Махновський рух 1917-1921 років

Вступ

Українське суспільство в останнє десятиліття переживає період трансформації соціокультурних традицій, а виходить, і зміни, у першу чергу, ціннісних орієнтирів. Ми живемо в епоху "переоцінки цінностей", тому аналіз фундаментальних явищ соціального життя набуває сьогодні особливо актуальне звучання.

Одним із таких явищ соціального життя виступає анархія. У радянському суспільстві склалося негативне відношення до цього явища, що дотепер не переборено. Прихильники анархічного буття суспільства в літературі найчастіше виглядають принизливо. Проте, всупереч песимістичним прогнозам, анархізм як політичний рух існує і сьогодні в країнах Європи та Америки, а також в Україні та Росії.

Початок ХХ ст. – це пік розвитку у світі ідей анархії, спроби втілення їх у життя. В Україні є цьому яскравий приклад – Махновський рух. В історії це явище вважається феноменом, яке мало значний вплив на на розв’язку Громадянської війни та подальшого розвитку країни.

Актуальність досліджуваної теми в науковому плані визначається підвищеним інтересом останніх років до доби національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Значний, але суперечливий внесок махновського руху в її історію привернув до нього увагу дослідників. Історіографія махновського руху, маючи в своєму доробку грунтовні дослідження, разом з цим не позбулася тенденцій, однією з яких є реконструкція його ідеології, суспільного і військового устрою та впливу на ці процеси ідей анархізму. У зв’язку з цим на сьогодні існує потреба у створенні комплексного дослідження виділених проблем, які у своїй взаємодії дають змогу відтворити історичну картину внутрішнього життя та організації даного історичного явища. Об’єктивний аналіз даної проблеми науковцями дозволить помітно скоригувати позицію вітчизняної історичної науки щодо місця і значення махновського руху в історії України.

Іншим чинником актуальності теми дослідження є необхідність обов’язкового врахування нами історичного досвіду попередніх поколінь. Без вивчення ідеології махновського руху неможливо зрозуміти повний обсяг українського менталітету. Крім цього, досвід існування суспільного устрою та військової організації махновських повстанців може бути продуктивно використаний і зараз, коли в Україні остаточно формується політична система, точаться суперечки навколо питань місцевого самоврядування, землекористування, військової та освітньої реформ тощо.

Об’єкт дослідження є феномен махновського руху в період історії України з 1917 до 1921 років

Предмет дослідження є проблеми впливу ідеології анархізму на становлення та розвиток селянського повстанського руху Махновщини на Україні.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з березня 1917 до серпень 1921 року. Нижня межа відповідає створенню провідної політичної організації руху — Гуляйпільської групи анархо-комуністів, з 1919 р. — Гуляйпільського союзу анархістів. Верхня межа, серпень 1921 р,. як час ліквідації і самоліквідації переважної більшості махновських організацій та побіг Махна в Румунію.

Територіальні рамки дослідження визначаються сучасними кордонами Південно – Східної України – "батьківщини" військово-політичних осередків махновського руху. Є сенс виділення території Гуляйпільської республіки, до якої згідно з дореволюційним адміністративно-територіальним поділом можна віднести території п'яти повітів Катеринославської та Таврійської губерній: Олександрівського, Павлоградського, Маріупольського, Мелітопольського та Бердянського. Територія цих повітів повністю, або частково, входила до складу махновської республіки в 1918-1920 рр. Тут спостерігаються реальні прояви махновської внутрішньої політики.

Історіографічний огляд. Повстанський рух народу України у 1917-1921 рр та махновщина, як його невід'ємна складова частина, становлять з себе важливу проблему вітчизняної історіографії. Доробок вітчизняної історіографії махновського руху за хронологією умовно можна поділити на три періоди [31; 5].

Праці авторів першого періоду історіографії проблеми (20-ті — 30-ті рр.) відзначалися відвертою політичною спрямованістю і суб’єктивною оцінкою якості махновської ідеології, політичної та військової системи Гуляйпільської республіки. Автори відверто застосовували в своїх роботах метод приниження махновських досягнень, ставлячи собі за мету дискредитацію руху. Пріоритетними темами досліджень для радянських та емігрантських науковців були: критика махновської ідеології та вивчення партизанських методів військових дій, запроваджених Н.Махном. Серйозними дослідженнями цього періоду стали тільки праці М.Кубаніна, які базувалися на економічному аналізі особливостей махновського руху [35; 8].

Другий період історіографії махновського руху (40-і — кінець 80-х рр.) характеризується майже повним замовчуванням ролі махновського руху в новітній українській історії, що було пов’язано із загальними тенденціями розвитку історичної науки та суспільства в цілому[ 35; 9].

На теренах колишнього Радянського Союзу дослідницька увага до історії махновського руху відновлюється з початком "перебудови". Для третього періоду історіографії руху (кінець 80-х — до сьогодення) характерним є початок його неупередженого дослідження та плюралізм оцінок. Серед значної кількості реабілітованих історією імен була й постать Н.Махна. В.Волковинський першим звернувся до теми і, ввівши до історіографії багато невідомих раніше джерел, опублікував цілу низку праць, присвячених біографічним дослідженням постаті Н.Махна[ 22, 23].

Виважений нарис політичної історії махновського руху, насамперед його стосунків з більшовиками, на місцевому документальному матеріалі було створено В.Верстюком [21]. Разом з тим питання організації внутрішнього життя руху не були детально розглянуті в роботах цих науковців.

Сучасна історіографія махновського руху поступово поглиблюється, як правило в персональному і краєзнавчому аспектах. В останні роки особливо посилилися краєзнавчі дослідження махновського руху. До них можна віднести праці Т. Беспечного [20], О. Тимківа, Ю. Федорівського та Л. Яруцького [37]. Інформація з проблеми подається в їх роботах фрагментарно, без необхідної послідовності, часом автори свідомо ухиляються від зазначеної проблематики, і подають фактичний матеріал без належного наукового аналізу.

Паралельно науковому вивченню, йде процес висвітлення подій повстанської історії і в документально-художній літературі. Лише в останні роки побачили світ присвячені цій темі романи В. Ахинько, В. Воловика та В. Савельєва.

Відомими сучасними дослідниками повстанського руху Н. махна є молоді історики В. Чоп [34] та Т. Мармазова [30] . У своїх дослідженнях вони роблять глибокий історіографічний аналіз та вивчають всі напрями руху, постать Махна, визначають його значення.

Західна історіографія махновського руху виходить на належний науковий рівень з середини 70-х років. Першою в 1976 р. з'явилася праця американського історика М. Палія, в якій махновський рух трактувався як військовий самозахист українського селянства від руйнуючих його економічний базис заходів різних політичних режимів. Автор розглядає махновський рух як терористичну організацію, яка мала помітні українські риси, але уособлюючий її Н.Махно був нездатний виробити позитивну програму ні як національний діяч, ні як анархіст.

Вагомим доповненням до позиції М.Палія стала книга M. Mале. Підтримуючи висновки щодо махновців як представників національних сил, він, вперше в західній історіографії, звернув увагу на військовий, соціально-економічний та політичний аспекти руху, виявляючи співчуття до його ідеалів. Разом з цим, книга M.Mале проілюструвала слабкі місця західної історіографії. У першу чергу, це слабкість аргументації, що викликана обмеженою джерельною базою, побудованою в основному на мемуарах.

Спробу дослідження національного аспекту руху було здійснено Ф.Сисіним. Однак обмежений комплекс джерел привів автора до парадоксального висновку — "український анархізм" Н.Махна виник лише в еміграції, під впливом успіхів в Україні політики коренізації.

