Причини Першої світової війни

Зміст

Вступ

1. Боротьба за новий переділ світу

2. Розробка планів війни та створення двох протиборчих блоків

3. Стан збройних сил напередодні війни, як показник підготовки до війни:

а) Французька армія

б) Англійська армія

в) Сербська і болгарська армії

г) Російська армія

д) Німецька армія

е) Австро-угорська армія

Висновки

Література

Вступ

Розпочати свою роботу мені хотілося б з найпростішого й необхідного, а саме з пояснення її назви й деяких особливостей.

За словами історика Джеймса Джолла, липнева криза 1914 р. що призвела до першої світової війни, виявилася в підсумку «найбільше повно документованою у сучасній історії». Проте дослідження, присвячені причинам війни, продовжують інтенсивно й майже безперервно публікуватися. У кожному разі у своїй роботі ставлю перед собою досить обмежену ціль. Зупинившись на роботах декількох авторів, висвітлити події що передували першій світовій війні

Дотепер дослідження з історії першої світової війни викликали подвійний інтерес. По-перше, вони фокусувались на найгострішій липневій кризі 1914 р., пройшовши через яку європейські держави (за винятком Італії - її можна назвати могутньою державою тільки з певним застереженням) виявилися в стані війни один з одним. По-друге, вони фокусувались на попередньому періоді - причинах, що йдуть коріннями в минуле, або "факторах", майже із самого початку, які й привели до війни.

Чи криються передумови виникнення війни в кризі липня 1914 р., у тім неймовірному клубку ситуацій, подій, рішень, що не міг бути розплутаний інакше як за допомогою збройного конфлікту? Або політичні, економічні, військові, соціальні й культурні причини війни визрівали протягом тривалого періоду; і чи був липень 1914 р. божевільним, але цілком передбачуваним кінцем хвороби, у той момент уже невиліковної, котра стала очевидної після повільного, оманного, навіть схованого інкубаційного періоду? Саме це питання продовжує хвилювати дослідників. Більше того, при розгляді робіт з даної проблематики виявляється формування двох "моделей" - "короткого" та "тривалого" періоду. Незважаючи ні на що, ці дві моделі існують дотепер і заслуговують більше уважного аналізу. В даній роботі автором основну увагу звернено на «тривалий» період, оскільки він краще відображає причини війни, тоді як липнева криза була лише приводом.

Часто, говорячи про "короткий" й "тривалому" періоди, особливо коли це стосується причин війни 1914-1918 р., ми розуміємо під цими двома категоріями кількість явищ і подій, часом досить різних і другорядних. В кінцевому рахунку це розходження двох різновидів історичного опису, і коли одні говорять про "короткий" період, то мають на увазі дипломатів, канцлерів - головних діючих осіб. Коли ж інші говорять про "тривалий" періоді, то предметом їхнього розгляду стає ще економічна й соціальна історія. Таке співвідношення двох підходів не є обов'язковим, але іноді воно виникає саме собою.

Якщо ми знову звернемося до уроків липня 1914 р., коли Європа дійсно перебувала на грані війни й миру й випробовувала на собі всю вагу цього вибору, що лякає його невідомістю й сумнівними спокусами, ми зможемо краще зрозуміти історію великого конфлікту і його місце в подіях нашої епохи. Сподіваюся, ця робота внесе свою лепту в обговорення даної проблеми.

1. Боротьба за новий переділ світу

Боротьба за новий переділ світу — за перерозподіл чужих земель, колоній, за захоплення ринків збуту товарів, сировини й ринків, накопичення капіталів — було основною причиною і війни, що спалахнула в 1914 р.

Грабіжницька, загарбницька війна 1914 р. зачіпала інтереси всіх європейських країн. Проте протиріччя між Англією й Німеччиною зіграли основну роль у виникненні й розвитку війни. З початку XX в. суперництво й боротьба між цими державами стали головними протиріччями у світі.

