Політична діяльність Лазара Кагановича

Полтавський національний педагогічний університет

імені В. Г. Короленка

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з курсу «Історія України»

на тему

«Лазар Каганович»

Виконав:

студент групи ІП – 43

Замула Михайло

Полтава – 2010

План

Вступ

1. «Швець-революціонер»

2. У центрі партійного апарату

3. На чолі України

4. Перехід на господарську роботу

5. У «антипартійній» групі. Безпартійний пенсіонер

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Діячам найближчого сталінського оточення, їх справжній ролі і місцю в багатьох подіях радянської політичної історії останнім часом приділяється велика увага. Не став винятком і Л. М. Каганович, політична кар’єра якого закінчилася у 1957 році. Саме тоді він разом з В. М. Молотовим та Г. М. Маленковим був звинувачений у створенні так званої «антипартійної групи», викритої на червневому Пленумі ЦК КПРС. І хоча після цього Пленуму, а особливо після виключення з партії у травні 1962 року, його репутація виявилася «підмоченою», у довідках до різного роду видань писали про нього досить стримано і це незважаючи на те , що на ХХІІ з’їзді партії М. С. Хрущов та інші промовці відверто говорили про нього як одного з найактивніших виконавців волі Сталіна, про помітну роль Кагановича у злочинах сталінської доби. Саме тоді було, зокрема, сказано, що він особисто висунув пропозицію щодо створення різних позасудових органів, які стали знаряддям репресій проти радянських людей – комуністів і безпартійний. Йшлося й про те, що Каганович ще до закінчення судових засідань особисто редагував проекти вироків, і довільно вносив до них вигідні йому зміни, мотивуючи це тим, що проти його персони буцімто готувалися терористичні акти. Відзначалося, що на совісті цього сталінського поплічника сотні репресованих і розстріляних керівних працівників залізничного транспорту, починаючи з начальників залізниць і закінчуючи начальниками політвідділів.

Нажаль, започаткована ХХ зїздом КПРС «Відлига» не лишила по собі ні серйозних, так би мовити, антисталінських видань, ні документально обґрунтованих політичних біографій винуватців та ініціаторів багатьох трагічних подій і серед них Л. М. Кагановича

У «застійний період», особливо у зв’язку з реанімацією позитивно акцентованих суджень про Сталіна, картина істотно не змінилася. Вітчизняна історіографія про Кагановича практично не згадувала. Мовчали навіть енциклопедичні видання. Книжка Р. О. Медведєва «Вони оточували Сталіна» яка містила серед інших і політичний портрет Кагановича, у нашій країні тоді не видавалася. Нині ситуація зовсім інша. За останніх 2 – 3 роки надруковано чимало праць, автори яких аналізують політичну біографію Кагановича. З’явилися й статті, спеціально присвячені його діяльності на Україні, хоча в цілому це питання ще потребує уваги дослідників.

1. «Швець-революціонер»

Лазар Каганович народився 10 (22) листопада 1893 року в селі Кабани Київської губернії. Він походив з багатодітної та бідної єврейської сім'ї. Бідність змусила Кагановича перервати навчання, і, вивчивши ремесло чоботаря, Лазар став з чотирнадцяти років працювати на взуттєвих фабриках і в шевських майстерень. Позбавлена багатьох прав, якими користувалися в Росії не тільки російські, але й інші «інородці», єврейська молодь була благодатним середовищем для революційної агітації. Всі опозиційні-ні партії вербували тут своїх прихильників: сіоністи, бундівці, анархісти, есери, меншовики. Але молодий Каганович зробив інший вибір - він приєднався у 1911 році до більшовиків. Поза сумнівом, тут позначився вплив старшого брата Михайла, який вступив до партії більшовиків ще в 1905 році. Він теж був робітником, але не шевцем, а металістом. Більшовики стали і двоє інших братів Лазаря.

Переїжджаючи з місця на місце і інколи піддаючись короткочасним арештів, Каганович за завданням партії створював нелегальні большовицькі гуртки і профспілки шкіряників у Києві, Мелітополі, Катеринославі та в інших містах. Перед революцією він працював на взуттєвій фабриці в Юзівці, очолюючи і тут нелегальний союз сапожників і шкіряників. У Юзівці Каганович познайомився з молодим М.С. Хрущовим, який ще не вступив до партії більшовиків, але брав участь у революційній роботі.

