Л.П. Берія — авантюрист, злочинець, демократ?

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ТІ СВІТОГЛЯДУ Л.П.БЕРІЇ

1.1 Основні етапи життєвого шліху Л.П.Берії

1.2 Участь Л.П. Берії у сталінських репресіях

1.3 Л. П. Берія після смерті Сталіна

РОЗДІЛ 2. Л.П. БЕРІЯ: КАТ У РОЛІ «РЕФОРМАТОРА»

2.1 Злочинна діяльність Л.П. Берії

2.2 Боротьба за владу в СРСР, та місце у ній Л.П.Берії

2.3 Політична діяльність Л.П.Берії після смерті Й.В.Сталіна

РОЗДІЛ 3. СФАЛЬСИФІКОВАНА ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ Л.П. БЕРІЇ

3.1 Злочини до яких Л.П.Берія не причетний

3.2 Загадка смерті Л.П.Берії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Феномен Л.П.Берії в історії СРСР ще має потребу в спеціальному дослідженні. Він був для радянських, російських та вітчизняних істориків довгі роки — аж до початку 1990-х рр. — фігурою з позначкою табу. Репутація лиходія й ката, що закріпилася за ним після XX й XXII з'їздів, була підтверджена в суспільній свідомості часу перебудови фільмом режисера Т.Абуладзе «Покаяння», де головний негативний герой — концентроване зло тоталітаризму — був наділений деякими рисами глави радянських каральних органів.

Щодо цього до особистості Л.П.Берії злилися два зовсім не тотожних підходи до минулого. Для ліберальної інтелігенції він був втіленням репресій, невід'ємною частиною сталінізму, підступним негідником. Партійна пропаганда підтримувала ці оцінки, але намагалася до того ж протиставити Берію і «каральні органи, які вийшли з-під контролю партії» самій партії і її керівництву, що нібито нічого не знали й тому не винні в злочинах минулого.

Всі ці оцінки досить далекі від реальності. Звичайно, Берія несе відповідальність за злочини, зроблені владою, однак тією самою мірою, як і його соратники — Маленков, Молотов, Ворошилов, Хрущов, Булганін, та й розстріляні в різний час Ягода, Єжов, Каменев, Бухарін, Кузнєцов, не говорячи вже про Сталіна. Констатуємо очевидне, хоча й небажане для декількох поколінь вітчизняних й іноземних дослідників історії КПРС: моральні принципи Берія були не вище й не нижче, ніж у його товаришів по партійному керівництву.

Л.П. Берія відрізнявся від своїх колег іншим. Він був, безсумнівно, найбільш інформованою людиною в складі тодішнього керівництва, причому його інформація була різноманітна, точна і не залежала від інших відомств. Як заступник голови Ради міністрів СРСР, він одержував відомості про стан економіки країни, окремих її галузей, зокрема про «великі будівництва соціалізму»; як керівник розвідки Берія був у курсі багатьох питань політики й міжнародних відносин, реальних проблем, що виникали між СРСР й іншими країнами. Берія безпосередньо відповідав за розробку ядерної зброї, а це пов'язувало його з армією, зі створенням нових видів озброєнь. Він мав найбільш достовірну інформацію про внутрішньополітичну обстановку в країні, про настрої людей, про всі навіть ледве помітні вираження протесту.

Навряд чи Берія вважав себе відповідальним за масові репресії 1930-х рр. Він був призначений наркомом внутрішніх справ восени 1938 р., коли пік цих репресій залишився позаду. В 1939 р. частина репресованих навіть була звільнена. Це знов-таки не було особистою заслугою нового наркома, але відрізняло його від Маленкова, Кагановича, Ворошилова або Хрущова, персонально відповідальних за терор 1930-х рр.

Розпад СРСР, загострення міжетнічних конфліктів у пострадянських державах зробили вивчення діяльності партійного керівництва у СРСР особливо актуальним. Інтерес дослідників до різних аспектів політики Л.П.Берії зріс, однак, комплексних дослідженнь цієї проблеми зроблено було мало. А без таких дослідженнь неможливо скласти цілісне уявлення про історію Росії та СРСР початку - середини ХХ ст. До того ж Л.П.Берія довгі роки вважався жорстоким карателем, за вказівками якого репресували багатьох безневинних людей. Хоча в даний час багато дослідників вважають, що ці злочини були несправедливо приписані Л.П.Берії партійною верхівкою, із політичною метою. Для того аби розібратися в сумнівних питаннях політичної діяльності Л.П.Берії і обрана дана тема курсового дослідження: «Л.П.Берія — авантюрист, злочинець, демократ?»

Об’єктом дослідження є політична діяльність Л.П.Берії на початку-середині ХХ ст.

Предметом дослідження є спірні питання в історичні науці стосовно діяльності Л.П.Берії, відповідно до яких одні дослідники вважають його злочинцем і авантюристом, а інші — демократом та реформатором.

Хронологічні рамки дослідження обумовлені періодом життя та діяльності Л.П.Берії на посаді наркома внутрішніх справ СРСР і охоплюють 1899 — 1953 рр.

Метою курсового дослідження є розкриття особливостей політичної діяльності та керівництва Л.П.Берії. Для досягнення окресленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

визначити основні біографічні відомості Л.П.Берії, які ймовірно вплинули на формування його принципів політики та керівництва;

висвітлити основні етапи політичної кар’єри Л.П.Берії ;

з’ясувати особливості політичної діяльності Л.П.Берії;

визначити злочинну діяльність, яку приписали Л.П.Берії, після його арешту.

Ступінь наукової розробки. На сучасному етапі існує багато праць присвячених висвітленню діяльності Л.П.Берії з точки зору вказівок радянського партійного керівництва, завдяки яким у свідомості людей закріпилася думка про Л.П.Берія, як про ката та злочинця. Це роботи таких дослідників, як Петров Н.В.,[19] Скоркін К.В., [19] Торчинов В.А.,[29] Леонтюк А.М.,[29] Антонов-Овсеєнко А.В. [3], [4] З’явиляються і праці дослідників, які дивляться на діяльність Л.П.Берії дещо під іншим кутом, а саме, вони не відбілюють його політичних вчинків, але намагаються дослідити та довести, що Берія не був таким жорстоким катом та тираном, як його малювала радянська політична верхівка. Це такі дослідники, як Мухін Ю.І., [16] Хлевнюк О. В., [30] Берія С.Л., [5]Алексін В., [2] Чилачава Р.[31]

Джерельна база дослідження в основному складається з наукових досліджень, статей, які торкаються діяльності Л.П.Берії як наркома внутрішніх справ СРСР. Більшу увагу при написанні даної роботи було звернено на новітні розробки обраної проблеми російських дослідників — Мухин Ю.І. «Убийство Сталина и Берии»,[16] Хлевнюк О. В. «Л. П. Берия: пределы исторической «реабилитации»,[30] Алексін В. «Оборотная сторона борьбы за власть в СССР» [2] та родичів Л.П.Берії, зокрема його сина Берія С.Л., що написав книгу про діяльність свого батька «Мой отец Л. Берия».[5]

Практичне значення роботи полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у подальшій науковій розробці проблеми діяльності та керівництва Л.П.Берії, при написанні бакалаврських, дипломних та наукових робіт, узагальнюючих праць, присвячених внутрішній політиці СРСР, а також при розробці нормативних і спеціальних курсів історії Росії початку-середини ХХ ст.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (33 позиції).

Розділ 1. Формування особистості та світогляду Л.П.Берії

Лаврентий Павлович Берія (17 (29) березня 1899 — 23 грудня 1953 рр.) — радянський державний і політичний діяч, Маршал Радянського Союзу (1945), Герой Соціалістичної праці (1943). Входив у найближче оточення Й. В. Сталіна. Як глава НКВС СРСР (1938—1945) брав участь у проведенні репресій кінця 1930-х — початку 1940-х років. Очолював ряд найважливіших галузей оборонної промисловості, у тому числі всі розробки, які стосувалися створення ядерної зброї.

Після смерті Й. В. Сталіна у червні 1953 року Л. П. Берія був арештований (відповідно до офіційної версії) за обвинуваченням у шпіонажі і змові з метою захоплення влади. Розстріляний по вироку Спеціальної судової присутності Верховного суду СССР у грудні 1953року. Позбавлений маршальського звання й нагород. Однак, цю версію спростовують деякі сучасні публіцисти й історики, у тому числі Ю. І. Мухін у своїй книзі «Вбивство Сталіна і Берія». [16] Також існує версія сина Л. П. Берії, Серго Берія, про те, що його батько був убитий відразу ж після або під час арешту в червні 1953 року, спростовується документами, які містяться в засекреченій дотепер, але все-таки частково опублікованій «справі Берії», зокрема протоколами допитів і записками Г. М. Маленкову (можливо, сфальсифікованими органами слідства). [5]

1.1 Основні етапи життєвого шліху Л.П.Берії

Народився Л.П.Берія в селищі Мерхеулі Сухумського району в бідній селянській родині. В 1915 р., закінчивши Сухумське вище начальне училище, Л. П. Берія виїхав у Баку і поступив у Бакинське середнє механіко-будівельне технічне училище. З 17 років він утримував матір і глухоніму сестру, які переїхали до нього.

У березні 1917 р. Л. П. Берія організував при училищі в Баку осередок РСДРП (більшовиків). З березня 1919 р. до встановлення Радянської влади в Азербайджані (квітень 1920 р.) Л. П. Берія до того ж керував нелегальною комуністичною організацією техніків. В 1919 р. Л. П. Берія успішно закінчив технічне училище, одержав диплом техніка архітектора-будівельника. [26, 23]

При підготовці збройного повстання проти меньшовистського уряду у Грузії був арештований і ув’язнений у Кутаїську в'язницю. У серпні 1920 р., після організованої ним голодовки політичних ув'язнених Л. П. Берія був висланий за межі Грузії. Повернувшись у Баку, Л. П. Берія пішов навчатися у Бакинський політехнічний інститут.