Англо-німецький конфлікт розвивався з неймовірною силою в багатьох напрямках. Насамперед протиріччя між Англією й Німеччиною виникли в області промислової конкуренції. Німецька буржуазія за допомогою військових контрибуцій і найжорстокішої експлуатації робітничого класу створила до початку XX в. передову промисловість. За рівнем промислового виробництва Німеччина перегнала Англію й посіла перше місце в Європі. На європейському ринку німецькі товари усе більше витісняли англійські. У той час як на ринках Європи Німеччина реалізувала 76% свого експорту, Англія — тільки 38%. До того ж у самій Англії німецькі капіталісти реалізували 11% усього свого експорту. Подібне положення не могло довго тривати. Власники бірмінгемської металургійної індустрії й манчестерської текстильної промисловості не мирилися з успіхами своїх німецьких конкурентів. Англійські промисловці наполегливо жадали від свого уряду, щоб він швидше поклав кінець німецькому промисловому просуванню , і в першу чергу заборонило б ввіз в Англію німецьких металургійних і текстильних товарів.

Не менш серйозним був конфлікт між Німеччиною й Англією питанню про колонії. Площа англійських колоніальних володінь перевершувала площу самої метрополії майже в 100 разів, у Франції — майже в 25 разів, у той час як колоніальне володіння Німеччини були більше площі метрополії тільки в 5 разів, і до того ж вони перебували в пустельних місцевостях Африки з дуже рідким населенням.

Німеччина, перетворившись у могутнього промислового суперника Англії, завзято почала домагатися розширення й своєї колоніальної могутності. Зміцнившись в 80—90-х роках X ст. у Центральній Африці, Німеччина неухильно намагалась приєднати до своїх володінь лежачі поруч із ними італійські колонії. На початку XX в. Німеччина, побудувавши залізницю Берлін — Багдад, наблизилася до Індійського океану.

Не менш напруженим був і франко-німецький конфлікт. Німеччина цілком розуміла, що пятиміліардна контрибуція, стягнена нею із Франції по закінченні війни 1870-1871 р., і відірвані від її найбагатші провінції - Ельзас і Лотарингія створюють постійну напругу у франко-германських відносинах. Політика реваншу за 1871 р. була майже для всіх французьких урядів незмінним (хоча й схованим) пунктом їхньої зовнішньополітичної програми.

У суперництві між Німеччиною й Францією додалися нові фактори. Конкуренція металургійних концернів, очолюваних у Німеччині Круппом і у Франції Шнейдером, зросла в XX в. до небачених розмірів. Ця боротьба загострювалася ще й тим, що Франція, володіючи 25% (у той час відомих у світі) покладів залізної руди, мала мізерно малу кількість кам'яного вугілля. Її багаті запаси вугілля після війни 1871 р. виявилися в руках Німеччини. У силу такого положення німецькі металургійні королі на чолі із Круппом рвалися відняти у Франції її запаси залізної руди, а їхні конкуренти - французькі промисловці з не меншою силою направляли свої зусилля на те, щоб повернути собі эльзасський кам'яновугільний район.

Боротьба між Німеччиною й Францією розпалювалася й навколо колоній. Німеччина додавала чимало сил до того, щоб відняти у Франції її деякі колонії. Між Францією й Німеччиною йшла суперечка, через Марокко. Німецькі політичні й військові діячі, а також фінансисти й промисловці зробили багато для того, щоб витиснути Францію з Марокко.

Таким чином, десятиліттями франко-німецьке зіткнення, що зріло, так як і німецько-англійські протиріччя, сприяли виникненню війни в 1914 р.

2. Розробка планів війни та створення двох протиборчих блоків

Опубліковані за кордоном й в Україні воєнно-історичні праці, присвячені підготовці світової війни, дозволяють установити процес вироблення генеральними штабами «планів війни» у тому розумінні, що у цей час вкладається в план операцій. План війни в сучасному розумінні представляється програмою діяльності всієї держави на відомий період років для захисту зі зброєю в руках своїх життєвих інтересів і насамперед своєї незалежності. План війни охоплює всі елементи підготовки до неї, що забезпечують досягнення її цілей шляхом застосування збройних сил, підкріплених всіма економічними й політичними заходами. У такому змісті плану війни не існувало до 1914 р. у жодній державі. Однак у Франції й особливо в Англії підготовка до війни в широкому державному масштабі почата була з моменту утворення вищих органів по обороні країни: у Франції — Вищої ради державної оборони в 1906 р. й в Англії — Імперського комітету оборони в 1911 р. Цими радами був проведений ряд заходів, ідейно підказаних певним планом війни. Щонайкраще розроблений план операцій належав Німеччині й охоплював означення її вихідних воєнних операцій. До економічного плану майбутньої війни в Німеччині приступлено було лише в 1913 р.

