Конституційні погляди Станіслава Севериновича Дністрянського

Конституційні погляди Станіслава Севериновича Дністрянського

Вступ

Темою свого наукового дослідження я обрав «Конституційні погляди Станіслава Севериновича Дністрянського».

Актуальність моєї роботи випливає із завдань сучасної історико-юридичної науки, пов’язаних із необхідністю глибокого вивчення і всебічного узагальнення історичного минулого України. Проголошення державної незалежності України сприяло введенню до наукового обігу багатьох фактів, імен, явищ, які з тих чи інших причин тривалий час зовсім випадали з поля зору вчених або діставали неповну чи необ’єктивну оцінку. У тому числі донедавна поза увагою залишалася велика та багатогранна наукова спадщина видатного українського теоретика права та держави, конституціоналіста, політичного та громадського діяча академіка Станіслава Севериновича Дністрянського (1870–1935), його багаторічна й плідна праця на ниві вітчизняної науки і освіти. Грунтово проаналізувавши ідеї відомих європейських теоретиків права та українських мислителів, С. Дністрянський одним із перших у юриспруденції запропонував соціологічно-правовий підхід до розуміння понять «Конституція», «держава», «демократія».

Мотивом до обрання теми даного дослідження стало те, що під час вивчення історії становлення і розвитку української конституції я знайшов посилання на те, що одним із авторів Конституції Української Народної Республіки 1918 р. є С.С. Дністрянський. Мене зацікавила ця особистість, яка поряд з іншими відомими українськими діячами (М.С. Грушевським, В.К. Винниченко та ін.), формувала конституційні засади майбутньої самостійної української державності.

Відомості про творчий шлях С.С. Дністрянського містяться у працях таких видатних вітчизняних вчених як В.М. Кампо, А.Ф. Коваль, О.М. Мироненко, Н.В. Стецюк, Ю.С. Шемшученко та інші. Але у цих працях його ім’я та творча діяльність щодо проблем світового та вітчизняного конституціоналізму згадується фрагментарно відповідно до конкретних проблем, що досліджувались у працях названих вчених, а як самостійна наукова проблема конституційні погляди С.С. Дністрянського не розглядалася, що і вплинуло на обрання теми моєї науково-дослідницької роботи.

Мета і завдання дослідження. Метою науково-дослідної роботи є поглиблення історико-правових знань про конституційні погляди С. Дністрянського та визначення його внеску у розвиток національної української історико-правової науки.

Досягнення поставленої мети науково-дослідної роботи вимагало вирішення наступних основних завдань:

дослідити життєдіяльность відомого українського теоретика конституціоналізму С.С. Дністрянського;

проаналізувати історію та основи загальнотеоретичних поглядів видатного вченого С.С. Дністрянського;

дослідити особливості розуміння вченим поняття конституції;

охарактеризувати поняття державної влади та самоуправи (самоврядування);

розкрити сутність демократії та її майбутнього за С. Дністрянським.

Об’єктом дослідження є наукова діяльність С.С. Дністрянського.

Предметом дослідження є питання теорії конституції, поняття держави та демократії у працях С.С. Дністрянського.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання. Насамперед це діалектичний метод із структурно-системним підходом до вивчення матеріалу, порівняльно-правовий, історичний та інші методи.

1. Дністрянський С.С. – правознавець, відомий український теоретик конституціоналізму

Станіслав Северинович Дністрянський – видатний український вчений-правознавець європейського рівня, доктор права з 1894 р., дійсний член ВУАН з 1927 р., один із перших політологів, редактор, публіцист, політичний діяч.

Народився він 13 листопада 1870 р. у Тернополі у сім'ї директора учительської семінарії. У 1888 р. закінчив з відзнакою Тернопільську гімназію, яка славилася високим рівнем знань. Того ж року вступив на юридичний факультет Віденського університету, який успішно закінчив у 1893 р. Через рік отримав науковий ступінь доктора права і політичних наук. Протягом 1895–1896 рр. на стипендію австрійського Міністерства релігії та освіти поглиблював знання в Берлінському та Лейпцігському університетах. Володів слов'янськими мовами, а також німецькою, французькою, латинською і старогрецькою.

З 1898 р. працював у Львівському університеті доцентом цивільного права, згодом – завідувач кафедри цивільного права. З 1901 р. був у цьому ж університеті надзвичайним професором та 1907–1918 рр. – звичайним професором. З 1899 – дійсний член НТШ, голова юридично-статистичної комісії НТШ, редактор журналу «Часопис правнича» (згодом – «Часопис правнича і економічна» (1900–1909, 1912) та «Правничого Вісника» (1910, 1911, 1913), започаткував серію «Правнича бібліотека» (вийшло чотири томи). Водночас головував у Товаристві українських правників [10, 5].

