Історія України (работа 4)

1

Зміст

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

Східні слов'яни — предки українців напередодні утворення держави

Впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Культурно–освітня та зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

Піднесення Галицько–Волинської держави. Князь Данило Галицький

Історичне значення Київської Русі та Галицько–Волинського князівства

Політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського

Утворення козацької республіки — Запорозької Січі

Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Причини та початок Національно–визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Українсько–московський договір 1654 р. та його наслідки для України

Адміністративно–політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст.

Значення Запорозької Січі в історії українського народу. Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст.

Остаточна ліквідація гетьманства та решток автономного устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Історичне місце Кирило–Мефодіївського товариства в українському національному відродженні

Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця»

Національно–визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849рр. в Австрійській імперії

Створення і діяльність політичних партій у Наддніпрянській Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Український національний рух у роки революції 1905–1907 рр. в Російській Імперії

Політика російського самодержавства щодо України в 1907–1914 рр.

Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світової війни

Початок української революції, утворення Центральної Ради

Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського

Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917–1920 рр.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика

Політика більшовиків в Україні в 1919–1920 рр. «Воєнний комунізм»

НЕП і особливості його впровадження в Україні

Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Політика суцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально–економічні наслідки

Громадсько–політичне життя в Україні у 30–х роках

Суспільно–політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо–Словаччини у 20–30–х рр.

Об'єднання українських земель та радянізація західних областей України в 1939–1941 рр.

Окупаційний режим в Україні в 1941–1944 рр. Звільнення України від нацистської окупації

Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в роки Другої світової війни

Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у перемогу над фашизмом

Голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки

Радянізація західних областей України в 40–50–х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні

Стан економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60–х рр.

Суспільно–політичне життя в Україні у другій половині 50–х — на початку 60–х рр.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 — першій половині 80–х рр.

Загострення економічних проблем у 70–80–х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 — на початку 90–х років. Поява громадських неформальних об'єднань

Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; результати та історичне значення

Становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80 — у 90–х рр.

Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції України в 1996 р. та її історичне значення

Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX–XXI ст.

Вибори Президента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000 р., його результати

Найдавніші хлібороби та скотарі на землях сучасної України

У VI–V тис. до н.е. племена, що населяли територію сучасної України, вступили в епоху неоліту (нового кам'яного віку). Збиральництво і мисливство вже не могли забезпечити різноманітних потреб людей. На півдні України, де були сприятливі природні умови, зароджуються скотарство та рільництво. Епоху, коли люди перейшли від збирання рослин до їх вирощування і від мисливства до розведення тварин, називають неолітичною революцією.

Першими землеробськими племенами на Україні були племена Буго–Дністровської культури, які розселялися на території між Дністром і Південним Бугом. Також до землеробських племен належали племена культури лінійно–стрічкової кераміки. Вони у V тис. до н.е. займали територію західних областей України і вирощували, крім пшениці і ячменю, просо, овес і жито.

Розквіту землеробство і скотарство зазнали в наступну історичну епоху — добу енеоліту, або мідно–кам'яним віком. На теренах України в цю добу розселилися племена трипільської культури. Ця назва походить від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археологами було виявлено поселення цих племен. Трипільці заселили території від верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середнього Наддніпров'я і Надчорномор'я приблизно за 3,5 тис. рр. до н.е. У межах України виявлено близько тис.ячі трипільських поселень, їх населення становило близько одного мільйона чоловік. Злившись із місцевими племенами, які вже мали розвинене землеробсько–скотарське господарство, трипільці утворили культуру з такими високими досягненнями, яких не було навіть у племен, що населяли Україну пізніше.

В основі господарства трипільців лежало землеробство і скотарство. Землю трипільці спочатку обробляли мотиками, а пізніше перейшли на орний обробіток. Завдяки використанню рала трипільці згодом змогли перейти до перелогової системи обробітку землі, почали застосовувати ярі та озимі посіви. Трипільці–орачі вирощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Врожай збирали серпами із крем'яними лезами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах або пристосованих до цього приміщеннях. Його перетирали на муку кам'яними зернотерками.

Трипільцям було властиве і розвинене скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець і свиней. Продукти скотарства задовольняли потреби трипільців у м'ясі, молоці. Вівці забезпечували їх вовною. Воли використовувались як тяглова сила.

Крім землеробства і скотарства, трипільці займались полюванням на оленя, косулю, кабана, риболовлею за допомогою кістяних і мідних гачків. Домашніми ремеслами трипільців були чинбарство (виправлення шкір), кушнірство, вироблення взуття, прядіння, ткацтво. Про це свідчать знахідки давнього одягу, глиняних веретен від примітивного ткацького верстата. Трипільці ткали тканину з вовни, коноплі, льону.

Знаряддя праці у трипільців спочатку були крем'яні, але пізніше вони освоїли способи кування і зварювання міді. З неї виготовляли ножі, шила, рибальські гачки, прикраси. Однак мідь не набула широкого поширення.

Високого технічного і художнього рівнів у трипільців досягло виготовлення кераміки. Трипільські гончарі випалювали керамічний посуд у спеціальних печах, знали вони вже і гончарний круг.

Після трипільців на території України проживали різні племена. Але саме трипільці заклали основи формування української нації як нації землеробської, народу–трудівника.

У II тис.ячолітті до н.е. території України входять у новий історичний період — добу бронзи, яка характеризується появою першого штучного металу — бронзи (сплав міді й олова). Рільницько–скотарські племена займали в той час величезні території лісостепової смуги України.

До землеробських племен належали племена культури шнурової кераміки (територія Прикарпаття, Волині, Подністров'я), а також комарівської (південні райони Прикарпаття і Волині) і тшинецької (долина Середнього Дніпра, басейн Прип'яті і на заході — на території Польщі) культур. Ці племена, на думку багатьох учених, можна вважати предками східних та західних слов'ян.

Наприкінці II тисячоліття до н.е. тшинецько–комарівська культура перероджується в кілька нових окремих культур. Однією з них була праслов'янська білогрудівська культура. Племена цієї культури займали лісостепову частину Правобережної України від Збруча до Дніпра.

Скотарством у добу бронзи займалися племена, які вели кочовий і напівкочовий спосіб життя і розселялися у степових районах. Вони розводили велику рогату худобу, а також овець. Табуни худоби випасали у степах, пересуваючись з місця на місце. Важливу роль у господарстві відігравали коні. Окремі племена освоїли коня як упряжну тварину. Для пересування і перевезення майна використовували дерев'яні вози з дерев'яними колесами, у яких запрягали волів.

Східні слов'яни — предки українців напередодні утворення держави

У V–VI ст. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються у придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на південь, на Ватіканський півострів, інша — вгору вздовж течії Дунаю. Слов'яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро–фінами.

Східнослов'янські племена і племінні об'єднання формуються на просторій території — від Карпат до верхів'я Волги. Ці нові утворення включають у себе вже 15 різних племінних груп, більша половина яких пов'язана з Україною. Нестор у літописі «Повість минулих літ» зазначає: «.ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами (від «дрегва» — драговина, болото); а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїми іменами (словенами). А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами». Потім на сторінках літопису з'являються повідомлення про інші східнослов'янські племена: кривичі жили на верхів'ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби, волиняни і бужани — у Побужжі; радимичі — на річці Сож; в'ятичі — у басейні р. Оки; хорвати, уличі і тиверці у басейні р. Південний Буг, Карпатах і пониззі Дніпра аж до Чорного моря. В історії утворення Київської держави основну роль відіграли поляни. Прямими предками українців стали такі племена, як поляни, сіверяни, древляни, тиверці, уличі, дуліби, волиняни тощо, полочани і дреговичі стали предками білорусів, а словени, кривичі, радимичі, в'ятичі — предками росіян.

Східнослов'янські племена утворили в VІ–IХ ст. великі племінні союзи, які поступово переросли в утворення більш високого рівня — племінні княжіння. Княжіння стали підґрунтям для формування у IX ст. ранньофеодальної єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі. Ці ранні переддержавні утворення слов'ян візантійці називали Славініями, або Славіями.

Суспільний устрій слов'ян цього часу — військова демократія. Слов'яни постійно ворогували не тільки із сусідами, а й між собою. Війни приносили військову здобич вождям, служили джерелом поповнення рабів. Об'єднати східних слов'ян вдалося лише в наступний період історії з піднесенням племені полян з центром у Києві.

На чолі племінного княжіння стояв князь, який мав свою дружину. Вони мешкали в укріплених племінних центрах, які досліджені археологами у Києві, Чернігові, Зимному (на Волині) та інших місцях. Найбільш важливі питання княжіння вирішувала рада старійшин. Віче поступово втрачали свою роль. Влада князя ставала спадковою, відбувалося майнове розшарування суспільства, формувалася родова знать.

Основною галуззю господарства східних слов'ян було землеробство. Вони вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, коноплі, льон, горох, ріпу. Важливу роль відігравало скотарство, розводили велику рогату худобу, овець, свиней, коней. Сільське господарство не лише забезпечувало населення продуктами харчування, але й створювало додатковий продукт для продажу.

Розвивалися ремесла: гончарне, ювелірне, залізообробне. Існували центри добування залізної руди (Григорівка, Гайворон) і центри обробки заліза (Зимне, Пастирське). Місцеві майстри виготовляли землеробські знаряддя (наральники, чересла, серпи, коси), ремісничий інструмент, зброю.

Східні слов'яни VІ–ІХ ст. були язичниками. Язичництво було не лише релігією, а й світоглядом, тобто цілісною системою уявлень про світ, людину та її місце в світі. До найдавніших богів східних слов'ян належить Род. Він був «богом богів», тобто володарем людей та інших богів. Його зображення у вигляді кам'яної статуї знайдено на р. Збруч (Тернопільська обл.). Це славнозвісний Збруцький ідол. Триярусна композиція зображень на ньому відповідає уявленням слов'ян про три світи: небо, землю і підземний світ. Стародавні слов'яни вірили у загробне життя і тому велику увагу приділяли поховальним обрядам. Померлих у VІ–VIII ст. спалювали на вогнищі, а попіл і залишки кісток складали у горщик і закопували біля жител і з проникненням християнства покійників стали ховати у землю. У могилу клали речі, які повинні були служити у загробному житті: посуд з їжею, предмети особистого вжитку (напр., гребінці), прикраси, іноді — зброю.

Велике місце у духовному житті стародавніх слов'ян займали обрядові свята, пов'язані з виробничим циклом: весняне свято на початку польових робіт, день літнього сонцестояння, свято збирання врожаю, зимові колядки в час збільшення світлої пори доби та ін. Із цими святами пов'язана значна частина українського фольклору, що дійшла до наших днів.

Впровадження християнства як державної релігії. Місце Володимира Великого в історії України

Ідея проведення релігійної реформи виникла у Володимира Святославича ще на початку його правління. В одному святилищі він зібрав та об'єднав верховних богів окремих племен. Однак язичництво стало на заваді об'єднавчій політиці київського князя, тому що воно не лише роз'єднувало східнослов'янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь іншим державам.

Релігією, яка б могла об'єднати різноплемінну Київську Русь у єдину державу, стало християнство. На Русі існували сприятливі умови для прийняття нової віри. Християнами були князь Аскольд, частина дружинників князя Ігоря. Християнкою також була і бабка Володимира — княгиня Ольга. Чимало християн було і в оточенні князя Святослава. Тобто ще до визнання державною релігією християнство пустило на русі глибокі корні.

У 988 р. склалися сприятливі політичні відносини для введення християнства. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина. У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні. Тут же відбулось обручення з візантійською царівною.

Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі. Язичницьких ідолів за наказом князя було знищено. На місцях колишніх язичницьких святилищ будувались християнські церкви. Процес запровадження християнства на Русі був тривалим і болісним. Часто нова релігія вводилась «огнем і мечем». Літописи свідчать, що язичницьким ідолам поклонялись аж до XIII ст. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут наших предків, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування.

Запровадження і поширення християнства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українського народу. Розташована на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв'язала себе з Європою. Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію — у середовище християнських королівських родин.

Християнство сприяло політичному і культурному об'єднанню східнослов'янських племен, а отже, і формуванню українського етносу. З ним у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжкової справи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування і оздоблення книг), церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам'яне будівництво, художні ремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.

Прийшовши до влади в 978 (980) р. , Володимир розпочав упровадження адміністративно–політичних реформ, які мали на меті зміцнити державу, посилити великокнязівську владу. Адже влада племінних князів і вождів у своїх землях, віддалених від Києва багатоденним водним чи кінним шляхом, була ще дуже сильною. Вони неохоче давали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство на своїх землях, молилися кожен своєму богові.

За часів правління Володимира завершився тривалий процес формування території Київської Русі. Спочатку (981 р. ) Володимир повернув до складу Русі західні руські землі хорватів і дулібів, Перемишль і Червенські городи. У наступні роки була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в'ятичів. Київська Русь за Володимира перетворилася у найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.

Після цього Володимир провів державну реформу щодо управління земель. Вождів і князів племінних княжінь він замінив своїми синами. Володимир посадив 12 своїх синів княжити у різних містах Київської Русі. Таким чином, було остаточно подолано окремішність місцевої племінної верхівки. З кінця 80–х років X ст. Київська Русь стає дійсно об'єднаною державою. Великому князеві Київському підпорядковувались намісники (сини і старші дружинники), які сиділи в найбільших містах держави, збирали данину, управляли й чинили суд від його імені. Їм підпорядковувались урядовці у волостях.

Володимир почав карбувати свої монети, срібні і золоті, на яких з одного боку було його зображення, а з другого тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Таким чином, з часів Володимира тризуб, як знак князівської власності, перетворився на державний символ.

З метою розширення кордонів своєї держави та їх зміцнення Володимир Великий здійснював військові походи проти сусідніх племен і народів. У 983 р. він воював на західних рубежах своєї держави з литовським племенем ятвягів. У 985 р. здійснив похід на Волгу проти болгар. Для захисту південних земель Київської Русі від войовничих печенігів Володимир наказав збудувати цілу систему укріплень вздовж рік Трубеж, Сула, Стугна та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення, фортеці й укріплені міста.

Князь особливо дбав про відносини Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв'язки з Візантією, Польщею Угорщиною Чехією, західноєвропейськими країнами 3 цією метою допомагав візантійському Імператору Василю II Багрянородному придушити бунтівних феодалів у Малій Азії За цю допомогу Володимиру була обіцяна в дружини сестра імператора принцеса Ганна У 989 році Володимир завоював Херсонес–Корсунь у Криму. Наприкінці його життя сини Святополк і Ярослав почали виявляти непослух до батька. Готуючись до боротьби з Ярославом, Володимир 15 липня 1015 р. раптово помер. Його поховали у Десятинній церкві.

Діяльність Володимира Святославича сприяла розвитку Київської держави, зміцненню її міжнародного авторитету. Після смерті його канонізовано церквою як святого.

Культурно–освітня та зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого

За часів Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розвитку. Велику увагу Ярослав приділяв церкві, розуміючи її значення і роль у державі. За часів Ярослава були розширені церковні привілеї, збудовано багато храмів, відкривалися монастирі. Він боровся за незалежність церковної ієрархії від Візантії. Ця боротьба завершилась у 1051 р. , коли київським митрополитом всупереч волі константинопольського патріарха був обраний представник давньоруської інтелектуальної еліти, знаменитий книжник і філософ, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про Закон і Благодать» Іларіон.

Князь Ярослав був надзвичайно освіченою людиною. Він дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва, доклав багато зусиль для створення нових і розвитку існуючих міст. Особливо це стосується Києва. Київська земля була розорена чотирирічною братовбивчою війною. Ярославу довелося на відбудову країни й стольного града кинути всі свої зусилля. Заслугою Ярослава перед нащадками було збудування Софійського собору в Києві у 30–х рр. XI ст. Собор був прикрашений чудовою мозаїкою і різнокольоровими фресками. Вони і сьогодні вважаються шедеврами світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій. При Софійському соборі була відкрита школа і бібліотека. При дворі Ярослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав.

За Ярослава Мудрого було складено перший звід писаного давньоруського права «Руську правду». Це був кодекс законів, який включав у себе норми цивільного, кримінального і процесуального характеру. «Руська правда» закріплювала соціальне розшарування суспільства. Найбільшими правами користувався князь. Частина штрафів, які накладалися на злочинців, йшла на користь князя. Розмір штрафів залежав від соціальною стану потерпілого. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівською маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина–смерда 5 гривень.

«Руська правда» відіграла важливу роль у соціально–економічному розвиткові суспільства, поступові державності й складанні державного управління. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі навіть після її розпаду.

«Руська правда» зберегла велике значення до сьогодні. З неї ми дізнаємося про господарське та культурне життя, про відносини різних верств населення у державі і, взагалі, про устрій самої Київської держави.

Чільне місце у своїй державотворчій діяльності Ярослав Мудрий приділяв зовнішній політиці. Довгий час він боровся за утвердження західних кордонів Київської держави, відвойовував у польських феодалів землі, захоплені ними під час усобиці 1015–1019 рр. У 1030 р. Ярослав звільнив від поляків волинське місто Белз, а наступного року разом із братом Мстиславом відвоював у Польщі і возз'єднав з Давньоруською державою Червону Русь. З метою зміцнення західних рубежів заснував місто Ярослав на р. Сян. Продовжуючи зміцнювати західні рубежі країни, він провів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких (1038 р. ) і литовських (1040 р. ) племен. У цей період військо Ярослава успішно воювало проти угро–фінського племені чуді на півночі Русі та в Прибалтиці, де було збудовано на честь князя місто Юр'їв (християнське ім'я Ярослава було Юрій). Князь успішно воював з печенігами і у 1036 р. завдав їм нищівного удару під стінами Києва.

На півдні Ярослав, як і його попередники, вів боротьбу з печенігами. Він укріплював південний степовий кордон, будуючи міста–фортеці над річкою Рось. У 1036 р. печенігам вдалося прорватись до Києва. У жорстокій боротьбі руські війська, очолювані Ярославом, вщент розгромили печенігів.

Головним напрямком зовнішньої політики Ярослава, як і у його попередників, був південний. Протягом майже всього часу його князювання в Києві русько–візантійські відносини були дружніми. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими легіонами за тис.ячі верст від батьківщини.

Та 1043 р. спалахнула русько–візантійська війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина IХ Мономаха, який почав чинити перешкоди руським купцям. Військовий морський похід виявився невдалим для русів. Тоді Ярослав почав створювати коаліцію європейських держав проти Візантії. До загрози створення антивізантійської коаліції додалась небезпека набігів з боку печенігів. Тому візантійському імператорові довелося шукати шляхи замирення з Руссю. Це привело до підписання у 1046 р. русько–візантійської угоди. Незабаром вона була скріплена шлюбом сина Ярослава Всеволодом з дочкою Костянтина IX Марією.

Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Донька Ярослава Анна була жінкою французького короля Генріха І, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя його донька) стала жінкою угорського короля Андрія. Три сини його були одружені відповідно з сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійського імператора. Недаремно сучасники називали Ярослава «тестем Європи». При дворі Ярослава Мудрого у різний час жили норвежський принц, згодом король Гаральд, племінники угорського короля Іштвана І Святого, сини англійського короля Едмунда.

Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією. У 1030–1031 і 1040–1043 рр. сторони обмінювалися посольствами. Германський хроніст XI ст. Ламберт у 1043 р. розповідає про посольство короля Русі Ярослава до імператора Генріха III. Ярослав Мудрий дивився на Германію як на найкращого з усіх можливих союзника в протиборстві з Візантією, а Генріх III хотів скористатися з війська Русі у своїх зовнішньополітичних акціях.

Київський князь був зв'язаний союзною угодою з польським князем Казимиром, за якого видав свою сестру Добронігу. Київська Русь допомогла Польщі проти об'єднаних сил Мазовії, Помор'я, Прусії та ятвягів. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

Піднесення Галицько–Волинської держави. Князь Данило Галицький

Данило зумів організувати добре військо за європейськими взірцями. Важку кінноту складали волинські бояри, а піхоту він набрав із селян. Данило зумів також заручитись підтримкою селян і городян у Галичині, які терпіли від боярського свавілля і безперервних воєн. Врешті боярська опозиція зазнала поразки. У 1237–1238 роках Данило зміг остаточно укріпитися в Галичі. Василько отримав Волинь.