Навесні 1917 року Лазаря Кагановича призвали до армії. Він був направлений для військової підготовки в 42-й піхотний полк, розташований в Саратові. Молодий солдат, у якого були вже семирічний досвід нелегальної партійної роботи і гарні дані оратора, зайняв помітне місце в саратовській організації більшовиків. Від саратовського гарнізону Каганович брав участь у Всеросійській нараді більшовицьких військових партійних організацій. Після повернення до Саратова Каганович був заарештований, але втік і нелегально перебрався в Гомель в прифронтову зону. Вже через кілька тижнів він став не тільки головою місцевої профспілки шевців, а й діячем Поліського комітету більшовиків. У Гомелі Каганович зустрів Жовтневу революцію. Тут під його керівництвом владу без кровопролиття перейшла в руки Рад. Гомель був тоді невеликим провінційним містечком. Але тут знаходилася вузлова станція в прифронтовій зоні Західного фронту.

Під час революції більшовики майже безперервно переходили з од-ного поста на інший, часто в самих різних районах величезній Росії. Так було і з Кагановичем. При виборах до Установчих зборів він пройшов по більшовицькому списку. У грудні 1917 року Каганович став також делегатом 3-го Всеросійського з'їзду Рад. З цими двома мандатами він прибув в Петроград. На з'їзді Рад Каганович був обраний у ВЦВК РРФСР і залишився працювати в Петрограді. Разом з іншими членами ВЦВК навесні 1918 року він переїхав до Москви. Почалася громадянська війна. Деякий час Каганович працював комісаром організаційно-агітаційного відділу Всеросійської колегії за організацію Робітничо-селянської Червоної Армії - тоді виникало безліч подібних організацій з довгими назвами. Але вже влітку 1918 року Каганович був направлений до Нижнього Новгорода, де дуже швидко пройшов шлях від агітатора главкому до голови главкому партії і главиконкому. Під час важких осінніх боїв 1919 року з Денікіним Каганович був переправлений на Південний фронт, де брав участь у ліквідації небезпечних проривів білогвардійської кінноти Мамонтова. Після того, як Червона Армія зайняла Вороніж, Кагановича призначили головою губернського ревкому і губвиконкому Воронезької губернії. Ленін, імовірно, майже нічого не чув про Кагановича. Не збереглося жодного листа або записки Леніна зі згадуванням його імені. Але Сталін і Молотов вже знали Кагановича, вони явно виділяли його з числа місцевих керівників. Восени 1920 року Каганович був направлений за дорученням ЦК в Середню Азію, Тут він став членом комісії Туркестану ВЦВК та РНК, членом бюро ЦК РКП (б) по Туркестану (так зване «мусульманське бюро»). Одночасно Каганович був наркомом робітничо-селянської інспекції Туркестану, членом Реввійськради Туркестанського фронту і головою Ташкентської міськради. Він був обраний також і в ЦВК РРФСР. Всі ці призначення не могли проходити повз Сталіна, який був в цей час і наркомом у справах національностей та наркомом РРФСР.

2. У центрі партійного апарату

Як тільки Сталін був обраний у квітні 1922 року Генеральним секретарем ЦК РКП (б), він відкликав Кагановича з Середньої Азії і поставив його на чолі організаційноінструкторского, а незабаром і організаційно-розподільного відділу ЦК. Це була одна з найбільш важливих позицій у розширенні апараті ЦК. Через відділ, яким керував Каганович, йшли всі основні кадри на відповідальні пости в УРСР та СРСР.

Сталін був жорстким і грубим шефом, який вимагав повного підпорядкування. Каганович теж мав сильний і владний характер. Але він не вступав у суперечки зі Сталіним і відразу ж показав себе абсолютно лояльним працівником, готовим до виконання будь-якого доручення. Сталін зумів оцінити цю поступливість, і Каганович незабаром став одним з найбільш довірених людей своєрідного «тіньового Кабінету», або, як висловлюються на Заході, «команди» Сталіна, тобто того особистого апарату влади, який Сталін почав формувати в середині ЦК РКП ( б) ще до смерті Леніна. Лазар Каганович швидко обігнав у партійній кар'єрі свого старшого брата Михайла, який в 1922 році був секретарем повітового комітету партії в невеликому містечку Вікса, а потім очолив Нижегородський губернський раднаргосп. Лазар Каганович в 1924 році був обраний не тільки членом ЦК РКП (б), але і секретарем. Новому секретарю ЦК було тоді всього лише тридцять років.

3. На чолі України

Після смерті Леніна, у результаті гострої внутріпартійної боротьби, Сталіну було вкрай важливо забезпечити собі підтримку України - найбільшої після РРФСР союзної республіки. За рекомендацією Сталіна, саме Каганович був обраний у 1925 році Першим секретарем ЦК КП (б) У. Політична ситуація на Україні тоді була вкрай складною. Громадянська війна закінчилася перемогою більшовиків, але серед селянського населення республіки залишалися ще дуже сильні пережитки петлюрівского і махновського рухів, тобто націоналістичні або анархістські настрої. Більшовицька партія спиралася головним чином на промислові райони України, де переважало російське населення. Значну частину кадрів партія черпала і серед єврейського населення республіки, яке вбачало в Радянській владі гарантію захисту від утисків і погромів, що прокотилися по єврейських селищам у роки громадянської війни. Українська культура не мала достатньої сили, щоб стати серйозною перешкодою русифікації. Не менше половини студентів українських вузів становила російська і еврейская молодь.

