХХ столітті у зв’язку з революційними і національно-визвольними подіями в Європі. Міжнародні війни з сусідніми країнами, у першу чергу з Польщею, безпосередньо впливали на вирішення гострих внутрішніх політичних, соціальних проблем.
Радянсько-польська війна 1920 року завжди привертала увагу істориків. Карколомні події, швидкі зміни позицій держав і політичних сил, настроїв різних соціальних груп у країнах, що брали участь у війні, парадоксальність історичних процесів становить неабияку складність для наукового аналізу та інтелектуальних інтерпретацій.
Загострення відносин з Польщею були обумовлені Першою світовою війною. У 1920 році на більшій території України була встановлена радянська влада. Темі відновлення Польської держави, одержавши незалежність від радянського уряду, керівництво Польщі на чолі з Ю. Пілсудським проводило політику об’єднання всіх польських земель в єдину державу, що логічно з точки зору польського уряду, але нелогічним і антилогічним було його стремління приєднати до Польщі і українські землі, які польська влада розглядала як споконвічні польські володіння.
Польська Радянська Росія готувалися до війни і ареною воєнних дій знову ставала Україна. До українського питання неодноразово поверталися політики обох держав; в ході війни чи після її закінчення. Україна стала своєрідним “яблуком роздору” на світовій арені.
На сучасному етапі українсько-польські відносини рухаються у бік взаєморозуміння, взаємодопомоги. У травні 1992 року обидві країни уклали міждержавний договір про добросусідство, дружні відносини. Міцну базу для розвитку стабільних відносин між цими державами заклав політичний діалог на вищому рівні. Географічна й історичність близькість двох народів надають відносинам між Україною і Польщею характеру стратегічного партнерства.
На високому рівні перебувають і культурні зв’язки між Україною і Польщею. У 2012 році на своїх футбольних аренах ці країни зустрічатимуть спортивні делегації з багатьох країн Європи у чемпіонаті з футболу Євро-2012.
Для створення добросусідських відносин з ворожими в минулому державами Україні довелося пройти випробування історією. І тема радянсько-польської війни 1920 року є актуальною насамперед тому, що в ній чи не найточніше простежується позиція Польщі і Росії щодо України. І, не дивлячись на те, що українські землі неодноразово були ареною воєнних дій між цими державами, сьогодні бачимо їх у процесі становлення взаємодії, добросусідства, співробітництва.
Протягом останніх років з’явилися дисертаційні та монографічні дослідження вітчизняних істориків із проблем російсько-українських, польсько-українських, російсько-польських відносин у 1920 р., зовнішньої політики країн Центральної та Східної Європи того часу. Науковці зробили спроби підійти до цієї проблематики з нових, неупереджених позицій. Дослідження вчених свідчать, що поступово набирає сили “україно-центричний ” підхід до висвітлення подій, свідома позиція розгляду радянсько-польської війни з погляду національних інтересів України.
Важливою складовою процесу переосмислення історичних процесів став аналіз концептуальних засад комуністичного режиму в Україні. Наприклад, С. Кульчицький вважає суттєвою рисою політики керівництва РКП(б) в Україні протягом перших 10 років радянської влади відмову від концепції світової революції та перехід до ідеї “капіталістичного оточення”, наслідком чого стала ізоляція СРСР в Європі.
Проте ще попереду повномасштабний аналіз документів, що зберігаються в архівах Російської Федерації, США, Франції, Польщі та інших країн. Особливе місце серед історичних джерел із цієї проблематики займає листування між більшовицькими вождями того часу. Із різних обставин воно вводилося до наукового обігу в обмеженому вигляді. Дослідження листування дає змогу уточнити суттєві моменти комуністичного курсу політичного керівництва Росії та України, з’ясувати особливості відносин між лідерами двох країн, їх підходи до внутрішньої та зовнішньої політики.
Об’єктом дослідження є військово-політичні події в Європі 1920 р. і на території України.
Предметом роботи є хід та наслідки радянсько-польської війни 1920 року.
Метою розвідки є вивчення причин радянсько-польської війни, стратегічних планів воюючих сторін і ролі України у цьому протистоянні; висвітлення російсько-українських відносин у ході війни, аналіз наслідків війни для Європи, зокрема для України.
Завдання:
1. Розкрити мету та завдання радянсько-польської війни 1920 року. Причини протистояння ворогуючих сторін.
2. Проаналізувати хід військових дій.
3. Узагальнити наслідки війни для України і Європи в цілому.
Історіографія цієї проблеми досить об’ємна. До кінця 1980-их – початку 1990-их рр.. дослідники в СРСР під впливом політико-ідеологічних настанов підкреслювали загарбницький характер зовнішньої політики Польщі, “усенародний” опір населення РСФРР та УСРР польським військом, “мудре” керівництво РКП(б) і виняткову роль її вождя В. Леніна в організації “перемоги над біло-панською Польщею”.
У другій половині ХХ століття у вітчизняній історіографії з’явилася низка праць із проблем громадянської війни в Росії, автори яких торкалися й радянсько-польської війни. Зокрема - це праця Симоненко Р. “Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (1919-березень 1921)”, дослідження Хміль І. “З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917-1920)”. Усі вони, за винятком окремих праць, мали “російсько-центричну” спрямованість і недостатньо враховували специфіку історичних процесів в Україні.
Розділ 1. Радянсько-польська війна 1920 року: причини, стратегічні плани учасників, хід
1.1. Характеристика планів військово-політичних сил, учасники війни
Зазнавши нищівної поразки у війні, в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися, майже через двадцять місяців після падіння Російської. Намагаючись збудувати в Східній Галичині на руїнах імперії українську державу й долаючи запеклий опір, західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їх співвітчизники на сході.
Як і можна було сподіватися, поляки теж претендували на Східну Галиччину. Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за “серця й думки людей” [26, 427].
Польща виступила головною ударною силою і у новій війні Радянської Росії з Антантою, організатором якої були імперіалістичні США, Англія і Франція. Польські поміщики і буржуазія були дуже зацікавлені у поваленні радянської влади в Росії. Вони мріяли захопити Литву, Білорусь і Україну й розширити свої території “від моря до моря”. Окрім того, правлячі кола Польщі сподівалися, що перемога над Радянською республікою зміцнить господарство поміщиків і капіталістів в середині країни, допоможе їм придушити революційні рухи польських робітників в середині країни і селян. Все це враховували імперіалісти Антанти, підштовхуючи Польщу до війни з Радянською Росією.
Посол США у Варшаві Х. Гібсон надсилав до Вашингтону одну телеграму за іншою з провокаційними повідомленнями про існуючу “загрозу” нападу більшовиків на Польщу. В одній і з телеграм він писав, що польська армія терміново потребує одяг і взуття, військове обладнання і продовольство, і в той же час підкреслював, що у “випадку відмови подати ефективну і термінову допомогу польське правління серйозно намірене заключити мир з більшовиками” [14; 267]. Питання бути чи не бути війні повністю залежали від імперіалістичних США, Англії та Франції. Без підтримки країнами Антанти правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі не змогли б вести війну проти Радянської Росії.
28 січня Раднарком РРФСР передав по радіо повідомлення про радянську політику стосовно Польщі. Польща, говорилося у повідомленні, стоїть перед рішенням, яке може змінити ситуацію в світі і мати найтяжчі наслідки. Всі дані свідчать про те, що імперіалістичні кола країн Антанти підштовхують Польщу на безпричинну і підступну війну з Радянською Росією. Намагаючись попередити цю війну, Раднарком підтвердив своє визнання незалежності Польщі і бажання заключити з нею мир. Радянське керівництво йшло на значні територіальні поступки. Але ці пропозиції, надзвичайно вигідні для Польщі, не були прийняті. Антанта і польське керівництво розцінювали миролюбство Радянської республіки як прояв її слабкості.
Намагаючись встановити мирні стосунки з Польщею, радянське керівництво вживало заходи щодо укріплення безпеки західних кордонів країни. У лютому 1920 р. В. І. Ленін вимагав від Реввійському Західного фронту доповіді про ситуацію на фронті і стан радянських військ. 23 лютого Реввійськом Західного фронту повідомив про збільшення війська противника і про наміри, які прийняло командування фронтом на випадок їх наступу.
В той же час із США, Франції та Англії до Польщі направляється зброя, боєприпаси, спорядження, продовольство. У Франції була зібрана польська армія під командуванням генерала Галлера, яка налічувала два корпуси. У 1919 р. вона була перекинута в Польщу. Окрім того, в 1920 р., із Франції до Польщі було передано різне спорядження і зброя для десяти дивізій.
З допомогою Антанти буржуазно-поміщицька Польща до весни 1920 р. створила сильну і добре оснащену армію чисельністю біля 740 тис. чоловік.
Поряд з підготовкою Польщі до війни з Радянською Росією активно готувалася білогвардійська армія із залишків військ Денікіна, які сховалися у Криму. У квітні ці війська були об’єднані під командуванням генерала Врангеля. 11 квітня міністр закордонних справ Англії лорд Керзон направив ноту Радянському керівництву з вимогою зупинити наступ Червоної Армії на Кримському фронті. У другій ноті Керзона від 18 квітня уже містився натяк загрози. В ній повідомлялось, що керівництво Великобританії готове “дать наказ суднам його величності у Чорному морі надати все можливий захист армії Криму, попередивши вторгнення радянських військ” [20; 363].
На суднах Англії та Франції перевозилися білогвардійські війська із Кавказу в Крим, направлялися зброя і військове спорядження. До початку бойових дій кримської білогвардійської армії її чисельність нараховувала 125-150 тис. чоловік. Це була добре підготовлена і технічно оснащена армія.
“Допомога” Врангелю надавалася далеко не безкорисно. Так, між Врангелем і керівництвом Франції був заключний таємний договір, за яким Врангель підтверджував всі обов’язки царської Росії перед Францією. Окрім того, Франції передавалися права на експлуатацію всіх залізничних доріг Європейської Росії, вилучення таможної і портової данини у всіх портах Чорного і Азовського морів, їй надавалися надлишки хліба на Україні і Кубанської області, три чверті видобутку нафти і чверть видобутку вугілля в Донецькій області.
Одночасно з підготовкою армії буржуазної Польщі і Врангеля імперіалістами Антанти були вжиті заходи щодо посилення антирадянської інтервенції на Далекому Сході. За задумом Антанти збройні сили буржуазно-поміщицької Польщі, Врангеля і Японії повинні були згуртовано діяти на заході, півдні і на Далекому Сході. Антанта намагалася втягнути у війну також Грузію, Азербайджан, Вірменію, які в той час знаходилися під владою буржуазних націоналістів.
Однак народи Закавказзя не допустили участі цих країн у новій антирадянській війні.
Чисельність сил інтервентів і білогвардійців, які виступили у 1920 році проти Радянської Росії, перевищувала 1 млн. чоловік. План польського головнокомандування, схвалений Антантою, передбачав на першому етапі воєнних дій розгром 12-ої і 14-ої радянських армій і захоплення України.
До початку наступу польські війська були зведені у шість армій. На їх східному фронті було зосереджено 148,5 тис. штиків і шаблів, 4157 кулеметів, 894 снарядів.
Інтервентам протистояли радянські війська Західного (командир В. М. Гіттіс, член Реввійському І. С. Ушлихт) і Південно-Західного (командир А. І. Єгоров, член Реввійському Р. І. Берзін) фронтів загальною кількістю 65,2 тис чоловік з 3208 кулеметами і 666 снарядами.
На цих фронтах польських військ було зосереджено в 2 рази більше, ніж радянських. На Україні, де ворог готувався нанести головний удар, його сили перевищували радянській війська більше, ніж в чотири рази.
З ціллю створити більш сприятливі умови для наступу на Україні, противники на початку березня провели локальні наступи у Білорусії. Війська Пілсудського зайняли Мозур, Калиновичі і Овруч, перерізавши залізницю, яка з’эднувала Західний і Південно-Західний фронти Червоної Армії.
17 квітня головнокомандуючий польською армією Пілсудський віддав наказ наступу на Україну. Вторгнення розпочалося 25 квітня.
