Отто фон Бісмарк

РЕФЕРАТ

Отто фон Бісмарк

ПЛАН

1. Початок політичної діяльності Бісмарка

2. Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу

3. Загальна характеристика дипломатії Бісмарка.

Література

Додатки

Не було ще генія без певної долі безумства.

(Сенека).

Початок політичної діяльності Бісмарка.

Коли мова йде про Бісмарка, без звернення до його родового походження не можливо обійтись. Ця людина, яка увійшла в історію як “уособлення прошарку прусських землевласників-юнкерів” [3, 8], була пов’язана насправді усім своїм корінням із тим ґрунтом, що став джерелом живлення його класу.

Отто фон Бісмарк (1815-1898) походив, із відомого, але збіднілого прусського дворянського роду. Він народився, як уже згадувалось, в невеличкому помісті Шенгаузен неподалік від Магдебургу.

Наслідуючи сімейну традицію, він повинен був стати військовим, але мати, що була родом із професорської сім’ї, не розділяла військових здібностей молодого юнкера і мріяла побачити свого сина перспективним та успішним на дипломатичній роботі [7, 6].

Очевидно, під її впливом молодий Бісмарк, спочатку закінчив школу, а згодом, вивчивши правознавство в Геттінгенському та Берлінському університетах, почав робити спроби влаштуватися до дипломатичного відомства. Через відсутність необхідних зв’язків Бісмарк був змушений добиватися своєї цілі складнішим шляхом: він став чиновником судового, а пізніше адміністративного відомства. Проте ця робота була нетривалою, і Бісмарк виніс із цього досвіду стійку відразу до бюрократичної роботи. Незабаром Бісмарк залишив посаду і перебрався у володіння, де став управляти батьківським помістям і в цьому плані добився значних успіхів. Про цей період свого життя Бісмарк пише так: “Я розраховував жити і померти на селі, досягнувши успіхів в сільському хазяйстві або, можливо, відзначившись на війні, якщо б вона розпочалась” [1, 10].

Основні риси його майбутнього образу – і, перш за все “презирство до людських ілюзій, величезна воля, нерозбірливість в засобах для досягнення поставленої цілі і насамкінець, фізична витривалість” – сформувались уже в той час [2, 22].

Але сільське життя стало надокучати Бісмарку. Істинний переворот відбувся під впливом історичних подій. Перші три десятки років його життя були, по суті, лише вступом до того моменту, коли “на зміну сільському хазяїну повинен був прийти політик, на зміну приватній особі – особистість історична” [3, 20]. Цей момент настав в кінці 40-х років.

Бісмарка зробила політиком революція 1848 року. Якщо до цього часу його можна було рахувати людиною, яка не визначилась із життєвою позицією та діяла швидше під впливом спадкових традицій і настроїв, ніж продуманими переконаннями, то в революційні роки народився новий Бісмарк. Цей Бісмарк не просто придержувався певних поглядів – “він доводив їх до логічного завершення і виголошував їх з такою безстрашністю та одкровенням, які шокували його однодумців, але передвіщали появу діяча великого масштабу, вільного від паралізуючих волю коливань та нерішучості” [3, 63].

Уже в період революції 1848 року в Бісмарка в повній мірі виявились ті риси, котрі в майбутньому стали найбільш характерними для його діяльності: впевненість у власних силах, ненависть до демократичного руху, презирство до “парламентського пустослів’я”, уміння досить точно оцінити сили противника. Вже в той час головним аргументом для нього була сила: в ній він бачив “альфу і омегу будь-якого політичного та дипломатичного успіху” [2, 24]. Дещо пізніше він заявляв: “Німецьке питання не може бути вирішене в парламентах, а лише дипломатією і на полі битви” [1, 58].

Якщо його погляди на роль сили, як вирішального аргументу в політичній та дипломатичній боротьбі, сформувались ще в період революції 1848 року, то розуміння ролі сили в об’єднані Німеччини під гегемонією Пруссії прийшло пізніше. Німеччина була розділена на ряд дрібних держав і князівств. Серед десятка дрібних держав, головну роль відігравала Австрія, тоді як Пруссія повинна була задовольнятися більш скромним положенням. В 1948 році Бісмарк не планував про те, щоб одна Пруссія взяла на себе місію об’єднання Німеччини і витіснила Австрію. Проте кінцеве і ясне розуміння шляхів об’єднання Німеччини під гегемонією Пруссії за рахунок витіснення переважаючого впливу Австрії прийшло після того, як йому, на кінець то, вдалось влаштуватись на дипломатичну роботу [9, 78].

