Національне відродження Болгарії наприкінці XVIII та в першій половині ХIX століття

Курсова робота на тему:

Національне відродження Болгарії наприкінці XVIII - I пол. XIX ст.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Положення болгарських земель наприкінці XVIII - I пол. XIX ст.

Розділ 2. Культурно-просвітницький рух

Розділ 3. Боротьба за незалежність церкви

Висновки

Вступ

Сучасний етап розвитку України у всьому розмаїтті соціально-економічних, політичних, національно-державних та інших аспектів його прояву диктує необхідність звернутися до досвіду минулого інших країн, до осмислення його уроків, мобілізації ресурсів історичної пам’яті, як міцного знаряддя процесів оновлення сучасності.

Останні часи, котрі можна охарактеризувати як часи національно-культурного, та державного відродження українського народу, відзначаються, крім усього іншого, пробудженням широкого суспільного інтересу до історичного минулого сусідніх країн, зокрема Болгарії.

Розвиваючись в умовах подвійного гніту; економічного і соціально-політичного з одного боку – турецької влади, з другого - грецької патріархії і духовенства (фанаріоти), болгарське відродження висувало вимоги за рідну мову, національну школу, національну незалежну від грецької патріархії церкву, а також, за незалежну національну державність.

Виходячи з актуальності теми дослідження, автор ставить перед собою мету – розглянути особливості національного відродження Болгарії наприкінці XVIII - I пол.XIX ст.

Для досягнення поставленої мети пропонується вирішити наступні завдання:

Розкрити причини розкладу турецької феодально-ленної системи;

Розкрити причини становища селян;

Показати вплив російсько-турецьких воєн на розвиток національного відродження;

Проаналізувати як велась боротьба за незалежність церкви;

Розглянути процес Болгарського відродження;

Хронологічні межи роботи початок періоду болгарського національного Відродження пов'язані з Паїсієм Хілендарським, який написав працю «Історію слов’яно- болгарську» і з цією працею, яка написана у 1762 р. починається національне Відродження Болгарії.

З 30-40 – х рр.XIX ст. починається боротьба за незалежність церкви і закінчується у 1872 р. Здобуттям болгар незалежної церкви.

Географічні рамки роботи територія Болгарії та Віденські, Тирновські округи.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові (метод загальної характеристики) та основні історичні методи (хронологічний, історико-порівняльний та узагальнення дозволити об'єктивно підійти до висвітлення подій цього періоду всесвітньої історії, викласти його в логічно завершеній і послідовній формі.

Історіографія дослідження.

Дана тема дослідження завжди викликала значний інтерес у вітчизняних та зарубіжних істориків. Ії розробка розпочалася вже на початку XX століття. Ми не будемо зупинятися на всьому масиві матеріалів, статей, підручників присвячених аналізу теми, розглянемо найяскравіші та найцікавіші з них.

Умовно всю літературу з даної проблеми можна поділити на дві групи:

література радянського періоду особливо дослідження 40-60 х років;

література часів незалежності України (1991-2004 рр.)

Що стосується першої групи, то звісно аналіз подій відбувався у руслі марксиського-ленінського підходу, через призму класових протиріч. Участь болгар у здобуті незалежності церкви, літератури, мови, поліпшення становища селян сприймалось дуже позитивно. До цієї групи відносяться роботи «Боротьба болгарського народу за незалежну національну церкву, «Культурно-просвітницький рух», «Соціально-економічне становище болгарських земель», де міститься обширний матеріал про становище селян, більшою мірою розповідного характеру.

Після здобуття незалежності України розпочався новий етап у розвитку вітчизняної історичної науки, що характеризувався переглядом методики вивчення історичних подій, викладу матеріалу. В дослідженнях Ярового В.І., Ровнякова А.А. з нових позицій, з урахуванням нової методологічної бази дається аналіз положення болгарських селян, розвиток болгарського відродження, боротьби за незалежність церкви. Вони відрізняються більшою об'єктивністю висвітлення подій. Приділяється значна увага положенню болгарських земель у I пол.XIX ст.

Практичне значення результатів. Дане дослідження може бути використане для підготовки відповідей на семінарських заняттях, для написання рефератів і творчих робіт. До того ж на основі цієї роботи можна буде скласти плани-конспекти уроків з всесвітньої історії під час проходження педагогічної практики в школі. Курсова робота може бути використана як основа для майбутнього дипломного проекту.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Перший розділ «Положення болгарських земель наприкінці XVIII- I пол.XIX ст.» присвячений положенню болгарських земель наприкінці XVIII- I пол. XIX ст. Другий розділ «Культурно-просвітницький рух» розкриває культурно-просвітницький рух у Болгарії. Третій розділ «Боротьба за незалежність церкви» у якому приділяється увага боротьбі за незалежність церкви.

Розділ 1.Положення болгарських земель наприкінці XVIII - I пол. XIX ст.

Наприкінці XVIII - I пол. XIX ст. в Османській імперії відбуваються значні зміни, як у економічному, так і в політичному житті. Ці змини впливають на розвиток південнослов`янських земель, які підпорядковані Туреччині.

Військово-ленна система на якій базувалась Турецька імперія піддалась змінам. Ленні землі – спахійські – стали перетворюватися у спадкові володіння. Вимагалася лише сума грошей для оформлення переходу землі від батька до сина. Більша частина власників ленів під різними приводами ухилялися від несіння військової служби. Спахії становились постійними мешканцями в своїх повітах. Вони спостерігали за господарством, турбувались про зростання прибутків. Військові ленники прагнули тепер значно збільшити посівні площі, обкласти селян податками, які проживали на цих землях, в результаті чого селяни були постійними боржниками і вимушені були визнати агу (господаря) хазяїном своїх земель. Процес захоплення земель у власність поміщиками відображає податковий турецький документ початку 40-х р. XIX ст., де зображено обезземелення селян. Документ свідчив, що в ряді сіл Бєлоградчиської околії Віденського Мухасилмека (фінанс. округу), селяни не мають землю (ні польову, ні пасовищну), а займаються землеробством в якості найманих робітників.