Комуністична робітнича партія Польщі рішуче виступила про антирадянської війни. Знаходячись у підпіллі, вона закликала маси до повалення антинародного керівництва Польщі і до захисту Радянської Росії. Польські робітники, говорилося у її зверненні “До пролетарів усіх країн”, не мають нічого спільного із наступом польського мілітаризму на Радянську Росію. Польські комуністи найрішучішим способом осуджують цю війну, яка відбувається в інтересах керівників світового капіталу. “В образі Червоної Армії вони бачать вони бачать не загарбників, які загрожують нашій свободі, а союзників у нашій революційній боротьбі за свободу” [29; 134].
Поряд із польською армією виступили українські буржуазні націоналісти. 27 квітня була підписана таємна “політична конвенція” з Польщею і 24 квітня – “воєнна конвенція”, яка отримала назву “Варшавський договір”. За цим договором петлюрівці поступалися буржуазно-поміщицькій Польщі більше 100 тис. квадратних кілометрів української території з населенням чисельністю 5200 тис. чоловік. За наказом Петлюри угрупування Тютюнника, Струка, Заболотного та інших ватажків посилили свої дії у радянському тилу.
Війська 12-ої та 14-ої радянських армій зустріли удари противника. Однак під натиском перевищених сил польських інтервентів вони змушені були з боями відходити на схід. 7 травня інтервенти зайняли Київ.
Услід за польськими військами поверталися поміщики і капіталісти. Окупанти вивозили промислове обладнання, грабували населення; каральні органи підпалювали села, розстрілювали чоловіків і жінок “за непокору”. Скрізь насаджувалася польська адміністрація. В обличчі окупантів на Україну повернулася Директорія із отаманом Петлюрою. Однак “влада була примарною, фактично вона розповсюджувалася лише на райони Вінниці, де зосередилось “керівництво” Петлюри. Напад буржуазно-поміщицької Польщі на Радянську Росію знову висунуло на перший план оборону країни. “Все для фронту, все для розгрому ворога” – таке було головне гасло дня. 30 квітня 1920 року ВЦК і Раднарком опублікували звернення “До всіх робітників, селян і чесних громадян Росії”. 23 травня були опубліковані тези ЦК РКП(б) “Польський фронт і наші завдання”. В цих документах викривалися цілі Антанти у новій війні і розкривався справедливий, оборонний характер боротьби Радянської Росії.
Мобілізація комуністів в Москві розпочалася 1 травня і була проведена строком в один тиждень. На фронт було направлено 513 комуністів. Петроград дав Червоній Армії близько 700 комуністів, Тула – 107, Тверь – 400, Самара – 100, Самбірська губернська організація РКП(б) – 95.
Найбільшу роботу з мобілізації сил на протидію загарбникам провела партійна організація України, де розгорталися жорстокі бої. 27 квітня ЦК КП(б) України об’явив повністю мобілізованими партійні організації Київської, Волинської і Подільської губерній, а на початку липня мобілізація була розповсюджена на Чернігівську, Миколаївську і Одеську губернії.
Активно брали участь у боротьбі проти інтервентів комуністи Білорусії. До початку 1920 р. значна частина цієї країни була окупована польськими військами. Всього з квітня по листопад 1920 р. по всій країні було проведено п’ять партійних мобілізацій, які дали фронту 24244 комуніста, не враховуючи мобілізованих в Україні та інших прифронтових районах. Протягом 1920 р. до Червоної Армії увійшло більше 1 млн. чоловік, і її чисельність досягла 5,5 млн. бійців. 30 квітня Раднарком зобов’язав народні комісаріати надавати допомогу Західному фронту усіма доступними засобами. Рада праці і оборони взяла під свій особистий контроль їх роботу з обслуговування діючої армії. У результаті великої організаторської роботи комуністичної партії , Рад, профспілок і комсомолу з мобілізації всіх сил і засобів протидії ворогові були створені необхідні умови для переходу Червоної Армії від оборони до нападу. І 28 квітня 1920 р. політбюро ЦК КРП(б) обговорило розроблений план воєнних дій Західного і Південно-Західного фронтів проти армії Пілсудського. Бойовий удар планувалося нанести у Білорусії, північніше Полісся. Допоміжний удар мали нанести війська Південно-Західного фронту у загальному напрямку Рівне-Брест-Литовськ. Перед радянськими військами стояло завдання перейти лісисто-болотистий район Полісся, який розділив Західний і Південно-Західний фронти, після чого армії мали об’єднатися під загальним командуванням.
1.2. Характеристика ходу воєнних дій
Комуністична партія укріпила військове керівництво радянськими військами. Командиром Західного фронту замість В. М. Гіттіса 29 квітня був призначений М. Н. Тухачевський, начальником політвідділу фронту 10 травня – А. Ф. М’ясніков, який у 1920 р. був військовим організатором і секретарем МК РКП(б).
Членом Реввійському Південно-Західного фронту був призначений Й. В. Смолін, начальником тилу фронту – Ф. Е. Дзержинський.
Наступ радянських військ Західного фронту розпочався 14 травня. Головний удар наносила 15-армія із району західніше Вітебська, допоміжна – 16-а армія. Прорвавши фронт 1-ої польської армії, війська 15-ої армії до кінця травня просунулись на захід 100-300 кілометрів. Однак противник, підтягнувши резерви і перекинувши частину війська з України, на початку червня використав ряд контрударів і зміг відтіснити війська Західного фронту до Березини. Не дивлячись на поразку, травневий наступ радянських військ прикував до себе увагу польської армії, тим самим полегшивши підготовку до контрнаступу радянських військ Південно-Західного фронту на Україні. До 26 травня 1-ша Кінна армія під командуванням С. М. Будьоного, здійснивши 1000-кілометровий перехід із Північного Кавказу, зосередилася у районі Умані. Це була грізна для поляків армія, чисельністю 18 тис. шабель.
На початку червня 1-ша Кінна армія при підтримці військ 12-ої та 14-ої армій прорвала фронт польського війська у районі Житомира, Бердичева, Козятина і почала стрімко просуватися на захід. Війська Південно-Західного фронту при підтримці військ лівого крила Західного фронту розгорнули широкий контрнаступ з ціллю звільнення території України від польської інтервенції. До кінця червня радянські війська нанесли тяжку поразку військам інтервентів і петлюрівців на Україні.
Одночасно Червона Армія вела боротьбу з військами Врангеля на Півдні. З початком активних військових дій буржуазно-поміщицької Польщі Антанта вжила заходи стосовно укріплення і прискорення наступу Врангеля.
Наступ військ Врангеля розпочався 7 червня. Війська 13-ої радянської армії не змогли витримати наступ більшого за чисельністю білогвардійського війська. З тяжкими боями, неодноразово переходячи у контрнаступ, вони змушені були відступати.
Війська 13-ої армії виявилися розділеними Дніпром на дві частини. Білогвардійцям вдалося захопити значний район на півдні України. Наступ Врангеля став загрозою тилу радянських військ Південно-Західного фронту і змусив радянське керівництво використати частину резерву для забезпечення тилу Південно-Західного фронту.
Між тим наступ радянських військ на Південно-Західному фронті продовжувався. Він відкрив сприятливі умови для переходу у наступ радянських військ у Білорусії, який розпочався 4 липня. Таким чином, розгорнувся загальний наступ Західного і Південно-Західного фронту.
Ще 1 червня ЦК Комуністичної партії Литви і Білорусії випустив звернення до робітників і селян Білорусії, закликавши їх до рішучої боротьби проти окупантів, надавати допомогу Червоній Армії і встановленню у звільнених районах робітничо-селянської влади. Тилу польської армії активно діяли білоруські партизани. Вони підривали мости, військові потяги, вступали у бій із невеликими підрозділами противника.
До кінця 1920 р. Червона Армія майже повністю звільнила від інтервентів Україну і Білорусію. На звільнених територіях була встановлена Радянська влада.
Переслідуючи відступаючі частини польської армії, Червона Армія у другій половині липня змушена була в інтересах оборони Радянської країни, перенести бойові дії на територію Польщі. Не дивлячись на чергову поразку антирадянської авантюри, Антанта і польські реакційні кола не хотіли сідати за стіл переговорів і вживали заходи щодо продовження війни.
Радянській війська вступили на територію Польщі не як завойовники, а як захисники “свободи в незалежності Радянської країни” [5; 440]. У Польщі Червона Армія об’єдналася із Польською комуністичною партією.
Успіхи Червоної Армії полегшували боротьбу робітників і селян Польщі за свободу і мир. Спираючись на підтримку Червоної Армії, представники революційних робітників і селян Польщі організували у Білостоці в кінці липня 1920 р. Польський тимчасовий революційний комітет.
Польревком у повідомленні від 30 липня 1920 р. вказував, що, беручи владу до своїх рук, він ставить перед собою завдання закласти підвалини Польської радянської соціалістичної республіки. В той же день був проголошений маніфест Польревкому.
Однією з корінних проблем, яку Польревкому необхідно було вирішити, було аграрне питання. Більшу частину населення Польщі складало селянство, яке страждало від малоземелля. В той же час у колишньому Королівстві Польському 7,5 тисяч поміщиків володіли 40% всієї землі. На поміщиків працювали більше чверті всіх селян Польщі. Життєві потреби польського селянства необхідно задовольняти за рахунок конфіскації поміщицьких земель, розділивши їх між безземельними і малоземельними селянами. Однак, більшість членів Польревкому вважали можливим наділити селян лише церковними землями і землями занедбаних поміщицьких маєтностей, що, звичайно, не змогло задовільнити потреби польського селянства. Основні поміщицькі землеволодіння Польревком призначив для створення великих господарств, які повинні були знаходитися в руках виборчих батрацьких комітетів на чолі з підданими керівництва.
ЦК партії, В. І. Ленін уважно слідкував за діяльністю Польревкому і надавав йому постійну допомогу. 14 серпня 1920 року по телеграфу Ф. Е. Дзержинському було повідомлено, що Центральний Комітет занепокоєний тією частиною призначення Польревкому, яка торкається селянського питання [5; 441] .
Без сумніву, що Польревком усунув би допущені ним помилки. Однак, короткочасний термін його діяльності не дозволив йому цього зробити. Між тим, неправильна позиція Польревкому стосовно аграрного питання була однією з вагомих причин того, що значна частина польського населення зайняла вичікувальну позицію. Все ж, не дивлячись на помилки і короткочасність існування, Польревком справив великий революційний вплив на трудящих Польщі, в першу чергу на польський робітничий клас.
Протягом липня – першої половини серпня Червона Армія продовжувала наступ. У боях проти сил контрреволюції замість Червоної Армії діяли польські революційні частини, які були сформовані польськими революціонерами за підтримки радянського командування: революційний полк червоної Варшави (у Вітебську), Люблінський, Сідлецький, Мінський, Суванський полки; Варшавський полк червоних гусарів.
Авантюрна політика польських революційних класів поставила їх на межу катастрофи. У народних масах Польщі посилилося незадоволення існуючим у країні режимом, зростало дезертирство у польських частинах. Пілсудський згодом писав, що під впливом наступу Червоної Армії та невдач польських військ все ясніше і виразніше вимальовується, що, крім зовнішнього фронту, найбільш небезпечним для польських правлячих класів є фронт внутрішній. “Країна тріщала, - підкреслював Піл судський, - зусилля військ роздроблювалися в спробах контратак, а робота командування з кожним днем ставала морально тяжчою” [29; 135].
Всі надії на порятунок буржуазно-поміщицького режиму польські реакційники плекали надію на її покровителя – Антанту. За дорученням Верховної ради Антанти міністр закордонних справ Великобританії лорд Крон 11 липня 1920 р. відправив Радянському керівництву ноту з вимогою призупинити наступ Червоної Армії проти буржуазно-поміщицької Польщі. Фактично це був ультиматум Антанти радянській країні. У ноті висувалися наступні умови перемир’я між Радянською Росією та Польщею Польська армія відступає до лінії, накресленої в 1919 р. на Празькій мирній конференції: Гродно, Немирів, Брест-Литовськ, західними Рави-Руської, східними Перемишля до Карпат. Радянським військам пропонувалося відійти 50 кілометрів на схід від цієї лінії. Антанта також вимагала від радянського керівництва підписання перемир’я з Врангелем за умов відступу його армії у Крим. У випадку відхилення цих умов Антанта погрожувала надати допомогу Польщі всіма засобами, якими вона розпоряджалася [12; 60].