Політична кар’єра Бісмарка розпочалась в травні 1851 року, коли Бісмарк отримав призначення на посаду спочатку радника, а згодом посланця Прусcії при Союзному сеймі у Франкфурті-на-Майні. Він виявився підходящим кандидатом на цю посаду [3, 9].

“Будучи на голову вищим від оточуючих його політичних діячів юнкерської Прусії того часу” [2,26], Бісмарк зрозумів історичну невідворотність об’єднання Німеччини. Щоб зберегти і розширити панування прусcької монархії та землевласників-дворян, потрібно було, задовольнити інтереси німецької буржуазії в питанні про об’єднання Німеччини, змусити її відмовитися від претензій на самостійну політичну роль і управління. Спираючись на армію і всю систему прусcького мілітаризму, Бісмарк прийнявся до справи. Він зрозумів, що в ході боротьби за гегемонію над німецькими державами воєнного зіткнення між Прусією та Австрією не уникнути. Зрозумівши це, Бісмарк став настійливо і послідовно підготовлювати зіткнення, яке повинно було стати одним із існуючих етапів на шляху до об’єднання Німеччини на юнкерсько-династичній основі, під верховенством Прусії. Згідно твердження Єрусалимського А. С.: “Бісмарк готувався до ролі не лише могильщика, але і душеприкажчика половинчатої революції 1848 року” [2, 27].

Поставивши перед собою це завдання, Бісмарк разом з тим зрозумів, яке значення для його вирішення має міжнародне політичне становище. Для створення найбільш сприятливих міжнародних умов і була направлена його діяльність як політика і дипломата.

Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу.

Призначення Бісмарка на посаду міністра-президента та міністра іноземних справ офіційно відбулось на початку листопада 1862 року. З цього моменту він на протязі 28 років керував політикою Пруcсії, а згодом Німецької імперії [4, 17].

В одній із перших офіційних промов він виголосив знамениті, безліч разів цитовані з того часу слова: “… не промовами та постановами більшості вирішуються великі питання часу …, а залізом і кров’ю” [9, 23].

Разом з тим лиховісні слова, як згодом виявилось, дійсно стали програмою: політика Бісмарка в наступні роки цілком відповідала виголошеному тезису. “Політика заліза і крові”, “залізний канцлер” – усі ці укоріненні в політичній і історичній літературі і назавжди поєднанні з образом Бісмарка поняття беруть свій початок від власних слів щойно призначеного міністра.

Данія стала першою жертвою “бісмаркової” політики. Розпочинаючи війну Пруcсії проти Данії (1864р.), Бісмарк хотів зруйнувати майбутнє перетворення герцогств Гольштейну і Шлезвігу в самостійні держави в складі Німецького союзу. В цій війні він хотів випробувати силу прусcької армії після її реорганізації та збільшення кількості. Він хотів, нарешті, здійснити перший етап на шляху до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії.

Момент для удару по Данії був вибраний дуже вдало. Австрія, не бажаючи щоб Пруссія одна скористалася лаврами військового успіху, змушена була до неї приєднатися. Заручившись нейтралітетом Франції, Пруссія напала на Данію, яка була швидко розгромлена. Великі європейські держави, в особі Англії, Франції та Росії, виявились безсилими завадити краху проіснувавшому чотири століття і визнаному міжнародним договором зв’язку Шлезвіга та Гольштейна із Данією. Особистий престиж Бісмарка піднявся як в очах іноземців, так і в власній країні. Особливо ним був задоволений король. В листі до Бісмарка він писав: “За чотири роки, які стекли з тих пір, як я Вас поставив на чолі уряду, Прусія зайняла положення, гідне її історії і обіцяюче їй в подальшому щасливе і славетне майбутнє” [1, 18-19].

Доля відторгнутих від Данії герцогств ще не була до кінця вирішена. Її вирішення залежало тепер уже, головним чином, від розвитку відносин між Прусією та Австрією. Від нього ж, як показало найближче майбутнє, залежав хід справ в Німеччині в цілому і в Прусії зокрема.

