Микита Хрущев

Зміст

Зміст 1

Вступ 2

1. Коротка біографія. 3

2. Прихід до влади. 4

3. Викриття культу особистості сталіна. 5

4. Економічне питання. 6

5. Зовнішня політика. 13

6. Дипломатія роззброювання. 14

7. Карибська криза. 16

8. Н. С. Хрущев. Рік 1964-й – «несподіваний зсув». 18

9. Оцінка діяльності Н. С. Хрущева. 21

Список літератури. 22

Вступ

3 березня 1953 року закінчилося більш ніж тридцятирічне правління И.В.Сталіна. З життям цієї людини була зв'язана ціла епоха в житті Радянського Союзу. Усе, що робилося протягом 30 років, робилося вперше. СРСР був утіленням нової суспільно-економічної формації. Його розвиток проходив в умовах найжорстокішого тиску з боку капіталістичного оточення. Соціалістична ідея, що опанувала розумами радянських людей, робила дива. Великий геній радянської людини зумів за історично найкоротший термін перетворити відсталу Росію в могутню індустріальну державу. Саме Радянський Союз, а не США чи яка-небудь інша країна світу наголову розгромила гітлерівську Німеччину, врятував світ від тотального поневолення, врятував свій суверенітет і свою територіальну цілісність.

Однак за всіма цими успіхами крилися і страшні злочини авторитарного сталінського керівництва, що коштували багатьох мільйонів безневинних жертв, які не можна виправдати ніякими аргументами. Країна нагадувала стиснуту пружину. Серйозно хворіла економіка. Стримувався розвиток культури. Зріла розв'язка. Потрібний був людину, що після смерті Сталіна міг розв'язати тугий вузол проблем і повести країну до прогресу.

І така людина була - Микита Сергійович Хрущев. Саме йому історією було визначено стояти на чолі Радянського Союзу протягом цілого десятиліття, десятиліття незвичайного, здивувавшого світ метаморфозами, названого у світі "десятиліттям відлиги". Доля самого Хрущева, та й цілого ряду найважливіших подій його періоду, донедавна була невідома. Багато чого прояснилося завдяки гласності і демократії. З'явилося багато публікацій у періодичній пресі, опубліковані раніше невідомі архівні матеріали по даному питанню.

1. Коротка біографія.

Микита Сергійович Хрущев народився в 1894 р. у селі Калиновка Курської губернії, рано почав трудове життя. З 12 років уже працював на заводах і шахтах Донбасу. Про свою робочу молодість він часто не без задоволення згадував. У 1918 р. Хрущева приймають у партію більшовиків. Він бере участь у громадянській війні, а після її закінчення знаходиться на господарській і партійній роботі. Був делегатом від України на XIV і XV з'їздах РКП (б). У 1929 р. надійшов учитися в Промислову академію в Москві, де був обраний секретарем парткому. Із січня 1931 р.- секретар Бауманского, а потім Червоноармійського райкому партії, у 1932-34 р. працював спочатку другим, потім першим секретарем МГК і другим секретарем МК ВКП (б).

На XVII з'їзді ВКП (б), у 1934 р., Хрущева обирають членом ЦК, а з 1935 р. він очолює Московську й обласну партійні організації. У1938 р. стає першим секретарем ЦК ВКП (б).

В роки Великої Вітчизняної війни Хрущев був членом військових рад Південно-Західного напрямку, Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького і 1-го Українського фронтів. Почав війну в званні генерал-лейтенанта. З 1944 по 1947 р. працював Головою Ради Міністрів (СНК) Української РСР, потім знову обраний першим (міністром) секретарем ЦК КП (б) У.

З грудня 1949 р. він знову перший секретар Московський обласних і секретар Центрального комітетів партії. У березні 1953 р. після смерті Сталіна, цілком зосередився на роботі в ЦК. З 1958 р.- Голова Ради Міністрів СРСР. На цих посадах знаходився до 14 жовтня 1964 р. Жовтневий Пленум ЦК звільнив Н. С. Хрущева від партійних і державних посад “по стані здоров'я”. Персональний пенсіонер союзного значення. Умер 11 вересня 1971 р.

2. Прихід до влади.

Після смерті Сталіна найбільш впливовими політичними фігурами в керівництві стали Маленков, Берия і Хрущев. Рівновага була вкрай хитливим.

Політика нового керівництва у весняні дні 1953р. була суперечливої, відбиваючи протиріччя в його складі. За вимогою Жукова з висновку повернулася велика група військових. Але продовжував існувати ГУЛАГ, скрізь висіли колишні гасла і портрети Сталіна.

Кожний із претендентів на владу прагнув опанувати нею своїм шляхом. Берия - через контроль над органами і військами держбезпеки. Маленков - заявляючи про прагнення проводити популярну політику підвищення добробуту народу, "піклуватися про максимальне задоволення його матеріальних потреб", призиваючи в "2 - 3 роки домогтися творення в нашій країні достатку продовольства для населення і сировини для легкої промисловості". Але Берия і Маленков не мали зв'язків у середовищі вищих військових керівників, що не довіряли ім. Головне ж було в настроях партаппарата, що бажав збереження режиму, але без репресій стосовно апарата. Об'єктивно ситуація склалася сприятливо для Хрущева. Хрущев виявив у ці дні надзвичайну активність. У вересні 1953 р. Н.С.Хрущев був обраний Першим секретарем ЦК КПРС

Історична заслуга Н. С. Хрущева полягала насамперед у викритті культу Сталіна, в активних спробах демократизувати суспільство і реформувати народно-господарський механізм, у великій увазі до соціальних проб-лемам, до людини.

Як могло случитися, що після Сталіна до керівництва країною прийшов Хрущев? Начебто б Сталін зробив усі, щоб “очистити” партію від будь-яких своїх супротивників - подленных і мнимих, “правих” і “лівих”. У 50-х роках передовалась з вуст у вуста нібито одна з його фраз: “Їсти людин-є проблема, немає немає проблеми”. У результаті в живих залишилися, здавалося б, самі вірні, самі надійні. Як же Сталін не розрізнив у Хрущеве гробаря свого культу.

В останні роки, незадовго до кончини, Сталін піддав опалі Молотова і Микояна, готуючи їм, імовірно, таку ж долю, яка осягла інших керівників, знищених при їхній допомозі і підтримці. Створення на XIX з'їзді Президії ЦК КПРС, що заменили більш вузьке по своєму складі Політбюро, було кроком до “відстрілу” наступної генерації радників, що засиділися. Але Сталін- парадокс!- “не грішив” на Хрущева.

Старече осліплення? Мабуть, немає. Імовірно, Хрущеву якимсь образом удалося прикинутися людиною цілком ручним, без особливих амбіцій.

Хрущев прийшов до влади не випадково й одночасно випадково. Невипадково тому, що він був виразником того напрямку в партії, що в інших умовах і, імовірно, по-іншому виявилося представленно такими багато в чому несхожими діячами, як Дзержинський, Риків, Кіров. Це були прихильники розвитку Нэпа, супротивники насильницьких мір у чи промисловості в сільському господарстві, а тим більше в культурі. Незважаючи на жорстокі сталінські репресії, цей напрямок ніколи не вмирало. У цьому змісті прихід Хрущева був закономірним. Але тут був і елемент випадковості. Якби Мельников зштовхнувся з Берией, якби “сталінська гвардія” згуртувалася в 1953 р., а не в липні 1957 р., не бути б Хрущеву лідером.