Верховна Рада Антанти, надсилаючи радянському керівництву ультиматум Керзона, керувалася зовсім не миролюбивими устремліннями. Весь задум його маневру полягав у тому, щоб зупинити переможні наступи Червоної Армії шляхом заключення перемир’я і виграти час, привести до ладу здеморалізоване військо буржуазно-поміщицької Польщі і підготуватися до спільного з врангелівцями нового наступу.
У відповідь на ноту Радянське керівництво викрило справжню позицію Англії та інших країн Антанти з питань миру у Східній Європі. Воно рішуче відмовила натякам Антанти на роль вершителя долі інших народів, її залучення до справи перемир’я між Радянською Росією в Польщею.
У зверненні Раднаркому до трудящих Радянської Росії і України з приводу ноти Керзона від 20 липня 1920 р. підкреслювалося, що “немає ні одного питання між Росією і Польщею, яке б не можна було з’ясувати мирно і вигідно для обох сторін”.
Оскільки польське керівництво не заявляло про свій намір розпочати мирні переговори, Червона Армія продовжувала бойові дії.
Згодом головний командир С. С. Каменєв виїхав зі штабу Західного фронту, звідки він 22 липня телеграфував у Реввійськраду республіки про свої враження і ситуацію на фронті. Він вважав, що у поляків більше немає кордонів, де б вони могли затримати наступ радянських військ. У мінську главком підписав директиву Західного фронту про облогу 12 серпня Варшави.
У цій ситуації Реввійськрада Південно-західного фронту 23 липня надала Каменєву свої роздуми про подальший хід дій військ свого фронту. Передбачалось змінити напрям головного удару з брестського на львівський. Главком схвалив цей намір.
Реввійськрада Південно-західного фронту поставила перед своїми військами завдання не пізніше, ніж 29 липня зайняти Львів. Це призвело до того, що головні сили Західного і Південно-Західного фронтів повинні були діяти на значній відстані один від одного. Зміна напряму головного удару військ Південно-західного фронту напередодні вирішальних боїв негативно відобразилось на ході бойових дій Червоної Армії на заключному етапі війни. У липні, в період вирішального наступу Червоної Армії на польському фронті, Врангель активізував свої дії. Не знайшовши підтримки серед населення Криму І північної Таврії, він вирішив при підтримці Антанти розширити райони своїх дій і будь-якою ціною пробитися на Дон і Кубань. Він вважав, що козацтво цих областей може бути джерелом поповнення білогвардійської армії. До того ж, донські і кубанські краї вабили “червоного барона” своїми багатими продовольчими запасами. Врангель мав досягти цієї цілі шляхом висадки десантів на північному узбережжі Азовського моря і проведення широкого наступу на Донбас. У липні він висадив один десант у районі Кривої Коси (східніше Маріуполя), другий – західніше Таганрогу. Розрахунки Врангеля на те, що ці десанти будуть сигналом для антирадянського виступу козацтва, не виправдалися. Скоро десанти були розгромлені. Однак на Кубані було не спокійно: у багатьох місцях діяли антирадянські угрупування, у ряді районів вибухали заворушення.
25 липня Врангель розпочав наступ на Донбас. Білогвардійці прорвали лінію фронту 13-ої армії і почали просуватися на північ. Уже на наступний день за наказом командування Південно-Західного фронту війська 13-ох армії і щойно створена 2-а Кінна армія перейшли у наступ. У результаті боїв білогвардійці були знищені.
Не даючи відпочинку ворогові, радянське керівництво вирішило посилити наступ. Головний удар мали нанести силами 2-ох Кінної і частинами 13-ої армії, які знаходилися на лівому березі Дніпра, а допомога мала надійти із району Берислава на Перекоп. В ніч на 7 серпня радянські війська розпочали переправу через Дніпро в районі Каховки. Їм вдалося захопити плацдарм. Щоб вибити частини Червоної Армії, ворог кинув проти них із резерву кінний корпус, але атаки були відбиті радянськими військами. Захоплення Каховського плацдарму мало велике значення, звідси війська Червоної Армії загрожували флангу і тилу армії Врангеля. В умовах постійних атак, артилерійського обстрілу і бомбардування з повітря на плацдармі утворилися укріплення. Керував цією роботою військовий інженер Д. М. Карбишев. 10 серпня на Каховський плацдарм із сходу прибула 51-а дивізія (начальник В. К. Блюхер).
Розгорнуті бої показали, що врангелівська армія представляє велику небезпеку для Радянської країни, а її дії в тилу основних сил Південно-Західного фронту, наповнені різними несподіванками. Було також зрозуміло, що для ліквідації врангелівщини були необхідні більші сили, ніж ті, якими розпоряджався Південно-Західний фронт. До того ж командування фронтом було не в змозі одночасно керувати боями на польській і врангелівській ділянках.
2 серпня 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б) розглянуло ситуацію на фронті. Було вирішено виділити врангелівську ділянку фронту у самостійний фронт. Пленум ЦК партії, який відбувся 5 серпня, визнав кубано-врангелівський фронт одним із найважливіших фронтів Радянської республіки. Сюди направилися частини із інших фронтів і з резерву.
Наступ Врангеля надав значну допомогу відступаючій здеморалізованій армії Піл судського. Польське керівництво намагалося будь-якою ціною виграти час, щоб обладнати і укріпити своє військо. 22 липня воно звернулося до радянського керівництва із пропозиціє. Підписати перемир’я і розпочати мирні переговори. 1 серпня в Барановичі прибула польська делегація. Однак з’ясувалося, що вона уповноважена мандатами, підписаними військовим командуванням лише для ведення переговорів про перемир’я. Переговори про мир мали стати димовою завісою, якою керівництво буржуазно-поміщицької Польщі прикривало нову авантюру.
На початку серпня польське керівництво здійснило нові кроки до вирішення антирадянської війни. 4 серпня міністр закордонних справ Польщі Санега на засіданні Ради оборони повідомив, що польське керівництво передало місії Антанти у Варшаві заяву про те, щоб “Англія та Франція об’явили війну Росії”.
Керівні кола країн Антанти швидко відгукнулися на цей заклик. 4 серпня англійський прем’єр-міністр Алойд-Джордж і міністр закордонних справ Бонар Поу запросили до себе радянських представників П. Б. Каменєва і Л. В. Красіна, які знаходились в Лондоні і в ультимативній формі вимагали, щоб радянська країна негайно припинила наступ проти буржуазно-поміщицької Польщі. При цьому Алойд-Джордж погрожував, що через три дня англійському флоту буде відданий наказ про відновлення блокади.
Наближення Червоної Армії до кордонів Польщі викликало політичну кризу у Європі. Найбільш яскравим виявом цієї кризи були події в Англії 1920 р. У відповідь на погрози англійського керівництва відправити флот проти Радянської Росії робітничий клас Англії заявив, що він не допустить цієї війни. Під тиском робітничого класу проти антирадянської війни виступила і лейбористська партія.
У Англії, Франції, Італії, навіть і в Німеччині, розгорнулися революційні рухи робітничого класу проти антирадянської війни.
Для припинення війни Англії проти Радянської Росії 13 серпня в Лондоні забралася загально англійська робітнича конференція, яка закликала робітників не допустити антирадянської інтервенції і готуватися до протесту проти політики керівництва.
Успіхи Червоної Армії у боротьбі проти міжнародного імперіалізму виявили великий вплив на всю міжнародну ситуацію. У першій половині серпня 1920 р. червона Армія наближалася до Варшави і Львова. Однак порушення взаємодії Західного і Південно-Західного фронтів призвело до розпилення сил радянського війська і полегшило противнику підготовку сильного контрудару по флангу і тилу Західного фронту. Із 23 польських дивізій, що діяли на радянсько-польському фронті, для участі у варшавській операції було виділено 20 дивізій, а також велика частина кавалерії. Супротивник, який діяв тепер на своїй території, використав настрої деяких робітників і селян, що Червона Армія прийшла не як визволитель, а намагається захопити їхню батьківщину.
Польські війська виявилися укріпленими, війська ж Західного фронту були ослабленими. У ході боїв вони зазнали втрат, тому частини відставали, деякі з них знаходилися на відстані від 200 до 400 кілометрів, порушувався підвіз боєприпасів і продовольства. Війська не отримували необхідних поповнень.
Все це призвело до того, що до моменту вирішальної битви на Віслі співвідношення сил різко змінилося на користь військ Піл судського. До того часу небезпека і зі сторони білогвардійської армії Врангеля.
Ще 2 серпня Політбюро ЦК РКП(б), виходячи із ситуації, яка склалася, прийняло постанову про об’єднання радянських армій на польському фронті у складі Західного фронту і утвореного самостійного Південного фронту для боротьби з врангелівцями.
Враховуючи виняткову серйозність питання про перспективи війни, В.І. Ленін виніс його на обговорення пленуму ЦК РКП(б), який відбувся 5 серпня 1920 р.
Голова Реввійськради республіки Троїцький заявив, що 16 серпня Червона Армія вступить у Варшаву [16; 8]. Реввійськрада, а також главком і Польовий штаб явно переоцінили успіхи Червоної Армії. Між тим, вони мали дані про те, що радянські війська, які наступали, відірвалися від своїх тилів і отримали у боях значні втрати. При такому стані війська без попередньої підготовки не можна було розпочинати наступ на Віслі, де зосередилися основні сили польської армії, яка отримала значне поповнення. Значні прорахунки в оцінці співвідношення сили зробили М. М. Тухачевський, І. Сминга, І. Ушлихт, а також Реввійськрада Південно-Західного фронту.
Недооцінив серйозності труднощів Південно-Західного фронту Й. В. Сталін. 4 серпня він повідомив Леніну: заминка Будьоного на львівському напрямку тимчасова і вона не означає, що наступив перелом на користь противника. Львів, запевнив він, буде взято, очевидно, з деяким запізненням, а Врангель відкинутий у найближчі дні [16; 8].
6 серпня главком послав командуванню Південно-Західного фронту дві дерективи. Однак, головне командування фронту не проявило відповідної чіткості у керівництві.
10 серпня Тухачевський і Ушлихт підписали директиву на форсування Вісли. Військам фронту ставилося завдання переправитися через Віслу північніше Варшави. На ділянці фронту, яка залишилася, протяжністю 160 кілометрів повинна була діяти Мозирська група чисельністю 4-5 тис. бійців. У її склад главком переправив ще 53-у дивізію.
Із перехоплених наказів противника главком знав, що польське командування зосередилося південніше Варшави, в районі Любліна, де є значні сили для контрудару по військах Мозирської групи. Про це главком 11 серпня проінформував Тухачевського, попереджаючи, що залишення на лівому крилі і в центрі фронту невеликої кількості війська в умовах, коли ворог накопичує на цьому напрямку сили для контрудару може призвети до тяжких наслідків. При першому ж натиску противника слабкі частини лівого флангу Західного фронту можуть не витримати. Тухачевський не погодився із головкомом, який не став наполягати на своєму припущенні.
Переміщення головних сил на Західному фронті для обходу Варшави із півночі ще більше ускладнило становище Червоної Армії на польському фронті. Для противника склалася надзвичайно вигідна ситуація. Головком прийняв рішення посилити люблінський напрямок за рахунок 12-ої і 1-ої Кінної армії і 11 серпня віддав Директиву Реввійськраді Південно-Західного фронту передати її до складу Західного фронту. При цьому було запропоновано тимчасово відмовитися від негайного оволодіння львівським районом і направити якомога більше сил для удару на Люблін, щоб підтримати лівий фланг Західного фронту. Головком ставив перед арміями нові завдання: 12-їй – наступати у напрямку Любліна, а 1-ій Кінній вийти в район Замостя, Томашов, Грубешов.
Ознайомившись із директивою головкому, яка із технічних причин була розшифрована лише 13 серпня, Єгоров і Смолін направили йому телеграму, в якій заявили, що зміна завдань арміям фронту вважають уже неможливим.
Переказ по фронту про передачу 1-ої Кінної армії Західному фронту 13 серпня підписали командуючий А. Єгоров і член Реввійськради Р. Березін.
До того часу ситуація на Західному фронті різко змінилася. 16 серпня польські війська перейшли у наступ в районі Варшави. Під натиск5ом переважаючих сил противника радянські війська змушені були відступати на схід. Відхід армії Західного фронту поставив в край невигідне становище війська Південно-Західного фронту, які також почали відступати. Невдачі радянських військ на Віслі пояснювалися рядом причин економічного, соціально-політичного і стратегічного порядку.