У квітні 1921 РКП(б) направляє Л. П. Берію на чекістську роботу. З 1921 - 1931рр. він — на керівних постах в органах радянської розвідки і контррозвідки, був заступником голови азербайджанської Надзвичайної комісії, головою грузинського ГПУ, головою закавказького ГПУ і повноважним представником ОГПУ в ЗСФСР, був членом колегії ОГПУ СРСР. За час своєї діяльності в органах ЧК-ГПУ в Грузії й Закавказзя Л. П. Берія взяв активну участь у боротьбі з меншовиками, дашнаками, мусаватистами, троцькістами, агентурами іноземних розвідок й іншими особами, які протистояли більшовикам, або обвинувачувалися в такому протистоянні. Л. П. Берія був нагороджений орденом Красного Прапору, орденами Трудового Красного Прапору Грузинської РСР, Азербайджанської РСР і Армянської РСР с формулюванням «За успішну боротьбу з контрреволюцією в Закавказзі».

У листопаді 1931 р. Л. П. Берія був переведений на партійну роботу — був обраний першим секретарем ЦК КП(б) Грузії й секретарем Закавказького крайкому ВКП(б), а в 1932 р.— першим секретарем Закавказького крайкому ВКП(б) і секретарем ЦК КП(б) Грузії.

В 1938 році ЦК ВКП(б) переводить Л. П. Берію на роботу в Москву: 22 серпня 1938 року він стає першим заступником народного комісара внутрішніх справ СРСР М.І. Єжова, 29 вересня очолює ключове Головне керування державної безпеки НКВС, а 25 листопада уже змінює Єжова на пості наркома. З 22 березня 1939 р. — кандидат у члени Політбюро.

В 1940 р., відповідно до документів, є ініціатором масового розстрілу польських військовополонених у західній Україні й Білорусії (у тому числі в Катині). [24], [26, 35]

У лютому 1941р. глава НКВС був призначений заступником голови Ради Народних Комісарів СРСР, йому було привласнене звання «Генеральний комісар держбезпеки». У роки Великої Вітчизняної війни, з 30 червня 1941 року, був членом Державного Комітету Оборони, а з 16 травня 1944 р. — заступником голови Державного Комітету Оборони й виконував відповідальні доручення керівництва країни і правлячої партії, як пов'язані з управлінням народним господарством, так і на фронті. Зокрема, Л. П. Берія став ініціатором і куратором Єврейського Антифашистського Комітету.

18 березня 1946 р. Л. П. Берія стає членом Політбюро, тобто входить до числа вищих керівників країни. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 вересня 1943 р. Л. П. Берії «за особливі заслуги в області посилення виробництва озброєння й боєприпасів у важких умовах воєнного часу» привласнене звання Героя Соціалістичної Праці. 9 липня 1945 р., при заміні спеціальних звань держбезпеки на військові, Л. П. Берії привласнене звання Маршала Радянського Союзу. Лауреат Сталінської премії (1949 р.) «за організацію справи виробництва атомної енергії й успішне завершення випробування атомної зброї». Власник «Грамоти почесного громадянина Радянського Союзу» (1949 р.). Нагороджений п'ятьма орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова I-го ступеня, орденами Червоного Прапора Грузинської РСР, Трудового Червоного Прапора Грузинської РСР, Трудового Червоного Прапора Азербайджанської РСР, Трудового Червоного Прапора Вірменської РСР, Республіки Танну-Тува, Сухбаатар (Монголія). [9, 76]

1.2 Участь Л.П. Берії у сталінських репресіях

Дотепер існують різні точки зору на участь Л. П. Берії в репресіях кінця 30-х і 40-х років. Ні в кого не викликає сумніву, що керівник НКВС і МВС у ті роки очевидно мав саме безпосереднє відношення до того, що відбувається, але характер особистого внеску Берії по-різному оцінюється різними дослідниками.

Олексій Панов, журналіст «АіФ», в 2004 році писав, що вже в середині тридцятих років, очолюючи ЦК компартії Грузії, Л. П. Берія особисто й через апарат проводив масові репресії серед інтелігенції Закавказзя. Не приводячи, однак, посилань на документи, Панов стверджує, що є багато показань свідків про те, що Берія сам брав участь у допитах і катуваннях. [21, 65]

Відношення до ухвалення рішення про початок репресій Берія не мав, тому що вони почалися з рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 02.07.1937 року «Про антирадянські елементи». У цей час Л. П. Берія був ще в Закавказзі.

Відомо, що в 1939 році, після вступу Л. П. Берії в посаду наркома НКВС на зміну М.І. Єжову, темпи репресій різко пішли на спад. Більше того, в 1939 році відбувся перегляд ряду (не менш ста тисяч) справ «необґрунтовано засуджених» раніше осіб. У листопаді 1939 року вийшов наказ «Про недоліки в слідчій роботі органів НКВС», який вимагав строго дотримуватись карно-процесуальних норм. Однак, наприклад, професор Рудольф Піхоя, колишній керівник державного архіву РФ, стверджує, що це була гра Й. В. Сталіна проти М. і. Єжова і на підвищення власної популярності, а Л. П. Берія отут вирішальної ролі не зіграв. У той же час, А. П. Паршев, публіцист і письменник, заявляє, що саме Л. П. Берія послужив ініціатором указів про згортання репресій. [21, 67]

Енциклопедія «Кругосвет» і товариство «Меморіал» повідомляють, що в 1939—1941 роках у результаті діяльності Л. П. Берії були вчинені масові депортації жителів приєднаних до СРСР прибалтійских республік, Західної України, Західної Білорусії і Молдови. [26, 75] Незважаючи на зниження темпів репресій, повноваження Особливої наради при НКВС розширилися (особливо після початку Великої Вітчизняної війни, коли Особлива нарада одержала право застосовувати «вищу міру покарання»). З ім'ям Берії супротивники його реабілітації також зв'язують підтвердження права катувати «явних ворогів народу». Ще Л. П. Берію обвинувачують в організації розстрілу в 1940 році значної частини полонених польських офіцерів поруч із Катинью під Смоленськом і ще в декількох таборах за секретною постановою Політбюро. Починаючи з 1943 року і пізніше тотальні депортації були застосовані до калмиків, чеченців, інгушів, карачаєвцям і балкарцям, кримським татарам, туркам-месхетинцям, а також до деяких інших народів Північного Кавказу і Криму, обвинувачених у співробітництві з окупантами. З Л. П. Берією, як керівником НКВС, зв'язують організацію цих депортацій.

У збірниках «Польське підпілля на території Західної України й Західної Білорусії 1939—1941 р.» (т. 1,2. Варшава-Москва, 2001) [24] і «Депортації польських громадян із Західної України й Західної Білорусії в 1940 році», (Варшава-Москва, 2003) [8] стверджується, що депортації на Західній Україні й у Західній Білорусії були спрямовані переважно проти ворожої до радянської влади й націоналістично настроєної частини польського населення.

Наприкінці й після війни Л.П.Берія цілком присвячував себе роботі над ядерним потенціалом СРСР і не міг бути безпосередньо причетний до наступних репресій. При цьому посилаються також на те, що превентивні депортації застосовувалися в країнах-союзниках СРСР по антигітлерівській коаліції, антигітлерівській «депортації відплати» були гуманнішими, ніж ув’язнення більшої частини чоловічого населення депортованих народів у табори й колонії.

Син Л. П. Берії, Серго Лаврентьєвич, в 1994 року опублікував книгу спогадів про батька. Зокрема, там Л. П. Берія описаний як прихильник демократичних реформ, припинення насильницької побудови соціалізму у НДР, повернення Південних Курил Японії і так далі. У той же час, автор стверджує, що його батько, як і будь-який інший вищий начальник СРСР в той час, несе особисту відповідальність за репресії й не може бути реабілітований. [5]

1.3 Л. П. Берія після смерті Сталіна

До моменту кончини Й. В. Сталіна Л. П. Берія, як політична фігура, був багато в чому відтиснутий на другий план: із грудня 1945 року він уже не очолював органи внутрішніх справ і державної безпеки, в 1951—1952 роках нові керівники МВС і МДБ сфабрикували так звану «мінгрельську справу» проти керівників організацій Грузинської компартії в західних районах республіки — зазвичай вважається, що ця акція була побічно спрямована проти Л. П. Берії, який за походженням був мінгрелом (однак, у його паспорті в графі національність було написано «грузин»). Не контролював Л. П. Берія й інші політичні репресії останніх років сталінського правління, зокрема, справу Єврейського антифашистського комітету і «справу лікарів». Проте, після XIX з’їзду КПРС Л. П. Берія був включений не тільки в розширену Президію ЦК КПРС, колишнє Політбюро, але й у створену за пропозицією Й. В. Сталіна «керівну п'ятірку» Президії. [9, 81]

Існує версія про причетність Л. П. Берії до смерті Й. В. Сталіна або, принаймні, про те, що за його наказом смертельно хворому Й. В. Сталіну не була надана своєчасна допомога. Документальні матеріали й свідоцтва очевидців не підтверджують версію, відповідно до якої смерть Й. В. Сталіна була насильницькою. Л. П. Берія брав участь у похоронах Й. В. Сталіна 9 березня 1953р., виголосив промову на жалобному мітингу. До цього часу він уже ввійшов у новий радянський уряд, очолений Г. М. Маленковим, як міністр внутрішніх справ. Знову утворене МВС об'єднало раніше існуючі МВС і Міністерство державної безпеки. Одночасно Л. П. Берія став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР і фактично головним претендентом на одноособову владу в країні. [16, 32]

На посту міністра внутрішніх справ Л. П. Берія провів ряд заходів щодо лібералізації. 9 травня 1953 року була оголошена амністія, що звільнила 1,2 мільйони чоловік. Згідно із секретним наказом Л. П. Берії були скасовані катування при допитах, було велено строго підпорядковуватися «соціалістичній законності». Ряд голосних політичних справ був припинений або переглянутий. Закрита «справа лікарів» — арештовані по ньому вийшли на волю; уперше було відкрито оголошено, що проти обвинувачуваних використовувалися «незаконні методи слідства». Були реабілітовані також всі засуджені по «ленінградській справі» і «мінгрельській справі». Високопоставлені військові, ув'язнені в ході процесів кінця 1940-х— початку 1950-х років, були звільнені й відновлені у званні (у тому числі Головний маршал авіації О.О.Новіков, маршал артилерії Н. Д. Яковлев і ін.) Усього були переглянуті або припинені на реабілітуючих підставах, слідчі справи на 400 тисяч чоловік. [22, 69]

Ряд заходів, розпочатих у ці місяці з ініціативи Л. П. Берії, стосувався внутрішньої й зовнішньої політики. Л. П. Берія виступив за скорочення витрат на військові потреби, за заморожування дорогих будівництв. Він домігся початку переговорів про перемир'я в Кореї, спробував відновити відносини з Югославією. Після початку антикомуністичного повстання в НДР Л. П. Берія пропонував взяти курс на об'єднання Західної й Східної Німеччини в «миролюбну буржуазну державу».[22, 73]

Проводячи політику висування національних кадрів, Берія розіслав у республіканські ЦК документи, де говорилося про неправильну русифікаторську політику й незаконні репресії.

