Київський князь Ярослав Мудрий і піднесення Русі

Міжнародний економіко-гуманітарний університет

імені академіка Степана Дем’янчука

Кафедра Історії України

Р Е Ф Е Р А Т

на тему:

“Київський князь Ярослав Мудрий і піднесення Русі”

Рівне – 2006

План

Вступ

На шлях до Київського престолу. Зміцнення державності.

Внутрішня і зовнішня політика князя.

Русь на вершині культурного злету.

Висновки

Бібліографія

Вступ

Київська Русь як державне утворення є, звичайно, значною віхою у історії українського народу. І хоча протягом своєї історії Київська Русь переживала різні часи: від розквіту до повного занепаду, проте уся історія її творення виступає нині яскравим прикладом дивовижного єднання, розумного та продуманого правління, бажання піднести свою державу до високого світового рівня.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на періоди. Перший період – швидкого зростання – охоплює майже сто років: з 882-го року, коли на престол у Києві сів князь Олег, і аж до смерті Святослава у 972-му році. Цей період характеризується стрімким розвитком Київської Русі як держави. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані місті – Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру – так званий “шлях із варягів у греки”, підкорили східнослов’янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське та політичне об’єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період історики характеризують як добу зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим та політично розумним кроком було впровадження християнства за часів правління князя Володимира, що принесло на Руські землі абсолютно нову культуру й докорінно змінило світосприйняття та самовираження населення Київської Русі. Проте основна заслуга у політичному об’єднанні, зміцненні Руської держави та її неймовірно високому культурному злеті належить синові Володимира - мудрому державному діячеві, великому Київському князеві Ярославу.

На шлях до Київського престолу. Зміцнення державності

Смерть князя Володимира спричинилася до вже звичної братовбивчої війни між Рюриковичами. За підтримкою поляків старший син Володимира Святополк (літописці часто називають його “окаянним”) нападає на своїх молодших братів Святослава, Бориса і Гліба та убиває їх. Двох останніх, молодих і особливо популярних у народі через свою доброту та розсудливість, православна церква приєднала до святих.

Святополк святкував своє братовбивство як високу заслугу: він збирав жителів Києва, дарував їм гроші, одежу та надіявся своєю щедрістю завоювати їхню любов.

Звістка про смерть Володимира та віроломство Святополка досягла Новгорода, де правив молодший син князя Ярослав, котрий, зібравши дружину із сорока тисяч русичів та тисячі варягів, виступає у похід проти загарбника.

Святополк, дізнавшись про це, зібрав не менш чисельне військо, покликав печенігів і на берегах Дніпра, поблизу Любича, зійшовся з Ярославом. Проте битва довго не починалася, оскільки жодне військо не ризикувало на очах у ворога переправлятися через глибоку річку, яка їх розділяла. Нарешті однієї ночі, коли Святополк не очікував нападу із протилежної сторони, воїни Ярослава здійснили переправу і напали на ворожий табір, пов’язавши голови хустинами, аби розрізняти своїх та чужих. Святополк хоробро боронився, проте печеніги, відділені від стану озером, не могли вчасно прийти йому на допомогу. Отже, Ярослав виграє битву, урочисто входить у Київ, а Святополк рятується втечею.

Проте Святополк навіть не думав поступитися йому престолом і вдається до захисту польського короля Болеслава, свого тестя. Цей король, справедливо названий Хоробрим, був готовий помститися з свого зятя а також повернути Польщі окремі руські міста, колись завойовані Володимиром. Посиливши своє і без того досвідчене військо союзниками, найманцями, німцями, венграми, печенігами, розташувався станом на берегах річки Буг.

За декілька місяців до цього часу страшна пожежа знищила більшу частину Києва. Ярослав, заклопотаний його відбудовою, заледве встигає підготувати оборону. Вражені таким неочікуваним нападом, русичі переполошилися. Ярослав поступився перемогою хороброму ворогові, і лише з чотирма воїнами повернувся до Новгорода. Там він, заручившись підтримкою новгородців, збирає нову казну, знову наймає на службу варягів і з новими силами виступає у похід проти Святополка.

Тим часом Святополк, боячись довготривалої опіки тестя і бажаючи чим швидше скористатися незалежністю, таємно віддає градоначальникам наказ умертвити всіх поляків. Болеслав, дізнавшись про змову зятя, покидає столицю разом із деякими руськими боярами – своїми друзями та численними скарбами, що належали Києву. Також він залишає за собою ті руські міста в Галіції, що колись були польськими.