На галицько–волинські землі почали зазіхати німецькі хрестоносці. Вони захопили місто Дорогичин. Дорогичин стояв над Бугом і був на Підляшші великим торговим центром. Тому визволення цього міста мало велике значення для галицько–волинських земель. Після перемоги під Дорогичином Данило пішов на Київ і укріпився там. Таким чином, Данило Романович повністю відновив територію Галицько–Волинської держави, якою володів його батько.

Об'єднання батьківських земель сталося незадовго до нападу Батия на Київ. Данило залишив управління Києвом своєму тисяцькому Дмитрові. Той був досвідченим і хоробрим воєводою, який і керував обороною міста в листопаді–грудні 1240 р. Але місто втримати не вдалось.

Здобувши Київ, Батий у 1241 році рушив на Волинь. На Волині і в Галичині було багато укріплених міст, яких монголо–татари не змогли взяти. Літопис згадує, що за вказівкою братів Данила і Василька були збудовані міста–замки: Данилів, Кременець, Угровеськ та інші. Завдяки ним галицько–волинська земля зазнала менше спустошень, ніж східні князівства. Тому після відходу орди з українських земель Данило розпочинає не тільки відбудовувати зруйновані міста, але й будувати нові. Так було закладено нове місто Львів (вперше згадується в 1256 р,), яке названо за ім'ям старшого сина Данила — Лева.

Столицю князівства Данило переніс з неспокійного Галича на Волинь, у м. Холм. Сама назва свідчить про його вигідне оборонне розташування. Навколо міста князь додатково звів могутні укріплення. У місті побудували церкви, заклали чудовий палац.

У внутрішній політиці Данило прагнув заручитися підтримкою селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголо–татарами Русі, Вірменії. Данило не дав повністю знищити своєї держави татарам: об'єднав її землі, підготував країну до відсічі орди.

Завдяки крокам Данила у міжнародній політиці Галицько–Волинська держава не була зруйнована татарами у такій мірі, як східні руські землі. Тогочасний авторитет країни затверджувався силою зброї. У 1245 році відбулася битва між військом Данила Галицького і об'єднаним польсько–угорським військом біля міста Ярослава на річці Сян. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. Галицько–Волинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна і мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. Вона надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом: син Данила Лев одружився з дочкою короля.

Данило розумів монголо–татарську загрозу. Він прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав. Однак створити сильний союз проти ординців йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголо–татар, він змушений був піти на переговори з ханом Батиєм. Батий прийняв князя Данила в своїй столиці м. Сарай, що стояло поблизу гирла Волги, з почестями. Та за це князь повинен був заплатити визнанням залежності від орди.

Політика Данила була спрямована на те, щоб дістати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до папи римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо–татар. За це він погоджувався на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. Встановив князь дружні відносини з Польщею, Угорщиною і Литвою. У 1253 році він отримав від папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько–Волинську державу — Руським королівством. Але допомога папи лишилася лише на рівні обіцянок. Взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.

Король Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення — селян і міщан. Також реформував державний апарат Галицько–Волинської держави. На зміну великого боярства, яке було в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників з нижчих верств. Так формувалося дворянство–шляхта. У 1252–1253 рр. Данило шукав спільників і у Австрії. Він одружив свого молодшого сина Романа з наступницею австрійського престолу герцогинею Гертрудою і хотів утвердити за сином австрійський престол. Однак монгольська загроза не дала йому змоги послати для цього значні військові сили.

Наприкінці 50–х років XIII ст. монголо–татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе васалом Орди. Однак вбити чи усунути Данила з престолу, як це вони робили в інших руських князівствах, монголо–татари не посміли. За вимогою переможця монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. З тих пір галицько–волинські війська стали складовою частиною татарського війська і змушені були брати участь у військових походах монголо–татар на сусідні держави. Помер Данило Галицький у 1264 році.

Історичне значення Київської Русі та Галицько–Волинського

князівства

Київська Русь залишила вагомий слід у вітчизняній і світовій історії. Вона вийшла на політичну арену в часи правління Аскольда. Тодішній світ був приголомшений військовим походом русів на столицю найсильнішої держави — Візантії. Після утворення могутньої Київської Русі, вона примусила рахуватися з собою тодішні держави.

Після військових перемог Русь перейшла до рівноправної участі у політичному житті країн Європи та Близького Сходу. Київські князі укладали мирні й союзні угоди з Візантійською та Німецькою імперіями, Польщею, Угорщиною, Литвою, Швецією і Норвегією. Часто ці договори скріплювалися династичними шлюбами.

Важливу роль відігравала Київська Русь у міжнародній торгівлі, її центром був Київ. Тут перехрещувалися торговельні шляхи, що вели із Візантії на Північ — у Скандинавію, а також ті, що вели з Центральної і Західної Європи на Схід — до Арабського халіфату і далі в Індію і Китай. Через Русь ішли не лише каравани чужих товарів. Вироби руських ремісників також розходилися по світу.

Київська Русь вплинула на подальшу долю східнослов'янських народів. Могутня держава середньовічної Європи прискорила політичний, економічний і культурний розвиток східних слов'ян. Вона стала етапом формування східнослов'янських народностей. Утворення Київської Русі відбулось у протистоянні східних слов'ян Хозарському каганату. Давньоруська держава відстояла свої землі не тільки від кочовиків, але й від могутніх держав: Візантії, Польщі, Угорщини.

Завдяки появі держави на східнослов'янських землях взаємозбагачувалась матеріальна й духовна культура. Міцніли торгово–економічні й культурні зв'язки. Билини (старини) й історичні перекази, дружинні пісні й легенди, казки, літописи, житія святих і світські літературні твори ставали надбанням усіх мешканців могутньої держави.

Але це не призвело до повного стирання мовних та культурних особливостей окремих груп східнослов'янських племен. Продовжувався процес формування східнослов'янських народностей.

Собори Києва і Чернігова, мозаїки, різьба по каменю і фрески храмів, ювелірні вироби, книжкові мініатюри й ікони періоду Київської Русі складають вагому частину української культури.

Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку сусідніх неслов'янських народів. До складу держави входило близько 20 племен і народів. Поряд зі східними слов'янами, які становили політичну й економічну основу держави, до неї входили угро–фінські (на півночі) й тюркські (на півдні) племена. Це призвело до того, що Київська Русь не стала єдиною і монолітною державою. Постійним було суперництво окремих територій та їх політичних центрів: Києва, Новгорода, Полоцька, Галича, Суздаля, Чернігова.

Найзначніший вплив мав Київ на прилеглу до нього територію: середнє Подніпров'я, Подесення і землі на Прип'яті. Там проживали споріднені східнослов'янські племена, які стали основою формування української народності. У період Київської Русі вона отримала могутній стимул для свого політичного, економічного, культурного й етнічного розвитку. Не випадково відомий український історик М.Грушевський вважав, що «Київська Русь є першою формою української державності». Всі історики одностайні в тому, що корені українського народу сягають Київської Русі.

У другій третині XII ст. Київська держава розпалася. Після розпаду Київської Русі на Волині утвердилась династія Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава І — Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146–1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським.

Центр Волинського князівства був у м. Володимирі. Князівство включало в себе територію племінних союзів дулібів–бужан–волинян. На Волині, як і в інших землях, йшла жорстока міжусобна боротьба. Князі намагалися вести самостійну політику.

Після смерті в 1170 р. волинського князя Мстислава Ізяславича князівство було поділене між його синами. Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод — у Белзі.

Енергійний політик і здібний полководець, Роман Мстиславич об'єднав Волинь і Галичину в одну державу. Хоча між Волинським та Галицьким князівствами здавна підтримувались економічні і культурні зв'язки, шлях до об'єднання був складним. Утворення такої держави мало в той час велике значення. Літописець називає Романа «царем на Русі».

Політичне становище українських земель у складі Великого

князівства Литовського

Розвиток історичних подій у XIV ст. був для України несприятливим. Майже 80 років на цих землях панували монголо–татари. Монголо–татарські хани визискували місцеве населення. Єдиним їхнім бажанням було зібрати якнайбільше данини. Через це відбувається політичний, економічний та культурний занепад українських земель. З Києва виїхало багато бояр, купців і навіть православний митрополит.

У той же час на півночі в басейні р. Німан, склалося нове державне утворення — Литовське князівство. Воно зміцнило свою владу в успішній боротьбі проти Лівонського та Тевтонського орденів. Першим князем Литовської держави, який об'єднав литовські племена і створив сильну державу був князь Міндовг. Саме він звернув увагу на ослаблені з боку монголо–татарських ханів українські та білоруські землі. Князь Міндовг почав підпорядковувати собі сусідні землі: Полоцьк, Вітебськ та ін. Здійснював походи на Смоленськ та Чернігів.

Після смерті князя Міндовга правити Литовською державою став князь Гедимін (1316–1341 рр.). Основним напрямком його зовнішньої політики був наступ на південно–західні землі. У 1320–х р. він захопив Берестейщину, а пізніше приєднав Пінщину.

У 1340 р. помирає галицько–волинський князь Юрій–Болеслав. Волинські бояри запрошують на престол сина Гедиміна — Любарта. Таким чином, він здобуває спадкові права на волинські землі.

У 1345 р. на Литовський престол зайняв син Гедиміна — Ольгерд. Він правив до 1377 р. Литовська держава у 50–х рр. XIV ст. розпочала новий наступ на українські землі. Князь Ольгерд заявив: «Вся Русь просто повинна належати литовцям». У цей час в Золотій Орді почалася феодальна міжусобиця, вона розпалася на окремі частини. Цим скористався литовський князь Ольгерд, щоб розширити територію своєї держави. У 1355–1356 рр. він завоював Чернігово–Сіверські землі, а в 1362 р. його військо захопило Київ і всю Київську землю.

Влітку 1362 року на р. Сині Води (ліва притока Південного Бугу) військо Ольгерда зустрілося з військом монголо–татар. Український, так званий Густинський, літопис повідомляє, що литовський князь Ольгерд розгромив на Поділлі «трьох царьків татарських». Таким чином, внаслідок цієї битви до Литовської держави відійшла також і південна Київщина та східне Поділля. Київським князем став син Ольгерда і Марії Вітебської Володимир, а на Поділлі почали правити інші литовські князі — брати Коріатовичі.

Більшість українських земель була приєднана до Литовської держави. За її межами лишались Галичина, частина Волині, Закарпаття, Буковина і південноукраїнські степи.

Протягом XIV ст. Литовське князівство стало великою державою, яка ввійшла в історію під назвою Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське (Жемайтія або Жмудь — етнографічна область Литви).

Литовсько–Руська держава утворилась майже за 150 років і була найбільшою в Європі. Її територія простягалась від Балтійського до Чорного морів. 90% території Великого князівства Литовського становили білоруські й українські землі. Більш розвинена культура цих земель позначилась на соціально–економічному, політичному та культурному розвитку Литовської держави. «Руська правда» стала правовою основою Литовського князівства. Державною мовою Литовського князівства була «руська мова». В основі її лежала давньоруська писемна мова з елементами староукраїнської та старобілоруської мов. Литовська панівна верхівка, яка була до цього язичницькою, прийняла православну віру.

Натомість Литовсько–Руська держава започаткувала на українських землях західну систему адміністративного устрою, військову організацію.

Великі землевласники використали включення східнослов'янських земель до складу литовського князівства насамперед для розширення свого землеволодіння. Литовські князі роздавали завойовані землі литовським та українським удільним князям та боярам за військову службу. Маєтки надавалися в тимчасове володіння, до смерті, або з правом передачі в спадщину.

Українські князівства на початку були на становищі автономних удільних князівств, на чолі яких стояли члени литовського великокнязівського роду, що були одружені з українськими князівнами, або місцеві українські князі. Ці князі були у васальній залежності від великого литовського князя. Вони сплачували йому данину і надавали військову допомогу. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада.

Отже, Велике князівство Литовське і Руське було багатонаціональною литовсько–українсько–білоруською державою. У ній литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурна й економічна.

Утворення козацької республіки — Запорозької Січі

Запорізька Січ як особлива військово–територіальна політична організація українського козацтва виникла в середині XVI ст. за Дніпровими порогами. На думку вчених, перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Байдою–Вишневецьким.

Запорізька Січ стала зародком майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько–Волинського і Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». Територія цієї держави називалася Землями Війська Запорозького, або Вольностями Війська Запорозького, і простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов'ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів'ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі). Столицею була Січ — місто–фортеця.

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5–10 паланок. Центри паланок мали невеликі фортечні укріплення, в яких розміщувалась козацька залога. Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимівники, хутори. Тут жили і займалися сільським господарством жонаті козаки й селяни. Козаки були приписані до одного з куренів Коша і відбували військову службу; селяни платили податки і виконували різні повинності для війська. Усе військо поділялося на січових і волосних козаків, перші, власне, й були цвітом козацтва, вони були неодруженими; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5–6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або і займалися промислами.

На Січі склався своєрідний суспільний устрій. Верховна влада на Січі належала Січовій (Військовій) раді, право голосу в якій мав кожний запорожець (саме тому козацьку державу визначають як республіку). Рада відбувалася двічі–тричі на рік. Рада керувала всіма важливими справами Січі, провадила внутрішню і зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала чи надсилала посольства, чинила суд. На раді обирали січову старшину — кошового отамана, писаря, суддю, осавула, які становили козацький уряд. Кошовому отаману належала вища військово–адміністративна влада на січі. Суддя чинив суд, а за відсутності отамана він ставав наказним отаманом та головним скарбником Січі. Писар відав канцелярією Січі, забезпечував здійснення зв'язків Січі з сусідніми державами, а осавул відповідав за внутрішній порядок на Запорожжі.

Право, закон на Січі ґрунтувалися виключно на традиціях козацького життя. Писаних законів у Січі не було. А ті, що були відомі на той час (Литовські статути, польське право), козаками не визнавалися. Охоронцем права та норм закону на Січі був кошовий суддя. Покарання за провини були досить суворі, особливо за вбивство. На Січі існувало досить багато звичаєвих правових норм: суворо заборонялось вводити жінку на Січ, страшенним злочином вважалась крадіжка (каралася смертю) тощо.

Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах та містечках, у селах за межами Січі.

Запорізька Січ відіграла надзвичайно важливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно–визвольній боротьбі, у розвитку збройних сил та військового мистецтва, в освоєнні степових просторів Центральної та Південної України. Протягом багатьох десятиліть Запорізька Січ захищала український народ від спустошливих наскоків турецько–татарських орд. Запорізька Січ як козацька держава стала однією з перших республік у тогочасній Європі.

Люблінська унія, її наслідки для українських земель

Шлях до об'єднання Польського королівства і Великого князівства литовського, започаткований Кревською унією 1385 р., був завершений на початку XVI ст. Люблінською унією. На прийняття цієї унії вплинув цілий ряд чинників, як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних.

Внутрішньополітичними чинниками підтримки польсько–литовської унії були протести населення українських земель. Воно потерпало від наскоків кримських татар і не спроможне було самотужки захистити свої південні кордони. Шляхта Литовського князівства прагнула мати рівні привілеї з польською шляхтою та обмежити сваволю магнатів–князів.

Найважливішим зовнішньополітичним чинником прийняття унії була виснажлива війна Литовського князівства із Московією, в результаті якої втрачалося все більше територій, руйнувалося господарство і гинуло безліч людей. Особливо погіршилося становище Литви під час війни Росії і Лівонського ордену. Будучи союзником лівонських лицарів. Литва опинилася на межі катастрофи.

За таких несприятливих обставин Литва мусила шукати собі надійного союзника, і найпридатнішим кандидатом для цього було Польське королівство.

Але не тільки Литва, а й Польща була зацікавлена у прийнятті нової унії. Польська шляхта зазіхала на українські землі, адже на території Польщі вільних земель уже не було.

Унію було проголошено на спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. За її умовами Велике князівство Литовське і Польське королівство об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Ця держава повинна була мати виборного короля, спільний сейм, спільну казну і монету, єдину зовнішню політику. Своїми в Литві залишались лише місцеве самоуправління і судочинство. Українські землі майже в повному складі (крім Берестейщини та Пінщини) увійшли до Польщі і утворили шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам'янці), та Брацлавське (з центром у Брацлаві).

З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько–руська доба в історії України. Найдраматичнішим наслідком Люблінської унії для України була остаточна втрата нею своєї державності. Після прийняття унії доля українських земель залежала виключно від зовнішніх обставин. На карту була поставлена також і доля українського народу як етносу, адже йому загрожувало повне національне знищення. Українських селян жорстоко визискувала польська шляхта. Феодалам за польським законом навіть дозволялось карати селян на смерть. На теренах України набувала поширення фільваркова система господарювання, яка спричинила панщину і закріпачення селянства. Обмежувались у правах і українські міщани. Значні зміни відбуваються в релігійній сфері. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому на Україні створювалися єзуїтські школи і колегіуми. Платою за освіту часто ставало зречення рідної мови і віри. Ополячення та покатоличення української шляхти означало для України втрату сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. Однак незаперечним є й те, що після прийняття Люблінської унії Україна повернулася до Заходу, на її землях поширювалась освіта, адже тепер багато українців отримали змогу навчатися в західноєвропейських університетах.

Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки: з одного боку, вона сприяла посиленню польської експансії на етнічні українські землі, руйнівному наступу католицизму, наростанню соціальної напруги, ополяченню тогочасної української еліти. З Іншого боку, безумовно позитивним наслідком унії було возз'єднання українських земель, вихід їх на орбіту західноєвропейської культури, могутній спалах культурно–освітнього руху, який вперше об'єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як усвідомленої спільноти.

Причини та початок Національно–визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні відбулися важливі зрушення, що зачепили всі верстви населення. Та найчутливішим до змін виявилося козацтво. Не випадково саме на той час припадали численні козацькі повстання. І хоча, починаючи з виступу Косинського, кожне подальше повстання козаків відзначалося вищим рівнем організованості, охоплювало дедалі більшу територію, засвідчувало вдосконалення військової вправності й вищий ступінь усвідомлення козаками мети боротьби, проте всі вони були незавершеними. Тим часом гніт Речі Посполитої щодо України зростав.

Посилення національно–релігійного гніту. Щоб остаточно поневолити українські землі, польський уряд вдавався до ополячення українців, примусово насаджував католицизм. Позбавлялися земель та майна православні церкви й монастирі. Православні зобов'язувалися сплачувати податки на утримання католицького духівництва; їм нерідко заборонялося правити церковну службу, займати певні посади, створювати вищі навчальні заклади, тощо.

Прикладом тяжкого релігійного гніту щодо православних є скарга волинської шляхти в настановах послам на сеймі 1645––1646 рр.: православ'я в Речі Посполитої зазнає таких утисків, говориться в документі, «яких не терплять і греки в турецькій неволі: забрано в православних церкви, монастирі й кафедри, заборонено вільне відправляння служби, бідні православні вмирають без причастя, не можуть прилюдно відправляти похоронів, у Любліні, Сокалі, Белзі та інших містах через відібрання церков православні мусять потайки ховати своїх померлих у підвалах і домах».

Подібні прояви національно–релігійного гноблення спричиняли невдоволення й протести всіх верств українського населення, зокрема й представників привілейованих станів — української православної шляхти, вищого православного духівництва, козацької старшини, міської верхівки.

Обмеження прав козацтва. Розуміючи, що найбільшу загрозу для польсько–шляхетського панування в українських землях становлять козаки, польський уряд застосував проти них найсуворіші каральні заходи. Так, наприклад, ухвалена сеймом 1638 р. «Ординація» мала на меті знищити козацтво як стан: усі козаки, за винятком 6000 реєстрових — тепер складової частини польського війська, перетворювалися на кріпаків. З особливою жорстокістю придушувалися будь–які вияви покозачення. Реєстровці позбавлялися права обирати гетьмана й старшину — їх мав призначати польський уряд зі шляхти. На Запоріжжі постійно перебували польські залоги, було відбудовано фортецю Кодак. Козакам заборонялося без згоди уряду ходити в морські й суходільні походи проти Османської імперії та Кримського ханства, їх зобов'язували виконувати всілякі роботи, сплачувати обтяжливі податки.