Початок стратегічної підготовки війни 1914-1918 р. може бути віднесене до 1871 р. Уже у квітні 1871 р. фельдмаршал Мольтке у своєму черговому мемуарі писав, що «найнебезпечнішим випробуванням для існування молодої Німецької імперії була б одночасна війна її з Росією й Францією, і тому що можливість такої комбінації не може бути виключена, те варто завчасно взяти до уваги засобу для оборони в таких умовах. Із цього моменту й аж до 1914 р., протягом 44 років, у Великому генеральному штабі в Берліні велася розробка плану війни на два фронти, в остаточному підсумку ясно встановив основну ідею операції проти Франції й Росії, чіткий розподіл всіх німецьких сил і характер первісних воєнних дій.

З підписанням у жовтні 1879 р. союзу з Австро-Угорщиною начальник німецького Генерального штабу встановлював роль австро-угорських збройних сил при спільній боротьбі обох союзників проти Франції й Росії. Із приєднанням Італії до Центрального союзу в 1882 р. у Берліні враховувалося використання італійських сил для військових цілей Троїстого союзу, але участі італійської армії ніколи не надавалося першорядного значення внаслідок хиткості військово-політичних зв'язків між Італією й Австро-Угорщиною.

Зате економічне поневолення Туреччини, особливо після прибуття в Константинополь німецької місії Лимана фон Зандерса, робило її слухняним знаряддям у руках Німеччини, а положення речей на Балканському півострові робило для німецької дипломатії небезпідставним розрахунок на можливість залучення на свою сторону Румунії й Болгарії й об'єднання, таким чином, в один суцільний фронт всієї середньої Європи від Північного до Середземного моря.

Два докори щодо стратегічної підготовки до війни звичайно ставляться Союзу центральних держав: відсутність писаної військової конвенції між ними, що жорстко визначала б взаємні оперативні зобов'язання контрагентів союзу, і умовчання про об'єднане керівництво союзними силами, особливо через територіальну нерозділеність держав союзу, що давала право вважати їхню територію єдиним театром війни. Однак перший докір почасти відкидається на підставі статті 1 союзного договору між Німеччиною й Австро-Угорщиною, по якій обидві держави зобов'язувалися допомагати один одному всіма своїми збройними силами при нападі Росії на одну з них. Відсутність більш конкретних оперативних зобов'язань між обома арміями підкреслюється політичними причинами. Німецький Генеральний штаб не бажав заздалегідь відкривати своїх карт союзникові, військову цінність якого він розцінював невисоко. Потрібно було рахуватися й з формальною участю Італії в союзі. Разом з тим Німеччина побоювалася виявитися на буксирі в австрійської дипломатії, політика якої протягом 35-літнього існування союзу не раз прагнула спровокувати війну заради сепаратних інтересів клаптевої імперії. Політика заважала також установленню єдиного верховного командування. Два начальника генеральних штабів постійним особистим спілкуванням усували огріхи в документі, що міг шкідливо відбитися на свободі дій обох армій в обстановці дійсної війни. Питання про єдине союзне командування, як свідчить досвід всіх коаліційних війн, у тому числі й світовий, не може бути дозволений добровільно, тому що торкається основних прав верховної влади кожної держави, що беруть участь у союзі. Єдине союзне головнокомандування до кінця світової війни формально було досягнуто на обох сторонах, але власне кажучи воно залишалося тільки делікатним компромісом, що опирався лише на добровільну згоду союзних урядів.

На іншій стороні, у французів й у росіян, справа із планом війни формально обстояло краще, але по ясності керівної ідеї, по сміливості її проведення в життя й по чіткості союзницької взаємодії їхній план значно уступало німецькому. Якщо можна минути більш-менш випадкові епізоди франко-російського зближення в 1875 й в 1878 р., то виникнення Союзу Центральних держав треба вважати остаточним поштовхом, що спонукав французькі й російські уряди одночасно піти назустріч один одному для виступу, на противагу Центральному союзу, у серпні 1891 р. союзного договору, а через рік — військової конвенції, підписаної, за уповноваженням урядів, генералами Буадефром й Обручевим і остаточно ратифікованої в січні 1894 р.