У 1907–1918 рр. обраний послом австрійського парламенту, очолював тут «Український клуб» – об’єднання українських депутатів. Засновник (1909 р.) професійної спілки юристів Галичини та Буковини «Товариство українсько-руських правників». Станіслав Дністрянський одним з перших підтримав проведення реформи австрійського приватного права. Як депутат парламенту, він 1917 р. очолив підкомісію для перероблення положень Книги загальних цивільних законів, виступивши з новаторськими пропозиціями щодо вдосконалення норм тогочасного законодавства з урахуванням інтересів держави, народу й суспільства. Після проголошення в грудні 1918 р. Західно-Української Народної Республіки Станіслав Дністрянський брав активну участь у державотворчих процесах, зокрема 1920 р. розробив проект Конституції ЗУНР [10,7].

У 1919–1934 рр. Дністрянський С.С. перебував в еміграції: спочатку у Відні, пізніше – у Празі. У Відні видав «Цивільне право» (1919 р.) – австрійський цивільний кодекс українською мовою, доповнений законами та розпорядженнями ЗУНР. Після окупації Польщею західноукраїнських земель і ліквідації українських кафедр у Львівському університеті, виступав разом з О. Колессою, І. Горбачевським та іншими українськими вченими ініціатором заснування українського університету поза межами України [1, 5].

Станіслав Северинович, один із засновників Українського Вільного університету, був у ньому першим деканом факультету права і політичних наук (1921 р.), ректором (1921–1922 рр.) і проректором (1923 р., 1933–1935 рр.). Водночас працював у Німецькому університеті в Празі (1929–1933 рр.) та празькій Вільній школі політичних наук (1928–1930 рр.), співпрацював з Українською господарчою академією у Подебрадах та Українським науковим інститутом у Берліні. 1927 р. був заочно обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук по кафедрі цивільного права і політики. У 1933 р. переселився до Ужгорода, де й помер 5 травня 1935 р. від серцевого нападу після однієї з публічних лекцій. У Тернополі на будинку, де народився вчений, встановлено меморіальну дошку з барельєфом (1989 р., скульптор – Іван Мулярчук, архітектор – Сергій Дирявко) [10].

Дністрянський С.С. ввійшов до історії українського правознавства, як відомий український теоретик конституціоналізму. Він створив власну концепцію держави і права, викладену у кількатомному незавершеному курсі «Загальна наука права і політики» (1923 р.) та у працях: «Чоловік і його потреби в правній системі. Розвідка з австрійського права» (1900 р.), «Звичаєве право та соціальні зв'язки» (1902 р.), «Про природу звичаєвого права», (1904 р.), «Природні засади права» (1911 р.), «Генеза та основи права» (1923 р.), «Погляди на теорії права та держави» (1925 р.), «Нова держава. Інавгураційний виклад ректора УВУ», «Соціальні форми права» (обидві 1927 р.) та ін. Вчений підкреслював соціальний характер норм і природних засад права, доводив первинність права порівняно з політикою, стверджував, що політика утворюється на основі наявних норм суспільного життя.

Великим є доробок С.С. Дністрянського в галузі конституційного права, проблеми якого висвітлено у працях «Реформа виборчого права в Австрії» (1906 р.), «Самовизначення народів», «Статут для Галичини», «Україна і мирова конференція», «Державно-правне становище Східної Галичини в минулій добі» (всі 1919 р.), «Зв'язок і сполука народів» (1920 р.), «Будівництво держави і бюрократія» (1921 р.). Основою конституційних поглядів Дністрянського було відстоювання свободи людини, права українського народу на самовизначення у межах етнічної території, демократичного республіканського устрою, пріоритету суверенітету нації над суверенітетом держави. Це найяскравіше відбилося у Конституційних проектах С.С. Дністрянського.

Широке визнання принесли Дністрянському його цивілістичні праці: «Полагода шкоди з огляду економічного і соціального» (1897 р.), «Австрійське право облігаційне» (1901–1909 рр.), «Австрійське право приватне» (1906 р.), «Причинки до реформи приватного права в Австрії» (1912 р.), «Цивільне право» (1919 р.), «Річеве право» (1923 р.). В них, зокрема, відстоювалася ідея реформи австрійського права, приведення його у відповідність до нових суспільних відносин, узгодження інтересів держави, народу, суспільства, окремих соціальних груп. Дністрянський також обґрунтував концепцію зобов'язального (облігаційного) права як окремої підгалузі австрійського цивільного права. Проблемам авторського права, питанням матеріальної і «духовної» власності присвячена у праці «Берненська унія і наше відношення до неї» (1900 р.). До цивілістичного циклу належать монографії «Причинки до історії і теорії міждержавного приватного права» і «Провідні думки в історії і теорії міждержавного приватного права» (обидві 1923 р.).