Посилення Л. П. Берії, його претензії на «спадщину» Й. В. Сталіна й відсутність у нього союзників у вищому партійному керівництві привели до його падіння. Членам Президії ЦК із ініціативи М. С. Хрущова було оголошено, що Л. П. Берія планує провести державний переворот і заарештувати Президію на прем'єрі опери «Декабристи». 26 червня 1953 року під час засідання Президії Л. П. Берія, за попередньою згодою М. С. Хрущова з Г. К. Жуковим, був арештований, зв'язаний, вивезений із Кремля на автомобілі й утримувався в ув’язненні в бункері штабу Московського округу ПВО. Тим же днем датується Указ Президії Верховної Ради СРСР про позбавлення Л. П. Берії всіх звань і нагород.[22, 76] У липні 1953 року на Пленумі ЦК КПРС він був формально виведений зі складу Президії й ЦК і виключений з партії. Тільки тоді інформація про арешт і скинення Л. П. Берії з'явилася в радянських газетах, викликавши великий суспільний резонанс. Наприкінці липня 1953 року видається секретний циркуляр 2-го Головного управління МВС СРСР, яким пропонується повсюдне вилучення будь-яких художніх зображень Л. П. Берії.

Щодо подальшої долі Л. П. Берії існує кілька версій різного ступеня вірогідності. Син Л. П. Берії у своїй книзі відстоював версію, відповідно до якої його батько взагалі не був арештований на засіданні Президії ЦК КПСС, а вбитий при проведенні арешту у своєму особняку в центрі Москви.

«Я знаю зі слів мого дядька, начебто Берія загинув під час перестрілки, коли його намагалися взяти. Пам'ятаю, як Леонід Ілліч при цьому додав: «Не забувай, що Лаврентій був кавказькою людиною й нізащо б не дав себе в руки ворогам. Для нього це вважалося приниженням. Він дуже хотів померти гідно». Я вірю в цю версію, тому що дядькові ні до чого було її видумувати» — так говорила племінниця Л. І. Брежнева Любов у газеті «Експрес газета» від 03.04.2002. [21, 43]

Однак, існують записки, підписані ім'ям Л. П. Берії й адресовані різним членам Президії ЦК, включаючи Г. М. Маленкова, М. С. Хрущова і К. Е. Ворошилова: в них Л. П. Берія відстоює свою невинність, визнає свої зовнішньополітичні «помилки» і скаржиться на відсутність нормального освітлення і пенсне. Вони датовані першими числами липня 1953 року, отже, якщо вважати, що вони справжні, то Л. П. Берія в цей час був живий.[21, 57]

За офіційною версією, яка підкріплюється документами (можливо, сфальсифікованими органами слідства), Л. П. Берія дожив до грудня 1953 року й був, разом з деякими своїми колишніми співробітниками з органів держбезпеки (В. Н. Меркуловим, Б. З. Кобуловим і ін.), арештованими протягом того ж року, перед Спеціальною судовою присутністю Верховного Суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Він був обвинувачений у великій кількості діянь, які не мали відношення до реальної діяльності Берії: шпигунство на користь Великобританії, прагнення до «ліквідації Радянського робочо-селянського ладу, реставрації капіталізму і відновленню панування буржуазії». [21, 79]

Всупереч слухам, у зґвалтуванні десятків або навіть сотень жінок Л. П. Берія не обвинувачувався; у його справі є лише одна така заява від особи, що багато років була коханкою Берії, народила йому доньку і жила за його рахунок у квартирі в центрі Москви; заяву про зґвалтування вона подала лише, ймовірно, з метою уникнути переслідувань після його арешту. «Берії ставиться в провину те, що він спокусив близько 200 жінок, але читаючи їхні покази про свої відносини з наркомом, видно, що деякі відверто використали знайомство з ним з великою користю для себе» — О. Т. Уколов [21, 83]

Отже, 23 грудня 1953 року справа Берії була розглянута Спеціальною судовою присутністю Верховного суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Всі обвинувачувані були присуджені до смертної казні і в той же день розстріляні. Причому, Л. П. Берію розстріляли за кілька годин до страти інших засуджених у бункері штабу Московського військового округу. По власному бажанні перший постріл зробив з особистої зброї генерал-полковник (згодом Маршал Радянського Союзу) П. Ф. Батицький.

Розділ 2. Л.П. Берія: кат у ролі «реформатора»

2.1 Злочинна діяльність Л.П. Берії

Протягом багатьох років у масовій свідомості існував образ Берія, в основі якого лежали пред'явлені йому обвинувачення. Коли наприкінці 80-х — початку 90-х років була розкрита правда про дивовижні злочини тоталітарного режиму в СРСР, ім'я Берія майже завжди стояло поруч із ім'ям Сталіна. Виявлені в останні десять років секретні матеріали з архівів ЦК КПРС і КДБ дають можливість краще представити й повніше відтворити багато обставин, пов'язані зі справою Берії.

Очоливши в 1938 році НКВС, Берія насамперед приступився до ліквідації спільників свого попередника на цьому пості — М. І. Єжова, розстріляного в 1940 році, але одночасно за вказівкою Берія в 1939 році з таборів і колоній було звільнено близько 250 тисяч чоловік. Але відомості про те, що репресії при Берії припинилися, не відповідають дійсності. Арешти тривали, і за деяким даними вже незабаром після призначення Берії наркомом внутрішніх справ було репресовано понад 200 тисяч чоловік. У катівнях НКВС виявилися великий російський учений, академік Микола Вавилов, що загинув в 1943 році у Саратовській в'язниці. Відомий біофізик Олександр Чижевський, знаменитий театральний режисер Всеволод Мейерхольд, відомий письменник Ісаак Бабель, розстріляний в 1940 році, багато інших представників наукової й творчої інтелігенції.

Були розширені повноваження позасудового органа — особливої Наради НКВС і дана вказівка Сталіна про дозвіл катувань арештованих. У березні 1939 року на XVIII з'їзді партії Берія був обраний кандидатом у члени Політбюро.

Незабаром після приєднання у вересні 1939 року до Радянського Союзу Західної України й Західної Білорусії органами НКВС були схоплені видатні діячі польського соціалістичного руху єврейського походження Віктор Альтер і Генрік Єрліх; останній покінчив життя самогубством в 1942 році у в'язниці, а Віктор Альтер за наказом Берії розстріляний в 1943 році. [25, 28]

Берія був ініціатором одного з найстрашніших злочинів сталінського режиму — розстрілу понад 25 тисяч польських офіцерів, захоплених НКВС після падіння польської держави. Арештовані польські військові, а також відомі представники інтелігенції й ділових кіл, католицькі священики, державні чиновники були зосереджені в трьох таборах. 5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП(б), одержавши зовсім секретне повідомлення Берії Сталіну, у якому пропонувалося розглянути справи польських військовополонених «в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу», ухвалило рішення щодо страти «25700 польських громадян, що перебувають у радянських таборах і в'язницях; розгляд справ провести без виклику арештованих і без пред'явлення обвинувачення». Масові розстріли були вчинені в Катмні (Смоленська область), у Старобельському (біля Харкова) і Осташковому (Калінінська область) таборах, а також в інших місцях ув’язнення, у яких перебували поляки. Був знищений очільники польської армії — одних тільки генералів, полковників, підполковників було 295. У числі загиблих було 320 євреїв. Серед розстріляних у Катині був батько знаменитого польського кінорежисера Анджея Вайди, який збирається поставити фільм про катинську трагедію. [25, 28]

Берія винний у загибелі радянських воєначальників у роки Великої Вітчизняної війни. У червні — липні 1941 року були арештовані два колишні начальники Головного управління протиповітряної оборони — Герої Радянського Союзу генерал-полковник Г. М. Штерн і генерал-лейтенант авіації Є. С. Птухін, всі троє колишніх комадуючих ВПС Червоної Армії: генерал-полковник А. Д. Локтіонов, двічі Герой Радянського Союзу Я. В. Смушкевич. Крім них була арештована велика група генералів ВПС і професорів військових академій Червоної Армії. 16 жовтня 1941 року, коли доля Москви висіла на волоску, були розстріляні генерали Н. А. Клич, С. А. Черних, С. М. Мищенко, Р. Ю. Клаввньш, А. Н. Крустиньш, А. І. Дальберг й А. Я. Доннеберг, а 28 жовтня по особистій вказівці Берії страчені генерали А. Д. Локтіонов, Г. М. Штерн, Ф. К. Аржерухін, Я. В. Смушкевич, І. І. Проскурін, Г. К. Савченко, М. М. Каюков, П. С. Володін. [27, 66]

Інші арештовані генерали були знищені через деякий час. Як відзначає автор статті «Чорний день Червоної Армії» Олександр Печьонкін («Незалежний військовий огляд» № 6, 2003 р.), 15 листопада 1941 року Берія звернувся в Державний Комітет Оборони із проханням дозволити негайно розстріляти всіх присуджених до вищої мірі покарання в обхід існуючих законів. [20, 12] Але ще до цього, за перші три з половиною місяця війни, було розстріляно понад 10 тисяч військовослужбовців Червоної Армії, головним чином її командирського складу. Одночасно Берія запропонував надати Особливій Нараді НКВС СРСР право виносити смертні вироки по справах, передбачених 58 статтею Кримінального кодексу РСФСР. Через два дні після звернення Берії, Сталін підписав постанову ГКО, у якій повністю схвалювалася ця пропозиція. Проходить два місяці, і Берія направляє Сталіну список 46 арештованих органами НКВС. У ньому було 17 генералів і кілька керівників оборонної промисловості, у тому числі колишній нарком боєприпасів І. П. Сергєєв, його заступники, начальники управлінь і відділів, кілька працівників наркомату авіаційної промисловості. Багато з них були арештовані напередодні й у перші тижні війни. Сталін, ознайомившись зі списком, написав «Розстріляти всіх пойменованих». І 13 лютого 1942 року Особлива Нарада НКВС прийняла рішення про страту, що й було зроблено 23 лютого в день Червоної Армії. [27, 67]

