Міжнародне право феодальної та рабовласницької доби

Зміст

1. Характеристика міжнародного права рабовласницької доби

2. Закони Ману та посольське право. Міжнародні договори рабовласницької доби

3. Закони та звичаї війни рабовласницької доби

4. Філософи стародавніх часів про міжнародне право

6. Органи зовнішніх відносин за часів феодальної доби

7. Правила ведення війни за часів феодальної доби

8. Міжнародно-правові теорії феодалізму

9. Розвиток науки міжнародного права в Росії

Список використаних джерел

1. Характеристика міжнародного права рабовласницької доби

Як основні історичні етапи становлення і розвитку міжнародного права прийнято вважати:

рабовласницький період;

феодальний період;

буржуазний період;

перехідний період;

сучасний період.

Рабовласницький устрій - це перша в історії людства класова антагоністична суспільно - економічна формація; їй відповідало рабовласницьке міжнародне право. Єдиної системи міжнародного права ще не існувало, оскільки рабовласницьке суспільство не знало тих глибоких міжнародних зв'язків, широкого міжнародного співробітництва, на основі яких виникає необхідність в постійних правових формах міжнародного спілкування. Тому міжнародно-правові норми складалися і розвивалися, як правило, в окремих, відносно відокремлених територіально - політичних утвореннях (регіонах)

В епоху рабовласництва зароджуються деякі інститути міжнародного права: одні з них були притаманні усім регіонам, інші - окремим.

Рабовласницький період характерний тим, що:

кожна держава ставила себе в центр розвитку людства і в зв'язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені.

Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;

раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;

єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;

егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.

Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін.

Загалом, у рабовласницький період регіоналізм і локальний обсяг у розвитку міжнародного права обумовлені тим, що, хоча держави і були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові інститути в галузі регулювання міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами інших держав. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав аналог також і в Римському праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів "Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим" лягла в основу нині діючого принципу "расtа sunt seprvandа" ("Договори повинні дотримуватися"). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

У Греції в цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях і цей розвиток суттєво відрізнявся від того, що панував у Єгипті та Дворіччі Тигру і Євфрату (Месопотамія).

Так, невеликі грецькі общини (народ), іменовані полісами, визнавалися самостійними політичними утвореннями на зразок міст і в силу цього були суб'єктами міжнародних правовідносин, а отже, і міжнародного права. Зважаючи на загальногрецький демократизм, спочатку між полісами була формальна рівноправність. Порівняно широко був розвинений інститут громадянства і навіть здійснювалися чистки, при яких з'ясовувався родовід грецького громадянина аж до третього коліна. І тільки такий громадянин мав усю повноту прав грецького громадянина, інших відносили до варварів і чужоземців.

Була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і повної рівності у греків не було. Був розвинений інститут заступництва над найбільш слабкими полісами і державами. Дуже важливим видається те, що визнання поліса (народу) суб'єктом міжнародного права базувалося на визнанні народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. У ньому вбачаються корені зародження поняття "суверенітет належить народу".

Таким чином, рабовласницька доба характеризується своїми властивостями, а саме: їй притаманні свої правила ведення війни, розвиток посольського права, укладання міжнародних договорів.

2. Закони Ману та посольське право. Міжнародні договори рабовласницької доби

У Законах Ману (стародавній індійський звід моральних і юридичних приписів 9 ст. до н.е. багато істориків-правознавців період появи Законів Ману відносять до 2-го і навіть 3-го тисячоліття до н, є) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни.

У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум із висловленням конкретних вимог до іншої сторони, потім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.

Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними заборонами. Так, заборонялось убивати старих, жінок і дітей, воїнів, що здаються в полон, і парламентаріїв, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю повинні користуватися храми, їхні служителі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубцюваті стріли, отруйні стріли і стріли з розпеченими наконечниками.

Широкого розвитку набуло посольське право в Греції, в Римі - особливо його процедурна частина (церемонії, ритуали і т.д.), принципи недоторканості послів, князів. Це вже свідчить про розвиток посольського права. В Древньому Римі посольське право здійснювалося за допомогою спеціальних жреців, а пізніше - через послів (легатів), які вибиралися сенатом з свого оточення.

