Козацький обоз, символіка та зброя

Козацький обоз, символіка та зброя

Козацький обоз

Задумавши похід проти ворогів, татар, турків та поляків, запорозькі козаки вхолосту били на Січі з найбільших гармат, затим посилали кругову повістку козакам-зимівчакам, які жили у степу по хуторах, слободах та землянках-бурдеях. На такий поклик поспішали, як бджоли до своїх вуликів, звідусіль козаки до збірного пункту, хто пішки, хто верхи, із зброєю та продовольчими припасами. При цьому, якщо йшлося про нагальну оборонну війну, коли треба було відбити раптовий напад ворога, відібрати у нього захоплений християнський ясир, то козаки збиралися в похід швидко, кидалися на ворогів навально, вступали в бій мужньо, не шкодуючи життя, ні сил, і потому так само швидко поверталися на Січ.

Коли ж ішлося про наступальний похід, і то в особливо великих масштабах, то запорожці залучали й городових козаків, посилаючи до них у міста, здебільшого під час ярмарок та великих свят, своїх оповісників— машталірів.

Зібравши таким чином якомога більше охотників для походу, запорозька старшина відкривала велику раду, де повідомляла славному низовому товариству причини їх виклику на війну і загальні плани походу, затим усіх, хто зібрався, розпускали на кілька днів по куренях, зимівниках та слободах, аби вони могли запастися необхідними речами для тривалого походу— харчами, бойовою зброєю, важкими возами, сильними кіньми, — і лише після цього вдруге скликали раду й оголошували похід. Незвичайне видовище становила собою велика сила запорозьких вершників на степовій рівнині.

Ой у полі могила, широка долина,

Сизий орел пролітає:

Славне військо, славне запорозьке,

У похід виступає.

Ой у полі могила, широка долина,

Сизий орел пролітає:

Славне військо, славне запорозьке,

А як золото сяє.

Попереду їхав на коні військовий хорунжий з червоним прапором або хоругвою в руці; за хорунжим, на чолі самого війська, на доброму аргамаку в багатій збруї та шорах виступав “власний” кошовий отаман, який вручав свою владу на час своєї відсутності в Січі “наказному” отаманові. За “власним” кошовим отаманом виступали послідовно піхота, кіннота й артилерія, розділені на полки та сотні з особливими полковниками на чолі; більшість кінних козаків, як і сам кошовий отаман, часто виступали, за прикладом татар, парокінними. Разом з військом ішов цілий стан потрібних у поході людей: ковалів, слюсарів, кашоварів і грабарів, тобто саперів, які вміли при нагальній потребі швидко зводити усілякі земляні укріплення, тобто насипи та шанці для захисту від ворога у відкритому степу. Разом з військом рухалися важкі вози, на яких запорожці везли свою артилерію і частину зброї і які водночас слугували козакам для перевезення поранених та як засіб захисту від супротивника. Виступаючи цілим військом, запорожці завжди рухалися табором, усередині якого йшла піхота, зовні— кіннота. Для спостереження за пересуванням ворога вони неодмінно виряджали увсебіч, на версту від табору, особливих передових козаків. Рухалися вони дуже повільно, здебільшого вночі, вдень ставали в глибоких балках, густих байраках та драбних чагарниках. У дорозі завжди були надзвичайно обачними: не розпалювали багаття, не курили люльок, не дозволяли іржати коням і зав’язували їм морди хустками, мотузками або ременями; намагалися говорити між собою стримано, упівголоса чи навіть пошепки; для орієнтації на місцевості брали з собою так званий нюрнберзький квадрат, тобто свого роду компас. Військо мусило рухатися з такою обережністю, що цього “ні сорока, ні ворона не могли ні бачити, ні чути”. Коли запорожці у такій суворій таємниці діставалися, приміром, до кордонів Криму, то, діждавшись півночі, вони раптово вдиралися у саме “панство” кримське і починали у ньому ґрасувати як найнесподіваніші гості, намагаючись якомога сильніше нажахати ворожу землю, навести на неї ляк вогнем і пожежами, аби опісля захопити собі чим більше здобичі та ясиру і визволити з полону християнських бранців. Коли ж запорожці здибалися з ворогами у відкритому степу, то вони насамперед кидалися робити із своїх возів табір, поміщали в таборі своїх коней, військо, харчі, гармати, а тоді звідтіль уже стріляли, наче з фортеці, у супротивників. З цією метою вони становили вози один біля одного, колесо до колеса. Колеса сковували грубими залізними ланцюгами, голоблі підіймали вгору. Таким чином у цілому виходив круглий табір, званий німцями “вагенбург”, котрий зовсім був неприступний для ворогів завдяки потужному рушничному вогню. Вдень з такого табору козаки без угаву стріляли то з гармат, та з мортир, то з рушниць та пістолів, а на ніч ставили навкруг нього на чатах пильних вартових козаків з рушницями.

