Проголошення незалежності України та розгортання державотворчих процесів на початку 1990-х років

Реферат з історії України

«Проголошення незалежності України та розгортання державотворчих процесів на початку 1990-х років»

План

Вибори до Верховної Ради України (ВРУ) 1990 p. Прийняття Декларації про державний суверенітет України

Спроба державного перевороту в СРСР і ставлення до нього різних суспільно-політичних сил

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, вибори Президента України

Припинення існування СРСР, історичне значення проголошення незалежності України

Створення нових владних структур в незалежній Україні

Партійне життя у 90-ті роки. Молодіжний та студентський рух

Вибори до Верховної Ради України (ВРУ) 1990 p. Прийняття Декларації про державний суверенітет України

1990 р. в Україні розпочався перший етап державотворення - після виборів до Верховної Ради УРСР у березні цього року остання стала працювати у парламентському режимі. Після того, як Російська Федерація прийняла декларацію про державний суверенітет Росії, ВР УРСР 16 липня 1990 р. прийняла перший законодавчий акт, виходячи з якого розпочалося будівництво незалежної української держави - Декларацію про державний суверенітет України. У ній було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю й закріплено три види суверенітету - державний, народний і національний.

Документ проголосив державний суверенітет України - верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території; національний суверенітет - невід'ємне право української нації на самовизначення; народний суверенітет - народ України (громадяни всіх національностей, які проживають в Україні) визнано єдиним джерелом державної влади. Декларація складається з 10 розділів: самовизначення української нації; народовладдя; державна влада; громадянство Української РСР; територіальне верховенство; економічна самостійність; екологічна безпека; культурний розвиток; зовнішня і внутрішня безпека; міжнародні відносини.

Декларація закріпила право народу України на володіння, використання і розпорядження національними багатствами держави. Україна проголосила своє право на власні Збройні сили, внутрішні війська і органи державної безпеки, участь у міжнародних відносинах, як самостійна держава. У відповідності до Декларації було виправлено статті Конституції, а пізніше проголошено самостійність і утворення незалежної української держави.

Спроба державного перевороту в СРСР і ставлення до нього різних суспільно-політичних сил

19-21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія зробила останню спробу врятувати СРСР і свою монопольну владу в ній шляхом державного перевороту. «З метою захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Союзу РСР» Державний Комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв, вирішив припинити діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонити мітинги, вуличні походи, демонстрації та страйки, запровадити комендантську годину та обшук громадян, встановити контроль над засобами масової інформації (цензуру). Інша постанова ДКНС обмежила перелік центральних і московських газет кількома лояльними, на погляд ДКНС, виданнями. Під приводом дотримання надзвичайного стану у Москву було введено війська. ДКНС планував спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова, Донецька, Харкова та деяких інших міст, ліквідувати суверенітет республіки і зародки народовладдя.

Тогочасний Голова Верховної Ради Л. Кравчук досить стримано сприйняв пропозицію представників Народної ради (демократичної фракції парламенту) щодо об'єднання зусиль у боротьбі проти перевороту, попередив їх про можливі наслідки, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення надзвичайного стану.

Обтічною й невизначеною виявилася і заява Президії Верховної Ради УРСР, прийнята після майже дводенної дискусії ввечері 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Пропонувалося зробити все, щоб уникнути дестабілізації становища й загострення соціально-політичної ситуації, утриматися від страйків, мітингів і маніфестацій (як того і вимагав ДКНС).

Найрадикальнішим було внесене на вимогу представників Народної ради положення, що постанови ДКНС «не мають юридичної сили на території України». Не погоджуючись з перестрахованою позицією обережних противників і потаємних прихильників перевороту, частина членів Президії і народних депутатів (В. Гриньов. О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський) оголосили власну заяву, в якій утворення та дії ДКНС визнавалися неконституційними і незаконними, проголошувалася підтримка демократичних сил Росії, в разі спроб захоплення влади у республіці народ закликався до непокори.

Представники Народної ради, що зібралися 19 серпня 1991 р. у Спілці письменників, заявили протест проти антиконституційного державного перевороту і вирішили згуртувати опозиційні сили. Наступного дня на засіданні Народної ради утворилася коаліція «Незалежна демократична Україна», яка об'єднала 27 партій і рухів.

Народний Рух України вже до середини дня 19 серпня підготував заяву з приводу державного перевороту в СРСР. У ній ДКНС названо неконституційним органом. Навпаки КПУ закликала у своїй шифрограмі всі партійні організації на місцях підтримати ДКНС, керуватися його документами.