Окреме місце займають праці Дністрянського із сімейного права: «Заручини в австрійськім праві» (1899 р.), «Право родинне після викладів професора Дністрянського» (1901 р.), «Нові причинки до теорії заручин в новітнім праві» (1905 р.), «Правове відношення родичів до дітей» (1906), «Причинки до науки про до-смертщину подруга» (1911 р.). Вчений наголошував на розмежуванні міжродинних і суто майнових відносин. Розглядаючи питання трудового права, Дністрянський вказував, що трудовий договір не зводиться до простої купівлі-продажу робочої сили, що відповідальність власника підприємства перед своїми працівниками суттєво відрізняється від звичайної цивільної відповідальності. Він також був одним з ініціаторів створення і унормування української правничої термінології. Він також є визнаним основоположником національно-державницького напряму в українській політології, автором політичної концепції української держави, в якій, зокрема, розмежовувалася національна ідея і націоналізм.

Загалом науковий доробок Станіслава Дністрянського складає понад 170 праць з проблем державного, цивільного, сімейного, а також авторського права, окремих питань теорії та історії держави і права. Сьогодні наукова спадщина вченого вже стала невід’ємною складовою історії української політичної та правової думки [7].

2. Теорія конституції С.С. Дністрянського

2.1 Історія та основи конституції

Досліджуючи категорію «конституція», С.С. Дністрянський звертається до аналізу світових здобутків у розвитку конституціоналізму. Він виходить з того, що категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди видатних мислителів XVI–XVIII ст. (Гуго Гроцій, Шарль Луї Монтеск’є, Вільгельм Лейбніц, Христіан Вольф, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, та ін.). Власне, сам термін «конституція» в XVIII ст. відродив відомий французький мислитель та письменник Монтеск’є Шарль Луї де Секондат, який вжив цей термін у назві однієї з глав всесвітньо відомого твору «Про дух законів» (1748 р.). У цій главі – «Про конституцію Англії» (фр. de la constitution d’Angleterre) – Монтеск’є Ш.Л. виклав власне бачення ідеальної моделі поділу влади у державі [9]. Він ділить державну владу на три гілки: першу – законодавчу, другу – виконавчу та третю – судову. Всі три влади мусять бути відділені одна від одної, причому одна влада повинна бути обмежена другою, так щоб жодна з них не мала можливості надолужувати свої сили. Теорія Монтеск’є належить до головних основ будучих Конституцій [1].

12 червня 1776 р. вийшла перша кодифікація згаданих державних принципів у Вірджинії, де народний збір проголосив урочисто «права людини». Там зазначено одразу у вступі, що всі люди вільні і незалежні, що кожна людина вже від народження має природні права, а саме: право користуватися життям і повною свободою, право на засоби для життя, тобто на посідання та власність, прагнути до щастя та повної безпеки. Для забезпечення і охорони громадян встановлюється правління. При цьому слід утворити таку форму, яка всім громадянам дасть запоруку повної безпеки і охоронятиме їх від злої управи. Тому більшість громадян має право змінити або й цілком усунути правління, якщо воно не виповнить свого завдання. Державна влада має ділитись на законодавчу та виконавчу владу. Вона повинна прагнути до справедливості та ніколи не забувати про основні природні права. До таких прав належать особова, свобода преси і свобода віросповідання. Такий є короткий зміст першої Конституційної грамоти. Всі конституційні грамоти американських держав мають подібний зміст. Вони починаються, звичайно, проголошенням основних прав людини і суверенності народу. Між основними правами людини бачимо, крім свободи особистості, власності і освіти, право на свободну пресу, на свободу переселення та вільний заробіток і свободу звання, свобідне право зборів і товариств, не згадуючи тих політичних прав, які відомі були вже в Англії, почавши від Magna Carta libertatum. За тим відбувається поділ влади на три категорії та обмеження, як законодавчої так і виконуючої влади через основні принципи Конституції. Громадяни мають запоруку, що ані законодавча, ані виконуюча влада не змінить загальних постанов Конституційної грамоти.

Завершення усіх тих прав почалось в Конституції сполучених держав Північної Америки. Конституційна грамота сполучених держав з 17 вересня 1787 р. затвердила всі основні суб’єктивні права людини, перевела повну суверенність цілого народу на демократичні та республіканські основи, приймаючи систему поділу влади та забезпечуючи найширшим верствам населення безпосередній вплив на державну владу не лише шляхом загального виборчого права, але й шляхом народних зборів [9].

Французька конституція з 3 вересня 1791 р. перейняла принципи революції, проголошенні вже 26 серпня 1789 р. Найважливіші з тих принципів є такі:

1. Люди приходять на світ вільні та лишаються вільними і мають рівні права. Суспільні різниці можуть лише залишити з метою загального добра.

2. Метою кожної політичної сполуки є збереження природних та невід’ємних людських прав. Ці права є: свобода, власність, забезпеченість та опір проти всякого утиску.

3. Основа самоврядування закладена в народі. Ні корпорації, ні особи не сміють використовувати більше влади, ніж призначено народом.

4. Свобода – це право все те робити, що іншому не шкодить. Тому не можна визначати природним правом людини ніяких інших меж, крім тих, що всім іншим членам суспільства запоручують ужиток тих самих прав. Ці границі може визначити тільки закон.