В. І. Ленін, виступаючи на VIII з’їзді РКП(б) із звітом про політичну діяльність Центрального Комітету партії, вказував, що при наступі радянських військ, занадто швидкому просуванні майже до Варшави, без сумніву була допущена помилка. І ця помилка викликана тим, що сили Радянської Росії були нерівними її керівництвом. Війська Червоної Армії, проходячи без перерви від 500 до 800 кілометрів, були вкрай втомлені. В той же час армія Пілсудського, відійшовши від Вісли, посилилася. Польським поміщикам і буржуазії з допомогою право націоналістичних лідерів ППС вдалося обманути дрібнобуржуазні верстви населення і відсталих робітників Польщі. Одна із важливих причин невдач частин Червоної Армії полягала в тому, що у вирішальний момент їй на допомогу не змогли виступити робітники Польщі (і в цьому одна з основних причин нашої поразки), який за Віслою в Варшаві” [14; 267], - говорив В. І. Ленін.
Поразка радянських військ під Варшавою була також наслідком великих недоліків у взаємодії Західного і Південно-Західного фронтів. У результаті цього на вирішальному етапі війни сили Червоної Армії виявилися розпорошеними, розосередженими на великому фронті. Зайняті кордони не закріплювалися, тили відставали, директиви командування фронтом нерідко відставали з великим запізненням, відсутність твердого керівництва армією, резерви в момент бою на Віслі опинилися на великій відстані від військ фронту, які наступали.
Однак, не дивлячись на свої успіхи під Варшавою, польські мілітаристи розуміли, Червона Армія не розбита. Вони вирішили піти на мир. 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир’я між Радянською Росією і Польщею. В угоді вказувалося на те, що обидві сторони визнають незалежність України і Білорусії. До Польщі відходили західні регіони Білорусії і України.
Після припинення бойових дій між Польщею і Радянською Росією, Антанта основну ставку у боротьбі з радянською країною робить на Врангеля.
Восени 1920 року боротьба з Врангелем стала основним завданням Червоної Армії.
2 жовтня В. І. Ленін звернувся до незалежних селян України із закликом напружити усі свої сили і надати всебічну допомогу Червоній Армії.
Для підсилення кримської ділянки фронту було направлено декілька дивізій із Кавказького фронту і з Сибіру. З Харкова прибула інтернаціональна кавалерійська бригада.
21 вересня 1920 р. Реввійськрада республіки на основі наказу ЦК РКП(б) видала наказ про створення Південного фронту. До його складу увійшли 6-а армія (командир К. Авксентьєвський, а пізніше – А. Корж), 13-а армія (командир І. Уборевич), 2-а Кінна армія (командир Ф. Миронов). На Південний фронт було вирішено направити 1-у Кінну армію. Командиром військкому Південного фронту був призначений М. Фрунзе, а членами реввійськради фронту – С. Усєв і угорський комуніст Бела Кун. ЦК партії дав директиву Реввійськраді республіки до настання зими визволити Крим.
В ході підготовки і проведення операції по розгрому Врангеля, Фрунзе постійно доповідав В. І. Леніну про ситуацію на фронтах і своїх планах. 26 вересня Фрунзе прибув до Харкова, де знаходився штаб фронту, а 27 вересня війська Південного фронту уже отримали наказ свого командира. Командир фронту вимагав від підданих йому військ нанести потужний удар по ворогу.
Підготовка до наступу проходила у складних умовах: не вистачало продовольства, зброї і боєприпасів. Стомлені і ослаблені від безперервних боїв частини потребували свіжого поповнення. Противник, маючи добре озброєну піхоту і значні кавалерійські сили, постійно атакував радянські війська. У середині вересня 1920 р. Врангель розпочав наступ на Донбас. Прорвавши фронт 18-ої армії, білогвардійці 19 вересня зайняли Олександрівськ, а незабаром і столицю Синельніково. 27 вересня вони захопили Маріуполь. Особливо жорстокі бої розгорілися в районі Волноваха, Маріуполя. Ворог був зупинений.
З жовтня Врангель віддав наказ своїм військам увірватися на Правобережні Україну, щоб створити єдиний фронт з армією Пілсудського і петлюрівцями. Врангель поставив завдання розгромити 2-у Кінну дивізію і частини 13-ї армії, а далі – 6-у армію, основні сили якої знаходилися в районі Каховки.
Зосередивши значні сили, Врангель 6 жовтня перейшов у наступ і розпочав переправу на правий берег Дніпра проти Олександрівська. Основний удар ворога прийняла на себе група радянських військ у складі двох дивізій під командуванням І. Федько. Під натиском переважаючих сил врангелівців радянські війська відступали. Але згодом становище змінилося. 2-а Кінна армія разом із 6-ою і 13-ою арміями перейшла у контрнаступ. У результаті ворог був відкинутий до переправи через Дніпро в районі села Бабино і до Нікополя. Провалом закінчилася для білогвардійців і битва під Каховкою. У ході боїв радянські війська нанесли ворогові тяжких втрат, багато було захоплено у полон.
15 жовтня Фрунзе відправив телеграму В. І. Леніну, в якій доповів про нездійснений план Врангеля прорватися на Правобережну Україну.
Невдача військ Врангеля на правому березі Дніпра і на Каховському плацдармі означало провал планів американських і англо-французьких імперіалістів створити єдиний фронт Врангеля і Польщі. Польські керівні кола були змушені остаточно відмовитися від намірів відновити боротьбу проти Радянської Росії.
За наказом В. І. Леніна головком надав 12 жовтня 1920 р. звіт про наміри, які необхідно було провести для розгрому Врангеля. 16 жовтня В. І. Ленін відправив телеграму Фрунзе, в якій вказував на те, що необхідно будь-якою ціною взяти Крим.
24 жовтня В. І. Ленін знову відправив телеграму Реввійськраді 1-ої Кінної армії, в якій повідомлялося, що Врангель стягує свої частини і, можливо, намагається сховатися в Криму. Пропонувалося для 1-ої Кінної армії зосередити свої сили саме в Криму.
Із прибуттям 26 жовтня 1920 р. 1-ої Кінної армії на Південному фронті було завершено зосередження основних сил для нанесення вирішального удару по врангелівській армії і звільнення Криму. Загальна кількість радянських військ перевищувала 133 тис. чоловік. У бойовому складі білогвардійців нараховувалося не менше 40 тис. чоловік. Таким чином, бойові сили військ Південного фронту переважали ворога більше, ніж у 3 рази. Але деякі частини і важка артилерія до початку наступу не встигли підійти до району бойових дій.
Фрунзе поставив перед військами Південного фронту завдання розгромити війська Врангеля у Північній Таврії одночасним ударом із правобережжя і центральної частини фронту. 26 жовтня рада Південного фронту підписала директиву про загальний наступ.
Наступ військ Південного фронту розпочався 27 жовтня. У ході жорстоких боїв оборона врангелівців була прорвана. До 30 жовтня на всіх ділянках білогвардійці були збиті із позицій, які займали. Врангелівцям була відрізана дорога відступу до Криму, було вибито із мелітопольських укріплень і звільнено Мелітополь.
Опинившись в облозі, врангелівські війська почали готуватися до прориву фронту, щоб відійти у Крим. Зосередивши сили у вузьких ділянках білогвардійські військ прорвали фронт радянських військ і двома групами розпочали відступ до Криму через Чонгарський півострів в Арабатську стрілу.
Знову перед військами Південного фронту було поставлено завдання: через кримські перешийки увірватися у Крим і енергійним наступом на південь оволодіти всім півостровом. Нанесення головного удару покладалося на 6-у армію, яка повинна була прорватися через Сиваш і вдарити у тил білогвардійцям і одночасно передбачався наступ на Турецький вал. У користування командування 6-ої армії були передані 2-а Кінна армія і армія Махна, чисельністю до 6 тис. чоловік.
У зв’язку з перемогами Червоної армії на фронтах і укріплення радянської влади на Україні серед махновців виник розкол. Більшість махновців почали виступати за спільні дії з Червоною Армією.
2-а Кінна армія була направлена для розвитку наступу у Криму. Їй ставилося завдання разом з військами 6-ої армії наступати на Севастопіль. 4-а армія повинна була вести наступ в чонгарському напрямі, щоб увірватися в Крим і захопити плацдарм на південному березі Сиваша.
Таганрозька затока була перетворена врангелівцями в одну загальну укріплену смугу. Завдання форсування сиваша було полегшено тим, що в цей час західні вітри гнали його воду на схід. Тому у ряді місць утворилися броди, які дозволили перейти піхоті і навіть артилерії.
Форсування Сивашу, несподіване для білогвардійців, розпочалося 7 листопада 1920 р. із настанням темноти. Із передовими частинами радянських військ через Сиваш йшли провідники із місцевих жителів.
До ранку 8 листопада війська 15-ої і 25-ої стрілкових дивізій в ході жорстоких боїв зайняли майже весь Литовський півострів і незабаром вийшли на Перекопський перешийок. Врангелівці вводили в бій все нові частини, щоб не дати закріпитися радянським військам.
В цей час 51-а стрілкова дивізія розпочала артилерійську підготовку штурму сильно укріпленого Турецького валу. Полки дивізій під командуванням Блюхера розпочали штурм; однак атаки не увінчалися успіхом. Зупинено було і наступ радянських військ по Арбатській стрілці.
У такій ситуації Фрунзе віддав наказ 51-й стрілковій дивізії негайно знову атакувати Турецький вал, а 7-й кавалерійській дивізії і підрозділам Махна негайно переправитися через Сиваш для підкріплення частин 15-ої і 52-ої стрілкових дивізій, які вели бої на Литовському півострові. 9 листопада радянські війська знову заволоділи Турецьким валом. За наказом Фрунзе в ніч на 11 листопада 30-та дивізія розпочала штурм Чонгарських укріплень і незабаром оволоділа всіма трьома лініями ворожої оборони.
11 листопада ворог спробував востаннє відновити свої позиції на Литовському півострові. Врангелівці зібрали значні сили. Розпочалися важкі бої. Того ж дня командування Південного фронту запропонувало Врангелю скласти зброю, однак білогвардійці не стали здаватися. Під натиском Червоної Армії залишки врангелівських військ почали відступ у глиб Крим, зідки були евакуйовані на суднах інтервентів.
Розділ 2. Українсько-російські відносини під час радянсько-польської війни 1920 року
Просування польських частин у Білорусі та в Україні на початку 1920 року переконало більшовиків, що війна неминуча. Після фактичної відмови Польщі від мирних переговорів з РСФРР радянських лідерів серйозно непокоїли польсько-українські переговори, а також можливість у разі війни з’єднання польської армії з білою армією генерала П. Врангеля, що перебувала у Криму. За таких умов член політбюро ЦК РКП(б), нарком у справах національностей РС ФСРР Й. Сталін пропонував використати проти поляків український націоналістичний рух у Західній Україні. Нарком закордонних справ РСФСРР Г. Чичерін заперечував, щоб не спровокувати війну. 14 лютого 1920 р. він надіслав голові РНК РСФРР В.І. Леніну листа: “Товариш Сталін хоче, щоб ми вступили в зносини зі східними галичанами й обіцяли їм незалежність. Це є повне порушення нашої лінії щодо Польщі Ця лінія є послідовною примирливістю й униканням з нашого боку будь-якого наступу. Майбутнє (як кажуть) покаже, якими будуть результати, але в будь-якому випадку абсолютно необхідно, щоб провина повністю лягла на польський уряд. Це необхідно вже для того, щоб певним чином впливати на психіку польських проміжних елементів та наших власних мас” [1; 6].
Утім, Г. Чичерін не знав справжніх задумів В. І. Леніна, який того дня надіслав телеграму Й. Сталіну: “Повідомте точніше, які заходи пропонуєте для створення галицького ударного руху й для того, щоб не насувати дивізій, дипломатія наша повинна не шуміти, а мовчати щодо Галичини, чи зв’язатися з Тухачевським: наполягайте на відновленні транспорту”.
Це свідчить про те, що в середині лютого 1920 р., що В. І. Ленін не тільки передбачав збройне зіткнення з Польщею, але й пропонував створити ударне військове угрупування для захоплення Східної Галичини.
