Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

Реферат з історії України

Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

ПЛАН

1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі:

а) пакт Ріббентропа-Молотова та таємний протокол до нього;

б) початок Другої світової війни. Приєднання частини західноукраїнських земель у 1939-1940 р. до УРСР і СРСР;

2. Радянізація західних областей України, репресії радянської адміністрації в краї.

1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі:

а) пакт Ріббентропа-Молотова та таємний протокол до нього

Напередодні Другої світової війни українська територія була поділена між чотирма державами. Більша її частина під назвою УРСР була союзною республікою у складі Радянського Союзу. Східна Галичина, Західна Волинь, Закерзоння (Лемківщина, Підляшшя, Холмщина) - у складі Польщі, Закарпаття - у складі Чехословаччини (з березня 1939 р. окуповане Угорщиною), Північна Буковина, Хотинщина (Північна Бессарабія) та Південна Бессарабія (придунайські землі) входили до складу Румунії.

З березня 1939 р. у Москві відбувалися переговори з представниками Англії й Франції про створення системи колективної безпеки у Європі проти країни-агресора - Німеччини. Керівництво цих європейських країн сумнівалося у боєздатності знекровленої сталінськими чистками Червоної армії. Тому делегації союзників складалися з чиновників невисокого рангу, позбавлених належних повноважень, й переговори йшли мляво.

Знаючи про це, Гітлер вирішив запропонувати радянському диктатору більше, ніж той міг би сподіватися від союзу із західними демократіями. Звичайно, фюрер не збирався поступатися інтересами Німеччини - апетити радянської сторони планувалося задовольнити за рахунок інших країн, а згодом, вигравши час, здійснити напад на СРСР.

23 серпня 1939 р. до Москви прибув з над звичайними повноваженнями міністр закордонних справ Німеччини Й. фон Ріббентроп. В той же день було підписано, а наступного дня опубліковано радянсько-німецький пакт про ненапад («пакт Ріббентропа-Молотова»). З німецької сторони його підписав Ріббентроп, з радянської - В. Молотов. До договору додавався секретний таємний протокол, за яким розмежовувалися сфери територіальних інтересів обох держав у Східній Європі. В радянській сфері інтересів перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій - Литва. Стосовно ж Польщі зазначалося, що СРСР зацікавлений у її білоруських

та українських землях, а також у території Люблінського й частини Варшавського воєводств.

Радянсько-німецький договір про ненапад вразив не лише світову громадськість - здивовані були навіть члени політбюро ЦК ВКП(б): справу вирішили без них, суто келейно, Сталін і його «права рука» - Молотов. Ні на підписання договору, ні на розробку додаткового таємного протоколу названі кремлівські верховоди не мали жодних повноважень від державних чи політичних інстанцій. Про існування протоколу не були поінформовані ні уряд, ні Верховна Рада СРСР, ні ЦК ВКП(б). Протокол було вилучено з процедури ратифікації. В юридичному плані протокол відображав наміри осіб, які його підписали.

Через 7 днів після підписання пакту 1 вересня 1939 р. Гітлер напав на Польщу. Розпочалася Друга світова війна. З вересня 1939 p., Англія і Франція пов'язані із жертвою агресії, Польщею, договорними зобов'язаннями, оголосили війну Німеччині.

Якщо укладання пакту про ненапад із Німеччиною ще можна тлумачити як спробу відвернення війни, то зовсім інакше слід розцінювати таємний протокол до нього, в якому йшлося про задоволення територіальних зазіхань обох тоталітарних держав. Підписання секретного протоколу було не тільки імперським виявом зневаги до моральних критеріїв у політиці. Воно було прямим порушенням загальноприйнятих засад міжнародної політики, за якими не визнавалися прямі угоди за спиною третіх країн, особливо у питаннях, що стосувалися їх інтересів. У даному випадку мова йшла про інтереси Польщі.

Радянсько-німецький договір хоча й суперечив нормам міжнародного права, однак мав для України й позитивні наслідки - було започатковано реальне возз'єднання українських земель, щоправда, не в складі незалежної держави, а у складі радянської імперії.

б) початок Другої світової війни. Приєднання частини західноукраїнських земель у 1939-1940 р. до УРСР і СРСР

1 вересня 1939 р. гітлерівські війська напали на північно-західну частину Польщу. Англія та Франція оголосили війну агресору - розпочалася Друга світова війна. Союзники не змогли (або не захотіли) надати Польській державі реальної військової допомоги. Внаслідок відвертої переваги вермахту опір польського війська було швидко подолано. На окупованій території Польщі було утворене Польське генерал-губернаторство, що стало частиною Німеччини. До цієї адміністративної одиниці увійшли й українські землі - Лемківщина, Підляшшя, Холмщина.

