Процес перетворення української народності в націю

План

Вступ 2

1. Територія і населення в процесі перетворення української народності в націю 4

2. Економіка, соціальні відносини і український етнос 9

3. Українська державність 13

4. Культурні риси і мовні особливості українців 16

5. Визвольна боротьба та антифеодальні рухи. Формування суспільної свідомості 19

Висновки 25

Вступ

У цей час відбуваються справді разючі зміни, пов’язані з дальшим розвитком продуктивних сил, переростанням ремесла у дрібнотоварне виробництво, появою мануфактур, а згодом фабрик і заводів. На основі дрібних локальних ринків відбувається формування єдиного національного ринку. Розвивається транспорт та інші засоби зв’язку і сполучення, з’являються вдосконалені знаряддя праці та нові види сільськогосподарських культур, інтенсифікується розвідування та видобуток природних копалин краю. Зазнає змін демографічна ситуація, що було обумовлено природним зростанням народонаселення, освоєнням територій, заснуванням нових міст і сіл.

Друга пол. XVII-XVIII ст. - це час змін у станово-класовій структурі феодального суспільства. Після Визвольної війни 1648-1654 рр. привілейоване місце у суспільній ієрархії посіло козацтво. На українських землях, де його питома вага в окремі десятиліття досягала 60-80%, воно було зв'язане не з рудиментами минулого, а несло значні потенційні можливості майбутніх буржуазних відносин. Водночас у тогочасному суспільстві з’явилися і почали формуватися групи населення, які вже виходили за традиційні межі феодальної становості. До таких категорій належали передпролетаріат і буржуазія, які рекрутувалися з різних суспільних прошарків населення.

Безумовно, згадані процеси вплинули і на розвиток суспільної думки, науки і культури. Поступово розширялися рамки феодального консерватизму, передові діячі виступали за вільне пізнання світу, ратували за перетворюючу силу людського розуму та ідей просвітительства. У їх працях дедалі частіше йшлося про життя народності, її взаємозв'язки із сусідами, історичним минулим та перспективами. Новими елементами збагачувалася культура українського народу. Вона ставала світською, більш демократичною та доступною, випручуючись із релігійних пут. У центр творчих інтересів письменників, митців та філософів потрапляє людина з її внутрішнім світом, почуттями та переживаннями. Нарешті, це була епоха, коли по всіх українських землях час від часу прокочувалися могутні хвилі визвольної боротьби. Селянсько-козацькі маси виступали проти соціального визиску та національно-релігійної ворожнечі, існуючих соціальних порядків та конкретних осіб, що їх уособлювали. У народних повстаннях на повний голос звучали мотиви патріотизму, любові до рідної землі, засуджувалися політики тієї частини старшини, яка сповідувала подвійну мораль, нехтувала всенародними інтересами. Визвольна боротьба виступала тим фактором, який долав державні кордони, релігійні та інші перешкоди, що ними панівні верстви прагнули роз'єднати трудовий люд різних національностей та конфесій.

Фундаментальність вивчення проблеми переходу України від феодалізму до капіталізму, а отже, процесу конституювання української нації визначили структуру даної праці. Вона складається з п'яти історичних нарисів, зв'язаних між собою спільною ідеєю, відповідним тематичним спрямуванням та авторською концепцією. Кожен з них розкриває один із аспектів проблеми - формування економічної спільності, демографічний стан у різних регіонах, значення визвольного руху, роль державності у розвитку етносоціальпих процесів на Україні, а також формування мови та збагачення культури. Автори свідомо не торкалися інших проблем, що становлять, безперечно, науковий інтерес, але вивчені недостатньо (антропологічний тип й психологічний склад характеру українців тощо

1. Територія і населення в процесі перетворення української народності в націю

Поступове утворення національної території) ! й стало одним із найголовніших факторів у загальному процесі становлення української народності та її перетворення в буржуазну націю. У другій пол. XVII-XVIII ст. Дальше формування території України проходило в складних історичних умовах. Це головним чином обумовлювалось неоднаковим соціально-економічним розвитком і політичним становищем окремих регіонів. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині відчувалися соціальні наслідки Визвольної війни, де найбільше в основному і відбувався складний і тривалий процес консолідації політичних, економічних засад і національної самосвідомості українців. Сама назва український усе частіше зустрічається в тогочасних джерелах, а в XIX ст. вона остаточно закріплюється за всією спільністю народу. Неабияку роль у формуванні національної території відігравали міграції населення та освоєння нових земель. На Лівобережній Україні в другій пол. XVII-XVIII ст. як стихійне, так і організоване заснування нових населених пунктів відбувалося відносно повільно. В регіоні не спостерігалося такого масового та активного заселення, як раніше. Ця територія на той час вже була досить залюдненою. Цим пояснюється факт, що протягом півтора століття тут виникло всього кілька десятків сіл і ряд містечок. Так, на території нинішньої Полтавської області у XVIII ст. з'явилося близько 30 сіл, а на Чернігівщині заснування більшої частини з них припадає на першу половину століття (Рубанка, Гмирянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та ін), в і другій половині виникли села Марківці, Шатура, Березова Гать й деякі інші.

Протягом другої йол. XVII-XVIII ст. на Лівобережжя сходилися переселенці не лише з різних районів України, а й з Росії, Білорусії, Грузії, Молдавії та інших країн. У другій пол. XVIII ст. з'явилися тут і вихідці з західноєвропейських країн, зокрема на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борзнянський повіт) було засновано шість невеликих німецьких колоній. У 60-х роках з Болгарії прибули переселенці па землі, які належали Києво-Братському монастирю. Звідси вони згодом розселились на інші території.