5. Закон може заборонити тільки такі діяння, які можуть бути шкідливі для суспільства. Чого закон виразно не заказує, того не можна заборонити, та ніколи не можна приневолювати робити, чого закон не приписує.

6. Закон є виразом загальної волі та всі громадяни мають право брати участь у творінні загальної волі особисто або через заступників. Закон повинен бути для всіх рівний як для тих, кого він кого охороняє, так і для тих, кого карає. Всі громадяни є рівні перед правом, всі мають рівне право, відповідно до своїх здібностей, приймати публічні уряди та становище. При цьому вирішують тільки їхні чесноти та таланти.

7. Нікого не можна ні ображати, ні в’язнити, тільки у випадках зазначених законом та не інакше, ніж у формі приписаній законом.

8. Закон може визначати тільки такі покарання, що є очевидно та необхідно потрібні. Нікого не можна інакше покарати, ніж на основі такого закону, який ухвалений та оприлюднений перед виконанням вчинку, з тим, що цей закон слід виконати в приписаній формі.

9. Нікого не можна торкати через його особливі релігійні погляди, оскільки виявлення цих поглядів не суперечить законам публічного ладу.

10. Вільний обмін думок і поглядів належить до найважливіших прав людини, кожен громадянин може вільно говорити, писати, друкувати, але має обов’язок у випадках, означених законом, відповідати за використання тієї свободи.

11. Для забезпечення людських та громадських прав мусить бути публічна влада, тому вона слугуватиме меті загального добра, а не меті тих осіб, яким її довірено.

12. Для утримання публічної влади та для покриття податків на адміністрацію держави заводяться загальні податки; при чому треба поодинокі податки розділити рівно на всіх громадян, відповідно до їх платоспроможності.

13. Така суспільність, що не забезпечує цих прав або не проводить поділу власності, не має Конституції.

14. Власність є непорушним і святим правом, тому нікому не можна її забирати, крім тих випадків, коли цього потребує загальна публічна потреба признана законно. Але навіть у цьому випадку лише за умови попередньої справедливої винагороди [1].

На цих загальних принципах, зазначає С.С. Дністрянський, побудовані всі Конституції Європи. Теорія Конституції мусить тому опиратися на згаданих постановах французької Конституції.

2.2 Поняття Конституції за С.С. Дністрянським

Конституція – основний закон держави, акт вищої юридичної сили, який закріплює основи правового статусу особи, а також організацію публічної влади в державі [4]. Це – сучасне розуміння конституції. Але у такому розумінні вона з’явилася лише після буржуазних революцій лише 18 сторіччі. А до цього вона пройшла дуже значний шлях еволюційного розвитку, на звертає увагу С.С. Дністрянський.

Термін «конституція» відомий з часів Стародавнього Риму. Так тоді називали один із видів правових актів імператорів. Такі акти не мали нічого схожого на сучасні конституції, хоч і повною мірою стосувалися власності органів управління тощо, тобто питань, які нині регулюються конституціями. Першою державною конституцією сучасності вважається конституція США 1687 р. яка поклала початок офіційному визнанню доктрини конституціоналізму і реальному здійсненню цієї доктрини [9]. На сьогодні у світі діє понад 200 конституцій, а також існує понад 300 конституцій суб’єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн нормативно закріпили перемоги в революціях, війнах за незалежність тощо [6].

Термін «Конституція України» є похідним він іншої історично сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферах суспільного життя. Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великобританії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С.С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській civitas старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків» [2].