І все-таки історія зробила правильний вибір. Те була відповідь на реальні проблеми нашої країни. Напівзруйновані села, технічно відстала промисловість, найгостріший дефіцит житла, нижчий рівень населення, мільйони ув'язнених у тюрмах і таборах, ізольованість країни від зовнішнього світу - не це вимагало нової політики, радикальних змін. І Хрущев прийшов саме так! - як надія народу.

3. Викриття культу особистості Сталіна.

На XX з'їзді КПРС Хрущев зважився виступити з доповіддю про Сталіна, знаючи, що переважна більшість делегатів буде проти викриття. Це був один з найрідших випадків в історії, коли політичний керівник поставив на карту свою особисту долю і життя в ім'я вищих суспільних цілей. У складі послесталинского керівництва не було ні одного діяча, який би зважився б виступити з подібною доповіддю про культ особистості.

Хрущев за власною ініціативою висунув задачу створити міцні гарантії проти рецидивів культу особистості. Він вів безкомпромісну боротьбу за це усередині країни і на міжнародній арені, не зважаючи на ті витрати, що така боротьба могла привести у відносини з тими чи іншими країнами, що входили в соціалістичний табір.

Головне значення Хрущев додавав ідеологічній стороні справи, необхідності до кінця викрити культ особистості, висловити правду про злочини 30-х років і інших періодів. Але сама ця правда була половинчатої, неповної. Із самого початку Хрущев спіткнувся на проблемі особистої відповідальності, оскільки багато хто в партії знали про ту роль, що зіграв він сам у переслідуванні кадрів і на Україні, і в Московській партійній організації. Не сказавши правди про себе, він не зміг сказати правди про інші. Викриваючи на XXII з'їзді КПРС В. Молотова й ін. за побиття кадрів у 30-х роках, Хрущев умовчував про участь А. Микояна, що згодом став його надійним союзником. Говорячи про 30-х роки, Хрущев ретельно обходив період колективізації, оскільки був особисто замішаний у перегинах того часу.

Хрущев прагнув сформувати у всіх членів Президії ЦК загальне відношення до культу Сталіна. За його вказівкою кожний з виступали на XXII з'їзді представників керівництва повинний був визначити своє відношення до цього принципового питання.

У цьому відношенні показові події, що пішли за липневим Пленумом 1957 р. На ньому, як відомо, представники старої, “сталінської гвардії” по засобах так називаного “арифметичної більшості” стали домагатися вигнання Хрущева. У результаті голосування в Президії ЦК КПРС було прийняте рішення про звільнення його з посади Першого секретаря. Це рішення, однак, удалося поламати завдяки зусиллям гарячих прихильників Хрущева. Видатну роль у розгромі сталіністів зіграв маршал Жуків. Під час засідання Президії ЦК КПРС Жуків кинув історичну фразу в обличчя цим людям: “Армія проти цього рішення, і жоден танк не зрушиться з місця без мого наказу”. Ця фраза в кінцевому рахунку коштувала йому політичної кар'єри.

4. Економічне питання.

У реальній політиці намітився поворот. І цей поворот необхідно було підкріпити рішеннями економічного характеру. У серпні 1953р. на сесії Верховної Ради СРСР Маленков уперше порушив питання про поворот економіки обличчям до людини, про першочергову увагу держави до добробуту народу через прискорений розвиток сільського господарства і виробництва предметів споживання. "Тепер на базі досягнутих успіхів у розвитку важкої промисловості в нас є всі умови для того, щоб організувати крутий підйом виробництва предметів народного споживання". Передбачалося різко змінити інвестиційну політику, значно збільшити фінансову "підживлення" галузей нематеріального виробництва, орієнтованих на випуск товарів для народу, звернути особливу увагу на сільське господарство, залучити до виробництва товарів народного споживання машинобудівні заводи і підприємства важкої промисловості. Так був узятий курс на соціальну переорієнтацію економіки, що досить швидко став втілюватися в конкретні товари, гроші, житло.

Вибір нового політичного шляху вимагав зміни орієнтирів в економіці. Однак тоді ніхто в політичному керівництві країни не брав під сумнів принципи командно-адміністративної системи. Мова йшла про подолання її крайностей, таких, як майже повна відсутність матеріального стимулювання трудящих, відставання в масовому впровадженні науково-технічних досягнень у виробництво. Як і раніше панувало неприйняття ринку, товарно-грошових відносин, а переваги соціалізму розглядалися як щось раз і назавжди дане, здатне саме по собі забезпечити розвиток і процвітання.

На першому місці серед народногосподарських проблем стояло аграрне виробництво. Хрущев, треба віддати йому належне, по походженню, та й по інтересах, завжди був ближче до нестатків селян, чим хто-небудь з інших вищих політичних керівників. На Пленумі ЦК Хрущев виступив із серією важливих для того часу пропозицій по розвитку сільського господарства. З позицій сьогоднішнього дня вони можуть показатися недостатніми, але тоді вони мали чимале значення. Були збільшені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, введене авансування праці колгоспників (до цього розплата з ними вироблялася лише один раз у рік) і т.д.

Хрущев засудив практику існування слабких господарств за рахунок передачі їм засобів сильних, критикував роздутий управлінський апарат, недостатню допомогу міста сільському господарству. Початок трохи заохочуватися розведення селянами птаха, дрібної домашньої худоби. У багатьох господарствах з'явилися корови, що було немислимо для колгоспника ще рік назад.

Висловлені ідеї, прийняті постанови могли дати віддачу лише кілька років спустя. А поправляти зернове господарство було потрібно негайно. Вихід знайшли в освоєнні цілинних і перелогових земель. Це був яскраво виражений екстенсивний варіант розвитку. Придатні землі знаходилися на території Казахстану, Південного Сибіру, у Поволжя, на Уралі, на Північному Кавказу. Серед них найбільш перспективними виглядали Казахстан, Урал і Сибір. Сама ідея освоєння цих земель була не новою. Думки про можливість їхнього використання висловлювалися ще на початку століття. Особливістю середини 50-х років - відродження масового ентузіазму, особливо серед молоді. Зміни повільно, але неухильно йшли в країні, викликаючи в мільйонів молодих людей бажання внести свій особистий внесок у зміцнення матеріальних основ радянського суспільства. Ентузіазм жив у душах людей, а не тільки в гаслах, закликах і маршах. Створився сприятливий , із соціально-психологічної точки зору, момент, коли масовий ентузіазм, будучи підкріпленим матеріальними стимулами й увагою до соціально-побутових проблем, міг би дати довгостроковий економічний і політичний ефект. Однак спалах ентузіазму молоді був сприйнятий керівництвом як постійна, незмінна і завжди в майбутньому керована сила.

До весни 1954р. на казахстанській цілині було організовано понад 120 радгоспів. Первоцелинникам приходилося жити в наметах, в умовах бездоріжжя, зміни жорстоких холодів і виснажливої жари. Цілодобова робота в період посівної і збиральний змінювалася в період щодо короткого відпочинку будівельними роботами. Перші результати цілинної епопеї не могли не вселяти оптимізму. У 1954р. цілина дала понад 40 відсотків валового збору зерна. Збільшилося виробництво м'яса, молока. Усе це дозволило трохи поліпшити продовольче постачання населення.

Однак успіхи були лише в перші роки. Врожайність зернових культур на знову освоєних землях залишалася низкою, освоєння земель відбувалося при відсутності науково-обгрунтованої системи землеробства. Позначалася і традиційна безгосподарність. Не до терміну були побудовані зерносховища, не створені резерви техніки, пального. Приходилося перекидати техніку з усієї країни, що

здорожувало вартість зерна, а отже, м'яса, молока і т.д.