Суттєвим недоліком західної історіографії є її мізерні тиражі і недоступність для українського науковця. Комплекси західної та вітчизняної історіографії до сьогодні лишаються роз'єднаними, що болісно позначається на загальному фоні дослідження проблеми. Загалом, розробка визначених дослідницьких завдань мала в західній історіографії епізодичний характер [35; 11]

Отже, в оцінках ідеології махновського руху в історіографії проблеми склалися такі підходи: домінуючим фактором в махновській ідеології були бандитсько-погромницькі настрої (Д.Лебедь, А.Денікін); ідеологія руху була анархо-комуністичною (А.Тимощук) [33]; псевдоанархістською (М.Кубанін); становила перехідний етап до анархізму (П.Аршинов, В.Волін); була регіональним проявом загальноукраїнської ідеології "селянського анархізму" (І.Лисяк - Рудницький) [28]; "неокозацького анархізму" (Р. Пайпс); являла собою "запорізьку фракцію" національно-визвольного руху (В.Дубровський).

Дехто з дослідників вважає ідеологію махновського руху окремим варіантом анархізму, а саме: махновським анархізмом (О.Шубін) [36]; "анархо-патріотизмом" (В.Комін) [27]; "анархізмом дії" (В.Єрмаков). Сучасні дослідники В.Волковинський і В.Верстюк зводять сутність ідеології махновського руху до пошуків селянством "третього шляху" в революції.

Мета роботи полягає дослідженні впливу ідей анархізму на Махновський рух у 1917 – 1921 рр.

Мета конкретизується у наступних завданнях:

- визначити сутність ідей анархізму;

- проаналізувати ідейні погляди Нестора Махна;

- розглянути Махновщину як приклад анархізму на Україні у 1917- 1921 рр.

Джерельна база. За походженням джерела можна розподілити на три групи: матеріали центральних органів влади (донесення інформаційного відділу при ЦК КП(б)У, звіти начальників губернських "ЧК"), документи місцевих органів влади (звіти повітових і волосних ревкомів і рад) та власне махновські джерела. Особлива увага зосереджена на останній групі джерел, до складу яких входять листівки, військові документи та екземпляри махновської періодики, що збереглися.

Роботи політичних діячів та теоретиків анархізму. Праці головних теоретиків анархізму В. Годвіна, М. Штирнера, П. Ж. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна, Л. Толстого. Залучення цих праць необхідне для розуміння основних положень ідеології анархістів

Документальні джерела можна поділити на актові та статистичні. Актові представлені наказами, постановами тощо. До статистичних документів відноситься інформація місцевих органів влади про виявлені повстанські загони та облік амністованих махновців. Комплекс наративних джерел складається з двох груп. Перша — періодичні і пропагандистські видання 1917-1921 рр. Сюди можно віднести програмні документи руху (проект Декларації Революційної повстанської армії України, а також програмні заяви махновців) [1; 323]. Ці документи були розроблені Н. Махно та його соратниками по Гуляйпільскому Союзу анархістів в 1919 – 1920 рр. Газети махновців "Путь к свободе" [3; 205 - 222] та "Набат", яку видавла Конфедерація анархістських організацій України "Набат"

Другу групу наративних джерел складає мемуарна література. На сьогодні робота з системного пошуку і публікації джерел з історії махновського руху в Україні відбувається на низькому рівні. У 90-і роки було видрукувано лише дві збірки документів та матеріалів з махновської історії. Перша, "Нестор Иванович Махно: воспоминания, материалы и документы", укладена В.Верстюком, вийшла в Києві, у 1991 р. Другу "Н.Махно и махновское движение" склали на базі місцевих документів працівники Дніпропетровського архіву. В 2006 р. в Москві було видано збірник документів і матеріалів під назвою "Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921" під редакцією В. Данілова та Т. Шаніна. Матеріали історико-революційних збірок радянських часів теж дають цікавий, але безсистемний матеріал.

Мемуарна література компенсує певну обмеженість архівних документів. Неодноразово видрукувані спогади набувають подвійної якості, виступаючи одночасно як історичне джерело й історіографічна одиниця. Особливо це характерно для мемуарів безпосередніх учасників махновського руху. П. Аршинов, наставник Махна – анархіста, написав працю "История Махновского движения (1918 – 1920)" [14]; В. Белаш та його син А. Белаш були у найближчому оточенні "батька" і опублікували працю "Дороги Нестора Махно" [15]; В. Волін (Ейхенбаум) у 1955 р. видав англомовну працю "Неизвестная революция, 1917 – 1921".

Спогади самого Нестора Махно у трьох томах, які він опублікував в еміграції[16 - 19]. Але тут відзначимо, що вони відрізняються своєрідністю і суб'єктивністю. Це вимагає ретельного джерелознавчого їх аналізу та порівняння з іншими джерелами. Цікавою родзинкою до чоловічих спогадів та думок є щоденники дружини Махна – Галини Кузьменко, що містять сугубо фактичний матеріал і дають можливість проводити аналогії з подібними джерелами.

Методологія дослідження. У роботі використовуються принцип системності, що і дозволив уявити махновський рух як окрему систему й зробити аналіз. Принцип багатофакторності, який вимагає дослідження різного роду об’єктивних і суб’єктивних факторів, що впливали на розвиток збройних сил руху, а також принцип всебічності, що передбачає вивчення всіх сторін і зв’язків досліджуваного предмета.

Перелічені принципи застосовуються завдяки ряду методів: системно-структурному, історичному та логічному, методу періодизації та аналогії. Застосовані методи дозволили дослідити історичну картину життя махновського руху, а також тенденції його політичної, економічної та військової еволюції.

Практичне значення. Курсова робота певною мірою доповнить історію махновщини і громадянської війни у вигляді компіляції основних досліджень з проблеми. Матеріал представляє інтерес для вчителів, студентів, школярів та всіх, хто цікавиться історією махновщини та руху анархістів.

Структура роботи. Дослідження складається з вступу, двох розділів, висновків з проблеми та списку джерел та літератури. У першому розділі ми проведемо невеличкий екскурс в історію формування основних положень ідеології анархізму та її сутності для розуміння її основних засад, які мали безпосередній вплив на ватажка селян Н. Махна та його прибічників. У другому розділі ми розглянемо яким чином і які ідеї анархізму застосовувалися на практиці махновцями в період національно – демократичної революції.

Розділ 1. Сутність ідеології анархізму

В історичній науці та у суспільстві в цілому на сучасному етапі, нажаль, відсутнє комплексне розуміння такого гучного поняття як анархізм, який набуває тенденції прискореного розвитку у молодших колах суспільства. Ідеалом анархізму вважається діяльність Н. Махна та його прибічників. Можливо це є помилкою літератури з цієї проблеми. Тому що насправді навіть у людей, що беруться писати про анархістів, особливо про Махна, відсутня елементарна грамотність в питаннях теоретики анархізму. У підсумку сам рух має вигляд у таких роботах "бісової мари" [ 37; 8- 9].

Розмови про анархію є незвичними для нашого часу, але слово "анархія" лунає частіше, але в зовсім іншому вигляді, як його розуміли "батьки анархізму", які вели за собою великі маси суспільства. [37; 8- 9].

Багато чого розуміють під цим словом і безглуздий та безжальний бунт, суспільний хаос, і прагнення до безладу та насилля. Але це далеко від ідеалів суспільного руху, яке майже півстоліття збирає під своє чорне знам’я мільйони людей, не звертаючи увагу на агітацію ворогів. І не заради багатств чи кар’єри, а заради послідовності втілення в життя ідей.

Анархізм займає особливе місце в соціалістичному напрямі політичної та правової думки. Анархізм - ідеологія, яка вже у своїй назві стверджує власну суть - бездержавний лад. Для прихильників цього напряму, так само як і для прихильників лібералізму, найвищою цінністю є свобода, проте така свобода розуміється анархізмом інакше, ніж лібералізмом. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки - і це, власне, робить анархізм напрямом соціалістичної думки - за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв'язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Своєрідним гаслом анархізму є: "Ані Бога, ані пана" [26; 35].