Гітлер нетерпляче очікував, коли Радянський Союз почне реалізовувати таємний протокол пакту. 9 вересня Москва повідомила його, що готується до вступу в Польщу. Але спливали дні, а Сталін все зволікав, чекаючи, доки президент Польщі І. Мос-цицький і члени польського уряду залишать державу, аби не виглядати в очах світової громадськості таким самим агресором, як його німецький колега. Лише отримавши інформацію (як з'ясувалося, дещо передчасну) про від'їзд польського керівництва до Румунії, радянський уряд вранці 17 вересня вручив польському послу ноту, в якій повідомлялося, що Червоній армії наказано перетнути державний кордон і взяти під захист життя та майно «братів по крові» - населення західноукраїнських та західно-білоруських земель. Воно, мовляв, опинилося у небезпеці внаслідок «розпаду Польської держави».

17 вересня 1939 р. частини Червоної армії під командуванням маршала С. Тимошенка перетнули радянсько-польський кордон і увійшли на територію південно-східної Польщі (Західної України). Офіційно проголошувалося, що радянські війська прийшли,

щоб запобігти фашистській окупації, на допомогу «братам українцям та білорусам». Радянські війська майже не зустрічали опору. У «польській кампанії» 1939 р. Український фронт втратив убитими 491 бійця. На зайнятій території Польщі було захоплено у полон й вивезено до СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис. офіцерів.

28 вересня 1939 р. Ріббентроп вдруге відвідав Москву - між СРСР та Німеччиною було укладено «Договір про дружбу і державний кордон» і два таємні протоколи до нього, що закріпили теріторіаль-ний розподіл Польщі. За цим договором, радянський кордон було відсунуто на схід, до Бугу, Відмовившись від загарбання корінних польських територій, Москва прагнула відвести від себе звинувачення в агресії. Радянське керівництво претендувало тепер лише на західноукраїнські та західнобілоруські землі. В обмін на це Сталін домігся переведення до радянської сфери впливу Литви.

Участь СРСР у «четвертому розподілі» Польші обґрунтовувалася «відновленням історичної справедливості». І, справді, проблема возз'єднання західноукраїнських та західнобілоруських земель не була надуманою й виникла задовго до того, як два диктатори почали перекроювати карту Східної Європи.

Загарбувавши Польську державу, Гітлер і Сталін поділили її між собою: Німеччині припали польські землі площею у 188 тис. км², на яких проживало 23 млн. осіб, до СРСР відійшло близько 200 тис. км² з населенням 12 млн. осіб, з яких - 7 млн. українців, З млн. білорусів та 2 млн. поляків.

На території Східної Галичини, Західної Волині радянська адміністрація провела вибори до Народних Зборів Західної України, які відбулися 26-28 жовтня 1939 р. у Львові. Народні Збори схвалили Декларацію про встановлення радянської влади у регіоні, Декларацію про прийняття Західної України до СРСР і включення її до складу УРСР та Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців, про націоналізацію банків і великої промисловості, що оголошувались загальнонародною власністю. Верховна Рада СРСР 1 листопада 1939 р. прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР. На приєднаних територіях було створено 6 областей - Львівську, Станіславську (нині Івано-Франківська), Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку (1959 р. приєднана до Львівської).

У червні 1940 р., за домовленістю про розмежування сфер впливу СРСР і Німеччини, СРСР в ультимативній формі зажадав від Румунії передачі йому території Бессарабії та Північної Буковини. 28-30 червня 1940 р. військові частини Київського і Одеського військових округів, під командуванням генерала Г. Жукова перейшли р. Дністер. Радянський Союз анексував частину румунської території до УРСР було приєднано Північну Буковину і Хотинщину. На цій території утворено Чернівецьку область. Молдавська АРСР, що була в складі Укріпи и, ліквідована, натомість у серпні 1940 р. створена Молдавська РСР на території центральної часі ним Бессарабії. На території Південної Бессарабії (придунайські землі) утворена Акерманська область (а 7 грудня 1940 р. перейменована в Ілмаїльську область, з 1954 р. - у складі Одеської області).

2. Радянізація західних областей України, репресії радянської адміністрації в краї

Почалася «радянізація» - насильницьке насаджування у Західній Україні норм економічного, суспільно-політичного, культурного життя, що були характерними для тоталітарного Радянського Союзу.

