Монетні системи античності

Монетні системи античності

Письмові джерела та археологічні матеріали свідчать про те, що перші монети з'явилися у Лідії – на узбережжі Малої Азії на рубежі VIII і VII ст. до н.е., а дещо пізніше почав карбувати монети аргоський цар Фідон на о. Егіна (є також інші версії про початок карбування монет). Наприкінці VII – на початку VI ст. до н.е. вже багато грецьких міст карбували свої монети. В основу грошово-монетних одиниць були покладені спільні майже для всіх греків вагові одиниці та їх назви: талант, міна, статер, драхма, обол. 1 талант = 60 мінам; 1 міна = 50 статерам; 1 драхма = 6 оболам; 1 обол = 8 халкам; 1 халк = 7 лептам. Талант (аттичний) = 26,196 кг грошового металу; міна = 436,6 г; драхма = 4,37 г; обол = 0,73 г. Талант і міна відігравали роль грошово-лічильних одиниць, а засобами обігу (монетами) стали статер, драхма, обол і кратні їм, не вище від 10 драхми. Відрізняють два типи грецьких монетних систем – системи, побудовані на статері, і системи, основною грошовою одиницею яких була драхма.

Монетні системи, для яких основним металом було золото або електр, переважно базувалися на статері, а «срібні» монетні системи – на драхмі. Монетні системи, побудовані на електрі та золоті. (Додаток А5) [17]. Найстарішою монетною системою вважається мілетська (від м. Мілет) VII – поч. V ст. до н.е. Назва стосується електрових монет іонійського узбережжя (в Малій Азії), яке перебувало під владою лідійських царів. Статер за цією системою важив близько 14,25 г. На лицевому боці найбільш ранніх монет бачимо примітивні заглиблення замість зображення, пізніше – ім'я царя і зображення голови лева. На зворотному боці чітке зображення відсутнє, є лише сліди від металевого стержня у формі трьох втиснутих прямокутників. Поряд з статерами виготовлялись їх половинки, але частіше – треті частини (тріте), шості (гекте), дванадцяті (гемігекте), а пізніше також інші частини із знаменниками, кратними 12, аж до 1/96. Після невдалого повстання союзних грецьких міст Малої Азії проти Персії 494 р. до н.е. і зруйнування персами Мілета ця система занепала, хоч малоазійське електрове карбування тривало й далі. Майже паралельно з мілетськими статерами в обігу були значно важчі статери – фокейської системи (назва від м. Фокея), масою понад 16 г (VII – 30-ті роки IV ст. до н.е.). На лицевому боці цих монет був зображений тюлень, грецька назва якого відповідала назві міста. За цією системою карбувалися електрові статери м. Кізік, т.зв. кізікіни, які відігравали важливу роль у грошовому обігу Малої Азії і всієї Греції. Вони мали неабияке значення як засіб великих платежів у торгівельних операціях і нагромадження багатства. В середині V ст. до н.е. монетний двір м. Кізік став немовби філією афінського монетного двору для карбування електрових монет. І лише золоті монети Олександра Македонського витіснили їх з грошових ринків. К статера, в м. Кізік карбувалися ще гекте ( частина) і дрібніші частини статера. Кізікіни були поширені не тільки у басейні Егейського; Мармурового морів, а й у Македонії, Фрак басейні Чорного моря, зокрема м. Ольвія. Ці монети знаходять на півдні України. Третьою щодо інтенсивності поширення на території Малої Азії була перська монетна система. Попередниками монет цієї системи були т.зв. крезові статери, золоті і срібні.

Найбільш ранньою монетною системою Греції, що базувалися на сріблі була егінська система, вона виникла майже одночасно з мілетською. За нею карбувалися переважно срібні статери (дідрахми = 2 драхми) масою 12,14-14,55 г. На аверсі монет була зображена сухопутна черепаха – емблема м. Егіни. Драхма (1/2 статера) і менші номінали (1/2,1/6,1/12 драхми) спочатку випускалися рідше. Монети цієї системи були розповсюджені поза межами о. Егіна, зокрема в Аттиці. Наприкінці VII і в VI ст. до н.е. власне карбування на основі егінської системи почали Кікладські острови, а також багато міст північної і середньої Греції і Пелопоннеса, Мегара, Беотійський союз міст, культові центри Дельфи та Олімпія. До них приєдналися причорноморські міста (Ольвія, Пантікапей) [17, c.56-58].