Майже у ті ж дні, коли відбулося наведене вище листування між більшовицькими лідерами, пролунали узгоджені з ними заяви так званого “українського радянського уряду”, що були спрямовані проти С. Петлюри. Слід зауважити, що цей уряд сам себе призначив: 11 грудня 1919 р. після закінчення VIII партконференції РКП(б) у Москві (2-4 грудня 1919 р.), присутні там українські більшовики створили Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Х. Раковським. За наполяганням В. І. Леніна у другій декаді лютого 1920 р. Х. Раковський прибув з Москви до Харкова. Через кілька днів він надіслав В. Леніну телеграму про перетворення ВУРК на Раду народних комісарів. 22 лютого Х. Таковський на прохання Г. Чичеріна надіслав йому проект поки польському уряду і підписав її як нарком закордонних справ України: “Визнання з боку Польщі усілякої української влади, окрім влади робітників... України та її Ради народних комісарів, що панує нині від Донецького басейну до Дніпра, не може обговорювати умов міцного миру”.
Й. Сталін бачив пасивність В. І. Леніна в здійсненні зовнішньо політичного курсу радянської Росії. Це не надавало йому поваги до визнаного вождя більшовиків. Особливі відносини між ними, ще й події під Царицином (Волгоградом) у 1918 р. залишалися складними, так само як і з членом політбюро ЦК РУП(б), головою Реввійськради РСФРР Л. Троцьким.
Після тривалого мовчання щодо радянських пропозицій укласти мирний договір 12 квітня 1920 р. польський уряд зробив офіційну заяву, в якій звинуватив Раднарком у зриві мирних переговорів. Уночі польські війська вивели дів галицькі роти, сформовані в Італії з військовополонених, на передові позиції проти 2-ї та 3-ї галицьких червоних бригад, що стояли в районі Петичева. Настрій цих людей чітко передавав календар, що був надрукований у бригадах: “Де б ми не були, до якої організації не ввійшли б, нам завжди буде світити зірка, що освітлюватиме шлях, то одна єдина дорога: до своєї власної держави, до самостійності, до повної свободи української нації... Хай живе самостійна Україна” [2; 159].
Після переговорів між земляками-українцями, які воювали в різних арміях, червоні бригади повстали. До них приєднались колишні галицькі жандарми. Вони захопили на деякий час низку радянських установ та залізничний вокзал. На придушення повстання частину галицьких вояків розстріляли, а решта розбіглася.
У Києві в ніч на 24 квітня заарештували всіх червоних галицьких командирів. Начальник особливого відділу 12-ї армії З. Кацнильсону телеграмі заступнику начальника особливого відділу ВЧК РСФРР В. Менжинському та начальнику особливого відділу Південно-Західного фронту В. Малишеву заявив, що всі галицькі частини “безумовно ненадійні”. Тому їх роззброїли, а 3 тис. чоловік відправили в район Ніжина.
Із того часу колишні вояки УГА стали об’єктом репресивної політики більшовицького керівництва.
Л. Троцький, дізнавшись 26 квітня 1920 р. про повстання галицьких бригад, звернувся до членів політбюро УК РКП(б): “Становище в Україні потребує найсерйознішої уваги. Бандитизм високо підняв голову. Учинили заколот дві поліцейські бригади та спрямували зброю проти мас. Поряд із заходами воєнного характеру, потрібні широкі заходи характеру ідейного. Необхідно негайно перекинути на Україну дуже значну кількість місцевих працівників. Так само потрібно відрядити міцних керівників із центральних відомств. Мине можемо допустити нового “непорозуміння“ на Україні – на цей час воно коштувало б надто дорого. Пропоную застосувати героїчні заходи“.
За день до цього звернення, 25 квітня польські війська розпочали широкомасштабний наступ на Україну. Політбюро ЦК РКП(б) 28 квітня заслухало доповідь Й. Сталіна з питань стратегії й доручило Л. Троцькому скласти тези ЦК РКП(б) у зв’язку з початком нової війни. 29 квітня ВЦВК та РНК РСФРР прийняли звернення “До всіх робітників, селян та чесних громадян Росії” у зв’язку з Польською війною, написане Л. Троцьким. 30 квітня він відіслав у політбюро ЦК РКП(б) тези “Польський фронт і наші завдання” й виїхав в Україну.
Ще 4 квітня 1920 р. політбюро ЦК РКП(б)У створи в Харкові Галицький ревком у складі 5 осіб. Щоб не наразитися на міжнародні ускладнення, вирішили: “Галицький ревком не має жодних прав та функцій органу влади, не має не має жодного відношення до влади, але існує як політична представницька установа, що виступає офіційно у необхідних випадках”.
23-24 квітня 1920 р. на конференції комуністів Східної Галичини у Києві було обрано Галицький оргкомітет Східної Галичини КП(б)У на чолі з Ф. Коном.
Після початку польського наступу 26 квітня 1920 р. ЦК КП(б)У заявив, що необхідно допомогти польському пролетаріату повалити буржуазію.
Такі дії свідчили, що керівники українських більшовиків також сподівалися скорегувати пролетарську революцію. 27 квітня 1920 р. Х. Раковський і член РВР Південно-Західного фронту Р. Берзін повідомили Л. Троцькому і Й. Сталіну, що під Києвом склалася критична ситуація. Як і в 1919 р. у тилу червоних військ в Україні спалахували селянські повстання.
У перші місяці 1920 р. більшовики повторювали в Україні попередні “воєнно-комуністичні” помилки. Це підтверджується доповіддю члена РВР 12-ої армії М. Мурашова В. І. Леніну, Ф. Дзержинському, іншим керівникам РКП(б), яка була присвячена аналізу причин здачі Києва полякам. 17 травня 1920 р. він писав, що червоні частини виявилися небоєздатними, “усе Правобережжя являло собою вулкан”. Банди нападали на радянські установи та військові штаби, червоні частини самопостачання. Агітаторів, які доходили до села, били та вбивали селяни, які ненавиділи “жидів і комуністів”. М. Мурашов робить висновок, що ставлення селян Київської, Подільської та Волинської губерній до радянської влади або байдуже, або різко негативно. Не дивно, що при відступі червоних частин населення нападало на обози, брали у полон червоноармійців.
Не тільки на Правобережжі, а й у Полтавській та Чернігівській губерніях села окоповувалися окопами, обносилися дротом, виставлялися спостережні пункти з технічним та живим зв’язком.
Наприкінці доповіді М. Мурашов із люттю заявив: «Україна нікому не вірить, ніякої влади не поважає. Вона буде поважати та підкорятися тому, хто володіє потужною військовою організацією та довершеним господарським апаратом. Україну потрібно обезкровити, розорити, бандитське населення винищити. Це невдячне завдання повинні виконати шляхта та Петлюра. Тоді ми будемо для неї прийнятні…»
За умов наступу польських війск, а також ворожого ставлення значної частини українського суспільства до Червоної Армії необхідно було оперативніше реагувати на зміни ситуації в Україні. Л. Троцький це розумів і вирішив зробити крок через свої особисті почуття та настрої щодо Й. Сталіна. Між двома більшовицькими керівниками постійно точилася боротьба за вплив. Не дивлячись на це, 18 травня Л. Троцький запропонував В. І. Леніну призначити Й. Сталіна членом РВР РСФРР. Ідея не означала примирення, голова РВР Росії намагався використати близькість до Й. Сталіна командування 1-ої Кіннної армії, щоб більш ефективно управляти військами. 20 травня 1920 р. Л. Троцький написав про свою пропозимію Й. Сталіну, який дав згоду. Для нього це означало явне підвищення статусу у партійно-радянській та військовій ієрархії.
Тим часом червоні частини просувалися на захід. Саме тоді більшовицьке керівництво у Кремлі вирішило використати відомого українського політичного діяча В. Винниченка для розколу української інтелігенції. Він прибув до Москви наприкінці травня, запропонував свої послуги В. І. Леніну зустрівся з багатьма радянськими керівниками. Після запитів Кремля політбюро ЦК КП(б)У у завуальованій формі дало зрозуміти, що ділитися владою не збирається. Особливо занепокоївся Х. Раковський, якого колишній голова Директорії УНР В. Винниченко в листі до В. Леніна пропонував усунути з посади.
Л. Троцький 9 червня надіслав В. Леніну і Й. Сталіну дуже дипломатичну за змістом телеграму: “Винниченко вважає, що він міг би розколоти петлюрівську інтелігенцію своїм активним виступом на Україні у цій відповідальній ролі й відволікти від Петлюри хоча б тимчасову значну частину отаманів. Він вважає, що такого результату можна досягти призначенням його нарком воєн України. Якщо на це піти, то цій посаді необхідно надати переважно агітаційний характер, запровадивши В. Винниченка до Реввійськради Південно-Західного фронту. Прошу за дорученням Політбюро висловитися з приводу цих міркувань і в разі незгоди вказати, як уявляєте собі можливість використати Винниченка для роботи на Україні, зокрема для боротьби з Петлюрою. Винниченко віддає себе, за його словами, у розпорядження партії”.
11 червня Й. Сталін відповів із Кременчука Л. Троцькому. Оскільки у телеграмі містяться цікаві оцінки політичної ситуації в Україні того часу, розглянемо її: “1. Петлюра являє собою серйозну силу у губерніях Західної України, у всій Київській губернії, зокрема, Полтавській; більш серйозну, ніж наші ради. Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними елементами середнього і крупного селянства проти революції та “кацапів”. Апарати Петлюри: незначна кількість кооперативів й відділів “просвіти”, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами без контролю, з чудово працюючими підприємствами. “Просвіта” постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи - продуктами, причому частина прибутків йде до казни Петлюри, оточення якого чудово переховується у цих “легальних” установах. У порівнянні з цими сумно державним дореволюційними наші ради слабкі до неподобства. Про Радвладу селяни знають тільки те, що у неї багато війська, і вона відбирає хліб. Зважаючи на усе це поява Винниченка на нашому небосхилі повинна відіграти найбільш серйозну роль у боротьбі з серйозним ворогом революції на Україні, тобто з петлюрівщиною. 2. Призначення Винниченка наркомвоєнУкраїни... вважаю найбільш зручною та доцільною комбінацією. 3. Якби Винниченко поставив питання щодо створення інститут голови Реввійськради Південь-Захід і призначення на цю посаду, я б не заперечував проти такої комбінації. 4. Проти призначення Винниченка членом Реввійськради Південь-Захід не заперечую”.
Таким чином, Й. Сталін і Л. Троцький вважали “петлюрівщину” серйозною загрозою для влади більшовиків в Україні. Це свідчило про те, що більшовицьке керівництво на цей час визнавало силу українського національного руху. Показово, що у межах марксистських уявлень Й. Сталіна соціальною базою контрреволюції були вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори як громадсько-політичні представники українських селян. Кооперативи й “просвіти” вважалися структурами, що мали неформальну владу на місцях та протистояли органам більшовицької влади – радам. У майбутньому такі сталінські оцінки слугували теоретичною основою репресій комуністичного режиму в Україні [10; 183].
Багатьом керівникам більшовиків здавалося, що Червона армія зможе продовжити успішний наступ на Захід. Ці настрої поділяв В. Ленін. Він бажав не тільки радянізувати Польщу, але й здійснити прорив Червоної армії до Німеччини, де, на його думку, створилися сприятливі умови для комуністичної революції. Вождь більшовиків мріяв запалити полум’я світової революції у Центральній і Західній Європі та встановити там радянський лад. 19 червня 1920 р. Г. Чичерін надав В. Леніну варіанти можливих подальших переговорів з Польщею. Один із них передбачав приєднання Східної Галичини до радянської України.
На початку липня 1920 р. червоні війська підішли до етнографічного кордону Польщі, здобувши перемогу у боях із поляками у районі Рівного.
На початку серпня, після захоплення Рівного, 1-а Кінна армія повернула Львів. Визвольного походу проти “буржуазії” та “капіталістів” у її виконанні не вийшло. Навіть такий переконливий комуніст, як В. Затонський – член РВР 14-ої армії 10 серпня 1920 р. повідомив до ЦК КП(б)У, що будьонівці на своєму шляху грабують і гвалтують місцеве населення.