Анархізм проповідуває звільнення суспільства і кожної окремої особи через ліквідацію у процесі анархістської революції державної організації. Анархісти, незалежно від напряму, до якого вони належать, беззастережно сприймають ідею, що засадничим злом, яке деформує суспільство, нормальні суспільні відносини, є держава. Існування держави породжує класову боротьбу, конкурентну боротьбу між окремими особистостями, в результаті чого збагачуються одні і злидарюють інші. Корені анархізму його творці вбачали в додержавній формі існування суспільства, ідеології деяких релігійних сект періоду Середньовіччя і Реформації, а також в окремих аспектах теорії природничого права та договірної теорії XVІІ та XVІІІ ст.

Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XІX ст. На відміну від марксизму, анархізм відкидав ідею держави диктатури пролетаріату, проте, на противагу йому, головну надію в зміні суспільного ладу покладав не на революційний рух усього пролетаріату на чолі з комуністичною партією, а на індивідуальний терор [26; 38]. Жертвами анархізму стало чимало політичних та державних діячів.

Ідея ліквідації держави в анархізмі тісно пов'язана з поняттям абсолютної свободи особи. На переконання анархістів, саме існування держави виключає можливість існування свободи індивіда, тому для її забезпечення необхідно знищити державу. Тому, на відміну від марксистів, анархісти вважали необхідним найперше знищити цілком і повністю державу, а вже наслідком цього буде ліквідація капіталу, приватної власності тощо. Отже, якщо марксисти стверджували, що у процесі соціалістичної революції на зміну буржуазній державі прийде держава диктатури пролетаріату, то анархісти заявляли, що у процесі анархістської революції буде знищено буржуазну державу без заміни її будь-якою іншою формою держави. Щодо ставлення до права власності, то в анархізмі можна виділити три головні напрями: анархоіндивідуалізм, основоположником якого був Прудон, анархоколективізм М.Бакуніна та анархокомунізм П.Кропоткіна.

П'єр Жозеф Прудон (1809-1865) - творець анархізму як окремого напряму політичної та правової думки XІX ст. і основоположник такого напряму в анархізмі, як індивідуалістичний анархізм, або анархоіндивідуалізм. Він обстоював такий суспільний лад, який базується на взаємній співпраці членів суспільства, з гарантованою автономією людської особистості. Прудон, як він підкреслював, визнає "третю форму суспільства", тобто синтез спільності і власності, заперечуючи, таким чином, і капіталістичне, і комуністичне суспільство. Під цим оглядом він критикував систему парламентаризму, яка, на його думку, мала низку недоліків.

Свободу мислитель розумів, з одного боку, як вроджену властивість людської природи, з іншого - як постійну мету розвитку людини. Забезпечення свободи є тим чинником, який пов'язує особу та суспільство. Тому свобода, яку розуміють, як засіб ізоляції особи, як межу, що розділяє людину і суспільство, є запереченням свободи. Враховуючи це, Прудон, в цілому критично ставлячись до права приватної власності, визнає її важливою складовою індивідуальної свободи. Свобода полягає у її взаємному забезпеченні та дотриманні індивідами. Тому, за Прудоном, анархія - це не абсолютна свобода діяльності - вона означає почуття нерозривного зв'язку власної свободи зі свободою інших [37; 15].

Для Прудона анархія не була якимось безвладдям, тобто ліквідація державного механізму, який стояв над суспільством, не повинна була призводити до свавілля та знищення права. Під цим оглядом важливою є висунута Прудоном ідея федерації. Федерація, на його думку, повинна складатися із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов'язаних між собою взаємовигідними і рівноправними договірними відносинами.

Михайло Бакунін (1814-1876) - основоположник нового напряму анархізму - колективістського анархізму, або анархоколективізму. Визначальний вплив на формування бакунінської концепції мали філософія Геґеля, згодом - доктрина Прудона та марксизм.

Свої погляди на державу і право, власну концепцію анархізму Бакунін виклав у працях "Бог і держава" (1871) та "Держава і анархія" (1873). На початку 60-х років він формує власну концепцію, основами якої були абсолютна свобода особи, антиінтелектуалізм, а також основана на традиції російської общини колективна власність.

Ідея свободи у творчості Бакуніна формується у процесі полеміки з іншим ідеологом анархізму - Максом Штірнером, який вважав, що особа може бути вільною тільки на засаді протиставляння себе суспільству та державі. Суспільство не дає змоги досягнути людині повної свободи. На думку Бакуніна, суспільство становить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушується державою, тому досягнення повної свободи і повної автономії особи можливе тільки шляхом ліквідації держави. Штучні інституції, створені державою незалежно від її форми, у кінцевому підсумку завжди спричинюють порушення або знищення свободи особи. Мислитель підкреслював принципову відмінність між становищем особи у суспільстві та в державі. У державі панує право, у суспільстві - традиція та звичай, і взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому форма держави не має принципового значення.

Говорячи про державу, мислитель підкреслював, що "жодна держава - навіть в найбільш демократичній формі, навіть якщо б це була найчервоніша політична республіка, народна республіка, все одно влада буде псевдонародною, бо тільки така влада можлива під фальшивим гаслом народного представництва - не буде спроможна дати народові того, що йому потрібно, а саме: змоги вільно організуватися знизу доверху в ім'я власних інтересів. Кожна держава, навіть найбільш демократична і республіканська, навіть псевдонародна держава, видумана паном Марксом, за суттю своєю є нічим іншим, як апаратом, за допомогою якого керує масами привілейована меншість, яка нібито краще розуміє інтереси народу, ніж сам народ" [37; 17]. Тому для народу не залишається нічого іншого, як знищити державу шляхом анархістської революції.

Розглядаючи перспективи майбутнього людського суспільства, Бакунін особливу увагу приділяє проблемі колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, він намагається окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективами. Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямом суспільної організації, але й стає чи не найвищою моральною якістю, яка регулює життя як індивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, які однаково користуються всіма необхідними матеріальними благами, так само як і з найбільшого добра всіх, чим є свобода. У такій ситуації людина як найбільш індивідуалістична і, одночасно, найбільш суспільна істота досягає апогею свого розвитку, гармонійно пов'язаного з розвитком колективу.

Петро Кропоткін (1841-1921) - російський князь, який під впливом Бакуніна зблизився з народовольцями, за що був ув'язнений російською владою. Його погляди викладені у працях "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902).

Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті "тримати у покорі інших та примушувати їх на себе працювати". Закони, які діяли у державі і регулювали суспільне життя, він вважав винятково новочасними утвореннями, підкреслюючи, що людство сторіччями існувало без писаного законодавства і відносини між людьми регулювалися лише звичаями і традиціями.

На підставі вчення Дарвіна про взаємодопомогу у тваринному світі він обгрунтував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний біосоціологічний закон. Внаслідок дії цього закону людство, на думку Кропоткіна, не потребує держави з її регулюючою функцією, тому необхідно ліквідувати державну владу. Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціації вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалюватися на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягнути такого суспільства можна через анархістську революцію. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але й особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип –"кожному за потребами" [26; 39].

Саме завдяки П. Кропоткіну ідеї анархізму стали популярними і стрімко розповсюджувалися в Росії. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угрупувань. Різноманітні анархістські організації і групи, котрі у великій кількості з’явилися під час революції 1905-1907 років, протягом наступного десятиліття були розгромлені царською "охранкою" або пішли у глибоке підпілля. Лише після лютневої революції 1917 року і амністії політув’язнених спостерігається певний підйом анархістської активності у революційній Росії.

На території України поширилися переважно російські ідеологічні течії анархізму: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм тощо. Жодна із цих течій не мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії [8, с. 42]. Лише на межі ХІХ – ХХ століть почалося організаційне оформлення анархізму в Україні [24; 31].

