Перший імператор Росії - Лжедмитрій I

Вступ

Актуальність. Початок 17ст. в історії Російської держави виступає одним з найтемніших та найзагадковіших з періодів історії нашого найближчого сусіда. Особливо цікава у вказаний час особистість найвідомішого самозванця Росії – Лжедмитрія 1. Це ім’я окутане суцільною пеленою таємниці, адже й на сьогодні науковці однозначно не можуть визначити походження цієї історичної постаті. Лжедмитрій 1 завдяки своєму таланту та підтримці поляків зміг захопити московський трон, і ще й до того добився в Папи Римського титулу імператора. Ця тема хоч і досить непогано висвітлена у багатьох джерелах, проте однобічно, особливо мало приділяється уваги управлінській діяльності Лжедмитрія 1 під час царювання. Важливе значення вивчення та дослідження діяльності першого російського імператора полягає також в тому що частина подій (наприклад, становлення та підготовка до походу самозванця) відбувалася на території сучасної України, і дослідження цієї теми покликано доповнити і розширити історичні знання про тогочасну Україну.

Зв'язок теми з науковими програмами. Дана праця виконується згідно з наукової та навчальної програм кафедри історії Росії та спеціальних історичних дисциплін Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка.

Мета роботи. З’ясувати всі аспекти захоплення влади та царювання Лжедмитрія 1.

Для виконання даної мети ставимо такі дослідницькі завдання:

З’ясувати передумови та причини періоду Смути у Російській державі.

Розглянути підготовчу діяльність Лжедмитрія 1 щодо походу на Москву.

Вияснити всі деталі захоплення влади Самозванцем.

Проаналізувати діяльність першого російського імператора під час його царювання.

Підвести підсумки та результати діяльності та життя Лжедмитрія

Об’єкт вивчення. Період Смути в Російській державі.

Предмет вивчення. Життя та діяльність Лжедмитрія 1.

Хронологічні межі роботи: 1603-1606 рр.

Географічні рамки. Територія подій обмежується тодішніми володіннями Московської держави та Речі Посполитої.

Методологією вивчення є загальнонаукові принципи історизму, історичної правди та об’єктивізму.

Наукова новизна цієї роботи полягає в тому що вперше детально аналізуються реформи проведені самозванцем, а також наводиться багато даних з особистого життя Лжедмитрія 1.

Практичне значення. Матеріали цієї роботи можуть бути використані для виступу на студентській науковій конференції, підготовки до практичних та семінарських занять, у педагогічній практиці.

Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури, додатки.

1. Проблема в історіографії

На сьогоднішній день історіографія «Димитріади» налічує сотні праць, серед яких вагому частину складають серйозні наукові дослідження і публікації документів. Більшість робіт істориків присвячені таємниці особистості Самозванця, початку його життєвого шляху, перипетіям долі.

Питання особистості Лжедмитрія I та його ролі в історії турбувало не тільки істориків, а й офіційну владу. Ще цариця Анна Іванівна наказала заново вивчити питання про смерть царевича Дмитра, його канонізації та походження Самозванця. Катерина II, зацікавившись цією темою, спеціально викликала до себе відомого на той час історика, члена Російської Академії наук Г.Ф. Міллера і намагалась конфіденційно з’ясувати в нього, наскільки правдива офіційна версія походження Самозванця. Вчений обережно відповів, що вбитий 15 травня в Угличі царевич Дмитро був проголошений церквою святим, і закінчив свою відповідь риторичним питанням: «Що стане з мощами, якщо буде доведено, що Грішка – справжній Дмитрій? Не ризикуючи виступити проти святості хлопчика, похованого в Архангельському соборі Кремля, Міллер лише в особистій розмові з німецьким мандрівником Коксом заявив, що вважає Лжедмитрія I справжнім сином Івана Грозного [33, с. 14].

Про таку позицію німецького вченого щодо Самозванця стало відомо в Академії. Проти дослідження Міллером періоду Смути виступив М.В. Ломоносов. Саме завдяки йому було заборонено друкувати продовження «Опиту новітньої історії Росії» Г.Ф. Міллера, де починався розгляд періоду Смути.

Біля витоків російської історіографії XVII ст. стояв В.Н. Татищев. У своїй праці «Історія Російська», автор детально описав історію Самозванця дотримуючись офіційної версії. Проте в ній майже відсутні авторські оцінки і критичне співставлення джерел [33, c. 499-505].

Як історик-мораліст, князь Щербатов у своїй фундаментальній праці «Історія Росії» детально описав особисті якості Лжедмитрія I, засудивши його за численні морально-етичні недоліки. Історик також виклав свою думку щодо походження Самозванця. Особливу цінність праці Щербатова має цілий том публікацій документів періоду Смути, зокрема про Лжедмитрія I [33, c. 21].

Появі «Історії» передувала менш фактично наповнена спеціальна книга про «Самозванство». Вона була написана в зв’язку з повстанням Е. Пугачова по замовленню Катерини II і мала на меті показати випадковість самозванства і причини, що його викликають, також порочність та авантюризм всіх, хто насмілився не по праву заявляти свої претензії на престол.

Роботи М.М. Щербатова були малопопулярні через важку мову та нагромадження матеріалів, тому погляд на Самозванця впродовж довгого часу формували високохудожні томи «Истории государства Российского» М.М. Карамзіна. Він описав Лжедмитрія I, як ставленика короля і папи. Малював хаотичну картину його внутрішньої політики. Основну частину дослідження приділив питанню про його походження та ототожнення з Григорієм Отрєп’євим.

Д.І. Бутурлін вважаючи, що тільки скрупульозний розбір усіх тогочасних подій допоможе розкрити причини, характер і основні етапи Смути. Історик дуже добре описав історію Лжедмитрія I. Бутурлін прийшов до висновку, що царювання Самозванця потрібно поділити на два періоди. Початок першого був насичений різноманітними милостями та роздачами землі, чим він намагався стати популярним серед населення. На думку вченого, в цей період головні успіхи Лжедмитрія I залежали не так від державних справ, як від результату переговорів з Марією Нагою [28, c. 7].

Другий період визначається цілим рядом негативних дій Самозванця, який відкрито не поважав старовинні звичаї, сприяв полякам та єзуїтам, насміхався над боярами, направо і на ліво розкидав гроші, і вкінці-кінців одружився на католичці-польці.

Праця Д. Бутурліна була піддана критиці з боку багатьох істориків, особливо відзначився учень Карамзіна М.П. Погодін. У своїх лекціях та статтях він незмінно виставляв Самозванця у вигляді такого собі політичного Квазімодо. Всі, хто йому допомагали у боротьбі за престол, виставлялись «розбійниками», «волоцюгами», «шайкою втікачів» і на кінець «сволоччю самозванцевою», яка шукала лише наживи. Проте, на думку Погодіна, не погане правління погубило Лжедмитрія I, а просто росіяни розкрили обман [12, с. 464].

Ті ж позиції, у відношенні Смути в цілому, займав ще один представник офіційної історіографії професор Н.Г. Устрялов. В свій час він був головним офіційним рецензентом наукових історичних видань, тому й наполіг на вилученні сторінок про царевича Дмитра з посмертно виданої книги Арцибашева. Однак, всім на подив, читаючи університетський курс лекцій, Устрялов заявив, що Самозванець, цитуючи «постиг безмерное величие России», тому титулувався імператором і готував великі реформи: створив сенат, намагався дати кращий устрій держави,розпочав вводити регулярну армію, турбувався про народну освіту і намагався зблизити Росію з країнами Західної Європи. Однак, через любов до іноземців, неповагу до старовинних російських звичаїв і недостойну поведінку, він втратив любов народу. Вчений намагався розкрити таємницю Самозванця, але навіть перевидаючи мемуари іноземців про Лжедмитрія I, він був змушений визнати, що це зробити неможливо [33, с. 23].

Новим етапом у розвитку російської історичної науки була багатотомна узагальнена праця С.М. Соловйова, який детально виклав і проаналізував події Смутного часу. Говорячи про діяльність та правління Лжедмитрія I, історик писав про реформу боярської Думки, видачу грамот монастирям, збільшення зарплати дворянам, розвиток книгодрукування. Історик дуже точно і тонко підігнав деталі і вибудував піраміду подій. Однак при цьому, Соловйов часто некритично використовував документи, іноді просто переказував їх або робив загальні висновки на основі лише одного приватного документу. Вчений спростував думку про Самозванця як душителя православ’я і експропріатора церковного майна і земель. Соловйов розвивав гіпотезу про те,що Лжедмитрій I щиро вірив у своє царське походження або виховувався з дитинства боярами для цієї ролі. Відкликаючись з симпатією про особисті якості Самозванця, історик зазначав, що той користувався великою народною любов’ю [30, с. 630].

Доля Лжедмитрія I стала темою всього життя для відомого українського історика М.І. Костомарова. Його дисертація була цілком присвячена питанню про те, ким був Самозванець. Костомаров вирішив заново вивчити період Смути і з цією метою він дослідив усі архіви, особливо в Україні та Польщі, намагався знайти документи у Вишневецькому замку. Він був першим істориком, який зрозумів необхідність фронтальних пошукових досліджень, особливо в провінціях та районах, де розгортались події. На думку М. Костомарова, Смута розпочалась з польської інтриги, проте її головним героєм став російський народ. Звертаючись до внутрішньої політики Лжедмитрія I, історик писав про реформи, які копіювали польський державний устрій, відзначаючи, що вони вводились у життя поступово. Вчений вбачав в діях Самозванця продовження політики Бориса Годунова. Костомаров відзначив бажання Лжедмитрія I полегшити життя народу. Закінчуючи працю, український історик написав: «Ставши царем Московської держави, Дмитро відкрив для цієї країни шлях для переворотів та потрясінь…Названий цар впав, відкривши за собою безодню» [33, c. 24 – 25].

Повним антиподом Костомарова був представник нової генерації – офіційного напряму російської історіографії професор Д.І. Ілловайський. Він навіть не намагався шукати нові джерела, вважаючи працю в архіві зайвим, а тільки намагався з’єднати в своїй концепції Смути й оцінці Самозванця все раніше написане. Лжедмитрій I, на його погляд, був західно-руським шляхтичем, якого підштовхнуло на цю авантюру непереборне кохання до Марини Мнішек. Саме поляки, використавши Самозванця, розпочали період Смути в Росії. Народ повірив йому, як істинному царю. Він почав роздавати милості, потім приступив копіювати польський державний устрій, його реформи були мало обдуманими, що й привело до краху [11, c. 224 – 226].

«Історія Російська» Іловайського піддалась критиці з боку багатьох істориків і показала, що узагальнюючі історичні праці не можуть створюватись у вигляді поверхової компіляції – потрібен системно-фактологічний принцип.

Саме такий принцип має загальний курс академіка К.Н. Бестужева-Рюміна. Він вважав, що історію творять окремі особистості, які направляють маси, і тому головну увагу приділив характеристиці особистості самозванця. Історик розглядав весь період правління Лжедмитрія I, як ланцюг успіхів і помилок однієї людини. В цьому плані говорив він і про внутрішню політику Самозванця, зокрема, про реформу Боярської Думи. До помилок Лжедмитрія I автор додав його індивідуальні негативні риси і дії. Ця характеристика закінчувалась такими словами «Лжедмитрій I – легковажний, проте талановитий чоловік, нещасна жертва чужих інтриг» Весь його характер і діяльність на престолі свідчить про те, що він не був свідомим самозванцем [29, c. 8].

В цей час на небосхилі російської історіографії загорілась одна з найяскравіших її зірок – В.О. Ключевський. Його праці стали новим етапом у дослідженні Смутного часу. На відміну від своїх попередників, історик іронічно писав про велике анекдотичне зацікавлення щодо питання про походження Лжедмитрія I, «испеченного в польской печке, а заквашенного в Москве». Ключевський справедливо відзначав, що «для нас важна не личность Самозванца, а его личина, роль, им сыграна». На думку історика, роль цієї людини полягала лише в зміні побуту, порядку життя, діяльній участі у засіданнях Боярської Думи. Негативні особисті якості, його любов до іноземців, викликали невдоволення у бояр, і Лжедмитрій I, виконавши роль караючого меча, став їм непотрібен. Але в народі (крім москвичів) його популярність не сильно послабилась [15, с. 355].

Важливе значення мають твори Львівського історика Олександра Гіршберга, який написав кілька книг і збірник документів на дану тему. Вчений показав Самозванця людиною широких поглядів і високих помислів, правителем, який намагався змінити на кращий державний устрій Росії, підняти рівень освіти і моралі. Разом з тимЮ, Лжедмитрій I, який, на думку вченого, міг бути позашлюбним сином польського короля Стефана Баторія, здійснив безліч помилок, мав ряд негативних особистих рис, і недооцінював опозицію, що і привело до його падіння [36, с. 34].

Майже одночасно з роботами Гіршберга, у Фрації, Росії, Швейцарії та інших країнах з’явились багаточисельні праці російського єзуїта Павла Пірлінга. Позиція даного автора з часом змінилась – від визнання Лжедмитрія I сином Грозного до ототожнення його якщо не з Григорієм Отрєпєвим, то з кимось підготовленим агентом в Польщі. Головна цінність праць вченого – велика кількість нових матеріалів, добутих у архівах Риму, Стокгольму, Львова [22, с. 53-86].