Прусський мілітаризм продемонстрував у війні з Данією свою зростаючу могутність, після чого бісмаркова дипломатія направила свої зусилля на те, щоб результати перемоги перетворити на привід для нового військового конфлікту – на цей раз зі своїм тимчасовим союзником і постійним суперником в німецьких справах – Австрією. Приводом стало спільне управління відторгнутих від Данії двох німецьких провінцій – Шлезвігом та Гольштейном. Таке спільне управління стало постійним джерелом протиріч між Прусією та Австрією і приховувало в собі можливість військового зіткнення, що і входило в розрахунки Бісмарка.

Позиція нейтралітету, зайнята царською Росією в зв’язку з війною Прусії та Австрії проти Данії, укріпила Бісмарка в розумінні того, як важливо для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою. Добрі стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу об’єднання Німеччини, а саме для проведення війни проти Австрії, фактично із-за питання про те, кому бути гегемоном в Німеччині.

Датську війну від війни австро-прусської відділяли всього лише два роки – термін досить невеликий. Мала війна, в якій обидві держави виступили в якості союзників, виявилась прелюдією до великої війни між ними, більше того, стала приводом до неї. “Вже сучасники тих подій зрозуміли, – пише Чубинський В. В. у своїй монографії про Бісмарка, – що в першому військовому конфлікті в зародку знаходився інший. І нема по суті нічого важкого в тому, щоб відтворити етап за етапом фатальний процес, що призвів і не міг не привести до війни 1866 року” [3, 172].

Літом 1866 року розпочалась війна між Австрією та Прусією. Прусські війська, які були краще озброєні та підготовлені до війни, вщент розбили австрійців в битві при Садовій [8, 371].

Найважливішим підсумком австро-прусської війни було цілковите відсторонення Австрії від німецьких справ, забезпечення вирішального впливу Пруссії на північно-німецькі держави шляхом створення Північно- німецького союзу, анексії Шлезвіга – Гольштейну та приєднання до Пруссії трьох держав – Ганноверу, Гессен-Кастель, Нассау, а також вільного міста Франкфурта-на-Майні. Під іменем Північно-німецького союзу в Центральній Європі виникла, по суті, нова держава. З цього приводу Бісмарк писав в своїх мемуарах: “… я виходив з того, що єдина Німеччина – лише питання часу і що Північно-німецький союз лише перший етап на шляху до його вирішення” [1, 51].

Лінія на об’єднання Німеччини згори під верховенством Прусії добилася значного, хоча ще і не кінцевого успіху. На початку 60-х років в Німеччині склалась ситуація, коли вирішення одного із найважливіших завдань буржуазного перевтілення – створення єдиної національної держави – стало невідворотним. І в цей момент консервативний юнкер Бісмарк, уособлюючи в собі і історичну необхідність, і певні соціальні сили, взявся за втілення буржуазного завдання об’єднання держави. Він реалізовував національні сподівання буржуазії і тим самим рятував основи існуючого устрою, перетягував на свою сторону – на сторону монархії, воєнщини, найвищої бюрократії, юнкерства – великі буржуазні кола. Вони змушені були за задоволення своїх національних сподівань заплатити відмовою від ліберальних ілюзій .

Австро-прусську війну разом з її підсумками багато істориків називають бісмарковою “революцією зверху”. По-перше, об’єднання Німеччини, на наш погляд, було актом прогресивним, метою і завданням буржуазної революції. По-друге, здійснив його Бісмарк за допомогою радикальних і в цьому сенсі революційних по суті методів. Нарочницька Л. І. в своїй книзі “Россия и войны Пруссии в 60-х годах ХІХ вв.” відмічає, що “намагання не допустити об’єднання Німеччини “знизу” лежало в основі всієї політики уряду Бісмарка, головним завданням якої було здійснити це об’єднання шляхом війн під владою прусської монархії” [4, 260].

На наш погляд, той факт, що всі історіографи Бісмарка трактують здійснене під його керівництвом об’єднання німецьких земель як жорстке і антидемократичне, є абсолютно справедливим. (Бісмарк діяв за принципом “мета – виправдовує засоби”). При проведенні своєї політики в цьому напрямку Бісмарк спирався не на звичайні інтегративні сили, а на “залізо і кров”, а саме на військову могутність Пруссії, навколо якої, власне, і відбулось об’єднання Німеччини.

Загальна характеристика дипломатії Бісмарка.

В даному підрозділі ми спробуємо виділити та охарактеризувати основні риси Бісмарка як особистості та дипломата.