Про становище козацтва залишилися численні свідчення. Збереглися, зокрема, листи–скарги Богдана Хмельницького до польського короля другої половини 1647 — початку 1648 р., в одному з яких повідомляється: «Пани державці і старости на втіху собі нестерпно кривдять нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки убогого майна, а й свободи, посягаючи на наші хутори, луки, сіножаті, ниви, зорані поля, ставки, млини, бджоляні десятини, хоч усе це й належить до володінь Вашої королівської милості. І що тільки комусь із них у нас, козаків, сподобається, силою відбирають, а нас самих, безневинних, обдирають, б'ють, мордують, до в'язниць кидають, на смерть за наші маєтності вбивають, так що багато кого з нашого товариства поранено й знівечено. А наші пани полковники, добровільні слуги їх милостей панів старост, замість того, щоб нас від такої біди й напасті захищати, допомагають панам урядовцям знущатися з нас».

Погіршення становища міщан та селян. Різноманітних утисків зазнавали українці в містах. Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах, їх обмежували в заняттях ремеслом та торгівлею, усували від участі в місцевому самоврядуванні, обтяжували різними податками й повинностями.

Із запровадженням фільварків надзвичайно погіршилося становище українських селян: зростали темпи закріпачення, збільшувалися панщина й різноманітні форми відробітків та податків на користь землевласників і держави, посилювався визиск селян орендарями панської землі.

Отже, заходи, якими польський уряд супроводжував своє володарювання на українських землях, мали на меті цілковите загарбання й підкорення, тобто були колоніальними.

Колоніальна політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ, який очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. Шукаючи і незнайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до повстання.

За своїм характером цей всенародний рух був національно–визвольним і антифеодальним. Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині. Спільною головною метою, що всіх об'єднала у боротьбі, була ліквідація польсько–шляхетського панування в Україні, здобуття для рідної батьківщини волі.

Б.Хмельницький налагодив зв'язки з Кримським ханством, йому вдалося привернути на бік України татарську орду.

Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася в усіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.

У ході війни можна виділити ряд етапів: перший — 1648, другий — 1649–1653, третій — 1654–1655, четвертий– 1656–1657 рр.

Перші перемоги повсталі отримали в битві при Жовтих Водах 6–8 травня 1648 р. та 15, 16 травня 1648 р. під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні Королівська влада на Лівобережжі була ліквідована. Навесні– влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.

Битва під Пилявцями, що відбулася 13 вересня 1648 р., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.

Протягом жовтня–листопада тривала облога Львова. Козаки взявши викуп, полишили місто і рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б.Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як визволителя України. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Осмислюючи попередній досвід, Хмельницький сформулював ідею створення незалежної Української держави. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з–під польської влади.

Українсько–московський договір 1654 р. та його наслідки для

України

8 січня 1654 р. на міському майдані Переяслава відбулася військова рада. У ній взяли участь близько 200 представників старшини та козацтва. Їй передувала таємна рада Хмельницького з генеральною старшиною та полковниками.

У своєму звіті цареві боярин Бутурлін зазначав, що гетьман звернувся до присутніх з промовою. Зміст цієї промови нібито зводився до того, що єдиним виходом із становища в боротьбі за звільнення від польського гноблення за тих умов може бути союз з Московією. Рада винесла ухвалу про угоду з Москвою. Після зачитання царської грамоти старшина й посли пішли до Успенського собору, де духівництво мало привести їх до присяги цареві Олексію. У церкві Хмельницький зажадав, щоб московські посли першими пообіцяли від імені царя захищати гетьманську державу від поляків та шанувати козацькі права й привілеї. Свою вимогу гетьман вмотивував, покликаючись на стосунки козаків із польським королем: за європейською традицією передбачалася присяга обох сторін. Бутурлін категорично відмовився. Він сказав, що цар є самодержцем і своїм підданим не присягає. Після багатогодинних нарад зі старшиною й переговорів з послами Богдан Хмельницький, аби не зривати переговорів, вирішив скласти присягу. При цьому слова Бутурліна були витлумачені як рівнозначні присязі царя.

Переяславська рада поклала початок оформленню московсько–українських відносин. Ніяких письмових угод у Переяславі укладено не було. Все мали вирішити переговори. Причому кожна зі сторін бачила союз двох держав по–своєму. Український уряд, укладаючи союз з Московією, послідовно виступав за рівні права його учасників. У Москві ж тоді вже прагнули перетворити Україну на свою власність. Проте в момент переговорів на цьому з тактичних міркувань не наголошувалося.

Особливістю українсько–московського договору було те, що він являв собою групу документів від кожного зі станів — ніби окремі угоди від духівництва, міщанства, козаків.

Козацька угода складалася з 23–х статей від імені гетьмана й Війська Запорізького. Основна ідея цих статей — встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. Саме з цими статтями українське посольство, очолене генеральним суддею Самійлом Богдановичем–Зарудним та переяславським полковником Павлом Тетерею, прибуло до Москви. Проект документа українські посланці подали московському урядові 14 березня 1654 р.

У результаті тижневих переговорів проект дещо змінили, узгодили 17 статей, а по шести дуже важливих узгодження відклали на пізніше.

Згідно з Березневими статтями, гетьмана й старшину козаки мали обирати на раді. Українська адміністрація та суд лишалися самостійними й не підпорядковувалися Москві. Збирання податків покладалося на український скарб. Чисельність козацького війська встановлювалася в 60 тисяч осіб.

Друга група документів, що складають договір 1654 р., стосувалася українського міщанства. Характерно, що делегація міста Переяслава на чолі з війтом Іваном Григоровичем прибула до Москви ще перед приїздом туди козацького посольства. Вони привезли три чолобитні на царське ім'я, в яких просили підтвердити права та привілеї міста. У квітні 1654 р. цар видав три жалувані грамоти, в яких повністю підтверджував давні права Переяслава. А в червні липні 1654 р. у Москві провадила переговори делегація київських міщан. У результаті українське міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які їм були дані ще литовськими князями та польськими королями, насамперед міське самоврядування.

Переговори з московським урядом провадило й православне духівництво. Українська церковна делегація на чолі з визначним діячем Інокентієм Гізелем прибула до Москви у серпні 1654 р. Тривалі переговори не мали результатів. Українська православна церква не погоджувалася на залежність від патріарха московською, якої прагнули московський уряд і російська православна церква.

Отже, лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою — тільки частково, а православне духівництво відмовилося від незаконних вимог Москви.

Умови українсько–московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України й Московії у своєрідну конфедерацію. Договір за умови дотримання двома державами був рівноправний і взаємовигідний. Однак він був незавершений, недосконалий, діяв кілька років і тому дуже швидко втратив силу.

Адміністративно–політичний устрій Української козацької

держави середини XVII ст.

Українська козацька держава, що виникла в результаті визвольної війни середини XVI ст., займала значну територію сучасної України. Вона охоплювала простір, який окреслювався приблизно такими основними містами й містечками: Ямпіль — Чернівці — Мурахва — Красне — Вінниця — Пилявці — Полонне — Овруч — Чернігів — Стародуб — Новгород–Сіверський — Глухів — Конотоп — Ромни — Гадяч — Полтава — Кременчук — Чигирин.

Оскільки держава формувалась у постійних війнах, то її адміністративно–територіальний устрій, якій ввів Б.Хмельницький в першу чергу переслідував військові потреби. Територія Української козацької держави була розділена на 16 полків. Резиденцією гетьмана було місто Чигирин. Резиденція полковника, призначеного гетьманом, знаходилась в конкретному місті. Полки ділилися на 10–20 сотень (у кожну соню входило 200–300 козаків). На чолі сотні стояв сотник, призначений полковником. Сотні складалися з куренів (10–20 вояків) очолюваних курінним отаманом.

Автономною одиницею залишалась Запорозька Січ. Вона обирала власного кошового отамана і підлягала безпосередньо гетьманському правлінню.

Верховна влада у державі належала гетьману, який обирався пожиттєво. Він скликав ради, контролював фінанси, очолював військо, проводив зовнішню політику. Гетьман мав право видавати устави, здійснювати вищу адміністративну та судову владу. Керівні посади у державі належали генеральній старшині.

У козацькій державі шляхта і міщани фактично були усунуті від політичного життя. Однак вони зберегли традиційні форми самоврядування (магдебурзького і земського), майнові та станові прерогативи.

Завдяки частковій виборності старшин та можливістю переходу з одного стану в інший склався такий державний устрій, за якого утвердилась рівність всіх станів з розподілом функцій та обов'язків між ними без жодної привілейованої верстви. Держава Б.Хмельницького поєднала в собі строгу військову централізацію та широке народовладдя.

В Українській державі реформувались соціально–економічні відносини. Були ліквідовані, за певним винятком, велике й середнє землеволодіння, фільварково–панщинна система господарювання й кріпацтво. Більшість земельного фонду великої шляхти, королівських земель перейшла у власність державного скарбу. За рахунок колишніх костьольних земель зросло землеволодіння православних монастирів. Починається формування гетьманського і старшинського землеволодіння. Завершується процес утворення козацької земельної власності. Це привело до змін у соціальній структурі суспільства. Сформувалась нова політична сила– козацтво, до якої перейшла провідна роль в українському суспільстві. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко змінилась кількість дрібної шляхти. Зросла її роль у політичному житті. Провідна роль у житті міст переходить до рук українців. Зміцнився статус православного духовенства. Поліпшилося становище селян, які звільнились від підданської залежності і перетворились на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом (хоча і обмеженим) володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.

Значення Запорозької Січі в історії українського народу.

Ліквідація козацької республіки в останній чверті XVIII ст.

Запорозька Січ — українська козацька республіка. Виникла і розвинулась на Наддніпрянщині, за порогами, в перших десятиліттях XVI ст. Запорозька Січ мала власні збройні сили — Запорозьке Військо. Протягом багатьох століть Запорозька Січ була уособленням свободи і волі для українського народу.

Столицею Запорозької Січі було місто–фортеця, яке кілька разів міняло своє розташування, але завжди було за Дніпровими порогами. Відомі Базавлуцька Січ, Микитинська, Чортомлицька, Кам'янська, Олешківська, Нова Січ. Першу фортецю — Січ спорудив у середині XVI ст. на острові Мала Хортиця гетьман Дмитро (Байда) Вишневецький.

Територія Запорозької Січі називалась «Вольності Війська Запорозького» і у XVIII ст. поділялось на вісім адміністративно–територіальних одиниць, які називались паланками. Центром паланки була слобода, де містилася військова залога і мешкала паланкова старшина на чолі з полковником.

Запорозька Січ являла собою суверенну, самостійну національно–військову політичну силу України. Запорожці були активними учасниками народного визвольного руху. Одночасно вони відіграли значну роль у протидії уніатству і католицизму, надавали матеріальну допомогу українським культурно–освітнім центрам (Києво–Могилянська академія). У свідомості українського народу вона розглядалась як мало залежна від центральних властей Козацька держава. Їй належить провідне місце у національно–визвольних війнах проти Польщі у першій половині XVII ст. У 1648 р. на Січі почалася Визвольна війна українського народу. Одночасно запорозькі козаки вели кількасот літ героїчну боротьбу проти турецько–татарської агресії.

У межах створеної у ході Визвольної війни української гетьманської держави Запорозька Січ займала автономне становище, хоча й була частиною України. Вона не підтримувала приєднання України до Росії, її представників не було на Переяславській раді.

За умовами Андрусівського перемир'я (1667) над Запорозькою Січчю встановилося двовладдя Росії та Польщі. За Вічним миром (1686) вона потрапила під владу тільки Московської держави.

У 1709 р. за наказом Петра І Січ була зруйнована за підтримку козаками акції І.Мазепи. В 1734 р. царський уряд дозволив запорожцям повернутися в рідні місця. Вони заснували Нову Січ, якій судилося стати останньою.

У російській імперії, жорстко стиснутій кріпацтвом, незалежна українська Січ дратувала ще Петра І, котрий називав Запоріжжя «коренем усякого зла». За наступників Петра влада терпіла присутність цього острівця вольностей на околицях імперії доти, доки запорожці ще були потрібні у ролі вартового південних кордонів. Використавши козацьке населення в ході турецько–російських воєн за Причорномор'я і досягнувши своєї мети, царський уряд вирішує ліквідувати Запорозьку Січ — символ давньої української вольності. Це було зроблено руками сербських, болгарських військових поселенців, які втекли в Росію від турецького ярма. Царський уряд дозволив їм поселитися в українських степах. Саме вони мали надалі виконувати традиційні оборонні функції запорожців. А Запоріжжя було вирішено ліквідувати, замість нього створювалась Ново–Сербія.

Улітку 1775 р., повертаючись додому з театру російсько–турецької війни, генерал П.Текелій з великими збройними силами, пройшовши швидким маршем через паланки, оточив січову фортецю і оголосив запорожцям, що волею імператриці Катерини II Січ ліквідовується. Перевага російських сил була очевидною, козаки здалися без бою. Січові укріплення і всі споруди на території фортеці були розібрані, архів і військова скарбниця з коштовностями була вивезена, старшину заарештовано. За вироком Катерини II, кошового суддю П.Головатого та військового писаря І.Глоду заслали до Сибіру.

Останнього кошового отамана Петра Калнишевського, ув'язнили в келії Соловецького монастиря. Там він і помер.

Традиції Запорозької Січі збереглись у пам'яті народу. Вони проявилися у житті козацької громади на Дунаї (Задунайська Січ, 1775–1828 рр.) та на Кубані. Перші українські військові формування у XX ст. також пов'язувались з традиціями Січі — Українські Січові Стрільці (УСС).

Остаточна ліквідація гетьманства та решток автономного

устрою Гетьманщини у другій половині XVIII ст.

Із другої половини XVIII ст. посилився наступ російського самодержавства на автономні права Гетьманщини. Після смерті Данила Апостола вибори нового гетьмана не відбулися. Російський уряд, обмежуючи державність України, зобов'язав здійснювати владу в Лівобережній Гетьманщині Правління гетьманського уряду. Ця установа складалася з шести чоловік — трьох українців і трьох росіян, але вся повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. Правління у своїй діяльності мало керуватися «Рішительними пунктами» Данила Апостола, прийнятими в 1728 р., за якими були значно обмежені і без того урізані права і вольності України. Гетьман був позбавлений права провадити зовнішню політику, вищі військові посади затверджував імператор, він же вважався «головним суддею» Генерального суду. Росіяни знову отримали можливість купувати землі в Україні, хоч нібито і мали коритися місцевій адміністрації. За царським указом, Правління гетьманського уряду мало діяти до обрання нового гетьмана. Однак в указі не зазначалося, коли це обрання мало відбутися. Князь Шаховський отримав таємну інструкцію переконувати українців у тому, що всі їхні негаразди — від гетьманів, і тому з виборами поспішати не треба. Також за цією інструкцією заохочувалися російсько–українські шлюби, що сприяло упокоренню козацької старшини. Правління гетьманського уряду проіснувало до 1750 р. і його влада ознаменувалася утисками українського населення, втручанням росіян у внутрішні українські справи, погіршенням економічного становища.

Деяке полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Під час її перебування у Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася до неї із проханням дозволити вибори гетьмана. Імператриця не заперечила, але й не дала дозволу одразу. Вибори відбулися через 6 років. Останнім гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, який походив з родини рядового козака і отримав хорошу європейську освіту. Гетьманство було відновлено в 1750 р. Вибори пройшли у Глухові і були зустріті українцями з патріотичним піднесенням. Вони відродили надію на відродження автономії України.

За гетьманування Кирила Розумовського українські справи були передані до колегії закордонних справ з відання Сенату. Останній гетьман України домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність. Він виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Росією та Україною, реформував судочинство. Розумовський впровадив ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого, обмежив сваволю російських чиновників, які перебували на Україні. Він спробував реформувати українські військові частини, перетворивши козацькі полки на регулярні. Також Кирило Розумовський вдався до спроб встановити спадкоємне гетьманство, просивши імператрицю закріпити гетьманство за родом Розумовських. Заслуговують на увагу і плани останнього гетьмана щодо освіти: він планував відкрити в Україні два університети: це були б оновлена за західноєвропейськими зразками Києво–Могилянська академія і університет в гетьманській столиці — Батурині.

Але великим задумам гетьмана став на заваді прихід до влади в 1762 р. Катерини II, яка завершила справу, розпочату в Україні Петром І. Кирило Розумовський був викликаний до Петербурга. Від нього вимагалося добровільно зректися гетьманської булави. Український гетьман впродовж 10 місяців вів нерівну боротьбу проти свавілля російської імператриці, але вона виявилася непохитною. 10 листопада 1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасування гетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його на меншого брата росіян — малоросів.

Для управління Україною було створено Малоросійську колегію, яку очолив її президент генерал–губернатор Петро Рум'янцев. Він зосередив у своїх руках всю повноту влади на Україні. Основним завданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права, якими все ще користувалася Лівобережна Україна.

У 1765 р. було скасовано козацький устрій Слобожанщини, яка перетворилась на Слобідсько–Українську губернію. На місці козацьких постало п'ять гусарських полків, старшина отримувала російські військові звання, а козаки перетворювались на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Малоросійська колегія перетворила на свій департамент Генеральний військовий суд України. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Таким чином, за фінансами Лівобережжя було встановлено пильний нагляд. З 1768 р. українські канцеляристи перетворювалися на російських службовців і потрапляли під дію російського військового статуту.

У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ — останній оплот української державності і захисту прав та свобод України.

У 1781 р. на землях Лівобережної України було утворено Малоросійське генерал–губернаторство, що складалося з трьох намісництв — Новгород–Сіверського, Чернігівського й Київського. Глухів втратив статус столиці. У 1783 р. в Україні Імператорським указом остаточно було впроваджено кріпацтво. У цьому ж році було ліквідовано й козацьке військо: замість козацьких полків було утворено 10 регулярних кавалерійських карабінерних полків російської армії. Українській шляхті та старшині надавалися всі права російського дворянства.

Із втратою гетьманства і ліквідацією Запорозької Січі Україна остаточно втратила свою державність, перетворившись на колонію Російської Імперії.

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні пов'язують з боротьбою нового українського дворянства за свої права. Більшість політичних діячів, вчених–письменників того часу були вихідцями з козацької старшини. Входження нащадків старшини до складу російського дворянства проходило в гострій боротьбі. Російський уряд не дуже охоче визнавав за козацькою старшиною права дворянства. Відстоюючи свої права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України.

У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання «Нового уложения» (кодексу дворянських прав). Депутатом до цієї комісії від дворянства Лубенського полку було обрано Григорія Полетику, нащадка старого козацького роду з Полтавщини. У ході роботи комісії Григорій Полетика проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави в Україні.

Заслуговує на увагу і діяльність Василя Капніста. У 80–х роках XVIII ст. він був відомий як поет і директор училища Полтавської губернії. У 1782 р. Василя Капніста обрали предводителем дворянства Київського намісництва. Це була друга постать після губернатора. За вільнодумство Капніста в Києві називали Ваською Пугачовим. У 1783 р. Капніст написав «Оду на рабство», в якій виступив проти поневолення України російським царатом. У 1787 р. Василь Капніст очолив групу аристократів–автономістів, яка розробила проект відновлення козацького війська. Але цей проект був провалений у Петербурзі земляком–українцем графом Олександром Безбородьком.

У своїй боротьбі за автономію Василь Капніст шукав союзників за кордоном. Вважаючи, що прусський уряд прагнув нової війни з Росією, він у 1791 р. домігся аудієнції в міністра закордонних справ Герцберга. Капніст представив себе посланцем поневоленого російським урядом українського народу, доведеного до відчаю, і запитав, чи можна сподіватися на допомогу Пруссії, якщо українці піднімуться на боротьбу з російськими гнобителями. Однак місія Капніста зазнала невдачі.

Українських патріотів єднала прихильність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалась на Литовському статуті. Дворяни сподівалися відновити козацьку армію. Вони намагались відновити добрі стосунки з Москвою і на цій основі добитися автономії. Під час різних воєн виникала надія на відновлення української армії. Під час війни 1812 р. українські козаки дістали дозвіл від російського царя Олександра І утворити кілька полків. Під час польського повстання 1831 р. також було організовано козацькі полки чисельністю 8000 осіб, а дворянство за свої кошти купило цим полкам коней та провіант. Під час Кримської війни в 1855 р. ще раз було організоване народне ополчення, а патріотична хвиля охопила велику частину українського населення. Та російський уряд використав ці військові формації для своїх потреб, не думаючи йти ні на які політичні поступки.