Освоєння цілини відсунуло відродження старопахотних землеробських районів Росії. І все-таки початковий етап освоєння цілини залишиться в історії як справжня епопея праці, як реальний сплеск ентузіазму, як яскрава риса часу, коли країна йшла до історичного повороту, зробленому ХХ з'їздом партії.

Країна жила відновленням. Проходили численні наради за участю працівників промисловості, будівництва, транспорту. Саме по собі це явище були новим - адже раніш усі найважливіші рішення приймалися у вузькому колі, за закритими двер. На нарадах відкрито говорилося про необхідність змін, про

використанні світового технічного досвіду.

Але при новизні ряду підходів спостерігалися і стійкі стереотипи старого. Причини відставанні бачилися в тім, що "з боку міністрів і керівників" здійснюється "слабке керівництво", для впровадження нової техніки пропонувалося створювати нові відомства. Але принцип планово-централізованої, командно-бюрократичної системи сумніву не піддавався.

1956 рік - рік ХХ з'їзду - виявився дуже сприятливий для сільського господарства країни. Саме цього року позначився великий успіх на цілині - врожай був рекордним. Хронічні в попередні роки труднощів із хлібозаготівлями, здавалося, стали іти в минуле. Та й у центральних районах країни колгоспники, урятовані від найбільш гнітючих оковів сталінської системи, що нагадувала найчастіше державне кріпосництво, одержали нові стимули до праці, збільшилася частка грошової оплати їхньої праці. У цих умовах наприкінці 1958р. з ініціативи Н.С.Хрущева приймається рішення про продаж сільськогосподарської техніки колгоспам. Справа в тім, що до цього техніка знаходилася в руках машинно-тракторних станцій (МТС). Колгоспи мали право купувати тільки вантажні автомобілі. Така система склалася з кінця 20-х років і була наслідком глибокої недовіри до селянства в цілому, якому не дозволено було володіти сільгосптехнікою. За використання техніки колгоспи повинні були розплачуватися з МТС натуроплатою.

Продаж техніки колгоспам позитивно позначилася на сільськогосподарському виробництві далеко не відразу. Велика частина їх виявилася не в змозі відразу купити і виплачувала гроші на виплат. Це спочатку погіршило фінансове положення значної частини колгоспів і породило відоме невдоволення. Іншим негативним наслідком була фактична втрата кадрів механізаторів і ремонтників. до цього зосереджений у МТС За законом вони повинні були перейти в колгоспи, але це означало для багатьох з них зниження життєвого рівня, і вони знаходили собі роботу в районних центрах, містах. Відношення до техніки погіршилося, та як колгоспи не мали, як правило, парків і укриттів для її збереження в зимовий час, та й загальний рівень технічної культури колгоспників був ще низок.

Позначалися і традиційні недоліки в цінах на сільськогосподарську продукцію, що були надзвичайно низки і не окупали витрат.

Але не обговорювалася головне - необхідність надання селянству волі вибору форм господарювання. Панувала непохитна впевненість в абсолютній досконалості колгоспно-радгоспної системи, що знаходиться під пильною опікою партійно-державних органів.

Але якесь рішення знайти було потрібно. Будучи з візитом у США в 1959р. Хрущев побував на полях американського фермера, що вирощував гібридну кукурудзу. Хрущев був буквально захоплен нею. Він прийшов до висновку, що підняти "м'ясну цілину" можна, лише вирішивши проблему кормовиробництва, а та у свою чергу спирається в структуру посівних площ. Замість травопілля треба перейти до широких і повсюдних посівів кукурудзи, що і зерно дає, і зелену масу на силос. Там же, де кукурудза не росте, рішуче заміняти керівників, що "самі засохли і кукурудзу сушать". Хрущев з великою запопадливістю став упроваджувати кукурудзу в радянське сільське господарство. Її просували аж до Архангельської області. Це було наругою не тільки над віковим досвідом і традиціями ведення селянського сільського господарства, але і над здоровим глуздом. Разом з тим покупка гібридних сортів кукурудзи, спроба впровадження американської технології її оброблення в тих районах, де вона могла дати повноцінний ріст, сприяли збільшенню зерна і корму для худоби, дійсно допомагали справитися з проблемами сільського господарства.

На сільське господарство, як і колись, давили стереотипи рапортомании, прагнення апаратних працівників домогтися значимих показників кожним, навіть незаконним шляхом, без усвідомлення негативних наслідків.

Сільське господарство виявилося на грані кризи. Збільшення грошових доходів населення в містах стало випереджати зростання аграрного виробництва. І знову вихід був, здавалося, знайдений, але не в шляхах економічних, а в нових нескінченних реорганізаційних перестановках. У 1961р. було реорганізоване Міністерство сільського господарства СРСР, перетворене в консультативний орган. Хрущев сам об'їжджав десятки областей, даючи особисті вказівки, як господарювати. Але всього його зусилля були марні. Бажаного ривка так і не відбулося. У багатьох колгоспників підривалася віра в можливість змін. Підсилювався відтік сільського населення в міста; не бачачи перспектив, село стала залишати молодь. З 1959р. відновилися гоніння на особисті підсобні господарства. Була заборонена мати худоба городянам, що виручало постачання жителів маленьких міст. Потім гонінню піддалися господарства і сільські жителі. За чотири роки поголів'я худоби в особистому подвір’ї скоротилося в два рази. Це був дійсний розгром тільки почав оправлятися від сталінщини селянства. Знову зазвучали гасла, що головне - суспільне, а не особисте господарство, що головним ворогом є "спекулянти і тунеядцы", що торгують на ринках. Колгоспники були вигнані з ринків, а дійсні спекулянти почали здувати ціни.

Однак чудо не наступило, і в 1962р. уряд прийняв рішення стимулювати тваринництво підвищенням у півтора разу цін на м'ясо. Нові ціни не збільшили кількості м'яса, але викликали хвилювання в містах. Найбільш велике з них у м. Новочеркаську придушили силою зброї. Були жертви.

Були в країні і сильні, заможні господарства, що очолювалися вмілими керівниками, що вміли ладити як з начальством, так і з підлеглими. Але вони існували скоріше всупереч сформованій ситуації. Труднощі в аграрному секторі наростали.

У наступному році виникли перебої не тільки з м'ясом, молоком і олією, але і з хлібом. Довгі черги з ночі вибудовувалися в хлібних магазинів. Ширилися антиурядові настрої. І тоді було вирішено вийти з кризи за допомогою закупівель американського зерна. Ця тимчасова міра стала органічної

частиною державної політики аж до кончини СРСР. Золоті запаси Радянського Союзу використовувалися для підтримки, зміцнення і розвитку американських фермерських господарств, у той час як господарства власних селян піддавалися гонінню. Зате організатори цього "обміну" одержали новий і, здавалося, невичерпне джерело особистого збагачення.

Семирічний план розвитку народного господарства ( 1959- 1965 р. ) у частині розвитку сільськогосподарського виробництва був провалений. Замість планових 70 відсотків ріст склав лише 15 відсотків.

СРСР перетворився в могутню промислову державу. Упор як і раніше робився на виробництво, що склало до початку 60-х років 3/4 загального підйому промислового виробництва. Особливо швидко розвивалися промисловість будматеріалів, машинобудування, металообробка, хімія, нафтохімія, електроенергетика. Обсяг їхнього виробництва виріс у 4-5 разів.