Па освоєння нових земель на території регіону значний вплив справляли фізичний приріст і розселення місцевого населення. Причому, середньорічний г приріст був досить високий і загалом перевищував І такий показник по Росії.

Слобожанщині міграційні процеси та освоєння нових земель тривалий час проходили досить інтенсивно. Це пояснюється, насамперед, наявністю великих масивів вільної землі. Так, у 1657 р. тут нараховувалося 64 міст і сіл, в яких мешкало до 100 тис. чол., а всього через 29 років їх уже було 232, з населенням майже 250 тис. чол. На 1732 р. кількість населених пунктів зросла до 469 (приблизно 370 тис. жителів). Наприкінці XVIII ст. на Слобожанщині нараховувалось 19 міст, понад 1 тис. сіл і слобід, 2111 хуторів де проживало близько 1 млн. чол. _

формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка. Стаючи центрами сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній тощо, вони, як правило, виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, саме через них нерідко проходили головні шляхи народних міграцій. Утворення міст і містечок в різних районах України мало свої особливості. Більшість із них на Лівобережжі і Слобожанщині, виросли з колишніх сіл, хуторів чи слобід.

Характер історичного розвитку міст та містечок найчастіше обумовлювали географічні фактори: відстань до державних кордонів, наявність річок, лісів, зручних торговельних шляхів тощо. На долю населених пунктів негативно впливали війни, зокрема напади турецьких і татарських орд, посилення соціального та національного гніту, неврожаї, пожежі, епідемії.

Узагальнюючих даних про кількість і склад всього українського населення Російської держави до 1763 р. історична наука нині не має. Подушні переписи того часу охоплювали населення Слобожанщини і прилеглих до неї губерній Росії, зокрема Воронезької та Бєлгородської""] ^ 1763 - 1764 рр. на території Лівобережжя (без Полтавського і 4-х сотень Миргородського полків) нараховувалось 944 337 душ: чоловічої статі, причому 98,82% становили українці*. Тоді ж тут було зареєстровано 11087 росіян. На Слобідській Україні в 1763 р. мешкало 308 125 душ чоловічої статі, з них 98,92% українців.

Збільшувалась їх кількість і в прилеглих губерніях Росії. Так, на той час у Бєлгородській губернії їх було 174511 душ чоловічої статі, або 19,22% від усього населення, у Воронезькій - відповідно 35 266 і 4,08%. Як бачимо, на території останньої українців у 60-х роках було порівняно небагато, проте в окремих повітах вони навіть переважали: у Хоперському повіті - 80,82%, Усередському - 73,7%, Павловському - 57,39%.

Протягом усього періоду провідне місце в цьому процесі належало представникам українського етносу, зокрема переселенцям із правобережних та західноукраїнських земель. Це значною мірою сприяло зміцненню постійних етнічних зв'язків між населенням окремих регіонів, перетворенню Лівобережжя та Слобожанщини на один із своєрідних центрів формування території української буржуазної нації. Разом із українським народом в цьому брали участь й вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Грузії та інших країн.

В другій пол. XVIII ст. Річ Посполита, переживала глибоку політичну й економічну - кризу. Вона опинилася в залежності від різних держав, її ослаблення неодноразово використовували уряди Австрії та Прусії. До них приєднувалася і Росія. Так, у 1772 р. ці держави здійснили перший поділ Речі Посполитої, внаслідок чого значна частина Білорусії відійшла до Росії. Австрія загарбала Галичину, Буковину "(1774), частину Краківського воєводства, Прусія - Вармію, Поморське воєводство, частину Куявії. У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна і частина Західної Білорусії увійшли до складу Росії. В остаточному підсумку до складу Російської держави ввійшло 4 533 квадратних милі території, 410 міст і містечок, понад 10 тис. сіл, майже 3 млн. жителів. Такий хід подій значно прискорив національну консолідацію українського народу та формування його етнічної території.

Дальше заселення і освоєння земель в Галичині, Північній Буковині та на Закарпатті гальмувалися соціальним і національним гнітом австрійських, угорських й польських загарбників, а також "своїх" поміщиків. Проте населення цих регіонів не припиняло зв'язків як між собою, так і з жителями інших районів України. Незважаючи на усі складності історичного процесу, зміцнювалося почуття належності до українського етносу, зростала соціальна та етнічна самосвідомість, посилювалася боротьба трудящих Західної України проти чужоземного уярмлення і за об'єднання краю з українськими землями.

Протягом другої пол. XVII-XVIII ст. селяни прикордонних місцевостей Галичини відходили на заробітки в Закарпаття і навпаки. У 1789-1790 рр. тільки з Буковини в межі Росії емігрувало понад 14 тне. чол. В свого чергу, в 80-х роках відбулося значне переселення "великоросів" на Буковину. Спочатку вони мешкали в селах Климівці, Біла Криниця, Липовени та Мигодра.

На території Галичини (середина XVIII ст..) існувало близько 850 населених пунктів. Причому в Галицькому і Теребовлянському повітах вільних земель було обмаль, а в гірській місцевості, Коломийщині - багато. У 1772 р. в Галичині вже нараховувалось 70 міст і близько 800 сіл, де мешкало понад 467 тис. жителів. Протягом століття найбільше поселень виникло на Теребовлянщині - 25. Наприкінці XVIII ст. у зв'язку з заселенням лісистих земель Карпат і території між річками Серет і Збруч у Га - . личині масове освоєння нових земель загалом завершилося.