Але ж вони вирішували долю радянсько-польської війни. Головний удар червоні війська завдавали Варшаві. 17 серпня С. Каменєв повідомив командувачів Західним фронтом М. Тухачевського та Південно-Західним фронтом О. Єгорова, що Західний фронт мусить приступити до вирішального наступу на Варшаву. Й. Сталін та О. Єгоров не поспішали виконувати цей наказ, сподіваючись зайняти місто. До того ж Й. Сталін міг виправдовуватись перед іншим керівниками Компартії за відмову тим, що Львів був культурним і громадсько-політичним центром Східної Галичини. Його захоплення мало стратегічне значення для більшовиків: вони отримували прямий вихід до Центральної Європи.
12 серпня О. Єгоров у черговий раз наказав Кінармії захопити Львів і тільки під тиском Л. Троїцького 13 серпня РВР Південно-Західного фронту віддало наказ про передислокацію. Утім, ще 17 серпня Кінармія штурмувала Львів, але 6-та січова дивізія УНР під командуванням полковника М. Безруша та Р. Сушка утримали 1-у Кінну армію.
У середині серпня й. Сталіна відкликали з України до Москви. Бої на врангелівському фронті все більше відволікали увагу Кремля. 19 серпня політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідь Л. Троїцького та й. Сталіна щодо військового становища на польському і врангелівському фронтах, визнано останній головним, Й. Сталіну надали двотижневу відпустку.
Й. Сталін на польський фронт не повернувся, а Л. Троїцький став людиною, яка приймала основні рішення, що стосувалися української проблеми. При цьому він продовжував постійно контактувати з Х. Чаковським. 1 вересня обидва діячі написали листа В. Леніну щодо с. Петлюри: “Оскільки питання про Петлюру може отримати велике значення у наших відносинах з Польщею, необхідно розгорнути найширшу агітацію з приводу шахрайської поведінки Польщі, що порушує її мирні зобов’язання”.
Ця заява стосувалася С. Петлюри тому, що польський уряд не поспішав визнати легітимність українського радянського уряду. Ситуація загрожувала повторним просуванням польських військ углиб України та втручанням у радянсько-польські переговори голови Директорії як “третьої сили”.
Тому знову постало питання щодо В. Винниченка у РНК УСРР та наркомом закордонних справ СРР. 9 вересня політбюро ЦК КП(б)У прийняло його до партії і попросило ЦК РКП(б) направити замість Д. Мануїльського на мирні переговори з поляками. Одночасно від В. Винниченка вимагали переробити заяву про вступ до більшовицької партії. 11 вересня Л. Троїцький висловив політбюро ЦК РКП(б) та Х. Чаковському свою думку щодо В. Винниченка: “...Потрібно, щоб Винниченко заявив: 1). Щоб сам він був головою демократичної Укрреспубліки. 2). Що Петлюра ніколи не отримував демократичної санкції. 3). Що Петлюра є агентом польської шляхти. 4). Що за цих умов він, Винниченко, не дивлячись на ті суперечки, що у нього малися в минулому з Радвладою, вважає своїм обов’язком вступити до лав Червоної Армії, щоб зі зброєю у руках битися за незалежну радянську Україну проти польської шляхти та її найманців“ [9; 237].
Такі жорстокі вимоги означали для В. Винниченка необхідність відійти від своїх життєвих принципів та офіційно зробити облудні заяви на кшталт: “Петлюра – агент польської шляхти”. Очевидно, що Х. Чаковський передав вимоги Л. Троїцького В. Винниченку, який відмовився їх виконати і виїхав з України. Раковський міг бути спокійним – загрозливий конкурент самоусунувся. Одночасно міжнародна ситуація склалася таким чином, що уряд РСФРР мусив враховувати в переговорах з поляками існування формально незалежної радянської України.
В той же період у КП(б)У поширилася думка, що тільки радянська Україна здатна виконати роль інтегратора усіх українських етнографічних земель і лунали заклики до радянізації Західної України. 14 травня Р. Кон написав листа до ЦК КП(б)У, в якому стверджував, що ані Відень, ані Варшава не можуть бути центрами економічного тяжінні до Галичини, яка становить єдине ціле зі Східною Україною. Тому політичний центр радянської України мусить стати центром для Галичини.
На початку липня 1920 р. Червона армія захопила 16 повітів Східної Галичини й проголосила там радянську владу. 8 липня на спільному засіданні Галицького оргкомітету та політбюро ЦК КП(б)У сформували галицький революційний комітет начал з В.Задонським. цей орган повинен був “виконувати функції тимчасового уряду у Галіції”.
16 липня 1920 р. був затверджений склад галицького революційного комітету на пленумі ЦК РКП(б). Х. Чаковському доручили підібрати комуністів для організації Румунського ревкому.
19 серпня В. І. Ленін написав В. Затонському: “Повідомте якнайдетальніше, що робити для того, аби підняти галицьких селян. Озброєння послано вам. Нещадно громіть панів та куркулів, щоб бараки, а також селянська маса відчула крупну зміну на їх користь. Чи очікуєте аеропланів?” У спогадах В. Затонський писав: “Ленін нам наказав не панькатися з буржуазією та куркульнею і якнайшвидше трощити єдиний національний фронт, кожне національне угрупування, виховуючи замість того інтернаціональну солідарність трудящих...”.
Виконуючи такі вказівки, Галицький ревком оголосив націоналізацію промисловості, банків, запровадження 8-годинного робочого дня, загальної трудової повинності, втілення основного принципу соціалізму – “Хто не працює, той не їсть”, створення профспілок, конфіскацію поміщицьких земель, врожаю, обладнання та передачу їх органам радянської влади, організацію комітетів незаможних селян, відокремлення церкви від держави та школи. 1 вересня Гал ревком, що знаходився у Тернополі, видав наказ щодо переходу до нього усієї повноти влади, об’єднання Галицької республіки з радянською Україною. Водночас робилися спроби організувати численні комуністичні та комсомольські організації. 6 вересня 1920 р. В. Задонський написав листа в. Леніну та Ф. Дзержинському:” У нашій політиці я також взяв найрішучіший та відвертий курс на розв’язування революції. Намагаюся скрізь, зокрема навіть демагогічно, підкреслити робітничо-селянський характер радянської влади. Підняв шалену кампанію супроти інтелігенції. У Росії або на Україні за це назвали б махновцем. Але тут, нині, - це необхідне. У маси кинули гасло “Руйнуй усе старе, жени, знищуй поміщика, його економів і прихвоснів, розбирай землю, не чекаючи докладних інструкцій, грабуй буржуазію у с моєму сущому сенсі цього слова, з виселенням із квартир, залучення до громадянських робіт і т. ін..”.
Однак під тиском польських військ червоні частини стрімко відкочувалися на схід. 20 вересня Задонський із рештками Галицького ревкому опинився у Вінниці. Звідти він надіслав листа до Леніна, ЦК КП(б) У. РВР Південно-Західного фронту: “Галицьке дійство звершилося. Я не знаю, як складеться міжнародна обстановка, як повернуться події на фронті. Можливо, що з Польщею буде укладено мир і радянський уряд, який прагне миру та його потребує, не стане за будь-якої ціни домагатися самовизначення Галичини у нашому розумінні цього слова... Але, якби не було, Галичину довелося б рано чи пізно радянізувати. Необхідно врахувати досвід першої спроби такого роду. Констатую: до такої серйозної спроби перенесення соціальної революції та радянської влади в Європу ми були дуже погано підготовлені, а саме: а) партійного комуністичного апарату не існувало. Закордонні підпільні організації майже не мали зв’язку з центром, що знаходився на Україні. Цей центр був дуже слабким, а на момент нашого вступу до Галичини його фактично і н6е існувало...”
б) Ревком був сформований надто пізно. Не потрібно було негайно повідомити про нього, але дати йому можливість підготуватися, зібрати сили й техніку, було б абсолютно необхідне... [8; 39].
Як бачимо, прагнення радянізувати європейські території, зокрема Галичину, залишалося, але готуватися до того необхідно було більш ретельно. Доки ж керівники РКП (б) аналізували причини невдач. 22 вересня В. Ленін виступив з комуністичним звітом ЦК РКП (б) на ІХ Всеросійській партійній конференції, де відверто заявив: “Ми вирішили використати наші військові сили, щоб домогтися радянізації Польщі. Ми формували це не в офіційній резолюції, що записана у протоколі ЦК, проте між собою говорили, що ми повинні багнетами помацати – чи дозріла соціальна революція пролетаріату в Польщі?...”[10; 88].
Сучасний імперіалістичний світ тримався на Версальському договорі. Більшовики, які охопили такі настрої, відхили ультиматум Д. Керзона та загрозу застосування санкції Ліги Націй. Кирилівські “геополітики” мріяли захопити Східну Галичину. Вождь російських більшовиків пояснював: “Отримуючи Східну Галичину, ми мали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми сховали сусідство з Прикарпатською Руссю, яка кипить більше, ніж Німеччина, та є прямим кордоном до Угорщини, де невеликого поштовху достатньо для того, щоб спалахнула революція... Ми чудово розуміємо, що ставка поставлена велика, що ми сильні, що ми, узявши Галичину, де радянський лад забезпечений, узявши Галичину, яка має зв’язок з Чехословаччиною та Угорщиною. Через це варто контролювати, нехтувати таким фактом не можна. Але однозначно ми усвідомлюємо, що зимова компанія вимагатиме багато життя, й ми говоримо: ми повинні уникнути зимової компанії”.
Остання фраза була побічним визнанням поразки. Проте мрія світової революції залишалася, що комунізм у Росії самостійно не побудувати.
Наступного дня, 23 вересня, надзвичайна сесія ВЦВК РСФРР вирішила відмовлятися від раніше поставлених до Польщі вимог щодо підписання пропімінарного мирного договору. Під час переговорів, що відбувалися в Ризі польський уряд визнав повноваження УСРР, який представляли делегати на чолі з Мануїльським. Делегація УНР відмовилася брати участь у переговорах, а делегація ЗУНР на чолі з Левицьким , провела консультації з представником УСРР, під час яких Д. Мануїльський заявив, що в разі відновлення Східної Галичини “ми дамо вказівку комуністам, щоб не підкопували під галицький уряд, а він повинен нам дати можливість проникти в Європу” [23; 294].
Водночас голова російсько-української делегації А. Іоффе сказав одному з представників галичан: «Хто знає, ми і половину України могли б відступити Польщі за мир, бо не можливо воювати зі всім світом». Торги українськими землями та національними інтересами України відбувалися з усіх сторін.
4 жовтня радянсько-українська делегація виступила із заявою, що питання про незалежність Східної Галичини пов’язане з волевиявленням галицького населення та вимогою припинити діяльність структур УНР на польській території.
12 жовтня на умовах, висунутих радянською стороною, був підписаний мирний договір між РСФРР, УСРР, БСРР, з одного боку, та Польщею – з іншого.
Для узгодження тексту остаточного договору польська сторона передала пропозиції радянським керівникам. Ознайомившись із ними, 15 жовтня, Раковський надіслав телеграму Л. Троцькому та Г. Чичеріну щодо неприйнятності тез. Він наполягав, щоб спеціальним пунктом обумовлювався вихід військ Петлюри за Дністер, а С. Булак-Балаховича – на захід від Мозира, посилаючись на історичний прецедент: у1918 р. командування німецьких військ відмовилося поширити перемир’я з радянською Росією на Ростовську ділянку фронту, що надало можливість генералу П. Краснову розпочати бойові дії проти більшовиків.
З точки зору більшовиків логіка Х. Чаковського мала сенс. У жовтні війська УНР розпочали загальний наступ від Бара до Ямполя, дійшли до Врацлава, зайняли Жмеринку, Бар, Вінницю, Пітин. Але Червона армія завдала контрудару й 16 листопада захопила Кам’янець-Подільський. Підрозділи Петлюри відійшли за р. Збруч. 12 листопада у Білорусії загін С. Булак-Балаховича захопив Мозир та Калениковичі. Тільки у 20-х числах радянським військам вдалося відтіснити його на територію, де знаходилось польське військо.
Кремлівський уряд наполіг на інтегруванні армії Петлюри. У результаті війни більшовики не досягли стратегічної мети – закріпитися у Східній Галичині та Закарпатській Україні. Власне кажучи, договір 1921 р. був провалом комуністичної ідеї світової революції, що експортувалася з Росії.