Політичні настрої українських автономістів найкраще відбито у трактаті «История Русов». Дата його створення та автор невідомий. У 1846 р. трактат опублікував у Москві український історик Осип Бодянський. Головна ідея трактату — це відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави у 1654 р. На Україні з'являються патріотичні гуртки, які об'єднують однодумців, що плекали мрії про відновлення автономії. Найбільш відомий такий гурток було започатковано в Новгород–Сіверську. До нього входило декілька десятків членів різного походження та професій. Основне завдання цього гуртка — відновлення автономії України. Своєрідність поглядів автономістів полягає в тому, що вони захищали історичні права України, прагнули до їхнього відновлення і разом з тим не вимагали відокремлення України від Російської імперії.

Історичне місце Кирило–Мефодіївського товариства в

українському національному відродженні

Кирило–Мефодіївське товариство виникло на початку 1840–х років у Києві як таємний гурток, створений групою студентів та молодих професорів. До товариства належали відомі українські діячі: історик М.Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, педагог і журналіст, прихильник ідей Великої французької революції Микола Савич, історик права М.Гулак–Артемовський, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас Маркевич, студент Київського університету, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу В.Білозерський. Моральним авторитетом цього гуртка став Т.Шевченко. Свою основну мету гурток вбачав у боротьбі проти кріпацтва та за національне визволення українського народу.

У 1845 році цей гурток оформився в таємне товариство (братство) святого Кирила та Мефодія, яке займалося поширенням ідеї слов'янської спільності. Програму свого товариства братчики виклали у двох документах: «Книга буття українського народу» і «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія».

Автором «Книга буття українського народу» був Микола Костомаров. Програма складалася зі 109 положень релігійно–повчального та історико–публіцистичного характеру. Центральним місцем у програмному документі було поєднання християнських ідеалів з почуттям українського патріотизму. Твір було складено з позицій любові до ближнього, соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень. Братчики намагалися врахувати уроки історії. Вони засуджували кровопролиття Французької революції.

У документі простежується історичне минуле України, подаються відмінності з історії та соціально–політичного устрою різних народів. З виникненням козацтва братчики пов'язують початок соціальної рівності в Україні. Об'єднання України з Росією подається як добровільний акт, але який через політику російського царизму перетворився для неї в неволю. Засуджувався поділ України між Росією і Польщею та самодержавна форма управління як один із видів деспотизму. Члени Кирило–Мефодіївського товариства стверджували, що саме Україні випала честь бути державним лідером у створенні федерації слов'янських народів.

У «Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія» були конкретизовані програмні цілі братчиків. Зокрема, ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, планувалися стратегічні завдання щодо виховання молоді тощо. Поряд з цим у статуті визначались організаційні принципи діяльності товариства. Так наприклад, кожний новий член товариства змушений був проголошувати присягу, де був і такий пункт: «якщо б довелося зазнати утисків і навіть мук за прийняті Товариством ідеї, то, він не видає нікого з членів, своїх собратів». Члени товариства запозичили у масонських організацій таємні знаки. Своїм таємним знаком членства вони вважали перстень або ікону із зображенням святих Кирила та Мефодія.

Основною діяльністю братчиків була просвітительська. Вони видавали книги та журнали, створювали у селах школи для народу, збирали гроші на культурні потреби.

На початку квітня 1847 р. за доносом провокатора, студента Петрова, товариство було викрите. Проіснувало воно 14 місяців. Братчики були засуджені до різних термінів ув'язнення. Зокрема М.Гулак–Артемовський — на З роки у Шліссельбурзьку в'язницю, потім висланий у Перм, Т.Шевченко — на 10 років відданий у солдати без права писати і малювати і т.д.

Розгром Кирило–Мефодіївського товариства царськими властями завдав значних втрат лавам активних діячів українського національного руху, знищив молоду українську еліту. Та діяльність кирило–мефодіївців мала великий вплив на подальший розвиток українського національного руху.

Слід зазначити, що кирило–мефодіївці мали програму своєї діяльності і статут, тобто це була перша політична організація української інтелігенції, що мала власну програму українського національно–визвольного руху. Якщо порівняти програму українських інтелігентів з програмами інших європейських організацій («Молода Німеччина», «Молода Польща» і т.д.), то можна зробити висновок, що київське товариство відрізнялося найреволюційнішою програмою демократичної слов'янської федерації. Михайло Грушевський писав: «Ціле покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», «гадки і плани кирило–мефодіївців пішли широко в громадянство».

Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця»

У західноукраїнських землях в XIX ст. починається процес національного відродження. Панівною в українському суспільстві стає ідея національної самосвідомості. На перший план виходять національна мова, історія, література і фольклор. Речниками ідей національного відродження стало духовенство. Центром церковного життя була митрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 рр. там вийшло 43 книги, написані українською мовою.

Найвиднішим представником старшого покоління національної інтелігенції був Іван Могильницький — освітній і церковний діяч. Він заснував у Перемишлі дяковчительський інститут, написав 5 підручників. У своїх працях Іван Могильницький доводив самостійність української мови. У 1816 р. І.Могильницький разом з Михайлом Левицьким створює «Клерикальне товариство», метою якого було поширення серед селян спеціально підготовлені нескладні релігійні тексти українською мовою. Відтак, товариство виступало проти ополячення селян і навернення їх до римо–католицької церкви.

Активними учасниками українського відродження були і Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони займалися створенням початкових шкіл для місцевого населення, написали граматики української мови. Окрім того, вони були збирачами і видавцями українського фольклору.

У 30–х рр. XIX ст. у Львові Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький створили гурток, відомий в історії під назвою «Руська трійця». Усі вони були вихованцями Львівської семінарії За своїм характером «Руська трійця» була демократично–просвітительським гуртком, метою якого було перетворення народної мови на літературну. Це, на думку трійчан, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. З цією метою члени гуртка розпочали велику фольклористично–збиральницьку роботу, під час якої молоді люди відкрили для себе історичну значимість свого народу.

Поступово питання мови з проблеми суто філологічної переросло у політичну. У своїх творах «Трійця» звертала увагу на політичну історію, на докази самостійного політичного існування українського народу в минулому. Період від XIV до XVIII ст. на Україні, зокрема в Галичині, вона характеризувала як час утрати національної незалежності. Члени трійці вбачали в козацтві символ національно–визвольної боротьби народу. Вони першими вказали на соціально–національні причини руху опришків, показали, як свавілля польських панів спричиняло селянські виступи. Висвітлюючи героїчне минуле українського народу, члени трійці показували українській громаді можливий шлях розв'язання національних проблем.

Під впливом загальнослов'янського, у тому числі й загальноукраїнського піднесення, члени трійці вперше в суспільному русі внесли у програмні документи ідею возз'єднання всіх українських земель у складі майбутньої федерації. Україна мала стати соборною державою з двох штатів — Східного (Лівобережжя) і Західного (Правобережжя з Східною Галичиною).

Дії Шашкевича, Вагилевича та Головацького для тогочасного суспільства були нечуваними. Вони викликали проти себе бурю переслідувань. Сміливці неодноразово ризикували життям. Так, наприклад, Шашкевича вистежували, щоб скарати його на смерть за прилюдні виступи українською мовою.

У 1834 році гуртківці підготували історико–літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику містилися матеріали про Б.Хмельницького, С.Наливайка та опришківський рух. Друк збірника був заборонений Віденською поліцією.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті був виданий літературно–науковий альманах «Русалка Дністровая». Альманах започаткував нову українську літературу у Східній Галичині. Хоча в 1837 р. львівська цензура книгу заборонила, альманах залишив слід у розвитку національної свідомості в західноукраїнських землях. У «Русалці Дністровій» друкувались матеріали з історії України, особливо про національно–визвольні рухи та про їх ватажків, і це мало неабияке значення на той час. Написаний галицькою говіркою, альманах показав, що між мовою галичан і східних українців немає суттєвих розбіжностей, отже, вони — єдиний народ.

Членів «Руської трійці» було притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але вони не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності.

Національно–визвольний рух на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849рр. в Австрійській імперії

У 1848 р. європейські народи повстали проти режиму самовладдя монархів, встановленого ще у 1815 р. Віденським конгресом. Не випадково події 1848 р. увійшли в історію як Весна Народів. Розпочавшись в Італії і Франції, революція перекинулася до Німеччини, а в березні 1848 р. спалахнула в столиці Австрійської імперії Відні. 15 березня австрійський цісар Фердінанд І проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту (рейхстагу). Активними учасниками революції 1848–1849 рр. стали мешканці Західної України. За короткий час вони зуміли організуватися і добитися вирішення цілої низки соціально–економічних і політичних питань. В Західній Україні накопичилося особливо багато незадоволення, і можна було чекати масовою соціального вибуху. У критичний момент уряд, прагнучи не допустити участі в революції селянства, пішов на скасування кріпосницької системи. Зокрема, в Галичині панщину з великою поспішністю скасували у квітні 1848 р., майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян, котрі відмовлялися відробляти панщину. Лише у серпні 1848 р. під тиском селянських заворушень закон поширився і на цей край. Згідно з рішенням парламенту, селяни були зобов'язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. На Закарпатті під час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але насправді існувала ще 5 років.

Ослабленням імперської влади українці прагнули скористатися також і для задоволення своїх культурно–освітніх потреб. Цей рух очолила національна інтелігенція, яку підтримало селянство. 19 квітня 1848 р. львівські українці від імені всього українського населення краю надіслали австрійському цісарю петицію з вимогами рішучих перетворень у культурній сфері. Всі надії покладалися на добру волю австрійського уряду. Але поступово галицька інтелігенція переходила до розуміння необхідності й власної активної участі в національно–культурних та політичних перетвореннях.

В умовах національно–культурною піднесення і оголошення демократичних свобод, у тому числі свободи слова, у Львові стала виходити перша газета, друкована українською народною мовою, — «Зоря Галицька».

Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами, проголошеними революцією. Вони організували свій осередок — Центральну раду народову у Львові, яка проголошувала своєю метою створення Литовсько–Русько–Польської Речі Посполитої та рівність культурних прав поляків і українців. Однак більшість поляків продовжували стояти на тому, що галицькі українці не мають нічого спільного з українцями Наддніпрянщини, що це — вітка польського народу, а українська мова — діалект польської.

У відповідь на дії поляків українська інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала у Львові свій орган — Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. У виробленій Радою програмі обґрунтовувалася приналежність українського населення Галичини до єдиного українського народу, наголошувалося на колишній державності краю. Програма закликала українців до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення свого становища в межах австрійської конституції.

У питанні щодо майбутнього Галичини у членів Головної руської ради єдності не було. Невелика її частина прагнула до створення слов'янської федерації, деякі мріяли про незалежну українську державу з центром у Києві. Але основна маса орієнтувалася на мінімальне — поділ Галичини на Західну (населену головним чином поляками) і Східну (де більшість населення були українцями, або, як вони себе продовжували називати, — русинами).

Головна руська рада очолила не лише політичний, але й культурно–освітній рух в Галичині. Саме вона була ініціатором видання «Зорі Галицької», а влітку 1848 р. затвердила рішення про створення «Галицько–руської матиці», яка мала відати організацією видання підручників українською мовою. Під тиском національних сил власті наприкінці року відкрили у Львівському університеті кафедру української мови та літератури. Першим її завідувачем став Яків Головацький. Скликаний 19 жовтня 1848 р. Собор руських учених у Львові накреслив широку програму організації української науки й народної освіти.

Поряд з Головною руською радою продовжувала діяти Центральна рада народова. У своїх діях вона спиралася не лише на польське населення Галичини, але й на ту ополячену українську шляхту, яка не бажала відокремлюватися від вищої верстви польського суспільства й протестувала проти положень української петиції 19 квітня. 23 квітня вона утворила власну організацію «Руський собор», яка була покликана обстоювати ідею незалежності Польщі під зверхністю Габсбургів. В цій організації були і декілька демократично налаштованих українців, у тому числі і один з членів «Руської трійці» Іван Вагилевич.

Оскільки жодна з сторін не бажала поступатися, національне протистояння в краї загострилося й загрожувало перерости в збройну боротьбу представників українського і польського народів. Воно стало особливо загрозливим, коли пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські — загони стрільців.

На початку червня у Празі відбувся Слов'янський з'їзд, у роботі якого брали участь представники Руської ради, Центральної ради народової та «Руського собору». З'їзд ухвалив рішення про рівноправність української мови у школах і державних установах, рівність всіх національностей і віросповідань, створення спільної українсько–польської гвардії та керівних органів. Гостру дискусію викликала пропозиція української депутації поділити Галичину на українську (Східну) й польську (Західну) адміністративні одиниці. Розглядалися й інші питання, але під впливом загострення революційних подій з'їзд припинив свою роботу. Місцеві органи влади ігнорували його рішення. Не збиралися визнавати рівноправності з українцями і більшість польських політиків.

Збереження протистояння українців і поляків було на користь австрійській владі, допомагало їй зберегти свій контроль над Галичиною.

Створення і діяльність політичних партій у Наддніпрянській

Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Як і в Галичині, вона була пов'язана з приходом нового покоління українських діячів. У середині 90–х років у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В.Антоновича — Дмитром, і помірковану, але також соціалістичну, «драгоманівську», очолювану К.Василенком і М.Ковалевським.

Традиційне культурництво вже не задовольняло представників нової генерації національного руху. Вони порівнювали ситуацію українського руху в Галичині, політичну активність російських соціалістичних нелегальних організацій з розвитком подій на Наддніпрянщині. Завдяки їх енергії в середовищі організаційно невиразного «українофільського» руху виникають перші українські групи з чіткими політичними вимогами.

Найактивнішою частиною української інтелігенції було демократичне студентство, об'єднане в «громади». Політичне безправ'я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали страйки, мітинги, демонстрації. Наслідуючи традиції «Братства тарасівців», молоде покоління громадівців приділяє основну увагу політичним питанням.

На всеукраїнському з'їзді представників громад у 1897 р. було засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію». В багатьох містах України за короткий час утворюються громади.

29 січня 1900 р. в Харкові група студентської молоді на «раді чотирьох» засновує першу у російській частині України Революційну українську партію (РУП). Засновниками були студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич та Михайло Русов.

Керівники партії схилялися до розробки ідеї державного самовизначення України. Антонович звернувся з пропозицією до відомого харківського адвоката–самостійника Миколи Міхновського виробити своєрідну програму дії партії. Влітку 1900 р. програма була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської Імперії. Міхновський обґрунтував «історичні права» України на самостійне існування і сформував вимогу — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Однак, вимога політичної самостійності України не прийнялася на східноукраїнських землях. РУП, яка спочатку визнала брошуру «Самостійна Україна» за свою програму, згодом відмовилась від неї і перейшла на федеративні позиції.

Наприкінці 1901 — на початку 1902 р. Міхновський виступив ініціатором створення Української Народної Партії. Вона об'єднувала прихильників націоналізму та проголошувала ідеї боротьби за створення незалежної національної держави. У 1902–1903 рр. у статтях і відозвах «Десять заповідей», «Справа української інтелігенції в УНП» та ін. Міхновський виклав теоретичні засади українського націоналізму. Програма УНП передбачала створення самостійної Української держави, становлення президентської республіки, надання соціальних гарантій для широких верств населення, передачу землі у власність селянам та ін.

Українська соціал–демократична спілка («Спілка» була створена у 1904 р. М.Меленевським. До неї увійшла велика група колишніх членів РУП. Кінцевою метою партії проголошувалась демократична українська республіка із суспільною власністю на засоби виробництва і повною рівноправністю кожної нації, що входить до її складу.

У 1905 р. основна частина РУП утворила Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП). Ця партія в політичній сфері обмежувалась лише гаслами автономії України. До керівництва партії входили Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш.

У 1905 р. Українська демократична партія та Українська радикальна партія об'єдналися і утворили Українську радикально–демократичну партію (УРДП) під керівництвом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Б.Грінченка.

У 1903–1904 рр. декілька гуртків вийшли з РУП і в 1907 р. вони створили нову партію під назвою Українська партія соціалістів–революціонерів (УПСР).

Український національний рух у роки революції 1905–1907 рр. в

Російській Імперії

Революція 1905–1907 рр. почалась в російських містах, а пригноблені народи підтримали її тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, в програмних і агітаційно–пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну вимогу українців: відновлення української держави у формі автономії. Тільки Українська народна партія прагнула повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок до незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально–економічних, так і мовно–культурних, вони ставили в залежність від відродження власної державності.

Вибори до першої Державної думи українські соціал–демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а за списками російських кадетів. Всього у першу Думу (травень 1906 р.) від України ввійшло 102 депутати. Серед них переважали селяни та представники міської інтелігенції. Українці створили свою власну парламентську громаду з 45 депутатів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847–1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник».Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову утворилось українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа — Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. вона було розпущена.

Українська інтелігенція боролась проти обмеження і утисків української культури. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювались українські вчителі. Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків–мовознавців Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що українська мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови. Однією з найважливіших вимог українства у роки революції було введення навчання дітей рідною їм мовою. Але добитися прийняття відповідного закону не вдалося. Окрім поодиноких випадків, коли вчителі запроваджували українську мову у навчальний процес, нічого не змінилося. Система освіти, від початкової школи до вищої, запишалася зросійщеною. Тому діти з такої школи виносили мало. Цим пояснюється невисокий ступінь знань дітей в Україні.

Вперта боротьба йшла за впровадження української мови у вузах України. Українська студентська молодь Києва започаткувала кампанію за відкриття кафедр українознавства в університетах. Це не принесло успіху в самому Києві. Але україномовні відділення були відкриті в Одесі і Харкові. В Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський, брат Михайла, в Харківському українську літературу — Микола Сумцов.

Під тиском національно–визвольного руху пригноблених народів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм змушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури національними мовами, створення культурно–освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий розвиток українського життя. Великим досягненням українства була поява в Наддніпрянщині української преси. Перша українська газета «Хлібороб» почала виходити у листопаді 1905 р. Видавала її українська громада Лубен. У Києві тираж продавався на вулицях і викликав справжню сенсацію. Газету швидко розкупили. Офіційне розпорядження про скасування обмежень проти української мови, введених Емським указом, з'явилося лише у травні 1906 р. Та на той час воно вже було непотрібним. У грудні 1905 р. у Києві почала виходити перша щоденна українська газета «Громадська думка». Її видавцем став відомий український діяч Євген Чикаленко. Фінансував видання газети і Василь Симиренко з відомого роду українських підприємців–патріотів. За рік після жовтневого маніфесту діяло 15 українських видавництв і виходило близько 20 періодичних видань (наукових, політичних, гумористичних і дитячих).

Прагнучи не допустити поширення українських видань, російська адміністрація в Україні вдалася до переслідувань її передплатників. Учителям заборонялося передплачувати газету «Рада» й інспектори заявляли: «Або «Рада», або посада». Одним із перших адміністративних розпоряджень була заборона пропускати на село часопис «Хлібороб».

За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгорнула діяльність мережа товариств «Просвіта». Перша «Просвіта» була відкрита в Одесі 30 жовтня 1905 р. Вона мала власну бібліотеку й історичний музей, створила окремий фонд для видання книжок. Близько чотирьох сотень членів налічувало товариство «Просвіта» в Катеринославі. Діяли чотири секції: драматична, вокально–музична, літературна та бібліотечна. Згодом відкрили й читальню. У Кам'янець–ІІодільському «Просвіта» домоглася права ввести українську мову в початкових школах. Того ж самого року з'явилося товариство «Просвіта» і в Києві, де його започаткували видатні діячі української культури Б.Грінченко, М.Лисенко, Г.Коваленко та ін. Історик М.Аркас організував «Просвіту» у Миколаєві. Організувати «Просвіти» було нелегко, бо кожне товариство повинно було затверджувати власний статут і діяти як самостійна організація чи філія. Попри всі перешкоди на середину 1907 р. в Україні вже діяло 35 організацій «Просвіти». Там, де це вдавалося, діячі «Просвіти» налагоджували контакти з українським селом. Катеринославська і Полтавська губернії у результаті вкрилися мережею сільських хат–читалень. «Просвіта» не лише поширювала українську літературу, праця просвітян в сільських кооперативах витягувала село з відсталості. Кооперативи давали селянам елементарні знання з агротехніки, вчили використовувати досягнення науки в практиці.