Також було розвинене посольське право в Індії, що розрізняло три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями і "ті, що передають послання" (тобто, гінці). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких обмінювалися заручниками, що давало поштовх розвитку своєрідного заставного права, яке у пізні часи зникло, представляли поручительства, що породжувало інститут гарантій, приносили клятвенні зобов'язання й укладали шлюби.

Праву рабовласницького періоду широко відома практика укладання міжнародних договорів, що мала місце ще наприкінці 4-го тисячоліття до н. е. Вельми показовим є зміст мирного договору, укладеного в 1278 р. до н. е. між фараоном Єгипту Рамзесом ІІ і царем хетів Хаттушилем ІІІ. У цьому договорі сторони клялися тисячами своїх богів про те, що між ними буде мир, що вони будуть допомагати один одному у випадках нападу ворогів, а також у випадках внутрішніх безладь, бунтів рабів, у пійманні перебіжчиків і в інших питаннях. Вони також зобов'язувалися виконувати зобов'язання за прямими договорами, називаючи ці договори справедливими. Багато уваги в міжнародних відносинах тих часів приділялося шлюбним договорам, особливо тим, котрі регламентували династичні шлюби. Такі шлюби розглядалися як важливі політичні акції, що ведуть до встановлення тісних дружніх стосунків між державами й обопільного економічного, військового і культурного розвитку. Прикладом такого договору і шлюбу, що наступив за ним, може служити шлюб вавілонської царівни Семіраміди з ассірійським царем Шамаші-Адіді ІІ. Водночас слід зазначити, що суверенної рівності між монархами як суб'єктами міжнародного права у ті часи не існувало. На вершині ієрархії знаходився звичайно Єгипетський фараон, що значною мірою рахувався лише з вавілонськими, хетськими, ассірійськими і деякими іншими правителями. Надалі, у міру розвитку цих держав, положення суверенів зрівнювалося. Це вплинуло і на характер та поширення практики договорів. Стали укладатися договори про кордони, про нейтралітет, про обмін спірними територіями, про торгівлю та ін.

Порівняно широко було розвинуте право міжнародних договорів в Греції, яких налічувалося близько 20 типів. Серед них: про мир, про союз, про взаємодопомогу, про ненапад, про кордони, про арбітраж, про торгівлю, про шлюби з іноземцями, про правову допомогу та ін.

Міста - держави (поліси) Древньої Греції вже на самій ранній стадії розвитку обмінювалися послами, укладали міжнародні договори, договори про взаємодопомогу, про торгівлю. Грецькі міста - держави вступали в договірні відносини і з державами інших регіонів: Спарта заключила в 387 р. до н. е. договір з Персією, Афіни в 346 р. до н. е. заключили договір з Македонією і інші.

В Римі також добре було розвинене право міжнародних договорів, в арсеналі якого, особливо починаючи з III ст. до н.є., налічувалося до 30 питань, із яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союз (наприклад, із Карфагеном 501 р. до н. є., і особливо - з Ганнібалом), пізніше - договори про торгівлю, про дружбу, про заступництво в договорах із варварами, про взаємодопомогу та ін.

Широко була розвинута практика міжнародних переговорів в Китаї, на яких іноді збиралося до 10 і більше держав, і практика укладання міжнародних договорів. Ці договори носили політичний, воєнний та інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.

Практика міжнародного спілкування китайських держав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі з президентом, котрим, звичайно, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, що утворювали такі об'єднання, передбачалися питання відповідальності за дотримання умов договору і засоби колективного тиску у випадках порушення аж до застосування сили. Але були й інші договори, у яких учасники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомий факт спроби в 546 р. до н. е. створити загальнокитайський конгрес, мета якого - проголосити відмову від воєн. Вважають, що це був цілком новий розвиток цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася тільки спробою.

Практика китайських договорів була різноманітна: укладалися мирні договори взаємодопомоги, договори з територіальних питань, особливо з нейтралізації територій, незавдавання шкоди територіям, особливо рікам.