20 листопада 1920 р. Троїцький приїхав з Донбасу, на Х конференції КП(б)У в Харкові заявив, що “ми поставимо червоний прапор добробуту та просвіти над Радянською Росією та Радянською Україною. Ми дамо приклад усьому світові, що у Радянській Україні, як і в Радянській Росії, немає більше голоду, жебрацтва, незадоволення та епідемій. Це означає визволення робітничо-селянської Росії та України“ [14 10].
Вищенаведені факти свідчать, що лідери більшовиків повернулися до більш реалістичної зовнішньої та внутрішньої політики. Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4-10 квітня 1923 р.) зробив наголос: «Відскок від Варшави у 1920 р. «свідчив, що більшовики не отримують прямої допомоги від пролетаріату більш розвинутих країн Європи. Надії на світову пролетарську революцію залишилися».
У новому політичному курсі Росія і Україна ставали «дослідним полем» (як висловився Й. Сталін), зразок якого мав переконати народи Сходу і Центральної Європи у перевазі соціалізму й комунізму.
Комуністичні керівники Росії усвідомили неможливість вести наступальну війну у країнах Центральної та Західної Європи за умови відсталої організації російського суспільства у широкому сенсі цього словосполучення. Тому першочерговим завданням ставали трансформації соціально-економічних, адміністративно-управлінських, ідеологічних структур суспільства. Не лише важливим здавалося використання колишніх окраїн Російської імперії за допомогою російсько-більшовицької системи управління та подолання ворожого ставлення до комунізму і Росії значної частини неросійських етнонаціональних груп.
Розділ ІІІ. Військово-політичні та економічні наслідки війни
3.1. Військово-політичні та економічні наслідки війни
У жорстоких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізму в одній країні».
Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Але українське суспільство вважалося як дуже відстале й слабке для майбутніх модернізацій, його необхідно було радянізувати та комунізувати.
Не дивлячись на усі конфлікти з управлінським структурами радянської Росії, керівники КП(б)У беззастережно підтримували такий курс, тому що вбачали в Росії гаранта збереження влади на Україні. Визнання лідерами РКП(б) України як радянської держави, не дивлячись на певну «демократичність» цієї державності, та намагання інтегрувати Україну до складу Росії були важливими чинниками історії України та російсько-українських відносин у ХХ столітті.
Отже, радянсько-польська війна стала новим моментом у зовнішній і внутрішній політиці лідерів РКП(б). Проте мрї про світову революцію, так само, як про Росію – взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони певним чином трансформувалися протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню та внутрішню політику комуністичого режиму.
Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. була переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для уряду УНР його опір на українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором 1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєвоважливою.
Уряд Польщі плекав надію на відновлення польських кордонів зразка 1772 р., але рішення, прийнте урядами західних країн у Спа, обмежувало східні кордони Польщі «лінією Керзона», накреслеою в декларації Верховної ради Антанти від 8 грудня 1919 р. Тому Ризьку мирну конференцію польський уряд розглядав як можливість «виторгувати» в радянського уряду Росії західноукраїнські та західнобілоруські землі [4; 43]. Рада оборони Польщі, що зібралася 11 вересня 1920 р. для вироблення і затвердження інструкцій польській мирній делегації, визначила лінію кордону, якої повинні були домагатися в Ризі польські делегати. Пропозицію члена делегації І. Василевського – «Україна на конференцїі має бути представлена якщо не з поляками, то самостійно», - більшість Ради відхилила, тому що польська делегація повинна була визнати повноваження УСРР і тільки при можливості наполягати на визнанні УНР.
У відповідь на ноту Директорії польському урядові, в якій вказувалося на негативні сторони відсутності делегації Української Народної Республіки (УНР) на переговорах. 11 вересня 1920 р., міністр закордонних справ Польщі Е. Сапега звернувся по радіо до уряду РСФРР у справі допущення делегації УНР до переговорів. Та більшовицький уряд Росії у цьому питані не йшов ні на які компроміси. Вже наступного дня нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін повідомляв польський уряд: «Так званої української демократичної респубілки взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною Радянською Республікою, союзною з Росією, яка разом з нею бере участь у переговорах у Мінську і Ризі [4; 43]. В дійсності представництво УСРР в радянській делегації носило фіктивний характер з метою домогтися визнання Польщею ще однієї радянської республіки. Так, повідомляючи уряд УСРР про підготовку радянської делегації до перговорів, Г. Чичерін телеграфував: «Нехай Мануїльський їде сюди для ознайомлення із справами і щоб не спізнитись». Тобто предстаника радянської України запросили до Москви не для обговорення і затвердження умов миру, а лише для ознайомлення.
Більше того, оформленянм офіційних українських документів на конференції займався член польської делегації П. Василевський, бо ніхто з представників УСРР не писав українською мовою.
Та загрозу для існування незалженої УНР становив і польський уряд, про справжні наміри якого можна було дізнатися з інструкції Е. Сапеги польським делегатам: « В наших переговорах з більшовиками справа Петлюри взагалі не буде враховуватися». З польської делегації тільки П. Василевський був об’єктивним до української проблеми. І вже на першому засіданні Ризької конференції 21 вересня 1920 р. польська делегація визнала повноваження представників УСРР на переговорах. Одночасно в пресі польські парламентарії заявили, що “визнання радянської делегації як російсько-української, означає тільки те, що її повноваження насправді підписані урядами двох республік”. Що ж до українського питання, о воно у всій повноті буде обговорюватися на конференції. Більш категоричною була заява С. Грабовського: “Скільки б не говорили про те, що робітничо-селянська Україна самовизначилася, ми дивимося на це так: написано незалежність – читай автономія, розумій обласне самоврядування. Радянська Україна, ми в цьому переконані, є результат червоного імперіалізму”. Але такі заяви в пресі не спростовували того факту що польська делегація, ведучи переговори з представниками радянської України, цим самим визнавала правомірність існування УСРР. “В той же спосіб, - писав пізніше голова делегацій Польщі Я. Домбровський, - була присуджена доля України, яка залишалася в обсягу російських впливів”.
Зробивши ставку на українсько-польський союз, уряд УНР не приділив належної уваги питанням підготовки до конференції. Зокрема, тільки 11 жовтня був затверджений склад делегації УНР, роль якої в Ризі, за визнанням її голови С. Шелухіна, обмежилася “тільки на пильному слідкуванні за розвитком подій,... піднесенні української справи в пресі. На жаль, українські демократичні сили не змогли перебороти політичні розбіжності, викликані Варшавською угодою 1920 р., тому пропозиція посла УНР в Латвії в. Кедровського про “об’єднання національного фронту”, тобто згуртування політичних сил УНР і ЗУНР. Таким чином, на Ризькій мирній конференції офіційні переговори велися між польською і об’єднаною російсько-українською радянською делегаціями, всі інші делегації не мали статусу учасника конференції.
Для уряду РСФРР першочерговим завданням в той історичний період було недопущення зимової компанії, тому, за умовами В. І. Леніна, “знову пропонуємо Польщі вигідний, невигідний для нас мир”[21; 145].
Вже на засіданні Ризької конференції 28 вересня 1920 р. радянська делегація подала проект препімінарного мирного договору, в основі якого лежала «Заява ВЦВК з питань про основи угоди між РСФРР і Польщею». Основною вимогою радянського проекту було беззастережне визнання незалежності суверенності Білоруської, Литовської і Української радянських республік. Долю Східної Галичини мав визначити плебісцит за буржуазно-демократичним принципом. Питання незалежності Східної Галичини, як піднімалося в «Заяві», в проект внесено не було через безкомпромісну позицію польської сторони, яка заявила, що російська делегація вручається до справ Галичини, яка ніколи не була під Ладою Росії, справа якої взагалі не належить до цієї конференції. В залежність від цього питання польські делегати ставили подальше ведення переговорів.
Ставлення договірних країн до українського питання виявилося, зокрема, у зустрічі голів делегацій, в ході якої А. І. Іоффе заявив: “Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське зарубіжжя. Це для Росії справа передусім економічна”. Україна цікавила обидві держави, насамперед, як сировинний придаток.
Хід радянсько-польських переговорів в Росії перебував у прямій залежності від військової ситуації на фронті. Під впливом успіхів польської армії, наступ якої почався 19 вересня 1920 р. рада оборони Польщі, зібралася 1 жовтня для обговорення радянського проекту, визнавала його умови неприйнятними. “Наша делегація віднеслася до радянського проекту вороже”, - повідомив в Польщу Я. Домбровський. Слід відзначити, що як в цьому повідомленні, так і в інших звітах Я. Домбровського говорилося саме про “російські проекти”, “російські пропозиції”, що свідчать про розуміння польським урядом фіктивності представництва УСРР. Уряд РСФРР усвідомлював, що вони готові видати навіть Врангеля, Петлюру, вони хочуть використати сприятливе воєнне становище і вигідний мир [27; 308].
Тому політбюро ЦК РКП (б) 4 жовтня 1920 року прийняло постанову – погодилася на запропоновану польською делегацією лінію кордону, що передбачала анексію Східної Галичини. 5 жовтня 1920 року А. Іоффе повідомив голову польської делегації про згоду уряду РСФРР на польські пропозиції на трьох умовах: підписання прямолінійного мирного договору не пізніше 8 жовтня, визнання РСФРР і УСРР права транзиту в Литву і Німеччину, узгодження суми сплати Польщі за її активну участь у економічному житті Російської імперії. Переговори про умови попереднього мирного договору про перемир’я не були поза увагою делегації УНР і ЗУНР пішли різними шляхами. Якщо західноукраїнська делегація шукала підтримки у радянської сторони, то представники УНР налагоджували стосунки з польськими делегатами. 6 жовтня делегати УНР були прийняті головою польської делегації Я. Домбровським. Під час бесіди виявився той факт, що посол УНР в Польщі без погодження з Директорією вів переговори про можливість визнання радянської України польським урядом. За твердженням С. Шелухіна, у Варшаві українськими дипломатами “велася закулісна гра, про яку не знав уряд” [21, 145].
За таких обставин, коли польська і радянська делегації узгоджували останні питання перед підписанням попереднього миру, за висловлюванням голови делегації УНР С. Шелухіна “Україна почувала себе ізольованою і покинутою. 12 жовтня 1920 року в Ризі був підписаний договір між Польщею з одного боку і РСФРР та УСРР з іншого про перемир’я і умови миру. За попереднім миром польський уряд визнавав “незалежність України”.
Ще у квітні 1920 року визнав Директорію верховною радою в Україні, а в жовтні цього ж року відмовився від її підтримки як організації, що боролася державного устрою УСРР, договірної на Ризьких сторони, це передбачалося в статті 2, за якою сторони зобов’язувалися не створювати і не підтримувати організацій, що ставлять за мету збройну боротьбу з іншою договірною стороною. Це була значна перемога радянської дипломатії, тому що в першому міжнародному договорі було визнане існування УСРР. За преміальним миром договірної сторони зобов’язувалися включити в кінцевий мир постанови про гарантування національним меншинам вільного розвитку, мови, виконання релігійних обрядів, про вільний вибір громадянства, про обмін військовополоненими, про амністію, про взаємну відмову покриття воєнних витрат, про повернення Польщі предметів культури мистецтва, вивезених за часів розділів Польщі в Росію, про відшкодування Польщі збитків періоду революції та громадянської війни в Росії й Україні. За додатковим протоколом, включення до преміального миру, радянська сторона зобов’язувалася компенсувати Польщі її активну участь в житті Російської імперії золотом, сировиною, фактично за рахунок природних ресурсів України і Білорусії.
Незважаючи на заяви польських делегатів, що відношення до України залишається як до союзного народу, амбіції польських політиків цим договором не обмежилися. Так, виступаючи 14 жовтня 192 р. в сеймі, прем’єр-міністр Польщі В. Вімос зазначив: “Мир, підписаний в Ризі 12 жовтня, не задовольняє повністю аспірацій польського народу, він залишає поза кордонами Польщі велику кількість поляків”.