Святополк, дізнавшись про скорий напад Ярослава, не маючи сильного війська, ні любові підданих, котра рятує монарха в дні небезпеки, втікає із Києва до печенігів, просити їх допомоги. Ті, у свою чергу, завжди готові спустошити руські землі, переходять її кордони і наближаються до берегів Альти. Розпочалася жорстока битва. Вірна новгородська дружина прагнула краще вмерти за Ярослава, аніж скоритися його братові. Надвечір битви Святополк залишив своє розбите військо і пустився навтіки. Він попрямував до Польщі, де не посоромився знову скористатися милістю свого тестя і закінчив своє життя десь у богемських пущах.

Ярослав увійшов до Києва і, за словами літопису, витер піт з чола разом з хоробрим своїм військом, заслуживши сан великого князя Руського. Проте міжусобні війни на Київських землях ще не припинились.

В Полоцьку тоді княжив Брячислав, син Ізяслава і внук Володимира. Цей юнак прагнув сміливими подвигами ствердити свою незалежність: він завойовує Новгород, грабує жителів і з великою кількістю полонених повертається до звого князівства. Проте Ярослав, виступивши з Києва, перестріває його і розбиває на берегах річки Судоми. Новгородські полонені були звільнені, а Брячеслав повернувся у Полоцьк, і, очевидно уклав мир з великим князем, оскільки Ярослав більше його не переслідував.

Через деякий час проти Ярослава постає новий, набагато більш могутній суперник – син Володимира Мстислав, князь Тмутороканських земель. Цей князь, народжений бути героєм, прагнув війни і перемоги. Допомігши грецькому імператору здолати хозарський каганат на Тавриді, а також вигравши бій з черкеським князем і захопивши його територію, Мстислав більше не захотів вдовольнятися областю Тмуторокань. Він збирає підвладних йому хозар, черкесів, або касогів, і направляється до берегів дніпровских.

Ярослава в той час не було у столиці. Київські жителі зачинили браму міста і не пустили його брата, проте Чернігів, менш укріплений, прийняв Мстислава. Великий князь приборкував тоді народний бунт у Суздалі, де тоді був голод. Відновивши порядок в землі Суздальській, великий княз поспішив у Новгород, щоб прийняти міри проти властолюбного брата.

Великий князь вступив у Чернігівську область. Мстислав очікував його біля Листвена, на березі річки Руди, де він і напав на Ярослава. Варяги зійшлися у хороброму бою із северянами. Проте цьго разу удача була на боці Мстислава: варяги, стомлені битвою з чернігівцями, пригнічені палким боєм його дружини, відступили. Ярослав утік у Новгород.

Проте Мстислав виявив великодушність по відношенню до брата, давши йому знати, щоб він безпечно йшов до Києва і правив там, як старший син Володимира, над усією праавою строною Дніпра. Ярослав боявся йому вірити, праавив Києвом через своїх намісників і збирав війсьько. Нарешті ці два брати з’їхалися в містечку Городок поблизу Києва, уклаали щирий союз і поділили державу: Ярослав узяв її західну частину, а Мстислав – східну. Дніпро слугувало кордоном між ними, і Русь, що десять років терзалася міжусбними війнами, зовсім заспокоїлася.

Щира згода двох руських правителів тривала аж до смерті одного з них. Мстислав, виїхавши на ловлю, несподівано захворів і помер. Він не залишив по собі спадкоємців: єдиний його син, Євстафій, помер за три роки до смерті батька.

Ярослав стає монархом усієї Русі і починає володарювати від берегів Балтійського моря аж до Азії, Венгрії та Данії. Із колишніх надільних князів залишився один Брячислав Полоцький, котрий залежав від свого дядька як від самодержавного владики.

Внутрішня і зовнішня політика князя

Протягом свого правління над Руссю Ярославові неодноразово доводилося ставати до меча: захищати Київ від навали печенігів а також виступити війною грецького імператора у 1043-ому році. Русичі перемогли битву на морі, знищивши грецькі судна. Адмірала Мономахів було убито, і Володимир, старший син Ярослава, Новгородський князь, прийшов до Києва із великою кількістю полонених. Ця війна наших предків з Грецією була останньою, оскільки могутня Руська держава, знову поринувши у численні міжусобні війни по смерті Ярослава, швидко занепла.

Ярослав заслужив у літописах ім’я мудрого правителя; не здобув зброєю нових земель, проте повернув втрачене Руссю в роки міжусобиць; не завжди перемагав, але завжди демонстрував відвагу; втихомирив свою батьківщину і любив свій народ.

Зовнішня політика Ярослава гідна силного монарха: він навів жах на Константинополь за те, що ображені русичі вимагали, та не знайшли там правосуддя, та, помстившись Польщі і отримавши назад свої землі, все ж ствердив її цілісність та благополуччя.