На землях які були у володіннях поміщиків селяни стали займатися експлуатацією землі. Так протягом тривалого часу склалась так названа чифлікова система. Перехід до чифлікчийства призвів до погіршення положення селян. Феодали були зацікавлені в отриманні додаткових прибутків і тому переводили селян на панщину. У чифліках поряд із панщиною починається активне застосування оренди землі. Використання праці батраків (аргаті) сприяло поступовому виникненню на селі зародків нових виробничих відносин. Володарі чифліків були тісно пов`язані з ринком і залежали від його кон’юнктури. Збільшення поставок на ринок сільськогосподарської продукції об`єктивно сприяло розвиткові внутрішньої торгівлі, певному пожвавленню товарно-грошових відносин в імперії.

Нові форми ведення господарства приводили до виникнення нових відношень між селянином і поміщиком. Однією із таких форм було кесімджийство, особливо розповсюджене у південно-західній частині Болгарії. Земля при цій формі відносин між селянином і паном належувала поміщику. Селянин отримував у спадкове користування невеличку частку землі. Поміщик визначав розмір оброку і повинності селянина. Кесімджиї платили всі державні податки. Кесімджия був прикріплений до землі, не міг піти від землевласника, і повертався до нього у випадку втечі. Кесімджийство уявляло собою найбільш тяжку форму кріпацтва.

Другою формою відносин між поміщиками і селянами була іздольщина, особливо ісполджийство або ортакчийство. Селяни цієї групи носили назву ісполджиї або ортакчиї. Ці відносини характеризувалися тим, що малоземельний або безземельний селянин був феодальним орендатором, який віддавав до половини врожаю землевласнику.

Третя форма відносин, це використання найманої праці. Наймані робітники носили назву момки (також : ратаї, аргати). Це були селяни, які мали свої землі і ставали сільськогосподарськими робітниками. За свою працю вони отримували плату частково натурою, частково грошима. Жили селяни цієї групи у своїх хатах, або в помешканні наданому землевласником. Поява даної категорії відносин, не дивлячись на наявність в них феодальних рис, свідчить про проникнення у сільське господарство елементів капіталістичних відносин. Обезземелення селян стало основою подальшого економічного розвитку країни, розвиток в напрямку зародження і формування елементів капіталізму. Наряду з формами феодальної експлуатації селян у помісному господарстві I половини XIX ст.. починали з`являтися капіталістичні форми. Вони з`являлись там, де був обезземелений селянин і попит на робочі руки з боку землевласників, що привело до продажу селянами своєї робочої сили. Це явище здійснювалось у період зростання товарно-грошових відносин у країні. Зростання міст і торгівлі збільшувало попит на продукти сільського господарства і сприяло зростанню виробництва сільськогосподарських товарів на ринок. Помісне господарство втягувалось у ринкові зв'язки, перетворюючись у таке господарство, котре систематично продавало хліб і інші продукти свого виробництва. Для розвитку товарно-грошових відносин у помісному господарстві мало значення зникнення воєнно-ленної системи, яка впроваджувалась впродовж тривалого часу. Ще на початку XIX ст.. було введено повернення спахійської землі державі після смерті володаря, дещо пізніше було заборонено створювати нові лени. У 1834 р. була проведена відміна воєнно-ленних відносин.

Реформа знищувала воєнну повинність землевласника з наданої йому державою землі. Усі спахії, виконуючи свої воєнні обов'язки, зберігали землю у своїх руках на засадах власності.

Розвиток товарно-грошових відносин і зовнішній торгівлі продуктами сільського господарства змушувало поміщиків переходити до нових методів ведення господарства - чифлікчийству і до нових форм експлуатації селянства.

Усі селяни незалежно від свого становища платили державний податок – десятину, котру збирали державні чиновники. Місцева влада примушувала селян виконувати різні роботи. Агенти, влада, поліцейські годувались за рахунок селян, обираючи їх. Турецькі війська, коли проходили через болгарські села, грабували мешканців. Безправ'я, беззахисність від свавілля влади і поборів податкових чиновників, насилля з боку турок і свого аги – все це характеризувало положення основної маси селян.

Під впливом розвитку капіталістичних відносин великі зміни відбувалися у селі. Насамперед процес розшарування селян. Частина селян обезземелювалась. Частина втягувалась у ринкові зв’язки, збагачувалась. Виникала селянська буржуазія. Так як не всі спахії зуміли почати самостійне господарство на своїх землях, вони продавали її. Частина таких земель стала переходити у руки селянської болгарської буржуазії. Важлива зміна в галузі землеволодіння у XIX ст. Відбулась у визнані за православними - права на володіння землею. Урочистий указ султана (хатт-і-шериф 1839 р.), виданий під тиском великих держав признав за православними право купувати землю і володіти нею. Хатт-і-шериф відкривав легальні можливості для зросту болгарського землеволодіння.

Реформи в галузі землеволодіння разом з тим свідчили про кризу феодальної системи. Помісне землеволодіння вже не забезпечувало турецькій державі боєздатної армії. Велику роль в змінах у галузі землеволодіння відіграло і антифеодальний рух селянства. Наприклад віденське селянське повстання 1850 р. Стало повштохом до проведення місцевої земельної реформи.