Підприємства групи "Б" (насамперед легка, харчова, деревообробна, целюлозно-паперова промисловості) розвивалися значно повільніше. Однак і їхній ріст був дворазовим. У цілому середньорічні темпи промислового виробництва в СРСР перевищували 10 відсотків. Настільки високих темпів можна було досягти, тільки активно використовуючи тверді методи адміністративної економіки. Керівники СРСР були упевнені, що темпи промислового росту країни будуть не тільки високими, але і зростаючими. Висновки західних економістів про неминуче "загасанні" темпів у міру зростання економічного потенціалу СРСР відкидалися як спроби судити про соціалізм за аналогією з капіталізмом. Теза про розвиток народного господарства, що прискорюється, у СРСР (насамперед промисловості) міцно ввійшов у політичну пропаганду і суспільні науки.

Незважаючи на підведення машинної бази під народне господарство, її науково-технічний рівень починав відставати від потреб часу. Високий була питома вага робітників і селян, зайнятих важкою ручною і малокваліфікованою працею (у промисловості - 40 відсотків, у сільському господарстві - 75 відсотків). Ці проблеми обговорювалися на пленумі ЦК у 1955р., на якому був визначений курс на механізацію й автоматизацію виробництва. Через кілька років було названо і головну ланку, схопивши за який, сподівалися витягнути весь ланцюг науково-технічної революції - хімія. Форсований розвиток хімічної промисловості улаштовувалося посиленням її ролі в створенні матеріально-технічної бази комунізму.

Однак символом науково-технічного прогресу СРСР став штурм космосу. У жовтні 1957р. був запущений перший штучний супутник Землі. Потім космічні ракети понесли в космос тварин, облетіли Луну. А в квітні 1961р. у космос ступнула людина, перша людина планети, радянська людина - Юрій Гагарін.

Скорення космосу зажадало колосальних засобів. За ціною не стояли. У цьому був не тільки науковий, але і військовий інтерес. Вірили, що недалеко той час, коли радянські космонавти як привітні хазяїни будуть зустрічати в далекому космосі посланців інших країн, у тому числі і США. Здавалося, Радянський Союз надовго і міцно став лідером науково-технічного прогресу людства.

Вражаючими для радянських людей, для усього світу стали введення в експлуатацію першого атомного криголама "Ленін", відкриття Інституту ядерних досліджень. Безумовно, це були великі події. Але нічого тоді не говорилося про небезпеки, що несе масове освоєння ядерної енергії, про необхідність найсуворішого дотримання технологічної дисципліни, підвищення рівня безпеки на ядерних об'єктах. Не довідався радянський народ і про аварію в м. Киштим біля Челябінська, у результаті якої відбулося зараження радіоактивними речовинами території ряду областей. Сотні людей опромінилися, понад десять тисяч сільських жителів були відселені з радіоактивної зони, хоча десятки тисяч сільських жителів продовжували там жити ще довгі десятиліття.

У 1957 році починають починатися спроби реформ керування народним господарством. Що існували сверхцентралізовані галузеві міністерства, на думку Хрущева, були не в змозі забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них засновувалися територіальні керування - ради народного господарства. Сама по собі ідея децентралізації керування економікою для такої величезної країни спочатку зустріла позитивні відгуки. Однак у характерному для адміністративно-командної системи дусі ця реформа підносилася її авторами як чудодійний однохвилинний акт, здатний докорінно змінити економічну ситуацію в країні: зруйнувати відомчу монополію, наблизити керування до місць, підняти їхню ініціативу, збалансувати економічний розвиток республік, регіонів, зміцнити усередині їхні господарські зв'язки, у підсумку - прискорити економічний розвиток. Керування ж оборонною сферою економіки залишалося централізованим. Сумніви, що малися, щодо реформи не висловлювалися, оскільки вона виходила від самого Хрущева.

Варто сказати, що організація совнархозів дала деякий ефект. Скоротилися безглузді зустрічні перевезення вантажів, закривалися сотні дублювавших один одного дрібних виробничих підприємствах різних міністерств. Площі, що вивільнилися, були використані для виробництва нової продукції. Прискорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств: за 1956-1960рр було введено в лад у три рази більше нових типів машин, агрегатів, приладів, чим у попередню п'ятирічку. Відбулося істотне скорочення адміністративно-управлінського персоналу на виробництві.

Однак кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Підприємства замість дріб'язкової опіки міністерств одержали дріб'язкову опіку совнархозів. До підприємства, до робочого місця реформа не дійшла, та й не могла дійти, тому що не була навіть зорієнтована на це. Незадоволені були і вищі господарські керівники міністерств у столиці, що втрачали чималу частину своєї, що стала вже звичної влади. Але провінційна бюрократія ці кроки Хрущева підтримала.

Замість пошуків матеріальної зацікавленості кожного працівника в результатах своєї праці були проведені зміни в нормуванні й оплаті. Результатом цього стало значне скорочення робітників, працювавших на основі відрядної оплати, і ріст числа „повременщиков”. І без того невисокі матеріальні стимули до праці стали різко знижуватися. Обіцянки ж, багаторазово повторювані з високих трибун, про ріст заробітної плати приводили до того, що робітники в масовому порядку стали подавати заяви про те, що "заробітна плата повинна бути підвищена усім без винятку, як це говорив Хрущев". Стала одержувати поширення "выводиловка", тобто припасування заробітної плати до визначеного рівня.

Усе більш активну роль стали грати моральні стимули. Виник новий рух - бригади комуністичної праці. Члени цих бригад, як і члени бригад ДИП ("наздогнати і перегнати") на початку 30-х років, намагалися впровадити комуністичні методи у своє повсякденне життя, проводити разом вільний час, підвищувати свій загальноосвітній, технічний і професійний рівень. Однак ідеалізм зачинателів, руху за комтруд досить швидко згас, зштовхнувши як з "грубими" потребами побуту, так і з тим, що почин був швидко зроблений бюрократією партійної, профспілкової, комсомольської, що зробила з нього чергову графу в таблиці соцзмагання.

Найбільший успіх цивільний сектор економіки мав на напрямку житлового будівництва. У СРСР масового житлового будівництва не вели, в інші періоди просто не будували житла. Війна позбавила даху мільйони родин, люди жили в землянках, у бараках, у коммуналках. Одержати окрему упоряджену квартиру для багатьох минулого майже не сбыточной мрією. Темпів, якими велося житлове будівництво в першій половині 60-х років, наша країна не знала не до, ні після цього періоду.

Удержатися на високому рівні було по плечу далеко не усім. Даний рух не міг бути масовим. Але профспілкові організації в погоні за цифрами намагалися втягнути в його якнайбільше людей. У підсумку усі було заформалізовано. Любов до дзвінкої фрази, гаслу, скоростиглість висновків і рішень були характерними рисами того часу, де справжні новації, турбота про простий народ вигадливо перепліталися з прожектерством, марнослів'ям, а часом і елементарним соціальним неуцтвом.

XXI з'їзд - ще одна спроба радикального прискорення. Реформа, зроблені зміни привели до замішання в управлінському апараті, збоям у виконанні шостого п'ятилітнього плану. Однак визнати це і вносити необхідні корективи керівництво країни не стало. Було знайдене інше рішення: замінити п'ятилітній план на 1956-1960рр семирічним планом на 1959-1965р. Тоді нестача першого років п'ятирічки покриється новими планами. Як обґрунтування даної міри приводилися масштаби господарства, необхідність установлення тривалої перспективи економічного планування.

Хоча в семирічному плані говорилося про необхідність зробити вирішальний ривок забезпечення народу житлом, продуктами споживання, його основні ідеї, як і колись, зводилися до незмінному випереджальному розвитку капіталомістких галузей групи "А". Ставилися явно нереальні задачі повної механізації будівельної індустрії.