Два уряди зобов'язувалися у випадку нападу на одну з їхніх держав виступити всіма силами проти ворога, причому статтею 3 конвенції визначалося виставляння проти Німеччини з боку Франції 1 300 000 чоловік, а з боку Росії - від 700 000 до 800 000 чоловік з метою змусити Німеччину вести боротьбу одночасно на сході й на заході. По статті 4 генеральні штаби обох держав повинні були перебувати в постійні між собою зносинах для практичного здійснення зазначеного вище зобов'язання. Під час останньої наради обох начальників генеральних штабів (1913 р.) Жоффр особливим протоколом змінив у конвенції цифру сил, що виставляють Францією, до 1 500 000 чоловік, із вказівкою строку їхньої мобілізації на 10-й день і початку наступу на 11-й день, замість чого Жилинський (начальник російського Генерального штабу) заявив про виставляння більшої частини з обіцяних 800 000 чоловік до 15-му дня на німецькому кордоні й про негайний їх наступ на територію Німеччини. На підставі періодично доповнювали військову конвенцію протоколів нарад французький Генеральний штаб впливав на російське залізничне будівництво, причому уряд Франції охоче надавав грошові капітали для розвитку в бажаному для Франції змісті російської залізничної мережі.

Отже, на одній стороні задовго до війни існувала писана військова конвенція й на додаток до неї періодичні наради начальників генеральних штабів, що закріплювалися протоколами. На іншій стороні не було конвенції й зафіксованих на папері стратегічних постанов. Переваги виявилися на останній стороні, тому що саме російський план операцій, скований формальними вимогами конвенції, викликав, як буде видно далі, непоправні помилки у вихідних операціях російської армії.

На додаток до військової конвенції в 1912 р. була укладена в Парижі франко-російська морська конвенція, яка установлювала розподіл завдань обох союзних флотів і забезпечення ними.

Що стосується Англії, то участь її у військовому виступі згоди не було, по принципах британської політики, оформлено попередніми зобов'язаннями й обмежувалося в останні роки перед війною офіціозними нарадами начальників французьких, британських і бельгійського генеральних штабів.

Ще менш точно були координовані стратегічні наміри морських сил держав Антанти. Серед них пануючу роль безперечно займав найсильніший флот Англії. В 1912 р. британський і французький уряди підписали два секретних документи. Один стосувався розподілу морських сил обох держав: французький флот у випадку війни зосереджував у Середземне море, а охорона Ла-Маншу й Атлантичного узбережжя Франції покладала на британський флот. Іншою письмовою угодою два уряди зобов'язувалися при неминучості європейської війни підписати військову й морську конвенції, заздалегідь вироблені французькими й англійським генеральними штабами. Простіше говорячи, з наближенням війни автоматично набували чинності зазначені конвенції, як це й відбулося в дійсності в серпні 1914 р. Напередодні самої війни, у травні й червні 1914 р., всі три уряди Антанти мали намір укласти загальну військово-морську конвенцію щодо розподілу союзних флотів й оперативних завдань, що випливають із нього. Через існуючого вже по цьому питанню угоди між Францією й Англією залишалося те ж питання врегулювати між Англією й Росією. Переговори між обома урядами про підписання морської конвенції були перервані війною, що наступила.

3. Стан збройних сил напередодні війни, як показник підготовки до війни:

Для характеристики військової могутності воюючих сторін потрібно було б оцінити всю сукупність засобів, які мала кожна держава, що прийняла активну участь у війні, до моменту її виникнення в серпні 1914 р. Подібне завдання в її повному обсязі навряд чи здійсненна в обмеженому розмірі даної праці.

До початку світової війни жодна держава не передбачала розмірів прийдешньої боротьби, особливо її тривалості. У результаті воюючі сторони, маючи тільки боєприпаси мирного часу, зштовхнулися під час самої війни із цілим рядом несподіванок, переборювати які доводилося вже наспіх у процесі боротьби.