В певну систему намагалися звести різноманітні свідчення нарративних джерел про Лжедмитрія I М.А. Поліевктов. Дослідник розпочав з висновку «Внутрішня політика Самозванця не була ознаменована свідомо- реформаторською діяльністю». За ним, цар, переслідуючи мету особистого щастя, не зміг визначити подальшого ходу подій, що і привело до його поразки [25, с. 82].

Реальну характеристику діяльності Лжедмитрія I намагався дати П.Г. Васенко. Історик перераховував окремі дії Самозванця, спрямовані на задоволення потреб різних прошарків суспільства (дворянства, боярства, селянства, духовенства та ін..). Це, на думку Васенка, спочатку підняло авторитет Лжедмитрія I, проте останній не зміг усім догодити, і став жертвою боярської змови.

Велику цінність і сьогодні мають праці В.С. Іконнікова. Його скрупульозні дослідження окремих історичних моментів Смути і, зокрема, історії Лжедмитрія I зберігають своє фактологічне значення.

Певним підсумком дорадянської історіографії стали роботи академіка С.Ф. Платонова – голови петербурзької школи істориків Росії. Метод праці Платонова концентрував в собі увесь досвід російської та іноземної історіографії, щодо комплексного підходу до проблеми. Учений зібрав та видав багато цінних літературно-історичних пам’яток XVII ст., які є дорогоцінним скарбом для сучасних учених. Платонов детально дослідив демографічні, географічні, соціальні фактори та умови, в яких розгортались події початку XVII ст.. Історик дав нову загальну схему розвитку подій Смутного часу. За Платоновим, Смута розпочалась після смерті Івана Грозного, коли закінчення династії співпало з державною кризою. В її розвитку учений виокремив три періоди: династичний (боротьба за престол до початку царювання В.І. Шуйського включно), соціальний (боротьба суспільних класів і втручання іноземних інтервентів), національний (боротьба з інтервентами) [21, с. 158-164].

Звертаючись до внутрішньої політики Росії часів Лжедмитрія I, Платонов висунув досить цікаву думку щодо відродження Самозванцем опричного округу. Це не могло сподобатись московським княжатам. Ще одного ворога новоявлений цар нажив в обличчі духовенства, яке він економічно пригноблював. Його справи не сподобалися і москвичам. Самозванець став жертвою жителів столиці, підбурених боярами. Однак, населення інших регіонів підняло повстання у відповідь на вбивство свого царя [21, с. 223-225].

Щоб завершити огляд історіографії до початку XX ст. потрібно відзначити праці зарубіжних авторів про Лжедмитрія I. Вище уже говорилось про дослідження О. Гіршберга та П. Пірлінга. Перші праці іноземних авторів, які мали дослідницький характер, з’явились ще в кінці XVII ст. В 1674 р. в Лондоні вийшла об’ємна книга Р. Манлея. На початку XVIII ст. Ла-Рошель опублікував в Парижі двохтомну біографію царя Дмитрія. Через 100 років з’явилась робота про Самозванця і повстання стрільців А. Віснера та перша дисертація під назвою «Дмитрій, великий князь Росії, син Івана» Ф. Новаковського, захищена в Берлінському університеті у присутності вчених з світовим ім’ям. Названі праці спиралися в основному на мемуари іноземців та деякі російські нарративні джерела, описували ті чи інші моменти в житті Самозванця, приділяючи найбільше уваги питанню про його походження.

Новий пласт інформації привнесли у дослідження «Димитріади» дві книги італійського історика С. Чампі, який зібрав цілий ряд невідомих і маловідомих джерел. Виключний характер біографій, в основному популярних по формі, носили роботи інших італійських (Т. Вентурі) та німецьких( Й. Каро «До Дмитрія»; Ф. Лоренц «Несправжній Дмитрій»; Х. Пантеніус «Лжедмитрій»; Х. Скрибанович «Псевдо-Дмитрій»;) авторів. У Франції вийшла книга російського автора, який проживав в Парижі, К. Валишевського. Пізніше вона була перекладена на російську мову і видана у наші часи [33, с. 30-31].

Велику цінність сьогодні мають праці польських авторів, які збагатили дану тему новими джерелами та версіями. Уже в перших загальних працях А. Потоцького, Е. Рачинського, І. Шуйського, Й. Нємцевича, І. Турського та інших були введені в обіг багаточисельні документи, дякуючи яким, вдалось більш точно описати польський період біографії Самозванця. Нові матеріали наводились навіть у працях краєзнавців, які вели пошук в Самборі, Вишневці, архівах Львова (Татомир, М. Туркавський). Найбільш цінними з точки зору новизни джерел, так і перегляду традиційних поглядів про перебування Лжедмитрія в Польщі і його зв’язках з політичними та церковними діячами, безумовно є твори Я. Собезького і книга А. Брюкнера.

Досить цікавими є дослідження двох видатних польських філологів Я. Бодуена де Куртене і Л. Пташицького, проведені незалежно одне від одного, по вивченню листа Самозванця до папи Климента VII. Обидва автори прийшли до висновку, що Лжедмитрій був росіянином і задіяний у духовні сфері. Нові матеріали і оцінку взаємовідносин Лжедмитрія з польськими аріанами запропонував Г. Мерчинк [28, с. 10-11].

Що стосується радянської історичної науки, то вона розпочала з критики попередньої історіографії, навішувала ярлики «буржуазної обмеженості» вченим з світовим ім’ям, які намагались працювати в нових умовах. Потім поширилась «економізація», нав’язування «класового підходу» і класової боротьби як рушійної сили історії. Фактично, була перервана традиція вивчення політичної історії і поступово втрачена глибина досліджень, забуті принципи текстології і порівняльного аналізу джерел по кожній окремій проблемі – це замінювалось загальними думками по раніше визначеній ідеологічній схемі.

Лжедмитрій I став незмінним об’єктом дискусій в характеристиках народних рухів початку XVII ст.. Кожний автор намагався знайти відповідь на питання, яке було представлене як головне: інтереси якого класу захищав Самозванець, чий він був цар?

Цей шлях розпочав перший російський історик-марксист М.Н. Покровський. Спочатку вчений називав Лжедмитрія I однаково козацьким і дворянським царем, потім – царем дворян. Але поступово відійшов від подібної оцінки. Його характеристика класової сутності правління Самозванця стала менш чіткою, а в своєму короткому нарисі, Покровський представляв його як захисника інтересів селянства [24, с. 523-528].

Гостра дискусія на цю тему розгорнулася в 20-х – 30-х рр. – у час становлення радянської історіографії. Частина істориків на чолі з С.Ф. Платоновим стояла на старих позиціях, але серед них уже намітився розкол. Так, Ю.В. Готьє, залишаючись в цілому на попередніх позиціях, визнав також теорію про боротьбу класів, як рушійну силу історії, доводячи, що рух на користь Лжедмитрія I переродився в народний рух.

У цілому в історіографії 20-х – 30-х рр. існувало кілька напрямів відносно цієї теми. Самозванця висвітлювали то як представника бояр та поміщиків, то як захисника дворян, то як польського ставленика та зброю прихованої інтервенції, то як козацького царя. Писали і про його поступки селянству.

В другій половині 30 – 40-х рр. в історичній науці стала перемагати думка про приховану польську інтервенцію. Лжедмитрій I знову описувався як авантюрист, ставленик поляків і папи.

В цей час думки деяких авторів змінилися. Наприклад, В.І. Пічета спочатку доводив твердження про значну роль народних мас, зокрема козацтва в подіях революції поч. XVII ст.. Пізніше історик різко критикував М.Н. Покровського, доводячи, що основною рушійною силою Самозванця було не селянство чи козацтво, а польсько-литовська держава і католицька церква. Пічета вважав невірною характеристику Лжедмитрія I як селянського царя.

І.І. Смирнов детально вивчив внутрішню політику Російської держави 1605 – 1606 рр.. Історик доводив, що Самозванець посилив кріпосницький гніт і був царем поміщиків-кріпосників, дворян, ставлеником польських інтервентів.

Великий інтерес представляла стаття Г.Н. Бібікова про земельні жалування в Смутні часи. На основі земельних роздач автор намагався показати на які групи землевласників опирався Лжедмитрій I. Класову боротьбу посадського населення досліджували у цей час П.П. Смирнов та С.В. Бахрушин.

В 50-60-х рр. на сторінках журналу «Вопроси истории» розгорілась дискусія про першу селянську війну в Росії початку XVII ст.. Автори в основному торкались проблем ролі селянства в боротьбі за престол Самозванця і класової направленні політики останнього по відношенню до селянства. Особливо дискусійним було питання чи слід вважати період 1603 – 1606 рр. зокрема рух Лжедмитрія I , одним з етапів селянської війни.

Праця Д.П. Маковського також викликала суперечку. На думку історика, після Добриничів Самозванець з іноземного агента перетворився у вождя нижчих прошарків суспільства. Розглядаючи внутрішню політику уряду Лжедмитрія, дослідник вказує, що вона диктувалася Боярською Думою. Дана думка заслуговує уваги. Однак Маковський без доказів говорив про зародження в цей період капіталістичних відносин та виникнення бюргерства [28, с. 8].

В узагальнюючій праці А.М. Сахарова політика Самозванця висвітлюється як продворянська. Його опорою була також верхівка посаду. Боярська знать і поляки пов’язували з ним свої плани. Проте народ вирішив його долю, розпізнавши в ньому захисника інтересів панів.

В цілому у 50 – 60 рр. виробився погляд на дії правління царя Дмитрія як систему лавірування між різними класами і прошарками, залишену єдиної соціальної опори [27, с.190-193].

Найбільш послідовно ця думка була викладена в багатотомній «Історії СССР з найдавніших часів до наших днів» (автор розділу Корецький В.І.). Тут детально досліджено дії Лжедмитрія I щодо дворянства, селянства, холопства, православної церкви та ін.. Внутрішня політика висвітлювалась як продворянська кріпосницька, при незначних поступках селянам та холопам. В підсумку, Самозванець опинився між двох вогнів. В народі і серед боярської знаті визрівало невдоволення. Тоді Лжедмитрій I круто поміняв політику. Він вирішив повернути Юр’їв день, викликав царевича Петра з військом по допомогу до Москви, проте було пізно. Він намагався догодити всьому населенню, в результаті чого заплутався і зазнав краху [10, с. 245-250].

Більш детально історія Лжедмитрія I в останні часи розкрита в багаточисельних творах В.І. Буганова і Р.Г. Скриннікова. Обидва дослідники вважають Самозванця явним авантюристом Григорієм Отрєп’євим. Це і визначає в основному негативну характеристику його діяльності під час правління.

«На історичній сцені – пише Буганов, - з’явився честолюбивий, безпринципний авантюрист, який в смутні часи мріяв про царство. Це був Григорій Отреп’єв, який проводив продворянську політику, одночасно йдучи на деякі поступки селянству. Головною своєю опорою він вважав дворянство, для якого не жалів а ні грошей, а ні землі. Кінець-кінцем, обманувши надії народу на доброго царя, він загинув. Історію і діяльність Лжедмитрія I історик розглядає виключно у зв’язку з вивченням першої селянської війни і класової боротьби початку XVII ст. [5, с. 57-63].

З інших позицій висвітлює події початку XVII ст. Р.Г. Скринніков, переконливо доводячи, що їх не можна оцінювати як селянську війну. Звертаючись до характеристики Самозванця, історик малює портрет жорстокого та самовпевненого авантюриста. В надії на доброго царя народ його посадив на трон, але той не змінив порядків та інститутів влади. Безперервне лавірування між різними прошарками населення його не врятувало [29, с. 325-329].

Таким чином, радянська історіографія повернулась до ототожнення Самозванця з Григорієм Отрєп’євим, визнаннючи його дворянським царем, який під тиском Боярської Думи проводив кріпосницьку політику.

Нову сторінку у вивченні періоду правління Лжедмитрія I розпочав В.І. Ульяновський. Історик відзначив досить продуману та добре організовану внутрішню політику Самозванця, зокрема, детально описав реформу Боярської Думи, а також її склад та найвпливовіших осіб. Так само була досліджена діяльність органів управління в державі: податкової системи,приказів, реформи суду та ін.. Щодо особистості Лжедмитрія I, то вчений відзначає про факт його походження з дворянської сім’ї [33, с. 165-169].

Цікаві дослідження на дану тему з’явились останнім часом і за кордоном. Польський вчений Я. Мацишевський в своїх працях окреслює широку картину політичної боротьби, становище Російської держави і його відносини з Польщею перед і на початку періоду Смути.

Велике дослідження присвятив особистості Лжедмитрія I американський історик Ф. Барбур. Майже не розглядаючи сутності внутрішньої політики Самозванця, автор все ж дуже високо оцінює особистість та управлінські якості Лжедмитрія I.

2. Похід Лжедмитрія I на Москву

Біди, що звалились на Росію при Борисі Годунові на початку XVII ст. породили позитивні згадки про «щасливі часи при доброму царі Івані Васильовичі». Головною проблемою, яка породила Смуту, став перерив династії, що тягнулась ще від Івана Калити. Іван IV був останнім із цього роду, причому, він мав досить багаточисельну сім’ю. Його перша дружина, Анастасія Романова, народила трьох синів – Дмитрія, Івана та Федора й кількох дочок. Друга, цариця Марія Темрюківна – сина Василія, остання дружина, Марія Нагая, - сина Дмитрія. Всі дочки Грозного, як і царевич Василій, померли ще в дитячому віці. Обидва Дмитрії – первісток царя і його молодший син – померли через трагічну випадковість. Царевич Іван Іванович, досягнувши двадцятисемилітнього віку, був оголошений наступником престолу, але його убив же власний батько у приступі гніву. Рід Грозного – приречений на зникнення. Шлюби в всередині одного і того ж кола знатних сімей мали негативні біологічні наслідки. І уже в середині XVII ст. стали явні ознаки виродження династії [6, с. 530].