Політика російського самодержавства щодо України в 1907–1914 рр.

Після поразки революції 1905–1907 рр. під загрозою опинилися усі без винятку прояви українського життя. З середини 1907 р. під керівництвом Петра Столипіна здійснювався курс на обмеження або ліквідацію незадовго до того дозволених політичних свобод.

З червня 1907 р. в Росії відбувся державний переворот, коли царський уряд розігнав II Державну Думу. Це була остаточна поразка революції. В країні настав період реакції. В Києві та великих українських містах і селах почалися арешти. Запрацювали військово–польові суди. Почали заборонятися профспілки.

У 1908 р. у Києві було створено «Клуб російських націоналістів», який завдяки державній підтримці й особистому заступництву Столипіна став однією з найвпливовіших політичних груп в імперії. Клуб вважав своїм завданням «вести суспільну і культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні». Одним з найголовніших об'єктів переслідувань стало усне і друковане українське слово. Царський уряд поставив за мету максимально звузити сферу його функціонування. Використовуючи свої впливи в урядових верхах, «Союз російських націоналістів» у 1909 р. домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Уряд заборонив українську мову в тих школах, де в період революції вона була введена. Вчителям заборонялося розмовляти з учнями рідною мовою навіть поза школою. На уроках не дозволялося співати українські пісні, декламувати вірші і навіть виконувати українські мелодії.

Подібна політика проводилася і в вищих навчальних закладах України. Ті слабенькі паростки «українізації», що проросли в університетах та інших вузах України в роки революції 1905–1907 рр., грубо і безжалісно винищувалися.

Не залишила влада поза своєю «увагою» українську пресу. У 1907 р. з 18 періодичних українських видань лишилася половина. Протягом наступних років їх кількість зменшувалася. Пресу, що продовжувала видаватися українською мовою, не дозволяли передплачувати. Чорносотенці виявляли непокірних передплатників, доносили на них адміністрації, яка звільняла їх з роботи, а іноді й кидала до в'язниці.

Не дозволялося вшановувати пам'ять Тараса Шевченка, організовувати присвячені йому вечори. Було заборонено збирання коштів на спорудження пам'ятника Кобзареві. У січні 1910 р. тимчасовий комітет у справах друку переглянув брошуру «Народний календар», де було вміщено портрети Тараса Шевченка, гетьманів Петра Конашевича–Сагайдачного, Богдана Хмельницького та інших, малюнок пам'ятника Шевченку та карту України, і знайшов, що вони є антиурядовими за змістом, бо несуть «...ідеї так званого «українського сепаратизму». Тоді ж члени цього комітету виступили проти назв «Україна», «український народ» як «зовсім чужих» народу.

Уряд посилив боротьбу проти національних культурно–освітніх організацій, що виникли під час революції. За наказом царя закривались «Просвіти», українські клуби, наукові товариства тощо. Було, зокрема, закрито київську, одеську, ніжинську, чернігівську, полтавську та інші осередки «Просвіти».

Які б зміни не відбувалися в Російській імперії, але в одному її політика залишалася незмінною в переслідуванні спроб народів, що населяли її, зберегти свою самобутність, захистити себе від асиміляції. Це в повній мірі стосується становища в Російській імперії українців.

Піднесення національного руху в умовах революції 1905–1907 рр. налякало не лише правлячі кола, але і багатьох опозиційних царизму ліберальних і соціалістичних діячів. Як тільки мова заходила про українське питання, всі вони знаходили між собою порозуміння.

Великодержавно–шовіністична антиукраїнська істерія піднялася на ще вищий рівень, коли стало зрозуміло, що довготривала політика русифікації не принесла очікуваних владою результатів. Всупереч всьому, прагнення українців залишатися самими собою не зникало. Від культурно–освітньої діяльності вони перейшли до політичної боротьби і ставили питання про відновлення Української держави. Це те, чого найбільше боялась Російська імперія. Тому, як тільки з'явилася можливість, на українців обрушилась хвиля агресивного російського шовінізму. В українців прагнули забрати все, чого вони добилися в 1905–1907 рр. Об'єктом переслідувань стали і представники інших неросійських націй, що проживали на території України, особливо євреї.

Україна у Першій світовій війні. Воєнні дії на території України в період Першої світової війни

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних і колоніальних протиріч великих держав, які напередодні війни утворили два військово–політичні блоки — Антанту (Велика Британія, Франція, Росія) і Троїстий союз, до якого входили спершу Німеччина, Австро–Угорщина, Італія та який у перебігу війни трансформувався у Четверний союз (замість Італії до нього увійшли Туреччина та Болгарія). Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини і ринками збуту.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він був позбавлений державності, розшматований Російською імперією та Австро–Угорською монархією і з чужої забаганки втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів учасників ворогуючих блоків.

Найбільш далекосяжні плани щодо України виношувала кайзерівська Німеччина: розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, долучивши її разом із Прибалтикою, Польщею та Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Про це свідчать слова «сталевого короля» А.Тіссена, що пролунали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов'ям».

Австро–Угорщина претендувала на Поділля й Волинь.

Не меншими були й зазіхання російського самодержавства. Прикриваючись «ідеєю об'єднання всіх руських земель» під владою російського царя, воно планувало акцію приєднання Галичини, Буковини, Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на театри воєнних дій, а самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні — адже в російській армії знаходилося 3,5 млн. українців, а в австро–угорській — 250 тис.

Бойові дії на території України розпочались у серпні 1914 р., коли, майже одночасно з битвою на Марні (6–11 вересня), російський Південно–Західний фронт генерала Іванова силами чотирьох армій завдав удару по Галичині (Галицька битва 18 серпня — 21 вересня 1914 р.). Цією операцією росіяни прагнули реваншуватися за невдале вторгнення у Східну Пруссію армій генералів Ренненкампфа і Самсонова, розбитих 8–ю німецькою армією Прітвіца, а також відтягнути німецькі сили із Західного фронту. Кінцевою метою російських військ було оточити головні австро–угорські сили у прикордонній смузі й розгромити їх, не давши відійти до Карпат.

Під час російського прориву, насамперед 8–ї армії генерала Брусилова, битви в Галичині заступали одна одну з калейдоскопічною швидкістю: Люблінсько–Холмська операція біля Красника і Томашова, Галич–Львівська на річках Золота Липа і Гнила Липа, бої в районі Городка тощо. Австрійські війська відступали під натиском 8–ї армії Брусилова, відкриваючи росіянам шлях до Верхньої Сілезії — важливішого за Східну Пруссію району для Німеччини. За 33 дні Галицької битви російські армії просунулися на 200 км, оволодівши Львовом, Перемишлем, Чернівцями, відкинули австро–угорські війська за річки Сян і Дунаєць, вийшовши до Карпат. Проте через брак артилерійських набоїв 21 вересня Південно–Західний фронт наступ припинив. У тих боях австрійці втратили 400 тис. вояків, а росіяни — 230 тис. Після того, як Німеччина перекинула на Східний фронт два армійські корпуси, Самсонов змушений був задовольнитися досягнутим.

На початку 1915 р. російське військо просувалося на захід. Після 4 місяців облоги, на початку березня 1915 р. було захоплено місто Перемишль. У полон узято 117 тис. вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і просувалася на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відірвати її від Австрії. Але невдовзі ситуація корінним чином змінилася 2 травня 1915 р. німецькі війська прорвали фронт у районі Горліце. Горліцька операція тривала з 2 травня до 22 червня 1915 р., а весь німецько–австрійський наступ — до кінця вересня того ж року. Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву й Курляндію. На всіх ділянках німецькі війська мали значну перевагу в людях, техніці та боєприпасах.

Восени 1915 р. російські війська, вибиті з Галичини й Буковини, закріпилися на лінії Кам'янець–Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно.

Початок української революції, утворення Центральної Ради

Звістка про Лютневу революцію в Росії й падіння династії Романових збіглася в Україні з роковинами народження і смерті Т.Шевченка. Перша інформація з бунтівного Петрограда надійшла до Києва 28 лютого 1917 р., але ще декілька днів потому жодних офіційних заяв із цього приводу в київських газетах видрукувано не було. Лише 4 березня відбулося перше засідання виконкому Ради об'єднаних громадських організацій на чолі із заступником київського голови М.Стародомським. Того ж дня відбулися й установчі збори Київської ради робітничих депутатів, виконком якої було обрано з 37 осіб.

Проте найважливішою і доленосною подією початку березня стало створення Української Центральної Ради (УЦР). Хоча зараз в Україні досить ґрунтовно досліджується цей період вітчизняної історії, дотепер немає чіткої картини того, за яких обставин і якого конкретного дня сталася ця подія. У шкільних підручниках здебільшого утворення Центральної Ради датується 4 (17 за новим стилем) березня 1917 р. Цю дату назвав свого часу один з активних діячів Центральної Ради історик Д.Дорошенко. І хоча він наголошував на тому, що 4 березня можна вважати лише формальною датою, саме її й прийняли як незаперечну. Але інші історики, а ще раніше — й ініціатори створення Центральної Ради, датували її народження 7 (20) березня, оскільки саме того дня відбулися вибори голови, заступників голови і секретаря УЦР. Такої думки, зокрема, дотримувався й М.Грушевський. На думку дослідника Центральної Ради В.Верстюка, створення її розпочалося 3 березня і тривало близько десяти днів.

Ініціатором створення цього штабу української революції, як згодом назвуть УЦР, виступило «Товариство українських поступовців», організоване М.Грушевським і С.Єфремовим. Поступовці скористалися з рекомендації Тимчасового уряду Росії утворювати на місцях ради громадських організацій, але утворили не губернську раду, а раду загальноукраїнського масштабу.

Головою Української Центральної Ради було заочно обрано загальновизнаного лідера національно–визвольних змагань українського народу професора М.Грушевського, який лічив останні дні свого московського заслання. Щодо заступників голови Центральної Ради у перший період її існування, то ними було обрано представника кооперативного руху Ф.Крижанівського і члена ТУП Д.Дорошенка, товаришем голови — українського соціал–демократа Д.Антоновича, писарем — члена УСДРП С.Веселовського, а скарбником — іще одного кооператора, В.Коваля. Після відставки Д.Дорошенка на посаду заступника голови УЦР було обрано визначного українського літературознавця і громадського діяча В.Науменка. Представником Центральної Ради в Петербурзі був М.Славінський. Він виконував функції посередника між УЦР і Тимчасовим урядом.

До Центральної Ради ввійшли представники всіх провідних національних партій. Окрім поступовців, там були українські соціал–демократи і соціалісти–революціонери, представники культурно–освітніх, кооперативних і студентських організацій, наукових товариств, громад, гуртків, представники православного духівництва. Упродовж першого місяця своєї роботи Центральна Рада залишалася в основному київською організацією, до того ж нечисленною, її вплив майже не поширювався за межі столиці. Не мала вона попервах і чітких політичних гасел. У перших відозвах звучали здебільшого культурницькі мотиви: організовуватися в політичні товариства, заводити українські школи, розвивати українське книгодрукування і пресу. Проте головним здобутком було висунення гасла територіальної автономії України у складі нової демократичної Росії.

Великий моральний вплив на розвиток української революції справила петроградська маніфестація українців 12 березня та українська маніфестація 19 березня у Києві, в якій під сотнями (понад 320) прапорів взяли участь близько 100 тис. осіб. Вона стала кульмінаційною подією у відродженні національного руху. Повернувшись до Києва, М.Грушевський висунув гасло автономії України у складі Федеративної Російської республіки. М.Грушевський не сприйняв поміркованого лібералізму своїх товаришів–тупівців і став на радикальну позицію.

Внутрішня та зовнішня політика Української Держави за часів П.Скоропадського

Гетьман П.Скоропадський, колишній царський генерал, командир 1–го Українізованого корпусу, доступився до влади в Україні 29 квітня 1918 р. завдяки державному перевороту, здійсненому за допомогою німецько–австрійських окупаційних військ.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався хліборобський конгрес; на нього прибули уповноважені представники від 8 українських губерній. У своїх промовах вони висловлювали невдоволеність політикою Центральної Ради, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосно обрали гетьманом П.Скоропадського. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту зайняли всі державні установи, практично без боротьби. Центральну Раду було розпущено; на цьому державний переворот, якого ще називають «безкровним», закінчився. Фактично в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну. Характер державної системи, якої прагнув гетьман, нелегко визначити однозначно, — найвірогідніше, то мала бути конституційна монархія, що відійшла від традиційної самодержавної системи в Росії.

Одним із перших кроків нового уряду було проголошення 29 квітня маніфестів — «Грамота до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписаних гетьманом і головою Ради міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті гетьман заявляв, що «взяв на себе тимчасово всю повноту влади», тобто перебрав до своїх рук усі три гілки влади (законодавчу, виконавчу та судову). Цією ж грамотою він оголосив себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися, міністри звільнялися; поновлювалося право приватної власності. У законах підкреслювалося, що вони діють до скликання Сейму (Український сейм міг бути скликаний «тільки після видання закону про вибори до нього»). Також окреслювалися головні напрямки роботи нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. Замість назви «Українська Народна Республіка» мала вживатися назва «Українська Держава». Водночас відбувався процес формування нового уряду — Ради Міністрів, першим головою якої призначили М.Устимовича. Але сформувати кабінет він не зміг, і 30 квітня на посаду голови Ради Міністрів було призначено М.Василенка, а після нього — Ф.Лизогуба.

Першим кроком у внутрішній політиці стало вирішення земельного питання. Було засновано Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом та земельні комісії — губернські й повітові. Аграрна політика Скоропадського мала поміркований характер і нагадувала реформи Столипіна. Кінцевою метою цієї політики мало стати утворення сильної верстви селян–середняків, які служили б міцною опорою уряду. Усі великі земельні маєтки мали бути викуплені державою за допомогою державного Земельного банку і розподілені між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні тощо, могли мати по 200 десятин.

Великий обсяг роботи припав на міністерство шляхів. Отримавши в своє розпорядження залізниці, більшість яких була зруйнована, пошкоджені мости, залишки потягів і вагонів, міністерство спромоглося вже до середини літа налагодити нормальний залізничний рух.

Не менш успішно працювало міністерство фінансів. Воно спромоглося налагодити розхитані фінанси і створити дієвий державний бюджет Українською валютою, яка була реально забезпечена природними ресурсами України, стала гривня.

Найвизначніших і найтривкіших успіхів гетьманський уряд досяг у сфері науки й освіти. Українізація системи освіти провадилася відкриттям паралельно до наявних російських навчальних закладів українських вищих шкіл, гімназій та університетів. Наприкінці гетьманської доби існувало близько 150 українських гімназій. 6 жовтня 1918 р. в Києві було відкрито перший Державний український університет, 22 жовтня — другий Український університет у Кам'янці–Подільському. Існували плани відкриття університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Було засновано Державний український архів, в якому мали зосереджуватись документи з історії України, а також Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії наук на чолі з В. Вернадським, яка стала науковим осередком, що гуртував найкращі наукові сили України. Також до досягнень у галузі культури необхідно додати створення: Українського театру драми та комедії; Української державної капели під проводом О. Кошиця; Державного симфонічного оркестру під проводом О.Горілого. Широко розгорнулося видання підручників українською мовою.

У військовій сфері значні зусилля було спрямовано на створення сильного українського війська. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8 корпусів і 45 кінних дивізій, планувалося довести кількість війська до 300 тис. Для готування освічених старшин засновувалися спеціальні військові школи. Але через протидію німецького командування гетьман зміг створити лише 65–тисячну армію. А ще 16 жовтня 1918 р. гетьман окремим універсалом відновив козацтво на чолі з Великою козацькою радою. Цьому передували дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству, а з іншого боку — мати надійне військо. Було досягнуто згоди з німецьким урядом щодо передання Україні кораблів Чорноморського флоту, захоплених німцями.

Дуже важливими були судові реформи: налагоджено судову справу, створено сенат, суд на нових засадах, укладено багато нових законів.

У зовнішньополітичній діяльності гетьмана були значні обмеження. Союзництво з державами Четверного союзу стримувало його відносини з країнами Антанти. І все ж гетьман спромігся встановити дипломатичні відносини зі Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української Держави було приєднано Гомельський, Путивльський, Рильський, Суджанський, Грайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщину, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження Кубані до України. Велись україно–румунські перемовини про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана круто змінилася. Внаслідок поразки Четверного союзу гетьман почав шукати підтримки у країн Антанти. Гетьманщина наполягала на федеративних зв'язках із білою Росією. 14 листопада 1918 р. П.Скоропадський зважився на відчайдушний крок: оголосив грамоту про федеративні зв'язки з небільшовицькою Росією, але це його режим не врятувало.

Внутрішня і зовнішнії політика Директорії УНР

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві на засіданні опозиційного гетьманському режиму Українського національного союзу утворили надзвичайний орган влади — Директорію. Вона оголосила відновлення УНР. Головою Директорії став соціал–демократ В.Винниченко, членами: соціал–демократ С.Петлюра, член УПСР Ф.Швець, соціаліст–самостійник П.Андрієвський, керівник профспілки залізничників, безпартійний А.Макаренко.

Директорія виступила з закликом до повстання проти уряду П.Скоропадського. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх кістяком став полк січових стрільців (командир — Є.Коновалець), який базувався у Білій Церкві.

15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби проти гетьмана, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8–годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.

18 листопада в бою між Мотовилівкою і Васильковом січові стрільці розгромили війська гетьмана, що визначило подальшу долю режиму. Вже 21 листопада Київ оточили повстанці, але війська Директорії увійшли до міста лише після евакуації німців (14 грудня). Тоді ж місто покинув гетьман Скоропадський, який перед від'їздом зрікся влади.

Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, в якій проголошувалося про повалення поміщицько–монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Гетьманату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: всі дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім власникам, а решта земель переходила у власність мало– та безземельних селян без викупу, відновлювався 8–годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію Української православної церкви та ін. Після формальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов також представник ЗУНР Є.Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно сприйняті заможною частиною українського суспільства.

Директорія декларувала себе тимчасовою верховною владою революційної доби до скликання Трудового конгресу України. Обраний у січні 1919 р. Трудовий конгрес уповноважив Директорію на подальше верховне управління Україною. Та в цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку становили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Україну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила РСФСР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачно закінчились і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зайняли майже весь південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними — 11) лютого В.Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С.Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почергово його очолювали В.Чеховський, С.Остапенко, Б.Мартос, І.Мазепа, В.Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А.Андрієвський, Ф.Швець та А.Макаренко; одноособова влада зосередилася в руках С.Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С.Петлюри) мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з іншими державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду а Ю.Пілсудським про спільний похід у захоплену більшовиками Україну, що спричинило загибель ЗУНР. У листопаді 1920 р. Директорія припинила існування, а С.Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР.

Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917–1920 рр.

Українська національна революція 1917–1920 рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періоду русифікації, національного та соціального гноблення вперше у XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ ішов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким ішли інші народи, що здобули державну незалежність у XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичної реальності на існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної Української Держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, що тривала, країни Антанти були союзниками білогвардійців. Позбавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття території УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Антанти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став окупантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро–Угорщини дали українській революції новий історичний шанс. УНР відродилася, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Одначе країни–переможниці беззастережно підтримали Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили в міжнародну ізоляцію і виявилися безсилими перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців та уклала мир із Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася поразкою. Але вона — і тільки вона! — покликала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все ж таки з’явилася країна з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно–визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917–1920 рр. було б неможливе проголошення державної незалежності в 1991 р.

Водночас поразка національної революції в 1917–1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх національно–патріотичних сил для досягнення спільної мети — незалежності. Саме відсутність такої єдності була основною внутрішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідності взаємних поступок, компромісів різних національно–патріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально–економічних реформ, які відкриють перспективу покращання життя основної маси населення.

Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовнішньополітичну ситуацію, домагатися підтримки незалежності України головними державами світу.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня політика

На початку XX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) перебували у складі Австро–Угорської монархії. Під час Першої світової війни цісарський уряд, відчуваючи неминучість поразки, маніфестом від 16 жовтня 1918 р. декларував перебудову держави на федеративних засадах, що сприяло активізації національного руху галицьких українців. Уже 18 жовтня у Львові було утворено Українську Національну Раду. Паралельно активізувався й рух поляків, які становили значний відсоток населення в Галичині та претендували на територію Західної України. 28 жовтня польські політики створили у Кракові ліквідаційну комісію, яка мала б заступити австрійську адміністрацію. Цю акцію було призначено на 1 листопада 1918 р.

Тим часом 19 жовтня УНРада проголосила, спираючись на передбачене 14 пунктами Вільсона право націй на самовизначення, Українську Державу на етнічних українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття. Після прибуття до Львова Польської ліквідаційної комісії й відмови австрійського намісника Галичини К.Куйна передати всю повноту влади в Галичині й на Буковині УНРаді, у ніч проти 1 листопада 1918 р. українські січові стрільці під орудою сотника Д.Віткозського розпочали збройне повстання й зайняли головні пункти міста. 13 листопада було проголошено нове державне утворення — Західноукраїнську Народну Республіку.

Відповідно до «тимчасового основного закону про державну самостійність українських земель бувшої Австро–Угорської монархії», прийнятого 13 листопада 1918 р. , державна територія ЗУНР охоплювала землі, населені переважно українцями та означені на етнографічній карті австрійської монархії, складеній 1855 р. у Відні бароном К.Чернігом: коронні краї та округи Східної Галичини до р. Сян з Лемківщиною на Низьких Бескидах, що на заході від неї, територія Північно–Західної Буковини зі Стороженцем, Чернівцями і Серетом, з округами Спиш, Шариш, Замплин, Уг, Берег, Угоча й Мармарош. Усього територія ЗУНР становила 70 тис. км², а населення — 6 млн. душ.

Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому тлі, обернений у правий бік, а прапором — жовто–блакитне полотнище (опису прапора в документі не було, хоча його п'ятий артикул і називався «Герб і прапор»).

На відміну від Центральної Ради, яка тривалий час зволікала з прийняттям законів, спрямованих на становлення державно–політичного та економічного життя УНР, керівництво ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем невідкладно прийняло низку важливих документів: закони про організацію війська, про тимчасову адміністрацію, про тимчасову організацію судочинства, про державну мову, про громадянство, про земельну реформу, про освіту тощо. Уряд ЗУНР — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К.Левицьким — сформував ефективну систему управління від центральних до місцевих органів; ЗУНР також гарантувала широкі права національним меншинам, пообіцявши надати їм до 30% місць у майбутньому парламенті. Досить швидко було створено Українську Галицьку армію — збройні сили ЗУНР, — яка навесні 1919 р. налічувала понад 100 тис. вояків.

В умовах польсько–української війни, яка розпочалася в Західній Україні на початку листопада 1918 р. , й румунського наступу (у листопаді румунські війська захопили Чернівці, а потім і всю Північну Буковину), 21 листопада 1918 р. польська армія здобула Львів. Уряд ЗУНР перебрався спершу до Тернополя, а наприкінці грудня — до Станіслава.

У проміжку між цими подіями 1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР підписала у Фастові з Директорією УНР договір про злуку двох українських республік, яку було урочисто проголошено 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Відповідно до закону «Про форму влади в Україні», прийнятого Трудовим Конгресом України, ЗУНР перейменовувалася в Західну область Української Народної республіки (ЗОУНР). Водночас ЗОУНР до скликання Всеукраїнських установчих Зборів продовжувала зберігати свої законодавчі (Національна рада) та виконавчі (Державний Секретаріат) вищі органи влади.

На міжнародній арені ЗУНР зіткнулася з серйозними труднощами. Попри те, що її посольства були відкриті в Австрії, Угорщині й Німеччині, а дипломатичні представництва — у Чехо–Словаччині, США, Канаді, Італії та Бразилії, більшість держав світу не визнали її. Відсутність підтримки з боку держав Антанти призвела до того, що на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Польща дістала право на всю Галичину з наданням їй автономії до вирішення долі Галичини в майбутньому. Розпочався наступ польської армії, внаслідок якого УГА відійшла до р. Збруч, а згодом і залишила західноукраїнські терени. Буковину окупувала Румунія, а Закарпаття потрапило під контроль Угорщини. Наприкінці листопада 1919 р. диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич та уряд республіки перебралися до Відня.

Уряд ЗУНР (рішення про спілку з УНР було скасоване після укладення С.Петлюрою Варшавської Угоди з Ю.Пілсудським, яка передбачала визнання прав Польщі на Галичину), упродовж 1920–1923 рр. перебуваючи у вигнанні, неодноразово намагався домогтися від західних держав відновлення ЗУНР, але його спроби успіху не мали. 15 березня 1923 р. цей уряд, як і Є.Петрушевич, склали свої повноваження.

Політика більшовиків в Україні в 1919–1920 рр. «Воєнний комунізм»

Політика, яку провадили більшовики в Україні в 1919 р. , дістала назву політики «воєнного комунізму». Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно–грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі.

Розгляньмо складові політики «воєнного комунізму».

Одним із найголовніших завдань була націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям було створено Українську раду народного господарства (УРНГ), а також систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45; вони керували діяльністю 10 720 великих, середніх і дрібних підприємств).

На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю. На практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. У 1919 р. на українське село було накладено продрозверстку в розмірі 140 млн. пудів.

Проведення політики «воєнного комунізму» на селі означало ще й колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи й комуни.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким звуженням її суверенітету, що облудно прикривалося «воєнно–політичним союзом» братніх республік і зводилося до концентрації продовольчих ресурсів України в руках центру, передання йому головних важелів в управлінні українською економікою, а також — суцільною русифікацією (X.Раковський навіть заявив, що «декретування української мови як державної — справа реакційна»).

Запровадження «воєнного комунізму» спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору — однієї з найважливіших складових «воєнного комунізму”. Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо.

На початку 1920 р. більшовики втретє повернули в Україну. Вони прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над нею.

Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоби продемонструвати населенню України своє прагнення виправити «помилки» (так вони сором'язливо називали свої жахливі злочини) минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 р. у резолюції «Про радянську владу в Україні» більшовики взяли на себе незвичне зобов'язання: стояти «на позиції визнання самостійності України», підтримувати прагнення українців учитися і розмовляти українською мовою. Трудящому селянству обіцяли обмежити масштаби радгоспного будівництва, добровільність у створенні колгоспів, передати землю тим, хто її обробляє. Робітників на свій бік залучали брехливими обіцянками покращити їхнє життя, перетворити на власників фабрик і заводів, на керівну силу суспільства, встановивши «диктатуру пролетаріату».

Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися демагогічними.

Про реальне утвердження самостійності України годі було й казати. Українська промисловість і транспорт, як і в 1919 р. , передавалися під контроль російського центру. «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами», — відверто казав Л.Троцький, голова Реввійськради Республіки, у виступі перед агітаторами, що відправлялися в Україну на початку 1920 р.

У господарській сфері більшовики продовжували політику «воєнного комунізму», наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Впроваджувалася загальна трудова повинність. У січні 1920 р. в Україні було створено трудову армію, особовий склад якої перебував на казарменому становищі. Близько 30 тис. «трудармійців» працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутності матеріальних стимулів до праці тис.ячі робітників у пошуках кращої долі тікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовики поставили поза законом.

Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.

На селі, де половину населення вже становили середняки, більшовики зробили ставку на продовольчі загони та комітети незаможних селян (комнезами). На 1 листопада 1920 р. комнезамів налічувалось більш як 10 тис. Їх, власне, було вивищено над місцевими радами. Що ж до більшовицьких партійних осередків, то вони практично не мали підтримки з боку українського селянства.

Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. До продзагонів було мобілізовано близько 15 тис. робітників. Влітку продрозкладку збирала 1–ша Кінна армія С.Будьонного. Селяни відмовлялися здавати хліб, план продрозкладки було виконано лише на 10%. Разом із хлібом із села вигрібали м'ясо, яйця, деякі овочі.

Як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами жорстоких розправ стали тис.ячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці — махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25–30 тис. осіб.

Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.

НЕП і особливості його впровадження в Україні

Перехід більшовицького керівництва до нової економічної політики був зумовлений насамперед соціально–політичною кризою 1921 р. , яка виявилась у розгортанні страйкового руху робітників, у військових заколотах, повстанському русі селянства майже всієї України. Нещадне придушення робітничо–селянських виступів не вирішувало проблеми. Отже, доля радянського режиму і курс більшовиків на соціалістичні перетворення опинилися під загрозою.

Криза 1921 р. змусила радянське керівництво негайно переглянути економічну політику, головне — політику щодо селянства. Вперше з ідеєю заміни політики продрозверстки продподатком у лютому 1920 р. виступив Л.Троцький, але його пропозицію не було прийнято. Лише в лютому 1921 р. ЦК РКП(б) розглянув це питання і прийняв рішення про заміну продрозверстки продподатком. X з'їзд РКП(б) затвердив цей курс. Крім за провадження продподатку, нова економічна політика (неп) передбачала: відновлення торгівлі й товарно–грошових відносин, децентралізацію дрібних і середніх підприємств, дозвіл приватної торгівлі та дрібного підприємництва, введення стабільної валюти, госпрозрахунок на підприємствах (право продажу обмеженої кількості надпланової продукції), дозвіл іноземних концесій, відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди, реорганізацію апарату державного управління господарством країни.

Основними заходами радянського керівництва з реалізації нової екополітики були: повернення власникам дрібних і середніх підприємств, дозвіл оренди підприємств у торгівлі, промисловості й техніки в сільському господарстві, створення спільних підприємств, дозвіл приватної торгівлі та кредитної, збутової, продовольчої кооперації, ліквідація главків та організація трестів, розширення торгівлі з іншими країнами. Неп був тимчасовою поступкою приватному капіталу під час переходу до соціалістичного будівництва. Його завданням було подолати труднощі поточного моменту, забезпечити досягнення кінцевої мети — побудови соціалізму за радянською моделлю. Тому основними складовими непу були жорсткий однопартійний режим в політико–ідеологічній сфері та адміністративно–ринкова система господарства в економіці. Остання пов'язувалась зі світовою лише через торгівлю на основі державної монополії на неї.

Запровадження непу збіглося в часі зі страшним лихом — голодом 1921 –1923 рр., який був зумовлений посухою, скороченням посівних площ, руйнацією сільськогосподарського виробництва. Уряд РСФРР не приховував факту голоду, намагався внутрішніми силами і через міжнародну підтримку подолати його.

Однак допомога надходила лише голодуючим Поволжя, а Київщина та Полтавщина відправляли вагони з зерном у Росію, замість того, щоб допомогти своєму населенню, особливо Півдня України, де навесні 1922 р. вимирали цілі села.

У промисловості України результати були такими: 5200 підприємств харчової, шкіряної, інших галузей було передано в оренду, приватний капітал контролював 75% роздрібного товарообігу, виробництво предметів споживання у 1927 р. сягнуло довоєнного рівня, виробництво промислової продукції зросло майже вдвічі проти 1913 р. , розпочато реконструкцію старих та будівництво нових підприємств.

У 1922–1924 рр. відбулася грошова реформа: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші — червінці.

Запроваджений у сільському господарстві продовольчий податок був значно меншим за продрозверстку, а 1923 р. його було замінено на грошовий. Ці та інші заходи забезпечили зростання виробництва зерна до 17 млн. тонн у 1926 р. , формування єдиної кооперативної системи, до якої було залучено 85% селян. Згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля, залишаючись державною власністю, надавалася селянам у приватне користування чи оренду.

Неп сприяв зрушенням і в суспільно–політичному житті: припинилися масові розстріли, було проголошено амністію решткам повстанців, політемігрантам гарантувалося вільне повернення до України.

Отже, неп обумовив поліпшення стану економіки УСРР, але водночас породив безліч протиріч, що виявились у кризах 1925 р. , 1929 р. Тому не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення.

Особливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні

Наприкінці 20–х років керівництво ВКП(б) взяло курс на «побудову соціалізму в окремо взятій країні», стало на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне суспільство. XV з’їзд ВКП(б) (грудень 1927 р.) ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства.

З 1929 р. партійне керівництво відмовилося від нової економічної політики та під іншими гаслами перейшло до політики комуністичного штурму, яку воно провадило в 1918–1921 рр.

Надзвичайні заходи та їх переростання у політику комуністичного штурму зустріли опір з боку ряду найстаріших членів ЦК ВКП(б) (група М.Бухаріна). Але група Сталіна взяла верх над опозицією. З метою знищення її прихильників у партії було організовано чистку партійних лав, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала цілий рік.

На думку центральної влади, УРСР була одним із головних плацдармів, де на основі наявних виробничих сил мав здійснюватися процес індустріалізації СРСР. Особливо великого значення надавалося металургійно–видобувній базі, що зосереджувалася в УРСР.

XI з’їзд КП(б)У (1930 р. ), який проходив під знаком повної підтримки сталінського курсу на форсовану індустріалізацію, схвалив надоптимістичну, а фактично — науково невиважену оцінку можливостей промислового розвитку УРСР, що містилась у політичному звіті ЦК.

У травні 1929 р. XI з’їзд Рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УРСР на 1928–1933 рр., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20–22%; будівництво 400 підприємств (з числа 1 500 в СРСР). Серед них такі промислові гіганти, як «Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», ХТЗ та реконструкція низки підприємств.

При цьому господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним органам влади, замість ринкових відносин створювалася централізована планова економіка. Заборонялася приватна торгівля, вона була одержавлена. Промисловості УРСР було нав'язано надвисокі темпи індустріалізації, які призвели до безладдя, марнотратства, частих аварій. Але цьому знаходили інші пояснення: «саботаж», «економічне шпигунство», «диверсії ворогів народу», і, як наслідок, — репресії.

Для досягнення перебільшених показників використовувались методи позаекономічного примусу та ідеологічного ошукування трудящих.

Грандіозні плани першої п'ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн. т замість планових 5,3 млн, виплавка чавуну — лише 4,3 млн. т замість 6,6 млн. Але радянському народові не вважали за доцільне повідомляти про крах п'ятирічного плану. Радянська пропаганда, а за нею партійна історія ще більш як півстоліття твердили про дострокове виконання планових завдань першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці.

На початок 1933 р. країну було поставлено на межу економічної катастрофи. Тому з 1933 р. політика «надіндустріалізації», стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася.

На другу п'ятирічку (1933–1937 рр.) були заплановані помірковані темпи зростання промислового виробництва (13–14%). Але УРСР цього разу отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. промислових об'єктів лише 100 знаходилися в УРСР. Завдання другої п'ятирічки також виконано не було, але знову це лишилося «таємницею Кремля».

Індустріалізація відбувалася в умовах масового народного піднесення. Одурманені та ошукані сталінською пропагандою трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рухи новаторів, багатоверстатників. Але сподівання на покращання матеріального становища, підвищення життєвого рівня залишилися марними. Життєвий рівень трудящих постійно падав, а партійно–державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів–розподільників, пайкового забезпечення.

Низьким залишався і рівень освіти та кваліфікації робітничих та інженерних кадрів (88% працюючих мали лише початкову освіту).

Політика індустріалізації та її наслідки в УРСР — явище неоднозначне. Внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусової праці в'язнів концтаборів в УРСР протягом 1922–1938 рр. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів; у Донбасі було побудовано 100 нових шахт; налагодили випуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у Харкові, металургійні комбінати в Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі; частка важкої промисловості у валовій продукції зросла до 92%; удвічі зросла чисельність робітників. Напередодні радянсько–німецької війни УРСР була основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР. За рівнем галузей важкої промисловості УРСР випередила низку країн Західної Європи. Водночас політика індустріалізації мала негативні наслідки:

підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової галузей промисловості

нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил

відрив сировинних баз від підприємств–споживачів

посилена централізація управління промисловістю

ігнорування економічних механізмів регулювання

загальне одержавлення засобів виробництва

урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем

зниження життєвого рівня населення

посилення політики репресій проти інженерно–технічних працівників

Отже, внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворювалася на індустріально–аграрну республіку.

Політика суцільної колективізації та розселянювання України. Її соціально–економічні наслідки

Ленінський план побудови соціалізму в СРСР передбачав проведення форсованої індустріалізації промисловості та колективізацію сільського господарства.

Більшовики запевняли, що рано чи пізно колективне сільське господарство має заступити дрібні селянські наділи. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з цим буде нелегко, особливо після поступок за часів непу.

Одначе практика соціалістичного будівництва диктувала швидкі темпи і жорсткі методи.

Перехід до суцільної колективізації з метою «підхльостування» індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні, розпочався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 р. , а загалом у республіці — до осені 1930 р.

Переходом до політики суцільної колективізації в 1929 р. було започатковано кардинальні зміни в сільському господарстві: селян почали силоміць заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, яке дістало назву «куркулів». Тому закономірно, що колективізація спричинила «ліквідацію куркульства як класу» (за офіційною статистикою, в Україні до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. — 1,4% сільського населення). Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для «ліквідації» спершу середняків, а згодом і незаможників як «підкуркульників».

«Ліквідація куркульства як класу» фактично означала, що тих, хто чинив найбільший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ або до Сибіру. Решту позбавляли власності. Розкуркулювання сягнуло апогею в 1929–1930 рр. Найпоширенішою його формою була депортація. Сотні тис.яч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали в товарні ешелони й вивозили за тис.ячі кілометрів.

Селянство чинило опір, щоби зламати його, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р. ) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня–листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. – 380 млн., з червня по жовтень 1932 р. — 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Отож, із селян вимагалося витиснути стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси: сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях і в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р. , становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору (1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. осіб. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві і змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально–технічного зміцнення колгоспів.

Громадсько–політичне життя в Україні у 30–х роках

Головним змістом громадсько–політичного життя в Україні в 30–ті роки було утвердження сталінського тоталітарного режиму. Існує як зовнішній, так і внутрішній бік справи. Зовнішній полягав у створенні культу вождя «мудрого й улюбленого батька народів». Виявом цього було спорудження численних монументів, скульптур, написання картин вождя в оточенні щасливих робітників і колгоспників. Сталін сам брав у цьому активну участь, великих зусиль докладало й улесливе оточення. Наприклад, у лютому 1933 р. з ініціативи Сталіна у Москві пройшов 1–й всесоюзний з'їзд колгоспників–ударників під сталінським гаслом «Зробити всіх колгоспників заможними». Й.Сталін посадив у президії поруч із собою ланкових–п'ятисотенниць (з вирощування цукрових буряків) з України М.Демченко і М.Савченко. Передбачалося активно залучати українське колгоспне селянство до «соціалістичної розбудови» за мізерну натуральну плату — колгоспні трудодні.

Подальшим кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською».

У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. душ.

Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими за таємного голосування. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до «експлуататорських верств». Селяни діставали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Було внесено й інші зміни, проте всі вони ніяк не позначилися на системі реальної влади, оскільки цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підконтрольний Сталіну партійний апарат. У Конституції 1936 р. (Конституцію УРСР було прийнято 30 січня 1937 р. ) зазначалося, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності. Проте партія повинна була, на думку Сталіна, ще бути монолітною, єдиною в поглядах і думках. Тому генсек вирішив фізично винищити всіх можливих опонентів, людей, які могли не погоджуватись з ним, не підтримувати його ідеї. Це, насамперед, були лідери інших політичних партій, які свого часу пішли на союз із більшовиками.

1931 р. позначився гучним судовим процесом у справі «Українського національного центру» (УНЦ), «керівником» якого ДПУ спочатку «призначило» М.Грушевського, а потім — його опонента на науковій ниві академіка М.Яворського. Добившись від своїх жертв «зізнання» і «каяття», судді засудили на термін 3–6 років 50 знаних діячів України, серед яких були колишні члени ЦК УРСР В.Голубович, В.Мазуренко, П.Христюк, М.Шраг, а також колишні члени УСДРП та комуністичної партії Західної України. У 1934–1941 рр. 33 з них знову було засуджено за «антирадянську діяльність» і «шпигунство», а 21 — розстріляно. Зокрема, М.Яворський одержав 6 років Соловецьких таборів. В ув'язненні його звинуватили в намірі «українізувати» Соловки і створити «Всеукраїнський центральний блок (ВУЦБ)» і в грудні 1937 р. розстріляли.