Козацька символіка

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.

Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.

Козацька зброя

Український козак та воїн, запорозький козак і лицар— це нероздільні поняття: коли говорили про козака, то розуміли, що він неодмінно воїн; коли говорили про запорожця, то обов’язково бачили в ньому лицаря. Все життя українських козаків полягало в боротьбі з поляками, турками, татарами й почасти з москалями. Таке становище робило козаків вельми досвідченими у військовій справі і поширило про них славу навіть між володарями держав Західної Європи. Ясна річ, козакові як воїнові, окрім особистих якостей та бойової виучки, треба було мати й відповідне озброєння, щоб перемагати своїх ворогів. Можна з певністю сказати, що козаки мали всі типи бойової зброї, що були свого часу на озброєнні поляків, турків, татар, москалів, волохів, сербів, чорногорців.

З усього оружжя найпоширенішими в них були, крім гармат, рушниці, списи, келепи, шаблі, пістолі та ятагани.

Рушниці(від слова ”рука”), інакше самопали або мушкети, козаки використовували найрізноманітніших видів, але всі вони мали довгі стволи і коштовні ложа, оздоблені сріблом з насічкою та черню. З них стріляли, як у той час було, завдяки покладеному на поличку порохові, кременю, приладнаному до полички, та курку. Як одностайно свідчать сучасники, козаки вправлялися з рушницями з великою майстерністю, вони стріляли з них на досить велику відстань і дуже влучно. Судячи з цін середини XVIII століття на предмети озброєння та речі першої необхідності, рушниці коштували від двох до п’яти, а іноді й до восьми карбованців за одну, це були на той час досить великі гроші. З козацьких старожитностей, що збереглися у приватних зібраннях, видно, що більшість серед рушниць— польського і турецького, або, точніше сказати, східного виробництва, хоч є також зброя російська (тульська) та власного виробництва.

Такий само вигляд, тільки менші розміри, звичайно до п’яти чвертей завдовжки, і широке дуло мали пістолети, або пістолі, як їх називали козаки. Кожен козак мав при собі чотири пістолі і носив два з них за поясом, а решту— у шкіряних кобурах, пришитих зовні до шаровар.

Рушницями, пістолями та шаблями козаки дуже любили похизуватися і тому приділяли їм велику увагу, брали їх у коштовну оправу та прикрашали, звідки й пішов серед них вираз “ясна зброя”. “Зброя в них вся була вбрана у золото та срібло, на зброю вони клали все своє багатство: той не козак, коли у нього недоладна зброя”, — говорив самовидець, 116-річний козак Розсолода. Лише під час походів козаки змочували рушниці та пістолі розсолом, щоб вони заіржавіли і не вабили “ грати вороже око на ясній зброї”.

Списи також широко застосовувалися козаками: козакові без ратища, як дівчині без намиста”. Всі ратища (від слів “рать”, ”ратувати”) робили з тонкого та легкого дерева, завдовжки п’ять аршинів, пофарбованого спірально у червоний та чорний кольори. На верхньому кінці ратища прилаштовували гостре залізне навершня-спис, як правило п’ять вершків завдовжки (були більші й менші, а на нижньому робили два невеликі, одна нижче другої, дірочки для ремінної петлі, що надягалася на ногу вершника. На деяких ратищах робили ще й залізну перетинку біля списа для того, щоб уражений ворог не просунувся держаком до козакових рук і зопалу не почав знову з ним битися; нерідко траплялося, що якомусь супротивникові і живіт розпорють, а з нього й кров не бризне, він навіть не помічає того і знову починає рватися у бій; тоді за допомогою перетинки ворога легко відбивали й валили на землю. Іноді козаки робили списи з гостряками на обох кінцях, щоб можна було ними уражати ворога навсібіч. Часто списи служили козакам під час переходу через болото готовим матеріалом для спорудження мосту: коли козаки дійдуть до топкого місця, то одразу кладуть один на другий два ряди списів— у кожному ряду спис уздовж і впоперек, — і по тих списах, як по кладці, переходять трясовину. Пройшовши через ряд списів, одразу стають на другий і знімають перший, з якого мостять третій, — отак і перебираються через болото.

