Політичний та економічний розвиток Словенії у 1990-2005 рр.

Реферат

"Політичний та економічний розвиток Словенії у 1990–2005 рр."

1. Утвердження державності та суспільно-політичний розвиток Словенії

У 1980-х роках словенська владна еліта все більше почала усвідомлювати несумісність республіканських і федеральних економічних інтересів. Визначальними в суспільному житті стали економічні чинники. Цим пріоритетам була підпорядкована й ідеологічна сфера. Виникли перші опозиційні партії, у пресі публікувалися їх програмні документи («Національна програма», 1987 р.; «Травнева декларація», 1989 р.). Особливістю суспільного життя стало те, що офіційна влада не влаштовувала репресій проти опозиції, а навпаки, підтримувала її вимоги.

Психологічне протистояння поступово переросло в структурну конфронтацію. У вересні 1989 р. словенський парламент (Скупщина) вніс конституційні поправки, їх суть була в тому, що республіка повинна сама розпоряджатися власними ресурсами. Ці поправки сприяли активізації суспільно-політичного життя в країні та фактично започаткували процес її виходу зі СФРЮ.

Наприкінці 1989 р. опозиційні до правлячого режиму партії (Словенський демократичний союз, Соціал-демократичний союз Словенії, Словенський християнсько-соціальний рух, Словенський селянський союз, Партія зелених) утворили коаліцію Демократична опозиція Словенії (ДЕМОС). Ця політична сила весною 1990 р. на перших багатопартійних парламентських виборах (брали участь 34 партії) здобула переконливу перемогу (55% і 126 мандатів). Найбільше голосів набрав Словенський християнсько-соціальний рух, а його лідер Лойзе Петерле очолив новий уряд. Парламентськими стали також Партія демократичного оновлення (колишні комуністи), Ліберально-демократична партія і Соціалістична партія. Доречно зазначити, що визначальними у програмах усіх парламентських партій були словенські національні, а не загально-югославські інтереси. Так 22 квітня 1990 р. главою республіки (Головою Президії Словенії) став колишній лідер словенських комуністів Мілан Кучан, на цей раз представник партії Демократичного оновлення, за якого проголосувало 59% виборців.

Від початку уряд повів політику на прискорення процесу досягнення Словенією незалежності. Пропозицію про реорганізацію Югославії у конфедерацію держав офіційний Белград відкинув. У липні 1990 р. словенська Скупщина прийняла Декларацію про суверенітет. На грудневому референдумі 1990 р. 90% голосуючих висловилися за незалежну Словенію.

Враховуючи такі результати керівник Скупщини на спільному засіданні обох палат 26 грудня 1990 р. проголосив словенську незалежність. Відтак 31 грудня парламентарії прийняли декларацію про вихід зі складу Югославії, ухвалили розробити і прийняти комплекс необхідних законів. Скупщина 25 червня 1991 р. затвердила Основні конституційні принципи про самостійність і незалежність, а словенські депутати були відкликані зі Союзної скупщини Югославії. Так Словенія офіційно вийшла зі складу СФРЮ. Цього ж дня словенський уряд узяв під свій контроль митні та прикордонні пропускні пункти, розставив словенські прикордонні знаки і вивісив державні прапори на кордонах з Італією, Австрією і Угорщиною.

Уряд союзної Югославії 26 червня оголосив ці дії незаконними і спробував силою повернути попередній державно-політичний стан. Вступ частин Югославської народної армії на територію Словенії призвів до початку воєнних дій. Словенський уряд провів 35-тисячну мобілізацію і при взаємодії з силами територіальної оборони зумів вчинити гідний опір.