У національній політиці на Україні були два курси: на «украінізацію», тобто заохочення української культури, мови, школи, виродження українців до апарату управління і т. п., і на боротьбу з «буржуазним і дрібнобуржуазним націоналізмом». Провести чітку межу між ними, особливо в містах і промислових центрах, було нелегко, і Кагавич явно тяжів до другого курсу: він був безжалісним до всього, що здавалося йому українським націоналізмом. У Кагановича відбувалися часті конфлікти з головою РНК України В.Я. Чубарем, Одним з найбільш активних опонентів Кагановича, який був також член ЦК КП(б)У і нарком освіти України. А.Я. Шумський, у 1926 році домігся прийому до Сталіна і наполягав на відкликанні Кагановича з України. Хоча Сталін і погодився з деякими доводами Шумського, але одночасно підтримав Кагановича, направивши спеціальний лист в українське Політбюро.

Звичайно, Каганович зробив чималу роботу з відбудови та розвитку промисловості України. Однак у політичнії і культурній областях його діяльність принесла набагато більше шкоди, ніж користі. Як партійний керівник Радянської України Каганович був фактичним керівником і невеликій компартії Західної України. Національна ситуація і настрої серед населення західної частини України істотно відрізнялися від того, що відбувалося в її східній частині. Але Каганович не розібрався в складних проблемах цієї компартії, якій доводилося діяти в умовах підпілля на території колишнього Польської держави. Звинувативши ЦК КПЗУ в націоналізм і навіть зраду, Каганович довів цю партію до розколу і добився арешту деяких її керівників, які створили свій керівний центр на території Радянської України. Каганович не посоромився дискредитували всю КПЗУ. У листопаді 1927 року на одному із засідань Політбюро ЦК КП(б)У він цинічно заявив, що не знає, на чиїй стороні в разі війни буде КПЗУ.

Вже після від'їзду Кагановича до Москви Чубар, виступаючи на об'єднавчому засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК КП(б)У, таким чином охарактеризувавши ситуацію, створену Кагановичем в партійному керівництві України: «Взаємна довіра, взаємний контроль у нас порушились, так що один одному ми не могли вірити ... Питання вирішувалися за спиною Політбюро, в стороні ... Ця ситуація мене пригнічує».

Масштаби опозиції Кагановича на Україні зростали. До Сталіна приїжджали Г.І. Петровський і Чубар з проханням відкликати Кагановича з України. Сталін спочатку чинив опір, звинувачуючи своїх співрозмовників в антисемітизмі. І все-таки йому довелося в 1928 році повернути Кагановича до Москви. Але це зовсім не свідчило про невдоволення Сталіна роботою Кагановича. Навпаки, він знову став секретарем ЦК ВКП(б) і навпаки був також обраний членом Президії ВЦРПС. Каганович повинен був скласти противагу керівництву М.П. Томського в профспілках. На початку 1930 року Каганович став першим секретарем Московського обласного, а потім і міського комітетів партії, а також повноправним членом Політбюро ЦК ВКП(б).

Влітку 1930 року перед XVI з'їздом партії в Москві проходили районні партійні конференції. На Бауманській конференції виступила вдова Леніна Н.К.Крупська і піддала критиці методи сталінської колектівізаціі, заявивши, що ця колективізація не має нічого спільного з ленінським кооперативним планом. Крупська звинувачувала ЦК партії в незнанні настроїв селянства і у відмові радитися з народом.