Евбейська монетна система, дещо молодша від егінської, була поширена в Аттиці від часу реформи Солона 594 р. до н.е. Вже від середини VI ст. до н.е. за цією системою, названою евбейсько-аттичною, карбувалися тетрадрахми (= 4 драхмам) масою 17,44 г і драхми (4,36 г). З Аттики вона була перенесена в Сицилію, зокрема в м. Сиракузи, на африканське узбережжя і на північ Греції. Панівне становище в тодішньому античному світі, вже як аттична монетна система, вона посіла від часів Олександра Македонського (336-323 pp. до н.е.). Всі ринки від того часу були насичені золотими статерами, подвійними статерами і дрібними монетами, переважно тетрадрахмами і драхмами аттичної системи. Відповідно до тогочасного співвідношення вартості золота і срібла (1:10), один золотий статер дорівнював 20 срібним драхмам, або 5 тетрадрахмам тієї ж системи. З кінця VI ст. до н.е. афінські монети мали постійне зображення: на лицевому боці – голова Афіни в іонійському шоломі, на зворотному – сова. Від 336 р. до н.е. на срібних монетах Олександра Македонського лицевий бік містив зображення Геракла в лев'ячій шкірі, зворотний – Зевса на троні. Після смерті Олександра Македонського виникли нові монетні типи. Після завоювання Греції Римом аттична драхма прирівнювалася за курсом до римського денарія. Коринфська монетна система була тотожна евбейській, але відрізнялася від неї тим, що статер масою 8,72 г поділявся не на дві, як у аттичній, а на три драхми і тому одна драхма важила 2,91 г. Статери і драхми Коринфа випускалися з кінця VII ст. і аж до елліністичної епохи. На аверсі коринфських монет зображений Пегас, на реверсі – голова Афіни в коринфському шоломі. В V-IV ст. до н.е. коринфські статери стають найпоширенішими монетами в західній половині грецького світу. В елліністичну епоху коринфська драхма знову набула великого значення. Згадані вище монетні системи були основними в Греції та елліністичних країнах. Вони не дають повного уявлення про розмаїття грецьких монетних систем. Крім них, існували інші, наприклад, фінікійська, хіоська, родоська. Однак знання основних систем допомагає зорієнтуватися в дуже складних монетних системах стародавньої Греції [17, c.56-58].

Крім електрових, золотих і срібних монет, у стародавній Греції карбувалися ще мідні монети халк і лепта.

Римська монетна система також належить до античних монетних систем. Особливістю римської монетної справи було те, що в ній важливу й самостійну роль відігравали мідні (бронзові) монети. В Середній Італії міді споконвіку відводилася роль грошового металу. В праісторичних похованнях коло руки померлого були знайдені шматки необробленої міді, т.зв. aes rude. Пізніше в обігу з'явилися злитки (бруски) бронзи, поверхню яких з часом почали оздоблювати примітивним зображенням або орнаментом, т.зв. aes signatum. Коли ж у другій половині IV ст. до н.е. почався випуск рим. монет, металом для їх виготовлення послужила традиційна мідь (Додаток 7). Завдяки грецьким колоністам карбування монет поширилось з Греції на Сицилію, Південну Італію, яку називали тоді Великою Грецією. Тут, до речі, були поширені срібні статери, т.зв. римсько-кампанські монети масою 6,82 г, що становили немовби перехідний етап до карбування рим. монет. Перші рим. монети (великі круглі литі кружальця з міді, бронзи) почали виготовляти бл. 338 р. до н.е. на основі прийнятої в Римі і Середній Італії торговельної системи ваг. Одиницею маси була лібра – римський фунт, і тому перша монета ас – важила цілий фунт і називалась асом лібральним (це не фунт у 327,4 г, що згодом був покладений в основу всієї монетної справи, а легший – 272,88 г, званий оським фунтом). Ас, як і торговий фунт, поділявся на 12 унцій. Крім аса, випускалися й менші номінали: семіс, трієнс, квадранс, секстанс, унція, а також частини унції.