Загроза розгортання воєнного конфлікту стурбувала західні держави, котрі запропонували свій план щодо мирного вирішення югославської кризи (Декларація Бріоні). План передбачав, зокрема, припинення воєнних дій та вивід військ ЮНА, призупинення дії Декларації про незалежність Словенії строком на три місяці, зобов'язання сторін не порушувати досягнуті домовленості. Відтак 7 липня 1991 р. сторони уклали перемир'я, а офіційна Любляна на три місяці призупинила здійснення державного акту про суверенітет. Словенський парламент 8 жовтня підтвердив незалежність держави, а 25 жовтня 1991 р. ЮНА повністю залишила межі Словенії. До цього часу близько 40 тис. сербів і хорватів переселилося на територію Сербії і Хорватії. Висока етнічна та конфесійна однорідність населення Словенії стали стабілізуючим фактором розвитку молодої держави. На початку 1992 р. був прийнятий декрет про захист прав національних меншин.

Конституція, прийнята Скупщиною 23 грудня 1991 р., проголосила Словенію правовою і соціально справедливою державою, закріпила парламентську форму правління, розділила законодавчу, виконавчу і судову гілки влади, гарантувала демократичні свободи і права. До середини січня 1992 р. в основному завершилося формування владних структур незалежної Словенії.

З самого початку в країні встановилася багатопартійна політична система. Вирішальний вплив на формування влади мали колишні комуністичні лідери, які очолили рух за самостійну Словенію і посіли вищі державні посади. Зміни суспільно-політичних та економічних структур проходили в умовах досягнення національної злагоди щодо нових цілей розвитку, взаємодії і співпраці між старою та новою політичною елітою. Водночас перехід від планової економіки до режиму вільного ринку супроводжувався значними труднощами. Розрив економічних зв'язків з колишніми республіками СФРЮ, на які в 1991 р. припадало 60% товарообігу, позбавив Словенію традиційного ринку збуту і дешевих джерел сировини. Як наслідок, у 1992 р. ВВП скоротився порівняно з 1989 р. на 20%, середня заробітна плата знизилася втричі, кількість безробітних досягла 103 тис. (12%). На тлі економічного спаду стався розкол однієї з провідних партій урядової коаліції – Словенського демократичного союзу. На його основі утворилися лівоцентристська Ліберально-демократична партія і Народна партія консервативного напрямку.

Після розпаду правлячої коаліції в травні 1992 р. був утворений новий кабінет міністрів на чолі з лідером ліберальних демократів Я. Дрновшеком. Цей уряд узяв курс на зближення з Європою, розпочав проведення із широкомасштабної економічної реформи. Стрижнем її стали приватизація, структурна перебудова, реформа банківської системи, пристосування законодавства країни до умов європейської торгівлі. Стартові позиції для проведення реформ у держави були непогані.

Словенія була найбільш розвиненою з усіх республік колишньої СФРЮ – на неї припадало 17% ВВП і ЗО% експорту у валюті. Зовнішній борг становив 1,9 млрд. дол. (1991) і, на відміну від інших країн Центрально-Східної Європи, не тиснув важким тягарем на економіку. Все це стимулювало структурну перебудову економіки, де ставку зробили на конкурентоспроможні галузі, туризм і сферу послуг. У листопаді 1991 р. була узаконена денаціоналізація, колишнім власникам поверталося конфісковане раніше майно. У листопаді 1992 р. розпочалася загальна приватизація.

У грудні 1992 р. відбулися перші вільні президентські та парламентські вибори. Президентом знову став М. Кучан (63,8%). На виборах депутатів Скупщини, де брали участь 25 політичних партій і об'єднань, більшість віддали перевагу лівоцентристськіи Ліберально-демократичній партії (25,7% і 25 мандатів). Християнські демократи набрали близько 15%, Об'єднання лівих сил 13%, Народна партія 10,2% голосів. Таким чином, вибори не змінили розстановки політичних сил.