а) Французька армія

Французька армія понад сорок років була під враженням розгрому її прусською армією й готувалася до безсумнівного в майбутньому зіткнення зі своїм сусідом-ворогом не на життя, а на смерть. Ідея реваншу й захисту свого великодержавного буття спочатку, боротьба з Німеччиною за світовий ринок згодом, змусили Францію з особливою дбайливістю ставитися до розвитку своїх збройних сил, поставивши їх, по можливості, у рівні умови з її східним сусідом. Для Франції це було особливо важко, через різницю в кількості її населення в порівнянні з Німеччиною й характеру керування країною, через якого то збільшувалися, то зменшувалися турботи про її військову міць.

Політична напруженість останніх перед війною років змусила французів виявити посилену турботу відносно своєї армії. Військовий бюджет сильно зріс.

Французькі корпуси, так само як і росіяни, були в порівнянні з німецькими більш бідно постачені артилерією; тільки останнім часом перед війною була звернена увага на значення важкої артилерії, але до початку війни ще нічого не встигли зробити. Відносно розрахунку необхідної наявності боєприпасів Франція була так само далека від дійсної потреби, як й інші країни.

Командний склад був на висоті вимог сучасної війни, і на навчання його була звернена велика увага. На підготовку осіб вищого командування була звернена особлива увага. Навчання військ стояло на високому рівні того часу. Французькі солдати були індивідуально розвинені, й цілком підготовлені до польової й позиційної війни. Армія ґрунтовно готувалася до маневреної війни; на практику похідних рухів більших мас була звернено особлива увага.

Свій метод забезпечення маневрування масових армій із глибини французи гарантували потужною мережею рейкових шляхів і розумінням необхідності широкого застосування на театрі війни автотранспорту, на шлях розвитку якого вони стали першими із всіх європейських держав й у чому досягли більших результатів.

У загальному німці цілком ґрунтовно вважали французьку армію самим небезпечним своїм ворогом. Головний недолік її полягав у нерішучості первісних дій до Марнської перемоги включно.

б) Англійська армія

Характер англійської армії різко відрізнявся від армій інших європейських держав. Англійська армія, що призначалася, головним чином, для служби в колоніях, комплектувалася вербуванням вояків із тривалим терміном служби. Частини цієї армії, що перебували в метрополії, становили польову експедиційну армію (6 піх. дивізій, 1 кав. дивізія й 1 кав. бригада), що і призначалася для європейської війни.

Крім того, була створена територіальна армія (14 піх. дивізій й 14 кав. бригад), що призначалася для захисту своєї країни. За свідченням німецького Генерального штабу, англійська польова армія котирувалася як гідний супротивник з гарною бойовою практикою в колоніях, з підготовленим командним складом, але не пристосованим до ведення великої європейської війни, тому що у вищого командування не вистачало для цього необхідного досвіду. Крім того, англійському командуванню не вдалося зжити й бюрократизму, що панував у штабах вищих з'єднань, а це викликало масу непотрібних терть й ускладнень.

Індивідуальне навчання окремого солдата, виконання походів і навчання стрілянині стояли на високому рівні. Озброєння й спорядження були цілком на висоті, що давало можливість високо культивувати мистецтво стрілянини, і дійсно, за свідченням германців, кулеметний і рушничний вогонь англійців на початку війни був надзвичайно міток.

Недоліки англійської армії різко виявилися в першому ж зіткненні з німецькою армією. Англійці зазнали невдачі й понесли такі втрати, що надалі їхні дії відрізнялися зайвою обережністю й навіть нерішучістю.

в) Сербська і болгарська армії

Армії цих двох держав, як і весь їхній народ, випробували під час війни найбільш важку долю першого удару сусідніх країн і втрату своєї території. Обидві вони відрізнялися високими бойовими якостями, але в іншому між ними помітна й різниця.

Бельгія, забезпечена «вічним нейтралітетом», не готувала свою армію для великої війни, тому вона й не мала характерних, міцно сталих особливостей. Довга відсутність бойової практики накладало на неї відомий відбиток, і в перших бойових зіткненнях вона виявила природну недосвідченість у веденні великої війни.