Таким чином, у той час, коли радянські війська вели найтяжкі бої з німецькими загарбниками, Берія із благословення Сталіна, знищував її командний склад, об'єктивно граючи тим самим на руку гітлерівському фашизму.
18 листопада 1941 року Берія наказав «очистити Москву Московську область від антирадянського елементу». У ньому говорилося: «В 10-денний строк повинен бути проведений повний облік всіх осіб, що судилися за різні контрреволюційні злочини, родин репресованих, а також додатково виявлені проживаючі особи німецької, фінської, італійської, румунської й угорської національностей. Весь підзвітний елемент обставити агентурами, а осіб, що виявили антирадянські дії в цей час, заарештувати й справи на них передати у військові трибунали». На підставі цього наказу було розстріляно кілька тисяч чоловік, у тому числі жінки і дорослі діти осіб, арештованих в 30-і роки. 4 вересня 1942 року у Москві, за розпорядженням Берія була арештована Катерина Максимова — дружина легендарного радянського розвідника Ріхарда Зорге, який в той час був утримуваний у японській в'язниці, та заслана в Красноярський край. Вона померла від важкої хвороби 3 липня 1943 року. Берія особисто допитував її на Луб’янці. [28, 8]

Берія був ініціатором волаючого злочину сталінського режиму — депортації в роки війни населення Республіки Німців Поволжя, багатьох народів Північного Кавказу й Криму. За його пропозицією 28 серпня 1941 року був видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про виселення німців, що здавна проживали на території Росії, у Казахстан і Сибір. Було насильно депортоване понад 1 мільйон чоловік, у тому числі з Москви близько 9 тисяч німців. Операцію по їхньому виселенню зі столиці контролював особисто Берія, поклавши персональну відповідальність за її здійснення на начальника НКВС по Московській області Журавльова й начальника Другого Керування НКВС Федотова. За наявними відомостями з 1941 року по 1946 рік у сталінських таборах, в'язницях і трудових арміях загинули 450 тисяч німців — кожен третій.

За пропозицією Берії 31 січня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення чеченців й інгушів у Середню Азію. 23 лютого 1944 року почалася їхня депортація. 7 березня 1944 року Берія повідомив Сталіну, що в проведенні операції брали участь 19 тисяч офіцерів і бійців НКВС, стягнутих з різних областей, значна частина яких до цього брала участь в операції по виселенню карачаївців і калмиків й, крім того будуть брати участь у майбутній операції по виселенню балкарців. У результаті трьох проведених операцій виселені в східні райони СРСР 650 тисяч чеченців, інгушів, калмиків і карачаївців». За деякими оцінками під час депортації загинуло близько 150 тисяч чоловік. [28, 8]

Після завершення операції по виселенню цих кавказьких народів і калмиків, Берія приступився до депортації кримських татар. 10 травня 1944 року він направив Сталіну доповідну записку, у якій говорилося: «... НКВС вносить на Ваш розсуд проект рішення Державного Комітету Оборони про виселення всіх татар з території Криму». Наступного дня ДКО прийняв таку постанову, і кримські татари були депортовані в Середню Азію. Загальна чисельність виселених склала понад 200 тисяч чоловік. Одночасно були депортовані греки, що проживали в Криму, болгари, частина вірменів. Через два місяці, 31 липня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення месхетинських турок, курдів, хемшидів із західних районів Грузії. У цілому в Середню Азію було депортовано близько 100 тисяч чоловік. А 13 червня 1949 року з Азербайджану були депортовані ассірійці, християни в релігійному відношенні, що бігли в Росію з Туреччини в 1915 році.

«Вождь народів» по «достоїнству» оцінив дії Берії і його сатрапів. Він у травні 1944 року був призначений заступником Сталіна в ДКО, а безпосередньо керували операціями по депортації його заступники Сєров і Круглов і Абакумов, які нагороджені за свої «ратні подвиги» орденами Суворова I ступеня.

Незабаром після закінчення Великої Вітчизняної війни Берія покинув пост глави ДКВС, і, як вже відзначалося, очолив у серпні 1945 року всі роботи зі створення ядерної зброї. Він, безсумнівно, мав чималі організаторські здатності, і, як вважали такі відомі розроблювачі радянської ядерної зброї, як академіки Курчатов, Сахаров, Харитін, зіграв важливу роль у реалізації атомного проекту в СРСР. На об'єктах у зв'язку із цим проектом були зайняті десятки ув'язнених, більшість яких потім були знищені. За успішне проведення випробувань в 1949 році першої радянської атомної бомби Берія був нагороджений орденом Леніна й визнаний гідним Сталінської премії першого ступеня.

2.2 Боротьба за владу в СРСР, та місце у ній Л.П.Берії

У перші післявоєнні роки найбільш тісні відносини зложилися в Берії з Г. М. Маленковим, який, з огляду на похилий вік Сталіна, готувався до боротьби за владу. Головним суперником був О.О. Жданов, який зміцнював після війни свої позиції в кремлівському керівництві. Його протеже були заступник Голови Ради Міністрів СРСР, голова Держплану Н.А. Вознесенський і О.О. Кузнєцов, який був першим секретарем Ленінградського обкому й міському ВКП(б), а з 1946 року переведений у Москву і був в 1946 -1949 р. секретарем ЦК ВКП(б). Одночасно по лінії ЦК він курирував органи держбезпеки.

31 серпня 1948 року Жданов помирає. Його смерть продовжує залишатися загадкою й донині. Це одна з бездонних таємниць Кремля, до яких, можливо, ніколи не будуть підібрані ключі. Проте, немає безперечних доказів, що його смерть була насильницькою. Але ступінь ймовірності цього, знаючи методи Берії, досить висока. Конфронтація провідних угруповань у керівництві партії наприкінці 40-х років — однієї на чолі з Берією і Маленковим, і іншої — із Ждановим і його соратниками з ленінградської партійної організації, яких він активно просував на керівні партійні пости в деякі республіки й ряд областей, — була боротьба не на життя, а на смерть. Після смерті Жданова, Берія й Маленков стали знищувати всіх, на кого він опирався і кого підтримував. Двадцять три прихильники Жданова були розстріляні, біля двохсот присуджені до різних строків тюремного ув'язнення.

Незважаючи на те, що після смерті Жданова позиції Берії зміцнилися, на початку 50-х намітилося деяке охолодження у відносинах Сталіна до нього. О. І. Мікоян, виступаючи на липневому Пленумі ЦК, на якому розглядалася справа Берії, говорив: «Треба сказати, що товариш Сталін останнім часом не довіряв Берії. Берія змушений був визнати на останньому для нього засіданні Президії ЦК, що товариш Сталін йому не довіряв, що мінгрельська справа була створена для того, щоб на цій підставі заарештувати Берію, що Сталін не встиг довести до кінця те, що хотів». [30, 29]

Справа в тому, що в 1951 р. - початку 1952 р. органами МДБ був арештований ряд відповідальних партійних і радянських працівників Грузії за обвинуваченням у приналежності до «існуючій там мінгрельській націоналістичної організації, яку очолював другий секретар ЦК КП(б) Грузії М. Барамія, що ставила своєю метою ліквідацію радянської влади в Грузії за допомогою імперіалістичних держав». 9 листопада 1951 року і 27 березня 1952 року ЦК-ВКП(б) прийняв по цьому питанню спеціальні постанови. Берія, мінгрел за походженням, був стривожений подіями в Грузії, тому що арештовані по «мінгрельській справі» були не тільки його одноплемінниками, але і близькими друзями. Усього було взято під варту 37 чоловік, у тому числі дуже наближений до Берії, багаторічний кадровий працівник органів держбезпеки М. А. Шарія, який був секретарем (1943 - 1948 р.) ЦК КП(б) Грузії, та був у момент арешту професором Тбіліського державного університету. В 1945 році Шарія за завданням Берії виїжджав у Париж нібито з метою повернення музейних цінностей, вивезених грузинськими меншовиками після радянізації Грузії в 1921 році. У Парижу Шарія конспіративно зустрічався з лідерами грузинської еміграції Н. Жорданія, В. Гомбідзе, Е. Гегечкори (він доводився рідним братом батька дружини Берії), І. Гобелія й деякими іншими. Шарія вдалося вивезти з Парижа племінника дружини Берії — якогось Шавдія, який попав в 1942 році в полон до німців і служив в «грузинському легіоні» німецької армії, у бесідах Шарія із грузинськими емігрантами піднімалося питання про повернення деяких з них на Батьківщину. [30, 32]

Існує припущення, що Шарія по дорученню Берії прагнув роздобути у впливових представників грузинської еміграції матеріали, що компрометують діяльність Сталіна в Грузії в дореволюційні роки. Цілком можливо, що до Сталіна дійшли відомості про конспіративні зустрічі Берії в Парижі. І Берія сприйняв арешт Шарія, як удар кремлівського диктатора безпосередньо проти нього. Він був дуже наляканий «мінгрельською справою». Тим більше, що за наказом Сталіна перший заступник міністра держбезпеки С. І. Огольцов направив у Тбілісі групу слідчих з метою одержати в арештованих мінгрелів визнання, які опорочили б Берію і його дружину Ніну Теймуразівну. Але вони ні в чому не зізналися, і Берію звільнили відразу ж послу смерті Сталіна.

2.3 Політична діяльність Л.П.Берії після смерті Й.В.Сталіна

5 березня 1953 року Сталін помирає. У цей же день — за одну годину десять хвилин до його кончини — на спільному засіданні Пленуму ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, Президії Верховної Ради було ухвалене рішення про реорганізацію партійно-державного керівництва країни. Берія стає одним із чотирьох заступників Голови Ради Міністрів СРСР і одночасно призначається главою міністерства внутрішніх справ, котре було об'єднано зі скасованим міністерством державної безпеки.

Відразу ж після смерті Сталіна в кремлівському керівництві загострилася боротьба за владу. Основними претендентами були Маленков, Берія й, у меншому ступені в той період, Хрущов. Найбільш сильні позиції були в Берії — під його контролем виявилася вся система державної безпеки, що грала в роки радянської влади найважливішу роль у політичному розвитку країни. Хто контролював органи держбезпеки, той практично забезпечував собі й ключовій ролі в керівництві Радянського Союзу.