Складний процес формування національної території супроводжувався появою нових і зміною значення старих політонімів, поширенням назви "Україна" на всі землі: від Карпат до кордонів власне Росії. В офіційних актах царського уряду другої пол. XVII-XVIII ст. лівобережний регіон найчастіше продовжував називатися "Малоросією" або "Малою Руссю". Поряд з ними з'явилися й інші назви: "Малоросійський край", "Гетьманщина" і т.д. Усі вони певною мірою несли на собі карб колонізаторської політики царизму щодо українського народу. Термін "Гетьманщина" охоплював Лівобережжя разом із Києвом і невеликою територією на правому березі Дніпра, якою управляла гетьманська адміністрація. У зв'язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьманства, а на початку 80-х років - і полкового адміністративно-територіального устрою, ця назва втрачає своє.

Отже, можна вважати кінець XVIII ст. важливим етапом формування української нації. Підстави для цього висновку дають такі фактори. По-перше, приєднання величезних південних просторів (усунення загрози татаро-турецьких нападів) в основному визначили межі розселення українського етносу. По-друге, почалося продуктивне (з розрахунком на тривалу перспективу) освоєння власної території, оскільки масштабні міграційні процеси уже майже припинилися. Вони в окремих регіонах мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалось у другій пол. XVII - першій пол. XVIII ст., в Новоросії - у другій пол. XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерні імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний колонізаційний рух.

Першорядне місце в освоєнні незаселених земель належало українському народові. Поряд із ним активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у вказаний період становили польські селяни і міщани, а на західноукраїнських землях - німецькі та угорські колоністи) Заселення неосвоєних або запустілих земель проходило, як правило, двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге, спрямовувалось та визначалось царським урядом і місцевою владою. На характер і розвиток народної колонізації сильно впливала кріпосна політика, суть якої полягала в утрудненні переселення, у бюрократичній опіці переселенців.

Формування української національної території супроводжувалось появою нових великих економічних, політичних і культурних осередків - міст. Вони ставали центрами консолідації українського населення,

2. Економіка, соціальні відносини і український етнос

Зрушення в усіх галузях народного господарства, розростання старих і поява нових населених пунктів (особливо міст), динаміка товарно-грошових відносин готували саме той грунт, на якому й відбувалися зародження й розвиток народності українців, перманентне перетворення її у вищу суспільну форму - буржуазну націю (приблизно з XVII ст.).

Еволюція соціальних засад і зміни в економіці України в період пізнього феодалізму відбувалися у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження у 1654 р. новоствореної Української національної держави у величезний господарський організм позначилось на розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, на розгортанні мануфактурного виробництва та народженні міст - великих адміністративних і культурних осередків. З іншого боку, не можна не вказати і на негативну роль політики царизму стосовно українців (безпосередньо на тих етнічних землях, що ввійшли до складу єдиного державного утворення). Протягом другої пол. XVII - XVIII ст. самодержавство посилювало національно-колоніальні акції з метою зробити їх звичайними і провінціями без будь-яких ознак самостійності

Протягом другої пол. XVII-XVIII ст. на Україні відбувалося дальше поглиблення спеціалізації окремих галузей промисловості, відокремлення з традиційних професій ряду нових. Так, продукція рудень в основному задовольняла потреби сільського населення. . Зокрема, Палузька рудня (Новгород-Сіверське намісництво) спеціалізувалась на виготовленні залізних знарядь праці для землеробства, а на території Чернігівського намісництва у великій кількості виковувалися смуги заліза, сошники.

Одним із наслідків динаміки економічних процесів на Україні стало дальше відокремлення промисловості від землеробства. Джерела другої пол. XVIII ст. зафіксували, що значна частина міських, містечкових і навіть сільських трударів існувала частково або й виключно за рахунок прибутків зі свого ремесла чи промислу. Відхід від землеробства, праця у наймах на підприємстві чи підробітки "в людях", - перетворювали найбіднішу частину населення у спролетаризовану масу. Розвиток промисловості на Україні призвів не тільки до кількісного зростання передпролетаріату, а й до значної його концентрації в містах, містечках і навіть селах із досить великими підприємствами. Таке явище, безумовно, означало початок етапу зародження робітничого класу. Причому в різних галузях промисловості відбувалося формування кадрів "потомственних" робітничих людей. Про це, зокрема, свідчать набуті ними прізвища: Шуляр, Шкляр, Шкляренюк (пов'язані з виробництвом), Котляр тощо.

У другій пол. XVII ст., а особливо в XVIII ст. на українських землях економічний розвиток, зокрема в промисловості, зумовлював усе ширше застосування праці наймитів. У містах, містечках, а-. також селах внаслідок розшарування у середовищі селян, козаків і міщан з'явилися значні групи найманих робітників, для певної частини яких заробітки стають єдиним засобом існування використання найманої праці у промисловому виробництві свідчило про розклад традиційних форм ведення господарства й зародження нових капіталістичних відносин. Утворюється ціла система експлуатації найманих робітників, феодальний спосіб виробництва поступово витісняється капіталістичним. Цьому процесові значно сприяло первісне нагромадження капіталу. Шляхів для швидкого збагачення, насамперед для панівного класу, існувало чимало. Це пожалування їм земель, млинів, мануфактур тощо царським урядом і гетьманським управлінням, посилення експлуатації безпосередніх виробників, а також торгівля, лихварство, чумакування, відкупи. Найбільші капітали в другій пол. XVII-XVIII ст. зосередили у своїх руках шляхетські та старшинські родини Апостолів, Ґалаґанів, Маркевичів, Миклашевських, Скоропадських, Ханенків - на Лівобережжі; Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських,. Данилевських - на Слобожанщині; Браницьких, Жевуських, Любомирських, Понятовських, Потоцьких, Чарторийських - на Правобережжі. Більшість з них стають справжніми промисловими підприємцями.