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія ВРУ, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них - Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю депутатів. Як наслідок цього Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум. Під час референдуму 1 грудня на який виносилося питання «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України», Акт дістав підтвердження 90,32 % громадян, які брали участь в референдумі. За ходом референдуму спостерігали представники державних органів, політичних партій і рухів, держав колишнього СРСР і зарубіжних країн, міжнародних організацій, українські та іноземні журналісти. Референдум підтвердив волю українського народу жити в самостійній соборній українській державі.

Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України засвідчила не стільки про перехід парламентської більшості на самостійницькі позиції, хоча без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлося, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію, про тактику поступки у гаслах з метою подальшого вихолощення змісту цих гасел. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах й груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, зробила свідомий вибір на користь самостійності.

Ще, у липні 1991 р. ВР УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Україна стала парламентсько-президентською республікою. У вересні відбулося висування кандидатів на посаду Президента. Спочатку передбачалося від демократичних сил запропонувати одну взаємоузгоджену кандидатуру. Але угоди про спільні дії демократичних сил досягнути не вдалося. Велика рада Руху більшістю голосів висунула кандидатом у Президенти В. Чорновола, рада УРП - Л. Лук'янен-ка, громадська організація Українська Духовна республіка - О. Бердника, партія зелених України -Ю. Щербака, Союз «Чорнобиль» - В. Яворівського. До списків претендентів увійшли також колишній лідер депутатської більшості у Верховній Раді О. Мороз, поет Б. Олійник, міністр сільського господарства О. Ткаченко та багато інших. Загалом власних кандидатів висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань і рухів, 97 трудових колективів. Визначений Законом рубіж у сто тисяч підписів змогли подолати лише сім з них: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, О. Ткаченко, В. Чорновіл та І. Юхновський. Вони й були зареєстровані кандидатами у Президенти.

1 грудня 1991 р. близько 32 млн громадян (84% внесених у списки) взяли участь у виборах. Леонід Кравчук отримав майже 20 млн голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України (1991 - 1994).

Припинення існування СРСР, історичне значення проголошення незалежності України

8 грудня 1991 р. на території Білорусії голови делегацій України (Президент Л. Кравчук), Росії (Президент Б. Єльцин) та Білорусі (Голова Верховної Ради В. Шушкевич) прийняли документ який проголошував припинення існування СРСР та уклали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті її підписали керівники Азербайджану, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану.

Прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України стало вінцем багатовікових державотворчих пошуків українського народу. Адже в цьому історичному документі закріплювалися незалежність України і створення самостійної української держави, яка дістала офіційну назву «Україна». Проголошувалися неподільність і недоторканість території України, а також те, що віднині на цій території мають чинність виключно Конституція і закони України. Україна стала вагомим чинником міжнародних відносин.

Створення нових владних структур в незалежній Україні

Становлення нової української держави відповідно до Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. відбувалося в умовах розпаду СРСР. Перед молодою державою постало головне питання - формування трьох гілок державної влади: законодавчої, виконавчої і судової. Невідкладними для вирішення були і залишаються питання демократизації суспільного життя, перехід від планової до ринкової економіки, розбудова і реформування Збройних Сил України, забезпечення міжнаціонального і соціального миру у суспільстві.

Особливістю формування законодавчої гілки влади було те, що до 1994 р. продовжувала діяти «стара» Верховна Рада, обрана ще за існування СРСР у 1990 p., коли в інших державах, які виникли після розпаду Радянського Союзу, були проведені вибори до нових парламентів. Переборюючи протистояння між комуністичною більшістю і демократичною опозицією, ВР України прийняла близько 400 законів.

В складних умовах відбувалося становлення виконавчої влади. В Україні було запроваджено пост Президента. Першим президентом України 1 грудня 1991 р. обраний Л. Кравчук. У 1994 р. відбулися позачергові вибори Президента - на цей пост обрано Л. Кучму. Не виправдало себе запровадження поста представника Президента України в областях, районах, містах Києві і Севастополі (1992 - 1994). На сьогодні органами виконавчої влади на місцях є державні адміністрації. Основним недоліком державного будівництва в Україні є протистояння між законодавчою і виконавчою гілками влади, що дещо пом'якшилося з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 року.

Було удосконалено судову систему, створено Конституційний Суд України.

До сьогодні Україна являє собою поєднання змішаної (парламентсько-президентської) республіки і радянської влади. Складним виявився процес формування автономії Криму. В 1990 р. Кримський півострів отримав статус Автономної республіки, що і закріплено у Конституції України. На першому етапі там навіть було обрано свого президента (перший і останній президент - К. Мешков), щоправда пізніше ВР Автономної Республіки Крим скасувала цей пост. 1998 р. прийнято нову конституцію Криму. Сьогодні кримсько-татарське населення Криму вимагає встановлення у Криму національної автономії.