Досвідчений і спритний цинік із колосальними амбіціями позбавлений якихось твердих політичних поглядів, Берія мав на меті відігравати чільну роль країні. Не виключено при цьому, що він виступив би й з антисталінськими гаслами, тому що в останні роки життя Сталіна, положення його було неміцним. Але для цього йому було потрібно послабити або забрати зі шляху тих сталінських соратників, які не готові були йти на якісь зміни сталінської системи і відкидали всі спроби хоча б самої незначної демократизації країни. Берія ропочав дуже тонку й досить продуману політичну гру. Будучи на голову вище своїх партнерів по колективному керівництву, — він, за спогадами Хрущова, «був розумною людиною, дуже кмітливою і швидко на все реагував» — добре розумів, що завоювання підтримки усередині країни і за кордоном можна забезпечити висуванням конструктивної політичної програми як в області внутрішньої політики, так й у сфері міжнародних відносин. І сконцентрувавши після смерті Сталіна величезну владу, він негайно приступився до реалізації своїх планів. [17, 12]

Найважливішим напрямком діяльності Берії стала реабілітація жертв сталінського режиму. Відомо, що в розмові з О.І. Мікояном він виклав своє кредо так: «Треба відновити законність, не можна терпіти таке положення в країні. У нас багато арештованих, їх треба звільняти...» [17, 12]9 березня 1953 року, виступаючи на похоронах Сталіна, із трибуни мавзолею він підкреслив необхідність гарантування кожному громадянинові СРСР наданих йому конституцією прав особистості. 13 березня Берія наказав з метою прискорення розгляду справ, що перебувають у виробництві, і зміцнення МВС СРСР, створити чотири слідчі групи – по справах арештованих професорів-лікарів; арештованих колишніх співробітників МДБ СРСР; арештованих колишніх працівників Головного артилерійського управління військового міністерства СРСР і арештованих МДБ Грузинської РСР групи місцевих працівників. 18 березня Берія видає наказ про «перегляд справи в обвинуваченні колишнього керівництва ВПС і Міністерства авіаційної промисловості». 26 березня він направляє в Президію ЦК КПРС записку про проведення амністії, у якій говориться: «В цей час у виправно-трудових таборах, в'язницях і колоніях утримується 2 526 402 чоловік ув'язнених, з них: засуджених на строк до 5 років 58000, від 5 до 10 - 1 216 000, від 10 до 20 років 57 300 і понад 20 років — 18 800 чоловік. Із загального числа ув'язнених кількість особливо небезпечних державних злочинців (шпигуни; диверсанти, терористи, троцькісти, есери, націоналісти й ін.), що утримуються в особливих таборах МВС СРСР, становлять усього 221 435 чоловік». На підставі указу про амністію, опублікованого 28 березня, з місць заслання було звільнено більше мільйона чоловік. Однак всі радикальні пропозиції МВС по амністію репресованих в 30 - 40 р. були відхилені, а Берії вказали, що вони носять характер «зайвої поспішности». [17, 12]

1 квітня 1953 року Берія звертається в Президію ЦК КПРС із пропозицією про реабілітацію осіб, притягнутих по інспірованій Сталіним так називаній «справі про лікарів-шкідників», яка носила яскраво виражений антисемітський характер. Через два дні Президія ЦК КПРС приймає постанову «про фальсифікацію» цієї справи й приймає пропозицію МВС СРСР «про повну реабілітацію й звільнення з-під варти лікарів і членів їхніх родин..., у кількості 37 чоловік...» У цьому зв'язку характерна і показова наступна обставина. Хоча рішення про реабілітацію лікарів повинне було бути опубліковане в «Правді» й інших центральних газетах від імені Президії ЦК КПРС, замість нього 4 квітня в пресі було поміщено «Повідомлення Міністерства внутрішніх справ СРСР». Тим самим Берія створював враження, що саме він, очоливши МВС, розібрався зі справою лікарів» і їхнє звільнення — результат його приходу в міністерство. Уночі він подзвонив у редакцію «Правди» і зажадав змінити назву матеріалу про реабілітацію лікарів. Про це розповідав в 1970 році Н. А. Булганін, заявивши, що для нього й інших членів Президії ЦК КПРС це було повною несподіванкою. «Ми були вражені таким підступництвом Берії» — сказав Булганін. [19, 107] Повідомлення про реабілітацію професорів-лікарів було першим в історії СРСР офіційним повідомленням про те, що органи держбезпеки порушили закон і вчинили злочин. Берія набирав бали не тільки усередині країни, але, і це може бути найголовнішим, в очах світової громадськості.

Цікаво, що на липневому пленумі ЦК знову виникла тема «справи лікарів». Н. А. Булганін, виступаючи на ньому, заявив: «Ще при житті Сталіна ми, члени Президії ЦК, між собою, нема чого гріха таїти, скажу прямо, говорили, що справа лікарів — липа... вірно товариші?» [19, 107] У відповідь на ці слова Булганіна, як відзначається в матеріалах пленуму, пролунали «голоси із президії — правильно». Представляє також інтерес те, про, що говорив на пленумі Л. М. Каганович. Він прямо визнав, що питання про звільнення лікарів було використано Берією для зміцнення своїх позицій у країні, тому що останній виставив себе в очах світової громадськості як людина, що викрила провокаційний характер «справи лікарів» і виступив у ролі їх визволителя. От слова Кагановича: «Навіть справу звільнення лікарів, яку була зроблено правильно, Берія підніс сенсаційно, штучно, тому що і тут застосував свій метод вихваляння самого себе, що це, мовляв, роблю я, а не ЦК, і не уряд». [19, 107] Секретар, який виступив на пленумі, ЦК Н. Н. Шаталін у свою чергу заявив : «Взяти всім відоме питання про лікарів. Як з'ясувалося, їх заарештували неправильно. Зовсім ясно, що їх треба звільнити, реабілітувати і нехай собі працюють. Ні, цей віроломний авантюрист домігся опублікування спеціального комюніке Міністерства внутрішніх справ». [19, 107]

За день до постанови Політбюро ЦК КПРС про реабілітацію лікарів, Берія направляє в Президію ЦК зовсім секретну записку «про залучення до кримінальної відповідальності, винних в убивстві С. М. Міхоелса».
4 квітня 1953 року Берія підписує наказ «Про заборону застосування до арештованих якихось примусових заходів і фізичного впливу», у якому говорилося, що «МВС СРСР установлено, що в слідчій частині МДБ мали місце грубі перекручення радянських законів, арешти безневинних радянських громадян, розгнуздана фальсифікація слідчих матеріалів, широке застосування різних способів катувань — жорстокі побиття арештованих, цілодобове застосування наручників на вивернуті за спину руки, що тривали в окремих випадках протягом декількох місяців, тривале позбавлення сну, утримання арештованих у роздягненому виді в карцері й ін.» Далі говорилося, що «за вказівкою керівництва міністерства державної безпеки СРСР, побиття арештованих проводилися в обладнаних для цієї мети приміщеннях у Лефортовської і внутрішньої в'язницях і поручалися особливій групі спеціально виділених осіб, із числа тюремних працівників із застосуванням усіляких знарядь катувань». Автор цієї статті провів на початку 50-х років понад рік у Лефортовській в'язниці й на своєму особистому досвіді може підтвердити ці слова... За наказом Берії був арештований колишній начальник слідчої частини по особливо важливим справам МДБ М. Д. Рюмін, який зіграв лиховісну роль у формуванні «справи лікарів», і поставлене питання про арешт колишнього секретаря ЦК й останнього міністра держбезпеки при Сталіні С. Д. Ігнатьєва. [23, 59]

8 квітня 1953 року Берія направляє записку «Про неправильне ведення справи про так звану мінгрельську націоналістичну групу», і через уже два дні Президія ЦК приймає постанову про фальсифікацію цієї справи і про звільнення й повну реабілітацію арештованих, а 17 квітня Берія пропонує реабілітувати й звільнити колишнього заступника Військового міністра, маршала артилерії Яковлева Н. Д., начальника Головного артилерійського управління генерал-полковника артилерії Волкотрубенко І. І. і заступника Міністра озброєнь Мірзаханова І. І. 26 травня Військовою Колегією Верховного Суду СРСР був відмінний винесений в 1946 році вирок відносно колишнього наркома авіаційної промисловості Шахуріна А. І., який був командуючим ВПС Радянської Армії, маршала авіації Новікова О. О. і ряду інших керівників авіаційної промисловості й генералів. [23, 62]

Берія не побоювався реабілітації осіб, арештованих по всіх цих справах, тому що він, як ми вже відзначали, з 20 серпня 1945 року не мав прямого відношення до органів держбезпеки, очолюючи спеціальний комітет по атомним питанням. Реабілітуючи учасників багатьох післявоєнних справ, Берія здобував політичний капітал у боротьбі зі своїми суперниками в Президії ЦК. Показово, що він не порушував питання про повернення в рідні місця депортованих народів, з'ясування обставин масових убивств польських офіцерів в 1940 році, про реабілітацію учасників «ленінградської справи», тому що у всіх цих злодіяннях він зіграв важливу роль.

15 червня, за десять днів до свого арешту, Берія вносив пропозицію обмежити права Особливої Наради МВС СРСР, на підставі постанов якої в позасудовому порядку були, починаючи з 5 листопада 1934 року, коли воно було засновано, розстріляні або засуджені сотні тисяч радянських громадян. Збережені в архівах матеріали показують, що в останні дні перед арештом Берія його міністерство було зайнято роботою по підготовці документів надзвичайної важливості. В одному з них, датованому 16 червня, пропонувалося вирішити в принципі долю ГУЛАГа. Берія пропонував «ліквідувати систему примусової праці через економічну неефективність і безперспективність». Обговорювалося питання й про корінний перегляд всіх справ, пов'язаних з так званими «контрреволюційними злочинами».

Було поставлене питання про виведення із системи МВС цілих структурних підрозділів. (У березні 1953 року були передані в інші відомства Дальстрой, Спецстрой, Гідропроект).