У Віденському окрузі було вирішено передати селянам землі турецьких поміщиків за викуп. Для здійснення цього заходу була скликана комісія якій доручалося описати і оцінити помісні землі. Вартість переданої землі повинна була виплачуватися селянами державі шляхом плати спеціальною поземельного податку. Реформа носила місцевий характер і розповсюджувалась лише у Північно-Західній Болгарії.

Ще швидше в ринкові відносини втягувалися мешканці гірських районів Болгарії, котрі переважно займалися скотарством. Скотарі мали величезні отари овець, череди корів, табуни коней і через оптових скупників – джелепі – постачали свою продукцію на столичні базари. Джелепі настільки збагачувалися, що купували велике нерухоме майно й таким чином поповнювали прошарок національної буржуазії. Ії представників називали в Болгарії чорбаджі. Чорбаджі тримали населення у повній залежності. Нерідко болгарські селяни вимушені поступатися своєю землею під заклад за гроші. Подібні угоди дуже часто приводили до втрати землі, якщо боржник не викупив її у строк.

Таким чином, якщо у однієї частини селян землі захоплювали турецькі феодали, у іншої частини селян в цей час обезземелювала болгарська буржуазія. Результатом цього процесу стало зростання числа розорених, безземельних селян, а з другого боку зростання болгарської буржуазії.

Торгівельна - ростовщицька буржуазія (чорбаджиї) у значній мірі була пов'язана з турецьким державним апаратом. Із числа чорбаджиєв призначалися збірники податків, чорбаджиі стояли на чолі міського і селянського самоврядування. Вони були представниками болгарського населення у адміністративних органах. Таке положення підсилювало значення чарбаджієв і вело до їх зближення з турецькими колами. Н.Станев казав, що чарбаджийство «пробивають шлях між греками і турками, дякуючи своїй заможності і послугам по відношенню до свого народу і турецького панування».

Ж.Натан у книзі про болгарське відродження говорив, що «чорбаджії...складали велику групу землевласників».

Спеціальний закон, опублікований у 1857 р. для Тирновскького округу, так визначав роль і значення сільських чорбаджиів: на річний термін мешканці села вибирали чорбаджия, як представника державної влади. У його обов'язки входив збір державних податків, а також збір для церкви.

Положення сільського і міського болгарського буржуа в якості агента турецької влади приводило до встанови зв'язків між ними і турецьким коло, перетворювало значну частку чорбаджиїв у слуг турецької влади.

В I пол. XIX ст. відбувається дальше зростання болгарських міст. Спостерігається значний приплив до них сільського населення, в тому числі ремісників і торговців. Наприклад, у Кюстендиле міські окраїни заселялись болгарськими ремісниками, які прийшли із села. Теж саме відмічається і у Пловдиві. У цехових списках цього міста поряд з грецькими іменами, зустрічаються прізвища ряда ремісників, що вказує на їх походження із ближніх сіл. Містами стають невеличкі поселення – Троян, Габрово, Сопот, Панагюршите та інші. Болгарські міста, отже, остаточно перетворюються з адміністративних центрів та фортець на центри ремесла і торгівлі.

Успіхи міської економіки стають особливо помітними з II пол. 20-х р. XIX ст. В миру її розвитку триває занепад цехового ладу. Цехова регламентація гальмувала дальший розвиток економіки. В Болгарії виникли перші розсіяні мануфактури. Вони спочатку охопили такі галузі легкої промисловості, як сукняне, шкіряне виробництво, виготовлення шнурів для прикрашення національного одягу тощо. У 1834 р. в Слівені засновано першу болгарську фабрику. Її відкрив торговець Д.Желязков, котрий домігся від султана не тільки звільнення від податків, а й права постачати продукті до султанського двору. Високоякісне сукно фабрики Желязкова поступово руйнувало справу турецьких ремісників Слівена, котрі після смерті султана домоглися конфіскації підприємства в його законного господаря. Цей епізод досить красномовно характеризував той період розвитку болгарського суспільства, коли національно-релігійні суперечності між турками і болгарами дедалі більше перепліталися з торгівельно-економічними. Торгівля в Болгарії переживала піднесення. Це, перш за все, виявлялося в тому, що в країні засновувалися нові ярмарки (Узунджовський, Сливенський, Станімацькй та ін.).Однак значені успіхи в торгівлі не відразу привели до створення в Болгарії єдиного внутрішнього ринку. Процес його формування тривав протягом усієї I пол. XIX ст. У цей період ярмарки з регіональних центрів торгівлі перетворюються на загально болгарські. Повсюдно в містах виникають постійні базари. Значна частина болгарських товарів потрапляла за межі імперії. Величезна кількість їх вивозилася до Бухареста, де існувала численна болгарська колонія. Серед болгарських товарів особливий попит мав шовк. Його продавали в Росії, Франції, Італії та інших країнах.

В першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху. Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою османам. Однією з форм боротьбі проти османського панування стала участь болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого комплексу етнічних, політичних і культурних причин, котрі не були несподіванкою для османського уряду. Величезна кількість болгар покинула рідні землі під час російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр. У російській армії вперше з'явилося окреме болгарське військове з'єднання – «Болгарське земське військо». Воно виникло і Волощині й складалося з кількох батальйонів. У ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах.

У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших політичних криз за всю свою історію. Національно-визвольна революція в Греції викликала резонанс далеко за її межами. За цих умов Порта була змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави. Наприклад, було ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за європейським зразком.

Ця нова армія не захистила імперію під час чергової російсько-турецької війни 1828-1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У російських військах билися близько тисяч болгарських добровольців, яких очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев.