Так, брат Івана IV, Юрій Васильович, глухонімий від народження, помер без потомства. Син Грозного цар Федір Іванович був розумово відсталим. Молодший син царя Дмитрій – хворий на епілепсію. Шанси на те, що царевич доживе до зрілих років, та й ще залишить наступника, були невеликі. Але, як і первістку Грозного – Дмитрію, так і його молодшому синові Дмитрію, судилася випадкова і дочасна смерть.

Царевич Дмитрій-старший народився після взяття Казані. Цар взяв малюка у паломництво до Білоозерського монастиря. Рідня царя, Романови повсюди супроводжували дитя, слідкуючи за дотриманням церемоніалу. Царська сім’я подорожувала до місць паломництва на невеликих кораблях – стругах. Одного разу, при сходженні на струг, через хиткість трапу, всі попадали. Дорослим таке купання не завдало шкоди, але дитина захлиснулася, і відкачати її не вдалося. На честь первістка, Іван IV назвав іменем Дмитрій молодшого сина [30, с. 590].

Царевич Дмитро успадкував від батька його жорстокість. Дикі забави Дмитра приводили в жах сучасників. Восьмирічний хлопчик наказував товаришам ліпити снігові фігури і називав їх іменами найвпливовіших бояр у державі, а потім відрубував їм голови та четвертував. Дворянські письменники засуджували такі недитячі забави дитини. Проте в народі жорстокість по відношенню до поганих бояр сприймалась зовсім по іншому. Дмитро обіцяв стати таким же «добрим» царем як і його батько [29, с. 34]

Проте, 15 травня 1591 р. всю Росію сколихнула звістка про смерть царевича. Ця інформація викликала спалах народного гніву, у вбивстві звинуватили тодішнього боярина, фактичного правителя Росії – Бориса Годунова. В Углич зразу ж виїхала слідча комісія, яка складалася з бояр на чолі з Василієм Шуйським та заступником А.П. Клєшніном. Провівши розслідування, вона з’ясувала, що це було самовбивство. Царевич був хворий на епілепсію, і коли він грався ножиком у нього розпочався напад хвороби, і в конвульсіях Дмитрій встромив собі ножа в горло. Так це чи не так, але у нас немає достатньо доказів щоб відкинути цю версію, тим більше, що є свідчення про часті напади епілепсії царевича [21, c. 158 – 159].

Смерть Дмитрія викликала рух у народі. Проте в Москві правив законний цар, і династичне питання нікого не турбувало. Про царевича дуже швидко забули. Однак ледве встиг вмерти цар Федір Іванович, як в народі зразу ж згадали про молодшого сина Івана Грозного. Очевидно, ім’я Дмитрія оживили боротьба за трон та політичні пристрасті. Після вибору Бориса Годунова, розмови про самозваного царя припинились, зате версія про чудесне спасіння царевича посилювала свої позиції.

За той час, коли правив формально Федір Іванович, а фактично Борис Годунов, боярство змогло підняти голову та повернути свій вплив після репресій Івана Грозного. І коли царем став Годунов, у стані мужів бородатих виникла ідея посадити на трон слухняного царя, і самим управляти державою. Але й Годунов посилював свою владу. Тут і пригодився царевич Дмитрій, який мав стати панацеєю для бояр. На мою думку, ця ідея не була спонтанною, адже ряд дослідників відзначає те, що Лжедмитрій I не був свідомим самозванцем, і вірив у своє царське походження. Отже, напрошується висновок про те, що або якусь дитину змалку готували до цієї ролі, або ж це був справді царевич Дмитрій, який чудом врятувався від вірної смерті. Проте не так важливо походження людини, а те що вона зробила, її внесок в історію. А щодо походження такого феномену як Лжедмитрій I , то професор Ключевський висловився так: «Он был испечен в польской печке, но заквашен в Москве» [15, с. 36].

Почувши про появу Самозванця, Борис Годунов не міг залишити це просто так, і зразу ж направив комісію для розслідування справи Лжедмитрія I. Вона показала історію Самозванця таким чином. Юрій чи Григорій Отрєп’єв, син галицького боярина Богдана Отрєп’єва, з дитинства жив у холопах в бояр Романових і у князя Бориса Черкаського, потім навівши на себе підозру Бориса Годунова, він постригся в монахи, і переходячи з одного монастиря в другий, потрапив в Чудівський монастир. Саме там молодого та талановитого хлопця запримітив патріарх Іов, і навіть призначив його своїм особистим секретарем. Проте похвальба про те, що він сам може стати царем дійшла до патріарха і Отрєп’єв був змушений тікати рятуючись від заслання під конвоєм у Кирилівський монастир. Вчасно попереджений, Григорій встиг втекти в Галич, потім у Муром, і, повернувшись знову в Москву, в 1602 р. втік з неї разом із послушниками Валаамом Яцьким і Місаілом Повадіном у Київ в Печерський монастир [1, с. 341-344].

Подорожуючи, він жив в Острозі, Дерманському монастирі у князів Острозьких – покровителів православної віри; а потім, попрощавшись зі своїми попутниками, трохи повчився у протестантській школі в Гощі у шляхтичів Гойських, набувши в своїх подорожах не тільки навички вільного поводження з догматами і обрядами, а й вміння їздити верхом на коні, рубати, колоти і стріляти.

Потім він поступив на службу до могутнього польського магната Адама Вишневецького. В 1603 р. перебуваючи в Брагині, він важко захворів. Слуга під суворим секретом повідомив священику, що сповідав його на смертному одрі, велику таємницю. Почуте настільки вразило останнього, що він не гаючи ні хвилини все доповів великому князю. Священик же повідомив, що уже певний час в княжому дворі переховується слуга, не хто інший як прямий спадкоємець російського престолу, син Івана Грозного, Дмитрій, який з допомогою покровителів уникнув смерті від рук Бориса Годунова. Хворий підозріло швидко видужав, і Адам Вишневецький прийняв активну участь у долі Самозванця [16, с. 530].

Поява претендента на російський трон в межах Речі Посполитої стало предметом складної політичної боротьби. Найбільш далекоглядні політики Польщі на чолі з коронним гетьманом Яном Замойським розцінили дії Адама Вишневецького як авантюру. Замойський користувався величезним авторитетом серед політичного бомонду Речі Посполитої і Вишневецькому прийшлось викласти йому свої пояснення. В листі від 25 вересня 1603 р. Адам приніс вибачення, що раніше не сповістив про цей факт коронному гетьману. У своїм листі він писав: «Оскільки в мій дім потрапив чоловік, який довірився мені, що він є сином Івана, того тирана …і хоче попросити допомоги в короля … прошу Вашої поради, що з ним робити». Аргументів у Вишневецького було два: отримання із Росії сприятливих новин та показання перебіжчиків [30, c.360].

Замойський зразу ж порадив Вишневецькому повідомити про все короля, а потім відіслати і самого претендента або до короля або до нього, гетьмана.

22 жовтня 1603 р. Сігізмунд ІІІ запросив папського нунція Рангоні і повідомив його про появу в помісті Адама Вишневецького москаля, який називає себе царевичем Дмитрієм. Король наказав привести претендента в Краків і викласти йому детальні відомості про особистість цієї людини. Однак Замойський переконав короля, що для Польщі цієї авантюри непотрібно.

Бачачи, що Сігімунд допомоги не надасть, Вишневецький уже в січні 1604 р. почав збирати своє військо для походу в Росію. Проте зібраних сил було надзвичайно мало, але Лжедмитрій I з покровителем надіялись знайти союзників на теренах України та за її межами. Особливі надії покладалися на кримського хана, який весною 1604 р. розірвав мир з Москвою і загрожував походом [5, с.142].

Проте все виявилось не так просто як уявлялося. Підбити Крим на похід не вдалося, а запорізькі козаки не повірили в обіцянки Самозванця. Лжедмитрій вирішив підключити до походу донських козаків. Він відіслав лист до донського низового отамана Івана Степанова, у якому покладаючись на авторитет свого батька, просив підтримки і допомоги, щоб посилити свій вплив серед козаків, й ті були готові визнати себе підданими лжецаревича. У Литву виїхали отамани Корела, Михайло Меженков та п’ять козаків. При них була грамота, датована п’ятнадцятим жовтня 1603 р.

Коли посли з Дону з’явилися в межах України, князь Януш Острозький повідомив короля, що по Україні поширюються рухи свавільних людей, які хочуть возвести «москаля» на російський трон. Розраховуючи на підтримку Замойського, Острозький пропонував королю прийняти негайні міри щодо донців, ще до того, як Дніпро кригою вкриється. Однак лист Острозького залишився без відповіді, оскільки на той час при королівському дворі перемогла партія прибічників війни з Росією [32, с. 498].

Несподівано для своїх підданих, Сигізмунд ІІІ наказав звільнити донських послів і доправити їх в Краків до Лжедмитрія I. Зовнішність наступника московського престолу не говорила на його користь: він був середнього, майже низького зросту, з сильною конституцією тіла, лице мав округле, неприємне, волосся рудуватого кольору, очі темно-голубі, був сумний, задумливий, незграбний. Ці риси прекрасно відображені в портреті Лжедмитрія I, що був написаний очевидцем [1, с. 341]. Рангоні дуже зрадів приїзду наступника російського престолу, і прийняв його з великою повагою. В досить довгій розмові з Отрєп’євим, нунцій досить ясно дав йому зрозуміти, що якщо той дійсно хоче домогтися допомоги з боку Сигізмунда, то він повинен відректися від православної віри і перейти в римо-католицьку. Лжедмитрій I погодився, і наступного тижня в присутності свідків дав урочисту клятву бути слухняним сином апостольського престолу, після чого Рангоні миро помазав його, а один з єзуїтських священників прийняв сповідь. Коли нунцій досягнув своєї цілі, то привіз новонаверненого до короля, і той визнав його царевичем. 13 березня 1604р. король звернувся до коронного гетьмана Яна Замойського за порадою, а фактично запропонував йому очолити похід на Москву. Гетьман, який очолював опозицію королю в Польщі, рішуче відкинув цю пропозицію [30, c. 163].

Мир на той час був категорично необхідним як для Росії, так і для Польщі. Польсько-литовські війська вели боротьбу з шведами в Лівонії. Канцлер Ян Замойський ще в кінці 1602 р. запропонував укласти союз з Росією і закріпити його шлюбом з Ксенією Годуновою. Проте Сигізмунд рішуче відкинув цю пропозицію. Король підозрював, що Москва спробує дістати шведську корону своєму ставленикові – королевичу Густаву, сину скинутого шведського короля Еріка XIV. Підозри правда виявились безпідставними, адже в 1601р. королевич Густав був засланий з Москви в Углич [4, с. 353].

Рішуча позиція коронного гетьмана Я. Замойського, Жолкевського, Василя Острозького, Збаражського та інших сенаторів, справила значний вплив на королівський двір. Сигізмунд був змушений відмовитись від офіційної підтримки Самозванця і не пропонував більше посилати армію в похід на Росію. Проте передчуваючи вигоду від цієї авантюри, король пішов на хитрість: він визнав Дмитрія царевичем, хоча й не публічно, призначив йому щорічну допомогу( 40 тисяч злотих), і дозволив панам, приватним чином, допомагати йому.

Найбільш рішучим прихильником негайної війни з Росією виявився сенатор Юрій Мнішек, який не належав до числа впливових державних чиновників того часу. Гетьман Станіслав Жолкевський писав, що Мнішек діяв засобами брехні та підлабузництва, але особливо важливою для нього була допомога його родича кардинала Б. Мацієвського, що мав великий вплив при королівському дворі. Мнішек допоміг Лжедмитрію I заручитися допомогою литовського канцлера Лева Сапеги. Канцлер заявив, що Дмитрій дуже схожий на покійного царя Федора Івановича і обіцяв прислати в допомогу 2000 вершників [7, с.320].

Тим часом чутки про Самозванця поширювалися на території Росії, і дійшли до Бориса Годунова. Той негайно ж взявся приймати міри. І тут же в Польщу, від імені бояр, Борис відправив дядька Григорія – Смирного-Отреп’єва, і що ж сталося? В грамоті ні слова не було про самозванця! Там тільки написали про безчинства суддів королівських! Існують також відомості, що бояри таємно відправили до короля Ляпунова, щоби той попросив короля допомогти Дмитрію. З цього видно позицію бояр, які будь-яким чином намагалися скинути з трону Бориса Годунова [19, с.498].

Що ж робив Борис готуючись до боротьби з Самозванцем? В Москві патріарх Іов і князь Василь Шуйський, що є сили умовляли народ не вірити чуткам про царевича, який справді помер в Угличі, і він князь Шуйський, сам поховав його, а під іменем царевича виступає злодій Грішка Отрєп’єв. Але народ не вірив ні князю, ні патріарху. По областях пройшов наказ від патріарха духовенству, щоб ті молилися за упокой царевича Дмитрія. А священики на службі мали розповідати прихожанам про поганого самозванця, який глумиться над іменем царевича.