Отже, зміни у сільському господарстві і промисловості, на Україні в досліджуваний період неспростовно засвідчували про визрівання у надрах натурального господарства капіталістичного укладу. Поступово він охоплював усі галузі феодального виробництва, впливаючи і визначаючи економічну структуру Української спільності.

Розвиток внутрішньої торгівлі, залучення до орбіти товарно-грошових відносин дедалі більшої частини населення позитивно позначилися на усій системі господарства. Зокрема, зростання попиту на хліб призвело до розширення посівів площ пшениці. З метою задоволення потреб ринку випасалися на степових просторах табуни коней, гурти великої рогатої худоби, збільшувалися отари звичайних та тонкорунних порід овець. Процес товаризації особливо вплину" на розвиток тваринництва в південних районах. Деякі з місцевих поміщиків (Шидловський, Прозоровський та інші) мали по тисячу і більше овець. Неозорі масиви земель, дешева робоча сила, зростаючий попит давали їм можливість у значних. масштабах розводити худобу для збуту на ринку. Товарно-грошові відносини проникали і в господарства селян, що зумовило появу товарного городництва. . Найбільшого свого поширення воно набуло поблизу великих міст і містечок.

На українських землях здавна влаштовувалися великі й малі ярмарки, торги й базари, їх кількість помітно збільшилася з середини XVII до кінця XVIII ст., що засвідчує про нарощування економічного потенціалу. Так, якщо 1665 р. відбулося лише40 ярмарок, то десь через сто років тільки на Лівобережжі їх щороку діяло уже 350. "У другій пол. XVIII ст. ярмарки збиралися щороку на Слобожанщині більш як 200 разів, а на Закарпатті - понад 70. Та чи не найбільшої слави зажили на цій ниві Полтавська і Чернігівська губернії, де тільки 1802 р. відбулося 394 ярмарки.

Дальше, поглиблення поділу праці, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробств сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими районами України. Таким чином утворився своєрідний "торговий" ланцюг від південних районів далеко на захід, охоплюючи Лівобережжя, Слобожанщину і Правобережжя. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходились по містах і селах, незважаючи на державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, мита тощо. Ведучи торговельні операції, населення різних українських земель, як правило, не визнавало її політичної розчленованості, що свідчило про прагнення до економічної та національної спільності.

І які ж процеси відбувалися і в південних украінських землях, звідки значна частина товарів надходила до центральних районів Російської держави. ' Документи тих років засвідчують збільшення торгових операцій казни і окремих купців-підрядчиків, кількісне зростання ярмарків тощо. Зокрема, вироби з Новомиргорода (Єлисаветградський повіт) можна було придбати навіть у Москві.

Потрапляли російські товари, зокрема з найбільшого в Росії Макар'ївського ярмарку, який збирався біля Нижнього Новгорода, навіть на території західноукраїнських земель. На місцевих торгах і ярмарках можна було зустріти різноманітні вироби. Поти їх розвозили скупники по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. Зви чайно, роздрібна ціна на сільськогосподарську і промислову продукцію набагато зростала. Більшість і них перед цим побувала на харківських, роменських київських, бердичевських ярмарках. Зокрема, на Пів нічну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозилась солона риба, заячі, козячі шкіри, смушки, ікра тощо. Вони збувалися на ярмарках і торгах, а також вивозилися до іншої провінцій Австрії. Торговельні зв'язки західноукраїнські міста мали насамперед з Москвою, Києвом, НІ жином, Путивлем і Севськом.

У зворотному напрямку відправлялися текстильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутро, смушки, овчини, юхт папір. Товари, перш ніж потрапити до покупця, про ходили через митниці на кордонах між Польської) і Російською державами (Васильківську, Станківську, Сорокашитську, Кам'янські й ін).

Темпи розширення і навіть перспективи російсько-українського економічного взаємообміну, зал жали багато в чому і від транспортних зручності та безпечності перевезення виробів, прокладання нових доріг. Таким чином з'явилися ноі маршрути руху товарів, а старі, колись жваві й велюдні, забувалися.

Інтенсивність розвитку внутрішньої й зовнішньо торгівлі продуктивно позначилася на динаміці п> ступу всіх галузей господарства, спричинили значні, хоча й неоднозначні зміни етносоціального харатеру.

3. Українська державність

Державоутворення для населення українських земель хронологічно не збіглося з формуванням їх. нації. І формально, і об'єктивно це незалежні процеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквідація) основних елементів середньовічної етнічної державності на Україні як наслідок централізаторської політики царизму, особливо Петра І й Катерини II, відбувається водночас з появою у надрах народності первісних ознак буржуазної нації. Та, як це не парадоксально на перший погляд, без розгляду феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не можна в усій повноті усвідомити потенційні можливості українців при збереженні своєї національної самобутності, забезпеченні власного існування як. етносу. В період виникнення нації традиції усього попереднього розвитку продовжували позначатись на багатьох сферах духовного життя місцевого населення, навіки відкладалися у людській пам'яті. .