Таким чином, В законах Ману говориться про суворі обмеження воєнного насилля: заборонялося використовувати отруєну зброю, вбивати беззбройних, полонених, поранених: проте не заборонялося розгромлювати країну неприятеля будь-якими засобами, знищувати його поля і фортеці. Також в рабовласницьку добу широко розвивалося посольське право та право міжнародних договорів.

3. Закони та звичаї війни рабовласницької доби

Греки розрізняли війни законні і незаконні. До законних відносили: захист держави від нападу, виконання союзницьких зобов'язань, захист релігійних святинь. Широко застосовувалися інститути заручників, різних перемир'їв (на релігійні свята, на час Олімпійських ігор і для переговорів), контрибуції, нейтралітету, невтручання та ін.

У відносинах між древньогрецькими містами застосовувалися правила, що регламентували збройну боротьбу: війна найчастіше розпочиналася з її оголошення; отруєна зброя заборонялася; при захопленні міст не можна було вбивати тих, хто приховувався в храмах; воєннополоняні підлягали обміну або викупу і тільки в крайніх випадках перетворювались в рабство.

Особливого розвитку отримало право війни, котру, з погляду римської правосвідомості, Рим (тобто, римський народ) міг вести тільки на справедливій основі. Справедливою основою римляни вважали все те, що завгодно богам. Тому богослухняні римляни вели тільки справедливі війни, завойовуючи і знищуючи інші (варварські) народи. Початку війни передували її оголошення і складні процедури висловлення претензій, і якщо вони не задовольнялися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі, після чого в сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення сенату затверджувалося народними зборами, після чого в бік ворога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. За римськими законами війни, усе вороже нещадно знищувалося, розграбовувалося, а тих, хто залишився в живих, продавали у рабство. Так, у 167 р. до н. є. після захоплення міст Еміру було продано в рабство 150 тис. чоловік, а в 146 р. до н. є. римляни продали в рабство усіх жителів Карфагену. Одночасно розвивався інститут заступництва над іншими державами. У пізній період Римської Імперії (III ст. н. е) отримали розвиток інститут нейтралітету, інститут правового становища іноземців, що до цього часу іменувався як преторське право. Питання, що стосувалися території, звичайно вирішувалися в мирних договорах, у яких домінувала римська позиція.

Римському праву властивий розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус виводили з певних положень загальну формулу: "море - річ, якою можуть користуватися всі'" (маючи на увазі всіх римлян). Керуючись цим принципом і враховуючи те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпею знищити піратство і тим забезпечити вільне плавання в Середземному морі в інтересах розвитку морської торгівлі.

Таким чином, древньоримські воєнні звичаї були суворими: знищувались цілі міста противника, а його майно захоплювалося; не тільки військовополонені, але й цивільне населення перетворювалося в рабство; обмеження в війнах були незначними (наприклад, заборонялося застосовувати отруєне зброю, отруту).

В Індії договори поділялися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною. Зокрема право війни було дуже гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення суперечок або засобом репресалій.

Дуже докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно з ними, торгові судна ворога могли бути захоплені і знищені, судна, на борту яких знаходився ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто, домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега і портів, контрабанда конфісковувалась, винні притягалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладанням мирного договору. Широко використовувалося посередництво і третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда - V ст. до н.е.).

Таким чином, правила ведення війни були суворими.

4. Філософи стародавніх часів про міжнародне право

В період рабовласництва була відсутні не тільки єдина система міжнародного права, але і наука міжнародного права. Проте мислителі древності в своїх творах нерідко торкалися питань міжнародного права. Так, у древньогрецьких філософів (Платона, Аристотеля) зустрічаються думки з окремих міжнародно-правових проблем, і зокрема, про правила ведення війни. Війни, розпочаті без достатньої підстави засуджувались.

Блаженний Августин (IV ст.) справедливими вважав війни, що змушений був вести Рим, якщо на нього “зухвало нападали вороги". До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава.