Коли бл. 269 р. до н.е. почалося карбування римських срібних монет (питання про початок карбування перших римських мідних і срібних монет, а також роки проведення реформ ще й досі дискутуються), ас і менші номінали вже не відливалися, а карбувалися, причому маса аса шляхом секстарної редукції (зменшення маси монети до шостої частини попередньої величини) була зменшена до 54,59 г (327,45:6). Відтоді вся римська монетна справа базувалася на однаковій основі. Срібний денарій важив 4,55 г (1/72 рим. фунта) і містив у собі 10 асів. Одночасний обіг срібних і мідних монет спирався на тодішнє співвідношення вартості цих металів як 120:1, що відповідало ціні металів у торгівлі. Крім денарія, карбувалися зі срібла квінарій, сестерцій і вікторіат.

У 217 р. до н.е. відбулася реформа, за якою маса денарія зменшилася до 3,9 г (1/84 фунта), маса аса до однієї унції – 27,28 г. Змінилось і співвідношення між денарієм і асом. Денарій містив уже не 10, а 16 асів і тому квінарій дорівнював 8, а сестерцій – 4 асам. В цих умовах (ауріхалк) = 400 асам (бронза). За часів Нерона (54-68) маса денарія знизилася до 3,41 г (1/96 фунта), а ауреуса – до 7,28 г (1/45 фунта). Водночас почалось і псування високопробних досі срібних монет. Додавання до срібла менш цінних металів (міді) призвело до того, що під кінець II ст. у срібній монеті було лише 50% чистого срібла, а в другій половиш III ст. – ще менше. Часто серцевина монети була мідною, лише зверху вкрита тонким шаром срібла. Це було офіційним фальшуванням монет. Імператор Каракалла 214 р зробив спробу зміцнити грошове господарство, випускаючи т.зв. антонініани, але вони не мали успіху через швидке псування. Деяка стабілізація в римській грошовій справі відбулася за Костянтина І. Від 314 р. він запровадив у західній половині імперії, а від 324 р. по всій імперії карбування золотого соліда масою 4,4 г (1/72 фунта), який став основною монетою і лічильною одиницею всієї держави. Крім соліда, карбувалися його половинки – семіси і треті частини – тріенси (треміси). Із срібла за часів Костянтина карбувалися міліарісій, що за цінністю дорівнював 1/1000 золотого фунта, і сіліква = 1/1728 фунта. Пізніше, зокрема у Візантії, сіліква була покладена в основу грошової лічби [17,c. 49-56].

Монетні системи доби середньовіччя і Нового часу

Карбування монет за доби середньовіччя і Нових часів дослідники поділяють на шість основних етапів (періодів).

Перший період – період варварського карбування. Хронологічно охоплює V – середину VIII століть нашої ери і найбільшого поширення набуло в королівствах Лангобардів, франків, державі англосаксів. В основі грошового обігу цих земель – пізньоримські або ранньовізантійські монетні випуски (карбування із золота). Емісії їх були незначні, оскільки більше значення вони відігравали у політиці, аніж в економіці.

Закінчення першого періоду характеризується зростанням хаосу в європейських державах. А це вимагало впорядкування грошових відносин, яке відбулося у другому періоді.

Другий період (середина VIII – X ст.) – період каролінзького денарія.

Монетна справа в державі Каролінгів регламентувалася окремими статтями Вернонського (755 p.), Мантуанського (781 p.), Франкфуртського, Тюнвільського (805 р.) капітулярів Піпіна Короткого (751 – 768) та Карла Великого (768 – 814). Основною монетою, згідно з Вернонським капітулярієм, була золота монета, розмінною – срібна. За Мантуанським капітулярієм, вага денарія (як основної грошової одиниці) збільшилась до 3,3 г. Тюнвільський капітулярій (805 р.) регламентував діяльність монетних дворів.

Єдині правила і норми щодо зовнішнього оформлення монет запроваджено з прийняттям Пїїрського едикту. З того часу всіх монетарів на аверсі було зобов'язано вміщувати королівську монограму, на реверсі – зображення хреста, навколо якого – назву місця карбування монет.