Але реабілітацією арештованих при Сталіні діяльність Берія не обмежувалася. Він направляє ряд записок у Президію ЦК про «скривлення» у національній політиці в Литві, на Західній Україні, у Білорусії, наполягає на наданні більших прав союзним республікам, припиненні русифікації й т.д. Берія пропонував своїм колегам обмежити владу партійного апарату і всі державні питання — промисловості, сільського господарства, культури — вирішувати не в ЦК КПРС, а в Раді Міністрів. Це був свідомий курс на підрив монополії партійної номенклатури.

Навесні 1953 року за вказівкою Берії органи МВС на місцях зайнялися збором матеріалів, які підтверджують некомпетентність партійних органів у господарських питаннях. Велику пересторогу у партапаратчиків викликала також вказівка зібрати зведений матеріал про національний склад й освітній рівень працівників обкомів, міськкомів і райкомів партії. Особливо обурило партапарат прийняте з ініціативи Берії 9 травня 1953 року постанова Президії ЦК, у якій, пропонувалося «відмовитися від оформлення портретами колон демонстрантів, а також будинків підприємств, установ й організацій у дні державних свят». (Уже через тиждень після арешту Берії ця постанова була скасована як «помилкова»). [23, 67]

Політична активність Берії, і насамперед розпочаті ним заходи щодо реабілітації учасників багатьох великих політичних справ, не могла не викликати глибокої тривоги в інших радянських керівників. Вони, мабуть, побоювалися, що в боротьбі за владу, з метою їхньої компрометації, він може порушити питання, що вони відповідальні за масові репресії 30-х років, організаторами й учасниками яких були разом зі Сталіним.

Важливим козирем у руках Берії був і той факт, що з весни 1938 року він не працював у столиці і не був причетним до масових репресій у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську і інших містах країни. Тому він не боявся реабілітації жертв політичних процесів 30-х років. А незабаром після того, як він був переведений у Москву, з його ініціативи, були звільнені десятки тисяч людей, арештованих його попередником на пості керівника НКВС. У певних колах суспільства про нього з тих пір була репутація людини, яка відновила після усунення Єжова «соціалістичну законність».

Про його ключову роль у таких злочинах, як, наприклад, депортація цілих народів і розстріл польських офіцерів в 1940 році, практично ніхто не знав. З 5 березня 1953 року під контролем Берії виявилися архіви органів держбезпеки, починаючи із ВЧК до МДБ, у яких містилися відомості про ролі його партнерів по Президії ЦК у масових репресіях. У міру розвитку процесу реабілітації, Берія з кожним днем ставав усе більш небезпечною фігурою для членів партійного керівництва. І, знаючи авантюрний характер цього витонченого політика, нові кремлівські лідери не без підстави побоювалися, що Берія зможе скористатися з метою їхнього усунення архівними документами, насамперед численними списками на розстріл, на яких стояли підписи не тільки Сталіна, але і їх, насамперед Молотова, Кагановича, Мікояна.

Хвилювали їх і заходи, які почав запроваджувати Берія і у зовнішньополітичних справах. Він, насамперед сконцентрував свої зусилля на німецькому питанні. Він запропонував відмовитися від форсованого «будівництва соціалізму» у НДР і виступив з ініціативою її об'єднання із ФРН і створення єдиної нейтральної німецької держави. У жовтні 1993 року впливова польська газета «Жиче Варшави» опублікувала матеріали, які опинилися якимсь чином у її руках матеріали, що проливають світло на дії Берії. [23, 73] Газета підкреслювала, що він «прагнув використати підлеглий йому апарат держбезпеки для здійснення проекту, який зберігав у таємниці від Маленкова, Хрущова і Молотова». [23, 73] Берія виходив з того, що «будівництво соціалізму» у НДР обійдеться Москві приблизно в десятки мільйонів доларів протягом десяти років. У такій ситуації, вважав Берія, доцільно звільнитися від цього баласту. Як стверджувала польська газета, Берія сподівався одержати від Заходу за згоду на об'єднання Німеччини десять мільярдів доларів. З повідомлення газети випливало, що ця угода повинна була бути частиною широкого політичного договору зі США, Англією й Францією. Як писала газета, посередником у переговорах із цими країнами мали бути дві особи: Ольга Чехова, відома російська акторка, що проживала в Західному Берліні, і польський князь Януш Радзивілл, який жив у Німеччині, з 1918 року і після приходу нацистів до влади, і підтримував контакт із Герингом. Князь наприкінці війни, коли Радянська Армія зайняла Східну Пруссію, на території якої перебувала частина його володінь, був арештований органами МДБ і доставлений на Луб’янку, де Берія двічі розмовляв з ним. Януш Радзвілл так ніколи й не довідався, що йому призначалася роль посередника в переговорах із Заходом. На 27 червня 1953 року була призначена його секретна зустріч із представниками західних держав. Але за день раніше Берія був арештований. [23, 75]

Берія наполягав на необхідності нормалізації радянсько-югославських відносин, що практично припинилися після їхнього розриву в 1948 - 1949 р. Він підготував лист югославському керівництву, у якому містилася пропозиція організувати конфіденційну зустріч особливо уповноважених осіб — представників органів держбезпеки обох країн для обговорення цього питання. Пропозиції Берія по німецькому і югославському питаннях були складовими частинами великої програми, яка розроблялася ним, по розрядженню міжнародної напруженості.

Підсумовуючи, можна сказати, що в основі дій Берії, по роду служби прекрасно обізнаного про істинне положення в країні, лежало, мабуть, і розуміння того, що радянська система перебуває в стані кризи й для її збереження необхідно здійснити ряд важливих кардинальних змін у внутрішній і зовнішній політиці, але до цього минулого були не готові інші радянські керівники, що прийняли рішення про усунення Берія. Як визнав Маленков на пленумі ЦК КПРС у липні 1953 року, це питання виникло 12 червня після обговорення на черговому засіданні Президії ЦК записок Берії, підготовлених МВС і постанов, прийнятих на його основі. Почалися секретні сепаратні переговори між членами Президії, які тривали більше тижня. Організаторами переговорів були Маленков і Хрущов, брали участь у них Молотов і Ворошилов. Арешт Берія був заздалегідь запланований і підготовлений; — про цьому відкрито говорилося на пленумі. Усе було ретельно сплановано — строга конспірація, формування збройної групи генералів й офіцерів, яким поручався арешт Берії. Її очолював тодішній перший заступник міністра оборони, маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. Змова проти нього увінчалася успіхом. І протягом довгих років на нього покладали відповідальність як за всі, вчиненні ним, так і приписані йому злочини інших діячів сталінського режиму. Як підкреслюється у виданій в 1999 році Міжнародним фондом «Демократія» книзі «Лаврентій Берія. 1953. Документи»: «арешт Берія давав можливість здійснити поворот у політиці партії, відмовитися від тоталітарної спадщини, сталінських методів керування партією і суспільством, почати процес демократизації. Однак Президія ЦК не порвала ні однієї нитки, що зв'язувала його зі сталінським режимом... Якщо Берія, розвінчуючи померлого вождя, намагався піти від відповідальності за масові репресії, прагнув показати, що і без Сталіна можна управляти Радянським Союзом і соціалістичним табором, то недавні соратники «Лубянського маршала» і не думали про десталінізацію. Навпаки, вони намагалися виправдати злочинні діяння диктатора, звалювали всю провину на Берію». [15, 27]

Розділ 3. Сфальсифікована злочинна діяльність Л.П. Берії

3.1 Злочини, до яких Л.П.Берія не причетний

Якщо уважно ознайомитись із повним стенографічним звітом секретного пленуму ЦК, вперше опублікованим у журналі «Известия ЦК КПСС» (№ 1 і № 2 за 1991 рік, за півроку до серпневого путчу), можна дійти висновку, що до початку роботи пленуму Берії вже не було в живих, а сам пленум був інспірований «групою товаришів» із президії ЦК КПРС із метою узаконити процедуру усунення від влади небезпечного конкурента, яким був на той час Берія, у боротьбі за найвищий пост у державі після смерті Сталіна.[7] І без партійного роз’яснення та схвалення, радянський народ міг би й не зрозуміти причини раптового й несподіваного арешту настільки високого державного діяча. Пленум проходив із 2 по 7 липня 1953 року, через тиждень після оголошення про арешт Берії. З доповіддю виступив тодішній голова Ради міністрів СРСР і член президії ЦК КПРС Г.Маленков. Ось основні пункти обвинувачення, висунуті проти Берії.

Перше. Берія «розвинув активну діяльність у тому злочинному напрямі, щоб поставити МВС над партією та урядом». [7, 11] Ймовірно, партноменклатура злякалася заяви Берії про те, що КПРС повинна займатися лише пропагандистською роботою і кадровими питаннями. Перетворившись за роки радянської влади на надконституційну структуру, КПРС боялася втратити свої завоювання: владу, привілеї, вседозволеність, безконтрольність. Особливо налякали партноменклатуру слова Берії, виголошені над труною Сталіна, в яких він пообіцяв гаранту вати кожному громадянину права і свободи, передбачені Конституцією.

Друге. Маленков звинуватив Берію в організації стеження за високопоставленими членами ЦК і уряду та прослуховуванні їхніх телефонних розмов. Звісно, це нікому не подобалося, особливо тим, у кого було чого боятися. Але ж це було звичайною державною практикою, про яку всі знали. Так було і до Берії, і після нього.

Третє. Берія хотів через МВС без відома ЦК (але з відома Маленкова) вжити заходів для нормалізації відносин із Югославією. Під час обшуку в нього в кабінеті знайшли невідправлене конфіденційне звернення на адресу керівників Югославії Тіто і Ранковича. Що ж тут злочинного? Невдовзі після цього відносини з Югославією налагодив, прийшовши до влади, М.Хрущов.

Четверте. «Берія під час обговорення німецького питання пропонував не поправити курс на форсоване будівництво соціалізму, а відмовитися від будь-якого курсу на соціалізм у НДР і тримати курс на буржуазну Німеччину... Очевидно, що цей факт характеризує його як буржуазного переродженця». [7, 12] Історія довела, що Берія в німецькому питанні виявився правий. Для СРСР було би більшою користю мати справу з єдиною демократичною, нехай і буржуазною, Німеччиною.