Як дипломат Бісмарк пройшов хорошу школу. Протягом восьми років свого перебування у Франкфурті (1851-1859 рр.) в якості посла Пруссії при Союзному сеймі, він мав можливість самим ретельним чином вивчити “всі ходи і виходи навіть до найпотаємніших проходів” [1, 58], всі важкі дипломатичні хитросплетіння, що виникали із суперечливих інтересів окремих німецьких держав. Він міг навчатися у своїх власних суперників в Союзному сеймі: австрійська дипломатія, яка пройшла школу Меттерніха, мала величезний досвід хитрого сплетіння різноманітних інтриг. Короткочасне перебування Бісмарка у Відні, в цій, за виразом прусського короля, “вищій школі дипломатичного мистецтва” також в цьому сенсі відіграло неабияке значення.

Внаслідок, будучи призначеним на посаду посла в Петербург (1859), Бісмарк ретельно вивчив і досвід російської дипломатії. Всупереч досить поширеній за кордоном думці, тут було чому навчатися. Бісмарк, за власним признанням, брав “уроки дипломатичного мистецтва” в Горчакова .

На кінець, в області політичній та дипломатичній у Бісмарка був ще один приклад – Наполеон ІІІ. Будучи прусським послом в Парижі (1862), Бісмарк міг багато чого перейняти із арсеналу французького бонапартизму, тим більше що методи Наполеона ІІІ навіть імпонували прусському юнкеру, який поставив перед собою, далеко випереджаючу дійсність, ціль: задовольнивши національні інтереси німецької буржуазії, підкорити німецькі держави мілітаристській Пруссії. Недаремно Енгельс відмічав, що Бісмарк зовсім не доктринер, який живе в світі реакційно-утопічних поглядів та ілюзій, це – “людина великого практичного розуму та величезної вивертливості, природжений і тертий ділок, який при інших обставинах міг би позмагатися на нью-йоркській біржі із Вандербілтами та Джеями Гулдамі…” [9, 442].

Таким чином, на протязі одинадцяти років, що передували тому часу, коли Бісмарк був викликаний королем Прусії, він мав можливість самим безпосереднім чином вивчити зовнішню політику та дипломатію трьох найбільших європейських держав, які оточували Прусію: Росії, Австрії та Франції. Досвід, набутий ним у Франкфурті-на-Майні та в Відні, в Петербурзі та Парижі, не був, одначе, механічним поєднанням і простою комбінацією дипломатичних прийомів, які були перейняті з політичних арсеналів іноземних держав. В дипломатії Бісмарка були, безперечно, і власні риси, історично складені в політиці “великого курфюрста” та Фрідріха ІІ.

Бісмарк особисто був непідкупним, і спроби зі сторони іноземних держав підкупити його, залишались марними. Вирішуючи основні політичні питання, Бісмарк іноді не з власної волі піддавався (особливо в 70 – 80-х роках) впливу окремих фінансових груп [5, 47].

Бісмарк не відмовлявся від тонких дипломатичних інтриг, але все ж самою характерною його рисою була велика сила волі, якою він часом паралізував своїх партнерів. З одними він був підкреслено люб’язним, з іншими – прямолінійним і навіть грубуватим. Він міг пристосуватися до кожного, в залежності від того, яке враження намагався залишити в партнерів для досягнення власних цілей. Але він завжди знаходився в стані боротьби і готовності до вирішального удару. Дипломатичне вміння виступало у нього у формі простодушності і удаваної відвертості. Коли йому було потрібно, ця відвертість переростала у відкриту погрозу.

Саме тоді майбутній прем’єр-міністр Англії Дізраелі проголосив після розмови з Бісмарком відомі слова: “Остерігайтесь цієї людини! Він говорить те, що думає”. А говорив Бісмарк, згідно тієї розмови, що незабаром, напевно, стане головою прусського уряду і тоді реорганізує армію, доведе її до рівня, що буде викликати повагу, і при першій наявній нагоді оголосить війну Австрії, ліквідує Німецький союз, підкорить середні та дрібні держави і подарує Німеччині національну єдність під керівництвом Прусії.

На початку своєї дипломатичної діяльності він ще мав витримку, яка в поєднанні з величезною енергією дивувала усіх, хто стикався з ним. Він не був холоднокровним, швидше гарячим, а інколи й запальним.