Списи, без сумніву, запозичені козаками зі Сходу, оскільки такого роду зброя відома була татарам у XIII-XIV століттях, як про це свідчать твір про татар Марка Поло та автобіографія Тамерлана. Нарешті, татарські козаки, які стали відомі на півдні раніше наших козаків, завжди були озброєні списами.

Шаблі в козаків були не такі криві, як у турків, і не дуже довгі (середня довжина їх— п’ять чвертей), зате доброї якості і надзвичайно гострі: як рубне кого, так надвоє і розсіче— одна половина голови сюди, а друга туди”. Леза шабель вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова “пихати”), оздоблені нерідко до кінця руків’я якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах робилася золота насічка. Як правило, шаблі носили при лівому боці і прив’язували завдяки двом кільцям, одним вище, другим нижче середини, вузеньким ременем під пояс. Шабля вважалася такою необхідною козакові, що у піснях козацьких вона називається завжди “шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою”.

Ой панночка наша шаблюка!

З бусурменом зустрічалась,

Не раз, не два цілувалась.

Як справжній лицар, козак віддавав перевагу шаблі перед усілякою зброєю, особливо кулею, і називав її “чесним оружжям”.

Келепи, чи то пак бойові молотки, чекан, — ручна зброя, що складається з дерев’яного, завдовжки один аршин, руків’я і має на одному кінці залізний молоток з тупим обушком та гострим носом. Як бойова зброя келепи використовувалися в Росії, зокрема козаками Степана Разіна, а також у турків у XVII столітті та в українських козаків. “Сегожъ де, государь, числа(3 вересня 1658 року) въ ночи пришли въ село Крупецъ изъ Глухова черкасы (тобто українські козаки) пъши и его (драгуна Івана Кондратова) били и мучили; бить онъ чеканом по головъ и рука правая отшиблена ”. У народно-козацьких думах також згадується келеп як бойова зброя:

А козак козачий звичай знає—

Келепом по ребрах торкає.

Келеп, або чекан, як бойова зброя був відомий також полякам: приміром, 1620 року шляхтич Пекарський поранив келепом, або чеканом короля Сигізмунда III, коли той входив до костьолу. Але поляки та козаки могли запозичити цю зброю у татар, оскільки келепи безперечно східного походження. Це випливає з того, що вони застосовувалися здавна як холодна зброя у киргізів та туркменів Середньої Азії. Про використання молота як бойової зброї згадує також Тамерлан у XIV столітті в автобіографії. На малюнку керченської вази із зображенням полювання персидського царя Дарія та на срібній столовій вазі, знайденій на березі річки Прут (I століття нашої ери), зображені воїни з бойовими молотками, що скидаються на келепи. Кращі зразки східних келепів зібрані у колекції середньоазіатської зброї колишнього начальника Закаспійської області генерал-лейтенанта Куропаткіна: усі вони добуті під час кокандського та хівинського походів.

Як пояснює військовий історик Зеделлер, козаки використовували келепи, щоб розбивати ворожі панцирі. В. Каховський вважав, що келепи служили у козаків лише як допоміжна зброя і використовувалася рідко, головним чином проти татар, саме тоді, коли супротивники так перемішувалися у рукопашному бою, що було небезпечно стріляти, аби не завдати шкоди своїм.

До всього описаного козацького озброєння треба ще додати залізні якірці, або рогулі (по-російському чесноки), щось схоже на курячу лапу з чотирма залізними кігтями для вгородження в копита ворожих коней; а ще ятагани, ножі, кинджали і дуже рідко панцири та кольчуги.

Порох козаки носили в рогах, лядунках і чересах. Порохові роги відомі з давніх-давен, судячи з того, що вже на військовій печатці, виданій козацькому війську польськими королями Сигізмундом I та Стефаном Баторієм, зображено козака з мушкетом, списом та рогом за поясом. У пізніші часи козаки носили так звані ладунки для готових набоїв і сумку для кременя та куль. Ладунки були різноманітні: кістяні, металеві, шкіряні; у вигляді тикв, сердець, фляжок тощо. Їх чимало збереглося до нашого часу в приватних музеях збирачів козацької старовини.

Крім того, козаки мали шкіряні череси з пряжками, що їх вони носили на грудях, наповнюючи в два або три ряди патронами з кулями та порохом, як патронташі нашого часу. Такі череси нерідко оздоблювалися срібними з черню бляшками і обвішувалися великим, оббитим сріблом рогом для пороху, сталевим кресалом, сап’яновим гаманом для куль або торбинкою із срібним черкеським шнурком чи гайтаном.