Саме цей з'їзд знаменував собою крапку відліку неточного, збільшено оптимістичного прогнозу розвитку СРСР на найближче десятиліття. Він урочисто проголосив, що країна вступила в "період розгорнутого будівництва комуністичного суспільства".

Ставилася задача - у найкоротший термін доганяти і перегнати найбільш розвиті капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення. Заглядаючи в майбутнє, Хрущев прикидав, що це відбудеться приблизно в 1970 році. Торкнувся у своїй доповіді Хрущев і деякі питання теорії. Він зробив висновок про повну й остаточну перемогу соціалізму в нашій країні. Тим самим, на його думку, зважилося питання про можливість побудови соціалізму в одній країні.

Найважливішою внутрішньополітичною подією досліджуваного періоду був і XXII з'їзд КПРС. На ньому була прийнята нова програма пар тии. XXII з'їзд КПРС був одночасно і тріумфом усієї політики, зв'язаної з ім'ям Н.С.Хрущева, і початком його кінця. У ході його раб ти і рішеннях відбилася вся суперечливість епохи: реальні до тижения процесу десталінізації, визначені успіхи економічного розвитку і фантастичні, утопічні плани, кроки до демократизації внутріпартійного життя, різке посилення культу особистості самого Хрущева. Була загублена головна лінія на децентралізацію керування народним господарством.

Для побудови комунізму передбачалося вирішити триєдину задачу: в області економічної - побудувати матеріально-технічну базу комунізму (тобто вийти на перше місце у світі по виробництву продукції на душу населення; досягти найвищої у світі продуктивності праці ; забезпечити найвищий у світі життєвий рівень народу); в області соціально-політичної - перейти до комуністичного самоврядування; в області ідеологічною-ідеологічній-духовно-ідеологічної - виховати нової, усебічної розвитої людини. Історичні рамки програми КПРС були в основному обмежені двадцятьма роками.

На початку 60-х років образ комунізму в масовій свідомості асоціювався з конкретними великими соціальними програмами. Соціальні програми-зобов'язання зводилися до наступного:

по-перше, вирішити продовольче питання, цілком забезпечивши народ якісними продуктами раціонального і безперебійного харчування;

по-друге, цілком задовольнити попит на предмети широкого вжитку;

по-третє, вирішити житлове питання, забезпечивши кожній родині окрему упоряджену квартиру;

нарешті, ліквідувати малокваліфікована і важка ручна праця в народному господарстві.

4. Зовнішня політика.

Внутрішня еволюція СРСР після смерті Сталіна спричинила нову орієнтацію країни й у сфері зовнішньої політики. Журналістські повідомлення змінилися: вони помітно зм'якшилися. Для людей це було дивно: адже раніш людям повторювали тільки про негативні риси Заходу. Преса початку писати не тільки про те, що поганого відбулося в інших країнах, але і про тім корисному, що можна там знайти. Обновляючи контакти з закордонними країнами, Радянський уряд намагався розширювати торгові відносини. Це було вигідно не тільки СРСР, але і західним країнам, що одержали можливість виходу на новий, великий ринок своєї продукції, чого вони були позбавлені після другої світової війни. Нові відносини з зовнішнім світом не могли обмежуватися тільки економікою. Уряд СРСР установило прямі контакти і початок обмін делегаціями з парламентами інших країн. Швидко росло число журналістів, акредитованих у Москві. Подією, що змінила розміщення сил у післявоєнному світі, став став запуск 4 жовтня 1957 року першого штучного супутника Землі. З цієї дати почався відлік "космічної ери". Перевага радянської науки бути посилено першими тимчасовими невдачами аналогічних експериментів у США. Кульмінацією став день 12 квітня 1961 року: уперше людина, радянський космонавт Юрій Гагарін, зробив орбітальний політ навколо Землі. Успіхи СРСР в освоєнні космічного простору з'явилися результатом діяльності блискучої групи вчених, очолюваних академіком Корольов. Ідея обігнати американців у запуску супутника виходила саме від нього. Хрущев був гарячим прихильником Корольова. Успіх цих починань мав величезний політичний і пропагандистський резонанс у світі. Справа в тім, що СРСР був оточений кільцем американських військових баз, на яких знаходилася ядерна зброя, тобто Радянський Союз знаходився фактично під прицілом США. Для СРСР же США залишалися практично невразливими, тому що в нього не було таких баз. Тепер же положення в корені змінився Радянський Союз відтепер володів не просто ядерною зброєю, але і міжконтинентальними ракетами, здатними доставити його в задану крапку світу. З цього часу США втратили невразливість через океан. Тепер і вони виявилися під тією же погрозою, що і СРСР. Якщо до цього моменту у світі існувала одна наддержава, то тепер з'явилася друга, більш слабка, але яка має достатню вагу для визначення усієї світової політики. На американців, що недооцінював можливості свого супротивника, це зробило шокове враження. США й усьому світу відтепер довелося враховувати думку Москви в рішенні міжнародних питань.

Позитивним зрушенням у міжнародній обстановці стало спільне обговорення главами ведучих держав, уперше після закінчення другої світової війни, сучасних проблем. А першою такою зустріччю була нарада в Женеві 18-23 липня 1955 р. глав урядів СРСР, Англії, Франції і США. Хоча до яких-небудь домовленостей прийти не удалося, але навіть просто сам факт скликання цієї наради мав позитивне значення. Пропозиції СРСР носили більше пропагандистський характер, а західні держави жадали від СРСР реальних дій: проведення демократизації в східноєвропейських країнах, а також рішення питання про створення єдиних австрійської і німецької держав (у східній частині Австрії як і раніше знаходилися радянські війська, а ГДР існувала з 1949 р.). СРСР же виніс же таку нереальну пропозицію, як висновок договору про колективну безпеку в Європі без яких-небудь попередніх консультацій. Природно, що ця пропозиція була відкинута в західноєвропейських столицях.

5. Дипломатія роззброювання.

Іншою проблемою переговорів і розбіжностей із Заходом, і особливо зі США, було роззброювання. У ядерній гонці Радянський Союз до подиву США досяг значних успіхів. Однак це було важке змагання, що накладало на нашу економіку непосильний тягар і не дозволяло підвищити рівень життя радянських людей, що залишався як і раніше низьким.