Згодом у Бісмарка до цих рис приєдналась і дратівливість, яка містифікувала і відлякувала його підлеглих. Інколи він немов втрачав контроль над собою, і в такі хвилини був страшним. На протязі багатьох років Бісмарк страждав через безсоння і в розмовах з іноземними представниками часто жалівся на нього.

Але разом з тим здатність до бурхливої діяльності ніколи не залишала Бісмарка, навіть під час хвороби. Він вважав, що ненависть є одним із головних рушіїв життя, і яро ненавидів своїх політичних ворогів. Але він умів і стримувати свої почуття, підкорювати їх політично вигідним цілям.

Проте найбільш визначальною рисою Бісмарка являлась невичерпна сила волі. Бісмарк усім намагався нав’язати свою волю – союзникам і однодумцям в однаковій мірі, як і противникам. За довгі роки свого перебування на посаді міністра-президента Пруссії і канцлера Німецької імперії, Бісмарк не раз вступав в гострі конфлікти зі своїм монархом по питаннях внутрішньої, а особливо зовнішньої і воєнної політики. В ряді випадків, Вільгельм І не міг зрозуміти сенсу, методів та цілей бісмаркової політики. Але Бісмарк мало рахувався з цим. В основному він ставив свого короля-імператора перед уже здійсненим фактом, а потім старався надати цьому факту виправдання і добитися кінцевої санкції монарха. Якщо він не досягав успіху, то подавав прохання про відставку. Такий маневр Бісмарк повторював декілька десятків разів і завжди добивався власної цілі

Уміючи поєднувати гнучкість з погрозами, Бісмарк завжди знаходив засоби, щоб нав’язати свою волю прусському ландтагу та німецькому рейхстагу, особливо, коли справа торкалась мір по посиленню мілітаризму і питань дипломатії й зовнішньої політики.

Жорсткість і маневрування він проявляв не лише в області дипломатії, але і по відношенню до різнорідних політичних сил пануючого класу, з яким був вимушений рахуватися [6, 46].

В своїй політиці Бісмарк завжди спирався на армію як засіб насилля, і система прусського мілітаризму завжди спиралась на його політику.

Таким чином, головною ареною, де Бісмарк міг в повній мірі проявити силу волі, була політика по відношенню до панівних класів, які бачили в ньому свого кумира, а ще більше – дипломатія, яка спиралась на мілітаризм і повинна була забезпечити найбільш сприятливі умови на випадок війни. Саме тут-то сила волі ніколи не покидала Бісмарка, але, коли потрібно було, він умів обмежувати свої домагання. І, навпаки, добившись своєї цілі дипломатичним шляхом, він вважав за потрібне закріпити її силою зброї.

Бісмарк вважав, що вибір моменту для початку війни є однією із вирішальних передумов успіху – потрібно лише зуміти, згідно політичних міркувань, формальну відповідальність за її виникнення перенести на супротивника. А це справа дипломатичного вміння – коли момент настав, потрібно діяти. Раз прийнявши рішення, він більше ніколи не відчував сумнівів. “Будь-яка політика, – писав він – є кращою політики коливань” [1, 228]. Це, однак, не означає, що в своїй політиці він при всіх умовах був прямолінійним. “Міжнародна політика, – пояснював Бісмарк – являє собою текучий елемент, який при відомих обставинах тимчасово приймає тверді форми, але зі зміною атмосфери знову повертається до свого початкового стану” [1, 229]. Бісмарк завжди бачив перед очима визначену ціль, але він не відмовлявся йти до неї в залежності від умов і окружними шляхами.

Загальна зовнішньополітична концепція Бісмарка вибудовувалась на послідовно проведеному принципі державного інтересу, який виключає емоційні, сентиментальні і навіть ідеологічні уявлення. Потрібно виходити лише із того, – вважав Бісмарк, від чого залежать інтереси Пруссії, що саме вигідно їй. Тільки це має значення. А те, що є вигідним, потрібно добиватися. Тому прусська політика має бути цілеспрямованою, активною, сміливою і самостійною.

На наш погляд, виключне значення являє собою відношення Бісмарка до Росії.