П’яте. 27 березня 1953 року, за поданням МВС СРСР, президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію. З місць ув’язнення звільнили близько мільйона в’язнів. Маленков звинуватив Берію в тому, що «...він проводив цей захід із шкідливою поспішністю і захопив контингенти, котрих не треба було звільняти, наприклад, зовсім не треба було звільняти злодіїв-рецидивістів». [7, 12] Але текст пропозиції МВС був такий: «Проектом указу передбачається звільнити з місць ув’язнення близько 1000000 осіб, засуджених на строк до 5 років... Пропонується не поширювати амністію на засуджених на строк понад 5 років і притягнутих до відповідальності за контрреволюційні злочини, бандитизм, розкрадання у великих обсягах соціалістичної власності та умисне вбивство». То до чого тут Берія? Рецидивістів випустив не він, а президія Верховної Ради СРСР.

Шосте. Берія «...без відома ЦК і уряду ухвалив рішення організувати вибух водневої бомби». [7, 13] З 20 серпня 1945 року Берія очолював спеціальний комітет при РМ СРСР у атомних справах. Загальновідомо, що в ті роки США випереджали СРСР і за розробкою ядерної зброї, і за її авіаційними носіями (інших тоді ще не було). Почавши практично з нуля, Берія ціною неймовірних зусиль створив ракетно-ядерну «парасольку», що прикрила СРСР на багато десятиліть від агресивних намірів США. Саме завдяки сказаному вдалося відвернути третю світову війну.

Сьоме. «Ми зобов’язані доповісти пленуму ЦК, що ще за життя т. Сталіна можна було іноді спостерігати, як він, Берія, уміло й спритно сіяв недовіру стосовно багатьох керівних товаришів». [7, 13]Так, Берія не терпів ледарів і неуків (а вони його), особливо в найтяжчі роки війни, але він підтримував і заохочував сумлінних працівників, навіть «охороняв» їх від місцевих органів НКВС. Будучи членом, а потім і заступником голови Державного комітету оборони, він контролював виробництво військової техніки та ключові наркомати нафтової, вугільної промисловості і шляхів сполучення. Це — крім керівництва НКВС (розвідка, контррозвідка, охорона кордонів, партизанський рух).

Восьме. «Після смерті т. Сталіна Берія розперезався і на повну силу розгорнув, із дозволу сказати, «діяльність», спрямовану на роз’єднання керівного колективу, на придушення принципів колективності в роботі». [7, 14] І ми цю «колективну безвідповідальність» досі видихаємо, а «згуртовані товариші», захопивши після смерті Сталіна владу, незабаром пересварилися. Переміг тоді, як відомо, «Микита Сергійович».

Такі основні звинувачення, «озвучені» на пленумі доповідачем. Виправдовуючи арешт, Маленков оголосив: «Президія ЦК одностайно визнала за необхідне діяти швидко й рішучо, враховуючи, що маємо справу з авантюристом, у руках якого великі можливості, з тим, щоб раз і назавжди покінчити з виразками й гниллю, котрі отруюють здорову атмосферу згуртованого і монолітного ленінсько-сталінського колективу». Ці слова — класичний приклад класичної комуністичної демагогії та словоблуддя.

У процесі обговорення доповіді виступили 24 особи з 41 записаної. Показово, що ніхто з промовців не сказав жодного доброго слова на адресу відсутнього Берії. З трибуни лунали тільки образи, наклепи та обмова. Серйозних і обґрунтованих звинувачень не було. Зате більш ніж достатньо було «помиїв». Особливо з вуст соратників по президії ЦК, з якими Берія, довгий час працював пліч о пліч. І ніхто навіть словом не обмовився про те, що Берію «зразково покараємо, судитимемо» тощо. Усе це наштовхує на думку про те, що до початку пленуму Берії вже не було серед живих. А. Л.Каганович узагалі прохопився, заявивши у своєму виступі: «Ми витримали до кінця, а потім одним ударом покінчили із цим негідником назавжди». І якщо ці слова ще можна сприйняти в алегоричному плані, то наступні розвіюють сумніви: «Центральний комітет знищив авантюриста Берію і, безперечно, виправить усе, що потрібно в національному питанні...» [27, 94] Незрозуміло лише, до чого тут ЦК, тобто 125 осіб присутніх на пленумі, — адже Берію знищила «зграя товаришів» із президії ЦК. Що ж до національного питання, то необхідно зазначити, що саме Берія був активним прибічником висування на керівні пости в республіках та областях місцевих національних кадрів, у тому числі й в Україні. Партійній верхівці така позиція Берії не подобалася.

Апофеозом в обвинувальному виступі цього партійного флюгера можна вважати такі слова: «Берія вороже ставився до заяв про те, що Сталін великий продовжувач справи Леніна, Маркса—Енгельса. Сьогодні, ліквідувавши цього зрадника Берію, ми повинні повністю відновити законні права Сталіна та іменувати Велике комуністичне вчення — вченням Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна». Хоча, ці строки вже не були згадані Кагановичем через три роки, на ХХ з’їзді КПРС, під час викриття культу особи Сталіна.

У рішенні пленуму, ухваленому, як завжди, одностайно, з приводу суду «для форми» записали: «б) За зрадницькі дії, спрямовані на підрив Радянської держави, виключити Л.П.Берію, як ворога партії і радянського народу, із членів Комуністичної партії Радянського Союзу і віддати під суд». Сфабрикувати справу було доручено тодішньому генеральному прокурору СРСР відомому фальсифікатору Р.Руденкові. Обвинувачень, висловлених на пленумі, явно бракувало для винесення смертного вироку. Тоді Берії приплели шпигунство, тероризм, зраду Батьківщини, організацію змови з метою захоплення влади. Природно, з’явилися і «зізнання обвинувачуваного», і «покази свідків». Усіх формальностей було дотримано.

Однак оригіналів матеріалів кримінальної справи Берії досі ніхто не бачив. Як і стенограми спеціального засідання Верховного суду СРСР від 18—23 грудня 1953 року. Ті діячі, котрі у своїх мемуарах пишуть, що бачили ці оригінали, просто лукавлять. А на фотознімках судового процесу, що їх публікували в пресі, немає головного обвинувачуваного, тобто Берії. В обшуках, які проводили після його «арешту», брав участь помічник голови Радміну Д.Суханов. Із сейфів Берії та його секретарів він викрав матеріальні цінності, котрі зберігалися там і підлягали конфіскації. 1955 року крадіжка розкрилася, і Суханов отримав десять років позбавлення волі. Безумовно, він уже знав, що Берії немає в живих, тому й наважився на такий злочин.

І останній доказ. Це акт від 23 грудня 1953 року про виконання вироку Берії. Він підписаний нібито катом — генерал-полковником П.Батицьким, генеральним прокурором СРСР Р.Руденком і членом суду генералом армії К.Москаленком. Але під актом навіть не вказано обов’язкового в таких випадках підпису лікаря, котрий констатує смерть засудженого. На акті, що зафіксував розстріл помічників Берії, підпис лікаря є.

3.2 Загадка смерті Л.П.Берії

Як насправді був убитий Берія? Письменник-дослідник Ю.Мухін у своїй книжці «Убивство Сталіна і Берії» стверджує, що за дорученням Хрущова, головного претендента на пост керівника КПРС після смерті Сталіна, командувач ППО Московського військового округу генерал-полковник Москаленко і начальник штабу ППО МВО генерал-майор Батицький під якимось приводом заманили Берію без охорони в бункер штабу, де він і був застрелений Батицьким. [16, 67] Сталося це 26 червня 1953 року, за тиждень до відкриття терміново скликаного пленуму ЦК КПРС. Справді, незабаром обидва генерали були підвищені в званнях, посадах і на них посипалися нагороди. Ця версія має право на життя, але тільки як версія. Існують дуже великі сумніви, що вкрай зайнятого та обережного Берію можна було «позапланово», та ще й без охорони, заманити до підземного бункера. Письменник-історик Б.Соколов у своїй досить безсторонній книжці «Берія. Доля всесильного наркома» вважає, що Берію все ж таки заарештували, не обов’язково в Кремлі (як про це плутано повідомляли відомі мемуаристи Хрущов і Жуков), а потім, після закінчення слідства наприкінці серпня 1953 року, його без суду розстріляли, точніше застрелив у бункері штабу ППО МВО той же Батицький. [27, 97] При цьому Соколов вірить в існування не раз публікованих листів і записок нібито арештованого Берії, адресованих членам президії ЦК КПРС із проханням про помилування. Погодитися з письменником можна лише в тому, що на грудневому суді був присутній двійник Берії, причому сумнівної подібності, тому його й немає на фотознімках з процесу.

Більш достовірною видається інформація про убивство Л.Берії, викладена в книжці його сина Сергія «Мій батько — Лаврентій Берія». [5] Сергій пише, що 26 червня 1953 року він перебував у кабінеті Б.Ванникова, міністра боєприпасів СРСР і заступника Л.Берії в атомних справах (Сергій був безпосередньо причетний до роботи вже згадуваного спецкомітету). Зателефонував льотчик-випробувач двічі Герой Радянського Союзу Амет-Хан Султан і повідомив, що в районі міського будинку Л.Берії на Малій Микитській вулиці чутно стрілянину. І далі: «З Кремля разом із ним (із Ванниковим) поїхали до нас додому... Коли ми під’їхали, з боку вулиці нічого незвичного не помітили, а от у внутрішньому дворі стояли два бронетранспортери... Відразу ж упали в око розбиті шибки у вікнах батьківського кабінету. Отже, справді стріляли... Охорона особиста у батька була — на пальцях перелічити. Не було, звісно, й справжнього бою. Все відбулося, наскільки розумію, несподівано і миттєво...Внутрішня охорона нас не пропустила. Ванников зажадав пояснень, намагався перевірити документи у військових, але я вже зрозумів усе. Батька вдома не було. Заарештований? Убитий? Коли повертався до машини, почув від одного з охоронців: «Серго, я бачив, як на ношах винесли когось, накритого брезентом... Згодом я розшукав і інших свідків, які підтвердили, що бачили ті ноші...» [5, 134]

Цю версію підтримує й письменниця Є.Прудникова у своїй книжці «Берія. Останній лицар Сталіна». Вона ж повідомляє, що 26 червня 1953 року в Москву було введено армійські військові підрозділи, включно із танковими. [26, 77] Останню крапку у версії убивства Л.Берії ставить Ю.Мухін: «Я зателефонував останньому ще живому членові тодішнього ЦК М.К.Байбакову. Під час розмови... я запитав його, чи пам’ятає він липневий 1953 р. пленум ЦК? Коли Микола Костянтинович його згадав (йому 90 років), я несподівано поставив йому запитання: «Чи знали ви на пленумі, що Берію вже вбито?». Він швидко відповів: «Ні, я тоді нічого не знав, — але потім, після заминки, сказав, — але факт у тому, що він виявився вбитим»... [16, 73]

Отже, з усуненням Берії завершився перший етап боротьби за одноісібну владу в СРСР після смерті Сталіна. Надалі М.С. Хрущов, що зміцнив в 1953 році свої позиції в радянському керівництві, одержав у свої руки документи колосальної викривальної сили про злочини сталінського режиму. І в цьому плані кроки, які були початі після XX з'їзду партії, об'єктивно були продовженням тих ініціатив, з якими виступав Берія в 1953 році. Парадокс укладається в тому що в ролі першого «перебудівника» тоталітарного режиму спробував виступити Берія — один із самих похмурих і лиховісних його керівників, протягом декількох десятиліть один із самих вірних і відданих соратників Сталіна.