Дії СРСР у цьому напрямку були дуже активними: у другій половині 50-х років була зроблена безліч ініціатив в області роззброювання. Було запропоновано різко скоротити усі види збройних сил і зброї, причому приступати до роззброювання пропонувалося негайно, не передбачався який-небудь контрольний механізм, роззброювання повинне було проводитися відразу, без розбивки на етапи. Але західні лідери недарма були відомі своїм прагматизмом, тому ініціативи СРСР, будучи розглянутими як нереальні і не заслуговують обговорення, були також відкинуті. Радянський уряд намагався відстояти свої пропозиції. Для цього було проведено велике однобічне скорочення Збройних сил. У серпні 1955 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про їхнє скорочення на 640 тис. чоловік. На скорочення пішли й інші соціалістичні країни Європи. На це зниження чисельності армії не закінчилося: 14 травня 1956 р. керівництво СРСР вирішило протягом року здійснити ще більш значне скорочення своїх Збройних Сил - на 1,2 млн. чоловік понад проведений у 1955 р. У 1957 р. СРСР вніс в ООН ряд пропозицій про припинення іспитів ядерної зброї; про прийняття зобов'язань про відмовлення застосування атомної і водневої зброї; про скорочення збройних сил СРСР, США, Китаю до 2,5 млн., а потім - до 1,5 млн.; про ліквідацію баз на чужих територіях. У 1958 р. СРСР припиняв в однобічному порядку проведення ядерних іспитів, очікуючи аналогічного кроку від західних країн. А у вересні 1959 року Н.С.Хрущев виступив на Асамблеї ООН із програмою "загального і повного роззброювання" усіх країн, що була досить холодно зустрінута капіталістичними країнами. Але в цілому західні країни насторожено поставилися до ініціатив СРСР і висунули ряд таких зустрічних умов, як розробку мір довіри і контролю за виконанням прийнятих рішень. А від цих мір у свою чергу відмовлявся Радянський Союз, розглядаючи їх як утручання у внутрішні справи. Вийшло замкнуте коло: Радянський Союз робило пропозиції, заздалегідь знаючи, що на них не погодяться. Головним своїм супротивником на міжнародній арені СРСР розглядав США. Це було наслідком того, що ця країна була єдиним супротивником, здатним вразити Радянський Союз. Для нейтралізації цієї погрози головну ставку в розвитку Радянської Армії Н.С.Хрущев робив на розвитку Ракетних військ стратегічного призначення, часом зневажаючи розвитком інших пологів і видів військ. Така політика була недальновидної, і надалі принесла значну втрату Збройним силам СРСР. Н.С.Хрущев був першим розділом не тільки радянського, але і росіянина уряду, що наніс візит у США у вересні 1959 року. Два тижні він подорожував по Америці. Візит за- скінчився переговорами з президентом США Ейзенхауером. Однак ніяких угод підписано не було. Проте в цій зустрічі були закладені основи прямого діалогу між двома країнами в майбутньому.

Ілюзіям від візиту Микити Сергійовича в США зненацька поклав кінець інцидент, коли 1 травня 1960 року американський літак-розвідник був збитий ракетою над Уралом. Пілот був захоплений живим разом зі шпигунською апаратурою. США були поставлені в скрутне положення. Ейзенхауер узяв відповідальність на себе. Н.С.Хрущева критикували і співвітчизники і союзники за надмірну поступливість, тому він був змушений прийняти серйозні дипломатичні міри. Інцидент случився напередодні нової зустрічі у верхах, призначеної на 16 травня в Парижеві. Радянський уряд більш двох років вимагало такої зустрічі. У той момент, коли усі вже зібралися у французькій столиці, Н.С.Хрущев зажадав, щоб перед початком переговорів американський президент приніс вибачення. Тому переговори не могли бути навіть початі. Уже погоджений відповідний візит, що Ейзенхауер як перший американський президент повинний був нанести в СРСР, був відмінний.

Обстановка загострилася. СРСР був оточений ланцюгом з 250 американських баз. Однак нові фактори давали йому можливість перебороти цей бар'єр і вразити далекого супротивника. Справа в тім, що після берлінської кризи в СРСР була випробувана воднева бомба, що була еквівалентна 2500 бомбам, скинутим на Хіросіму.

Друга половина 50-х - перша половина 60-х років характеризувалася поліпшенням відносин Радянського Союзу з різними країнами: Туреччиною, Іраном, Японією, з яким у 1956 р. була підписана декларація, що передбачає припинення стану війни і відновлення дипломатичних відносин, тоді ж велися двосторонні переговори з Англією, Францією. У 1958 р. була укладена угода зі США про співробітництво в області культури., економіки, обміну делегаціями вчених, діячами культури й ін. Відбулася нормалізація відносин з Югославією.

6. Карибська криза.

Неділя 28 жовтня 1962 р. тепер, мабуть, можна перегортати відродженням уже майже мертвого світу. Принаймні члени “Экс Грудки”- вузького штабу Джона Кеннеді – дотепер називають попередній день “чорною суботою”, удень, коли світ висів на волоску. Довідавшись, що брат президента Роберт Кеннеді повідомив радянському послу для передачі в Москву: “Якщо ви не заберете ракети, те це зробимо ми”, його колега по “Экс Кому” Джордж Болл відправив родину далеко за межі Вашингтона. Багато хто стали залишати великі міста США ще раніш – відразу після того, як 22 жовтня Дж. Кеннеді оголосив військово-морську блокаду Куби. Блокада була початком кризи.

У чому суть? Чому Радянський Союз установив свої ракети середнього радіуса дій на острові Волі восени 1962 р.? Якщо вони були доставлені туди для запобігання американської агресії проти острова, що знаходиться в Карибському морі, то правильно затвердилася назва “Карибський”. Якщо ж мова йшла про створення ракетного балансу (маючи у виді ядерну бази США навколо нашої країни), то вірніше назвати “ракетний” криза.

Сполучені Штати мали намір силоміць розправитися з кубинською революцією. Незадовго до цього спроба така була – у квітні 1961 р. банди найманців ЦРУ вторглись на Кубу, але всього за троє діб були розгромлені на Плая-Хирон. І тоді “ястре-бы ” почали подумувати про масований напад на острів з використанням військової машини США.

У січні 1962 р. на нараді міністрів закордонних справ країн – членів організації американських держав у Пунта-дель-Эсте державний секретар США Дин Ризик поклав чимало сил, щоб домогтися ізоляції Куби в Західній півкулі, уведення багатобічних санкцій проти республіки. Це була дипломатична підготовка агресії. А пропагандистське забезпечення почалося ще раніш. Загалом, усі йшло по сценарії, що легко угадується. Вторгнення в Гренаду 1983 р. показує механіку цього процесу і його фінал у випадку, якщо усі йде по сценарії.

Інші американські політологи виявляють дивну безпам'ятність, затверджуючи, що в США не було ніяких серйозних намірів “ліквідувати Кастро і його режим”. Начебто радянські ракети з'явилися на Кубі тільки для того, щоб загрожувати Сполученими Штатами, винятково щоб створити “баланс сил”, чого Вашингтон ніяк не хотів допустити. Але удамося до доказу “від противного”: адже криза була урегульована, ракети вивезені завдяки тому, що в результаті обміну телеграмами між Н. С. Хрущевым і Дж. Кеннеді Вашингтон дав запевняння, що проти Куби не буде почата збройна агресія.

Звичайно, варто визнати, що і розуміння про “баланс сил” в умовах “ядерного стримування” могли стати немаловажним фактором. Згадаємо, що, за даними тодішнього міністра оборони США Р. Маккамары, проти 5 тисяч американських ядерних боєголовок наша країна мала тоді лише 300. У засобах доставки також не було пріоритету. Нас буквально оточували ракетні бази США. Так що ж протиприродного в тім, щоб по можливості прагнути зробити “ядерне стримування” було стримуючим на ділі?

Для участі в похорон Джона Кеннеді в листопаду 1963 р. у Сполучених Штатах прибув А. И. Микоян. При зустрічі з ним новий президент Л. Джонсон підтвердив, що США залишаються і залишаться, вірні узятим на себе зобов'язанням у результаті домовленості, досягнутої в жовтні-листопаду 1962 р.

Але, якщо вірити американському журналісту Тэду Шульцу, наприкінці 1964-го – 1965 р. ЦРУ зі схвалення того ж президента Джонсона розробило план, який заключався в тім, щоб спочатку убити Ф. Кастро, а потім відразу ж здійснити вторгнення на Кубу найманців, але, очевидно, уже при набагато більш серйозній підтримці збройних сил США. Виконання плану не відбулося, оскільки виникла більш термінове “справа” – інтервенція в Домініканську Республіку в квітні 1965 р. “Брудна війна” у В'єтнаму ще більше зв'язала Вашингтонові руки.