Своїм практичним розумом і політичною проникливістю Бісмарк рано осягнув, яку роль відіграє Росія на міжнародній арені. Як політик і дипломат, що поставив перед собою певну мету, він зрозумів також, що Прусія не зможе вирішити завдання – об’єднання Німеччини, не зможе стати значною європейською державою, якщо не доб’ється позитивного до себе ставлення з боку своєї великої східної сусідки. Справжнє розуміння ролі Росії та завдань всебічного закріплення відносин з нею прийшло разом з остаточним формуванням його поглядів на шляхи об’єднання Німеччини. Такий погляд на німецькі справи склався в Бісмарка до того часу, коли розпочалась Кримська війна. Кримська війна 1853-56 років протиставила одна одній в боротьбі за панування на Близькому Сході Росію, з одного боку, і коаліцію Англії, Франції та Туреччини – з іншого. Англо-французька коаліція намагалась залучити на свій бік і Австрію. Бісмарк із самого початку був рішучим противником будь-яких спроб втягнути Прусію в коаліцію держав, що протистояли Росії, але не через симпатії до російського царизму, а через те, яку користь зможе здобути в даній ситуації Прусія з точки зору її суперництва із Австрією.

Таким чином, зовнішньополітичну програму Бісмарка, на наш погляд, можна було сформулювати наступними словами: рішуча боротьба з Австрією і водночас налагодження та укріплення добросусідських відносин із Росією.

Література.

1. Бисмарк О. Мысли и воспоминания. Тт. 1-3, М., 1940-41.

2. Ерусалимский А.С. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. М., 1968.

3.Чубинский В.В. Бисмарк. Политическая биография. М., 1988.

4.Нарочницкая Л.И. Россия и войны Пруссии в 60-х годах Х1Х в. за объединение Германии “сверху”. М., 1960.

5. Ротштейн Ф.А. Из истории Прусско-Германской империи. М., 1948.

6. Оболенская С.В. Политика Бисмарка и борьба партий в Германии в конце 70-х годов ХІХ века. М., 1992.

7. Троян С. С, Горечан Т. В. Отто фон Бісмарк: соціально-психологічний портрет на фоні німецької історії ХІХ століття. – Чернівці, 1994.

8. Михайлов П.И. Проблемы германской революции 1848 г. М., 1985.

9. Утин Е. Вильгельм І и Бисмарк. Исторические очерки. СПБ. 1892.

Додаток № 2.

Афоризми Бісмарка.

• Революцію підготовляють генії, здійснюють фанатики, плодами користуються негідники.

• Політика – це мистецтво пристосовуватися до обставин і отримувати користь із всього, навіть із того, що є небезпечним.

• Політика – це мистецтво можливого.

• Політика – не точна наука.

• Свобода – це розкіш, яку не кожен може собі дозволити.

• Бережись завжди будувати повітряні замки, тому що хоч вони найлегше від усіх інших зводяться, але найважче всього руйнуються.

• Вчись так, неначе ти маєш жити вічно, живи так, неначе ти маєш померти завтра.

• Єдиною здоровою основою великої держави є державний егоїзм, а не романтика, і не є гідним держави боротися за справу, що не торкається її власного інтересу.

• Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і до виборів.

• Навіть переможна війна – це зло, яке повинно бути попереджене мудрістю народів.

• Горе тому державному діячу, який не спромігся знайти такий привід для війни, який і після війни ще збереже своє значення.

• За будь-яку задану справу повинна відповідати лише одна людина.

• На дипломатичній мові приєднатися в принципі – просто коректний спосіб відмови.

• Всі ми – народ, і уряд – також.

• Росіяни довго запрягають, але швидко їдуть.

• Угоди з Росією не варті того паперу, на якому написанні.

• Ніколи нічого не замислюйте проти Росії, тому що на кожну вашу хитрість вона відповість своєю непередбачуваною тупістю.

• Тупість – дар Божий, але не варто ним зловживати.

• Соціалістичний устрій – це дуже гарний устрій для експериментів держави, якої не шкода.

• Варто лише посадити Німеччину в сідло, а вже поскакати вона зуміє.

• Уряд не має права бути нерішучим. Раз вибравши шлях, він повинен, не озираючись направо і наліво, йти до кінця.

• З поганими законами і хорошими чиновниками цілком можливо керувати країною. Але якщо чиновники погані, не допоможуть і самі найкращі закони.

• Репліка: “В принципі я згідний” – означає, що ви зовсім на бажаєте цього допустити.

• Хто контролює Україну – контролює Європу, хто контролює Європу – керує всім світом.

• Із джентльменом я завжди буду наполовину більшим джентльменом, із негідником – наполовину більшим негідником.

• Дружба між чоловіком та жінкою дуже послаблюється із настанням ночі.

1