На початку ХХ століття виникають організації, котрі розвивали ідеологію анархізму. Серед них "Союз бідних хліборобів" – один із ідейних попередників махновського руху. Деякі ідеї "Союзу" лягли в основу махновської ідеології.

У період першої російської революції 1905-1907 років спостерігалася досить значна активізація анархістів в Україні. Однак унаслідок культивування анархізму переважно в русифікованих містах його ідеологічний характер залишався проросійським. Відтак він, по суті, був позбавлений належного зв'язку з українськими суспільно-політичними традиціями.

Центрами анархістського руху під час революції 1917 – 1921 рр. були спочатку Петроград і Кронштадт, а потім Москва і Україна (де діяла Конфедерація анархістів України "Набат", котра, у свою чергу була тісно пов’язана з повстанською армією Н. Махно). Потужний анархістський партизанський рух був також у Сибіру. Виникло кілька анархістських видавництв. Активно працювала ціла плеяда талановитих і оригінальних анархістських теоретиків, серед котрих можна назвати А. Борового, Д. Новомирського, В. Воліна, Г. Максимова та інших.

Ідеї анархізму набували швидкого розповсюдження і в народних низах. Але на відміно від видатних теоретиків та членів організацій анархізму, народні маси, особливо селянські, мали власне розуміння цього ладу. На їхній погляд, анархізм – це, по-перше, вільне життя та незалежність людини; по-друге, вільне, безвладне суспільство, свобода, рівність, солідарність в житті сочленів; по-третє, що являється незмінним в анархізмі – це його природна сутність, котра має відбиття в запереченні будь-яких ланцюгів, будь-якого пригноблення людини. Замість ланцюгів і рабства, які панують над життям людини, анархізм сіє свободу й безмежне право на неї людини [26;40].

Отже, розглянувши перший розділ, ми можемо зробити наступні висновки. Анархізм займає особливе місце в соціалістичному напрямі політичної та правової думки. Анархізм - ідеологія, яка пропагує бездержавний лад. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв'язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XІX ст.

Щодо ставлення до права власності, то в анархізмі можна виділити три головні напрями: анархоіндивідуалізм, основоположником якого був Прудон, анархоколективізм М.Бакуніна та анархокомунізм П.Кропоткіна. Саме завдяки П. Кропоткіну ідеї анархізму стали популярними і стрімко розповсюджувалися в Росії. Рух анархістів у Росії ніколи не був єдиним і діяв у вигляді багатьох течій та угрупувань. На межі ХІХ – ХХ століть почалося організаційне оформлення анархізму в Україні. Ідеї анархізму набували швидкого розповсюдження і в народних низах. Але на відміно від видатних теоретиків та членів організацій анархізму, народні маси, особливо селянські, мали власне розуміння цього ладу.

Втіленням більшості їхніх ідей стало найбільш неординарне явище в історії Національно – демократичної революції – Махновський рух, що зібрав під свої знамена великі селянські маси Півдня України, надав їм повстанського забарвлення і поглинув його у вир революційних подій, боротьби за світле "вільне" майбутнє та анархічний лад, який у тіні між владних війн ставав все привабливішим і бажанішим.

Розділ 2. Махновщина як приклад анархізму на Україні у 1917 – 1921 рр.

Зародження та діяльність Махновського руху нерозривно пов’язане з ім'ям його організатора, ідейного надихателя, яскравої та одіозної особистості – Нестора Івановича Махна. Тому є сенс почати розгляд проблеми зі становлення ідейних поглядів ватажка селянських мас.

Н. Махно народився 27 жовтня 1889 року й виріс у селі Гуляй Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії у бідній селянській родині. Ще з юнацьких років у нього почав формуватися характер бунтаря, який помічали всі односельці. Хлопчик сповна відчув на собі тяготи експлуатації і приниження панів. До них він рано відчув почуття ненависті, але мстився як міг [22; 10].

До шістнадцяти років хлопець не стикався з політичним світом. Його революційні і соціальні погляди складалися у невеликому колу односельців, так само пролетарів – селян, як він. Перша російська революція за лічені дні змінила життя провінційного Гуляйполя. Енергійний Нестор прагне діяльності, він не залишився осторонь жадібно вслухувався в розмови односельців, впитував все підряд без якісного аналізу діаметрально протилежні міркування й думки, вірив різним неймовірним чуткам, які розповзалися по Гуляй Полю.

Незабаром, у Гуляй Поле розгорнула діяльність група анархістів – комуністів "Союз бідних хліборобів" на чолі з братами Семенютами і В. Антоні. Діяла вона із 5 вересня 1906 року у 9 липня 1908 року. За спогадами Антоні, члени організації читали будь-яку літературу, де зустрічалися слова "революція" і "соціалізм", погано розуміючи анархізм у трактуванні П. Ж. Прудона, М. А. Бакуніна, П. А. Кропоткіна. Головною їх метою були експропріації, "безмотивні" розправи з поліцією, і чиновниками в селі. Селянство асоціювало здеформований ними анархізм з колишньою запорізькою вольницею [15; 29].

Юний бунтар Махно не забарився зі вступом до народних "месників" і брав участь у всіх акціях Союзу. У протоколах слідчих неодноразово фігурував як кримінальний злочинець. 26 серпня 1908 р. Махно був заарештований і приречений на каторгу в московській Бутирці.

Мука у неволі, власне, була єдиною школою, де Махно почерпнув історичні і політичні знання які послужили йому величезною підмогою у його революційній діяльності. Саме тут доля звела його з П. Аршиновим, анархістом з Набату, який став його наставником в цій сфері, пояснив йому ідеологію Кропоткіна. Махно став називати себе захисником селян мріє повернутися до рідного Гуляйполя й завоювати славу О. Пугачова [14; 8].

Лютнева революція дала амністію в’язням Бутирки. Повернувшись додому, Махно одразу ж починає бурхливу діяльність. Він сколотив з колишніх експропріаторів і прагнувших революції молоді загін "Чорна гвардия".6 Погляди Махна та його групи анархо – комуністів цей час ще розпливчасті. Сам лідер руху недоотримав систематичного освіти – як анархістського, тай загальної. Анархістську теорію він теж знав в переказах А. Семенюти і П. Аршинова. Група анархо – комуністів перебував під загальним на той час впливом ідей П. А. Кропоткіна, витлумачених вкрай абстрактно і спрощено [23;35]. Втім, слабке знання ідей Кропоткіна полегшило Махна самостійний ідейний пошук і освоєння, в кінцевому підсумку, залучило його до власного системі поглядів.

Перемогу Жовтневої революції Махна сприйняв прихильно, як і переважна більшість селян, інтереси яких він захищав. Саме тоді й вів боротьбу з прибічниками Центральної Ради, у якій побачив серйозного суперника. Наприкінці 1917 року співпрацював із відомої анархісткою М. Никифоровою, яка на чолі свого загону громила місцеві органи виконавчої влади, наводила "порядок" на власний розсуд. Якщо Аршинов підніс Махно уроки теорії анархізму, то Никифорова практичного втілять у життя за умов революції та громадянської війни. Махна брав участь у роззброєнні козаків, що повертаються із фронту на Дон, де концентрувалися сили контрреволюції під керівництвом отамана Коледіна і тоді перебував у союзі із Радянською владою. Спочатку 1918 року Махна запросив одного з командирів червоних військ, що боролися з контрреволюцією на півдні А. Беленкевича в Гуляйполе. Розповівши про стан справ у Гуляйполі, Махно схилив його за свій бік. Той далі заявив, що "Гуляйполе – це маленький червоний Петроград" [38;67].