В краю була заборонена діяльність українських і польських політичних партій, громадських організацій, наукових, торговельних, промислових товариств і установ. Як і в усьому СРСР мали право діяти тільки ВКП(б), комсомол, піонерська та жовтенятська організації, підконтрольні більшовикам громадські об'єднання. Єдина організація, що чинила опір новій владі, - Організація Українських Націоналістів (ОУН) - діяла у підпіллі.

У 1940 р. у новоприєднаних західних областях України відбулися дві кампанії виборів - до Верховних Рад СРСР і УРСР (березень) та місцевих рад (грудень) - з характерними для радянської системи безальтернативністю кандидатур, які висувалися, «одностайністю» виборців у підтримці «непорушного блоку комуністів і безпартійних». Цілком очевидно, що все це досягалося лише завдяки жорсткому тискові на населення та репресивним заходам влади.

Господарське й культурне будівництво в Західній Україні здійснювалося за складних умов. Діяли перевірені на сході України вольові, адміністративно-командні методи, а не економічні важелі, соціальна справедливість і просто здоровий глузд. Оптимально організована й виплекана приватна власність директивно перетворювалася на загальнонародну. Було націоналізовано понад 2,2 тис. промислових підприємств, які відразу включалися до промислових структур Радянського Союзу, підпорядковувалися всесоюзним і республіканським наркоматам або відомствам, деякі - обласним виконавчим комітетам рад депутатів трудящих. На підприємствах, які стали державними, створювалися профспілкові організації, їхні замовлення на нове устаткування задовольнялися майже негайно - за рахунок промислових центрів Росії і східних областей УРСР. Десятки тисяч безробітних дістали робочі місця, в тому числі й на шахтах Донбасу. Кожен завод чи фабрика отримали шефа - відповідний виробничий колектив у східних областях, який зобов'язувався всіляко допомагати, навіть матеріально. Платня робітників істотно зросла. Одночасно здійснювалися заходи з реконструкції існуючих виробництв і будівництво нових, дрібні фабрики й заводи укрупнювалися.

Проте скасування приватної власності, концентрація виробництва, широкомасштабні структурні зрушення в економіці, очікуваних результатів не принесли. Націоналізація виявила вади соціалістичної економіки: низьку ефективність, а то й збитковість більшості державних підприємств, незбалансованість попиту і пропозиції та незадовільну якість продукції.

Погіршувало ситуацію й політика звільнення місцевих спеціалістів, насамперед колишніх власників підприємств та управлінців, яка здійснювалась під гаслом боротьби із «засміченістю» підприємств «класово ворожими елементами». У Львівській області на промислових підприємствах і залізничному транспорті було звільнено близько 11 тис. осіб, переважно поляків. Керівні кадри, що масово надсилали зі східних областей України, для зміцнення нової влади, не знали специфіки Західної України, що призводило до гострих конфліктів і серйозних порушень не лише місцевих звичаїв і традицій, але й радянських законів.

Відсутність у робітників і спеціалістів особистої матеріальної зацікавленності у високопродуктивній праці нова радянська адміністрація прагнула компенсувати організацією соціалістичного змагання, що перетворилося на ідеологічне гасло, засіб морально-адміністративного примусу до праці.

Було реформовано аграрний сектор економіки регіону. 1939 р. в західних областях УРСР конфісковано понад 2,5 млн. гектарів землі, що належала поміщикам, колишнім державним урядовцям, монастирям. Щоб забезпечити підтримку нової влади селянством, безземельним і малоземельним господарствам передали понад 1,1 млн. гектарів конфіскованих земель, 84 тис. коней, 76 тис. корів. На початку 1940 р. було створено понад 180 радгоспів. Передача землі, худоби, реманенту селянам розглядалася радянською владою лише як перехідний захід до здійснення «соціалістичних перетворень» у сільському господарстві, що передбачали ліквідацію приватної власності на землю й здійснення суцільної колективізації. Аби «заохотити» селянство до вступу у колгоспи, застосовувалися податкові важелі: одноосібники обкладалися величезними податками, тоді як колгоспники мали значні пільги. Штучно створений податково-пільговий режим змусив частину місцевого селянства піти у колгоспи, яких наприкінці 1940 р. у західних областях УРСР нараховувалося 276 (об'єднували 21,3 тис. селянських господарств).

Ідею колективізації частково підтримали лише найбідніші сільські верстви, тоді як основна маса селянства не виявляла бажання працювати на нових господарів. За цих умов влада декларований принцип добровільності назагал підміняла адміністративними заходами й грубим свавіллям.