Коли Крупська ще вимовляла свою промову, керівники райкому дали знати про це Кагановичу, і він негайно виїхав на конференцію. Піднявшись на трибуну після Крупської, Каганович піддав її мова грубому розносу. Відкидаючи її критику по суті, Каганович заявив також, що вона як член ЦК не мала права виносити свої критичні зауваження на трибуну районної партійної конференції. «Нехай не думає Н.К.Крупська, - заявив Каганович, - що коли вона була дружиною Леніна, то вона володіє монополією на ленінізм». Початок 30-х років був часом найбільшої влади Кагановича. Хоча «праві» лідери: Бухарін, Томський і Риков - були вже виведені з Політбюро, цей орган не був ще повністю слухняний волі Сталіна. З ряду питань Кіров, Орджонікідзе, Рудзутак, Калінін, Куйбишев іноді заперечували Сталіну. Але Каганович завжди стояв на його боці. У роки колективізації в ті райони країни, де виникали найбільші труднощі, Сталін направляв саме Кагановича, наділяючи його при цьому надзвичайними повноваженнями. Каганович виїжджав для керівництва колективізацією на Україні, в Воронезьку область, в Західний Сибір, а також в багато інших області. І всюди його приїзд означав тотальне насильство по відношенню до селянства, депортацію не тільки десятків тисяч сімей «куркулів», а й багатьох тисяч сімей так званих «підкуркульників», тобто всіх тих, хто чинив опір колективізації. Особливо жорстокі репресії обрушив Каганович на селянсько-козацьке населення Північного Кавказу. Досить сказати, що під його тиском бюро Північно-Кавказького крайкому партії прийняло восени 1932 року рішення виселити на Північ жителів шістнадцяти великих станиць: Полтавської, Медведівської, Урупской, Башаевскої та ін. Слід нагадати, що козчі станиці набагато більші російських сіл, в кожній було зазвичай не менше тисячі дворів. Одночасно на Північний Кавказ переселялися селяни з малоземельних сіл нечорноземних районів. Суворі репресії проводилися і у підвідомчій Кагановичу Московської області, яка охоплювала тоді територію декількох нинішніх областей. Мабуть, з огляду на саме цей «аграрний досвід», Сталін призначив Кагановича завідувачем новоствореним аграрним відділом ЦК ВКП(б). Каганович керував у 1933-1934 роках організацією політвідділів МТС і радгоспів, яким на час були підзвітні всі органи Радянської влади в сільській місцевості . Каганович був жорстокий не тільки по відношенню до селян, а й до робітників. Коли в 1932 році в Іваново-Вознесенську почалися страйки робітників і робітниць, викликані важким матеріальним становищем, то саме Каганович керував розправою із активістами цих страйків. Дісталося від нього і багатьом місцевим керівникам. Деякі з них бойкотували введені тоді закриті розподільники для партійних працівників і посилали своїх дружин і дітей в загальні черги за продуктами. Каганович оцінив їх поведінку як «антипартійний ухил».

У 1932-1934 роках листи, з місць багато адресували: «Товарищам І.В. Сталіну і Л.М. Кагановича ». Каганович вирішував чимало ідеологічних, технологічних питань, тому що в Москві було розташовано безліч закладів, пов'язаних з культурою та ідеологією. У 1932 році комісія під його головуванням у черговий раз заборонила показ пєси Н.Р.Ердмана «Самогубець», яка лише нещодавно, через багато років після смерті автора, була поставлена Московським театром сатири.

Кагановичу доводилося вирішувати і питання зовнішньої політики. Як свідчить колишній співробітник Наркомату закордонних справ СРСР Є.Д. Гнідин, основні зовнішньополітичні рішення приймалися не в Раднаркомі, а в Політбюро. «В апараті [НКИД], - пише Гнідин, - було відомо, що існує комісія Політбюро із зовнішньої політики з мінливим складом. У першій половині 30-х років, я мав нагоду бути присутнім на нічному засіданні цієї комісії. Давалися директиви щодо якоїсь важливої зовнішньополітичної передовій, яку мені треба було писати для «Известий», Був запрошений і головний редак-тор «Правди» Мехліс. Спочатку обговорювалися інші питання. Рішення приймали Молотов і Каганович; остання головував. Звітував заст. наркоми Крестінскій і Стомоняков; мене вразило, що ці два серйозних діяча, знавці обговорюваних питань, що знаходилися в положенні прохачів. Їх прохання (вже не доводи) безапеляційно задовольнялися або відхилялися. Але треба зауважити, що Каганович не без іронії реагував на зауваження Молотова ».

У цей же період Каганович став за сумісництвом керівником Транспортної комісії ЦК ВКП (б). Коли Сталін їхав у відпустку, саме Каганович залишався в Москві в якості тимчасового глави партійного керівництва. Він був одним з перших, кого нагородили щойно введеною в країні вищою відзнакою - орденом Леніна.

Ще в 20-і роки важливою зброєю в зміцненні влади Сталіна стали чистки партії - періодично проводилися перевірки всього її складу, що супроводжувалися масовим вигнанням з неї не тільки недостойних, але і неугодних людей. Коли в 1933 році в нашій країні почалася чергова чистка партії, то саме Каганович став Головою Центральної комісії за її проведення, а після XVII з'їзду партії і головою Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б). Ніхто в нашій країні, крім самого Сталіна, не займав в цей період таких важливих посад у системі партійної влади. Саме Каганович як голова оргкомітету з проведення XVII з'їзду партії організував фальсифікацію ре-зультатів таємного голосування в ЦК ВКП (б), знищивши близько трьохсот бюлетенів, в яких було викреслено прізвище Сталіна.