Наприкінці XVIII - I пол. XIX ст. селяни знаходились у залежному стані від поміщиків. Вони в цей час поділялись на такі категорії як чифлікчийство, іздольщина, наймані робітники (момки). Також можна сказати, що в цей час відбувався розвиток господарства, зростають міста, ведеться торгівля, це було зумовлено реформами 1834 р.,що остаточно скосовувала спахійську систему. В цей же час російсько-турецькі війни вплинули на життя Болгарії, так як воєнні дії нерідко захоплювали територію, заселену болгарським народом і сприяли підсиленню болгарської національно – визвольної боротьби.

Розділ 2. Культурно-просвітницький рух

Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла іслам і через декілька поколінь втратила почуття національності. Інша частина, здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла особлива політика грецького православного кліру та своєрідність системи освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило контролювалися греками, й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались, переймаючи грецькі звичаї та мову, або якщо пам’ятали болгарську мову, писали на болгарському грецькими літерами, видавали себе за греків. Носієм національної свідомості виступало болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів.

В цей час з'являються перші ознаки національного Відродження у болгар. У цей період тривало поступове становлення болгарської національної свідомості. Слово «болгарин» мало презирливий відтінок і було по суті прізвиськом тотожним російсько-українським «безголовий», «мужик». А представники різних соціальних верств, у тому числі торгівці й ремісники з гордістю називають себе болгарами.

Болгарська культура цілком відбивала становище народу. У ході бойових дій і наступних погромів було знищено величезну кількість пам'яток архітектури та мистецтва. У вогнищах пожеж згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії. Позбавлення народу історичної пам'яті – таким було одне з головних завдань османів.

За цих умов було досить складно зберегти й розвивати національну культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравали монастирі Рильський, Бачківський, Хілендарський. При монастирях діяли школи, в яких не тільки викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут також переписували релігійні книги. Особливе місце в них посідали житія святих, канонізованих за вірність православній церкві. Описані в житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для всього болгарського народу.

За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення набував фольклор. Одним із найпопулярнішим жанрів народної творчості початку XIX ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів, міститься заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами грецькими купцями, болгарськими феодалами – потурченцями.

Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарській архітектурі. Загарбники забороняли християнам споруджувати будинки та храми, вищі чи більші за турецькі. Церкви своїми розмірами нагадують звичайні будинки й не дуже вирізняються орнаментом. Зазнав своєрідної кризи й живопис. Іслам забороняв зображувати живі істоти, й над творами живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів малярства фактично збереглося тільки іконописання.

Незважаючи на помітний занепад культури, в цей період поступово виникли певні передумови для болгарського національного Відродження.

Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій (1722-1798рр.). Він прибув у «святые горы Афонские», у Хілендарський монастир, де займався самоосвітою. У 1762 р. почав писати історію свого народу. Працюючи над книгою, він використовував історичні матеріали на російському перекладі: - «Книгу историографию початия имене, слави и расширения и их царей и владетелей» (1722р.)дубровницького абата Мавро Орбини і книгу італійського кардинала Цезаря Барона «Годовые дела церковные»(1719). Ці і інші джерела лягли в основу праці Паїсія Хілендарського «Історію слов'яно-болгарську», яка була не тільки нагадуванням про минулу велич Болгарської держави, а й закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину.

В цій книзі Паїсій виступає як син свого часу, стурбований витягом практичного досвіду – із історії. В попередні мові до книги, що розкривала методологію її автора («В користі від історії»)сказано : «Ведание прежде бывших в мире сем вещей и деяний живших на земле не токмо полезно, но и зело потребно есть, любомудрый читатель. Аще навыкнешь сие часто прочитывать, обогатишься разумом и не будешь весьма неискусен и младым детям и простим человекам безответен, егда по случаю вопросят тебя о прежде бывшем в мире…» И в другом месте: «Зри, кролика польза от истории». Така установка адресована «читателям и слушателям, кои ревнуют и усердствуют ради своего болгарского рода». Вона пронизана усі твори. Паїсій звертається до громадян, на їх совість тих, хто звертається на чужу політику і на чужу мову... соромиться признати себе болгаріном. Докір таким громадянам проходить через весь твір.

Основну частину твору складає «Зібрання історичне о народі і о царях болгарських», «О вчителях словенських». Ці розділи розповідають про походження болгар, як розвивались і формувались незалежні болгарські царства, як з'являлась слов’янська церква і писемність.

Протиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. При цьому, винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й греків. Праця Паїсія містила, таким чином, першу писемну програму духовного відродження болгар яке, на його думку, було можливим лише через просвітницьку роботу, освідчінність народних мас.

Паїсій Хілендарський досяг своєї мити. Він пробудив у болгарському народі патріотичні почуття. Історія зберегла досить багато імен його послідовників. Найвідоміший із них – єпископ Софроній Врачанський (Стойко Владиславов) (1739-1813рр.), родом з міста Котел, син скототоргівця. На місці котленського священика проявив себе як переписувач церковних книг. З 1794 р. очолює Врачанську єпархію, але покинув батьківщину і поїхав у Бухарест, де займався літературною діяльністю. Софроній – автор збірників «Повчання і слово сказання на свята господні» (1802р.) і «Повчання і повчальні розповідями» (1802р.).Працями Софронія випущена болгарська печатна книга «Кіріакодроміон сіреч Недільник»(1806,Римникі), «Театрон політікон сіре гражданське позоріште»(1809р.).

Найбільш значеним твором Софронія є його автобіографічна праця «Житіє та страждання грішного Софронія»(1805р.)