Конституційні проекти С.С. Дністрянського справедливо вважаються пам'ятками української політико-правової думки початку ХХ ст. Вони були складені С.С. Дністрянським з метою уконституціонування західноукраїнських земель, які входили до Австро-Угорської імперії. Перший з проектів написано у жовтні 1918 р. після обрання Української Національної Ради як політичного представництва українського народу в Австро-Угорщині. Рада проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття складовими цілісної української держави і постановила розробити її конституцію. С.С. Дністрянським було підготовлено проект «Устрій Галицької Держави». Перший проект тимчасових основних законів, виготовлений у віденському парламенті професором С. Дністрянським «для покликання у життя Галицької Держави» (1918 р.). Цей акт мав визначити загальні засади новопосталої держави, її устрою. Вказувалося, що «Галицька Держава обіймає усі злучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах дотеперішньої Австро-Угорської монархії». В основу державності закладалося право українського народу на самовизначення. Польському, єврейському та німецькому населенню гарантувалася «народна самоуправа». Державними мовами пропонувалося визнати українську, польську та німецьку, а українську водночас визнати «внутрішньою урядовою мовою». В проекті передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких було названо «право плекати свою народність і мову». Декларувалися свобода віри, науки, думки, преси, свобода зібрань і організації товариств, безпечних для держави, свобода зміни місця проживання, право внесення прохань або скарг, а також поштова і телеграфна таємниця. На чолі держави мала стояти Народна Рада, тобто обрана у жовтні 1918 р. Українська Національна Рада під трохи зміненою назвою. Передбачалося, що вона розширить свій склад за рахунок представників Угорської (Закарпатської) України та делегатів від національної меншин Галицької держави. Народна Рада мала обрати провідника, двох його заступників та державного секретаря, а також старшину (президію) з 9 осіб і виконавчий орган з урядовими функціями – Народну Управу. Зазначалося, що провідник Ради є водночас провідником Галицької держави. На Народну Раду покладалося здійснення законодавчої влади, а її старшина розглядалась як орган для «верховних постанов та верховного нагляду». Народна Управа як «начальний виконуючий орган держави» мала складатися з окремих управ: внутрішньої, «заграничної», військової, культурної, «оборотової», судової на чолі з начальниками, які призначалися Народною Радою. Громадам надавалася повна автономія у вирішенні місцевих справ. Водночас скасовувалася «різниця між самостійним та відпорученим кругом ділення громади». Вибори громад, рад повинні були проводитися на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. У конституційному проекті передбачалося видання окремих законів про відповідальність посад, осіб, про скасування обмежень у праві на полювання та риболовлю, про тимчасове збереження чинності австрійських законів та ін. Ідея мирного конституційного переходу Галичини, Північної Буковини та Закарпаття від Австро-Угорщини до Галицької держави, отримання «законної свободи» виявилася нездійсненною. Тому 1.11.1918 р. владу Української Національної Ради було встановлено збройним шляхом, а 9.11.1918 р. новоутворена держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Роль «малої конституції» у ній виконував «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13.11.1918 р.

Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР в еміграції С.С. Дністрянський підготував другий проект Конституції ЗУНР. На відміну від попереднього, в ньому передбачалося об'єднання ЗУНР з Великою Україною на основі права народів на самовизначення. Проект складався з 3 частин: 1. Держава та право (зі вступом і розділами «Людські та громадянські права» та «Народні права»); 2. Державна влада (з розділами «Основи державної влади», «Організація народної волі» і «Виконування народної волі»); 3. Самовизначення народів.

Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку. Громадянам гарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». Всі свободи визнавалися необмеженими, за винятком економічної, «яка не може перешкодити державній владі у переведенні справедливого розділу дібр». Держава мала опікуватись «економічно слабшими», обмежуючи з цією метою у разі необхідності індивідуальну свободу. Загальний економічний порядок держави повинен ґрунтуватися на приватній власності, яка водночас мала «підпорядковуватися суспільним обмеженням з огляду на добро загалу, бо в'яжуться з кожною власністю суспільні обов'язки». Вчений вважав за можливе збереження родових, станових, шляхетських привілеїв за умови, що їх не братимуть до уваги при поділі державних посад. Усі громадяни визнавалися рівними щодо права суду. Проголошувалося рівне право кожної людини на державну охорону. На першому етапі держаного будівництва передбачалося скликання Установчих зборів, які мали узаконити остаточний текст конституції (затвердити конституційну грамоту), здійснити адміністративно-територіальний поділ (на громади, повіти, округи), прийняти виборчі закони та ін. акти, зокрема про податки і аграрну реформу. Вибори до Установчих зборів повинні були проходити на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування по трьох національних куріях – українській, польській та представників ін. національностей. Після завершення роботи Установчих зборів найвищим законодавчим органом влади ЗУНР мала стати Народна палата, обрана на 4 роки шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Обрані до неї посли (депутати) поділялися на 3 національні курії: українська, польська та інших національностей. Кожна з курій наділялася правом вето щодо винесеного на ухвалення Народної палати закону, якщо він порушував національні права народності. Такий закон мав передаватися на розгляд державно-судового трибуналу або на «народний збір» (референдум). До компетенції палати належало прийняття рішень з найважливіших питань держави (війни та миру, верховного нагляду за адміністрацією, судочинства). Проект передбачав утворення у складі палати кількох спеціальних комісій, у т. ч. «легсілативної комісії» для підготовки законопроектів. Палата мала також право висувати політичні звинувачення проти президента республіки, вищих державних. функціонерів.

Безпосередня демократія реалізовувалася через загальні або локальні народні збори (референдуми). Дорадчим органом мали бути народні комори – виборчі організації, які могли вимагати від державної влади врахування їхніх рішень. Функції надзвичайного органу покладалися на Загальну народну раду, яка мала скликатися у виключних випадках для прийняття найважливіших державних рішень (внесення змін до конституції, встановлення обмежень конституційних прав на період війни тощо). Половину складу цього органу делегувала Народна рада, а решту – окружні заступництва, народні комори і загальний народний збір (референдум). Виконавчу владу представляли державні органи на чолі з президентом республіки, обраним безпосередню населенням на 4 роки. Перші вибори президента мали відбутися одночасно з виборами до Установчих зборів, наступні – одночасно з виборами до Народної палати. Президентом міг бути кожний громадянин, українець за походженням, не молодший 35 років і не позбавлений цивільних та політичних прав, без обмежень щодо віросповідання. Президент республіки одночасно проголошувався верховним головнокомандувачем, мав право призначати і звільняти членів Ради держави, вищих урядовців, а також право впродовж 10 днів після ухвалення закону Народною палатою публічно опротестувати цей закон і направити його на розгляд загальних народних зборів.