При вирішенні соціально-економічних проблем не вдалося запобігти таких негативних явищ, як інфляція, падіння життєвого рівня основної частини населення.

У жовтні 1991 p. BP України затвердила концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. Відповідно до неї Україна проголошувалася нейтральною, без'ядерною та позаблоковою державою. 6 грудня 1991 р. прийнято закон «про Збройні Сили України», що заклав правову базу для реформування армії. Розпочалося поетапне скорочення армії та флоту. 1993 р. прийнята воєнна доктрина України. До сьогодні головними проблемами армії є незадовільне матеріальне постачання частин, коли коштів, що виділяються державою, ледь вистачає на виплату зарплат військовослужбовцям, а також остаточна невирішеність проблем Чорноморського флоту.

Партійне життя у 90-ті роки. Молодіжний та студентський рух

Після проголошення незалежності і заборони КПУ фактично всі політичні партії стали на самостійницькі позиції. Президент Л. Кравчук прагнув спиратися на центристські сили демократичного спрямування. З цією метою створено Конгрес національно-демократичних сил. У ряді партій відбувся розкол - від Української республіканської партії відкололася Українська консервативно-республіканська партія на чолі з С. Хмарою, від Руху відколовся Всеукраїнський Рух на чолі з Л. Скорик. «Розкольники» критикували своїх однопартійців за їх співпрацю з «партією влади», виступали за більш швидкі економічні та політичні реформи. Утворюють нові партії: 1991 р. на базі забороненої КПУ утворена Соціалістична партія України на чолі з О. Морозом, Ліберальна партія (І. Маркулов), 1992 р. ОУН трансформувалася в Конгрес українських націоналістів (С. Стецько), 1993 р. відновила свою діяльність Комуністична партія України на чолі з П. Симоненко, утворено Трудовий конгрес України (А. Матвієнко), 1994 р. утворено Селянську (Аграрну) партію на чолі з С. Довганем. Загалом на 1995 р. було зареєстровано понад 30 політичних партій. Виникли такі громадські організації як Український союз промисловців і підприємців, Спілка офіцерів України. Профспілкові організації, що до 1991 р. були об'єднані Українською радою професійних спілок, трансформувалися у Федерацію профспілок України. Однак профспілки так і залишилися придатком адміністрації. їхня незначна роль у захисті прав трудящих призвела до утворення незалежних профспілок - Всеукраїнського об'єднання солідарності трудівників, Профспілки працівників Збройних Сил України тощо. Нові профспілки вимагають поділу з офіційними профспілками приміщень, _>у>майна, оздоровчих закладів, рішуче підтримують страйкову боротьбу.

З кінця 80-х pp. починається розпад офіційних молодіжних і дитячих організацій - комсомолу, піонерської, жовтенятської. Надзвичайно заполітизовані, ці організації вже не відповідали інтересам молоді. Зароджуються нові організації. Однією з перших з'явилася Українська студентська спілка (УСС), яка спочатку висувала економічні вимоги і була схожою на студентські профспілки. Утворюються Спілка незалежної української молоді (СНУМ), Всеукраїнське студентське братство (ВСтуБ) тощо. Однак невдовзі студенти висунули й політичні вимоги: 2 жовтня 1990 р. в центрі Києва на майдані Незалежності (тоді площа Жовтневої революції) у наметовому містечку почалося голодування студентів України, яке очолили О. Доній та В. Чемерис. Вони вимагали відставки голови уряду В. Масола, відмови від підписання союзного договору, передачі місцевим органам майна КПРС і ВЛКСМ, проведення перевиборів на багатопартійній основі. В результаті переговорів влада пішла на певні поступки - В. Масол пішов у відставку. Ці події засвідчили зростаючу роль молоді в політичному житті незалежної України.

Пізніше створюються нові молодіжні організації при різних партіях - молодіжна організація при Русі, молодіжна християнсько-демократична організація, відроджено й організацію лівого спрямування - комсомол. Відродився «Пласт», з'явилася Спілка піонерських організацій України.

Література

Алексєєв Сергій Васильович, Ляшенко Євгенія Петрівна, Довбня Ольга Анатоліївна. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

Безотосний Микола Трохимович. Україна в добу сталінщини: історія опору / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. — К., 2002. — 128с.

Гісем О.В., Даниленко В.М., Левітас Ф.Л., Ольбішевський А.Л., Панченко П.П. Історія України ХХ ст. Для тих, хто готується до іспитів: Довідник / Інститут історії України НАН України; Київський міжрегіональний ін-т вдосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка / П.П. Панченко (ред.). — К. : Ніка - Центр, 1999. — 157с.