У середині 30-х років у відділі науки Московського міськкому партії деякий час працював А. Кольман. У спогадах про цей період свого життя Кольман писав:

«З секретарів нашим відділом керував Каганович, а потім Хрущов, і тому я, маючи можливість доповідати їм, ближче пізнав їх, не кажучи вже про те, що я спостерігав їх поведінку на засіданнях секретаріату і бюро ЦК, як і на численних нарадах. Я пам'ятаю їх обох дуже добре. Обидва вони життєрадісні і енергійні, ці два таких різних людей, яких проте зближувало багато чого. Особливо у Кагановича була прямо надлюдська працездатність. ... І обидва вони, Каганович і Хрущов, - тоді ще не встигли зіпсуватися владою, були по-товариському прості, доступні, особливо Микита Сергійович, ця «російська душа навстіж», не соромиться вчитися, питати у мене, свого підлеглого, роз'яснень незрозумілої їм наукової премудрості. Але і Каганович, більш сухий у спілкуванні, навіть м'який, і вже, звичайно, не дозволяв собі тих витівок, крику і матюків, які - принаймні така про нього пішла погана слава - він в наслідування Сталіну придбав згодом » .

Кольман в даному випадку, безсумнівно, прикрашає образ Кагановича середини 30-х років. Зрозуміло, Каганович зовсім інакше вів себе з деякими відповідальними працівниками міськкому та обкому партії, а тим більше на засіданнях секретаріату і бюро ЦК, ніж з представниками організація більш низького рівня. Свою грубість і безжалісність Каганович досить яскраво довів вже за часів колективізації. Старий більшовик І.П. Алексахін згадує, що восени 1933 року, коли в Московській області виникли труднощі з хлібозаготівлями, Каганович приїхав до Єфремівський район (тоді входив у Московську область). Насамперед він відібрав партійний квиток у голови райвиконкому і секретаря райкому Уткіна, попередивши, що якщо через три дні план хлібозаготівель не буде виконано, Уткін буде виключений з партії, знятий з роботи і посаджений у в'язницю. На доводи Уткіна Каганович відповів лайкою і звинуватив Уткіна в правому опортунізмі. Хоча уповноважені МК працювали по селах до глибокої осені (одним з таких уповноважених і був Алексахін) і забрали в селян і колгоспів навіть продовольче зерно, картоплю і насіння, план заготівель був виконаний по району тільки на 68%. Після такої «заготівельної» кампанії майже половина населення району виїхала за його межі, забивши свої хати. Сільське хозяйство району було зруйновано, протягом трьох років сюди завозили насіннєве зерно і картоплю.

Звичайно, переродження Кагановича сталося не в один день чи місяць. Під впливом Сталіна і в силу розкладаючого впливу влади він ставав все більш і більш грубим і нелюдським працівником. До того ж Каганович боявся сам стати жертвою свого жорсткого часу і вважав за краще губити інших людей. Поступово і в міськкомі він перетворювався у вкрай безцеремонну і нахабну людини. Уже в 1934-1935 роках своїми технічними помічникам він міг кинути в обличчя папку з паперами, які вони приносили йому на підпис. Відомі були навіть випадки рукоприкладства.

У 1934-1935 роках Каганович вороже зустрів висунення Єжова, який швидко ставав фаворитом Сталіна, відтіснивши Кагановича з деяких позицій у партійному апараті. Неприязні відносини склалися у Кагановича і з молодим Маленковим, також швидко йде в гору в надрах апарату ЦК. Але Сталіна не тільки влаштовували подібні конфлікти, він майстерно заохочував і підтримував взаємну ворожнечу між своїми найближчими помічниками.

Каганович був однією з провідних фігур тієї страшної терористичної чистки партії і всього суспільства, яка проходила хвиля за хвилею в СРСР в 1936-1938 роках. в. Під час розслідування, яке проводилося після XX з'їзду КПРС, було виявлено десятки листів Кагановича в НКВС зі списками безлічі працівників, яких Каганович вимагав заарештувати. У ряді випадків він особисто переглядав і редагував проекти вироків, вносячи в них довільні зміни. Каганович знав, що робив. Сталін настільки довіряв йому в той період, що поділився з ним планами «великої чистки» ще в 1935 році. І не випадково, що саме Каганович виїжджав для керівництва цієї чищенням в багато районів країни: він був на чолі репресій в Челябінській, Ярославській, Іванівської областях і в Донбасі. Так, наприклад, не встиг Каганович приїхати в Іванові, як відразу дав телеграму Сталіну: «Перше ознайомлення з матеріалами показує, що необхідно негайно заарештувати секретаря обкому Єпанчікова. Необхідно також заарештувати завідувача відділом пропаганди обкому Міхайлова ».