У виконанні покладених на президента функцій (насамперед, у питаннях національних, зовнішньополітичних та військових) йому мала допомагати Прибічна рада з 6 членів: 4 українців, 1 поляка та 1 представника інших народностей. Трьох її членів повинні були делегувати національні курії, інших добирав президент. У структурі державної виконавчої влади передбачався такий орган, як Державна канцелярія, очолювана канцлером. Рада формувала 6 департаментів (або міністерств) для ведення справ держави. При кожному з них передбачалося утворити «радні колегії» з 6 осіб – по 3 від уряду та Народної палати [5].

С.С. Дністрянський наполягав на відокремленні юстиції від адміністрації. Державну юстицію мав очолювати голова, якого призначував та звільняв президент. Самостійною структурою був Державний судовий трибунал. Важливе місце у проекті конституції приділялося організації органів місцевої влади в округах, повітах і фомадах. У них передбачалися свої виборчі представницькі органи (заступництва) та «локальна самоуправа». Компетенція окружного заступництва мала охоплювати всі справи, які потребували однакового й спільного впорядкування у межах округу та не були охоплені законами держави. Заступництва повітів і фомадів наділялися власною «питомою легіслативою». Окрему складову проекту становили норми про самовизначення народів у державі. Встановлення принципу «національного ключа», тобто співвідношення 4:1:1 (4 українці, 1 поляк та 1 представник ін. народностей), на думку вченого, повинно було сприяти утвердженню права українського народу як природного власника національної території на повне самовизначення на своїй землі і водночас забезпеченню прав інших народностей. Крім утворення 3 національних курій, встановлювалася культурна автономія національних меншин, що виявилося, зокрема, у поділі шкільної ради на національні секції, вживанні рідної мови в урядових установах, судах, громад, житті [8].

Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передової політично-правової української думки періоду боротьби за національну державність. Вони справили значний вплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, сприяли розвитку українського конституціоналізму. Тому проекти конституції С. Дністрянського вважаються складовою частиною скарбниці національної конституційної думки [3, 6].

2.3 Державна влада та самоврядування

Держава, на думку Дністрянського, є вищим типом органічних суспільних зв'язків. Народ як окремий органічний суспільний зв'язок вищий за державу і має свою організацію з власними цілями. Але до органічних суспільних зв'язків належить лише такий народ (нація), в основі якого лежить національна свідомість, що нівелює всі ін. етнічні та релігійної відмінності й сприяє формуванню національної ідеї. Коли держава підтримує народ у досягненні його мети, вони виступають разом, а в іншому випадку народ веде боротьбу з державою за своє самовизначення. Цим обґрунтовувалося, зокрема, право українського народу на самовизначення на своїй етнічної території.

У питанні відношення між центральною владою держави та самоврядуванням поодиноких адміністративно-політичних одиниць відрізняють три групи.

У новітній державі існує побіч центральної влади самоуправа громад та інших комунальних зв’язків (повітів, провінцій або губерній і т.д.). Тому, щоб пізнати суть конституції, треба поглянути у відношення між центральною владою держави та самоуправою поодиноких адміністративно-політичних одиниць.

Розглядаючи ближче це питання, відрізняють три групи. До першої групи належать ті держави, що зорганізували систему нової супремації центральної державної влади над органами самоуправи, до другої групи – ті держави, що намагались створити гармонію між центральною владою та локальною самоуправою через взаємну допомогу та вирівняння сфери впливів. А до третьої групи належать ті системи, які признали локальним самоуправам по принципу становища, незалежне від центральної влади.

Перша група характеризується повною централізацією цілої влади в державі. Сюди належать французька система та система всіх тих держав, які пішли за Францією. Цей режим опирався на те, що ціла адміністрація концентрувалась в руках Корони та коронних органів, між тим локальній владі було надано деякі фінансові права і поодинокі привілеї. Взагалі у цьому спостерігається характер сильно спеціалізованої одиничної держави. Щойно французька революція перервала цей старий режим. З теорією «прав людини» проведена теорія так званих «основних прав людини», яких громада та інші локальні одиниці домагалися від держави. Головою французької локальної адміністрації є державний урядниковий префект. Він держить всі нитки цієї адміністрації в своїх руках, ціла система називається префектною системою. Цю систему прийняли Італія, Румунія, Греція.