Сербська армія, навпроти, мала великий і вдалий бойовий досвід балканської війни 1912-1913 р. й являла собою як міцний військовий організм значну силу, цілком здатну, як це й було в дійсності, відволікти на себе переважаючі по числу війська супротивника.

г) Російська армія

За десять років до початку світової війни з великих держав тільки Росія мала бойовий (і невдалий) досвід війни - з Японією. Це обставина повинна було зробити, і в дійсності зробила, вплив на подальший розвиток і життя російських збройних сил.

Росія встигла залікувати свої рани й зробити великий крок уперед у змісті зміцнення своєї військової могутності. Мобілізована російська армія досягла в 1914 р. грандіозної цифри 1816 батальйонів, 1110 ескадронів й 7088 артилерії, 85% яких по обставинах могло бути висунуто на Західний театр воєнних дій. Розширення повторних зборів запасних для навчання, а також ряд перевірочних мобілізацій поліпшували якість запасних і робили більше достовірними всі мобілізаційні розрахунки.

У російської армії під впливом японської війни вдосконалилося навчання, розширилися бойові порядки, було звернено увагу на значення вогню, роль кулеметів, зв'язок артилерії з піхотою, індивідуальне навчання окремого бійця, на підготовку молодшого командного й особливо офіцерського складу й на виховання військ у дусі активних рішучих дій. Але, з іншого боку, залишено було без уваги висунуте японською війною значення в польовому бої важкої артилерії, що, втім, варто віднести й до погрішностей всіх інших армій, крім германської. Не були досить враховані ні великі витрати боєприпасів, ні значення техніки в майбутній війні.

У загальному російська армія виступила на війну з гарними полками, з посередніми дивізіями й корпусами й з поганими арміями й фронтами, розуміючи цю оцінку в широкому змісті підготовки, але не особистих якостей.

Росія усвідомлювала недоліки своїх збройних сил і з 1913 р. початку здійснювати більшу військову програму, що до 1917 р. повинна була набагато підсилити російську армію й багато в чому заповнити її недоліки.

д) Німецька армія

Німецька армія після успіхів своєї зброї в 1866 р. й особливо в 1870 р. користувалася репутацією кращої армії в Європі.

Німецька армія була зразком для ряду інших армій, більшість яких перебувало під її впливом і навіть точно копіювало її устрій, німецькі устави.

Відносно організаційних питань німецьке військове відомство послідовним розвитком кадрів у кількісному і якісному відношеннях і підтримкою запасних у змісті навчання й виховання досягло можливості розвити свої збройні сили до максимального використання чоловічого населення.

У навчанні армії не тільки в теорії, але й на практиці широко проводився принцип активності, зухвалості й взаємній допомозі й виторгу. Не можна сказати, що центром ваги в навчанні військ був індивідуальний боєць: дисципліна, що переходить у муштру, рух в атаку густими ланцюгами були властиві німецької армії 1914 р. Утягнутість і щільні побудови разом з німецькою пунктуальністю робили її найбільш здатної до маневрування й до похідних рухів у великих масах. Основним видом бою вважався зустрічний бій, у принципах якого головним чином і навчалася німецька армія.

У той же час вона більше інших армій приділяла увагу тактичній обороні.

Німецька військова думка викристалізувалася в досить певну й чітку доктрину, що основною ниткою пройшла через весь командний склад армії.

Останнім учителем германської армії перед світовою війною, що зуміла з енергією провести своє навчання в товщу армії, був начальник германського Генерального штабу Шліффен, великий шанувальник флангових операцій з подвійним охопленням (Канни). Ідея Шліффена полягала в тому, що сучасні бої повинні звестися до боротьби за фланги, у якій переможе той, хто буде мати останні резерви не за серединою фронту, а на його крайньому фланзі. Шліффен виходив з того висновку, що в прийдешніх боях природне бажання забезпечити себе, у зв'язку із прагненням використати всю силу сучасної зброї, приведе до величезного подовження фронтів бою, які будуть мати зовсім інший протяг, чим це було раніше. Щоб досягти рішучого результату й розгрому супротивника, необхідно вести настання із двох або із трьох сторін, тобто із фронту й із флангів. При цьому необхідні для сильного флангового удару засобу можна одержати, послабляючи, наскільки можливо, фронт, що у всякому разі також повинен брати участь у настанні. Всі війська, які колись затримували для використання в рішучий момент, тепер повинні бути з місця висунуті в бій; розгортання сил для бою повинне починатися з моменту вивантаження військ із залізниць.