Коаліційний уряд Я. Дрновшека, не вдаючись до авторитарних методів правління і «шокової терапії», за короткий час домігся політичної та економічної стабілізації. Продовжували відбуватися позитивні зрушення в економіці, вдалося зменшити інфляцію, підвищити реальні доходи населення. У 1995 р. обсяг торгівлі з країнами ЄС сягнув 14 млрд дол. Подолавши економічну кризу, Словенія, єдина з посттоталітарних держав Центрально-Східної Європи, досягла в середині 90-х років XX ст. рівня 10 тис. дол. ВВП на душу населення.

За законом про політичні партії (1994), їх кількість зменшилася вчетверо (з 76 у 1991 р. до 19 у 1995 р.). Як наслідок, у парламентських виборах 1996 р. брало участь 17 політичних сил. Найбільшу підтримку виборців одержали Ліберально-демократична (27% і 25 мандатів) і Народна (19,5% і 19 мандатів) партії. їх представники й сформували коаліційний уряд на чолі а Я. Дрновшеком. Парламентськими стали також Соціал-демократична партія (16,1%), християнські демократи (9,6%) й об'єднаний список соціал-демократів (9%). Президентські вибори 1997 р. втретє принесли перемогу М. Кучану (56%). У квітні 2000 р. урядову коаліцію покинула Народна партія, чим спричинила урядову кризу. Тоді ж Я. Дрновшек подав у відставку. Була утворена правоцентристська коаліція «Словенія» (Народна, Християнсько-демократична і Соціал-демократична партії), яка сформувала перехідний уряд Андрея Баюка.

Треті парламентські вибори (жовтень, 2000 р.) зафіксували високу громадську активність: голосувало більше 70%. 4% бар'єр подолали 8 політичних сил: Ліберально-демократична партія (36% і 34 мандати), Соціал-демократична партія (15,8% і 14 мандатів), Об'єднаний список соціал-демократів (12% і 11 мандатів), Народна партія (9 мандатів), об'єднання Нова Словенія – Християнська народна партія, Молода Словенія, Національна партія, Демократична партія пенсіонерів (4 мандати). При фактичній підтримці двох депутатів від італійської та угорської меншин (ці мандати вони мають за конституційною квотою) лівоцентристська коаліція отримала 60 місць з 90. Головою Парламенту став лідер Об'єднаного списку соціал-демократів Борут Пахор. Урядову коаліцію сформували представники Ліберально-демократичної, Народної і Демократичної (пенсіонерів) партій, а прем'єр-міністром знову став Я. Дрновшек. Завдяки значній перевазі сил Ліберально-демократичній партії та її союзникам вдалося продовжити проведення достатньо стабільного внутрішньополітичного курсу.

Восени 2002 р. відбулися чергові вибори президента, представницьких органів місцевої влади і глав місцевих адміністрацій, членів Державної ради (дорадчого органу), проведена реорганізація уряду. М. Кучан, який відбув два терміни на посаді глави держави, не висував свою кандидатуру. Перший тур не дав позитивних результатів. Другий тур відбувся 1 грудня 2002 р. і приніс перемогу Я. Дрновшеку (56,4%), політику прозахідної орієнтації. Кабінет міністрів очолив Антон Роп, який зайняв посаду голови Ліберально-демократичної партії.

Помітною подією у суспільно-політичному житті Словенії були вибори до парламенту ЄС (10–13 червня 2004 р.), в якому депутатські мандати закріпили за собою такі лівоцентристські партії: Ліберально-демократична (2) й Об'єднана соціал-демократична (1) та правоцентристські Нова Словенія – Християнська народна (2) і Демократична (2).

Євровибори виявили також нову розстановку політичних сил, які закріпили свої позиції під час парламентських виборів 3 жовтня 2004 р. Однак громадянська активність на цей раз впала (60,5%). Найбільше голосів набрали права Словенська демократична партія (29,1% і 29 мандатів), Ліберально-демократична (22,8 і 23) й Об'єднана соціал-демократична (10,2 і 10 мандатів). Чотиривідсотковий бар'єр подолали також Нова Словенія-Християнська народна (9,0% і 9 мандатів), Народна партія (6,8 і 7), Національна (6,3 і 6), Демократична партія пенсіонерів (4,0% і 4 мандатів). Два мандати за квотою отримали представники від угорської та італійської національної меншин. Уряд сформував Янез Янша, лідер Словенської демократичної партії, яка вперше за всі роки незалежності стала парламентською.