В цей же час Ярослав налагоджує стосунки із багатьма відомими правителями Європи. У Польщі царював тоді Казимир, внук Болеслава Хороброго. В дитинстві він був висланий разом з матір’ю до Франції, проте згодом повернувся на польський престол. Прагнучи користуватися прихильністю могутнього Ярослава, він одружується із його сестрою, дочкою Володимира. В подальшому Ярослав мав із зятем гарні стосунки, неодноразово допомагаючи йому у військових походах.

У повістях Нестора-літописця зовсім не згадується про дочок Ярослава, але з інших джерел достеменно відомо про трьох: Єлизавету, Анну та Анастасію, чи Агмунду. Перша стала дружиною Гаральда, норвезького принца, а потім і короля, який був знаменитий численними подвигами та здобутим у воєнних походах багатством.

Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля французького. Папа оголосив кровозмішенням шлюб його батька із родичкою в четвертому коліні і вигнав його. Генріх, що був родичем усім сусіднім правителям, побоювався такої ж долі, тому обрав собі дружину із далеких земель. До того ж, Франція, ще бідна і слабка держава, могла пишатися союзом із Руссю, однією із наймогутніших держав Європи. Анна, по смерті Генріха, править державою разом із сином.

Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля венгерського АндреяІ, відкривши таким чином русичам вихід до Венгрії. Троє синів Ярослава також були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем Візантійському імператору.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв’язки. Тому престиж Ярослава і справді був великим. Завдяки цим зв’язкам і грамотно провадженій мирній зовнішній політиці Русь розквітала, маючи можливість вести торгівлю з Візантією, Польщею, Німеччиною, з державами Кавказу і Сходу.

Проте гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізованішим та освіченішим. особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління “золотоверхий” Київ ряснів понад 400 церквами. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольській усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.

І нарешті, блискуче і щасливе правління Ярослава залишило Україні пам’ятку, достойну великого монарха. Ярослав, котрого розвали Мудрим саме за цей здобуток, вперше за історію Русі звів загальноприйняті у ті часи закони у єдину “Руську правду”, яка стала правовим кодексом усієї країни.

Так, у перших п’ятьох статтях Ярославового закону вказуються різні обставини убивства, і відповідно до цього вказується міра покарання за злочин. Наприклад, родичі убитого могли у відповідь покарати убивцю смертю або ж стягнути з нього певну суму грошей, що встановлювалася відповідно до соціального статусу убитого. Загалом же Ярославові закони визначали особливу пеню за будь-які насильницькі дії, а також за різні види крадіжок. Варто відмітити, що визначені у законі суми для тогочасного пересічного жителя були достатньо високими і такий підхід до суддівства у ті часи був досить дієвим.

Окремий блок статей із Закону, присвячених порушенню законів проти рабів та вільних найманих працівників, і досі привертає велику увагу, оскільки спрямований саме на захист прав останніх.

Усі закони “Руської правди” Ярослава і досі викликають подив і захоплення. Написані у глибокому середньовіччі, вони торкалися усіх сфер життя громадян: вони регулювали і відносини боржників та кридиторів, і сімейне право, і спадкове, де головний акцент робився на захисті прав жінок та дітей.

Майже в усіх справах як обов’язковий елемент фігурували свідки, до яких ставилися окремі вимоги. Так, Ярослав писав, що свідки обов’язково мають бути громадянами вільними, лише при гострій необхідності або у нескладних справах було дозволено спиратися на свідчення раба або слуги. Главою првосуддя загалом був князь, а княжий двір – постійним місцем суду. Проте правитель часто передавав ці повноваження синам або боярам. Чиновники, котрі вирішували кримінальні справи, називалися вірниками. Кожен суддя мав при собі помічника та писаря. Вони брали пеню з громадян та податок по кожній справі. Це був перший на Руських землях приклад добре відлагодженої нормованої судової системи.

Незадовго до смерті Ярослав спробував розв’язати ще одну проблему, яка терзала його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, що, як правило спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому, Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду, - Переяслав; четвертому, В’ячеславу – Смоленськ, а молодшому, Ігорю, - Володимир-Волинський. Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав вершини всієї системи – київського престолу. Надаючи у такій спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий.

Хоча деякий час система ротації влади діяла переважно завдяки співробітництву між трьома найстаршими синами – Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з рядом перешкод. Найсерйознішою була та, що ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу – спадкоємства від батька до сина. Внаслідок цього характерною рисою поярославової доби стали запеклі сутички між племінниками та дядьками, із збільшенням числа князів чвари все більше розгорялися.