Тим часом 2 червня 1604 р. у Самборі був підписаний таємний договір між Лжедмитрієм I та Мнішеком. В силу королівських кондицій самозванець зобов’язувався передати короні Чернігово-Сіверську землю. Обов’язок потім було підтверджено особливим договором про передачу короні шести міст в князівстві Сіверськім (очевидно, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Путивля) а також мала відійти Смоленська земля з її центром – м. Смоленськом.

Однією з умов став шлюб самозванця. Причому мова йшла не скільки про дозвіл, а стільки про зобов’язання Лжедмитрія одружитися на підданій короля. «Дозволяємо йому одружитись на наших землях, щоби вона царицею московською була. Щоправда, ім’я майбутньої нареченої неназвали. Договір з Краковом і визначив всю подальшу долю Марини Мнішек. По поверненню в Самбор, Мнішек впевнено довів справу до кінця. Під страхом прокляття, Дмитрій клянеться одружитись на Марині. Умови шлюбного контракту зводились до наступного: Самозванець зобов’язувався виплатити Мнішку мільйон польських злотих із московської казни на виплату боргів і переїзд в Москву. Марина в якості цариці повинна була отримати на правах удільного князівства Новгородську і Псковську землю з думними людьми, дворянами, духовенством, з приміськими поселеннями, і селами, зі всіма доходами. Самозванець урочисто обіцяв, що Новгород і Псков фактично будуть виведені з під влади Москви [27, с. 245].

У плані релігії набожні Мнішки поставили перед Дмитрієм суворі умови. Він повинен був перевести все Московське царство з православ’я в католицтво за рік. У випадку не виконання цієї умови, Марина мала право розлучитися, але, розуміється, зберігала за собою всі земельні надбання.

Під час переговорів з королівськими чиновниками в Кракові Отрєп’єв попросив короля, щоби той приставив до нього сенатора Мнішка і дозволив розпочати воєнні приготування – збирати козаків і добровольців на польських землях. Зіткнувшись з протидією сенаторів і сейму, Сигізмунд ІІІ не міг використовувати королівську армії у війні з дружньою державою. Як не писали польські хроністи, що військо було зібрано завдяки коштам Юрія Мнішека, Костянтина Вишневецького та інших панів, ця думка є не точною. Оскільки ні Сигізмунд ІІІ, ні член сенату Речі Посполитої Юрій Мнішек аж ніяк не були приватними особами, а пряма підтримка короля мала вирішальне значення для успіху авантюри.

Воєнні приготування в Самборі і Львові набули широкого розмаху. Коронний гетьман Ян Замойський вимагав від Мнішка пояснень чому збирають солдат без відома короля, і суворо попередив, що такі приготування можуть нанести велику шкоду Речі Посполитій.

Самборська казна була постійно пуста, і Мнішек не міг виділити Лжедмитрію навіть тих 4000 злотих, які король пожалував царевичу на утримування. Тим не менше, сенатору вдалось отримати деякі кошти, і він приступив до формування війська. До середини серпня 1604р. покровителі самозванця зібрали в передмісті Львова деяку кількість кінноти і піхоти. Під прапори царевича сходились найманці з усіх боків, які залишились без діла після закінчення бойових дій в Лівонії. Серед тих, хто прийшов на службу до Лжедмитрія I, були ветерани Баторія, мародери та інші волоцюги. Ставки найманців в Європі були досить високими, і Мнішку було важко оплачувати їх послуги. Не отримуючи зарплати браве вояцтво почало грабувати місцеве населення. Діло дійшло навіть до вбивств [29, с. 86].

Не дивлячись на обіцянки канцлера Лева Сапеги, самозванець ніякої допомоги з Литви не отримав. Не бажаючи війни з Росією (воно й зрозуміло, адже через своє сусідство з російськими землями литовці би прийняли на себе перший удар) литовські магнати рішуче відмовились підтримати авантюру. Такі настрої в загальному і переконали Сапегу не підтримувати Дмитрія.

Московська дипломатична переписка зберегла відомості про те, що Сигізмунд ІІІ робив спроби підштовхнути до війни з Росією кримського хана. Літом 1604 р. кримський мурза А. Сулишев повідомив Москву, що король бачився з кримським послом Д. Черкашеніним і пообіцяв виплатити кримському хану неабияку винагороду, якщо Крим допоможе тому, кого величають московським царевичем. Коли посильний прибув з цією пропозицією до хана, той погодився. Але так сталося, що секретне звернення короля не мало ніякого успіху, оскільки не було підкріплене грошима. Без погодження з сеймом король не міг виконати своїх щедрих обіцянок [30, с. 630].

Політика, яку вів польський король була хитрою і подвійною. На словах він нібито виступав за збереження мирних відносин з Москвою, а на ділі готував війну. Поки наймане військо стояло в Львові, король залишав без розгляду скарги населення на останніх. Лише, коли пройшло півтора тижня відколи Мнішек покинув Львів і виступив похід, Сигізмунд видав запізнілий наказ про розпуск найманої армії. Папський нунцій Рангоні отримав при дворі достовірну інформацію про те, що королівський посланець мав чітку інструкцію не спішити з доставкою в Львів.

Тим часом армія самозванця повільно підходила до кордонів Московської держави. Загони робили в день не більше 2-3 миль. Збереглась поденна записка походу, складена невідомим із оточення Мнішка. Записка містить повний розклад походу, в яких рицарство зупинялося на постій. Мнішек володів селами в околиці Львова, але найманці зупинились там лише на день. Значно більше часу вони провели у володіннях князів К. Вишневецького і Ружинського, київського католицького єпископа та інших осіб [31, c. 175].

Самозванець щедро обдаровував кредиторів борговими розписками. Погасити їх він думав за рахунок багатої московської казни. А поки весь тягар походу несли українські селяни з тих помість, де зупинялись солдати.

Лжедмитрій I розраховував на те, що в дорозі його військо поповниться озброєними загонами великих магнатів – князів Вишневецьких, Сапеги, Ружинського та інших, але надії його не виправдались. Князь Ружинський письмово зобов’язувався прийти з кількома сотнями вояків на виручку Самозванцю. Пан Халецький і пан Струсь обіцяли привести тисячу вершників. Проте виконання своїх обіцянок вони відклали на майбутнє.

Протягом двох тижнів самозванець залишався на території Львівщини. Під час зупинки в Глинянах, на початку вересня, був проведений огляд війська. Рицарство зібралось в коло і вибрало своїх командирів. Головнокомандуючим був призначений Мнішек, полковниками були вибрані – Адам Жулицький і Адам Дворжецький, а син Мнішека Станіслав став командувати гусарською ротою. Таким чином, Мнішек та його найближче оточення повністю сконцентрували командування військом у своїх руках [35, с. 650].

Станом на початок вересня 1604 р. армія Мнішка нараховувала біля 2500 чоловік. До неї входили 580 гусар, 500 чоловік піхоти, 1420 козаків та п’ятиборців. До моменту переходу через кордони ряди козаків зросли до 3000 чоловік. В армію самозванця пішли деякі надвірні козаки, які служили у великих магнатів. Таким чином, українці складали дві третіх війська. Крім православного українського населення, біля Самозванця почали збиратися і московські люди. Уже в кінці 1603 р. А. Вишневецький повідомляв королю про прибуття до царевича двадцяти москалів. Але це передусім були вихідці з простого народу [30, c. 397].

До початку походу в таборі самозванця зібралось біля 200 москвичів, які тікали за кордон з різних земель. Польські джерела називають по імені лише одного з московських керівників – Івана Прошина. Сімя Прошиних не належала до царського двору. Але якийсь Ждан Прошин вислужив чин дяка в приказі Великого приходу в 1592 – 1597 рр. Після воцаріння Бориса Годунова його кар’єра обірвалася. Серед дворян, які прийшли підтримати істинного царевича, найбільш відомими були брати Дубенські-Хрипунови. В Росії вони служили як вибрані дворяни із Зубцова. Не пізніше 1603 р. дяки зробили помітку в Боярському списку: Іван, Кирило, та Данило Путятині діти Хрипунова. Зрадники. Хрипунови втекли в Литву не тому, що вирішили підтримати Дмитрія, а тому, що їх підкупив литовський канцлер Сапега. Вони забезпечували канцлера різною інформацією секретного змісту, але були викриті і зберегли собі життя втечею. Зрада Хрипунових була добре оплачена: п’ять братів – Іван, Кирило, Данило, Прокопій і Іван Менший – отримали земельні володіння і 1000 злотих на рік [28, с.129 -130].

Православна церква вела постійну пропаганду проти католиків як про заклятих ворогів істинної православної віри. Тому православні люди, які опинились у таборі Лжедмитрія I, з тривогою спостерігали за засиллям єзуїтів та інших латинян. Такі малоприємні вісті дійшли до Мнішка, і він вирішив скористатись ситуацією, щоби поставити московітів на місце. Скориставшись доносом одного із росіян, Мнішек наказав схопити сина боярського Якова Пихачова і без суду стратити його. Мнішек сам повідомив про це папського нунція Рангоні в листі, який датується 8 вересня 1604 р. Згідно з версії воєводи, Пихачов був підісланий в Самбор Борисом Годуновим, щоб убити царевича. Однак, в це важко віриться, адже він ніколи не впускав нагоди забруднити репутацію російського царя. Скоріше всього бідолаха необережно висловився щодо Дмитрія, назвавши його Отрєп’євим [26, c. 78].

Десь у липні 1604 р. із Самбора на Дон виїхав литовець Счасний Свірський з запорожцями. Він відвіз козакам «царський» прапор – червоне полотнище з чорним двохголовим орлом посередині. Донці спорядили в Польщу нових послів. Вони з’явились в табір самозванця 25 серпня 1604 р. В грамоті козаки знов підтверджували свою готовність виступити на боці «істинного царевича», «природженого государя».

Московська влада своєчасно дізналася про появу гінців самозванця на Дону і спробували зупинити повстання козаків. З цією метою вони направили до них дворянина Петра Хрущова. Останній був добре відомий козакам. Пройшло лише 12 р. з того часу, як правитель Борис Годунов пропонував донцям прийняти Хрущова в столиці їх війська. На той час вільні козаки відкинули посягання московського престолу на їх вольності. Провалилася місія Хрущова і в 1604р. Козаки зв’язали російського посла і вивезли в Польщу, де і передали його в руки Лжедмитрія I. Як виявилось на допитах, посол повинен був схилити донців до війни з самозванцем [12, с. 464].

Канцелярія Мнішка добре обробила протокол допиту, перетворивши його на памфлет, який викривав московського царя. Причому додали, що цариця Ірина, вдова царя Федора, признала Дмитрія «природним государем», за що, була убита своїм братом Борисом Годуновим. В Москві той же тиран наказав стратити двох дворян – Смирнова Васильєва і Меншого Булгакова – тільки за те, що ті будучи в дома пили за здоров’я царевича Дмитрія.

Противники війни з Росією не тільки протестували проти дій Мнішка, але й приймали практичні міри, щоб не порушити мирного договору. Ще в травні 1604 р. Януш Острозький сповістив короля, що він застосовує насильство, щоби зупинити рух загонів лжецаревича до російських кордонів. У краківського каштеляна були власні війська, та й інші магнати вислали свої загони. У червні Острозький звернувся до Отрєп’єва з попередженням, що не дасть йому форсувати Дніпро. Український шляхтич підтверджував свою погрозу тим, що зібрав трохи південніше Києва значні сили. І діяв він, видно, в повній згоді з Замойським [20, с. 320].

Київський воєвода Василь Острозький разом з сином Янушем боялися, щоб з’єднані війська самозванця і козаків, не викликали нового спалаху козацько-селянського повстання в Україні. Розмістивши свої війська південніше Києва, Януш перерізав шляхи, які вели в Запоріжжя та на Дон. Воєнні цілі князів переслідували й іншу мету. Знаючи про насиллях найманців у Львові, вони намагались запобігти грабежам та іншим злочинам в Києві та його околицях. В своїх листах Януш Острозький не раз висловлював свої побоювання з приводу того, що Дмитрій втягне Річ Посполиту у війну з Росією, а козацькі загони, які підтримують царевича, зможуть затіяти новий бунт на території України. В посланнях до короля князь детально виклав план санкцій щодо свавільців. Проте король підтримував Лжедмитрія I, і це завадило Острозькому повністю виконати свої погрози. Він лише забрав з київської переправи всі пороми та судна [13, с. 635].

Протягом кількох днів війська лжецаревича безславно тупцювали біля переправи. Самозванця виручили кияни, які забезпечили переправу. Пройшовши за два місяці шлях від Львова до Дніпра, армія Мнішка зібралась на берегах Десни, і готувалася до вторгнення на російські землі.