Отримавши санкцію Сталіна, Каганович організував справжній разгром Іванівського обкому партії. Виступаючи на початку серпня 1937 року на пленумі вже досить поріділого обкому, Каганович звинуватив всю партійну організацію в потуранні ворогів народу. Сам пленум проходив в атмосфері терору і залякування. Варто було, наприклад, секретареві Івановському А. А. засумніватися у ворожій діяльності арештував працівників обкому, як Каганович грубо обірвав його. Тут же на пленумі Васильєв був виключений з партії, а потім і заарештований як ворог народу. Така ж доля спіткала і члена партії з 1905 року, голови обласної Ради профспілок І.М. Семагіна.

Грубо й жорстоко діяв Каганович і в Донбасі, куди прибув у 1937 році для проведення чищення. Він скликав відразу ж нараду обласного господарського активу. Виступаючи з доповіддю про шкідництво, Каганович прямо з трибуни заявив, що і в цьому залі серед присутніх керівників є чимало ворогів народу і шкідників. У той же вечір і ту ж ніч було заарештовано органами НКВС близько 140 керівних робітників Донецького басейну, директорів заводів і шахт, головних інженерів і партійних керівників. Списки для арешту були затверджені напередодні особисто Кагановичем.

Сталін активно допомагав Кагановичу в розгромі партійної організації України. На пленумі Київського обкому партії Каганович домігся зміщення бюро обкому на чолі з П.П. Постишевим, з мстивої активності зводячи рахунки зі своїми опонентами 1927 - 1928 років.

Сталін доручав Кагановичу самі різні каральні акції. Так, наприклад, Каганович мав безпосереднє відношення до розгрому театру Мейєрхольда, а отже, і до долі великого режисера.

4. Перехід на господарські роботі

Якщо на початку 30-х років Каганович посідав друге за значенням місце в партійному апараті, то з середини 30-х років Сталін став переміщати його на господарську роботу. У 1935 році Каганович був призначений наркомом шляхів сполучення. Транспорт виявився слабкою ланкою в господарській системі країни, але Каганович, діючи методами погроз і терору, зумів за короткий час помітно поліпшити роботу залізниць. Зменшилася кількість аварій, і поїзди почали ходити за більш чіткому розписі. В кінці 1937 року він був призначений наркомом важкої промисловості. На початку 1939 року Каганович став також наркомом паливної промисловості, а в 1940 році він очолив наркомату нафтової промисловості. Каганович до того ж був заступником голови РНК. Фактично він став другою людиною в Раднаркомі після Молотова. Радянська преса постійно рекламувала Кагановича як «сталінського наркома», здатного швидко налагодити будь-яку важку справу. У газетах і журналах нерідко з'являлися оповідання і статті, що розповідають про гуманність Кагановича і його турботу, про просту людину. На жаль, у кампанію з вихваляння Кагановича включився і такий видатний письменник, як Андрій Платонов. Автор «Котловану» і «Чевенгуру», після прочитання яких Сталін сказав: «Талановитий письменник, але сволота» - що опинився в немилості і отримував тепер відмови від журналів і видавництв, Платонов опублікував наприкінці 1936 року оповідання «Безсмертя», який неможна оцінити інакше, як підлабузництво по відношенню до Кагановича.

Роки війни з гітлерівською Німеччиною були важким часом для всіх радянських керівників. Каганович відповідав у першу чергу за безперебійну роботу залізниць, на які в умовах війни лягла особлива відповідальність. Залізні дороги, і без того перевантажені у нас в країні, повинні були здійснювати тепер величезний обсяг військових перевезень та евакуацію багатьох тисяч підприємств у східні райони країни. Каганович не увійшов до першого складу Державного Комітету Оборони, але скоро був включений до ДКО разом з Булганіним, Мікояном і Вознесенським.

Залізниці впоралися з неймовірно важкими завданнями воєнних років, і в цьому була, безсумнівно, заслуга Кагановича. У вересні 1943 року йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

У 1942 році Каганович був також членом Військової Ради Північно-Кавказького фронту. Щоправда, він продовжував в основному працювати в Москві та на фронті бував «наїздами». Коли 1942 року німецькі війська про-рвали лінію фронту на півдні і стали швидко наступати в напрямку Кавказа і Волги, Каганович вилетів на фронт з особливою місією: йому потрібно налагодити роботу військової прокуратури і військових трибуналів. У ці місяці чимало командирів і комісарів Червоної Армії поплатилися життям за невдачі і прорахунки, відповідальність за які несло в першу чергу вище командування.

Вже в 1944 році Каганович поступово перемикається на господарську роботу. Залишаючись заступником Голови Совнаркома СРСР та заступником голови Транспортного комітету, Кагановіч стає у 1946 році міністром промисловості будівельних матеріалів, це була одна з найбільш відстаючих галузей.