Карл II надавав право монетної регалії духовним феодалам – містам Безансону, Діжону, Суасону. Каролінзька династія правила до 987 року у Франції, у Німеччині – до 911-го.

Третій період (X – середина XIII ст.) – період феодального динарія.

У Х – XI століттях формуються нові економічні відносини. Існує необхідність обміну між містом і селом. Дальшого розвитку набуває внутрішній ринок. У різних державах Європи (Чехія, Німеччина, Словаччина, Англія) протягом IX – XII ст. виявлено великі поклади срібла, що, безумовно, сприяло розвитку монетної справи. В Англії, наприклад, перші монети було відкарбовано королем Едгаром (957 – 976). На той час в Англії було 80 монетних дворів. У Німеччині королем після Каролінзької династії став Конрад І, який започаткував карбування пфенінга, який згодом перетворився у регіональну одиницю. У Франції після династії Каролінгів править Каппетінська династія (X – XIII ст.). На території Франції основною монетою був динарій – деньє (срібло, вага – 1,2 - 1,3 г) [6].

Характерною особливістю того часу було фальшування монет. У зв'язку з цим проводилась реновація, в ході якої населення даної країни повинно було здати старі монети в обмін на нові (12 старих динарів обмінювали на 9 нових).

У XII ст. у грошовому обігу з'являються брактеати, які карбувались одним штемпелем. їх карбували в усіх європейських країнах. В умовах грошового хаосу в Європі великі монетні феодали об'єднувались у так звані монетні союзи. 1386 року було створено перший монетний союз під назвою «Союз рейнських курфюрстів», метою якого була стабілізація грошової системи в цілому, а грошові одиниці – зокрема.

До XIII ст. не існувало загальноєвропейської монети. Характер економічного життя країн Західної Європи потребував крупної одиниці, яка б стала загальним мірилом вартості. Першою спробою виготовити таку грошову одиницю стало карбування динарія (вага – 0,82 г) у 1162 році у Мілані імператором Римської імперії Фрідріхом II Барбароссою.

Четвертий період (середина XIII – початок XVI століть) – період гроша і флорина.

На межі XIII і XIV століть розпочався процес впорядкування грошового господарства країн Європи. Володарі централізованих феодальних монархій, які в цей час формувалися, були зацікавлені в сталій єдиній монеті, яка викликала б довір'я на внутрішньому і зовнішньому ринках. На зміну емісійній стихії, що призвела до появи дуже тонких, мізерної вага і вартості брактеатів, приходить цілеспрямована фінансова політика, внаслідок якої з'являється повновартісна велика монета (вагою 1 – 4 г). Нові монети, на відміну від тонких брактеатів, були так і названі – гроші (лат. grossus – великий; nummus grossus, denarius grossus – велика монета, великий денарій) – срібна монета вартістю в кілька денаріїв, яку почали карбувати наприкінці XII ст. в італійських містах і випускали лише кратні числа: 4, 6, 12, зокрема, в Генуї (1172), Флоренції (1182), Венеції (бл. 1200 p.). На противагу тогочасним «малим» денаріям (ріссоїі) ці монети називалися по-італ. grosso. Більш чіткого визначення поняття Г. набуло 1266 p., коли французький король Людовік IX почав карбувати в м. Тур значно більші від денаріїв срібні монети «grossi Turonenses» (гріш Турський),, або «Turonenses». У нумізматичній літературі за ними закріпилась назва «турнози», маса монети в середньому бл. 4,20 г срібла 958-ї проби. Турнози були еквівалентом 12 денаріїв, що дорівнювало тодішній лічильній одиниці – солідові. Турські гроші швидко поширилися у Західній Європі, їх наслідування карбували в Нідерландах, Німеччині та інших країнах під різними назвами (гро, гросо, грош, грошей). Перший англійський срібний гріш відкарбував король Едуард І (1272 – 1307). Його назва – гроут, вага – 5,2 г і дорівнював він 4 пенні та їх карбування тривало недовго. Вміст срібла в гроші був неоднаковим і невпинно зменшувався внаслідок псування монет. Поява грошів, особливо турноз, дала початок новому періоду грошового обігу в Європі (після періоду денаріїв) [14].