Значний внесок у розвиток науки міжнародного права під таким впливом зробив найвизначніший ідеолог західноєвропейського феодалізму, учений теолог і філософ Хома Аквінський (1225-1274 рр.). Він обґрунтував правосуб'єктність найбільш розвинутих європейських держав, чим сприяв зближенню церковної і світської влади й, отже, зміцненню Апостольського престолу. У сфері ставлення церкви до війни Аквінський досліджував питання, що стосуються моральної і юридичної сутності війни та її наслідків, і на основі цього зробив певні висновки щодо правомірності воєн. У загальному плані ці висновки певною мірою віддзеркалювали вищевідзначені постулати католицької релігії.

Однак зокрема Аквінський вважав, то правомірність або неправомірність воєн залежить від того, наскільки вони порушують принципи мирних стосунків.

До таких принципів він відносив:

принцип "раktа sunt sегvаndа";

принцип сумлінності в міжнародних відносинах, неприпустимість віроломства;

принцип використання добрих засобів у досягненні добрих цілей;

принцип справедливості.

У випадку порушення хоча б одного з цих принципів створювалася ситуація вимушеного застосування сили, і тоді війна набувала характеру справедливої, а отже, і дозволеної.

Війна, вважав Аквінський, у всіх випадках може бути почата тільки після належного й обґрунтованого її оголошення. Воюючі зобов'язані дотримуватися правил ведення воєнних дій. Такі правила повинні виходити з положень божественного і природного права.

Представники духівництва, на думку Х. Аквінського, не мають права участі у воєнних діях. Вони мусять продовжувати властиві їм релігійні обов'язки й тому не підлягають нападу і полоненню.

Водночас Аквінський вважав, що, якщо військові дії позбавляють людину можливості спілкування з богом або створюють загрозу церкві та її майну, в цих випадках духовні особи можуть зі зброєю в руках захищати інтереси церкви.

Своїми поглядами у сфері міжнародно-правових і релігійних поглядів Хома Аквінський відображав напрямок, якого дотримувалися богослови і каноніки. По суті справи, він став основоположником цього напрямку, тобто, богословського і канонічного права, як сукупності норм, викладених у церковних канонах.

У радянській філософській і міжнародно-правовій доктрині роль Аквінського подавалася в дуже негативному світлі й замовчувалося те позитивне, що йому було властиве, особливо у сфері розвитку науки міжнародного права.

Таким чином, кожен філософ мав свою думку щодо ведення війни.

5. Правове становище іноземців за часів феодальної доби

Феодальні відносини, що зароджувались у надрах рабовласницького ладу, сприяли розпаду оплоту рабовласників Римської Імперії. Період цього розпаду був тривалим, але основні події відбувалися наприкінці І У-У ст.

У 476 р. останній імператор Західної Римської імперії Рому Август був позбавлений варварами влади. І хоча ще тривалий час існувала Східна Римська імперія на чолі з Візантією, в якій зберігалося рабство, у Європі починали переважати феодальні відносини.

Такий розвиток подій не міг не позначитись на розвитку міжнародного права. Насамперед це позначилося на зміні кола суб'єктів міжнародного права. За рахунок визволення від римської залежності ряду держав, з одного боку, і в силу розвитку воєнної могутності ряду державних утворень, які раніше не відігравали помітної ролі на міжнародній арені. з іншого, кількість суб'єктів міжнародного права стала швидко збільшуватися.

Так, поряд із Персією, Карфагеном та іншими, раніше відносно самостійними, державами з'явилися на основі воєнного союзу етнічно близьких племен такі державні утворення, як царства гунів, вестготів, аварів та ін.

Поява нових суб'єктів міжнародного права сприяла розвитку і вдосконаленню старих і появі нових інститутів міжнародного права.

Оскільки нові суб'єкти міжнародного права у своїй основі були варварськими і раніше залежними від Риму, то вони найчастіше використовували інститути, що вже існували в Римському праві народів: право договорів, посольське право, право війни та ін. Однак згодом під впливом релігії, особливо християнської, зміст названих інститутів Римського права народів розширювався, деталізувався, видозмінювався і з'явилися нові інститути.