І все ж історичні реалії були такими, щоб українська феодальна державність з яскраво вираженими етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже в завершеному вигляді (це не суперечить тому факту, що окремі органи управління ще формувалися або не були законодавче закріплені) *. Народна ініціатива в один із найскладніших і переломних етапів історії створила життєздатний суспільно-політичний організм, який став важливим засобом у справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шляхетської експансії та об'єднання (як передбачалося) України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати соціальний характер Української держави, яка стала надійним інструментом проведення політики козацької старшини і придушення антифеодальних виступів селянсько-козацьких мас.

Нарешті ще одне питання, яке потребує якнайпильнішої уваги і виваженого розгляду. Йдеться про подальший розвиток державності на Україні після 1654 р. Відомо, що царський уряд визнав якнайширшу автономію українських земель у складі Росії ("Березневі статті" 1654 р), Однак юридична норма в цьому випадку докорінним чином відрізнялася від реального життя. Існування автономних прав України, закріплених політичними актами гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути ні довготривалим, ні міцним, і справа тут не тільки у "злодійстві" та "підступності" російських царів чи "безхарактерності" та "слабовольності" українських гетьманів, а й у впливі об'єктивних історичних факторів. Саме життя досить часто вносило свої корективи та зміни. Так, у XVIII ст. збільшення населення на Запоріжжі й ускладнення в зв'язку з цим функцій управління та суду зумовили появу тут нових адміністративно-територіальних одиниць - паланок (округів). Напередодні ліквідації так званої Нової Січі (1734-1775) їх, наприклад, налічувалось 8: Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська. А План Запорізької Січі 1773 р.

Але головним, звичайно, було те, що у складі монархічної, абсолютистської Росії українська феодальна держава у її демократичній, республіканській формі була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її суспільно-політичні інституції повинні були поступитися загальноімперським. Цей процес тривав кілька десятиліть і завершився лише на початку 80-х рр. XVIII ст. Дослідники вважають, що він пройшов чотири етапи: перший - 1657-1708 рр.; другий - 1708-1727 рр.; третій - 1727-1764 рр; четвертий - 1764-1786 рр. З них разючіші, справді руйнівні зміни залишив після себе другий (петровський) етап, коли у значно ширших масштабах і, головне, більш цинічними методами на Гетьманщині почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури. Безперечно, найважливішими напрямами політики обмеження, а згодом і ліквідації автономії України були підпорядкування фінансової системи, позбавлення можливості міжнародних зносин, реформування судово-адміністративного апарату та заміна його тим, який діяв на території усієї імперії. У подальшому на Лівобережжі поступово було запроваджено воєводське правління, скасовано інститут гетьманства (1764) і зруйновано Запорізьку Січ (1775), а також перетворено козацькі полки на регулярні карабінерні полки царської армії (1783). Заповзятливо провадили централізаторську політику на Україні царські воєводи, а також чиновники Малоросійського приказу (1662-1722) та Малоросійської колегії (1722 - 1727, г764-1786).

Створення власної держави засвідчило про величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу. В умовах постійної зовнішньої агресії, іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, різні верстви суспільства, насамперед козацтво, зуміли збудувати державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси і республіканську демократичну форму організації управління. Молода держава відігравала важливу роль. консолідації корінного населення на боротьбу проти польсько-шляхетського панування та визволення території України від іноземних загарбників. У тих політичних обставинах вона об'єктивно сприяла й гарантувала розвиток етносоціальних процесів, поступове конституювання української народності у вищу форму етнічної спільності - націю.

4. Культурні риси і мовні особливості українців

Однією із найяскравіших ознак формування будь-якої народності (а пізніше й нації) безперечно є зародження та розвиток її мовної стихії. На думку більшості радянських учених, сучасні східнослов'янські мови оформилися протягом XIV-XV ст. Разом із тим деякі мовознавці (часом не безпідставно) прагнуть відсунути цю хронологічну межу у глибину століть і наполягають, зокрема, на пошуках витоків безпосередньо української мови ще в період існування Київської Русі. У ній від самого початку (приблизно X ст) існувало дві літературні мови: давньоруська світська і старослов'янська церковна. Причому остання стала фактором у розвитку як давньоруської, так і староукраїнської літературних

Зрозуміло, що мовні процеси були невіддільні від становлення своєрідної культури українців. А вона л обумовлювалася характером господарських занять ^ тих. - часів, регіональними природно-географічними; умовами і традиціями. На фоні загальних східнослов'янських рис у ній поступово викристалізовувалися Л і специфічні (етнодиференційні) ознаки.

середньовіччя українська народність уже досить добре була відома в країнах Західної Європи: знали її територіальні межі, мову, побут і звичаї, виділяли окремі етнографічні групи (згадаймо, наприклад, поширення у ряді країн праці Г. Боплана "Опис України"). Із розкладом феодального ладу почався новий етап в її історії - формування нації.