Усією описаною зброєю козаки володіли з подиву гідною майстерністю, так що, як свідчить український літописець Григорій Граб’янка, і “найкращий польський гусарин та рейтарин з ними не зрівняється”.

Про те, як громада запорозьких козаків приймала нових козаків, та про їхню назву

До своїх Січей запорозькі козаки ніколи не приймали жінок. Вони боялися, що жінки відволікатимуть їх від їхніх занять та зменшать їхню войовничість. Тому було ухвалено закон, який забороняв жінкам ступати на запорозькі землі. Вони також побоювалися, що, побачивши жінок, вони захочуть вести родинне життя, а це було б для них принизливо.

Закони їхні дещо нагадували статут мальтійських рицарів, а ще більше— вільних лучників, запроваджених Карлом VII у Франції. Вільні лучники були люди, визначені в усіх парафіях королівства, які за першим наказом короля повинні були зібратися у певному місці, щоб іти на війну, і за цю службу їх було звільнено від будь-яких податків.

Щоб поповнювати свої лави замість загиблих на війні, козаки приймали до себе всіх утікачів, так що серед них можна було побачити людей з усіх племен та всіх християнських сповідань. Вони навіть заохочували всіх мандрівників записуватись у козаки. Вони набирали собі людей у Росії, на Волині, на Поділлі та в інших місцях. Вони потаємно викрадали у навколишніх місцевостях хлопчиків, приманюючи їх, перевозили до Січі й виховували у своїх звичаях та згідно зі своїм способом життя.

Оскільки раніше козаки, історію яких ми розповідаємо, мали тільки одне місто з резиденцією свого гетьмана біля порогів, або водоспадів, Дніпра, вони одержали назву “запорожців”, яку додали до слова “козаки”, щоб відрізняти їх від козаків, що мешкають у Малоросії, а також від їхніх сусідів на Дону, або Танаїсі.

“Поріг”— це слово руське, яке означає водоспад або скелю. Дніпро на відстані п’ятдесяти льє від гирла перетинають скелі, які нагромаджуються одна на одну і, з’єднуючись між собою, утворюють посередині річища ніби греблю. Це робить неможливим плавання й відбирає а України засоби для збагачення від продажу в Константинополі привезених туди найрізноманітніших товарів, на які багата, як жодна інша країна. Деякі з цих скель доходять до рівня води, інші здіймаються над водою на шість, вісім чи десять стіп. Ця нерівномірність утворює різноманітні каскади, по яких козаки проходять у своїх човнах, але наражаючись на велику небезпеку. Налічують тринадцять каскадів, і деякі з них мають від дванадцяти до п’ятнадцяти стіп, коли рівень води падає. Треба вміти їх пройти, щоб вас визнали справжнім запорозьким козаком, а потім ще й поплавати по Чорному морю. Тут є схожість з мальтійськими рицарями, які, щоб їх прийняли до ордену, повинні вміти керувати кораблем.

Запорозькі козаки живуть у кошах. Проте ні кількість цих кошів, ані старших над кошами не є постійна, бо, як ми вже зауважили, вони приймають до себе людей усякого роду, які залишаються на місці стільки часу, скільки самі захочуть, а якихось списків, де було б зазначено, скільки є людей, хто виїхав, а хто приїхав, нема, а до того ж чимало людей мешкає у зимових оселях, досить віддалених від Січі. Там вони ловлять рибу та полюють і часто повертаються на Січ лише через два роки. Багато інших вибираються у Польщу або на турецький кордон, щоб красти та грабувати, не питаючись дозволу в своєї старшини. Поміж цих людей багатьох убивають, інші попадають у полон або гинуть якось інакше.

Коли давні і, якщо можна так висловитися, справжні козаки мали коштовності, дорогий одяг та гроші готівкою і коли вони хотіли їхати торгувати у Малоросію чи Польщу, то просили видати їм паспорт, підписаний кошовим і скріплений козацькою печаткою. Часто бувало й так, що вони забирали з собою все своє майно і їхали одружуватися у Малоросію чи у Польщу, де проводили решту своїх днів.

Література

Паньків Є, Історія України. - Тернопіль, 2000.

Паньків М. Історія України. - Тернопіль, 2000.

Семчишин О. П. Тисяча років української культури. – К., 1992.

Стебельний О. Історія України. - 1983.

Українська культура другої половини 17-18 ст.//Теорія та історія світової і Вітчизняної культури. – Львів, 1992.

Флоря Б.М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. – К; 1992.

Щербак В. Козацтво і православ‘я. // Київська старовина. – 1993. - № 5.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. – К., 1994.