Автор цих книг показується як фігура національного Відродження як філософ, просвітитель, гуманіст. Його уява направлена на визволення особистості від сліпого спрямування догматам релігії. Його програма розкрита у «Повчальних розповідях», серед цих розповідях значні «Міфологія Сантіпи Філософа», «Езопові басні». Усі вони прославляють «безцінний розум» людини, в той же час як богослов'я примушувало особистість «ходити, подібно сліпому, в темряві».

Повчає читачів «добрим і розумним річчям», Софроній звертається до жанру філософського іносказанні, басні. По його розумінню рабська залежність болгарського народу пояснюється неосвіченністтю. Софроній повторює головну думку – кожний повинен «думати своїм розумом»: «Відкрийте очі і розум ваш, о, болгари, чада мої, і розумійте, і подивіться розумно, і поміркуйте розумом вашим, і зрозумійте, що ви робите!».

Софроній подібно своєму учителю Паїсію, він кличе кожного зрозуміти «книжне вчення мудре, злате», «з радістю дивитись на сина свого, прикрашеного розумом».

Головний твір Софронія – «Житіє та страждання грішного Софронія» - являє описом одісеї його автора, хоча і займавшого церковний піст, але повністю немавшого елементарних цивільних прав, що особливо відбувалося під час кирджалійських безчинств. Цей твір Софронія о його злокліннях в роки безправ'я, які робили розбійники. Правдивий твір про самого себе розповідає і про життя залежного народу. Твір має короткі епізоди і драматичні сцени, автор використовував діалог, іронію, емоційні вставки. «Житіє» написано живою мовою, відрізняється фольклорною метафорікої: «ми есть райя. Боягузи як зайці».У «Житіє» Софроній ставить собі установку писати «мовою, якою ми усі розмовляємо». У його «Житіє» немає містики, богословного дива. У творі чимало фактів, що свідчать про тяжке становище болгар у добу османського володарювання.

Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його послідовників з часом почала давати певні результати. Збільшувалася кількість церковних шкіл. На початку XIX ст. кількість початкових шкіл подвоїлася (відповідно зі 100 до200). Збільшилася й кількість предметів, які в них викладали. В окремих школах замість церковнослов'янської викладали болгарською мовою. Проте а ні кількісні, а ні якісно такі школи не забезпечували потреб суспільства в освічених людях. Що стосується світських шкіл, такі школи відкрилися в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах, вони в Болгарії перебували в руках греків. На початку XIX ст. в окремих світських школах викладали вже двома мовами: грецькою та болгарською.

Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії зробив відомий учений Петр Берон (1800-1871р.) Його життя і діяльність проходила за межами країни. Родом з Котела, він отримав освіту у училищі видатного енциклопедиста і педагога К. Вардалаха (Бухарест), потім вивчав філософію і медицину у Німеччині, захистив дисертацію за медицини (на латинській мові). У 1840 р. Жив і працював у Берлині, Лондоні, Парижі, займався філософією, хімією, математикою, астрономією. Він був вченим енциклопедистом і гуманістом. П.Берон протистає сліпій богословській вірі. Він у центрі навчання ставить усвідомлене знання. Важливе значення мали педагогічні установки П.Берона. він опирається на тезис, котрий гласить, що душа від народження чиста і що «все відбувається від виховання». Звідси реформаторські ідеї П.Берона по відношенню народної освіти-думка о створенні системи шкіл, доступних як хлопчикам, так і дівчатам о введені світської програми і прогресивний метод навчання (навчання молодших школярів старшими, використання елементів пізнавальної гри, відмова від тілесного покарання).

Ідеї Берона виражені у першій болгарській книзі – «Буквар з різними повчаннями, зібраними Петром Бероном для болгарських училищ» (1824р.). «Буквар» П.Берона був не просто посібником по елементарному читанню – він показує собою компактний, раціонально-організований підручник, який носив енциклопедичний характер. Користуючись лише одним підручником, школяр вивчав азбуку, граматику, отримував початкові знання з історії, фізики, географії, арифметики, а також знаходив матеріал для повчального читання, малюнки (зображення тварин).

Різноманітний зміст і доступність його викладання забезпечили підручнику популярність. «Буквар» читали не лише діти, але і дорослі. У просторіччі книга П.Берона отримала назву «Рибного букваря» по зображенню дельфіна на останній сторінці.

У 1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, навчання велося на болгарській мові, котра стала основу болгарській національної школи і зіграла важливе значення у розповсюджені світської освіти у Болгарії. Першим викладачем у Габровському училищі був болгарський мовознавецць і письменник Неофіт Рильський. З його праць слід виділити «Болгарську граматику» (1835р.)перший досвіт систематизації болгарської граматики.

В середині 40-х р. таких шкіл налічувалося близько 50. Їх створення ініціював знаменитий меценат-лікар і громадський діяч Василь Апрілов (1789-1847рр.). Діяльність В.Апрілова свідчить о просвітницькій програмі, включаючи у себе вивчення історії, етнографії, мови, фольклору болгарського народу. Свої патріотичні, просвітницькі погляди В.Апрілов викликав у працях: «Болгарські книжніки, або якому слов’янському племі власно належить кіріловська азбука?»(1841р.), «Дениця новоболгарськой освіти»(1841р.), «Довнення до книги Деница»(1842р.). В них розкривається вигляд В.Априлова – історика, публіциста, громадянина, патріота, «Деница...» уявляє собою одну з перших у Болгарії програмних праць історико-філологічного характеру. В ній висувається тезис о незалежній національній культурі. В.Апрілов пропагує ідею національно-культурного самовизначення як комплексну проблему (історія, писемність, фольклор, етнографія, незалежність церкви). У працях В.Апрілова виражена думка о єдиній нації, мови, культури і освіченості як основи національної незалежності.