Визвольна війна проти шляхетської Польщі 1648-1654 рр. дала могутній поштовх багатогранній творчості українського народу, в якій знаходили відображення усі сфери його буття. З безмежної стихії соковитої народної мови народжувалася національна. Поступово вона закріплювалась у писемності, місцевому законодавстві, діловому листуванні тощо. Уже Б. Хмельницький в своїх листах вживав живе розмовне слово. Ось він пише 21 лютого 1652р. путивльському воєводі Ф. Хілкову: "... Паметни мибудучи милости єго царского величества за битности в Путивлі боярина князя Семена Василієвича Прозоровского*, приятеля нам велце жичливого, которий за нас до єго царского величеств'а во всем причинялся, і ми на всякне услуги єго царского величества готовисмо били. І тепер іж по указу єго царского величества, ваша милость господине околничий і воєводо княже Федоре Ондрієвич Хілков, зостаєш в Путивлі. Тішимся с того і жичим абис в добром здоров'ю єго царскому величеству служил і на нас ласкав бил. За тоє, што нас, ваша милость, писмом наведит рачил, велце дякуєм. А якосмо перед тим готовії били повеленіям єго царского величества повиноватися во всем, і слу^дт так і тепер просим, штоби 'єго царскоє величество нас от служби своєй царской не откидал, і от ласки не отдалял, і под кріпкую руку свою приняти рачил, і єслі би неприятелі якиє на нашу віру і на нас наступовали, аби нас єго царскоє величество посилковат і боронит рачил. Рачся, ваша '• милость, причинит: остаток устне посланец вашсй милости прямую і ве ную повольност нашу ізвестит, которому во всем верит рач і па нас биті ласкавим. Здрав будь і богом храним;

З Чигирина 21-го дня февраля 1652.

Вашей милости во всем жичливий приятелі слуга Богдан Хмельницький, гетман з Войском Запорозским".

Літературна мова того часу збагачується перекладами творів святого письма, написаних книжною церковнослов'янською мовою. А в перекладі вони значно наближалися уже до народної української мови. Джерела другої пол. XVII ст. фіксують на - . Україні існування. різних говорів, котрі територіально можна поділити на південно-західні, північні та •' південно-східні. Та вони постійно взаємодіють, взаємозбагачуються. Характерним для населення українських земель, що ввійшли до складу Російської держави, стає звуження сфери вживання польської мови, яку витісняє російська.

У XVIII ст. тодішня українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття у ній виразніше виступає народне - Воєвода Путивля, який був попередником Ф. Хілкова.

За приклад можна взяти відомі літописи Самовидця і Величка, створення яких завершилося па початку XVIII ст. їх письмо близьке до розмовної мови і містить багато народних фразеологізмів, збагачене прислів'ями, приказками, уривками пісень. Вони писалися у перехідний період, а тому в них ще містяться окремі полонізми і церковнослов'янізми. Про характер мови, зокрема літопису Самовидця, може дати певне уявлення уривок тексту про трагічний початок Північної війни (1700 р): "Того ж року король поленій Август Вторій зачал войну з королем шведским Карлюсом, войском своїм потягнул под Ригу, опроч войска коронного й литовского, где стояли усе літо. А о Воздвиженії честного креста по указу єго царского величества гетман запорожский Іван Мазепа послал своего войска на помоч королеві полскому часть з розних полков... Тая война зачалась зразу щасливо, бо городов войска царские, с козаками, с полковником полтавским й иних полков частю наперед прислани, побрали, й самий Ругодев * облегли, але за злою радою німецкою не доставали, тим убезпечаючи царское величество, же подьдадуть город доброволне, й тая зрада от тих же офіцеров німцов, зостаючих у войску московском (послідовала же), доставане города по-йшло упроволоку. А тим часом притягнул король шведскій з своїми войсками немалими, а передное войско почувши, Шереметов й козаки с оними споткалися й добре шведов сперли й рубали под городом Ковлем. Любо першей московское й козацкое воіско сперли, где й шляхти смоленской немало полегло, але наши шведов того ж часу много побили, п видячи й маючи певних язиков, же сам король шведский з великими потугами наступает, мусіли до окопов царских уступити, а шведи вслід за ними прийшли... " (Літопис Самовидця. - К., 1971. - С.163). Петро І реформою 1708 р. офіційно замінив церковнослов'янский шрифт цивільним як у Росії, так і на Україні. У XVIII ст. при спілкуванні українського населення спостерігалась вимова "%" як тверде вимовлення приголосних перед "е" (щасливе, банкетах) і ряд інших народно-розмовних особливостей. Остаточне завершення переходу від старої української мови до нової літературної сталося наприкінці століття. . Красномовним доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору І.П. Котляревського "Енеїда", написаного на народній основі. Чільну роль у процесі витіснення старої мови і заміни її новою відігравала українська школа

Проте змальовувати становлення національної (І культури і мови українців після політичного акту І входження України до Росії у 1654 р. однозначно, - лише рожевими фарбами, було б невірно, прямим відступом від історичної дійсності. За нових умов політичної ситуації духовне життя на території українських земель багато в чому суперечило імперським планам царського уряду. Нова генерація українських "панів" - козацька старшина, досить швидко зорієнтувалася в усіх складнощах суспільного буття і, як правило, з готовністю та поспішністю переймала російські звичаї, мову й урядове письмо. Уже в період ' правління Петра І російська мова усе ширше вживається па Україні: і не лише в діловодстві, приватному спілкуванні, а й у письменстві. Поступово цензура насильно виключає з друку застосування мови українців. Логічного завершення царська антиукраїнська політика набула в 60-х роках XIX ст., коли мова і культура українців фактично були заборонені.

5. Визвольна боротьба та антифеодальні рухи. Формування суспільної свідомості

Етносоціальні процеси на Україні за доби пізнього феодалізму розгорталися не ізольовано, а в тісному зв'язку з іншими суспільними явищами. Сьогодні ніхто з серйозних дослідників не заперечуватиме того факту, що формування української народності, а згодом нації відбувалось в умовах гострих соціальних суперечностей, зіткнення різних, часто-густо полярних інтересів тих чи інших станів та верств. Фактором, що справляв значний вплив на етнічну ситуацію, була могутня хвиля визвольного руху народних мас, спрямована на визволення українських земель з-під влади іноземних держав.