До другої групи відносять англійську та прусську системи. Цілком іншим шляхом, ніж у Франції, розвивалось питання локальної самоуправи в Англії. Тут почином всієї адміністрації є англійський «selfgovernment» (самоуправа), тобто поняття локальної самоуправи, яке виросло якраз на англійському ґрунті. Вона повстала вже в середніх віках на аристократичних станових основах та концентрувалася в так званих графствах і в становищі так званих мирових суддів. Ці останні мали головний вплив на всю внутрішню адміністрацію. Але ця система не могла довго утримуватися. Змагання до утворення спільної німецької Держави мусили її змінити. З хвилею заснування Німецької Держави підпорядковано комунальну самоуправу під спільний державний інтерес. Мета її, одначе, та сама, як в Англії – а саме: гармонія між центральною та локальною владою для спільного загального добра.

До третьої групи належить у першому ряді бельгійська система. Вона основується на самоуправі локальних комун, причому державній владі припадає осібний круг поділу. Бельгійська система виросла на демократично-правовій основі, опираючись на «pouvior municipal» французької конституції. Національний конгрес підніс згадане pouvior municipal до значення четвертої влади в державі побіч законодавчої, виконуючої та судової влади. Державні уряди не мають принципового права втручатися в коло ділення органів самоуправи. Лише тоді, коли є небезпека для публічного добра, можуть державні уряди вимагати затвердження поодиноких адміністративних актів самоуправи через державну владу або можуть їх знести, оскільки опираються законам. Тобто, центральна влада має лише опосередкований вплив на самоуправу і тільки в окремих випадках.

На другому ряді Швейцарська система. Вона відрізняється від бельгійської тим, що остання опирається головним чином на самоуправи міст, між тим коли перша стоїть в основному на самоуправі сільських громад.

В кінці, до третьої групи належить система північних держав Америки. Перші колоністи американських північних держав були дрібні селяни. Вони мешкали тісно побіч себе. Невдовзі настала дуже жива торгівля та живий промисел у всіх селах та поміж ними, так що не було часу, щоб виробилась різниця між аграрним селянством та промисловим міщанством. Тому не було різниця між містом та селом – бо навіть з найменшої оселі могла повстати невдовзі торгівля і промислове місто.

Таким чином бачимо побіч зв’язкової центральної влади цілком окрему систему поодиноких держав, а в їх об’ємі окрему та самостійну управу поодиноких комун, почавши від громади. Всі вони мають повну самоуправу, і як вони ні в чому не торкаються центральної зв’язкової влади, так центральна влада не порушує ні в чому їхньої самоуправи. Місцеве самоврядування в конституційному проекті вчений ставить на рівень одного з провідних інститутів демократичного конституційного ладу. Обґрунтував його найбільш суттєві, вихідні положення, сформував правову систему (округ, повіт, громада). Вперше визначив роль територіальної громади як природної асоціації громадян (сіл, міст) та нормативно закріпив демократичний порядок формування органів місцевого самоврядування. Законодавче розмежування С.С. Дністрянським компетенції органів місцевого самоврядування (округ, повіт, громада) створило конституційні гарантії, які унеможливили втручання органів держави у сферу повноважень місцевого самоврядування. На конституційному рівні вперше встановлено право держави регламентувати питання місцевого самоврядування у законодавчому порядку та водночас обов’язок держави надавати всебічну підтримку й допомогу місцевому самоврядуванню.

3. Демократія та її майбутнє за С.С. Дністрянським

Демократія (з грец. демос+кратія=народ+влада=влада народу) – форма правління в державі, при якій єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обираних представників (представницька демократія) [10].

Доба французької революції витворила побіч ідеї держави ідею народу, побіч поняття державного авторитету, поняття народного авторитету. В боротьбі проти суверенності держави Ж. Бодена прийнялась теорія суверенності народу Ж.Ж. Руссо. Від доби ренесансу опинились індивідуум і народ в таборі проти середньовічної та абсолютистичної держави. Індивідууми боролись за права людини, народ – за право політичної участі в державній справі. У французькій революції і одиниця і народ отримали перемогу, здобувши les droits de l’homme (за права людини) для індивідуумів, та la souverainete du peuple (народний суверенітет) для народу. Хоча із тієї боротьби вийшла переможена держава, вона не перестала існувати, Ала мусила признати людині певні права особистості і політичні, а також признати участь народу в правлінні державою, ставлячи конституції держави на підставах демократичних з volonte generale (генеральний) на чолі народу. Не без причини говорить творець цієї конституції Ж.Ж. Руссо про volonte generale, яка виразно відрізняє від volonte des tous (воля всіх), бо вже по його концепції народ не є звичайною сумою громадян, але колективом вищого ступеня, що тільки в цьому характері заслуговує на вирішальну роль у державі. Коли ж він говорить про суверенність народу, протиставляючи її суверенності держави, тобто суверенності, він мав на думці те саме засідаюче ставлення народу в державі, яке в минулому прислуговувало монархові чи іншому суверенові. Тому задержав означення «суверенності» в правному становищі народу, хоч ця суверенність, яка на його думку, мала принести народу вже принципово інакше закінчення, ніж раніше суверенність абсолютного володаря. Французька революція внесла принцип «панування», що характеризував середньовічну добу і абсолютизм стародавнього режиму, вона завела принцип народоправства і підпорядкування вимогам загального добра. Річ не в справжній суверенності, тобто в найвищій владі народу, а в авторитеті народу висловлювати свою volonte generale в державі. Це справжнє значення теорії Ж.Ж. Руссо, яку перейняла французька революція. У французькій революції з перемоги індивідуума та народу в державі вийшов як синтез закон, що мав призначення визволити одиницю та народ, в’яжучи державу і всіх в державі народною волею, бо народна воля набула тепер форму закону.