Один із сучасників "батьки" стверджував у своїх спогадах, що тоді, у 1917 році, в Гуляйполі утворилася досить своєрідна "анархічна комуна". Але чи було це реальним втіленням анархічних ідей у життя, питання доволі спірне. Так, Махно, виступаючи перед односельцями, закликав їх негайно приступити до будівництва нового життя на анархічних, безвладних засадах. Чимало земляків Нестора Івановича і справді повірили в те, що "безвладна" політична програма Махна буде втілена у життя. Але спираючись на наступні факти, можна говорити про те, що в Гуляйполі виникло аж ніяк не безвладдя [25; 19].

Насамперед, Гуляйпільських анархістів відрізняв від основних анархістів селянський прагматизм. Виступаючи проти самого принципу державності, вони повели запеклу боротьбу проти влади. Але у той же час ім вдалося створити керовану анархістами селянську раду, яка паралізувала орган Тимчасового уряду – Громадський комітет, захопила усі його секції і перетворилася на вищий орган влади у районі – Гуляйпільську Рада.

Згодом утворився Гуляйпільський земельний комітет, а пізніше — Комітет захисту революції, які з самого початку почали функціонувати саме як органи нової, революційної влади. У серпні 1917 року Земельний комітет оголосив ліквідованим поміщицько-куркульське землеволодіння і відібрав у поміщиків і багатих селян документи, що підтверджували їх права на земельну власність. Він же пізніше організував зрівняльний поділ барської землі серед селян і декілька "вільних комун" на ній.

Тим часом Гуляйпільська рада почала активне втурчання у виробничі стосунки робітників і місцевих капіталістів, наказавши останнім суттєво збільшити заробітну плату пролетарям і покращити загальні умови праці на підприємствах Гуляйполя [7;44]. Крім того, Гуляйпільська рада прийняла рішення обкласти місцеву буржуазію великими податками, які з них регулярно стягувалися. У тривожні дні заколоту генерала Корнілова (кінець серпня 1917 року) досить активно діяв і Комітет захисту революції, члени якого переслідували і роззброювали капіталістів та контрреволюційно настроєних офіцерів. З селянської молоді Гуляйполя формувалися загони так званої Чорної гвардії, яка, незважаючи на досить невисокий військовий рівень, стала збройною опорою нових, революційних порядків у Гуляйполі.

Система влади спиралася на розгалужену мережу масових організацій, які підтримували політику Махна – профспілки, заводські комітети, комітет наймитів, сходи – зборів [9;41]. Останні виглядали як свого роду діючий референдум, який дозволяв населенню тримати під наглядом своїх анархістських лідерів. Сходи зборів були базою формування Ради, котрий за ініціативи Махна обирався за принципом делегування. Делегати посилалися до ради від щодо компактних груп населення, що полегшувало їх зв'язку з виборцями

Слід додати головне, що тоді Н.Махно працював головою цих та деяких інших органів влади в Гуляйполі та Олександрівську, порушивши цим самим неписане правило борців за безвладний лад про те, що справжній анархіст не має права працювати у різних владних структурах. Показово, що суперечливість свого становища прекрасно усвідомлював сам Махно, і саме через те звернувся за відповідною консультацією до одного з відомих анархістських керівників. Однак "колега" порекомендував Нестору Івановичу "піти у владу", чим, звичайно, штовхнув його аж ніяк не на анархістську стезю.

З цих та інших подібних фактів стає цілком зрозумілим, що "маленький червоний Петроград" аж ніяк не був "анархічною комуною". За усіма своїми ознаками то була хоча і маленька, але все ж таки держава [25; 21].

Наприкінці квітня 1918 року влада Махна та його прибічників у Гуляйполі була тимчасово скинута австро-німецькими окупантами і загонами Центральної Ради. Сам Нестор Іванович змушений був шукати порятунку у більшовицькій Росії. Однак на початку липня 1918 року Махно нелегально повернувся на батьківщину і написав гуляйпільцям листа, в якому пропонував їм піднятися на боротьбу проти режиму гетьмана Павла Скоропадського і створити анархічний лад, в якому не було б місця ніяким чиновникам та адміністраторам, включаючи й більшовицьких.

Однак вже у жовтні 1918 року, коли його повстанці звільнили від австрійців і гетьманців Гуляйполе, Махно призначив там Військово-революційну раду і сповістив телеграфом про те, що у його рідному селі "відновлюється Радянська влада". Пізніше, у грудні 1918 року, махновці вибили петлюрівські війська з Катеринославу і створили тут центральний орган нової влади Катеринославської губернії — Ревком, а сам Нестор Іванович обійняв у ньому досить важливу посаду головнокомандуючого Народно-революційної армії Катеринославського району. Ставши фактичним головою революційної Катеринославщини, Махно написав і оприлюднив досить суворий наказ проти грабунків і грабіжників і сам перший виконав його, власноручно розстрілявши кількох заарештованих злочинців[6; 52].

Досить важко сказати, де у таких типово владних діях "батько" бачив анархію. Досить характерний факт мав місце у лютому 1919р., приєднавшись зі своїми загонами до наступаючої Червоної армії, Махно заявив про те, що він. взагалі перестав бути анархістом і всі сили віддасть справі зміцнення в Україні Радянської влади[33; 45].

На початок 1919 р. вплив Махновщини розповсюджувався на Катеринославську губернію з центром у Гуляйполі Олександрійського повіту. Крім цього, діяльність Н.Махна охоплювала Херсонську і Миколаївську губернії [5; 150]. Лівобережна Україна на той час як головний регіон діяльності Н.Махна зазнавала тиску з різних боків. З одного боку – уряд Директорії, а з другого – Військові сили півдня Росії А .Денікіна, радянська влада та її авангард Червона армія. Порядки, що виникали тут, являли собою реальну альтернативу як більшовицькій, так і денікінській владам — послідовно захищалися інтереси трудящих селян. Але знову ж таки постає гостре питання чи були ці порядки анархістськими. Адже досить швидко тут виникли цілком конкретні органи законодавчої влади, які представляли інтереси переважної більшості населення півдня України. Такими органами по суті стали з’їзди революційних селян і повстанців, гарячим прибічником яких був сам Нестор Іванович (взагалі з січня по листопад 1919 року відбулися 4 таких з’їзди) [10 – 12; 68 - 90].

Треба зазначити, що делегати повстансько-селянських форумів приймали конкретні рішення, що стосувалися багатьох сфер суспільного життя, — зокрема, про рішучу боротьбу з білогвардійською і петлюрівською контрреволюцією, про заміну більшовицької продрозкладки рівноправним товарообміном між містом і селом, про недоцільність створення радгоспів і необхідність зрівняльного поділу поміщицької землі, про ліквідацію монополії Комуністичної партії на владу, про припинення сваволі чекістських загонів і про відправку їх на денікінський фронт і т.д. Віктор Білаш, активний учасник махновщини і одночасно її кращий мемуарист, згадував: до рішення своїх з’їздів махновці ставилися досить серйозно і всіляко намагалися втілити їх в життя [15;267].

Немає сумніву, що навіть щирий прибічник анархізму не знайшов би у таких порядках ніякої "матінки-анархії". Навпаки, всюди різні виконавчі органи влади (від Гуляйпільської ради до штабу "батьки" Махна) пунктуально проводили у життя рішення влади законодавчої — повстансько-селянських з’їздів [24; 36].

Цей факт можна пояснити особливостями політичної програми Махновського руху.

По-перше, це програма не політичної партії, а конгломерату кількох лівих угруповань, що наклало помітний відбиток на форму і зміст програмних документів, надавши їм синтетичного характеру. Класична анархо-комуністична теорія, якої дотримувалися лідери руху, виявилася невідповідною умовам оточуючої дійсності і першочерговим завданням махновського руху, з самого початку його існування, стала потреба суворого реформування анархістської доктрини [36; 22].

По-друге, махновський рух не мав мирного проміжку часу на витворення власної політичної програми. Вже ставши значною військово-політичною силою, він повинен був усвідомити своє призначення в історії. Говорити про факт появи цілісної програми можна з жовтня 1919 р., коли було обнародовано Декларацію РПАУ(м) [36; 24].