На початку 1933 р. , коли в Україні лютував голод, посипалися репресії проти українських літераторів. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України 97, серед яких М.Зеров, М.Драй–Хмара, М.Куліш, було репресовано. У травні того ж року заподіяв собі смерть М.Хвильовий.

У 1933 р. ДПУ України, кероване В.Балицьким, викрило неіснуючий «контрреволюційний заколот у сільському господарстві України» й розстріляло 35 фахівців сільського господарства республіки.

Проте найгучнішим і найогиднішим процесом 1933 р. став суд над «Українською військовою організацією» (УВО). Було звинувачено 148 осіб, у тому числі О.Шумського, письменників Б.Антоненка–Давидовича, П.Губенка (Остапа Вишню), О.Досвітнього та інших.

Пролог же «великого терору» — партійна чистка, що розпочалася 1933 р. в КП(б)У. За два роки з партії «вичистили» понад 39 тис. членів. 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду, а потім і лихозвісні «двійки» і «трійки».

1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С.Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів» — відверту «хартію терору». За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після винесення. Невдовзі цей документ продублював і ВУЦВК. Уже в грудні 1934 р. в Києві було проведено судовий процес над «Об'єднанням українських націоналістів». До суду було притягнуто 37 осіб, 27 із яких розстріляно. До кінця року було також засуджено 114 душ у справі «Польської військової організації» та ще 17 у справі «боротьбистів». З КП(б)У після вбивства С.Кірова виключили майже 254 тис. комуністів.

У 1937–1939 рр. масові репресії зачепили також мільйони робітників, селян, військових, представників інтелігенції.

Суспільно–політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо–Словаччини у 20–30–х рр.

Міжвоєнний період (1921–1939 рр.) у Західній Україні позначений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехо–Словаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно–демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незалежності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.

Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок», «Сокіл», «Луч» та ін. Його представників було обрано до польського сейму (17 депутатів) і сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» — видавалися УНДО.

Другою за впливом у Галичині була Русько–українська радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, її незалежного існування. Здобуття незалежності радикали вважали необхідною передумовою земельної та інших реформ.

У підпіллі діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Створена ще 1919 р., вона у 1923 р. увійшла як автономна частина до Комуністичної партії Польщі. КПЗУ налічувала у 30–х рр. понад 4 тис. членів. Під її впливом перебувала легальна організація «Українська робітничо–селянська спілка» (Сельроб), чисельність якої не перевищувала 10 тис. членів. КПЗУ виступала за соціальне і національне визволення трудящих через соціалістичну революцію і приєднання краю до радянської України. Але Сталін не забув, що ЦК КПЗУ свого часу підтримував Шумського та інших «націонал–комуністів» у радянській Україні. Керівників КПЗУ (Крілика, Кузьму, Іваненка та ін.) було викликано в СРСР і знищено як «ворогів народу». У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами.

У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація (УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця.

В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь–які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства.

Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Перацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших — до різних термінів ув'язнення.

Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН.

Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30–х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських.

У 20–30–х рр. Чехо–Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії.

У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти.

Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції, їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки.

Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально–економічного ладу.

Об'єднання українських земель та радянізація західних областей України в 1939–1941 рр.

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол Молотова–Ріббентропа, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі.

Секретними протоколами обумовлювалися: поділ Польщі на сфери впливу і територіальні приєднання до Німеччини та СРСР; згода СРСР ввести свої війська після початку німецької окупації Польщі, про невтручання Німеччини в долю Прибалтійських держав та свободу дій СРСР та ін. Радянська територія окупації» східних територій Польщі передбачалася вздовж лінії Нарва–Вісла–Сан.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що започаткувало Другу світову війну. Швидко просуваючись у глиб польської території, німецькі частини 10 вересня 1939 р. підійшли до Бреста і Львова.

У 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також брати до уваги, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії був сприйнятий як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів.

Вибори до Народних зборів провадилися в умовах військової присутності, під загрозою депортації та розкуркулення, під моральним тиском позбавлення виборчих прав «потенційних противників радянської влади».

Участь у виборах узяли 92,8% виборців, які голосували по одномандатних округах за кандидатів прорадянської орієнтації, альтернативність на виборах була відсутня.

Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли декларації про проголошення радянської влади та прохання про возз'єднання з УРСР. П'ята сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 р. задовольнила їхнє прохання.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено 6 областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Окупаційний режим в Україні в 1941–1944 рр. Звільнення України від нацистської окупації

22 червня 1941 р., з нападом Німеччини на Радянський Союз, Україна виявилася втягнутою у Другу світову війну. 29 червня німці взяли Львів, а до середини липня вже контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину та Бессарабію. Вирішальною для подальшого перебігу воєнних операцій стала битва під Уманню (10–12 серпня 1941 р.), під час якої було розбито радянську армію, яка перекривала доступ до Центральної та Східної України. Через місяць, 16 вересня 1941 р., впав Київ, а на початку листопада нацистські війська захопили практично всю територію України, за винятком Ворошиловграда і північно–східної частини Донбасу. Кепсько підготовлені та слабо озброєні радянські війська не могли стримувати натиск ворога.

4 липня 1942 р. Червона армія залишила Севастополь, а 22 липня німці зайняли останній населений пункт України — м. Свердловськ (Луганська обл.).

На захоплених територіях встановлювався німецький окупаційний режим. Ставлення до нього українців було різним — від прихильного (на Західній Україні), коли німців зустрічали як визволителів, до негативного, яке зростало з просуванням на Схід, де ще пам'ятали каральні експедиції 1918 р. Місцевому населенню обіцяли визволення від більшовиків, свободу релігії і праці, тоді як про політичне майбутнє України не говорилося жодного слова.

На окупованих українських землях відбувалась ліквідація будь–яких ознак державності й територіальної єдності. Україну було переділено на частини.

Згідно з наказом фюрера від 17 липня 1941 р. «Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях» у серпні 1941 р. було утворено рейхскомісаріат «Україна», який поділявся на 6 округів: Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія.

Його очолив лютий ворог українства Еріх Кох. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. На землях Південної України з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку, разом із Північною Буковиною та Бессарабією, було передано Румунії.

Львівська, Тернопільська, Станіславська і Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», що його долучили до Краківського генерального губернаторства.

Для управління всіма територіями Сходу було створено окреме міністерство і численний адміністративний апарат.

Українцям заборонили політичну діяльність. За планами Гітлера економіка окупованих територій ставилася на службу рейху. Найбільші підприємства України відійшли німецьким магнатам. Окупанти грабували село, перетворивши колгоспи й радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Німці намагалися перетворити українські землі на німецьку колонію, продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладали 12 різних видів податків. Було запроваджено обов'язкову трудову повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної політики.

Чинився шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Влітку 1942 р. Гітлер на нараді під Вінницею вимагав: «Ні в якому разі не можна надавати місцевому населенню право на здобуття вищої освіти». Грабувалися пам'ятки історії та культури. До Німеччини вивозилися цінні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси і т.д. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг. На окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропагандистська машина.

На початку 1942 р. Берлін розпочав вербування і вивезення українців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Ці акції супроводжувались жорстокими репресіями. З 7 млн. «остарбайтерів» (іноземних робітників) у Німеччині третину становили українці.

На території України вживались усі можливі заходи з метою знищення населення. Уже першої окупаційної зими від холоду й голоду загинули тисячі людей. На українських землях окупанти проводили політику геноциду. Першими її жертвами стало єврейське населення. Лише у Львові в перші дні окупації було розстріляно 7 тис. євреїв. В Україні створили десятки гето і концтаборів, куди загнали майже все єврейське населення, чисельність якого до війни становила близько 2,5 млн. осіб. Більшість українців негативно ставилася до геноциду євреїв. Отже, окупаційний режим в Україні мав нелюдський характер і цим спричинив опір населення. Визволення України розпочалося 1943 р.

Розгромивши противника у Сталінградській битві (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р.), війська Воронезького фронту розгорнули наступ з метою визволення України. За три дні боїв, починаючи з 2 лютого 1943 р., радянські війська просунулися на 50 км. Було визволено Харків; Південно–Західний фронт, який наступав на Донбас, захопив північну частину Ворошиловградської (тепер Луганської) області, у тому числі й стратегічно важливий залізничний вузол Лозову (11 лютого).

Відкривалися добрі перспективи визволення всієї Лівобережної України, проте радянське командування не передбачило, а тому й несвоєчасно зреагувало на німецький контрнаступ. Незважаючи на масовий героїзм червоноармійців, знову довелося залишити Харків, Бєлгород і кілька районів Донбасу.

Відносна рівновага на радянсько–німецькому фронті зберігалась до літа 1943 р., коли на Курсько–Орловській дузі впродовж 5 липня — 23 серпня було знищено ударні танкові з'єднання німців на Східному фронті. Розвиваючи успіх, у період з 17 липня до 22 вересня 1943 р. радянські війська здійснили на Лівобережній Україні Ізюм–Барвенківську, Міуську, Бєлгородсько–Харківську, Донбаську, Чернігівсько–Прип'ятську, Мелітопольську та ряд інших наступальних операцій, вийшовши до Дніпра. У вересні–листопаді розгорнулася героїчна битва за Дніпро, яка розпочалась із захоплення плацдармів на правому березі ріки. У жовтні 1943 р. Воронезький (з 20 жовтня — 1–й Український) фронт двічі невдало намагався з Букринського плацдарму прорвати німецьку оборону довкола Києва. Зазнавши великих втрат, командування фронту перекинуло війська під Лютіж. У листопаді розпочалася Київська наступальна операція. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь–яку ціну неодмінно визволити Київ до роковин «Великого Жовтня». 6 листопада після форсування Дніпра радянські війська визволили Київ. За свідченням учасників битви, води Дніпра були червоними від крові. За визволення столиці України понад 1000 солдатів, офіцерів і генералів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, а 60 військових частин і з'єднань дістали почесні найменування «Київських».

Відбивши німецький контрнаступ, радянське командування вирішило силами чотирьох Українських фронтів здійснити визволення всієї Правобережної України. З грудня 1943 р. до середини 1944 р. на просторах від Полісся до Чорного моря і від Дніпра до Карпат розгорнулася одна з найзапекліших битв Другої світової війни, у якій одночасно з обох боків взяли участь близько 4 млн. вояків, було задіяно 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідних артилерійських устатковин, понад 4 тис. літаків. У перебігу Житомирсько–Бердичівської операції (грудень 1943 р. — січень 1944 р.) війська 1–го Українського фронту генерала М.Ватутіна визволили Житомирщину, більшу частину Київщини, частково Вінницьку й Рівненську області. Німці втратили вбитими понад 72 тис. солдатів і офіцерів.

Корсунь–Шевченківська наступальна операція (24 січня — 17 лютого 1944 р.) привела до оточення 10 німецьких дивізій. Після того, як оточені відмовилися скласти зброю, радянське командування наказало знищити угруповання. Противник утратив 55 тис. вбитими й пораненими, понад 18 тис. потрапили у полон.

Одночасно з Корсунь–Шевченківською операцією силами правого крила 1–го Українського фронту було проведено Рівненсько–Луцьку операцію. Унаслідок наступу було визволено понад 200 населених пунктів, у полон захоплено 2 тис. солдатів і офіцерів противника.

Тим часом війська 3–го й 4–го Українських фронтів здійснили Нікопольсько–Криворізьку операцію (30 січня — 29 лютого 1944 р.). Було розгромлено 12 дивізій противника, у тому числі 3 танкові. 8 лютого було визволено Нікополь, 22 — Кривий Ріг. Ліквідація Нікопольського плацдарму позбавляла німецьке командування останньої надії на утримання Криму. Наступ радянських військ на півдні (22 березня — 16 квітня 1944 р.) привів до визволення Одеси, Миколаєва, Правобережної України. Радянські війська вийшли на кордон із Румунією. Квітневий 1944 р. наступ у Криму остаточно ліквідував німецькі війська на південному фланзі фронту.

Остаточно територію України було визволено під час Львівсько–Сандомирської операції (13 липня — 29 серпня 1944 р.), коли Червона армія зайняла західні області України і вступила на територію Польщі, та Східнокарпатської стратегічної наступальної операції (8 вересня — 28 жовтня 1944 р.), коли було визволено Закарпаття.

Діяльність радянських партизан і ОУН–УПА в роки Другої світової війни

На території України, окупованої військами ворога, з перших днів розгорнулася антифашистська боротьба.

Антифашистський рух Опору в Україні містив:

радянське комуністичне підпілля і партизанський рух

український самостійницький підпільний та партизанський рухи

польський рух Опору

В умовах блискавичного просування німецьких військ у тилу в них опинилися цілі підрозділи радянських військ. Вони й стали базою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі з Т.Строкачем 30 травня 1942 р. він набув організованіших форм. УШПР налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіації.

Усього на території УРСР діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів і груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли у прикордонні України та Білорусії, саме тут оформилося п'ять великих з'єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РСФСР, України та Білорусії. Партизанське з'єднання під командуванням С.А.Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найвідоміша його операція — «Сарненський хрест». Найкращі воєнні результати приносила «рейкова війна»: лише протягом літа–осені 1942 р. партизани висадили в повітря 117 залізничних і шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.

Партизанський рух був одним із важливих воєнно–стратегічних факторів у війні. На боротьбу з ним німецьке командування кинуло 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Варто згадати організацію «Партизанська іскра» в с. Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організації в м. Сталіно (Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніним, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, «Молоду гвардію» у Краснодоні та ін.

На території України діяли антифашисти із більш як 20 країн. Українці–військовополонені брали участь в антифашистських рухах Опору в країнах Європи.

Крім радянського руху Опору, билися з фашистськими окупантами й представники українського самостійницького руху, який діяв переважно на теренах Західної України. Перші партизанські загони на Поліссі й Волині створив Т.Боровець (вони не були зв'язані з ОУН). Сформований ним військовий загін «Поліська Січ» боровся в своєму регіоні з залишками Червоної армії. Коли німці спробували розпустити цей загін, Т.Боровець (Бульба) повернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942 р. на Волині виникли загони ОУН–Бандери та ОУН–Мельника.

Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійницького руху була Українська повстанська армія (УПА). Створена наприкінці 1942 р. ОУН–Бандери, діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини, боролась і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром її був Роман Шухевич (Чупринка). На початку 1944 р. вона налічувала 30–40 тисяч бійців. Ця армія вступила в жорстокий конфлікт із польським населенням Волині, Полісся, Холмщини, а також із польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу на ці території Радянської армії між силами УПА та радянськими військами розгорнулася відкрита війна, яка після визволення цих територій від нацистської окупації переросла у справжню громадянську війну в Західній Україні.

Після ліквідації крайового уряду Я.Стецька легальною організацією українства залишилась Українська національна рада, лідерами якої були Кость Левицький та митрополит А.Шептицький. УНР прагнула обстоювати українські інтереси. Виступ митрополита А.Шептицького з меморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня 1942 р. УНР було розпущено окупантами.

У Києві, після його окупації, ОУН–Бандери створила також Українську національну раду — національний та політично–громадський центр. Важливим аспектом його діяльності був випуск журналу «Українське слово» (редактор Іван Рогач) і журналу «Литаври» (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли похідні групи, що провадили на окупованих територіях пропагандистську діяльність за соборну Україну. Але діяльність українських структур, які працювали на українську державність, не входила до планів окупантів. У грудні 1941 р. вони заарештували, а в лютому 1942 р. розстріляли у Києві групу українських націоналістів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін. Наприкінці 1942 р. німці заборонили діяльність УНР у Києві, а згодом і у Львові. У липні 1944 р. ОУН–Бандери та представники політичних партій України, представники східних українців на таємному зібранні в м. Самбір утворили Українську головну визвольну раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німецької «Нової Європи».

Найбільшими центрами польського підпілля були Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на території України діяло 2150 бійців. Головним завданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

Активний партизанський рух, чиїми складниками були і радянський рух Опору, і український самостійницький рух Опору, і польський рух Опору, вніс вагомий вклад у боротьбу проти фашистських окупантів в Україні.

Втрати України в роки Другої світової війни. Внесок українців у

перемогу над фашизмом

Завдяки географічному положенню, війна, що розпочалась 22 червня 1941 р., відразу прийшла на українську землю.

У першу ж ніч війни німецька авіація бомбила українські міста Київ, Житомир та ін.

Після окупації території України розпочався масовий партизанський рух, який завдав німецьким військам відчутних втрат. Невеликі партизанські загони, а також цілі партизанські з'єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, С.Наумова, П.Вершигори вели «рейкову війну», створювали цілі зони, визволені з–під німецької окупаційної влади.

На початок 1944 р. визволена партизанами територія становила майже 12 тис. км².

У західних областях України велику територію очистили від загарбників вояки ОУН–УПА. Значну диверсійну роботу в містах України (Київ, Рівне, Житомир, Кам'янець–Подільський) вели підпільники (причому як більшовицьке, так і націоналістичне підпілля). Відомі підпільники І.Кудря, В.Бевз, О.Теліба та інші створили добре організовані, законспіровані групи Опору.

На фронтах Вітчизняної війни у складі радянських військ було близько 6 млн. українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто за лишився живим, став довічним калікою. 2072 українців було удостоєно вищого звання в СРСР — Героя Радянського Союзу, із них 32 — двічі, а І.Кожедуб — тричі.

Із 7 млн. нагороджених 2,5 млн. складали воїни–украінці.

Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами — українцями з походження.

Загальна чисельність утрат цивільних і військових українців становила 7 млн. осіб (16,7% від усього населення України).

Війна вогненним смерчем прокотилася містами й селами України. Повністю або частково було знищено 714 міст і 28 тис. сіл, 2 млн. будинків. Без житла залишилось 10 млн. душ.

Було знищено 16150 промислових підприємств.

Війна стала тяжким випробуванням не тільки для воїнів Червоної армії, а й для всього радянського народу, українського зокрема.

Героїчні зусилля знадобилися під час евакуації підприємств на схід країни. Це вимагало не лише великих зусиль, а й людських жертв. Однак з України все ж було вивезено і введено в дію на нових місцях понад 500 великих підприємств, у тому числі — тракторний, електромеханічний, турбогенераторний, паровозобудівний заводи з Харкова, «Більшовик», «Ленінська кузня», «Точелектроприлад», «Укркабель» та інші з Києва (всього 197 підприємств), суднобудівні з Миколаєва, заводи важкого машинобудування з Краматорська.

Разом з устаткуванням і технікою на схід їхали кваліфіковані робітники, фахівці. Наприклад, 25 тис. шахтарів Донбасу було спрямовано в Кузбас і Караганду. На нових місцях доводилося працювати ненормований час у надзвичайно важких умовах — за відсутності житла, кепського харчування. Всього з України в глиб країни було евакуйовано понад 35 млн. жителів.

Також евакуювали власність колгоспів і радгоспів. З України в тил СРСР у перші місяці війни було переправлено понад 5 млн. голів худоби.

Перебазування на схід країни величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на рейки воєнного виробництва за надзвичайних умов і в найкоротші строки стало дійсно всенародною, героїчною трудовою епопеєю. Евакуація заводу «Арсенал» з Києва розпочалася 27 червня 1941 р. Всього було демонтовано й вивезено 1110 вагонів обладнання. Вже через 4 дні після прибуття на нове місце роботи на Урал «Арсенал» розпочав випуск оборонної продукції. У лютому 1942 р. колектив, не припиняючи виробничої діяльності, за 9 діб створив надійну поточну систему, завдяки якій випуск продукції нових протитанкових озброєнь подвоївся.