Включивши західноукраїнські землі до радянської системи, комуністичний режим із перших кроків розпочав репресивні акції. Радянський репресивний апарат брав на озброєння два взаємодоповнюючих стратегічних прийоми: депортуючи широкі верстви громадян, він водночас ретельно від стежу вав й вибірково усував осіб, яких він вважав «ворогами народу». Сталінський Наркомат внутрішніх справ являв собою тоді професійну організацію, що обслуговувала злочинні цілі тоталітарної держави й мала у своєму розпорядженні достатню кількість людських ресурсів для виконання каральних функцій (до того ж, значна частина його працівників пройшла вишкіл Великого терору 1937-1938 pp.). Виконуючи вказівки наркома внутрішніх справ СРСР JL Берії «очистити міста й села від ворожих елементів, апарату місцевого самоврядування, від неблагонадійних служителів культу, представників демократичної частини місцевої інтелігенції всіх національностей за класово-політичною ознакою», співробітники НКВС у Західній Україні у вересні - грудні 1939 р. заарештували й передали до судово-каральних органів 10,2 тис. осіб, в тому числі колишніх офіцерів, урядовців, великих землевласників, торговців, представників інтелігенції, селян-одноосібників та ін.

Були ув'язнені практично всі представники політичної еліти, що залишилися в краї, як української, так і польської та єврейської національностей. На щастя, перед вступом Червоної армії до Галичини, близько 20 тис. представників українських політичних партій, громадських організацій, кооперативів та інших національних інституцій встигли вибратися до німецької зони окупації території Польщі. До в'язниць було запроторено й багато колишніх членів Компартії Західної України (КПЗУ) та Компартії Польщі. Заарештованим НКВС у Західній Україні, впродовж вересня 1939 р. - травня 1941 p., були пред'явлені конкретні обвинувачення, найбільше - 32,8 тис. - засуджені за нелегальний перехід кордону, 13,4 тис. за приналежність до «контрреволюційних організацій», 2,6 тис. за «контрреволюційну агітацію», 748 за участь в «антирадянських змовах».

Наймасовішим видом репресій стали депортації. В 1940-1941 pp. було здійснено чотири масові операції по адміністративному виселенню краян (лютий, квітень, червень 1940 р. та травень-червень 1941 p.), які влада мотивувала необхідністю очистити регіон від «неблагонадійних елементів». Адміністративне переселення здійснювалося без суду і слідства. Тисячі чоловіків, жінок, дітей загинули під час депортацій від голоду, знущань, внаслідок непристосованості до природно-кліматичних умов Сибіру, північних районів європейської частини Росії, Казахстану. Репресивно-депортаційні акції були спричинені природою радянської системи. Ліквідувавши місцеві економічні, політичні, культурно-освітні та наукові структури, що не вписувалися у тоталітарну систему СРСР, режим одночасно прагнув підпорядкувати собі або ж фізично знищити чи депортувати їх організаторів і активних учасників. З іншого боку, радянсько-німецькі домовленості передбачали недопущення відродження Польської держави, що мало наслідком систематичне переслідування і часткове знищення польської еліти як німецькою, так і радянською сторонами. І, нарешті, радянське керівництво розглядало домовленість із Гітлером лише як черговий етап підготовки до війни і майбутнього поширення комунізму на Західну Європу. Тому потрібно було збудувати санітарний кордон від Балтики до Молдови. Усі ці обставини й зумовили масове знищення українців, поляків і євреїв на новоприєднаних територіях.

Із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, тобто 1 173 170 осіб. Це становило близько 10 % населення. Як зазначають деякі дослідники, за весь довоєнний період радянської історії більш інтенсивними були лише репресії епохи колективізації. За приблизними підрахунками, радянська влада репресувала у 3-4 рази більше людей, аніж нацисти у німецькій окупаційній зоні, де проживало майже вдвічі більше населення, ніж на приєднаних до СРСР територіях. Масштабні репресії сталінщини мали всі ознаки того, що в міжнародному праві було кваліфіковано злочином проти людства. Об'єднання українських земель у складі УРСР оцінюється неоднозначно. Вперше за кілька століть українці опинилися в межах однієї держави, але репресивний режим переконав більшість західних українців, що майбутнє не в такому об'єднанні, а в створенні незалежної соборної української держави. Очевидно, маючи це на увазі, видатний український митець 0. Довженко 1942 р. занотував у своєму щоденнику: «Ах, коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення Західної України, про возз'єднання наших народів... І як народ український фактично був тут ні при чім...».