У 70-х роках не раз виникала необхідність підтвердження радянсько-американської домовленості, у результаті якої був урегульований Карибська криза. Наприклад, у зв'язку з короткочасними заходами, викликаними технічними причинами, радянських підвідних човнів у порти Куби. Вашингтон не розцінив це як порушення домовленості.

Але раптом 14 вересня 1983 р. президент Рональд Рейган упустив зауваження, начебто домовленість була “скасована”. Незабаром його друг, що був губернатор Техаса Х. Клементс, що входив у двухпартийную комісію Киссенжера по Центральній Америці, уніс на закінчення комісії своє “особисте” додавання про те, що угода... узагалі не було! У лютому 1984 р. він розвив цю тему, виступаючи в Далласі. Клементс додав, що домовленість порушена, оскільки на території Куби не був проведений контроль ООН за демонтажем ракет. Отут уже Клементс суперечить сам собі: як можна порушити те, що нібито не було!

Але спосіб інспекції демонтажу і вивозу радянськими кораблями був погоджений з У. Таном, що исполняли тоді обов'язку генерального секретаря ООН, а так само з американськими представниками Дж. Макклоем і Э. Стивенсоном. Уповноважив їх на те Дж. Кеннеді в ході переговорів цих діячів з А. И. Микояном, що і зафіксовано в протоколах. Той у свою чергу довго і детально обговорював ці, як і інші, питання з Фиделем Кастро. А в кубинського керівника були прямі контакти на цю тему з У. Таном, що прилетели в Гавану наприкінці жовтня 1962 р. Залишається лише додати, що сама ідея саме такого роду інспекції була запропонована Дж. Макклоем, тобто американською стороною!

Усе це не може не бути відомо адміністрації США. Отже, мова йшла про спробу підірвати одну з найважливіших домовленостей, досягнутих у післявоєнний час. Чому найважливіших? Тому, що вона допомогла цивилизации вижити в самий небезпечний для неї момент.

Карибська ракетна криза нас багатому навчила (зі спогадів очевидця). Наприклад, він переконав нас, що політичні штаби двох самих могутніх у світі держав, виявляється, можуть не мати чіткого представлення про цілях і намірах один одного. У США дотепер сперечаються, чому все-таки були встановлені на Кубі ракетні бази. Висувають різні версії. Але ж від відповіді на питання “чому?” залежала реакція США. А Н. С. Хрущев, як ясно нам тепер з тимчасової дистанції, не передбачав, як буде реагувати Дж. Кеннеді, якщо знайде ракети до того, як йому про їх офіційно повідомлять.

Джон Кеннеді остудив запал “Экс Грудки”. Президенту вистачило розсудливості сказати такі слова: “Мене турбує не перша сходинка, А те, що обидві сторони зроблять ескалацію на четверту і п'яту, а до шостої ми не доберемося просто тому, що комусь буде це зробити”.

Так чому ж в усьому світі приділялася настільки велика увага 25-річчю Карибської кризи? Так тому, що сьогодні, як ніколи колись, важливо засвоїти позитивні уроки з нашої загальної історії. Ці уроки учать, як треба виходити з найгострішої, найнебезпечнішої кризи, скільки терпіння, спокою і мудрості потрібно для того, щоб криза не привела до катастрофи. Але все-таки головний урок полягає в тому, щоб не доводити справа до краю безодні. Не даром адже саме в ті роки була встановлена “гаряча лінія”, чи як їхній називають, “червоні телефони” у Кремлеві і Білому домі.

8. Н. С. Хрущев. Рік 1964-й – «несподіваний зсув».

1962-1964 р. залишилися в пам'яті багатьох людей як роки внутрішніх безладь і росту напруженості. Погіршилося продовольче постачання зростаючого міського населення. Ціни виявилися замороженими. Причиною цього було різке підвищення закупівельних цін, що стали обганяти роздрібні.

Симпатії простих людей до Хрущеву стали слабшати. Восени 1963 р. вибухнула нова криза. У магазинах зник хліб, тому що цілина нічого не дала. З'явилися талони на хліб.

Підвищення цін, поява нових дефіцитів бути відображенням наростання кризових явищ в економіці країни в цілому. Темпи росту промисловості стали сповільнюватися. Сповільнився технічний прогрес. Збої, що виявилися, у роботі промисловості Хрущев і його оточення намагалися виправити шляхом дрейфу до відтворення централізованої бюрократичної командно-адміністративної системи сталінського типу. Хрущев, з одного боку, прагнув перестановками в партаппарате поліпшити ситуацію в економіці, а з іншого боку - зштовхнути двох частин партаппарата, щоб політикою "розділяй і влавствуй" убезпечити самого себе. Партійний апарат різко виріс. Стали поділятися обкоми, комсомольські і профспілкові організації. Уся реформа звелася до роздування апарата партійних, державних органів. Розпад влади був у наявності.

Утрата Хрущевым особистої популярності, підтримки з боку партійно-господарського апарата, розрив з чималою частиною інтелігенції, відсутність зримих змін у рівні життя більшості трудящих зіграли фатальну роль у справі проведення антибюрократичних реформ. Та й спроби реформ проходили верхівковими, антидемократичними шляхами. Велика частина народу в них не брала участі. Реальні рішення приймалися дуже обмеженим колом вищих політичних керівників. Природно, що при невдачі вся політична відповідальність падала на людину, що займали першу посаду в партії й уряді. Хрущев був приречений на відставку. У 1964р. він намагався активізувати реформаторську діяльність, розпорядившись почати підготовку проекту нової Конституції СРСР.

Кінець літа і початок осені 1964 р. були наповнені для Хрущева звичайною роботою. Після повернення зі Скандинавії і поїздки в ЧСССР він почав готувати нову реформу керування сільським господарством. Але проект Хрущева стикнувся з запереченнями й у колах Президії ЦК, і серед секретарів обкомів, яким нова перебудова здавалася непотрібної і навіть шкідливої при слабкому розвитку спеціалізації в колгоспах і універсальному взаємозв'язку всіх галузей сільського господарства. Але Хрущев наполягав на перебудові, він виклав свої пропозиції у великій Записці і розіслав її по обласних комітетах партії й у ЦК республіканських компартій. Передбачалося обговорити це питання на Пленумі ЦК у листопаду.

У жовтні Хрущев вирішив відпочити на державній дачі в Пицунде. Він не почував себе втомленим чи хворим.

Знаходячись на дачі, Хрущев стежив за підготовкою польоту в космос корабля “Схід” із трьома космонавтами на борті, а також приймав різних державних діячів. А тим часом у Кремлеві вже почалося розширене засідання Президії ЦК КПРС, на якому Суслов і Шелепин порушили питання про зсув Хрущева з усіх його посад.

Обговорення питання про зсув відбувалося в колах ЦК і Президії ще в перші місяці 1964 р. Розвитку цих настроїв і обговорень сприяв і той факт, що за дев'ять місяців 1964 р. Хрущев 135 днів провів у поїздках по різних краях і країнам. Є свідчення про те, що більш детально питання про зняття Хрущева обговорювався групою членів Президії і ЦК у вересні, коли вони проводили свою відпустку на півдні. Важливу роль у підготовці зсуву Хрущева грав Н. Г. Ігнатов. Він довгі роки працював секретарем ЦК КПРС. Однак, у Хрущева склалися з Ігнатовим погані відносини, і після XXII з'їзду останній утратив свої вищі посади. У 1962-64 р. Ігнатов був Головою Президії Верховної ради РСФСР. Він не володів на цій посаді ніякою реальною владою, але міг безперешкодно їздити по всій країні і допомагати створенню антихрущовського блоку.