Самостійний ідейний пошук врешті-решт виробив у Н.Махна власну систему поглядів. При цьому вплив на нього найближчого оточення і "міських" анархістів, можна вважати мінімальним, за небагатьма винятками.

Н.Махно дійшов висновку, що реальним продовженням революції буде її розвиток у державницькій формі. Вихід із ситуації він вбачав у збереженні тенденцій "соціальної" (анархістської) революції в межах територіально значного й суверенного району, який і належало створити. До того ж ідея "вільного району" не суперечила вченню П.Кропоткіна про реальну федерацію держав колишньої Російської імперії і про дрібні держави як політичну форму, що передує анархічному устрою [17;98].

Тому не здається дивним, коли махновським загонам вдалося відбити у денікінської армії досить значну територію на півдні, головним органом влади у проголошеній Гуляйпільській республіці стала Реввійськрада Революційної повстанської армії (такою стала її офіційна назва), яка поєднувала в собі характерні ознаки як виконавчої, так і законодавчої влади: вона і приймала рішення з важливих питань життя, вона ж і створювала спеціальні органи — комісії — для їх практичної реалізації. З усіх комісій, створених тоді махновською Реввійськрадою, найважливішими були: фінансова, податкова, санітарно-медична, культурно-просвітницька, комісія з допомоги незаможним верствам міст і комісія з питань забезпечення повстанської армії.

Іншим принципом політичної стратегії махновського руху, починаючи з 1919 р., стала платформа "єдиного революційного фронту", союз "радянських" партій [4;45]. Проте співробітництво з іншими соціалістами повинно було бути рівноправним.

Політичним ідеалом руху, затвердженим у Декларації РПАУ(м), виступало суспільство, де на зміну примусовій державній владі приходила система суспільної влади, яка мала зупинити побудову нової бюрократичної системи з притаманною їй ієрархією влад. Анархо-махновці намагалися подібними заходами побороти соціальний утопізм загальної анархічної доктрини. Влада, що базується на місцевому самоврядуванні і виростає з нього знизу вгору через з'їзди Рад, — головний принцип концепції махновського "вільного радянського ладу" [18;34].

Головною причиною підтримки українським селянством ідеології анархізму була її гнучкість. Політики ворогуючих між собою політичних режимів не задовольняли стихійних вимог селянства, в той час як анархізм виступав за їх негайну реалізацію, дозволяв повністю втиснути їх у свою доктрину, забезпечував народним низам ініціативу суспільних перетворень [32;236].

Продовжуючи втілення програми у життя у республіці махновців навесні 1919 р. з’являються й карні органи руху, що уособлювалися відділами армійської контррозвідки. Восени 1919 р. вони вже контролювали практично всю територію махновської республіки. У 1920 р. з апарату контррозвідки було виділено спеціальну Комісію протимахновських справ.

На місцях владу ділили між собою місцеві ради та призначені військовою владою коменданти. Останні повинні були контролювати правопорядок і пересування населення по району [11;251]. Місцеві ради повинні були постійно звітувати про свою роботу і взагалі радитися зі сходами місцевого населення, що представляли собою своєрідну форму референдуму.

Встановлений в межах Гуляйпільської республіки політичний режим можна вважати обмежено демократичним. У рамках махновської політичної системи діяли осередки есерівських партій різного спрямування, а також більшовиків та меншовиків. Проте провідними елементами політичної системи були організації анархістів: Гуляйпільський союз анархістів та конфедерація "Набат". Політичні організації та головні органи влади махновського руху спиралися у своїй діяльності на мережу друкованих органів. Загалом в 1919-1920 рр. в махновському районі виходило 11 періодичних видань [3;205 - 222].

У періоди партизанської війни змінювалася і владна структура руху. На зміну обмеженому демократизмові приходив авторитарний режим. Прерогативи вищої влади перебирала на себе Рада революційних повстанців України (РРПУ), що мала олігархічний характер і складалася з визнаних повстанських лідерів. Усі керівні органи концентрувалися в складі однієї з маневрових груп армії, що отримала прізвисько — "республіка на тачанках" [33;46].

Усі місцеві органи влади конспірувалися, створюючи в районі ситуацію двовладдя. Враховуючи подібний стан справ, анархізм перетворювався для населення махновської республіки на недосяжний соціальний ідеал [25;38].

Махновські новації втілювалися і в судочинстві, запровадженням практики "народних" судів і руйнації тюремних будівель, що мали явно суперечливий характер. Невдачею можна вважати спроби вирішення робітничого питання, де використовувалися ідеї анархо-синдикалізму. Перехід підприємств у власність профспілок не викликав будь-якого пожвавлення виробництва і покращення відносин міських робітників з повстанцями [38;285].

Проте при оцінюванні досягнутого рухом рівня здійснення власної позитивної програми треба враховувати ту обставину, що майже в кожній галузі суспільного життя махновцям доводилося починати практично з нуля. За 2-3 роки було зроблено дуже багато, хоча пункти політичної програми і не були виконані в повному обсязі. Наявний рівень розвитку руху говорить про тенденцію його політичного виживання. Як історичне явище, рух намагався забезпечити умови свого подальшого політичного буття.

Як найкраще в цьому руху допомогала військова організація. Розвиток махновської військової машини виявився повнішим за інші структурні елементи руху. У час, коли несприятливі історичні обставини гальмували їх розвиток, військова організація продовжувала вдосконалюватися. У ході цього процесу, пройшовши шлях від примітивного народного ополчення до однієї з найбоєздатніших армій тієї доби, збройні сили махновського руху сім разів змінювали свою назву, доки у вересні 1919 р. не самоназвалися Революційною повстанською армією України (махновців) [1;323].

Організаційна структура РПАУ(м) принципово змінювалася в залежності від того, в якому стані знаходилися її підрозділи — регулярному чи партизанському. Можливість швидкого переходу від одного стану до іншого стала надзвичайно ефективним прийомом збереження збройних сил руху. Автором регулярної структури РПАУ(м) став начальник її штабу — В.Білаш, автором партизанської структури — Н.Махно[21;229].

Але нам добре відомо, що однією з головних ознак держави є саме наявність регулярної армії. По- анархістські повністю відкидаючи її як орган "класового гноблення трудящих мас" і одночасно визнаючи необхідність існування за часів громадянської війни конкретної збройної сили, Махно і махновці вирішили її будувати на інших засадах. Саме їм, на думку Нестора Івановича, і відповідала так звана добровільно-зрівняльна мобілізація, яку штаб "батька" оголошував двічі — у квітні й у листопаді 1919 року. [8;111]. Але на ділі такі мобілізації нічим не відрізнялися від більшовицьких. Служити треба було всім, крім хворих та дуже старих людей. А за свідоме дезертирство з махновських збройних сил підлягали смертній карі. У грудні 1919 року махновська Реввійськрада навіть створила спеціальний кінний загін, який вистежував і затримував дезертирів.

Повстанська армія з часом набула чіткої організаційної структури, поділяючись на корпуси, бригади, полки, батальйони, роти й інші військові одиниці, на чолі кожної з яких стояли командири, що несли повну відповідальність за своїх бійців. Сучасники вважали, що в організаційному плані армія Махна була дуже схожа на більшовицьку Червону армію, в якій "батько" свого часу служив, і принципи побудови якої явно в неї запозичив [15;364].

Що ж стосується мародерства, пияцтва та грабіжництва махновців, то сам Нестор Іванович і його командири рішуче карали їх, практикуючи для цього розстріл на місті. Повстанська армія представляла собою добре навчене, якісне в бойовому відношенні і досить чисельне (15-35 тис.) військо, очолюване талановитим полководцем РПАУ(м). Так і залишилася нерозгромленою, програвши свою війну не на бойовому полі, а через повне виснаження економічних та людських ресурсів району.