У Центральній Європі карбування подібних монет, т.зв. грошів празьких, розпочалося у Чехії бл. 1300 p. Чеське королівство, що входило до складу Священної Римської імперії, було одним з тих королівств, де на високому рівні була розвинута монетна справа. Цьому сприяли великі поклади срібла в районі містечка Кутна Гора. Празькі гроші карбували до 1547-го. Вони мали значний вплив на грошове господарство не лише Чехії, а й сусідніх країн. Празькі гроші, незважаючи на погіршення їх якості за Вацлава IV, були головними монетами в обігу на українських землях у XIV – на початку XVI ст. Празькі гроші замінили брактеати, карбування яких велося на багатьох монетних дворах. Початково празькі гроші карбувались у кількості 64 шт. з гривни празької (марки) срібла. Загальна маса – 3,955 г, 937,5-ї проби, вміст чистого срібла – 3,708 г. Однак з часом вміст чистого срібла, проба металу та маса монети постійно зменшувались. Перше погіршення якості празького гроша відбулося вже 1311 p., коли вміст чистого срібла в монеті зменшився до 3,41-3,34 г. У 1340-1346 pp. він становив 3,18-3,06 г, у 1360-1378 pp. – 2,7-2,4 г, за Вацлава IV) (1378-1419) – 1,83-1,66 г, за Владислава ІІ (1471-1516) – до 0,85.

Карбування празького гроша розпочалося у Празі, а згодом у м. Кутна Гора. За панування Людовіка І було також відкрито монетний двір у м. Йоахимсталь. Припускають, що ця монета імітувалася і у Кракові – на початку XIV ст., а згодом, вже як наслідування, в роки правління Казимира III (1333-1370). Усього з 1300 до 1547 pp. було випущено бл. 1 млрд. празьких грошей. Вони перебували на грошовому ринку багатьох країн Центральної та Східної Європи – Німеччини, Польщі, Угорщини, Молдови, України, Білорусі, Литви та ін., де виконували функції міжнародних грошей. Перші згадки про них у Сілезії та Польщі датуються 1300 p., а від 1308-1320 pp. вони зустрічаються вже постійно. В актових документах західноукраїнських земель празькі гроші фігурують як Grossi Pragenses, grossi Bohemicales, plaskie grosze, magni grossi, «широкі гроші» та ін. Часто празькі гроші знаходять у складі монетних скарбів. Їх присутність зареєстрована приблизно у 30% монетних комплексів того часу, виявлених на землях Польського королівства. Ще вищими є ці показники на українських та білоруських землях. Празькі гроші згодом стали зразком для карбування однотипних монет у різних країнах, наприклад, грошів польських, грошів мейсенських [14].

У новий період історії грош – розмінна монета з різними локальними додатковими визначеннями – становив спочатку 1/21, далі 1/36 та інші частини талера. У 1654 р. у Росії з'явився мідний грош, що дорівнював 2 копійкам. У XVIII – на початку XIX ст. вживалась народна назва гроша для монети в 2 копійки. У наш час гріш є розмінною монетою Австрії (1/100 шилінга), Польщі (1/100 злотого) та ін. країн.

У першій половині XIII ст. для уніфікації монетної системи було створено Тосканську монетну лігу, до складу якої ввійшли міста Лукка, Флоренція, Сієнне, Піза. 1252 року в Генуї було випущено першу золоту монету, яка називалася «дженовіно» (вага – 3,52 г). У 1296 році ці міста почали карбувати велику монету вагою 2,7 г (проба 958). 1285 року золоту монету почала карбувати Венеція (вага – 3,56 г).

У 1360 році вперше з'являється франк. Вага золотого франка – 3,78 г і був відкарбований з цільовим призначенням – для викупу французького короля Яна II Доброго, що потрапив у полон у ході Столітньої війни (1337 - 1453) [14;41].

В Англії першу спробу карбувати золотий пенні вагою 2,93 г, що дорівнював 20 срібним пенні, здійснював Генріх III у 1257 році. Майже одночасно з флоринами почали карбувати ноблі (у перекладі –»благородні») вагою 9 г золота. Ноблі карбували до 1619 року. В Європі ноблі були предметом масового наслідування. У XVI ст. їх карбували у Нідерландах, Росії, у XVII ст. – Данії.