У цьому поступі налагоджувалися зв'язки між різними групами населення, на значмо вищий рівень підносилася їх етнічна свідомість. Слід, очевидно, враховувати і той факт, що визвольна та антифеодальна боротьба сприяла встановленню контактів між представниками різних етносів, що населяли Україну.

Безперечно, соціальна боротьба періоду пізнього феодалізму характеризувалася й новими явищами. В умовах поступової деформації панівного способу виробництва, зародження в його надрах прогресивнішого укладу вона сприяла тим якісним змінам, які згодом призвели до становлення нових буржуазних. відносин, їх продуктом і стала українська нація.

На початку XVIII ст. набув поширення гайдамацький рух. На відміну від попередніх виступів, ядро яких локалізувалося у якомусь районі (переважно у Подніпров'ї), він відзначався значно ширшою географією дій повстанських загонів. Практично всі українські землі - Правобережжя, Лівобережжя і Слобідська Україна, Запоріжжя були охоплені полум'ям гайдамаччини. У ній брали участь місцеві селяни, населення різних суспільних категорій України, а також втікачі з Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі та з інших земель. Треба враховувати, що тоді значні маси людей не мали постійного місця проживання, шукали кращої долі, часто міняли роботу та рід занять, знайомилися з представниками різних груп населення, а тому в них поступово вироблялися стійкі погляди на актуальні та животрепетні питання тогочасної дійсності. Сподівання здобути жадану волю приводило їх на Запоріжжя. Із Січі вийшли, як правило, усі керівники гайдамацьких загонів та їх найактивніші учасники.

Отже, загальноукраїнський характер гайдамацького руху XVIII ст. на сучасному етапі розвитку історіографії є вже цілком визнаним фактом. Та не слід недооцінювати і регіональних особливостей цього соціального явища.

Історія гайдамаччини складається з кількох етапів, кожному з яких притаманні свої особливості й специфіка. Незмінною залишалася лише тенденція до дальшого, збільшення загонів повстанців, поглиблення розуміння ними завдань і перспектив боротьби, зміцнення організаційних засад масового антифеодального руху. Першим великим повстанням, яке відрізнялося від багатьох дрібних, став виступ 1734 р. під керівництвом сотника Верлана, який характеризувався гострим соціальним спрямуванням. Гайдамацькі загони чинили справедливий суд над представниками панівного класу (незалежно від їх етнічної приналежності), громили маєтки магнатів і шляхти, експропріювали їхнє майно. Надзвичайно важливо і те, що селяни знищували актовий матеріал, зокрема грамоти, купчі, люстрації, що підтверджували правовий статус феодала - власника на землю і підданих - кріпаків.

Боротьба за волю, землю, соціальну справедливість, спільна небезпека під час бойових дій, загроза поневолення долали етнічні, релігійні та інші перепони, що ними намагалися роз'єднати представники панівного класу повстанців різних народностей. Приклади таких ефективних спільних дій дала визвольна війна угорського народу проти австрійських Габсбургів 1703 - 1711 рр. Від самого початку повстання важливим його стратегічним районом стали Береговицький і Мукачівський комітати на Закарпатті. Місцеве українське селянство було тим резервом, з якого черпали свої сили ватажки Томат Есе і Альберт Киш, а після оголошення Бережанської відозви (травень 1703 р) - визнаний керівник визвольного руху Ференц Ракоці II. Існує також ціла низка фактів про те, що в цих подіях на боці повстанців брали участь

Не відрізнявся від гайдамаччини за своєю соціального природою і спрямуванням рух опришків на І західноукраїнських землях, їх єднали тактика дій, структурна побудова, соціальний склад, спільність загальної мети і конкретних завдань. Обом цим явищам був притаманний універсальний характер, оскільки кожен з них мав спрямування на розв'язання ряду соціальних питань і на об'єднання розчленованих політичними кордонами українських земель.

Рух опришків охоплював не лише Галичину, Північну Буковину, Закарпаття, а й досить часто зливався з діями гайдамацьких загонів на Правобережній та Лівобережній Україні, Запорізькій Січі. Слід відзначити ще один важливий аспект цього соціального явища - поліетнічний склад повстанців. Крім українців, які становили їх основу, загони опришків поповнювали вихідці з Молдавії, Польщі, Угорщини. Можна стверджувати, що опришківську "школу" боротьби пройшли тисячі пригноблених мас українського, а також інших сусідніх народів. д р

Опришківський рух тривав майже до середини XIX ст., проте найвищого розмаху досяг тоді, коли його очолив легендарний Олекса Довбуш (1738 - 1745), а згодом Василь Баюрак (1744 - 1754) та Іван Бойчук (1755 - 1759). Практично вони діяли на всьому західноукраїнському регіоні. Документи фіксують напади на представників панівного класу в ряді повітів Галичини, окремих жупах Закарпаття, у більшості буковинських областей. Відомі факти походів ватаг опришків на Поділля і Волинь. У 1754 р. Іван І Бойчук із побратимами вирушив на Запорізьку Січ, А звідки здійснив з гайдамаками спільний похід на Правобережжя.