Висновки

Безперечно, навіть професійним історикам дуже складно розкривати «таємниці кремлівського двору» через сувору закритість інформації, політичну заангажованість як свідків, так і дослідників, та й через фальсифікацію документів, яка не була чимось винятковим. У ЗМІ та художній літературі другої половини ХХ століття особу Берії висвітлювали тільки негативно. З обережністю варто ставитися і до мемуарів, особливо написаних високопоставленими «соратниками» із ЦК ВКП(б) (КПРС) або МВС (МДБ).

Л.П. Берія раніше інших спадкоємців Сталіна проголосив необхідність перетворень. І не тільки проголосив, але й фактично взяв у свої руки в перші місяці після смерті вождя ініціативу реформаторських починань. Супротивники Берії, включаючи і Хрущова, виглядали на пленумі затятими сталіністами, які відстоюють кожну крупицю спадщини свого «великого» учителя.

Припущення із приводу реформаторської програми Берії знаходять підтвердження в цілому ряді документів: у його доповідних записках, довідках, проектах розпоряджень і постанов уряду. Найбільш повно представлені документи, пов'язані з діяльністю міністерства внутрішніх справ СРСР — зокрема, про реорганізацію економіки й звільненні правоохоронних структур від невластивих їм функцій, про реорганізацію системи ГУЛАГа, про скорочення будівництва об'єктів, при спорудженні яких використалася праця ув'язнених, про передачу у ведення міністерства юстиції виправно-трудових таборів й колоній; про обмеження прав особливої наради при НКВС СРСР.

Всі ці факти не могли не привести вчених до усвідомлення необхідності більш глибокого аналізу деяких аспектів політичної кар'єри Л.П. Берії, і в першу чергу особливо підвищений інтерес був до того короткого, тримісячного періоду, коли він діяв як самостійний політик. Існування реформаторських задумів у Берії, як уже говорилося, не підлягає сумніву. Суперечка йде про спонукальні мотиви, а залежно від цього — можна чи ні вважати Берію реформатором, демократом, або злочинцем та авантюристом. Одні думають, що реформаторські зусилля Берії повинні бути визнані й оцінені в історичному аспекті без усяких застережень; інші переконані, що його реформаторським намірам гріш ціна, тому що все це були лише тактичні маневри в боротьбі за владу.

Розходження в поглядах, так ще по такій темі, яка до недавно була закрита для дискусій — у принципі, цілком нормальне явище. Але, здається, у самій такій постановці питання — вважати Берію безкорисливим реформатором, на якого зійшло осяяння, або спритним кар'єристом, який вбрався для маскування у реформаторський одяг, — є дещо спрощення ситуації. Проблему реформ не можна відривати від питання про владу, оскільки здійснити політику реформ неможливо, не маючи владу. Та, крім того, потрібно, щоб прийшов «час реформ». Звертаючись до перших місяців після смерті Сталіна, можна сказати, що основні напрямки необхідних перетворень були, якщо так можна сказати, заздалегідь задані сформованою на той час ситуацією. Економічна й політична ситуація усередині самої держави, розпал «холодної війни» на міжнародному рівні, складності відносин з партнерами по соціалістичному табору — все це створило цілий ряд проблем, які неминуче довелося б вирішувати кожному, хто прийшов би до керівництва країною. На той час визначилися й головні «болючі точки» — репресивна політика, збереження якої не тільки не відповідало завданням економічної доцільності, але й створювало погрозу політичної стабільності; складний комплекс проблем в аграрній сфері, де без радикальних і негайних заходів важко було запобігти кризі, численні труднощі в зовнішній політиці, у якій наростали, з одного боку, опір диктату Москви в країнах Східної Європи, а з іншого боку — тверда конфронтація із Заходом.

На думку багатьох вчених і політологів виступ Л.П.Берії у такій ролі із самого початку було приречено на провал, навіть якби його кар'єра на цьому поприщі й не була перервана колишніми соратниками. Причина не в самих пропозиціях — по іронії долі більшість із них, відкинутих в 1953-му і поставлених у провину Берії, пізніше були втілені в життя. Але суспільство не могло прийняти в ролі реформатора та демократа людину, за якою тягнеться похмурий шлейф масових репресій й інших злочинів. Щоб визнати за Берією право називатися реформатором, та демократом його потрібно було реабілітувати, відокремити від нього тінь головного сталінського ката. Як справедливо помітив історик Олег Хлевнюк у статті «Берія: межі історичної «реабілітації», які б нові відомості й міркування не приводилися в захист Берії, ніщо не зможе переважити його злочинів». [30, 2]

Звичайно неможливо повністю реабілітувати Л.П.Берію та відбілити його репутацію, адже реальних злочинів за ним теж було чимало. У 30-ті роки, будучи головним чекістом Грузії, а потім її партійним секретарем, він навів лад у республіці, підняв її економіку, але скільки при цьому було репресовано безневинних людей. Він поклав край єжовщині, але за чиєю ініціативою політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про розстріл 1940 року 22 тисяч полонених польських офіцерів. І хто це злочинне рішення виконав? Берія був інструментом у руках політбюро ЦК ВКП(б), очолюваного Сталіним, однак виконавці мають відповідати передусім за свої злочини. Але за законом.

Переважна частина обвинувачень, висунутих проти Лаврентія Берії партійною номенклатурою після смерті Сталіна, не витримує критики. На жаль, чимало з них, попри свою явну абсурдність (на кшталт численних зґвалтованих жінок), досі міцно «сидять» у свідомості чималої частини громадян колишньої країни. Винні наша уроджена максималістська ментальність: спочатку ми обожнюємо, а потім тавруємо. Так чи інакше а істина завжди десь посередині.

Список використаної літератури:

Авторханов А. Загадка смерти Сталина (Заговор Берия). — М. ,1992;

Алексин В. Оборотная сторона борьбы за власть в СССР // Независимое военное обозрение. — 4-10 февраля 2000. — №4 (177). — С.8;

Антонов-Овсеенко А.В. Берия. — М., 1999;

Антонов-Овсеенко А.В. Карьера палача. — Омск, 1991;

Берия С. Мой отец Л. Берия. — М., 1995;

Воронцов А. Дело Берии: живет и побеждает? // Шпион. 1993. — № 1. — С. 73-80;

Дело Берии. Стенографический отчет Июльского пленума ЦК КПСС 1953 г. // Известия ЦК КПСС. — 1991. — № 1-2;

Депортации польских граждан из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1940 году. — Варшава-Москва, 2003;

Залесский К.А. Империя Сталина. Биографический энциклопедический словарь. — М.: Вече, 2000;

Зенькович П.Я. Маршалы и генсеки. — Смоленск, 1997. — С. 163-275;

История государственного управления в России (Х-ХХ1 вв.): Хрестоматия. /Под общ. ред. Р. Г.Пихои. — М.: РАГС, 2003;

История России (Х-ХХ1 вв.): Хрестоматия. — М., 2006;

Карпов В. Запомним их имена // Новости разведки и контрразведки. 1995. — №15-16 (48-49). — С.4;

Кокурин А., Петров Н. НКВД: структура, функции, кадры. Статья вторая (1938-1941) // Свободная мисль, 1997. — №7. — С.113;

Лаврентий Берия. 1953. Документы. — М.: Демократия, 1999;

Мухин Ю.И. Убийство Сталина и Берии. — М., 2000;

Паршев А.П. Они под боком // Дуэль. — 30 марта 1999. — №13 (104). — С.12.

Перестройка и работа чекистов. Член Политбюро ЦК КПСС, председатель КГБ СССР В.М.Чебриков отвечает на вопросы "Правды" // Правда. 2 сентября 1988. — №246 (25598). — С.4;

Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник / Общество "Мемориал", РГАСПИ, ГАРФ. — М.: Звенья, 1999. — С.107;

Печеночкин А. Черный день Красной Армии // Независимый военный обозреватель, 2003. — № 6. — С. 12;

Пихоя Р.Г. Москва. Кремль. Власть. Сорок лет после войны, 1945-1985. — М.: АСТ, 2007;

Пихоя Р..Г. Советский Союз: история власти 1945-1991. — М., 1998;

Пихоя Р.Г. СССР. История Великой Империи. Под знаком Сталина. — СПБ: Питер, 2009;

Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941 гг. — Варшава–Москва, 2001. — Т.1-2;

Попов В.П. Государственный террор в советской России. 1923-
1953 гг.: источники и их интерпретация // Отечественные архивы. — 1992. — №2. — С.28;

Прудникова Е. Берия.Последний рыцарь Сталина. — М., 2001;

Соколов Б. Берия. Судьба всесильного наркома. — М., 1998;

Столяров К. Палачи и жертвы. — М., 1997. — С. 8;

Торчинов В.А., Леонтюк А.М. Вокруг Сталина. Историко-биографический справочник. — Санкт-Петербург, 2000;

Хлевнюк О. В, Л. П. Берия: пределы исторической "реабилитации". — в кн.: Исторические исследования в России. Тенденции последних лет. — М. 1996;

Чилачава Р. Сын Л. Берии рассказывает. — Киев, 1992;

Шикман А.П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. — М., 1997;

Этингер Я. Международная еврейская газета, 2003г. — № 25 – 26.