До того ж над руськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях: неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади, в боротьбі з суперниками кликали собі на допомогу половців. Занурена у міжусобні чвари та підкошена внутрішніми війнами, Русь швидко почала занепадати.

Русь на вершині культурного злету

За часів Ярослава Київська Русь переживає не лише політичний та економічний, але й надзвичайно бурхливий культурний злет.

У 1037-му (за іншими джерелами – 1017-му) році після славетної та нелнгкої перемоги на печенігами і в пам’ять цієї знаменної події великий князь наказує закласти на місці битви виняткової краси собор та, розширивши кордони Києва, обносить його камінними стінами; на зразок Константинополя, він називає їх головні ворота Золотими, а новий собор – святою Софією Митрополитською, прикрасивши її щедро золотом, сріблом, муснією та дорогоцінним інвинтарем. Митрополитом у соборі було призначено Феопемпта – ймовірно, грека, - котрий , за писанням Нестора, у 1039-му році знову освятив храм Богоматері, збудований Володимиром і пошкоджений великою київською пожежею 1017-го року.

Софіївський собор був громадсько-політичним, культурним осередком Київської держави, головним митрополичим храмом. У Софіївському соборі збереглося і донині понад 250 квадратних метрів чудової мозаїки із кольорового каменю та смальти, яка вражає переливами барв, сяянням золота, налічує аж 177 відтінків. Стіни й стовпи собору розписані прекрасними фресками. Минуло дев’ять століть, а фрески не втрачають своєї естетичної та культурної цінності. Серед численних фресок особливий інтерес викликає груповий портрет сім’ї Ярослава Мудрого. Написані на весь зріст, стоять у білому, яскраво-голубому вбранні сини і дочки могутнього князя. Дочки Ярослава тримають у руках запалені свічки і ніби йдуть у напрямку до самого Ярослава. Частина фресок відтворює циркові змагання, виступи акробатів, скоморохів, полювання на білку, ведмедя. Переважна більшість монументально-казкових фресок присвячена релігійній тематиці. Зокрема, під самим куполом висвічує величезна постать слов’янської богині Оранти.

Софія Київська була центром давньоруської освіченості. Тут створили школу, одну з найкращих на той час бібліотек. У ній зберігалося понад 900 фоліантів рідкісних рукописів та перекладів, що містили відомості з історії, астрономії, географії, філософії і т.д. у соборі відбувалися урочисті церемонії посадження князів на київський престол, прийоми іноземних послів. На площі біля собору збиралося київське віче.

Софія Київська була і залишається назавжди перлиною світової архітектури, національною гордістю і національним скарбом.

Слідом за Софіївським собором Ярослав починає будувати монастирі. Першими з них були у Києві монастир Святого Георгія та Святої Ірини. Ярослав, як свідчить літописець, дуже любив церковні устави, духовенство та в особливості – самих монахів, не менш любив він і божественні книги; тому наказав перекладати їх з грецької мови на слов’янську, день і ніч читав їх, багато з них наказав переписати та передати до Софії для загального користування. Виділивши зі своєї казни достатнє утримання ієреям, він примножив їх число у всіх містах і наказав їм навчати усіх нових християн, провадити освіту серед людей неосвічених, бачив успіхи віри і радів з того, як ревний борець за духовність та справжній Мудрий батько свого народу.

Висновки

Тривале князювання Ярослава справедливо вважають апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р.Оки до Карпатських гір.

Завдяки грамотно провадженій зовнішній політиці Київська Русь утвердила себе на європейській арені як могутня у військовому та господарському плані держава. Через головну артерію держави – Дніпро та Чорне море вона довгий час вела торгівлю майже з усіма країнами Європи та ближніми державами Сходу.

Внутрішня економіка держави також процвітала. Завдяки княжій підтримці процвітала церква. Засновувалися монастирі, що швидко ставали осередками освіти та культури, населення ставало все більш урбанізованішим та освіченішим. Особливо відзначився князь будівництвом церков, особливою перлиною серед яких сталв собор Святої Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі.

І все ж, найбільшим його досягненням, як вважає більшість істориків, є систематизація та впорядкування судової системи на руських землях, основні закони якої він виклав у своїй легендарній “Руській правді”.

Шлях Ярослава на престол був нелегким, проте він зумів вийти з честю із усіх міжусобиць і не заплямувати себе братовбивством. Він прагнув звільнити своїх дітей від цього тягаря, але не зміг. Свою могутність та велич Давня Русь поховала разом із Ярославом.

Бібліографія

Історія Русів/ Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 318с.

Карамзин Н.М. История славянских народов. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 1024с., ил.

Лозко Г.С. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368с.

Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. – К.: Український письменник, 1995. – 291с.

Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчинського. – К.: Либідь, 1991. – 512с., іл.