Отже, з вище сказаного можна подумати, що Гуляйпільська республіка не була втіленням анархічних ідеалів, а все більше походила на нове державницьке утворення з власною системою влади і політичною програмою. Така явна суперечність між досить частими анархістськими деклараціями махновських керівників і їх яскравим тяжінням до державних форм життя з часом почала різко впадати у вічі [24;39].

На останньому з’їзді селян і повстанців, який відбувся у листопаді 1919 року, один досить розумний селянин явно збентежив "батька" і його воєначальників нестандартним, але, по суті, цілком правильним питанням: "Ось ви кажете, що ведете боротьбу проти всякої влади... А хто ж ви самі такі? Хіба — не влада?" [20;124].

Пізніше, в 1920 році, в повстанській пресі з’явилась досить показова стаття, в якій було відверто сказано — махновський рух не є анархістським, а його учасники-селяни не є анархістами. Щоправда, автори цього матеріалу, на жаль, чітко не визначили той тип суспільства, який збиралися насправді побудувати "анархістські" керівники. Проте минув час, і відповідь на це питання дав сам Нестор Іванович Махно. Він сам, своїми ж власними руками скинув з себе маску анархіста, з’явившись перед своїми командирами у досить незвичній для них ролі прибічника Української радянської держави.[28;487].

Це сталося у квітні 1921 року, коли під ударами більшовицьких військ махновщина вже перебувала у занепаді. Не дивлячись на активну участь махновців у Кримській операції проти Збройних Сил Півдня Росії М.Фрунзе видав наказ по арміях фронту: "У зв’язку з ліквідацією Врангеля необхідно в найкоротший термін очистити територію України від бандитських зграй". Червоне командування кинуло проти Махно кращі з’єднання 1-ї Кінної армії С.Будьонного [13;162].

Махновський рух, котрий свого досягнув апогею у 1919-1920р., поступово пішов на спад і в силу об’єктивних умов, після оголошення так званої "нової економічної політики". Соціальна база руху стала різко звужуватися після того, як більшовики скасували "продрозверстку" і дозволили селянам продавати залишки хліба на ринку.

Одного разу Нестор Іванович повідомив соратників про те, що написав чергову декларацію махновського руху. Незабаром він прочитав своїм бойовим друзям її текст, де вже фігурували необхідні з точки зору Махна Всеукраїнський з’їзд рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет й інші органи центральної та місцевої влад, участь у виборах до яких мали взяти представники усіх лівих партій. Але якщо "батько" серйозно розраховував на схвалення декларації з боку соратників, то він жорстоко прорахувався. У відповідь вони піддали його досить суворій (і до того ж — цілком справедливій) критиці за відхід від "священних принципів анархізму" [29;72].

Можливо, це походить на суто випадковий крок з боку Махна. Але на думку деяких дослідників, це не було випадковістю, а суто закономірним, і в останній декларації махновського руху Нестор Іванович просто набагато ясніше і впевненіше сказав про те, до чого він схилявся вже досить тривалий час. "Анархічний експеримент" Нестора Махна і махновців був насправді спробою створення в Україні своєрідної махновсько-селянської держави [25;37].

Протягом квітня – серпня 1921 р. Махно з невеликим з’єднання проводи рейди по півночі України. Крім того було проведено волго-донський похід, з надією широкої мобілізації населення. Але його сподівання не увінчались успіхом, а ті частини, що були у наявності потроху розсіювались. У 1921 р. Махно переконавшись у повній відсутності підтримки його місцевим населенням у багатьох регіонах України і Росії, прийняв рішення про виїзд за кордон, втіливши його 28 серпня 1921 р. перейшовши румунський кордон. А рештки повстанської армії були розбиті будьоновською кіннотою у 1921 році. Після еміграції Махна та приходом радянської влади, яка почала впроваджувати свої порядки, не було вже ніякого сенсу у діяльності організацій анархістів. Вони почали само розпускатися або при допомозі влади. Таким чином, повстансько – селянський рух анархо – комуністів потерпів поразку, але назавжди залишився в історії феноменальним явищем [30;92].

Отже, розглянувши другий розділ, ми можемо зробити наступний висновок. Зародження та діяльність Махновського руху нерозривно пов’язане з ім'ям його організатора, ідейного надихателя Н. Махно, який ще з часів революції 1905 – 1907 рр. захопився ідеями анархістів, спрощено трактованих його однодумцями з "Союзу бідних хліборобів". Революційну діяльність почав у 1917 р. в рідному с. Гуляйполе. Перебуваючи у тісному зв’язку з анархістами з Набату, Махно починає формувати збройні загони з молодих односельців і веде боротьбу з усіма владними режимами, що мали місце в той період. У Гуляйполі утворилася своєрідна анархо – комуна на чолі з гуляйпільською радою. Н. Махно очолює всі нові владні органи і проводить свою політику.

У 1918 р. було проголошення Гуляйпільської республіки, на чолі з Реввійськ радою і Н. Махно. У вересні 1919р. проголошено утворення РПАУ (м) і опубліковано Декларацію РПАУ(м), де було викладено всі політичні ідеї та зразки суспільного устрою, які пропагував Махновський рух. Махно та його прибічники втілювали у життя свою внутрішню політику. Яка на ділі не відрізнялась від державницьких заходів. У кожній сфері суспільного життя та виробництва були утворені свої владні структури, що загалом протиставляється всім анархістським гаслам руху. На цій основі доцільним буде вважати, що Махновщині були притаманні здеформовані селянським прагматизмом і спрощеним розумінням класичних теорій анархізму, власні погляди, які сформувалися вже у процесі війни у "батька" Махна. Але у подальшому вони не отримали підтримки у селян в силу наступу радянської влади та НЕПу і виснаження власних матеріальних та людських ресурсів, відсутності підтримки у населення. У серпні 1921 р. під дошкульними ударами з’єднань Червоної Армії Махно втік до Румунії, а рештки загонів були розгромлені, анархістські організації само розпустилися до кінця 1921р.

Висновки

Отже, розглянувши заявлену проблему, ми можемо зробити наступні висновки. В історії ХХ ст. в період Національно - демократичної революції найбільш яскравою постаттю є Н. І. Махно, який в силу власних ідейних поглядів започаткував феноменальне в історії явище – Махновський рух. На рахунок характеру руху існують різні погляди: домінуючим фактором в махновській ідеології були бандитсько-погромницькі настрої (Д.Лебедь, А.Денікін); ідеологія руху була анархо-комуністичною (А.Тимощук); псевдоанархістською (М.Кубанін); становила перехідний етап до анархізму (П.Аршинов, В.Волін); була регіональним проявом загальноукраїнської ідеології "селянського анархізму" (А.Адамс, І.Лисяк - Рудницький); "неокозацького анархізму" (Р. Пайпс); являла собою "запорізьку фракцію" національно-визвольного руху (В.Дубровський). Дехто з дослідників вважає ідеологію махновського руху окремим варіантом анархізму, а саме: махновським анархізмом (О.Шубін), "анархо-патріотизмом" (В.Комін), "анархізмом дії" (В.Єрмаков). Сучасні дослідники В.Волковинський і В.Верстюк зводять сутність ідеології махновського руху до пошуків селянством "третього шляху" в революції.

Для повного розуміння цієї проблеми ми звернулися до визначення сутності ідеології анархізму.

Анархізм займає особливе місце в соціалістичному напрямі політичної та правової думки. Анархізм - ідеологія, яка пропагує бездержавний лад. Ця свобода базується на суспільній рівності, яка можлива тільки за раціонально сформованого справедливого суспільного ладу, за який необхідно боротися всіма допустимими засобами. Це лад, що базується на вільних зв'язках виробників, який не потребує держави, так само як не потребує і релігії. Як ідеологія анархізм справив суттєвий вплив на розвиток робітничого руху в середині та другій половині XІX ст.