Вплив Кагановича зменшився ще наприкінці 30-х років і продовжувався змінюватися протягом війни. Він виконував важливі завдання, але загальне керівництво військовою економікою по лінії Ради Міністрів і ДКО здійснював в першу чергу Вознесенський, а по партійній лінії Малєнков. Вознесенський в 1946 році нерідко керував засіданнями Ради Міністрів СРСР. У партійно-державної ієрархії ім'я Кагановича стояло в 1946 році лише на дев'ятому місці - після Сталіна, Молотова, Берії, Жданова, Маленкова, Вознесенського, Калініна і Ворошилова.

У 1947 році Каганович був направлений Сталіном в Україну в якості першого секретаря КП(б)У. Республіка не виконала в 1946 році плану хлібозаготівель через важку посухи, і Сталін був незадоволений Хрущовим, який ось уже дев'ятий рік стояв на чолі ЦК КП(б)У. Переїзд до Києва був, однак, для Кагановича явним пониженням, і він працював тут без колишньої енергії. До того ж Хрущова не звільнили з роботи в республіці, він залишився на посаді голови Ради Міністрів УРСР. Якщо в 30-і роки в Москві Хрущов схильний був говорити: «Так, Лазар Мойсеєвич», «Слухаю, Лазар Мойсеєвич», - то тепер на Україні між ними часто виникали конфлікти. Каганович не дуже багато часу приділяв сільському господарству, але став роздувати звичне кадило боротьби з «націоналізмом», переставляти кадри, видаляючи нерідко хороших і цінних. Набагато більше, ніж Каганович, Україні допомогли рясні весняні дощі, що забезпечили республіці в 1947 року високий урожай. Не маючи на цей раз надзвичайних повноважень, Каганович часто посилав записки Сталіну, не показуючи їх перед цим Хрущову. Але Сталін вимагав, щоб і Хрущов підписував всі ці записки, що було явним вираженням недовіри до Кагановича. Незабаром стало ясно, що від перебування Кагановича на Україні немає ніякої користі. Хрущов мав тут набагато більший вплив, тоді як у Кагановича була не дуже добра слава ще з середини 20-х років. У наприкінці 1947 року Каганович повернувся в Москву, відновивши свою роботу в Раді Міністрів СРСР.

Але і в Москві положення Кагановича ставало все більш складним. Набирала силу горезвісна кампанія проти «безрідних космополітів». Від євреїв очищали партійний і державний апарат, їх не приймали на дипломатичну службу, в органи безпеки, скоротився прийом євреїв в інститути, які готують кадри для військової промисловості і найбільш важливих галузей науки. Євреїв перестали приймати у військові училища та академії, у партійні школи. Серед єврейської інтелігенції пройшли масові арешти.

Сам Лазар Каганович в цей час нерідко вів себе як антисеміт, дратуючись присутністю в своєму апараті або серед «обслуги» євреїв. Дивувала дріб'язковість Кагановича. Так, наприклад, на членів Політбюро часто влаштовувалися перегляди іноземних кінострічок.

Жертвою шпигуноманії став і старший брат Кагановича Михайло Мойсейович, який ще в 1940 році був знятий з поста міністра авіаційної промисловості, а на XVIII партійній конференції навесні 1941 виведений зі складу членів ЦК ВКП (б). У перші роки після війни він був звинувачений у шкідництві в галузі авіаційної, і навіть у таємному співробітництві з гітлерівцями. Ці безглузді звинувачення розглядалися на Політбюро. Доповідав Берія. Каганович не захищав свого брата.

Сталін все рідше і рідше зустрічався з Кагановичем. На XIX з'їзді КПРС Каганович був обраний до складу розширеної Президії ЦК і навіть в бюро ЦК, але не увійшов до відібрану особисто Сталіним «п'ятірку» найбільш довірених керівників партії.

Після арешту групи кремлівських лікарів, в більшості євреїв, які були оголошені шкідниками та шпигунами, в СРСР почалася нова широка антисемітська кампанія.

5. У «антипартійній» групі

Після смерті Сталіна вплив Кагановича на короткий час знов зріс. Як один з перших заступників голови Ради Міністрів СРСР він очолив кілька важливих міністерств, Каганович підтримав змову Хрущова і Маленкова з метою арешту та усунення Берії. Ще раніше він був серед тих, хто вжив всіх заходів для переогляду «справи лікарів» і припинення антисемітської кампанії в країні. Був реабілітований і його старший брат М.М. Каганович.

І тим не менш що почалися в 1953-1954 роках першим реабілітації ставили Кагановича в усе більш скрутне становище. Не всі жертви террора 1937-1938 років були розстріляні або загинули в таборах. У Москву стали повертатися люди, які знали про ту провідну роль, яку відігравав Каганович при проведенні незаконних масових репресій.