У 1526 році карбували золоті крони, а у 1633-му на зміну кроні розпочато карбування гінеї (золота монета вагою 8,47 г, карбована із золота, привезеного з Гвінеї).З відновленням у XIII ст. масового золотого карбування в Європі відновилася епоха біметалізму (Додаток А9) [14;41].

П'ятий період (початок XVI – XIX ст.) – період талера.

У XV ст. відбувається процес псування гроша. Тому у грошовому господарстві у другій половині XV – початок XVI століть розпочалось карбування нової грошової одиниці під назвою «талер». Однією з причин його появи в грошовому обігу були великі масштаби торговельної діяльності, а також період великих географічних відкриттів (через пограбування нових територій в Європу поширилася велика кількість дорогоцінних металів). Талер (нім. Taler, від назви міста Ioachimstal) – велика срібна монета, еквівалент золотого гульдена (дуката), відома спочатку під назвою гульденгріш або гульдинер. Карбування монет цього типу розпочав у 1484 р. ерцгерцог Тіролю Сигізмунд (1439-1496). Маса монети дорівнювала одній унції і становила 31,83 г (29,232 г чистого срібла) металу 937,5-ї проби. Перші талер карбувалися у невеликій кількості. У зв'язку з тим, що монета початково мала однакову вартість із золотим гульденом (60 крейцерів) її називали гульденгрош (нім. Guldengroschen), або гульдинер (нім. Guldiner). Причиною появи великої повноцінної срібної монети було знецінення розмінних монетних номіналів, які перебували на ринку до цього часу, і потреба ринку у крупній срібній монеті. Зростання видобутку срібла в Європі (Тіроль, Чехія, Саксонія) і вдосконалення техніки карбування монет дали можливість приступити до випуску великої монети, яка залишалася стандартом для європейських срібних монет протягом чотирьохсот років. Наступну спробу запровадити в обіг срібну монету за вартістю рівну золотому гульдену було здійснено у Саксонії. Герцог Фрідріх III (1486-1525) разом з братами Альбертом та Йоганом 1500 р. запровадив гульденгрошен, що містив 27,41 г чистого срібла. Тираж цих монет був значно більшим, і вони відіграли певну роль на грошовому ринку. Граф Стефан Шлік разом із 7 братами, використовуючи багаті поклади срібла, коло 1518 р. (в спеціальній літературі наводяться й інші дати початку емісії) започаткував у міоахімсталь широкомасштабне карбування срібних гульденів (гульденгрошенів) за саксонською монетною стопою. З 1525 р. їх почали називати іоахімсталерами, а згодом просто талер, які випускав граф Шлік, відомі також під назвою шлікталери (нім. Schlichtaler). Виробництво цих монет швидко зростало, 1528 р. їх було випущено 2,25 млн. штук. За зразком саксонських гульденів розпочалась емісія талера в інших німецьких державах, наприклад, 1518 р. у графстві Мансфельд, м.Ейслебен. Монетна реформа, пов'язана із поширенням талера, швидко охопила всю Німеччину і проводилась під контролем імператора. У 1524 р. Карл V (1519-1556) у м. Еслінгені запровадив монетний статут, згідно з яким основною ваговою одиницею срібла стала кельнська марка, з якої карбували 8 талерів Маса одного талера становила 29,23 г (27,41 г чистого срібла). Наступний статут Карл V прийняв у м.Аугсбурзі 1551 р. Згідно з ним було запроваджено талер масою 31,18 г (27,49 г чистого срібла), тобто з кельнської марки карбували 7 1/2 талера Нова монета, що одержала назву талера імперіального, оцінювалася у 72 крейцери. Імператорський едикт прийняли ті монетні сеньйори, у володіннях яких знаходились великі поклади срібла, інші ж намагалися зберегти золоті гульдени і прагнули до встановлення якомога меншої вартості талера Розбіжності привели до видання 1559 р. у м.Аугсбурзі нового едикту, який запроваджував у південно-західній Німеччині, Австрії, Чехії, Угорщині легкий талер масою 24,6 г (22,89 г чистого срібла), що оцінювався у 60 крейцерів. Монетним статутом 1566 p., прийнятим у м.Аугсбурзі, талер став оцінюватися у 68 крейцерів, маса його становила 29,23 г (25,99 г чистого срібла). Цей тип талера було запроваджено у Саксонії та південній Німеччині. талер поділявся на крейцери в Австрії та Південній Німеччині, у Північній Німеччині він поділявся на гроші. У зв'язку з тим, що гроші були різної маси та проби, талер міг відповідати 20, 21, 24, 25, ЗО, 32, 36 і навіть 48 грошам. Певна кількість грошів становила лічильний талер Монетний союз південнонімецьких держав у м.Відень 1857 р. встановив єдиний талер із вмістом чистого срібла 16,67 г. Грошовою реформою 1871-1873 pp. у Німеччині талер був прирівняний до 3 золотих марок. З цього часу розпочалося його вилучення з обігу. Остаточна демонетизація талера настала з 1907 р. Назва талер збереглася у дещо зміненій формі в назвах грошових одиниць багатьох країн світу; у англосаксонських – долар, у Голландії – даальдер, у скандинавських країнах – далер, в Італії – талеро, у Польщі – талер тощо (Додаток А9) [14].