Після від'їзду Хрущева на південь підготовка до його зсуву відбувався вже в Москві. У центрі обговорення знаходилися М. А. Суслов і А. Н. Шелепин. Вирішальне значення мало згоду з ними секретаря ЦК КПРС Л. И. Брежнєва і міністра оборони СРСР Р. Я. Маліновського. Це виключало можливість різного роду випадків. Президія ЦК зібрався вже тоді, коли більшість членів Президії і більшість членів ЦК КПРС висловлювалися за зсув Хрущева.

Ранком 13 Хрущев прийняв на своїй дачі міністра Франції Г. Палевского. Коли Хрущев мав намір запросити Палевского до обіду, у цей час його покликали до телефону. Дзвонив Брежнєв і передав, що в Москві зібралися члени ЦК і хочуть провести Пленум з обговоренням пропозицій Хрущева по сільському питанню. Хрущев виразив крайнє невдоволення. Опір Хрущева виявилося зломленим тільки тоді, коли Брежнєв сказав, що люди зібралися і Пленум буде обговорювати навмисні питання без його участі, якщо Хрущев не приїде.

Головував сам Хрущев, ніякої стенограми не велося. Обговорення велося бурхливо і різко, відверто, часом дуже грубо. У захист Хрущева виступав один Микоян, що заявив, що його діяльність – це великий політичний капітал партії, що вона не вправі так легко розтрачувати. Але Микояна ніхто не підтримав.

Переконати Хрущева “добровільно” піти у відставку не удалося, і засідання, що почалося довелося перервати пізно вночі для відпочинку.

В другій половині дня 14 жовтня в Кремлеві відкрився Пленум ЦК КПРС, члени якого вже заздалегідь прибутку в Москву з усіх кінців країни.

Засідання Пленуму відкрив Л. И. Брежнєв. Головував А. И. Микоян. Був присутній і Хрущев, що за час засідання не проронив ні слова. Доповідь на Пленумі зробив М. А. Суслов. Ця доповідь продовжувалася всего одна година. У ньому не містилося спроби проаналізувати діяльність Хрущева за 11 років, підвести чи підсумки зробити висновки. Це вкрай поверхневий документ, у якому усі зводилося головним чином до перерахування особистих чи недоліків “гріхів” Хрущева.

Хрущев, як сказав Суслов, загордився себе фахівцем у всіх областях: у сільському господарстві, дипломатії, науці, мистецтві – і усіх повчав. У ГДР він тримався, як в одній з областей СРСР, і учив німців господарювати. Багато матеріалів, підготовлені апаратом ЦК, Хрущев публікував під своїм ім'ям. Суслов заявив, що Хрущев так заплутав керування промисловістю, створивши держкомітети, совнархозы, що представляється дуже важким усе це розплутати. Промисловість зараз працює гірше, ніж при колишніх методах керування. Цей докір Хрущеву був справедливий, хоча було неправильним робити одного Хрущева відповідальним за погану роботу і за погане керування промисловістю.

Як заявив Суслов, Хрущев проводив неправильну політику ціноутворення. Підвищення цін на м'ясо, молочні продукти, деякі промтовари вдарило по матеріальному становищу робітників. Неправильну політику вів Хрущев і у відношенні тваринництва, у результаті чого було вирізано багато корів і скоротилося надходження м'яса.

Суслов був прав, обвинувачуючи Хрущева в помилковій політиці в області тваринництва. Але якщо підвищення цін на м'ясо і молочні продукти було помилковим, те чому нові ціни збереглися і після Пленуму?

Суслов покритикував і багато хто з аспектів сільськогосподарської політики Хрущева. Виступаючи проти пар, Хрущев знімав з роботи директорів совнархозов, що залишили у своїх господарствах чисті пари, не зважаючи на їх доводи. В останні роки Хрущев розгорнув нічим не справедливе настання на присадибне господарство колгоспників. Він навіть розпорядився зменшувати й урізати присадибні ділянки, що викликало роздратування в села, тому що відрізані ділянки нічим не засеивались.

Усі ці зауваження Суслова зовсім справедливі, і їх можна було б продовжити. У багатьох областях і районах особисте господарство колгоспників і робочих радгоспів деградувало до рівня більш низького, чим рівень 1953 р.

Наприкінці своєї доповіді Суслов сказав, що зсув Хрущева – прояв не слабості, а сміливості і сили, і це повинно послужити уроком на майбутнє. Рішення було прийнято одноголосно в наступній формулюванні: Н. С. Хрущев звільняється від своїх посад у зв'язку з похилим віком і станом здоров'я. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. И. Брежнєв.

8. Оцінка діяльності Н. С. Хрущева.

Багато хто говорять про реформи, проведених Хрущевим: “Жоден його крок не був зроблений досить твердо, жодного починання не було доведено до кінця... Найбільше реформи губило те, як саме вони проводилися і які обмежені – у порівнянні зі спаленілими надіями – результати давали”.

Суперечки ні, були непослідовність і неповнота в здійсненні реформ, адміністративні міри в їхньому поводженні. Але ряд реформ був проведений досить твердо, до кінця доведений і цілком виправдав надії, що покладалися на них.

Перелічую:

Ліквідація усіх видів таємних безсудних розправ, так званих “особливих нарад ” і т.п. При всій недосконалості нового судового законодавства, нового кримінального кодексу наша країна ставала правовою державою.

Пенсійна реформа. До її пенсії були настільки мізерні, що носили чисто символічний характер. Реформа пенсій поширювалася на десятки мільйонів чоловік і зробила для них можливим стерпне, хоча і скромне існування.

Житлова реформа. Масове житлове будівництво, розгорнуте при Хрущеве, зробило, принаймні для вступаючих у житлові кооперативи, доступним одержання квартир, та й ціни на кооперативи були тоді цілком помірними.

Чимало було проведено й інших потрібних реформ – цілком послідовно й ефективно.

При усіх своїх недоліках, непослідовності і т.д. Хрущев у цілому діяв в інтересах країни і народу. Він зробив дійсний подвиг, ризикуючи не тільки політичною кар'єрою, але і життям, коли він наважився на викриття Сталіна і реабілітацію мільйонів безневинних людей, живих і убитих. Адже він діяв у суцільному оточенні сталіністів. А іншого оточення тоді не було. Більш того, Хрущев і сам був з оточення Сталіна, і йому, Хрущеву, насамперед знадобилося перемогти сталініста в собі самому, що він і намагався робити, а вже потім бороти з іншими сталіністами, створюючи умови, без яких нинішнє відновлення не мало б ні можливостей, ні кадрів, ні традицій. Це був справжній лідер, що йде перед і прокладає шлях каравану судів.

Список літератури.

Хрущев Микита Сергійович; Спогаду. Обрані фрагменти. – М.: Вагрус 1997 р. – 511 с.

Микита Сергійович Хрущев: Матеріали до біографії / Сост. Ю. В. Аксютин. – М.: Политиздат. 1989 р. – 367 с.

Хрущев Микита Сергійович, про нього. Боффо Д. Історія Радянського Союзу – М. 1990 р. – 570 с.

Хрущев Микита Сергійович, про нього: Аджубей А. И. Ті десять років. – М. 1989 р. – 235 с.

Журнал N9 "Питання історії КПРС" И.В. Русинов, Москва, 1988р.

1