Каганович був в дуже поганих відносинах з Молотовим і Малєнковим. Тепер вони стали зближуватися на ґрунті спільної ворожнечі проти Хрущова і його політики. Вони ретельно фіксували всі помилки Хрущова у керівництві промисловістю і сільським господарством. Але головне, що їм не подобалося, - це провидіння «десталінізації» та звільнення і реабілітації мільйонів політичних в'язнів. Виступ антихрущовської групи закінчилося повною поразкою. Молотов, Каганович, Маленков і «до них примкнув, Шепілов» були виведені зі складу Політбюро і ЦК КПРС. Вони самі і їх виступ обговорювалися на всіх партійних собою. Це була радянська «банда чотирьох».

Після червневого Пленуму Кагановича охопив страх. Він побоювався арешту і боявся, що його спіткає доля Берія. Зрештою, на його звести було не набагато менше злочинів, ніж на совісті Лаврентія. Каганович навіть зателефонував Хрущову і принижено просив його не вступати з ним дуже жорстоко. Він послався на колишню дружбу з Хрущовим. Адже саме Каганович сприяв швидкому висуненню Хрущова у Московської партійної організації. Хрущов відповів Кагановича, що ніяких репресій не буде, якщо члени антипартійної групи припинять боротьбу проти лінії партії і стануть сумлінно працювати на тих постах, які їм доручить тепер партія. І дійсно, Кагановича незабаром направили в місто Азбест Свердловської області директором гірничо-збагачувального комбінату.

Каганович працював у азбесту до кінця 1961 року. Ця людина, котра й перш була украй жорстокою і брутальною по відношенню до підлеглих, був на своєму останньому керівному посту досить ліберальних начальником. У 1957-1958 роках Каганович приїжджав до Москви на сесії Верховної Ради, однак на чергових виборах до Верховної Ради його кандидатура вже не виставлялася.

Відомо, що на XXII з'їзді КПРС у жовтні 1961 року Хрущов знову підняв питання про антипартійної групі Молотова, Кагановича і Маленкова і про їх злочини в епоху Сталіна .. При цьому багато делегатів з'їзду говорили в першу чергу про злочини Кагановича, приводили документи і факти, що свідчать про його активної участі в незаконних репресіях. Делегати з'їзду вимагали виключення Кагановіча з партії. Незабаром після з'їзду Каганович був знятий з поста директора гірничо-збагачувального комбінату. Він був виключений з партії на засіданні бюро одного з московських райкомів КПРС

Після азбесту ніякого нового призначення Каганович не отримав. Через кілька років він повернувся до Москви, щоб почати тут життя простого пенсіонера.

Коли був знятий зі своїх постів Хрущов, Каганович направив до ЦК КПРС заяву з проханням поновити його в партії. Але Президія ЦК відмовила йому в перегляді рішення. Останні дні жив у Москві в добровільному самітництві на набережній Фрунзе. Після відставки Хрущова робив спроби відновити членство в КПРС. Помер Каганович в Москві 25 липня 1991. Похований на Новодівичому кладовищі.

Висновок

У лютому 1990 р. на одному з мітингів у Києві було прийнято «Відкритий лист Л. М. Кагановича». Ось що, зокрема, говориться у ньому: «Ви вважалися у Сталіна головним спеціалістом з «українського питання» вивчили навіть мову, полюбляли при нагоді й похизуватися народною приказкою або цитатою з Шевченка. І будучи знавцем своєї справи, почали цькування наркома освіти О. Шумського, котрий вимагав вашого зняття. На вашій совісті, так само як і на совісті інших диктаторів України, - П. Постишева, С. Косіора, В. Чубаря, - самовбивства Хвильового і Скрипника, мученицька соловецька смерть Леся Курбаса і Миколи Куліша, на ваших руках – кров усього українського Розстріляного Відродження…. Ви – разом з Молотовим – один із організаторів безпрецедентного за масштабом геноциду….» і хоча автори листа надто перебільшують роль Кагановича як «головного спеціаліста» з українського питання, а також припускають деяких інших неточностей, не можна не погодитись з їх загальним висновком про те, що діяльність одного з найближчих сталінських соратників мала для України трагічні наслідки.

Список використаної літератури

Бушков А.А. Россия, которой не было. М., 1997.

Бажанов Б. Кремль, 20-е годы. Воспоминания бывшего секретаря Сталина// Огонёк. – 1989. - №38. – С. 26-27

Бунич И.Л. Лабиринты безумия. СПб. 1995 г.

Відкритий лист Л. М. Кагановичу// Вечірній Київ. – 1990. – 12 лют.

Шаповал Ю. Лазар Каганович. К.: «Знання». – 1994. – 40 с.