Президентські вибори 2007 р. відбулися у два тури. Главою держави став політик лівого спрямування, дипломат Даніло Тюрк, за якого проголосувало майже 70% виборців. У другому турі його конкурентом був провладний кандидат Л. Петере.

2. Економічний розвиток Румунії у 1900–2005 рр.

Словенії сьогодні є доволі успішною, її сталість підтримується політичною стабільністю. Майже весь час незалежності при владі перебуває Ліберально-демократична партія. Інвесторів приваблює висококваліфікована робоча сила з розвинутою культурою виробничих відносин.

Частка різних секторів економіки у ВВП розподілена так: промисловість – 35%, сфера послуг – 61%, сільське господарство – 4%. Розвитку промисловості сприяє наявність дешевої електроенергії. Найбільшим промисловим і транспортним центром країни є Любляна (машинобудівний, хімічний, текстильний комбінати, підприємства харчової, шкіряно-взуттєвої, деревообробної промисловості). Великі промислові центри – Єсеніце, Крань, Марибор, Целлє. Домінуючою формою організації сільськогосподарських підприємств є кооперативи, інтереси яких представляє Словенська асоціація кооперативів. На рубежі 1999–2000 рр. був запроваджений податок на додану вартість, проведена пенсійна реформа, відбулося поступове скорочення державних субсидій до рівня, встановленого ЄС, уповільнено надто високі темпи росту заробітної плати і пенсій.

У 2005 р. ВВП становив 34 млрд. дол. і зріс порівняно з попереднім роком на 4%, інфляція зупинилася на рівні 2,3%. Середньорічний дохід на душу населення – 17 350 дол. Останніми роками найбільші надходження до бюджету є від податку на товари і послуги (56%). З видаткових статей ЗО% йде на виплату заробітної плати працівникам бюджетної сфери, 18% – на освіту, 15% – на виплату пенсій, 12% – на медичне та соціальне страхування. Уряд щороку витрачає на науково-дослідні роботи 1% ВВП. Значний потенціал має туристичний сектор, на який припадає 9% ВВП Словенії. У 2002 р. кількість туристів дорівнювала чисельності населення країни. Значимість цього сектора економіки зростає ще й завдяки тому, що він створює численні робочі місця передовсім для низькокваліфікованої робочої сили. А це ефективно вирішує проблему зайнятості населення. У 2005-2006 рр. рівень безробіття був одним з найнижчих у Європі (4–5%).

Влітку 2004 р. уряд встановив обмінний курс національної валюти (239,64 долара за євро), надрукував 42 млн. купюр євро та відкарбував 155 млн. монет (євроцентів). У січні 2007 р. Словенія повністю увійшла в єврозону. Уряд сподівається, що перехід на нову валюту значно стимулює туризм, сприятиме притоку іноземних інвестицій в експортну індустрію (машинобудування, транспортне обладнання, виробництво хімікатів і побутових товарів).

3. Основні вектори зовнішньої політики Румунії на сучасному етапі. Румунсько-українські відносини

Головними зовнішньоекономічними партнерами є Німеччина, Італія, Австрія, Франція. На членів ЄС припадає більше 60% словенського експорту. Економіку найбільше інвестують австрійці, швейцарці, німці, французи, італійці. Інвестори використовують сприятливе географічне становище країни, морське узбережжя і розвинуту транспортну інфраструктуру, яка пов'язує Словенію зі сусідніми державами і західноєвропейськими країнами. Приваблюють також висока купівельна спроможність місцевого населення і орієнтація економіки на експорт, наявність висококваліфікованої робочої сили, високий рівень індустріального розвитку, який дозволяє успішно використовувати іноземні високі технології.