У технічному відношенні німецька армія була добре постачена й відрізнялася у вигідну відносно своїх ворогів сторону порівняльним багатством польовий, не тільки легкої, але й важкої артилерії, значення якої вона зрозуміла краще, ніж інші.

е) Австро-угорська армія

Австро-угорська армія займала одне з останніх місць серед первісних учасників війни. Наявний склад військових частин був дуже ослаблений (60, згодом 92 чоловік у роті); для доведення польових військ до повного бойового складу не вистачало запасу навчених людей; ландвер до 1912 р. не мав ніякої артилерії. Хоча принципи, покладені в підставу уставів, цілком відповідали часу, але навчання кульгало, і старші військові начальники не мали досвіду в керуванні військами.

Відмітною рисою австро-угорської армії був різнонаціональний характер її, тому що вона складалася з німців, мадяр, чехів, поляків, русинів, сербів, хорватів, словаків, румун, італійців і циганів, об'єднаних тільки офіцерським складом. На думку германського Генерального штабу, австро-угорська армія, будучи одночасно зайнята боротьбою на два фронти, не могла звільнити германські сили, зібрані на російській границі, а чисельний склад її, ступінь навчання, організація й почасти озброєння залишали бажати багато чого. По швидкості мобілізації й зосередження австро-угорська армія перевершувала російську, проти якої їй і доводилося діяти.

Висновки

Порівнюючи підготовку сторін до війни можна зробити наступні висновки:

Всі учасники готувалися до війни на протязі довгого часу. Вони були глибоко переконані в її швидкоплинності, тому що вважали, що жодна держава не має сил витримати тиску тривалої війни. Шукали швидкого вирішення, і тому скрізь ішла підготовка до війни наступальної, котра із самого її початку ведеться з повною напругою й стрімко закінчується.

У військовому відношенні іншим державам задавала тон Німеччина; її економічне становище можливість блокади й незабезпеченість власними ресурсами, з одного боку, і війна на два фронти - з іншої з особливою настійністю жадало від її в найкоротший строк домогтися рішучих результатів на війні.

Між головними учасниками обох союзів існували взаємні військові зобов'язання, що намічали тільки загалом кількості сил, що виставляють, і керівну ідею їхнього оперативного використання на початку війни.

Між Росією й Францією існувала письмова конвенція. Поступове уточнення цієї конвенції усе більше стискувало свободу дій російських армій. Такою дорогою ціною сплачувала Росія за надані їй Францією великі кошти на розвиток збройних сил і залізниць.

Період першої світової війни був одним з найважливіших рубежів світової історії. У найкоротший час відбулися воістину революційні зміни в індустрії, у технології, у засобах масової комунікації, в організації національного економічного життя, у системі внутрішніх соціальних відносин. Перша світова війна з колосальною силою «висвітила» національне питання, дала сучасну форму націоналістичним рухам. Вона ж в остаточному підсумку вивела на арену історії ті маси народу, які як би «спали до цього історичним сном». Суспільна думка до цієї війни й після — два різних явища.

Література

1) Брюханов В. А. Заговор против мира. Кто развязал Первую мировую войну. – 2005. – 653 с.

2) Вержховский Д. В. Первая мировая война 1914 – 1918 рр. – М., 1954. – 116 с.

3) Всемирная история: В 24 т., Т. 19. Первая мировая война – 2002. – 512 с.

4) Звавич. А. И. Обострения противоречий между империалистическими державами накануне первой мировой войны. – М., 1962. – 144 с.

5) История первой мировой войны. 1914 – 1918. В 2-х т. Под ред. Ростунова. Т. 1 – М., 1975. – 446 с.

6) Киган Д. Первая мировая война. – 2002. – 576 с.

7) Уткин А. И. Первая мировая война. – 2001. – 592 с.

8) Перша світова війна // Батьківщина. - 1993. - № 8-9. – С. 8 – 24.

9) http://www.firstwar.info/timeline/index.shtml?