Якісно новий етап антифеодального руху на Україні тісно пов'язаний із подіями Коліївщини - великого народно-визвольного повстання, яке вибухнуло у 1768 р. на Правобережжі і справило помітний вплив на загострення соціальних суперечностей в інших районах українських земель. Порівняно з попередніми гайдамацькими виступами Коліївщину характеризували чіткіша організаційна структура, наявність єдиного керівного центру та певного плану дій. За масштабністю, динамізмом соціальних суперечностей і рівнем свідомості народних мас, різноманітністю форм практичних дій Коліївщина належить до найбільших антифеодальних виступів епохи пізнього феодалізму.

Під час Коліївщини зросла соціальна активність селян і рядових козаків, більшої визначеності та цілеспрямованості набрали їхні ідеали й наміри. Так, на відміну від попередніх гайдамацьких виступів, уже висувалося завдання ліквідації усього панівного класу ("бити панів і очищати землю від них"). Не менш радикально передбачалося розв'язати інші соціальні питання. На випадок перемоги повстання оголошувалось знищення панщини і, очевидно, феодального землеволодіння ("жито і всякий хліб будете збирати на свою користь"). В ході народного виступу рядки із повстанських документів реалізувались в практичних діях селянських мас. Багатий фактичний матеріал, який є нині у розпорядженні дослідників, свідчить, що діяльність королівських органів влади була фактично паралізована в межах Богуславського, Корсуньського, Канівського, Звенигородського, Черкаського, Чернігівського, Білоцерківського та інших староств, в ряді ключів і навіть повітів. У контрольованих повстанцями містах і селах виникали органи селянсько-козацького самоврядування, які перерозподіляли земельні угіддя, регламентували виконання феодальних повинностей тощо.

Визвольні ідеї Коліївщини, незважаючи на значні нашарування релігійних закликів та царистські ілюзії, домінували в багатьох повстанських документах, звучать зі сторінок зізнань М. Залізняка та протоколів допитів інших отаманів. Уже під час першого допиту в Каргопільському карабінерному полку (26 червня 1768 р) М. Залізняк заявив, що основне завдання своєї боротьби він бачив у "искоренении показавшихся в Польше конфедератов" й знищенні феодалів та їх приспішників скрізь, "где сколько найдено".

Царські й польсько-шляхетські війська разом готували розгром повстання. 26 червня 1768 р. були схоплені М. Залізняк та І. Гонта, разом із якими у полон потрапило близько 3 тис. селян і козаків. Протягом липня зазнали поразки загони С. Неживого, І. Бондаренка, М. Швачки, загинув у битві А. Журба та інші найближчі сподвижники М. Залізняка. Репресивна машина царської Росії та шляхетської Польщі працювала на повну потужність. Спеціальні королівські суди у селі Сербії та містечку Кодні щоденно відправляли па ешафот сотні повстанців (серед них був І. Гоита). Багатогодинні допити провадили також царські інквізитори. Наприкінці літа 1768 р. ухвалила своє рішення Київська губернська канцелярія, за яким після жорстоких фізичних покарань на каторжні роботи у Нерчинськ були заслані М. Залізняк та його сподвижники.

Значення повстання 1768 р., як і гайдамацького руху загалом, в історії боротьби народних мас України переоцінити важко. Він на багато десятиліть залишив глибокий слід у пам'яті. селян і рядового козацтва. В періоди дальшого посилення феодально-кріпосницького гніту селяни мріяли про часи, коли вони зі зброєю в руках виступлять проти ненависної шляхти і козацької старшини, здобудуть землю і волю. На Правобережжі поширювались пісні, думи і легенди про героїв Коліївщини. Зокрема, в 1789 р. з'явилися чутки про сина І. Ґонти, який нібито прийде визволяти український народ.

Висновки

Отже, читач мав змогу познайомитися з деякими, на пашу думку, найважливішими етапами перехідної епохи, від феодалізму до капіталізму, коли відбувався інтенсивний процес формування української нації. Він був далеко не простим і однозначним. Навіть на другу пол. XVII ст. панівний спосіб виробництва ще далеко не вичерпав до кінця своїх потенціальних можливостей. Тривала боротьба того, що уже відживало, і нового, яке розвивалося мляво та не досить динамічно. Потрібен був час, щоб елементи буржуазного способу виробництва визріли, зміцніли і нарешті утвердилися на величезному обширі українських земель.

Український народ протягом багатьох сторіч свого І існування прагнув створити власну державу. Це був Д - природний і глибоко прогресивний процес, притаманний усім народам. І не вина, а трагедія українців як. окремого етносу була в тому, що історичні обставини склалися по-іншому - лише протягом кількох десятиліть на Україні (і то лише на Гетьманщині) існувало повноцінне державне об'єднання. Адже державотворчий процес українського народу було силоміць зупинено. Послідовно знищувалися політичні інститути Української держави на Лівобережжі та Слобожанщині. У середині 70-х рр. XVIII ст. була ліквідована Запорізька Січ. Самодержавні структури утвердились також на Правобережній Україні, яка наприкінці XVIII ст. увійшла до складу Росії. Відсутність єдиної держави певною мірою компенсував могутній визвольний рух, який не вщухав протягом багатьох століть. Він виконував об'єднавчу функцію і сприяв налагодженню міжетнічних контактів українських земель, розчленованих політичними кордонами.

Формування української нації (як, до речі, і народності) - процес складний і довготривалий. Отож навряд чи доцільно (і можливо) визначати його часовий проміжок. З'ясовано, що він коливався у межах XVII-XIX ст. і пройшов ряд етапів. Серед них другій половині XVII-XVIII ст., безумовно, належить одне. з провідних місць.