Словенія займає міцні позиції на міжнародній арені. До кінця 1992 р. її незалежність визнало більшість країн світу. Вона є членом ООН (1992), ОБСЄ (1992), Ради Європи (1993), СОТ (1995), ЄС (2004). З метою прискорення євроінтеграції приєдналася до держав Вишеградської групи (1996) і Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (1996). Це принесло країні зниження імпортних тарифів на 80% індустріальних товарів. Словенія бере участь у Європейській асоціації вільної торгівлі, Південно-Східній Європейській ініціативі співробітництва, Центральноєвропейській ініціативі, Альпійсько-Адріатичному Співтоваристві та ін.

Стосунки з НАТО почали налагоджуватися у рамках програми «Партнерство заради миру» (з 1994 р.). Референдум 2003 р., показав, що ідею вступу до НАТО позитивно сприйняло близько 66% мешканців. З 2004 р. країна є офіційним членом цього об'єднання.

Словенія підписала найважливіші міжнародні конвенції щодо нерозповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї та ін. У 1998 р. словенський уряд заснував Міжнародний довірчий фонд з розмінування і допомоги жертвам мін з метою ефективного сприяння стабілізації у Боснії і Герцеговині. Словенія підтримує Європейську конвенцію з прав людини тощо.

Країна налагодила добрі відносини з найближчими сусідами. Врегульована проблема демаркації сухопутного та морського кордонів з Хорватією. Прийняті програми транскордонного співробітництва з Італією, Австрією, Угорщиною. Словенія тісно співпрацює з Австрією у межах Альпійської ініціативи з метою захисту навколишнього середовища і забезпечення сталого розвитку прикордонних регіонів. Добросусідські відносини в різних сферах склалися з Угорщиною (діють угоди про міжнародний залізничний, автомобільний та морський транспорт; взаємне заохочення та захист інвестицій; взаємне визнання дипломів; транскордонне залізничне сполучення та ін.).

Словенія визнала незалежність України 11 грудня 1991 р., а 10 березня 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. Проте до середини 90-х років XX ст. словенсько-українські відносини практично не розвивалися. Перший вагомий документ (про співробітництво між міністерствами закордонних справ обох країн) було підписано в січні 1994 р. Двосторонній діалог активізувався лише в 1996 р. На сьогодні укладені угоди про торгово-економічне співробітництво (1996), співробітництво в галузі освіти, науки і культури (1997) і науково-технічній сфері (2002), ряд документів економічного змісту. У 2001 р. була досягнута домовленість про будівництво прямої залізничної магістралі між Києвом і Любляною.

Висновки

Отже, загалом, Словенія за роки незалежності створила і зміцнила демократичні інститути влади, далі за інші посткомуністичні країни просунулася шляхом ринкових реформ і забезпечення високого життєвого рівня населення.

Значно покращилося і економічне становище Словенії. Словенія сьогодні є доволі успішною, її сталість підтримується політичною стабільністю. Майже весь час незалежності при владі перебуває Ліберально-демократична партія. Інвесторів приваблює висококваліфікована робоча сила з розвинутою культурою виробничих відносин.

Головними зовнішньоекономічними партнерами Словенії є Німеччина, Італія, Австрія, Франція. На членів ЄС припадає більше 60% словенського експорту. Економіку найбільше інвестують австрійці, швейцарці, німці, французи, італійці.

Список літератури

История южных и западных славян: в 2-х т. – Т. 2. Новейшее время: Учебник / Под ред. Г.Ф. Матвеева и З.С. Ненашевой. – М.: Изд-во МГУ, 2001.

Кріль М.М. Історія країн Центрально-Східної Європи (кінець ХХ – початок ХХІ ст.): Навч. посібник. – К.: Знання, 2008.

Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи: Курс лекцій (40–90-ті рр. ХХ ст.). – К.: Либідь, 1997.

Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст.: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996.