В жовтні 1604р. Лжедмитрій I увійшов в області Московської держави. Жителі першого прикордонного містечка, Моравська, взнавши, що іде цар з польським військом, стали хвилюватися і більше від страху, чим по добрій волі, відправили до самозванця послів з покірністю і присягнули йому. Козаки, які завжди йшли попереду головного війська, наблизились до Чернігова, були зустріті пострілами, але потім взнавши, що Моравськ здався, чернігівці вступили в переговори і зв’язали воєводу, який не хотів здаватися царевичу. Не дивлячись на те, що козаки до приходу головного війська, встигли напасти на посад і пограбувати його, Лжедмитрій I наказав усе повернути, бо інакше він поведе на козацтво своїх рицарів. Козаки довго відмовлялись і сварились, однак змушені були повернути здобич, хоч і не всю. Чернігів піддався, але не скорився Новгород-Сіверський, де засів воєвода Петро Федорович Басманов, улюбленець Годунова, який підвищив його, незважаючи на місництво. На вимогу капітуляції з Новгороду відповіли: «А … дети! Приехали на наши деньги с вором». Басманов відбив наступ, не дав запалити місто, і нетерплячий Лжедмитрій, роздратований перешкодою, почав дорікати полякам: «Я думав більше про поляків – але тепер я бачу, що вони такі ж люди як інші. Рицарство відповіло: «Ми не зобов’язані брати міста приступом, однак від цього не відмовляємося, пробий тільки пролом у стіні» [30, c. 405].

Поляки уже було хотіли покинути його, як прийшла вістка, що воєвода князь Василь Рубець Мосальський здав Путивль, найважливіше місто Сіверської землі. За Путивлем, багато українських міст і містечок також здались, і на території протяжністю 600 верст з півдня на північ Самозванця визнали істинним царем. Народ бачив цього царевича, оточеного поляками, але й бачив його зусилля до віри православної: так, він наказав перенести з Курська в Путивль чудотворну ікону Богородиці, зустрів її з почестями і поставив у своїй спальні, кожен день молився перед нею, ця ікона супроводжувала його і в Москву, де він також тримав її при палаці.

Царський воєвода, боярин князь Дмитрій Шуйський, непорушно стояв біля Брянська, не допомагаючи Басманову, й писав царю, що потрібно вислати більше війська. Борис наказав набирати полки, але в наказі відмітив, що людські ресурси армії надзвичайно збідніли: одні перейшли до Самозванця, інші, розкошуючи в своїх маєтках, навіть і не думали воювати за державні інтереси. Військо було сформоване з патріарших, митрополитських, архієпископських та монастирських слуг [17, с. 329-330].

Нова рать була доручена першому боярину, князю Федору Івановичу Мстиславському, якому цар обіцяв віддати свою дочку, з досить солідним приданим, куди входили Казань і Сіверська земля. Мстиславський зійшовся з військами самозванця під Новгород-Сіверським 18 грудня: царські війська налічували від 40 до 50 тисяч у війську Самозванця було не більше 15000 чоловік. Здається перевага колосальна, але якщо взяти до уваги небажання солдат воювати проти природженого государя, цілковиту бездарність командирів, погану організацію царського війська та недостачу бойового досвіду – то шанси Лжедмитрія I різко зростають.

Мстиславський підступив до табору Самозванця, але не спішив, чекаючи підмоги: видно 50 проти 15 тисяч йому було мало. В той же час, Лжедмитрій I якраз і не хотів чекати: 21 грудня завівши війська промовою, він ударив на царське військо, яке зразу ж кинулось тікати. Мстиславський був збитий з коня і отримав декілька ран в голову; царське військо втратило 4000 чоловік вбитими, і лише недосвідченість молодого царевича спасла царську армію від повного краху [28, с. 156].

Не дивлячись, однак, на цю перемогу, яка по справжньому повинна була підвищити бойовий дух війська, справи для нього погрожували піти на спад. Лев Сапега написав Мнішку, що в Польщі на його кампанію дивляться досить негативно, і радив повертатися. Мнішек, під приводом зібрання сейму, став збиратися в Польщу. Тим часом найманці почали вимагати зарплатню, погрожуючи повернутись в Польщу. Лжедмитрій I ходив від однієї роти до іншої, вмовляючи їх залишитись. Проте марно, більшість поляків поїхало з Мнішеком. Залишилось тільки 1500 вояків, які замість Мнішка, вибрали гетьманом Дворжицького. Але ця втрата була повністю компенсована: прийшло 12 тисяч українських козаків, з якими Самозванець засів у Севську.

Так як головний воєвода, князь Мстиславський, був поранений, то інші воєводи, князь Дмитро Шуйський з друзями, не потурбувались повідомити царя про битву під Новгород-Сіверським. Борис взнав про це зі сторони і тут же послав у військо чашника Вельямінова-Зернова з промовою та словом милостивим. Він висловив подяку Мстиславському за те, що той пролив свою кров за царя, побажав йому міцного здоров’я і надіслав свого лікаря з двома аптекарями. Похваливши переможене військо Годунов не міг не осипати милостями єдину людину, яка достойно виконала свій обов’язок – Федора Басманова, захисника Новгород-Сіверського, подарувавши йому помістя і великі гроші [6, с. 634].

На заміну хворому від ран Мстиславському був присланий князь Василій Іванович Шуйський, який при появі Самозванця урочисто, з Лобного місця, давав свідчення перед московським народом, що справжній царевич помер і похований ним, Шуйським. Лжедмитрій вийшов із Севська і 21січня 1605 р. вдарив на царське військо при Добриничах, але незважаючи на чималу хоробрість, через багаточисельність царської армії, потерпів поразку. Пізніше Михайло Борисович Шеїн, що займав тоді посаду чашника, був відісланий в Троїцький монастир повідомити царя про щасливу звістку, за що отримав звання окольничого; воєводи отримали золоті; війську роздали 80000 рублів. Проте радість царя була перервана тривожною звісткою з Смоленська, в якому населення схилялось до підтримки Самозванця.

Прийшли вісті, що Лжедмитрій розбитий не до кінця. Після поразки в Добриничах, Самозванець заперся у Путивлі і, бачачи малу кількість свого війська, хотів втекти в Польщу, але тепер між росіянами було багато людей, які з’єднали свої долі з царевичем, і не хотіли ні тікати в Польщу ні здаватись на милість Годунова. Та ще й прибуло 4000 донських козаків. Що ж у цей час робили царські воєводи? Вони пішли брати в облогу Рильськ; але тут поляки розпустили чутку, що до них на підмогу іде польський гетьман Жолкевський. Воєводи налякались і накивали п’ятами в Комарницьку волость, де успішно повоювали з дітьми, жінками та старими людьми, що знизило авторитет царя, і, навпаки, зросла популярність Лжедмитрія.

Далі «геніальні» російські воєводи пішли брати штурмом Кромни, де засів прихильник Лжедмитрія I Акінфєєв з донськими козаками на чолі з отаманом Корелою. Воєводи, за словами очевидця подій іноземця Якова Мажарета, займалися смішними справами. Тут же відбулася спроба Бориса Годунова отруїти Самозванця. Проте замисел був розкритий, і, загадковим чином, очевидно, від пережитих стресів помер сам Годунов: 13 квітня, коли він встав із-за столу, кров потекла в нього з рота, вух і носа, і після двох годин мук він помер. Пройшла плітка, що він помер від отрути зробленої власними руками [17, с. 337-338].

Після Бориса залишився його син Федір, який по відгукам сучасників, хоча й був молодий, але розумом і мудрістю переважав багатьох дідів сивочолих. Дійсно, Борис, перший із царів московських, розширив для свого сина коло занять, яким обмежувалося виховання росіян: так відома карта Московської держави – намальована рукою Федора Борисовича. Кажуть, що Годунов дуже любив свого сина і часто залучав його до державних справ.

Жителі Москви спокійно присягнули на користь Федора, поцілували хрест. Бездіяльність бояр Мстиславського і Шуйського, воєвод великого війська, змусило новий уряд відкликати їх у Москву і на їх місце послати Федора Басманова, який успішно витримав штурм Лжедмитрія I. Разом з боярами, князем Ростовським і Басмановим, поїхав і патріарх Іов щоб привести військо до присяги новому царю. Проте Басманов зрадив царя і, з’єднавшись з князями Голіциними – Василем і Іваном Васильовичами, Михайлом Глібовичем Салтиковим, 7 травня оголосив війську, що істинним царем є Дмитрій. Полки без опору проголосили останнього царем; лише деякі не захотіли порушувати свою присягу перед Федором і з двома воєводами, князями Ростовським і Телятевським, втекли в Москву [30, c. 409].

Князь Іван Васильович Голіцин був посланий у Путивль повідомити Самозванцю про перехід війська на його сторону. Кажуть, що деякі вояки, приїхавши, впізнали в Дмитрієві Отрєп’єва, але для таких викриттів було вже дуже пізно. Лжедмитрій I наказав війську іти під Орел і там його чекати, а сам рушив туди із Путивля 19 травня. Йому на зустріч поїхали спочатку Салтиков і Басманов, а потім князь Голіцин і Шереметьєв. Прибувши в Орел, Самозванець відпустив військо на чолі з Голіциним на Москву, а сам пішов із своїми загонами.

Після зради війська, гінці з посланнями від Лжедмитрія почали з’являтися в Москві, але їх зразу ж хапали і страчували. 1 червня з посланням приїхали Наум Плєщєєв і Гаврило Пушкін, відправились спочатку в Красне село, де жили заможні купці та ремісники, що раніше не підтримували політику Годунова. Гінці прочитали красносільчанам послання від імені бояр Мстиславського, Василя і Дмитра Шуйських та інших, окольничих і громадян московських. Лжедмитрій I нагадував в ній про присягу, яку вони дали його батьку Івану, про утиски, що завдав їм Годунов, про своє чудесне спасіння, ще й прощав народ за те, що він присягнув царю Борису. Населення Красного села з радістю прийняло послів і зібралось великим натовпом проводжати їх до міста. Уряд вислав проти них стрільців, але ті налякавшись, втекли, і посли безперешкодно зустрілись з народом [28, c. 131].

Як не старався патріарх стримати повстання, все було марно. Схвильовані люди рушили до Дмитра Івановича Шуйського, спитати кого ж він справді поховав в Угличі. Переляканий Шуйський сказав, що попового сина. Двері в Кремль були відчинені, маси народу ввірвались туди, схопили царя Федора з матір’ю та сестрою і повели їх в боярський дім Бориса, розграбували їх маєтки. Під гнів народний потрапили також іноземці, які за чуткою були помічниками Годунова і за свою роботу отримали казкові багатства. Маєтки іноземців були розорені.

3 червня з Москви до Самозванця були відправлені з повинною князі Воротинський та Телятевський, той самий, що шукав у Москві сховку після зради Басманова. В той же час, до лжецаревича приїхали посли від донських козаків, найвірніших помічників самозванця. А прибулих князів він вичитав за те, що не признали істинного царя, Телятевського ледь не вбили. Ще до приїзду Воротинського і Телятевського, в Москву були відправлені князі Голіцин і Василь Мосальський, дяк Сутупов, щоб покінчитиз Годуновими. Розпочали з патріарха Іова, найбільш вірного прихильника Годунова. Його з ганьбою вивели із собору під час служби і як простого монаха заслали в Старицький монастир. Родичів Годунова, а також Сабурових і Вельямінових, що сиділи під арештом, також було відправлено в заслання. Тільки Семен Годунов був задушений за те, що дуже піклувався про вигоди свого роду. Покінчивши з Годуновими та патріархом, Голіцин і Мосальський з Молчановим, Шелефедіновим і трьома стрільцями пішли у старий борисів дім. Царицю Марфу задушили швидко, але молодий Федір боровся відчайдушно; на кінець одному з вбивць вдалося умертвити молодого царя. Народу повідомили, що цариця Марфа з сином «от страха отравились». Царівна Ксенія залишилась живою. Тіло царя Бориса викопали в Архангельськім соборі, положили в просту труну і разом з сином і дружиною поховали в бідному Варсонофєєвському монастирі в Стрєтенці [30, c. 413].

3. Перший російський імператор: правління та крах Лжедмитрія I

Взнавши про успіх своєї справи в Москві, Самозванець почав розсилати грамоти по містах з повідомленням про те, що Москва визнала його істинним Дмитрієм, із вимогою наслідувати її приклад. В грамотах він писав, що Бог довірив йому Московську державу, а патріарх Іов з усім духовенством підтримали і визнали нового царя.

20 червня Лжедмитрій I урочисто в’їхав у Москву. Йому приготували пишну зустріч: всі церкви дзвонили в дзвони, зібралась маса людей, які падали навколішки перед новим царем; духовенство зустріло царя на Лобному місці, з хрестами. Коли новий цар був уже у палаці, з Кремля на Красну площу виїхав Богдан Бельський, оточений боярами та дяками, він ввійшов на Лобне місце і голосно засвідчив, що новий цар – істинний Дмитрій, і народ повинен йому коритися як законному царю [9, с. 320].

Повідомити народ про вхід на престол нового царя мав патріарх. Оскільки Іов був понижений до простого монаха, потрібно було вибрати нового владику. Ним 22 червня став рязанський архієпископ Ігнатій, який перший з архіреїв підтримав Лжедмитрія I. Патріарх сам був за походженням грек, займав посаду архієпископа на Кіпрі і прийшов в Росію в часи царювання Федора Івановича. Новий патріарх розіслав грамоти по всіх областях з повідомленням про сходження на престол істинного царя, і призивав усіх молитися за його здоров’я [8, c. 111].