Насамперед це стосувалося обсягу правосуб’єктності суб'єктів міжнародного права, особливо нових, оскільки період раннього феодалізму характеризувався великою роздробленістю феодальних володінь і дуже розвиненою ієрархією, продиктованою дією інститутів сюзеренітету і васалітету. Це зумовило відхід від принципу рівності суверенів і, хоча на Карфагенському соборі 438 р. й обговорювалися ці питання, своєрідна феодальна вольниця ще довгий час перешкоджала становленню принципу суверенної рівності держав.

Влада феодала розповсюджувалася не тільки на засоби виробництва (передусім на землю) але і на людей, які проживали в його володіннях. Це вело до того, що іноземні громадяни потрапляли в залежність від феодала. На основі так названого “берегового права" у випадку кораблекрушіння все майно, яке було викинуте на берег, потрапляли у власність феодала, у владі якого знаходився берег. Іноземці не мали права заповідати своє майно, і у випадку їх смерті воно переходило до феодала.

6. Органи зовнішніх відносин за часів феодальної доби

В період феодалізму подальший розвиток отримує посольське право. Так, у Візантії вже в VІ столітті існувало “відомство іноземних справ", в Японії таке відомство виникло вже VІІ ст., в державах Західної Європи - в ХV - ХVІ ст. Посли вважалися недоторканими, і їх ображення суворо каралося.

У цих умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій, розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійній основі, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначенням його прав, пільг і привілеїв. Особлива увага приділяється розвитку дипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.

Починаючи з IX століття, вищі дипломатичні представники стали одержувати різні ранги: легатів, нунціїв - представників Римського папи, прокураторів, послів, повноважних представників, комісарів і т.п.

З середини ХНІ ст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), у функції якого став входити захист інтересів своїх громадян на території іноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу і призначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців, мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливими привілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, як консульства були визнані державними установами.

Розширення торговельних зв'язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цих договорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи стали об'єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім - на півночі Європи.

Договори, особливо між державами, спочатку - з метою забезпечення, скріплювалися клятвами, потім особистими печатками правителі та обміном заручниками з членів правлячої династії. Поряд із цими видами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із боку третіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, який своєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфер впливу в Атлантичному океані.

7. Правила ведення війни за часів феодальної доби

Феодальна роздробленість не сприяла також і розвитку інших інститутів міжнародного права, оскільки найбільш значні феодали самостійно вели свої справи на міжнародній арені, використовуючи при цьому, насамперед, силовий тиск, і навіть вели приватні війни, у яких діяли винятково в особистих інтересах, нехтуючи будь-якими правилами ведення воєнних дій.

При феодалізмі зароджуються невійськові способи вирішення спорів між державами. Цьому періоду був відомий арбітраж. Але все одно війна вважалася нормальним станом відносин між державами.

Військові звичаї феодальної Європи були суворими: армії феодальних держав не проводили ніяких відмінностей між особами, які безпосередньо приймали участь в бойових діях і цивільним населенням; полонені ставали власністю переможеного; поранених і хворих залишали без допомоги. В морській війні процвітало каперство.

Що стосується розвитку права війни, то в цій сфері велике значення мали канони лицарського кодексу честі, в основі якого лежали поняття справедливості, шляхетності і честі.

У зв'язку з цим суперечки про державні справи, виходячи з того, що держава - це власність монарха, вирішувалися в поєдинку між монархами. Особливо це мало місце в VІІІ-ХІІІ ст. Велике значення надавалося характеру війни, і ведення справедливих воєн вважалося справою честі. Приватні війни феодалів були заборонені, і війни на законних підставах мав право вести тільки монарх (глава держави). Законними підставами ведення війни визнавалися захист батьківщини, релігії або повернення законної власності. Війна не може бути помстою або переслідуванням і повинна бути оголошена монархом.

Відповідно до кодексу лицарської честі, війна, оголошена законним способом, припинялася на період релігійних свят (у Божі дні), режим полонених залежав від соціального стану полоненого, котрого могли відпустити під чесне слово чи за викуп. Захоплене майно визнавалося здобиччю переможця.