Освіта мала тісні зв'язки з книгодрукуванням. У 1806 р. побачила світ – перша книга болгарською мовою святкові історії («Тижневик»), а з 1844 р. видається перший болгарський журнал «Любословіє» був видан К.Фотіновим у м.Смірне. На його сторінках публікували свої твори знані діячи національного Відродження. Першу болгарську газету «Български орел» заснував у Лейпцигі І.Богоров. У 1848 р. видання газети перемістилась у Константинополь, де вона стала виходить під назвою «Царіградскій вісник».

В умовах культурного підйому виникли перші бібліотеки – читальні («читалишта»). Читалишта уявляли собою культурно-просвітницьку організацію типа народного клуба: при них створювались бібліотеки, самодіяльні театральні колективи, в них організовувались школи для неосвічених, виставки, проводились зібрання, бесіди, читались лекції. З часом читалишта стали опорними крапками професійної освіти, творчих об'єднань. Читалишта, поряд з школою, зробились очагами патріотичного виховання. Тут виховувались видатні діячі болгарського Відродження, у тому числі і письменники – Г.Раковський, Д.Чінтулов, П.Славейков, Х.Ботев, З.Стоянов та інші.

Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чимало труднощів. Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар. Поширення серед них освіченості становило відверту загрозу панування Порти, для якої невідгластно південнослов’янських підданих було найкращою гарантією від заколотів. Союзникам турецького уряду залишалося грецьке духовенство. Воно особливо активно протидіяло поширенню освіти серед болгар.

Таким чином, культурно-просвітницький рух у Болгарії прийняв широкий розмах. Болгарський народ і видатні діячі такі як: Паїсій Хілендарський,Софроній Врачанський, Петро Берон, Василь Апрілов виступали за формування власної болгарської мови, літератури, за звільнення від турецького іга, надання Болгарії вільно розвивати свою мову, літературу, патріотичні погляди.

Розділ 3. Боротьба за незалежність церкви

Початок боротьби за церковну незалежність у болгар починається з 1839-1840 рр. і підтверджений так званим Гюльханейським хатт-і-шеріфом 1839 р., котрим турецька влада (султан Абдул-Меджид дало початок рівноправ'я для усіх народів країни без різниці віросповідання і національності. Організуючим центром цієї боротьби була об’єднавча тоді у Константинополі найбільш активна частина болгарської буржуазії, в котру входили значні представники торгівельного капіталу: Стоян Чомаков із Копровщици, Савва Стойков із Котела та інші, представники цехової торгівельно-промислової буржуазії (еснафи), представники служилої і не служилої болгарської інтелігенції, такі як типу турецького чиновника, болгарина за національністю.

Першим досягненням болгар у їх боротьбі з грецької патріархією було право видання на болгарській мові власної газети, котра стала виходити з 1848 р. під назвою «Цареградський вісник».

У зв'язку з зростом успіхів болгар в їх боротьбі з іноземним гнітом за церковну незалежність, виникають одночасно і міжнаціональна ворожнеча болгарського населення з греками, яка вилилась у насильне вигнання з болгарських районів грецьких митрополитів і єпископів.

Центром болгарського церковного руху став Константинополь, де знаходилась більша колонія болгар, яка нараховувала біля 20 тис. чоловік. Церковну боротьбу оголили діячі болгарського національного-церковного руху, як Неофіт Бозвелі і Іларіон Макаріопольський.

Неофіт Бозвелі - один із перших ідеологів, організаторів і керівників боротьби за незалежність болгарської церкви. За його діяльність він був закритий темницю одного із афонських монастирів (1841р.), звідки він втік. Серед його писемної діяльності є важливі праці-це «Словено-болгарське діловодство»(1835р.), а також діалоги: «Просвітницький Европеець, Полувмерша Мати Болгарія і Син Болгарії», «Плач бідної Мати Болгарії»(усі діалоги написані між 1840 і 1846 рр.)

У своїх діалогах Н.Бозвелі розкривається і як особистість і публіцист, у діяльності котрого бачиться риси художника.

У 1845 р. Бозвелі і Макаріопольський звернулись до турецької влади з вимогами, щоб єпископи вибирались і отримували утримання, щоб болгари мали своїх офіційних представників у Константинополі.

З метою поширити ворожнечу між православними і нанести удару по політиці Росії, направленої на збереження цілісної православної церкви, турецька влада не відмовила у вимогах болгар. Але тут своє коварство показала Константинопольська грецька патріархія, котра хотіла переконати російських дипломатів, що Бозвелі і Макаріопольський стоять на розколі православної церкви. Турецька влада, заарештувала Бозвелі і Макаріопольського і відправила їх у заточення на Афон, де Бозвелі, у 1848 р., помер.

Після арешту Бозвелі і Макаріопольського болгарська колонія у Константинополі наполягала на задоволення висунутих вимог. Ії представник А.Єкзарх отримав дозвіл турецької влади на будівництво болгарської церкви.

У 1850 р. болгарська церква «Св.Стефана» у Константинополі була відкрита і був написаний устав. У 1851 р. її єпископ став сербський архімандрит Стефан Ковчевич, але швидко був замінений на Ілархімандріта Макаріопольського, котрий по вимозі Росії був звільнень із заточення.

У 1856 р. Турецька влада під тиском вимог болгарського народу спрямовуюча у Константинополь з всіх кінців Болгарії багаточисленні делегації, висуваючи турецькій владі і європейським посланцям свої вимоги реформ, видала так званий Хатіхумаюн тобто владну декларацію о реформах в управлінні імперією, котрі мали на увазі забезпечити християнське населення необхідною духовною свободою. В результаті цих реформаторських вимог турецька влада, була скликана змішана греко-болгарська комісія з участю в неї турецьких представників, на обов'язки котрого було розглядання болгарських вимог і вироблення по ним заключення у найбільш благоприємних для їх вирішення дусі.