Але все це було тільки половиною справи, визнання Ігнатієм не могло поставити крапку у питанні Лжедмитрія I – самозванець він чи ні? Це могло зробити визнання матері, цариці Марфи. Великого мечника князя Михайла послали за Марфою, який привіз її в Москву 18 липня. Цар зустрів «свою матір» в селі Тайнинському і зустрівся з нею наодинці у шатрі. Очевидно переговори вдалися, оскільки Марфа дуже майстерно грала роль люблячої матері, а Лжедмитрій I відданого сина. Народ аж плакав, коли бачив як покірний син ішов за колісницею матері. Марфу помістили в Вознесенський монастир, куди цар кожен день навідувався. Зразу ж по приїзді матері, 30 липня Лжедмитрій I вінчався на царство за звичайним обрядом. Були надані милості «дядьку» царя Михайлу Федоровичу Нагому, який отримав звання конюшинного боярина, Філарет Микитович Романов став ростовським митрополитом, його братові Івану Микитовичу було надано звання дворянина. Також самозванець щедро обдарував свого покровителя дяка Щелкунова давши йому звання окольничого. Але не тільки милості роздавав цар: 74 сімейства, що мали родинні зв’язки з Годуновим, були відправлені в заслання [10, c. 350].

Не проходило і дня без того, щоб Лжедмитрій I не відвідував засідання Думи. Іноді, слухаючи довгі суперечки бояр, він сміявся і казав: «Скільки годин ви думаєте та все без результату. А я вам скажу от що» - і за хвилину він вирішував такі проблеми над якими бояри сиділи годинами. Він повчав бояр, наводячи приклади із власного життя та життя інших. По середах і суботах сам приймав чолобитні від простих людей. Коли поляки радили йому прийняти суворі міри щодо підозрілих людей, цар відповідав, що є два способи утримувати підданих у покірності: один – бути мучителем, другий – роздавати нагороди, що й робив. Лжедмитрій наказав повернути всі борги взяті ще Грозним. Зарплату військовим було подвоєно; духовенству – підтверджені старі привілеї і дані нові; у Львів вислано соболів на 300 рублів, щоби там побудували православну церкву. В духовники собі, цар вибрав архімандрита володимирського Рождественського монастиря. Друкування священних книг продовжувалося у Москві: Іван Андроніков Нєвєжин надрукував «Апостол», в післямові якого написав подяку царю Дмитрію Івановичу [33, c. 128].

Відносно селян та холопів у правління Лжедмитрія було видано два розпорядження: 1) підготовлене боярами, мало на меті обмежити поширення холопства та запобігти неправомірному перетворенню селян на холопів. Друге розпорядження стосувалося біглих селян. Термін розшуку збільшувався до 15 років, проте, якщо буде виявлено, що селянин втік через голодування, то він ставав вільною людиною. Милості царя досягли навіть віддалених остяків: пригнічені верхотурськими збірниками ясака остяки просили царя, щоб той наказав збирати ясак як і раніше з Пермі Великої. Він зроби ще краще: звільнив остяків від податківців і сказав самим відвозити ясак у Верхотурьє.

Після царського вінчання Лжедмитрій відпустив іноземне військо, попередньо добре їм заплативши. Проте вояки навіть і не думали покидати Москву, а далі веселились за государів рахунок, неодноразово порушуючи закони та творячи безчинства. Шляхтич Липський був заарештований за бійку, і приговорений до кількох ударів батогом. Коли його водили по вулицях, поляки напали і відбили свого товариша. Цар вимагав від поляків повернути Липського, а то він їх усіх переб’є. Поляки відповіли, що вони радше помруть чим видадуть товариша, а перед тим багато зла вчинять Москві. Нарешті, він таки вговорив поляків видати Липського для заспокоєння народу, обіцяючи захист шляхтичу [4, c. 215].

Пропивши та програвши всі гроші поляки знову звернулись з проханнями до царя, коли той відмовив, то більшість з них відправилась в Польщу з жалобами на невдячність Лжедмитрія. Біля царя залишилось тільки кілька, найбільш талановитих поляків, його старих друзів, які йому були необхідні для відносин з Польщею, як наприклад, брати Бучинські; залишились також охоронці із лівонців.

Що не давало авторитету новому царю, то це любов до іноземців та неповага до стародавніх звичаїв. Лжедмитрій, як людина молода та енергійна, яка досить довгий час проживала за кордоном, прагнув змін та нових порядків. Він запровадив музичний супровід під час обіду, не мив рук в кінці столу, їв телятину, що суперечило російським традиціям того часу, не ходив в лазню, не спав після обіду, а використовував цей час для огляду своєї скарбниці, на перевіпку роботи майстерень, йшов сам, без зайвої урочистості. Сам випробовував нові гармати, учив військо. Все це не подобалось, хоч і не всім, консервативним російським людям [3, c. 1].

Ще більше росіян турбувала прив’язаність Лжедмитрія до чужої віри. Він прийняв католицизм, хоча й зробив це щоби заручитись допомогою польського короля та ордену єзуїтів. Тепер, коли він уже сидів на російському престолі, йому було необхідно зберегти дружні відносини з папою, королем Сігізмундом та іншими католицькими державами. У той час в Європі процвітала ідея всехристиянського ополчення проти страшних турків. Тому й не дивно, що ця думка заполонила увагу молодого царя, але він знав, що для виконання цього замислу потрібен тісний союз з католицькими державами та папою. Приязнь папи,короля та єзуїтів потрібна була йому і по іншій особистій справі. Він був закоханий у Марину Мнішек, і хотів якнайскоріше бачити її в Москві; король, духовенство могли перешкодити її приїзду та й Мнішеки були ревними католиками.

Між тим те, що проходило в Москві, активно велися зовнішні зв’язки, переважно з Польщею та Римом. Коли Лжедмитрій ще боровся з Годуновим, в Польщі сейм висловився проти нього, незважаючи на підтримку авантюри королем. Тепер же успіх Самозванця заставив на час мовчати незадоволених. Цар терміново відправив у Краків свого посла Афанасія Власьєва умовляти Сигізмунда про спільну війну проти турків та просити дозволу на приїзд в Москву Марини Мнішек. Із наказів даних послові видно бажання царя, щоб поведінка нареченої не викликала негативних вражень у народу. Він випрошував у Мнішека дозволу для Марини ходити в грецьку церкву та причащатися в російського патріарха, дотримуватись обрядів православної церкви, хоча таємно може залишатися католичкою. Є відомості, що король пропонував йому взяти заміж не Марину, а свою сестру або князівну трансільванську. Проте Лжедмитрій відмовився, і сказав що виконає обіцянку [5, c. 145].

10 жовтня в Кракові відбулось заручення, з всією пишністю та присутністю короля. Проте Мнішек, незважаючи на прохання російського царя по швидше відправити Марину в Москву, не дуже спішив. То він посилався на борги, то на якби любовний зв'язок з дочкою Годунова Ксенією. І, нарешті, завдяки вмовлянням Власьєва, Марина вирушила в подорож.

Сигізмунд мав надію, що зять сандомирського воєводи віддасть всі сили Московської держави в розпорядження польського уряду, якому у такому випадку буде легше справитись з турками, кримчаками і шведами, легко буде налагодити торгівлю з Персією та Індією. Лжедмитрій дійсно хотів тісного союзу з Польщею, але не хотів бути тільки знаряддям у руках польського короля, він не хотів щоб російський народ дивився на нього як на слугу Сигізмунда, який готовий заплатити російськими землями за прихильність Польщі. Польський король замітив холодність Самозванця, і відіслав до нього свого посла Олександра Гонсевського. Останній однозначно дав зрозуміти царю, що він ще недостатньо зміцнів на престолі і рано виявляє холодність своїх польських покровителів. А ще посланець розповів чутку про те, що Годунов залишився живим і зараз переховується в Англії. Далі Сигізмунд наполягав, щоб російський цар ув’язнив шведського королевича Густава, який знаходився при московському дворі, оскільки той заважав польському королю у претензії на шведський престол. Також, вимагав вільної торгівлі для польських купців у російських міста; дозволу боярам Хрипуновим повернутися до Москви; розслідування контактів віленського посадника Гольшаниці з Борисом Годуновим. Більшість з цих вимог було виконано, крім ув’язнення королевича Густава, якого, за словами царя, тримали як вчену людину, а не як принца шведського. Загалом, на початку правління Самозванець вів досить обережну політику у відношенні Польщі, очевидно, тому, що Марина перебувала все ще на території Речі Посполитої. Проте знайшлась причина, яка мало не розсварила союзників: Лжедмитрій задумав собі змінити титул царя, на титул цісаря або імператора, та ще й додати до нього слово непереможний. І все ж він наказав своєму послу Бучинському згоджуватися на все, лиш би пані приїхала [29, c. 178].

Римський двір уважно стежив за відносинами Лжедмитрія і Польщі, тому що від них більше всього залежало діло просування католицизму. Саме тому, римський двір так наполегливо старався скріпити союз між Лжедмитрієм та королем. Зокрема, нунцій Рангоні писав до російського царя, що він докладає багато зусиль щодо посилення любові та союзу між ним і Сигізмундом. В своїх листах нунцій також неодноразово натякав, що пора би вже виконувати свою обіцянку щодо введення католицизму в Росії. Проте кардинал у своїх висловлюваннях досить обережний і радить проводити зміну віри мудро та виважено.

В цей час на папський престол зійшов папа Павло V, змінивши померлого папу Климента VІІІ. Цар зразу ж почав установлювати контакти з новим папою. Він відіслав лист у якому повідомляв про свою щасливу перемогу над Годуновим, і казав, що в надії на божу допомогу він не буде бенкетувати, а буде всіма силами турбуватися про християнство; для цього він хоче з’єднати свої війська з імператорськими проти турків і просить папу відговорити імператора від миру з ними. Також, він клопотався про надання йому титулу імператора, та возведення старого друга Рангоні у кардинальський чин. Це свідчить про те ,що Лжедмитрій або не хотів спішити з введенням католицизму, або ж взагалі не хотів його вводити [18, с. 220].

Новий папа відповів Дмитрію поздоровленням з перемогою над тираном Годуновим, і особливо дякував богові за те, що Дмитрій зійшов на трон своїх предків будучи висвяченим у католицькій вірі. Взагалі, папа дуже приязно поставився до російського царя, що підтверджується наказами кардиналу Валенті та нунцію Рангоні якнайкраще прийняти російського посла Власьєва, щоби той був задоволений та спрямований на подальші дружні відносини між обома сторонами.

Король Сигізмунд не задоволений поведінкою Дмитрія, недобрим оком дивився на добрі відносини між російським царем та папою, і тому не захотів відпускати посла в Москву графа Рангоні, племінника відомого уже нам нунція. Проте папа гнув свою лінію, для нього надзвичайно важливою було весілля Дмитрія з Мариною. Сам глава римо-католицької церкви писав Лжедмитрію, що його шлюб з Мариною є ділом благочестивим, і, що цим вчинком він задовольнить всезагальні очікування: «Ми не сумніваємося, - продовжує папа, - що так як ти хочеш мати синів від цієї чудової жінки, народженої та вихованої в благочестивому католицькому домі, то хочеш також привести в лоно римської церкви і народ московський, тому що народи зобов’язані слідувати прикладу своїх вождів. Вір, що ти призначений богом для здійснення цієї рятувальної місії, причому великою допомогою для тебе буде твій благородний шлюб». Те ж саме писав папа і до Марини з її батьком [12, c. 468].

Павло V також порахував потрібним нагадати російському царю про лист, який він писав його попереднику папа Клименту VІІІ, 30 липня 1604 р.; нагадавши про лист , папа обіцяє матеріальні та людські ресурси для допомоги у покатоличенні росіян. Глава римської церкви так спішив з шлюбом самозванця з Мариною, що уповноважив пастора Савіцького, обвінчати їх у Великий піст. Знаючи, що Лжедмитрій добивається імператорського титулу, Папа через кардинала Боргезе наказав нунцію виконати це прохання і надати Дмитрію такий бажаний титул: Serenissimo et inviktissivo Monarchiae Demetrio Joannis, Caesari ac Magno Duci totius Russiae, Monarciae Moskoviticae sub>jektorum, Domino et Regi [30, c. 430].

Не вважаючи правильним прямо вимагати у Сигізмунда, щоби той поступився бажанню Лжедмитрія відносно титулу, Папа непрямим способом натякав королю, наскільки важливим є союз Москви і Польщі для дружнього нападу на спільних ворогів – татар. Папа відсилав листи з проханням, щоби ці дві сторони утворили коаліцію.

Але в той самий час, як римський двір задіював всі зусилля аби зміцнити союз між Польщею і Москвою, виникали проблеми в його особистих відносинах з Дмитрієм. Папа надіявся, що шлюб царя на католичці стане могутнім стимулом для розповсюдження латинства у московських землях, але Дмитрій вимагав, щоб Марина тримала католицизм у таємниці, і зовнішньо виконувала всі обряд православної віри: ходила в російську церкву, постилася в дні, приписаній православ’ям. Нунцій Рангоні, до якого звернувся Дмитрій з цими вимогами, відповідав, що незважаючи на щире бажання йому допомогти, він не має ніяких повноважень, щоб задовольнити його бажання, і ця серйозна та важка справа повинна вирішуватися представниками вищої інстанції. Рангоні всіляко переконував Дмитрія, що не потрібно відсилати це прохання дальше, оскільки це може викликати напруженість у відносинах з Римом. Проте цар не послухав нунція і справа була відправлена на вирішення Папі. 4 березня 1606 року Боргезе повідомив Рангоні , що справа вирішена не на користь царя. В такій же ситуації опинився і польський король, коли відправився в Швецію для прийняття престолу, але йому не було дозволено коронуватися за лютеранськими звичаями [13, с. 640].