Окремі європейські країни випускали срібні монети типу талера під іншими назвами, напр., Іспанія (песо, піастр), Франція (екю), Англія (крона), Росія (рубль). Талери були популярні також у грошовому обігу на українських та білоруських землях у XVI-XVIII ст. Поширення набули талери Голландської республіки, ісп. Нідерландів, Священної Римської Імперії. Крім того, талер використовували і як лічильну одиницю не тільки для середніх, а й для дрібних монет (півтораки, гроші, соліди). В Росії талери були відомі як «єфимки» (любські, крижові, левкові, патагони). Срібні талери використовували для карбування рос. монет. Лише один раз, у 1655 p., T. були пущені в обіг як «єфимки з признаком». Талери іноземного карбування брали участь у грошовому обігу земель Польсько-Литовської держави. У Польщі перші талери медального типу відкарбовував король Сигізмунд І (1506-1548) 1533 р. на торунському монетному дворі однак масштаби емісії були незначними. Згодом монети-медалі цього типу вартістю 30 грошів і масою 27,266 г були випущені 1540 р. у Великому князівстві Литовському. Монети-медалі типу талера запровадив 1547 р. Сигізмунд II Август (1545-1572). Згодом цей же володар у 1564-1565 pp. випустив т.зв. півкопки вартістю 30 грошів. Регулярну емісію талера запровадив 1580 р. король Стефан Баторій (1576-1586). талери коронні випускались у м.Олькуш, а талери литовські – у м.Вільно, їх маса становила бл. 28,5 г (24,3 г чистого срібла). За часів Сигізмунда III (1587-1632) крім звичайних («важких») талери карбували також «легкі». На легких, або злотових талерах, вміщувались цифри 30 (30 грошів = 1 золотому, або 60 півгрошам). Ці монети називали також коповими, їх маса становила бл. 20 г (бл. 12,5 г чистого срібла). Важкі, або імперіальні, талери мали масу 28,8 г (25,2 г чистого срібла). З другої половини ХУШ ст. маса і проба важких талерів почали зменшуватися. На початку XIX ст. талер Варшавського герцогства мав масу бл. 23 г (16,5 г чистого срібла). Понад два століття якість і вартість талера були стабільними, але дрібні розмінні номінали знецінювалися, і тому на один талер їх йшло все більше (1528 р. талер дорівнював 30 польським грошам, наприкінці XVI ст. – 35,37 грошів, 1611 р. і 1619 р. – відповідно 40 і 45 грошам; у 1620-1622 pp. платили 60-120 грошів, у 1623-1627 pp. – 75-96 грошів. В період 1628-1663 pp. ціна талера стабілізувалася на рівні 90 грошів. З 1664 р. курс талера зростав і на початку XVIII ст. досягнув 8 злотих польських (240 грошів) в мідних монетах (боратинках) (Додаток А 10) [20].

Над технікою карбування талерів працювали відомі на той час майстри, отож, це – високорозвинена технологія.

Цьому також сприяло створення 1514 року Леонардо да Вінчі верстата для карбування монет, а також гуртильного верстата, завдяки якому у 1576-му вперше в історії з'явився напис на гурті.