Болгарські вимоги зводились до наступного:

1)болгарська церква повинна мати свого незалежного главу і свою болгарську ієрархію, котра провела би служби на слов'янській мові;

2)голова болгарської церкви разом з кліром і народом повинні керувати болгарською церквою. Ці вимоги викликали у патріарших кругах незадоволення, внаслідок чого і праця комісії не дала ніяких дій.

Вирішення церковного питання створило, між тим, напружене становище у країні і викликало ряд ексцесів зроблених агентами турецької влади по відношенню до грецьких єпископів, не користуючись популярністю серед населення їх виганяли із міст, били. Для турецької влади пріободрили грецькі фанаріотські елементи, негативно настроюванні по відношенню до болгарського народу, у котрому вони вбачали головну перешкоду здійснення своєї «великої душі».

В цей момент турецька влада повернула із заслання болгарських єпископів, добре зустрінені болгарським народом і боротьба за церковну незалежність спалахнула з новою силою. До цього часу відноситься і славетний виступ у м. Шумне з церковного амвона майбутнього болгарського екзарха Антіма, котрий у своїй патріотичній мові нагадав болгарам деякі сторінки із славного історичного минулого болгарського народу. Народився у містечку Кирк-клісе в Лезенградському окрузі, Антім здобув духовну освіту у Харьковський семінарії і у Московській духовній академії. Свою громадську діяльність він почав у 1857 р. У 1868 р. Антім був призначений на митрополичу кафедру у м. Відин і з цього часу він веде відкриту боротьбу проти патріархії. Під впливом російського посланця графа Ігнатєва патріарх Софроній був призначений патріархом. Патріарх Софроній очистив усі митрополичі кафедри у Болгарії від греків і посадив на їх місце болгар, за що по вимозі фанаріотської патріархії був відставлений від чину константинопольського патріарха. На його місце був призначений цареградський патріарх Георгій VI. Георгій був на боці благоприємного для болгар вирішення церковного питання і самостійно розробив по цьому питанню спеціальний проект, котрий, не задовольнив ні болгар, ні греків. Болгар він не задовольнив тому що, він виходив із наявності на території Болгарії різних єпархій: болгарських і неболгарських. Проект пропонував об'єднати болгарські єпархії у віддільний округ під назвою «Болгарський». Греки наполягали перед графом Ігнатєвим на тому щоб болгарська церковна область була обмежена лінією Отара-планіна.

Незадоволені проектом патріарха Георгія VI, болгари склали свій контр проект. Його автором був грецький митрополит Паісій. В цьому проекті болгарські єпархії були названі поіменно, а єпархії зі змішаним населенням надавалось право вільного вибору приєднання до патріархії або до екзархії. В наслідок, того що спорюючи сторони не прийшли до згоди, патріарх вирішив скликати для розглядання цього питання Вселенський собор. Було скликано передвиборче зібрання із вищих духовних осіб і докторів богослов'я, котрому було доручено скласти спростування усіх болгарських і турецьких проектів відділення болгарської церкви як суперечливо, як буд то, канонам і догмам вселенської церкви. Вперше на цьому зібрані болгарське церковне питання було охарактеризовано як «філетізм», тобто відділення, термін котрий, по характеристики болгарського історика, звучить у вухах греків як святотатственне, як «нечестиве і протизаконне», як те що, «у корні спотворене саму суть усіх основних, від століть незмінних євангельських і соборних порядків особливо по відношенню моральності і церковного управління».

Згідно з вченням про філетізм, болгарські вимоги незалежної церкви і своєї національної ієрархії розцінювалось як «бунтарство, безприкладне у історії, неспроможне до виконання, безрозсудне богохульне, святотатственне домагання людей, котрі будують на піску, котрі хочуть зробити негра білим, у котрих матеріальні і особисті інтереси стоять вище духовних і народних інтересів ». Так відносився до болгарського церковного питання і патріарх, повідомивший свою точку зору у циркулярному посланні до православних церквах, в котрому він виклав історію болгарських вимог зі своєї точки зору і запросив їх на собор для розглядання греко-болгарської суперечки».

Болгарські церковні діячі дали відповідь на грецькі обвинувачення болгарського народу у філетізмі протирічно історичній дійсності і церковно-админістративної практиці.

Болгарська церква втратила свою незалежність разом з завоюванням Болгарії турками, тобто в результаті чужеземного загарбницького насилля, котре було проведено, розуміється, без санкції вселенського собору; отже, і для відновлення болгарської церкви у своїх правах нема ніякої потреби у скликані вселенського собору.

Турецька влада віднеслась негативно до скликання вселенського собору і запропонувала болгарському виконавчому комітету скликати у Константинополі собор болгарських епіскопів для того, щоб разом з ними виробити основі положення строю болгарської церкви. Прибувши у Константинополь болгарські епіскопи подали патріарху докладну записку, в котрій підкреслювали, що відділення болгарської церкви от константинопольській – звичайний факт; що болгарські епіскопи, відділившись від цареградської патріархії, повертаються у древню болгарську, православну, канонічну, автокефальну церков. Патріарх повернув докладну записку болгарським епіскопам і вимагав, щоб вони повернулися у свої єпархії, погрожуючи їм, у противному випадку, залишенням займаними ними постів. В результаті була створена нова греко-болгарська комісія у складі 3 болгар і 3 греків під керівництвом великого везіра Алі-паша. Ця комісія розробила проект відділення болгарської церкви у голові з екзархом, котрий разом з тим по проекту проявляється і голова сінода, вибирається болгарами і утверджується султанським бератом. Під час богослужіння болгарський екзарх поминає патріарха, котрий, однак, не втручається у справи управління болгарської церкви. Згідно з цим проектом, у болгарську церковну область включались усі міста Болгарії, Фракії і Македонії, за винятком міст: Варна, Месемврія, Анхіало, Созополь, Пловдив, Станімака, Одрін, Драма і Солунь. Патріарший синод не прийняв цього проекту. Тоді великий візир Алі-паша 28 лютого 1870 р. вручив болгарським представникам султанський ферман, котрим засновувалось незалежна болгарська православна церква (болгарський екзархат)[ ] Патріарх Георгій пішов у відставку, і на патріарший престол було обрано Антіма який обіцяв врегулювати болгарське церковне питання, чого, однаково, йому не вдалось досягти внаслідок складності виниклих у зв'язку з болгарським церковним питанням міжнародної обставини.