Між тим у Рим приїхав Лавицький. Папа передав Дмитрію лист, в якому незважаючи на урочистість було видно ноти тривожності, очевидно, Лавицький приніс не лише добрі новини. Павла V турбувало те, що охоронцями Дмитрія були іноземці, які сповідували протестантизм, що в числі наближених було два поляки брати Бучинські, які не були католиками. В кінці листа Папа пише: «Посилаємо тобі назад Лавицького, який сповістить про наші поради, особливо не слухайся порад єретиків своїх, а слухай людей мудрих і благочестивих». Під останніми Папа розуміє Мнішка з його оточенням. Також, був лист до Марини, в якому він приписував цариці виховувати своїх дітей у всій суворості і благочестивості, з дитячого віку вбити їм в голову, що потрібно поширювати істинну релігію. В поскриптумі Папа Римський відсилає московській цариці Андрія Лавицького і обіцяє допомогу від ордену єзуїтів. У листі до сандомирського воєводи, глава католицької церкви писав, що саме більше покладається на благочестивість та вірність останнього. Павло V виказує надію, що народ московський легко навернеться в католицизм, оскільки він цитую «от природы кроток и до сих пор не бил заражен ересями».

Доїхавши до Вязьми, старий Мнішек залишив тут свою дочку, а сам поспішив у Москву, куди приїхав 24 квітня 1606 року; 2 травня з великою урочистістю туди ж в’їхала Марина і зупинилась у Вознесенському монастирі; вважали, що Самозванець на одні дари для Марини і поляків витратив 4 мільйона срібних рублів ( хоча на мою думку ця цифра була дуже завищена секретарем царя Яном Бучинським; російська казна, розорена трьохрічним голодом не могла видавати такі великі гроші).[20, с. 217].

Царське весілля мало відбутися в неділю 4 травня 1606 р. Але в назначений день вона не відбулася. Духовенству потрібно було кілька днів, щоб виробити прийнятну процедуру вінчання Марини Мнішек з царем і коронацію. Таємно наречений просив у Папи Пимського дозволу на миропомазання Марини та причащання за православним обрядом. Без такого акту не могло й бути мови про коронацію. Ватикан відповів рішучою відмовою. Лжедитрій об’єднав в одне ціле церемонію коронації та вінчання.

Весілля відсвяткували 8 травня 1606 року у палаці. Зранку молодих повели в столову хату, де придворний протопіп Федір урочисто обручив їх. У Грановитій палаті князь Шуйський привітав наречену, і молодих відправив в Успенський собор. Патріарх урочисто коронував Марину, попередньо здійснивши обряд миропомазання. Росіяни були надзвичайно обурені тим, що російська цариця відмовилася від причастя. Зате посли залишились задоволеними. Але тільки як іноземних послів, а зокрема поляків Миколая Олесницького і Олександра Гонсевського, відправили з церемонії, патріарх обвінчав царя з Мариною по православному обряду. Польські дами, (подруги Марини) з сміхом описували своїм чоловікам, як молоді прийняли від патріарха разом з благословенням по шматочку хліба і ковтку вина. Присутні тут привітали навернення цариці в православну віру [16, c. 215 – 217].

Бояри недаремно перенесли весілля з неділі на четвер. П’ятниця приходилась на день Святого Миколая, один із найбільш значних у православ’ї. Самозванцю було важко зупинитися. І він махнувши рукою на правила, затіяв величезний бал в непідходящий час.

Велике невдоволення московської зняті викликало те, що государ посадив коло себе не їх, а гостей з Польщі. Гусарам була виявлена особлива увага. Серед балу цар сказав, що кожному з них дасть по 100 рублів. Що ще більше довело бояр, які взнали що московська казна порожня. Російський народ, проте сердечно, на відміну від царя, сприйняв нову царицю, хоча його запал спав, коли після багатьох прохань вийти на балкон, цариця цього не зробила.

Юрій Мнішек привів з собою кілька загонів гусар, з якими Самозванець починав свою кампанію. Найманці дивилися на прихід, як на друге завоювання Москви. Цар розмістив воїнство в помістях бояр, купців та багатих ремісників. Останні, прикриваючись покровительством царя, не дуже церемонились з хазяїнами. Весілля супроводжувалося багатьма вуличними інцендентами. П’яні найманці затівали бійки, ґвалтували жінок, пускали в хід зброю, якщо зустрічали опір. Про ці безчинства пишуть як польські так і російські сучасники [24, c. 591].

Тим часом міжнародні діла не стояли на місці. Від польського короля були прислані посли. Зустріч з якими відбувалася дуже напружено. Дмитрій вимагав імператорського титулу. Сигізмунд відмовляв йому, і тому що в титулі, які польські королі надавали його попередникам, називаючи його не великим князем, а просто князем.

Виявилося, що головна мета, задля якої до приїзду Марини цар хотів підтримувати союз з Польщею, не могла бути досягнутою. Нунцій Рангоні писав, що хоч він за наказом папи говорив з Сигізмундом про таємний союз між Москвою, Польщею і Імперією, однак становленню цього союзу заважають непереборні перешкоди, зокрема ворожнеча між німцями і поляками; польський король може згодитися на союз з Імперією лише за умови, що всі імперські князі дадуть обіцянку не залишати поляків впродовж всієї війни, але за тодішньої ситуації це було практично неможливо. Тому, Папа вирішив обмежитися союзом двох держав – Росії і Польщі проти кримських татар. Розгром яких відняв би в Порти значні військові ресурси, що б допомогло імператору у боях з турками на території Угорщини. Але війна з кримськими татарами автоматично перетворювалася на війну з Туреччиною, від чого вперто відмовлявся Сигізмунд [26, с. 185].

На тих же переговорах, Дмитрій оголосив, за свідченням бояр, що ні п’яді Московської землі не віддасть Литві і, що це було сказано не для відводу очей, доказують умови запропоновані поляками та відповіді на них Лжедмитрія. Поляки вимагали: 1) щоби Дмитрій віддав Польщі Сіверську землю;2) уклав вічний союз з Польщею; 3) щоб дозволив єзуїтам та іншому католицькому духовенству увійти в Московську державу і будувати там церкви; 4) щоб допоміг Сигізмунду повернути шведський престол. На першу вимогу цар відповів: землі Сіверської не віддам; на друге: союзу з Польщею сам хочу; на третє: церков латинських та єзуїтів не хочу; на четверту: для повернення Швеції буду грошима допомагати. Щоб довести свою прив’язаність до Польщі він готовий був зробити все, що тільки не несло шкоди цілісності та честі Московської держави. Зокрема, ще в 1605 р. він послав Карлу ІХ – шведському королю – лист з повідомленням про своє царювання, і з погрозою розпочати війну якщо той не поверне трону Сигізмунду.

Але набагато небезпечніше були справи у самій країні. Терські козаки скористались чутками, що в 1592 р. цариця Ірина народила від Федора хлопчика – царевича Петра, якого Годунов підмінив на дівчинку Феодосію, яка невдовзі померла. Видумка скоріше всього не терська, а московська. Царевичем став позашлюбний син муромського жителя Івана Коровіна, який раніше був у Москві і відповідно міг грати роль царевича. Правда, новоявленому царевичу від роду було років з двадцять, тоді як царевичу Петру по ідеї було б чотирнадцять. Козаки у кількості 4000 чол. вирушили до Астрахані, незважаючи на вимогу влади видати царевича. Проте Лжедмитрій швидко вирішив цей конфлікт, він послав посильного з запрошенням царевича в Москву і, більше того, наказав забезпечувати козаків по дорозі продовольством. Можливо, він за допомогою козаків хотів укріпити свою владу. Посильний застав козаків у Самарі; вони прийняли його пропозицію і рушили до Москви. Проте «дядя» не вспів зустрітися з «племінником» [23, с. 32-33].

Найбільш небезпечними для влади царя були бояри та безчинства польських найманців. Перший великий виступ в Москві відбувся 14 травня. В той час гайдук Вишневецького побив посадську людину і сховався за воротами. Народ взяв в облогу двір Вишневецького і вимагав видати винного. До півночі тут зібралось біля кількох тисяч чоловік. Посадські погрожували рознести на тріски хороми. Всю ніч обурений натовп москвичів заповнював двір. З цим заколотом цар успішно справився.

Можна відмітити, що пряма відкрита агітація проти царя не мала великого успіху в народі, тоді як насильства з боку поляків викликали негайний спротив з боку населення. Описуючи піймання на ринковій площі одного з агітаторів, охоронець К. Бусов не згадував те, що народ хотів його відбити. Коли Лжедмитрій узнав про це, він наказав провести допит, проте бояри захистили його сказавши, що той робив це у нетверезому вигляді, і зараз не може нічого згадати [21, с. 201].

Самозванець поводив себе дуже безпечно. Вважаючи, що народ його любить і в першу чергу може напасти на поляків, а не на нього, тому й інструктував Мнішка, щоб поляки вели себе пристойніше. І все ж, незважаючи на свою впевненість у народну любов, цар розпорядився ввести надзвичайний стан у війську. Басманов підняв на ноги стрільців і розставив посилені пости по Москві. Охорона отримала накази вбивати всіх підозрілих осіб, що намагались попасти всередину Кремля. В ніч на 16 травня Басмановим було захоплено шістьох шпигунів. Троє з них були убиті на місці, троє замучені катуваннями. Басманов діяв з виключною жорстокістю, тому в змові брала участь його названа мати Марфа Нага, яку він звільнив з монастирського полону і обсипав нечуваними милостями, а також інші улюбленці, зокрема Василь Голіцин [19, с. 502].

Боячись видали себе необережними діями, змовники не наважувались розвернути в народі широку агітацію проти Дмитрія. Вони кілька раз відкладали термін перевороту, оскільки не були впевнені втому як поведе себе населення. В кінці кінців вони вирішили виступати під маскою прихильників царя, щоби підштовхнути народ до повстання проти іноземних військ.

Готуючись до війни за Азов, Лжедмитрій вислав на південний кордон боярина Шеремєтьєва з військом. Одночасно в Москву були викликані новгородські дворяни. Вони стали табором за милю від Москви. Чисельність новгородців по польським даним становила 18 тисяч чоловік. В дійсності їх було не більше однієї чи двох тисяч. І все ж це була грізна сила. Бояри не могли виконати своїх задумів, не маючи хоча-би кількасот озброєних бійців. І польські і російські джерела повідомляють про те, що Шуйським вдалось втягнути в змову новгородців.

На світанку Шуйські, зібравши в себе в дворі змовників, рушили через Красну площу до Кремля. Бояри синхронізували свої дії з моментом, коли проходила зміна нічної сторожі. За чутками, Яків Маржарет був посвячений у плани змовників і відвів сторожу від царських покоїв. У внутрішній частині палацу було не більше 30 чоловік сторожі [14, с. 153].

За звичаєм, цар встав на зорі. Басманов, що ночував у внутрішніх покоях доповів, що ніч пройшла спокійно. Стрілецькі караули несли варту по всьому Кремлю. Вони не виявили ніякої тривоги, коли у Фроловських воротах появилися головні бояри - брати Шуйські і Голіцини, добре відомі їм в обличчя. За боярами ввірвалися озброєні змовники. Їх напад застав стрільців зненацька. Сторожа втекла без опору. Заволодівши воротами, Шуйський і Голіцин веліли бити в дзвони і піднімати на ноги посад. Міщани, що зранку пішли на ярмарок за продуктами зразу ж прибігли до палацу. За наказом Шуйського вдарили в дзвони у Ільїнській церкві, а також в торгових рядах [28, c. 223].

Між тим дзвони дзвонили ще інтенсивніше, скрізь було чутно крики «Кремль горить!», «В Кремль! В Кремль!». Міщани зі всіх сторін спішили до Красної площі. Шум підняв на ноги не тільки противників царя. Схопивши зброю до палацу кинулись польські найманці. Роти, що стояли біля Кремля виступили в повному порядку з розгорнутими прапорами. Смілива атака ще могла виручити самозванця. Проте бояри передбачили таку можливість. Вони звернулись до народу, призиваючи його бити поганих латинян, постояти за православну віру. З площі з усіх сторін поскакали глашатаї, що кричали: «Братья, поляки хотят убить царя и бояр, не пускайте их в Кремль!». Призиви впали на підготовлений ґрунт. Натовп кинувся на шляхтичів і на їх челядь. Найманці відступили в казарми.

Тим часом події в палаці йшли за сценарієм бояр. Щоби викрити самозванця був посланий дяк Тимофій Осипов. Але, скоріше всього, він ішов не викривати Лжедмитрія, а вбити його. Проте Басманов зарубав його і викинув тіло із вікна на площу, що ще більше розпалило натовп.

Басманов намагався врятувати становище. Вийшовши на площу він від імені царя вмовляв народ втихомиритись. Наступив критичний момент, багато з людей, які нещодавно прийшли нічого не знали про заколот. Тут же було немало стрільців які могли послухати свого командира. Підійшовши ззаду до Басманова Татіщев вдарив його кинджалом в спину. Інші змовники скинули тіло на площу, що послужило народу сигналом до штурму палацу. Натовп ввірвався в передвір’я і обеззброїв списоносців. Самозванець заперся у внутрішніх покоях з 15 німцями. Шум зростав. Двері тріщали під ударами нападників. Лжедмитрій I кинув зброю і почав тікати. Біля кімнати Марини він устиг кинути фразу: «Серце мое, измена!». Через таємні ходи він перебрався в кам’яний замок звідки вискочив з вікна. Проте незважаючи на всю свою незграбність, впав невдало і отримав перелом ноги, ще й втратив свідомість [33, c. 122].