Положення кодексу лицарської честі на основну масу воїнів не поширювались, і їхнє становище у випадку полону мало чим відрізнялося від становища полонених воїнів у рабовласницький період.

Незважаючи на дію кодексу лицарської честі, грабежі і насильства були повсюдним явищем у війнах.

У період середньовіччя почав з'являтися інститут нейтралітету. Спочатку зміст нейтралітету вбачався в односторонній відмові держави, що не воює, від допомоги якійсь воюючій стороні. Це видно з договору герцога Лотарингського з герцогом Баром (1322 р) про нейтралітет останнього.

Надалі в поняття нейтралітету стали включатись і зобов'язання воюючих не нападати на нейтральних. Водночас право проходу воюючих через територію нейтральних було недоторканним.

У період пізнього середньовіччя, коли у війнах на морі набуло поширення каперство, що приносило велику шкоду інтересам нейтральної морської торгівлі, почали здійснюватися спроби введення каперської діяльності в законні рамки. Однак позитивних результатів у той період це не дало.

8. Міжнародно-правові теорії феодалізму

Через значний вплив релігійних положень на розвиток міжнародних відносин споконвічно і протягом тривалого часу розвитком науки міжнародного права займалися вчені-теологи.

Спираючись на такі найважливіші положення християнства, як "Боже перемир'я" на час релігійних свят, забезпечення захисту мирного населення, надання права захистку в храмах, заборона найбільш жорстоких видів зброї, теологи, створюють концепцію "публічного права", або "природного права", сукупності норм, котрі не є витягом з одкровень Святого писання, а випливають із природи людини, наділеної розумом. Дотримання даного слова, наприклад, одна з таких норм. У такій перспективі міжнародне право повинне стосуватися всіх людей, якою б не була їхня релігія.

Розвиваючи міжнародно-правові положення, що стосуються ведення воєнних дій, учені-богослови вирізняли серед воєн війни справедливі і допускали участь у них християн.

9. Розвиток науки міжнародного права в Росії

Предметом науки міжнародного права являються дослідження сутності і закономірності розвитку міжнародно-правових норм. Вона також вивчає джерела, в яких зафіксовані норми міжнародного права. В її задачу входять виявлення причин прийняття тих чи інших норм міжнародного права, їх цільового призначення, особливостей, ефективності дії, характеру взаємозв’язку з іншими міжнародними нормами (моралі і т.д.), з внутрішньодержавними правом.

Вона вивчає також сутність конкретних міжнародно-правових інститутів, тенденції їх розвитку. При цьому норми міжнародного права вивчаються в процесі їх реалізації, в зв'язку з конкретними суспільними відносинами, на які вони діють, тому в предмет міжнародно-правової науки входять також міжнародні правовідносини.

Російська наука міжнародного права займається дослідженням зарубіжної міжнародно-правової науки.

Таким чином, предмет російської науки міжнародного права утворюють наступні компоненти:

норми і інститути міжнародного права;

відносини, які регулюються цими нормами і інститутами;

тенденції розвитку міжнародно-правової системи і питання її взаємодії з внутрішньодержавними правом

зарубіжна наука міжнародного права.

Російська міжнародно-правова наука являється невід'ємною частиною світової міжнародно-правової науки.

Вітчизняна міжнародно-правова наука продовжила тенденції російських авторів. Сформувалась наукові школи в Єкатеринбурзі, Києві, Санкт-Петербурзі, ряді інших міст.

Вітчизняні вчені приймали активну участь в розробці проектів багатьох міжнародних договорів, являлись членами міжнародних органів.

На даний час російська наука міжнародного права продовжує залишатися частиною світової міжнародно-правової науки.

Список використаних джерел

Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право. - К. - 2003.

Баймуратов М.А. Международное право. - Х: ”Одиссей". - 2000.

Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. - К: Юрінком Інтер. - 2000.

Тускоз Ж. Міжнародне право. - К: ”АртЕк". - 1998.

Черкес М.Ю. Міжнародне право. - К: ”Знання”. - 2000.