Болгарські делегати – Ілларіон Макаріопольський, Панарет Пловдівський і Стоян Чомаков – займали непримиримі позиції і не хотіли йти ні на якісь поступки. Ліва група болгарських церковних діячів в голові з Чомаковим, Славейковим наполягали на зупинені подальших переговорів з патріархом. Внаслідок різко загострившихся відносин між патріархій і болгарськими представниками патріарший синод зняв з митрополитських постів Іларіона Ловчанського і Панарета Пловдивського, а Іларіона Макаріопольського відлучив від церкви і вимагав від турецької влади їх заслання. Усі три болгарські ієрарха були заслані у Малу Азію у м. Ізмід. У зв'язку з цим у Константинополі і по всій Болгарії були болгаро-грецькі кровопролиття.

Заслані болгарські ієрархії були визволені турецькою владою. Воно дало болгарам дозвіл на обрання екзарха Болгарії.16 лютого 1872 р. першим болгарським екзархом був обраний Антім I.

Отже, наприкінці XVIII - I пол.XIX ст. відбувся поряд з національно-культурним відродженням і боротьба за незалежну церкву, що стає невід’ємної частиною національної боротьби болгарського народу. Особливістю національної боротьби болгар стало те, що боротьба за незалежну церкву тісно пов'язана з боротьбою за незалежність держави.

Висновки

Підкорення болгарських земель Османською імперією, відсутність найменших автономних прав, ставили економіку, політику, культуру Болгарії у залежність селян від поміщиків. Вони поділялися на категорії : здольщина, кесімджийство, робітник-батрак. Кожна з категорій повинна була нести повинність. Ця повинність лягла тяжким тягарем на селян.

Наприкінці XVIII - I пол.XIX ст спахійська військо-ленна система імперії остаточно розкладається, лени повністю переходять у володіння турецьких феодалів. Це приводить до масової втрати землі селянами. В цей же час у I пол.XIX ст. відбувається зростання болгарських міст, виникають мануфактури, відбувається піднесення торгівлі, що було викликано кризою в Османській імперії, занепадом військово-ленної системи. Це все призвело до створення у Болгарії єдиного внутрішнього ринку.

Що стосується російсько-турецьких війн, в яких брав участь болгарський народ, то вони вбачали в цій війні визволення болгарського народу з під гніту турецької влади.

Початок періоду Відродження пов'язаний з таким іменами, як: Паїсій Хілендарський, Софроній Врачанський, Петро Берон, Василь Апрілов, які виражали інтереси народу, боролись за болгарську мову, літературу. У своїх творах вони хотіли пробудити у болгарського народу патріотичні погляди. Їх діяльність почала давати певні результати збільшувалася кількість церковних шкіл, виникали читальні які уявляли собою культурно-просвітницьку організацію.

Поряд з тим, що іде боротьба за відродження літератури, мови, відбувається боротьба і за незалежність церкви, головним ворогом болгарського народу крім турецької влади, була і Константинопольська грецька патріархія.

Болгарський народ, висував свої вимоги: скасувати відправи грецькою мовою, організовувати управління церквою самостійно,заміна грецьких священиків на болгарських. Вони прагнули здобути свою незалежність, адже довгій час болгарський народ перебував у залежності від Османської імперії.

Список літератури

1. Андреев В.Д. История болгарской литературы - М., 1978.

2. Билунов Б.Н. Болгария и Россия : Сб. трудов Билунова Б.Н.- М., 1996.

3.Валев Л.Б. Исследования по новой и новейшей истории Болгарии.- М.,1986.

4. Всемирная история в 12-ти томах: Т.IV.- М., 1958.

5. Гандев Х.Фактори на болгарського въезраждане- София,1953.

6. Державин История Болгарии в 4-х томах: Т.IV.-М.,Л., 1948.

7. История Болгарии в 2-х томах:Т. II.- М.,1954

8. История южных и западных славян, В 2-х т- Т.1./Под ред.Матвеева Г.Ф. и З.С. Ненашевой.М., 2001.

9. Краткая история Болгарии. С древнейших времен до наших дней- М., 1987.

10.Косев Д. Новая история Болгарии. Курс лекцій- М.,1952.

11. Новая история стран Европы и Америки/ Под ред. Адо А.В.- М., 1986.

12. Новая история.Учебник для вузов/ Под ред.Юровского в 2-х частях. ч 1.-М., 1983.

13. Натан Ж. Болгарское возрождение- М., 1957.

14. Пашаева Н.М. Проблемное изучение славянского национального Возрождения. Книга как исторический источник- М., 1996.

15. Погодин Л. История Болгарии- М., 2002.

16. Ровняков А.А. В борьбе за свободу Болгарии- Л., 1980.

17. Улунян А.А. Деятели болгарского национального-освободительного движения XVII – XIX вв.- М., 1996.

18. Яровий В.І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Курс лекцій.- К., 1996.