Проте фортуна останній раз повернулася до самозванця лицем, він, за словами поляків, попав у руки українських стрільців з північних районів України, які були вірні царю. Прийшовши в себе він благав стрільців оборонити його від Шуйських. Піднявши царя з долівки, вони віднесли його в найближчі хороми. Між тим змовники, не знайшовши Дмитрія, шукали його по всьому Кремлі. В цей час, взнавши від чоловіка про небезпеку Марина спочатку спустилась в підвал, але потім знову повернулась наверх і була збитою з ніг натовпом. Вона встигла добратися в свою кімнату, де її зустрів слуга Ян Осмульський, який стримував натовп. Маленька та худенька Марина в цей час сховалася під спідницю своєї фрейліни. Лише, коли прийшли бояри і розігнали натовп, вона наважилась вийти із сховку. Марину відправили в іншу кімнату [30, c. 441].

Проте змовники швидко знайшли сховище самозванця. Українська охорона була єдиною, яка мужньо захищала государя. Вони застрелили кілька дворян змовників, але сили були нерівні. Натовп ввірвався в приміщення і стрільці мусили скласти зброю.

Потрапивши в руки ворогів, Отрєп’єв зрозумів, що він програв. Проте всіляко старався викрутитися. Він просив, щоб його відвели на Лобне місце – попрощатися з матір’ю. Голіцин відняв усю надію у самозванця, тим, що повідомив – Марфа Нагих давно відреклась від Лжедмитрія і не вважає його сином. З нього зірвали царський одяг і почали бити [7, с. 580].

Ситуація була безнадійна, але все ж, як відмічали сучасники, якби Лжедмитрію вдалось втекти в натовп то були великі шанси, що він спасеться. Оскільки багато з москвичів просто не знали, що робиться і вони ішли захищати істинного царя від поляків. Після повторного прохання відвести його на Лобне місце, у Лжедмитрія вистрілив купець Мильников, а юрба просто розшматувала його. Голіцин оголосив, що самозванець перед смертю признався що він Грішка Отрєп’єв, до пошматованого тіла привели Марфу Нагих, яка в страху відмовилася від якби свого сина, назвавши його злодієм.

Бояри по-свинськи повелися з тілом Лжедмитрія, за таке поводження їх язик не повертається назвати людьми, тим паче християнами. Спочатку вони кинули покалічене тіло на ринку в грязюку, потім поставили на стіл, щоб народ його краще бачив. Ісак Маса, який прийшов подивитись на дійство, побачив розбитий череп і нарахував двадцять ран. Навіть він, заклятий ворог царя, незважаючи на свідчення поляків, казав, що багато хто з народу плакав, щиро сумуючи за Лжедмитрієм [29, c. 221].

Щоб викорінити в народі співчуття до самозванця, бояри піддали його тіло так званій торговій страті. Труп возили по всій Москві, били канчуками і кричали, що везуть злодія Грішку Отрєп’єва. Мало того, бояри десь в палаці знайшли карнавальні маски і вибрали найбільш страшну; її поставили на тіло і говорили, що цар чорний чаклун і він поклонявся цьому ідолу (на увазі мається маска). Потім найшли людину схожу на Дмитрія, який на правах брата всіляко бруднив ім’я першого російського імператора. Тіло повісили на площі.

Після вбивства бояри цілу ніч засідали в Кремлі. Питання на повістці дня – «Хто стане царем?». Ще при житті Лжедмитрія бояри таємно обіцяли корону сину Сигізмунда – Владиславу. Але після побиття польських найманців народом це питання відпало саме по собі.

Мужі довгобороді, обляпані кров’ю царя, довго сперечались за царський трон. Вкінці-кінців його зайняв Василь Іванович Шуйський, який запобігаючи наперед – стане найнікчемнішим і найслабшим царем в історії Росії. Він навіть не став скликати Земський собор, оскільки там мало хто б підтримав його. Щодо біографії майбутнього «великого» царя, то можна назвати його вічним «мучеником», то він за зраду, ще за часів царя Федора, був засуджений боярами і церковними діячами до заслання, то його переслідував Годунов, а за Лжедмитрія високоповажного боярина Боярська дума приговорила до страти. Але завдяки милості царя, він був помилуваний і став одним з найближчих радників самодержця (що називається пригрів змію на грудях) [7, c. 585].

Знаючи, що Земський і церковний собори будуть категорично проти нього, Василій Іванович мусив звернутися до народу. До того ж, Шуйський вважав себе государем по праву народження. В тексті присяги він вказав, що його рід ведеться від – Рюрика до Олександра Невського - які споконвік правили російською землею. В дійсності ж рід Шуйських походив від молодшого брата Олександра Невського, але царю було необхідно ім’я найпопулярнішого російського князя.

В день вибрання, Шуйський наказав прибрати тіло Лжедмитрія з площі. Труп прив’язали до коня, вивели в поле і закопали на обочині. Але недовго спочивало закатоване тіло. Оскільки в народі пішли чутки про зловісні знамення, що могло викликати переміну настроїв серед люду. Коли тіло «Дмитрія» везли через фортечні ворота, вітром зірвало з них верх. Потім нагрянули холода, і багато посівів та зелені пов’яло. Біля поховання самозванця було бачили голубуваті вогники, що піднялись із землі.

Духовенство, порадившись, наказало викопати тіло і спалити його. Лжедмитрія ще раз провезли московськими вулицями, доправили в село Котли, що біля Москви, намалювали на стінах невеликої фортеці, побудованої самозванцем, нечисту силу, і спалили першого російського імператора із усім «пеклом» [27, c. 308].

Але цим Смута не закінчилась, народ міцно вірив у доброго царя і сумував за Лжедмитрієм, чим скористались інші історичні особи. А наш герой, з його позитивними та негативними рисами, навіки ввійшов в російську та світову історію – як перший імператор Російської держави та одна з найзагадковіших постатей минулих часів.

Висновки

В кінці XVI – на початку XVII ст. у Російській державі склалася ситуація, коли було перервано царську династію, що велася ще від перших князів Рюриковичів. Саме відсутність законно народженого спадкоємця престолу, разом із економічним спадом, пов’язаним з кількарічним неврожаєм, стали причинами найбільш нестабільного періоду в історії Росії – періоду Смути.

Смерть царевича Дмитрія, сина Івана Грозного, породила велику кількість самозванців, найвизначнішим з яких був Лжедмитрій I. Чому сталася така ситуація? І хто її спровокував? Найголовнішу причини цієї ситуація я вбачаю у голоді та корупції, що процвітала в Російській державі, саме ці два фактори забезпечили підтримку Лжедмитрію серед простого люду. Проте поштовх самозванцю дали не прості люди, а бояри які під час правління Бориса Годунова почали втрачати попередню могутність та привілеї, з чим вони аж ніяк не могли погодитись. За висловом видатного російського історика Ключевського «Он был испечон в польской печке, но заквашен в Москве».

Що стосується походження Лжедмитрія I, то ця таємниця і на зараз не розкрита і боюсь, що не буде розкрита ніколи. Більшість істориків схиляються до того, що це був біглий монах Григорій Отрєп’єв, інші, в своїй більшості іноземці, стверджують, що це справді син Івана Грозного. Як би там не було, я вважаю марним такий зациклений пошук дослідників на питанні походження Самозванця, адже важлива людина і все, що вона зробила, а не її походження.

Зібравши військо і заручившись підтримкою Польщі, лже-царевич пішов у наступ на Москву. Головним своїм успіхам на початку компанії самозванець має завдячувати місцевому російському населенню, яке вірячи в ідею «доброго царя» здало кілька міст, і значно поповнило його війська. Але не селяни і холопи принесли трон Лжедмитрію I, а бунт служилих людей під Кромнами та повстання в Москві. Це був єдиний випадок в російській історії, коли цар в обличчі Лжедмитрія I, отримав владу із рук повсталих.

За своє царювання він досяг досить таки значних політичних успіхів у зовнішній політиці, орієнтуючись на Річ Посполиту та на Рим. Зокрема, самозванець добився титулу імператора у Папи Римського, а також виношував ідеї великого християнського походу на мусульман, зокрема на турків. У внутрішній політиці перший російський імператор дотримувався продворянської лінії, що була спрямована на закріпачення російського селянства. Позитивним моментом можна вважати його спроби реформувати та модернізувати соціальні установи та управлінські інститути в Росії на західний лад, а також спроба посилити армію та російську економіку.

Лжедмитрій став жертвою боярської змови на чолі з Василем Івановичем Шуйським та Василем Голіциним, які вміло використали сліпий народний гнів. Перший російський імператор був убитий, але не ослабла до нього народна любов. Тільки но В. Шуйський зійшов на трон, як серед народу покотилася чутка, що лихі бояри хотіли вбити доброго царя, але той зміг спастися і чекає допомоги від свого народу. Смута лише розгорялась, Росію чекали нові самозванці, проте нікому з них не прийшлось зіграти таку важливу роль у Смуті як Лжедмитрію I.

Список використаних джерел та літератури

Хрестоматія з історії СРСР. – т.1/ під. ред. Лебедева В. І. – К.:Радянська школа, 1950. – 481 c.

Хрестоматия по истории СССР ( с древнейших времен до 1861 г.) / Сост. П. П. Епифанов. Пособие для учителя. – М.: Просвещение, 1980 – 271 с.

Хрестоматия по истории СССР. В трех томах. Том 2. – М.: Учпедгиз, 1949. – 608 с.

Базилевич Н.Н. История СССР: от древнейших времен до конца XVII века. – М.: Высшая партийная школа при Ц.К., 1949. – 488 с.

Буганов В.И. Крестьянская война в России начала XVII века. – М.: Просвещение, 1976. – 142 с.

Века А.В. История России. – Мн.: Харвест, 2005. – 1056 с

Греков Б.Д. История СССР. – К.: Держ. видав. політ. літератури УРСР, 1950. – 725 с.

Данилов А.А. Отечественная история. – М.: ПРОЕКТ, 2003. – 350 с.

История России с древнейших времен до начала XXI века./ Горинов М.М., Горский А.А., Данилов А.А. и др. – М.: Дрофа, 2005. – 656 с.

История СССР с древнейших времен до наших дней. – М.: Просвещение, 1966. – 650 с.

Илловайский Д.И. История России. – М.: Типография Сышина И.Д., 1894. -458 с.

Карамзин Н.М.И что была тогда Россия. - Харьков.: Прапор, 1990. – 523.

Карамзин Н.М. История государства Российского. – М.: ЕКСМО, 2004. – 1020 с.

Коваленко Г.М. Смута в России глазами английского кондотьера. - Вопросы истории № 1. – М., 1999. 174 с.

Ключевский В.О. Курс русской истории: часть III. – М.: Мысль, 1988. – 415 с.

Мавродин В.В. История СССР. – М.: Просвещение, 1979. – 605 с.

Морозова Л. Е. Два царя: Федор и Борис. М.: Русское слово, 2006. – 411 с.

Нариси з історії СРСР:кінець XVI – початок XVII ст. - К.:Радянська школа, 1959.- 253 с.

Очерки истории СССР: период феодализма конец XVI- начало XVII веков/ Под. ред. Н. М. Дружинина і других. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1955р. – 959 с.

Павленко Н.И.История России от древнейших времен до 1861 г. – М.: Высшая школа, 2004. – 534 с.

Платонов С.Ф.Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI - XVI веков.- М.: государственное социально-экономическое издание, 1937. – 494 с.

Пирлинг П. Димитрий Самозванец. – М.: типография Ситина И.Д., 1912. – 120 с.

Петро Пиріг. Смута в Росії на початку 17 ст. і Чернігівщина. – Сіверянський

Літопис, 2005. №1. - 158с.

Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Мысль, 1966. – 725 с.

Полиевктов М.А. Лжедмитрий I. – С.Петербург.: типография Сайкина П.П., 1901. – 96 c.

Рибаков Б.А. История СССР с древнейших времен до конца XVII века. – М.: Высшая школа, 1975. – 279 с.

Сахаров А.М. Образование и развитие Российского государства в XIV – XVII веке. – М.: Мысль, 1969. – 305 с.

Скрынников Р.Г. Россия в начале 17 века «СМУТА» –М.: Мысль, 1988. – 255 с.

Скринников Р. Г. Самозванцы в России в начале 17 века: Григорий Отрепьев. – Новосибирск.: Наука, 1990. – 236 с.

Соловьев С.М. Сочинения: книга IV История России с древнейших времен.- М.: Мыс1ль, 1989. – 750 с.

Семеникова Л.И., Черкесова Н.Н. Отечественная история: конспект лекций. – М.: Айшк Пресс, 2007. – 315 с.

Татищев В.Н. История Российская. – М.: Просвещение, 1966. – 520 с.

Ульяновський В.І. Російські самозванці: Лжедмитрій I: Монографія. – К.: Либідь, 1993. – 296 с.

Усенко О.Г. Новые дание о лжемонархах в России 17 ст. - Вестник московского университета № М.: Московский университет, 2006.- 165 с.

Черепнин Л.В., Зимин А.А., Насонов А.Н. Очерки истории СССР: период феодализма. – М.: Академия наук СССР, 1955. – 955 с.