Вони і стали прибічниками Махна.

Починаючи з 1918 р., опанувавши значну територію, створивши власну політичну систему, збройні сили та ідеологію, махновський рух досягає стану державності. Її головними характеристиками стали: республіканська форма правління, що сполучалася з певними авторитарними тенденціями, декларована колективна власність на землю, використання системи ринкового товарообміну, товарне зернове землеробство, а також відсутність чітких кордонів і самоназви. Характерною її рисою також стала мілітаризація життя та сповідування ідеології, спрямованої на здолання в майбутньому державного стану суспільства.

Проведені махновцями революційні перетворення в різних сферах життєдіяльності суспільства виявили тенденцію поступового зникнення соціального утопізму в політичній практиці махновського руху, що відкривало шляхи до подальшого одержавлення "вільного району". Махновський рух — широкомасштабна спроба побудови особливої форми суспільного устрою, що витікав сутністю своїх традицій з козацької епохи.

Незважаючи на ряд недоліків, особливості військової організації руху дали йому можливість створити чисельну, боєздатну армію. Внісши ряд новацій у військове будівництво, РПАУ(м) витворила військову інфраструк-туру і тактику ведення бойових дій, що не мали аналогів на той час. Це дозволило їй тривалий час успішно протистояти чисельно більшим і краще озброєним арміям супротивників.

Але такому стані справ існує пряме протиріччя анархії – це явні спроби утворення власного державного утворення Гуляйпільської республіки, яка у планах мала перетворитися на Махновію. Для цього існували всі задатки, формувалися владні структури, проголошувались політична програма. Таким чином, Н. Махно свідомо зійшов зі стезі анархіста. І цілком впевнено має право на життя думка, що "анархічний експеримент" Нестора Махна і махновців був насправді спробою створення в Україні своєрідної махновсько-селянської держави.

Але незважаючи на такі серйозні протиріччя, Махновський рух мав можливість стати конструктивним явищем у загальнонаціональному масштабі, за допомогою якого український народ міг здобути волю, державність та демократичний лад. Махновська потуга могла бути складовою ланкою загального національно-визвольного процесу як регіональний осередок з власною політичною специфікою. Але цей шанс, через ряд суб'єктивних та об'єктивних обставин, не був реалізований. Позбавлений загальнонаціональної підтримки, махновський рух опирався лише на власні сили, що обумовило його поразку і важливе місце в історії та популярність та шану у суспільній свідомості.

Список джерел та літератури

1. Агитационные материалы анархистов и штаба Повстанческой Армии Махновцев / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т. Шанина. – М.: РОССЭН., 2006. – 1000 с.

2. Воззвание главнокомандующего Советской революционной рабочей - крестьянской армии Екатеринославского района Н.И. Махно к гражданам Екатеринослава и губернии о борьбе с грабежами, разбоями и насилием / Нестор . Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000с.

3. Газета Махновцев "Путь к свободе" / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

4. Декларация "Южной организации анархистов" / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

5. Докладная записка Екатеринославского губернского старосты министру внутренних дел Украинской державы о действиях в районах Александровска и Гуляй – Поля шаек анархистов и их ликвидации / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

6. Документы повстанцев махновцев о прекпащении п’янства и укрепления дисциплины / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

7. Письма председателя Гуляй – Польского профсоюза Н. И. Махно владельцам и администрации завода "Богатырь" / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

8. Предписание "Военно – революционного полевого районного штаба с. Гуляй – Поле и окресностей Гуляй - Польскому волостному совету о проведении мобилизации мужского населения 1912 – 1915 гг. призыва в ряды повстанцев" / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

9.Протоколы заседаний правления профсоюза металлистов, деревообделочнеков и других профессий с. Гуляй – Поле под. председательством Н. И. Махно / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

10. Протоколы крестьянских съездов в Александровске и Гуляй – Поле / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

11. Приказы, распоряжения , предписания командиров штабов повстанцев / Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В. Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

12. Резолюция 3 – го съезда представите лей волостей и уездов Екатеринославской губернии, повстанческих фронтових частей в поддержку действий Махна

/ Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921. Документы и материалы/ Под ред. В Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

13. Статья Л.Троцкого "Махновшина"/Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине 1918 – 1921.Документы и материалы/ Под ред. В.Данилова, Т.Шанина. – М.:РОССЭН., 2006. – 1000 с.

14. Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.) / Аршинов П. — Запорожье: Дикое поле, 1995. — 195 с.

15. Белаш А. Дороги Нестора Махно: исторические повествования / А. Белаш , В. Белаш - К.: Знання, 1993. - 592 с.

16. Махно Н. Воспоминания. В 3 т. Мятежная юность / Махно Н. – Париж.: Громада, 2006. – Т.1. — 104 с.

17. Махно Н. Воспоминания. В 3 т. В огне революции / Махно Н. – Париж.: Громада, 2006. – Т.2. — 156 с.

18. Махно Н. Воспоминания. В 3 т. На чужбине / Махно Н. – Париж.: Громада, 2006. – Т.3. — 98 с.

19. Махно Н. Азбука анархиста / Махно Н. – М.: РОССПЭН, 2005. – 572 с.

20. Беспечный Т. Нестор Махно: правда и легенды / Беспечный Т. –Донецк : Донетчина , 1996. – 178 с.

21. Верстюк В. Махновщина: селянський протестантський рух на Україні / Верстюк В. – К.: Знання, 1991. – 368 с.

22. Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність / Волковинський В. - К.: Знання ,1994. – 262 с.

23. Волковинський В. Батько Махно / Волковинський В. - Київ: Знання, 1992. – 480 с.

24. Горак В. Про социально – классовую суть анархо – махновщины / Владимир Горак // УЇЖ. – 1989. - № 4. – С. 28 – 41.

25. Горак В. Махновська держава та "анархіст" Махно / Володимир Горак // Схід. – 2006. - № 5. – С. 14 – 37.

26. Коновальчик П. Коротка історія анархізму / Петро Коновальчик // Схід. – 2006. - № 5. – С. 34 - 40.

27. Комнин В. Нестор Махно: Мифы и реальность / Комнин В. – М.: Госполитиздат , 1990 – 487 с.

28. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: в 2-х томах. – Т.2./ Лисяк-Рудницький І. – К.: Наукова думка , 1994. – 556 с.

29. Мармазова Т. Ідейні передумови і спрямованість махновського руху/ Тетяна Мармазова // Схід. – 2001. - № 6 (43). – С.73-76

30. Мармазова Т. Періодизація та історичне значення махновського руху / Тетяна Мармазова // Схід. – 2003. - № 4 (54). – С.89-92

31. Мармазова Т. Історіографія повстанського руху під проводом Н. Махна : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. .іст. наук .: спец. 05. 02. 08. " Історичне джерелознавство" / Мармазова Т. – Донецьк, 2003. – 20 с.

32. Семанов С. Нестор Махно. Вожак анархистов / Семанов С. – М.: Вече, 2005. – 384 с

33. Тимощук А. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно / Тимощук А. Сентябрь 1917 - август 1921. — Симферополь: Таврия, 1996. – 75 с.

34. Чоп В. Нестор Иванович Махно/ Чоп В. — Запорожье: РА "Тандем" , 1998. – 84 с.

35. Чоп В. Махновський рух на Україні 19717 – 1921 рр.:проблеми ідеології, суспільного та військового устрою: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. .іст. наук .: спец. 05. 02. 08. " Історичне джерелознавство" / Чоп В. – Запоріжжя , 2002. – 25 с.

36. Шубин А. Махно и махновское движение / Шубин А. – М.: МИК, 1998. – 665 с.

37. Шубин А. Анархия – мать порядка / Александр Шубин // Дружба народов. – 1993. - №4. – С. 179-198.

38. Яруцкий Л. Махно и махновщина / Яруцкий Л. – Мариуполь: Б. и, 1995. – 365 с.