Структура модерної держави свідомо ставиться на основах народної ідеї та народного авторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ. Народ, як такий, є вихідною точкою авторитету, який повинен бути збережений в державі. При цьому повинна настати нова гармонія над інтересами одиниць і суспільних зв’язків з цінностями, що їх витворює народ. Провідники та інші особи, що стають у керма, повинні бути вкладниками ідей народу та народного авторитету.

Висновки

1. Дністрянський С.С. ввійшов до історії українського правознавства, як відомий український теоретик конституціоналізму, створивши власну концепцію держави і права.

2. Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, та має багатовікову історію. Але всі нинішні Конституції Європи побудовані на загальних принципах французької Конституції 1791 р. Основою конституційних поглядів Дністрянського було відстоювання свободи людини, права українського народу на самовизначення у межах етнічної території, демократичного республіканського устрою, пріоритету суверенітету нації над суверенітетом держави.

3. Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передової політично-правової української думки періоду боротьби за національну державність. Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку, де громадянам гарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». В основу державності закладалося право українського народу на самовизначення. передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких було названо «право плекати свою народність і мову». На чолі держави мала стояти Народна Рада. Проекти конституції С. Дністрянського вважаються складовою частиною скарбниці національної конституційної думки. Вони справили значний вплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, сприяли розвитку українського конституціоналізму.

4. С.С. Дністрянський побіч зв’язкової центральної влади вивів цілком окрему систему поодиноких держав, а в їх об’ємі окрему та самостійну управу поодиноких комун, почавши від громади. Всі вони мають повне самоврядування, і як вони ні в чому не торкаються центральної зв’язкової влади, так центральна влада не порушує ні в чому їхньої самоуправи. На конституційному рівні вперше встановлено право держави регламентувати питання місцевого самоврядування у законодавчому порядку та водночас обов’язок держави надавати всебічну підтримку й допомогу місцевому самоврядуванню.

5. Структуру модерної держави С.С. Дністрянський бачить на основах народної ідеї та народного авторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ. Народ є вихідною точкою авторитету, який повинен бути збережений державою. При цьому повинна настати нова гармонія над інтересами одиниць і суспільних зв’язків з цінностями, що їх утворює народ. Провідники та інші особи, що стають у керма, повинні бути вкладниками ідей народу та народного авторитету.

Великий вклад Станіслава Севериновича Дністрянського у становлення і розвиток українського правознавства вшанований премією, яка заснована у 2003 році Тернопільськими обласними організаціями Спілки юристів України і НСПУ.

Список використаних джерел

1. Антологія української юридичної думки: в 6 т. – Т. 4: Конституційне (державне) право / Шемшученко Ю.С. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. – 600 с.

2. Конституції України: поняття та юридичні властивості. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/33.pdf

3. Мироненко О, М. Історія конституції України. – К.: Ін. Юре, 1997. – 60 с.

4. Народний суверенітет в Україні в контексті класичного конституціоналізму / Кампо В.М. – К.: Парламентське вид-во – 2005. – 204 с.

5. Тернопільська обласна бібліотека для молоді. Станіслав Дністрянський (1870–1935). [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.yl.edu.te.ua/index.aspx? res_xml=Online/Famous/sci/sci14.xml&num=3&res_xsl=Online/Famous/sci.xsl

6. Українське державотворення: не витребуваний потенціал: Словник – довідник / Мироненка О.М. – К.: Либідь, 1997. – 560 с.

7. Унікальний експонат Музею правової охорони інтелектуальної власності. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.ukrpatent.org/atachs/statti2009/2009/38.doc

8. Циклоп – енциклопедії та словники. Конституційні проекти С.С. Дністрянського. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://cyclop.com.ua/content/view/1143/58/1/10/

9. Шемшученко Ю.С. Роль і значення Конституції України у державотворенні і право творенні: проблеми теорії і практики. // Конституційні засади державотворення і право творення в Україні: проблеми теорії і практики: до 10 – річчя Конституції України і 15 – річниці незалежності України. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. – 334 с.

10. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Шемшученко Ю.С. – К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т. 2: Д – Й. – 1999. – 744 с.