Наприкінці осені 1920 р. уряд Польщі, визнавши УСРР і надалі допомагав Директорії матеріально і фінансово. Допомога Польщі армії УНР викликала протест з боку радянського уряду, і на засіданні конференції голова радянської делегації погрожував, що йдучи за Петлюрою, Червона Армія може опинитися в Польщі. Серед польських політичних кіл переважала тенденція до закріплення територіальних надбань, здобутих в Ризі, тому за наказом головнокомандуючого збройними силами Польщі 21 жовтні 1920 р. всі українські військові частини під загрозою інтегрування були залишити польську територію. Уряд Директорії на польських теренах, згідно з рішенням Ради міністрів Польщі від 6 грудня 1920 р., перебував як приватний, без права функціонування окремих урядових установ”. 2 листопада 1920 р. припинила свою діяльність в Ризі УНР. Голова делегації А. Шахунін зауважив на зміну зовнішньополітичного курсу уряду Польщі, неефективну діяльність українських дипломантів у Варшаві та обережну в українському питанні політику Антанти.
Після військової поразки армії УНР доля України цілковито залежала від рішень Ризької конференції, яка продовжила свою роботу 12 листопада 1920 р. був підписаний протокол про передачу польській стороні 70% волинського цукру в обмін на ліквідацію “польського коридору” (передбаченої миром 15-кілометрової нейтральної зони). Більше того, радянського делегація пропонувала сплатити частину боргу Російської імперії збільшенням експорту зерна, концесіями на розробку криворізької руди.
Про маріонетко вість українського представництва в Ризі свідчить голова радянської делегації в Москву: “Я згідний, якщо ми вважаємо за потрібне... попри всякий юридичний зміст і через повагу до інтересів пролетаріату... підтримували ілюзію незалежної від РСФРР України”. У наступній телеграмі А. Іоффе повідомив: “Наступає закінчення роботи, потрібно негайно вислати перекладача або інакше я не в стані буду скласти український текст”.
Важке внутрішнє становище радянської Росії, переважання мирних настроїв в обох країнах сприяли прискоренню переговорів. Заключним актом радянсько-польської конференції стало підписання 18 березня 1921 року Ризького миру. Деякі історики-дослідники називають Ризький мир другим Андрусовим, тому що польський уряд ідеї українсько-польського союзництва протиставив концепцію поділу з Росією українських земель.
3.2. Територіальні наслідки війни 1920 року
Проведений у Сілезії, Варшаві та Мазурах плебісцит виявив несприятливим для Польщі. Основна частина середньовічних польських земель на заході залишилося за Німеччиною. Польща зберігала здобула перемогу в українсько-польській війні 1918-1919 рр. І окупувала майже всю Білорусію та українські землі по Збруч і Горинь. Опинившись влітку 1920 р. на краю загибелі у двобої з налаштованою на “світову революцію” Червоною Армією, польська держава витримала військовий тиск і відповіла ударом на удар. Звичайно “чудо на Віслі” пояснюється не військово-економічними перевагами Польщі, а крахом авантюристської політики воєнного комунізму в радянських республіках.
Завоювання на сході були підкріплені дипломатичними методами. Зокрема, про відсутність домагань на українські землі під польським контролем офіційно оголосили і УНР (Варшавський пакт), і УСРР та РСФРР (Ризький мирний договір).
18 березня 1921 року в Ризі був підписаний мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнавала УСРР. До Польщі відійшли українські землі, обіцяні їй Петлюрою у Варшавському договорі: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Доля Галичини під час підписання мирного договору не буда вирішена. У договорі було обумовлено заборону перебування на території Польщі антирадянських організацій.
За ризьким мирним договором 1921 року Волинська губернія була поділена на дві частини: Західна Волинь з Поліссям відійшли до Польщі, а Східна Волинь (Житомирщина) залишилась у складі УСРР.
Також у Ризькому трактаті біла постанова про права української та білоруської меншин у рамках польської держави. Договір постановив, що особи російської, української та білоруської народностей мають право, у рамках внутрішнього (а значить польського) законодавства плекати свою рідну мову, організувати й утримувати своє власне шкільництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власне виробництво, розвивати власну культуру і з тією метою закладати власні товариства і спілки.
Доля Галичини у Ризі вирішена не була.
12 лютого 1923 року польський сейм у зверненні до західних держав постановив за вимогу узаконити умови Ризького договору від 18 березня 1921 року як чинила господарської і політичної необхідності, неодмінної умови стабільності в Європі. Водночас уряд В. Скіфського оголосив декларацію, в якій пообіцяв на підставі Конституції 1921 року врегулювати відносини у Східній Галичині і захищати права місцевого українського населення. Цього було досить, щоб Рада послів Антанти в Парижі 19 березня 1923 року надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною і офіційно визнала східні кордони Польської держави, встановлені Ризьким мирним договором.
Підсумовуючи територіальні наслідки війни 1920 року необхідно визнати, що на рішення Антанти, ухвалені в березні 1923 року, вплинув як факт чотирирічного перебування Західної України у складі Польщі, так й Варшавська угода 1920 року, УНР з Польщею і особливо Ризький мирний договір, підписаний від імені українського народу керівниками УНР і УРСР. Ризький мирний договір став метою незалежності Української держави, за яку боровся народ у 1917-1920 рр.
Висновки
Аналізуючи книгу “Радянсько-польська війна 1920 р. та її наслідки” можна вказати на реальну політику обох держав стосовно українських земель.
Нова Польща народилася восени 1918 року. Диктаторську владу “начальника держави” дістав Ю. Пілсудський. У польських керівних колах постало питання відновлення історичних кордонів Польщі. Стало ясно, що відновити її можна було лише шляхом військової експансії на Сході, бо воювати проти Німеччини, щоб повернути Німеччині західні землі, вона не наважувалася.
У Білорусії і на Україні розгорнулася боротьба за владу. Саме в цей період розпочинається польська експансія на Схід. Внаслідок польської окупації українські землі по Збруч і Горинь опинились під владою Польщі. Директорія УНР втратила свою територію.
Польща і Радянська Росія готувалися до війни і вкотре ареною бойових дій ставала Україна.
Відродження російської імперії могло негативно вплинути на державність Польщі, тому польські урядові кола вирішили піти на зближення з Україною. Петлюра проводить переговори з польським урядом, які завершилися підписанням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, за яким Польща і УНР спільно воювали проти Червоної армії Радянської Росії. Польща обіцяла Україні незалежність, а Директорія, в свою чергу, віддавала українські землі на поталу польському уряду.
Таким чином, за визнання права на незалежність України Польща діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя і Полісся.
Варшавський договір вилився на Україні у велике нещастя. Особливе незадоволення він викликав у Галичині – він перекреслював боротьбу української громадськості Галичини за незалежність.
25 квітня 1920 року розпочався об’єднаний похід на Україну військ Польщі і УНР. Цей день був, фактично, точкою відліку від початку радянсько-польської війни, яка принесла черговий переділ України між сусідніми державами.
Радянсько-польська війна завершилась у липні 1920 р. мирним договором, який відбувався спочатку під Мінськом, а потім переговори були перенесені до Риги. Але, затягуючи мирні переговори, обидві сторони намагалися використати їх, щоб дістати якнайбільші вигоди із таємної підготовки до нового удару. Однак виявилося, що польські війська, що далі, то більше втрачають боєздатність. Червона армія також не могла більше воювати, зважаючи на внутрішні проблеми армії, провал комуністичного курсу на “світову революцію”. Делегація Радянської Росії і Радянської України змушені були дати згоду на встановлення кордону, при якому Західна Україна і Західна Білорусія залишалися в межах Польщі. На цих умовах було підписано перемир’я 18 березня 1921 року у Ризі. Делегація УНР до переговорів не була допущена.
Таким чином знову українські землі були розділені, а Директорія та уряд УНР, усі їх організації втрачали право легального існування в Польщі.
Ризька мирна конференція стала переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньо-ідейної політичної боротьби, так і зовнішньої окупації.
Ризький мир став поразкою для уряду УНР, який не зміг протиставити радянській коаліції ні сильної армії, ні міцного союзництва. Рішення Ризької конференції стало останньою сторінкою ідеї національної державності України 1917-1921 рр. Трактування українського питання на Ризькій конференції спричинило до змін як у зовнішній політиці Європи, так і внутрішньому становищі України.
З початку встановлення радянської влади на Україні, з листопада 1917 року, вона поширювалася і зміцнювалася по всій території. Була прийнята радянська Конституція у березні 1919 р., будувалася радянська система управління, проводилася політика в інтересах робітників і селян, будувалися фабрики, заводи. Радянсько-польська війна стала поворотним моментом у внутрішній та зовнішній політиці лідерів РКП(б), переходом від мрій про світову пролетарську революцію до більш прагматичної політики модернізації російського суспільства та інтеграції в єдину державу різних етнонаціональних груп, які мешкали на окраїнах колишньої Російської імперії. Проте мрії про світову революцію, так само, як про Росію – взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони трансформувалися, певним чином, протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню і внутрішню політику Радянського Союзу.
Використана література:
1. Васильєв В. Ю. Україна в політиці радянського керівництва напередодні другої світової війни // Український журнал – 2005. - № 1. – с.4-5.
2. Васильєв В. Ю. Еволюція поглядів керівництва РКП (б) та КП (б) У на світову революцію в контексті радянсько-польської війни 1920 р. // Український історичний журнал – 2006. №5. – С. 155-172.
3. Всемирная история в 10 т. – т. 8 / под ред. И. И. Менца. – М.,1961. – С. 558-579.
4. Галицька – Дідух Т. Українське питання на Ризькій мирній конференції // Нова політика. – 1999. - №5. – с.43-47.
5. Гражданская война на Украине 1918-1920. Сборник документов и материалов. В 3т., 4-х кн. / под ред. С. М. Королевского. – Х., 1967. – С. 439-474.
6. Дэвис Р. Россия в ХХ веке: Историки мира. – М., 1994. – С. 311-319.
7. Дерев’яненко І. П. Українсько-польські відносини 1918-1921 рр.: політичний аспект. – К., 2004. – с.21.
8. Завада І. Ризький договір і Україна: Історичний нарис. – К., 2000. – с.4-7.
9. Кульчицький С. Володимир Винниченко. – К., 2005. – с. 237.
10. Кульчицький С. Комунізм в Україні: Перше десятиріччя (1918-1928). – К., 1996. – с. 181-191.
11. Кушнір В. В. Ліга Націй та українське питання 1917-1924 рр. – Львів, 1999. – с.24.
12. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ сторіччя // Політична думка. – 1994. - № 3. – с.58-69.
13. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємовідносин // Глос України. – 2002. - №9. – с. 4-6.
14. Ленін В. Повне видання творів. – К., 1974. – Т.41. с. 267.
15. Лінкан А. Г. Українське питання в радянсько-польських стосунках 20-50 рр. ХХ ст. – К, 2003. – с.10-25.
16. Луценко В. Катастрофа на Віслі. // Освіта. – 1998. – 29 квітня – 6 травня. С.8-10.
17. Гетьманчук М. П. Українське питання в радянсько-польських відносинах 1920-1938 рр. Львів, 2003. – с.10-25.
18. Мельниченко В. Ю., Раковський і державні відносини Гадяцької України в Гадяцької Росії // Український історичний журнал. – 1989. - № 3. – с.15-16.
19. Менеджецький В. Переосмислення часу // Критика. – 2006. №3. с.15-16.
20. Начаєвський і. Історія української держави ХХ століття. – К., 1994. – с. 363.
21. Ольшанський П. Рижський мир. – М., 1969. – с.363
22. Прушимський М. Драма Піл судського. Війна 1920 р. – К., 1994. – с. 363.
23. Симоненко Р. Провал політики міжнародного імперіалізмі на Україні. – к., 1995. с.244.
24. Солдатенков В. Ф. Три Голгофи: Політична доля Володимира Винничинека. – К., 2005. С. 158-173
25. Сторінки історії України ХХ століття: Посібник для вчителя / За ред.. С. В. Кульницького. – К.: Освіта, 1992. – 336с.
26. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993. – с. 417-623.
27. Хміль І. З прапором миру крізь полум’я війни. Дипломатична діяльність Української РСР. – Х., 1962. с. 308.
28. Шевчук В. П. Історія української державності. Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – с. 301.
29. Шерман І. П. Громадянська війна та іноземна воєнна інтервенція у висвітленні історичної літератури 20-х рр. // Укр. істор. журнал. – 1964. - №1. – с.134-135.
30. Шуст Р. М. Довідник з історії України. К., 1993. – с . 239.
2