Київський завод ім. Артема було евакуйовано до Куйбишева. На 10–й день вступив до ладу механічний цех, на 12–й — складальний. Через 3 тижні після початку монтажу продукцію випускали вже всі цехи. У вересні 1941 р. продукції було випущено на 18% більше, ніж до евакуації. 29 червня 1941 р. почалося перебазування в глибокий тил Академії наук України. Кількість наукових працівників скоротилася в 5 разів, однак те ядро, що збереглося, забезпечувало розроблення наукової тематики, необхідної для вирішення оборонних завдань. Завдяки запровадженню на танкових заводах автоматичного зварювання (розробка вчених на чолі з Є.Патоном) значно зріс випуск найкращих на той час танків Т–34. Нові методи виплавки броньованої сталі розробила група вчених, очолювана академіком М.Доброхотовим. Багато тисяч поранених було повернуто до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з О.Богомольцем, М.Стражеском, Ф.Філатовим. Важливою турботою народу України була допомога збройним силам: налагодження оборонного виробництва, перерахування власних заощаджень, родинних коштовностей на будівництво танкових колон, ескадрилей, літаків, масове передання селянами продовольства для Червоної армії, теплих речей. У фонд оборони було зібрано 2 млрд. крб.

Свої сили в боротьбу проти ворога вклали й українські літератори (П.Тичина, В.Сосюра, О.Корнійчук, О.Довженко та ін.). Діяли агітаційні групи українських письменників, до яких входили А.Головко, А.Малишко, М.Стельмах. Тісні зв'язки з фронтом підтримували евакуйовані театри, концертні колективи. В умовах евакуації вищі навчальні заклади УРСР готували потрібних для фронту фахівців.

Величезні людські та економічні втрати українського народу у роки Другої світової війни були оцінені світовим співтовариством як вагомий вклад у перемогу над фашизмом. Україна, яка входила до складу СРСР, стала членом ООН і разом з делегацією СРСР та Білорусії взяла участь у роботі її структур від дня заснування в 1945 р.

Голодомори 1921–1923 рр., 1932–1933 рр., 1947 р. в Україні: причини та наслідки

1. Голодомор 1921–1923 рр.

На початку 20–х років народне господарство України було розвалено. Під час Першої світової та громадянської воєн, що точилися на території України з 1914 р. по 1921 р., загинуло щонайменше 1,5 млн. осіб. Промисловість, сільське господарство були вщент зруйновані, збір зерна скоротився більш як у 5 разів проти 1913 р.

Занепадові економіки сприяла й політика «воєнного комунізму», яку проводила радянська влада. Продрозвертка з її насильницьким вилученням продовольства у селян, примусова праця робітників у промисловості, руйнація торгівлі, грошового обігу поглиблювали економічний занепад, викликали масове невдоволення. Катастрофічна посуха 1921 р., що охопила південь України, де вироблялося чимало товарного хліба, в край погіршила ситуацію. Від голоду в 1921–1923 рр. у селах України померло щонайменше 235 тис. осіб. Він припинився лише 1923 р., коли було зібрано непоганий урожай. Усе це спричинило крах воєнно–комуністичних ілюзій, спонукало до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

2. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (від 30 січня 1929 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало, і хлібозаготівельні плани все одно не виконувались. Так, протягом січня — листопада 1930 р. селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, за відповідний період 1931 р. – 380 млн, з червня по жовтень 1932 р. – 132 млн. пудів. 30 жовтня 1932 р. Молотов (голова хлібозаготівельної комісії) на політбюро ЦК КП(б)У проінформував про зменшення зобов'язань України на 70 млн. пудів і визначив план у 282 млн. пудів, зокрема для селянського сектора — 261 млн. пудів. Таким чином, з селян вимагалося «витиснути» стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

До виконання хлібозаготівельного плану надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на «чорну дошку»; це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси — сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскувалося на станціях та в ешелонах.

З листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково заготовила в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. На початку 1933 р. практично всюди в Україні запасів не залишилося. Фактично це була дія, свідомо спрямована на повільне фізичне винищення селянського населення. Лиха доля українського селянства була оповита завісою мовчання. Люди вимирали родинами, селами. Було зафіксовано страшні випадки людоїдства і трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, везли їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях.

У страшні роки голодомору (1932–1933 рр.) в Україні загинуло щонайменше 5 млн. душ. Внаслідок суцільної колективізації та голодомору змінився соціальний склад села: було знищено куркульство, постраждало багато середняків, сформувалася зовні єдина соціальна верства — колгоспне селянство. Вихідцями з села поповнився робітничий клас.

Насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі, що спричинило глибоку кризу в сільському господарстві та змусило докорінно міняти політику уряду: переходити від примусу і репресій до скасування продрозверстки, встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально технічного зміцнення колгоспів.

3. Голод 1946 — 1947 рр., його причини, масштаби і наслідки

У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Навесні–влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2–3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «про п'ять колосків», за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд.

Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго.

У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. «м'якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння.

Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Радянізація західних областей України в 40–50–х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні

Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько–німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною.

Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону.

Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько–радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під натиском німецьких і радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивствами мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід також враховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами.

Тому серед населення західноукраїнських земель прихід Червоної армії було сприйнято як акт історичної справедливості, що відкривав можливості для створення Української соборної держави.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Процес приєднання західноукраїнських земель одержав своє продовження у 1940 р., коли на вимогу Радянського Союзу Румунія змушена була передати СРСР Буковину та Бессарабію. Північна Буковина та українські придунайські землі ввійшли до складу УРСР.

Із вступом у вересні 1939 р. Червоної армії на західноукраїнські землі розпочалася їх активна радянізація. Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращання їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових і торгових підприємств, які до цього контролювалися переважно поляками та євреями. Серед трудящих розподілялось житло, націоналізоване у великих власників. Вживалися дієві заходи з ліквідації неписьменності.

Одночасно почалися арешти й виселення тих, кого Радянська влада вважала нелояльними у ставленні до неї. Передовсім це були колишні активні діячі політичних партій та громадських організацій, власники підприємств і заможна частина селянства. Жертвами сталінського режиму стали західноукраїнська інтелігенція, офіцерський склад польської армії. Десятки тисяч західноукраїнців, поляків було депортовано до північних і східних районів Радянського Союзу. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн. осіб, тобто майже 10% населення Західної України.

Велике невдоволення селянства викликали антицерковні акції радянської влади, а також те, що тільки–но роздана їм земля, інвентар стали об'єктами примусової колективізації. Більшості західноукраїнського населення довелося досить болісно пристосовуватися до нових умов чи, не сприйнявши їх, податися в еміграцію.

Однак в історичному плані приєднання західноукраїнських земель було визначною подією — адже вперше за багато віків українці з'єдналися в межах однієї держави.

Стан економіки України наприкінці 50 — у першій половині 60–х рр.

У 50–ті рр. у світі розгорнулася науково–технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно–обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.

Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів попервах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала інтересам України та позначилася на виробництві. Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. Завдяки цьому заводи й фабрики дістали більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування, з'явилися можливості більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково–технічні кадри.

Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального потенціалу республік. Друга половина 50–х років стала періодом помітного піднесення економіки України. Цьому значною мірою сприяла політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей трудящих.

У ті роки підприємства машинобудування розпочали випуск кукурудзозбиральних комбайнів, нових типів металорізальних верстатів. Металурги України освоїли виплавлення високоякісної трансформаторної сталі, що відповідала світовим показникам. Проте машинобудування, особливо сільськогосподарське, відставало від досягнень світової практики, низькою залишалась якість виробів і великою їх металомісткість.

До середини 60–х рр. частка машинобудування в загальному обсязі промислового виробництва зросла до 25%. У цей час у республіці виникла нова галузь промисловості — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден, риболовецьких траулерів у Миколаєві. Значний крок було здійснено в галузі авіабудування, налагоджено випуск нових типів пасажирських і транспортних літаків високого класу. З 1960 р. завдяки творчому співробітництву авіабудівників Києва і моторобудівників Запоріжжя розпочато виробництво реактивних повітряних лайнерів ТУ–124.

За період з 1959 р. по 1965 р. металургійний комплекс збільшив свою продукцію майже на 70%, зростав видобуток вугілля, нафти, газу.

У 1962 р. в Україні було введено в експлуатацію першу чергу магістрального нафтопроводу «Дружба», яким через українські землі без будь–яких оплат нафта постачалася Польщі, Німеччині, Чехо–Словаччині, Угорщині. З'явилася нова галузь — трубопровідне транспортування нафти.

У сфері енергетики головна увага концентрувалася на спорудженні та експлуатації Дніпровського каскаду гідроелектростанцій, який, за задумом керівництва, повинен був перетворити Дніпро на «енергетичну артерію». На початку 50–х рр. вийшла на проектну потужність Каховська ГЕС, споруджувалися Кременчуцька, Дніпродзержинська і Київська гідроелектростанції.

Одначе негативним наслідком їх створення були штучні «моря», що завдали величезної шкоди сільському господарству і природі України.

У роки семирічки 1959–1965 рр. на територіях України було споруджено і реконструйовано 700 підприємств легкої та харчової промисловості, а випуск товарів культурно–побутового призначення і господарського вжитку збільшився вдвічі. Проте за останні роки семирічки розвиток промисловості уповільнився; бракувало товарів народного споживання.

У 50–60–ті рр. Україна залишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР.

Заготівлі сільськогосподарської продукції, що на практиці мало відрізнялися від фактичних конфіскацій, змінювалися закупівлями. За 1952–1958 рр. закупівельні ціни зросли майже втричі, у тому числі на зернові культури — майже в 7 разів, на продукцію тваринництва — в 5,5 раза. Забезпечений цими заходами приріст сільськогосподарської продукції був досить значним у 1954–1959 рр. — понад 7% річно. Урожайність зернових в Україні за 1950–1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц/га, відповідно збільшився і валовий збір врожаїв зернових культур.

Проте основна увага партійно–державного керівництва, як і раніше, зосереджувалася на забезпеченні швидкого розвитку промисловості. Для села коштів не вистачало, всі бюджетні негаразди, особливо пов'язані з розвитком військово–промислового комплексу, оборони, взагалі вирішувалися передовсім способом переміщення в ці галузі асигнувань зі статей на розвиток сільського господарства.

Не дали позитивних результатів реорганізація машинно–тракторних станцій (МТС) у ремонтно–технічні станції (РТС) та обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС. Це призвело до тяжкої фінансової заборгованості колгоспів перед державою. Позитивних наслідків не дало і побільшення колгоспів. Штучною та необгрунтованою була також чергова реорганізація сотень колгоспів у радгоспи.

Негативний вплив справило і примусове впровадження на полях України кукурудзи. Очікуваного ефекту кукурудза не дала, зате в багатьох районах призвела до порушення сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових.

З 1958 р. по 1964 р. обсяг валової продукції колгоспів і радгоспів збільшився лише на 3%. А в 1963 р. проти 1958 р. продукція рільництва склала лише 86%, а тваринництва — 93%. Сільське господарство, перебуваючи в жорстких лещатах директивного управління, не в змозі було забезпечити населення продуктами. Держава змушена була розпочинати закупівлю хліба за кордоном, виділяючи зі свого бюджету дедалі більші суми валюти.

50–ті — середина 60–х рр. ознаменувалися суттєвими змінами в рівні життя населення. У середині 50–х рр. було переглянуто існуючу ще з довоєнних часів тарифну систему оплати праці. Це забезпечило відчутне її підвищення — в середньому з 642 крб. 1950 р. до 806 крб. 1960 р.

У 1956 р. на 80% було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам держава їх не сплачувала. Колгоспи ж таку можливість мали не всі.

Високими темпами розвивалося житлове будівництво. Цьому сприяло впровадження нових будівельних матеріалів, зокрема залізобетону. У 1951–1958 рр. в республіці було збудовано майже 2 млн. квартир загальною площею 85,7 млн. м², а в 1959–1965 рр. в дію було введено ще близько 60 млн. м² житла. Таких темпів Україна доти не знала. Щоправда здійснювалося в основному малогабаритне житлове будівництво — «хрущовки».

У 1961 р. було проведено грошову реформу. Масштаби грошової одиниці зросли в 10 разів, у зв'язку з чим в обіг було випущено нові гроші.

Одначе підсумки економічного розвитку країни в першій половині 60–х рр. виявилися невтішними. Семирічний план було зірвано, зменшився приріст промислової продукції, структура виробництва була найгіршою й найвідсталішою серед промислово–розвинених країн, виробничі фонди використовувалися неефективно. Зупинилося підвищення рівня життя більшості населення України, а дехто навіть відчув його погіршення.

Мільярди карбованців перекачувалися через «ножиці цін» із сільського господарства в промисловість, головно у важку та оборонну.

Суспільно–політичне життя в Україні у другій половині 50–х — на початку 60–х рр.

Процес десталінізації справив позитивний вплив на культурне життя республіки. Було порушено питання чистоти української мови, перевидано «Словарь української мови» Б.Грінченка. Восени 1955 р. впроваджено часткову дерусифікацію університетів України. У 1957 р. почали виходити журнали «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Розпочався випуск Української радянської енциклопедії. А втім, обмеженість поглядів і непослідовність політики М.Хрущова та його оточення несприятливо позначилися на стані народної освіти, науки, літератури, мистецтва. Посилився процес русифікації народної освіти в Україні. У 60–х рр. в обласних центрах і в Києві кількість українських шкіл становила 28%, російських — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%. Русифікація провадилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй». М.Хрущов стверджував, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік російської мови і культури комунізм неможливий.

В Україні проводилися дослідження з декількох визначальних напрямів науково–технічного прогресу. Розпочалася пошукова діяльність у сферах фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики. Українські науковці та інженери спроектували і збудували цифрову машину «Київ» (1964 р.), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961 р.), машини «Промінь» (1962 р.), «Мир» (1964 р.). Україна вела перед у галузі електрозварювання. Ці дослідження провадилися під керівництвом академіка Б.Патона. Наприкінці 50–х рр. академік М.Боголюбов розробив нові методи квантової теорії поля і статичної фізики, що уможливило обґрунтування теорії надтекучості та надпровідності. У другій половині 50–х рр. розпочав свою діяльність учений–хірург М.Амосов.

Попри успіхи в царині фундаментальних і прикладних дисциплін, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переміщення талановитих учених на роботу до Москви.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли московська «Літературна газета» опублікувала статтю О.Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». Знаний діяч культури закликав «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». О тій порі засяяло яскравими талантами покоління «шестидесятників» — В.Симоненко, Л.Костенко, М.Вінграновський, Є.Гуцало. Ця плеяда молодих літераторів внесла свіжий струмінь в українську культуру, яка тяжко потерпала від накинутих комуністичною владою ідеологічних штампів, і в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії. Слід зазначити, що процеси, які відбувалися в мистецтві, літературі, мали досить суперечливий характер. Так і не побачили тоді світу твори В.Сосюри «Третя рота», «Розстріляне безсмертя», «Мазепа»; було заборонено книгу Д.Павличка «Правда кличе».

На початку 60–х рр. зазнали переслідувань М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко, В.Стус. У 1963 р. помер, а фактично — загинув «лицар українського відродження» В.Симоненко.

У царині музичного мистецтва в 50–ті рр. було створено низку талановитих творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію композитора В.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності серед населення набули створені в той час пісенні твори П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка, І.Шамо.

Опозиційний рух в Україні у другій половині 60 — першій половині 80–х рр.

Опозиційний рух виник як протест проти антинародних дій партійно–державного режиму, недотримання ним конституційних норм та очевидних порушень соціальної справедливості. Представники опозиційного руху виступили проти хиб політичної системи — ігнорування марксистсько–ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, друку, віросповідання, виступали за вільний розвиток української мови і культури, за історичну правду.

Основними проявами цього руху в другій половині 60–х — першій половині 80–х рр. були:

1. Масові заходи

Проведена в лютому 1963 р. у Київському університеті офіційна конференція з питань культури української мови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів правозахисників виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною: всіх трьох звільнили з роботи й вигнали з аспірантури, де вони навчалися.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60–ті рр. було започатковано традицію — 22 травня вшановувати пам'ять Т.Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання.

У пам'ять про цю подію біля пам'ятника Шевченкові, проти Київського університету, 22 травня щороку збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештами учасників скорботних зібрань.

2. Листи–протести до керівних органів УРСР та СРСР

Серед тих, хто підписувався, так званих підписантів, було кількасот представників української інтелігенції Серед них, крім уже названих, — І.Світличний, М.Коцюбинська. 3.Франко, Є.Сверстюк, Б.Антоненко–Давидович, М.Брайчевський, В.Стус, Я.Кендзьор, А.Горська та багато інших.

Листи–протести надсилалися не лише зі столиці України, а й з обласних центрів. У 1968 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП України П.Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф.Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д.Павличка було надіслано листа, що його підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, які протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, у місті, де не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 роки таборів суворого режиму.

На адресу властей надходили і листи окремих громадян. Відповідно до своїх конституційних прав вони критикували ті чи ті дії державних органів, пропонували зміни, реформування деяких складників радянського ладу або системи в цілому. Проте відповідь була одна: недовіра, підозра, переслідування.

3. Самвидав

Друга половина 60–х рр. стала епохою справжнього розквіту самвидаву, насамперед, політичної публіцистики. З'явилися такі визначні твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби — нищівна критика «національної політики» КПРС, спрямована проти русифікації України; «Лихо з розуму» В.Чорновола — збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965–1966 рр.; «Собор у риштованні» — блискуче літературно–публіцистичне есе Є.Сверстюка, присвячене морально–етнічним проблемам, що підіймалися у романі «Собор»; запальні антисталіністські статті В.Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія» і «Серед снігів». У самвидаві циркулювали десятки невеликих політико–публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно–художніх творів.

Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. самвидавського журналу «Український вісник». До 1972 р. вийшло шість номерів журналу. Своє завдання журнал убачав у максимальному ознайомленні читача з самвидавським матеріалом, об'єктивній інформації стосовно закритих для широкого загалу процесів і явищ життя українського суспільства.

Масові репресії 1972 р. на деякий час перервали вихід журналу. Однак уже в 1974 р. побачили світ 7–й і 8–й випуски «Українського вісника», для відновлення якого значну роботу провів Степан Хмара. За кордоном було видано низку книжок правозахисників, що не змогли побачити світ в Україні.

4. Солідарність з іншими народами, які зазнали утисків від тоталітарної системи

Коли в серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехо–Словаччину, поклавши край «празькій весні», на захист скривджених виступили дисиденти. Їхні оцінки чехословацьких подій одержали широкий відгук у суспільстві.

У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько–татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар дістали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими та європейськими дисидентами.

5. Створення правозахисних організацій

Після підписання 1957 р. Гельсінських угод у листопаді 1976 р. група правозахисників об'єдналася в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Українську Гельсінську спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. Її очолив письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керуватиметься не політичними, а лише гуманітарно–правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи відбувалися за умов постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморандуми про незаконні арешти, списки політичних в'язнів, їхнє становище у в'язницях тощо.

Уже через 3 місяці, в лютому 1977 р., було заарештовано керівників спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Незабаром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі: згодом — Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук'яненка. Їх також було засуджено до тривалих строків ув'язнення. До 1980 р. близько 3/4 членів групи було засуджено на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років були найбільшим строком ув'язнення.

У 1980 р. арешти розгорнулися з новим розмахом. Того ж року були заарештовані за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді О.Шевченко, В.Чорновіл, В.Стус, С.Хмара. Арешти тривали аж до початку «перебудови» в середині 80–х рр.

Отож, попри жорстокі утиски тоталітарної системи, опозиційний рух в Україні в другій половині 60 — першій половині 80–х рр. мав різні форми діяльності. Цей рух, усупереч величезним офіційним перешкодам, доносив до народних мас правду про справжнє становище України. Він відкрив Україну світові.

Загострення економічних проблем у 70–80–х роках. Чорнобильська катастрофа та її наслідки

Індустріальні галузі економіки розвивалися переважно екстенсивно: лише завдяки залученню додаткової сировини і робочої сили, створенню нових потужностей. Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні фактори економічного зростання відігравали у розвиткові другорядну роль. Бар'єром на шляху інтенсифікації було несприймання виробництвом науково–технічного прогресу. Новітню техніку і прогресивну технологію доводилося «впроваджувати» вольовими зусиллями. Відсутність властивої ринку конкуренції призводила до стагнації виробництва. З тим, як вичерпувалися можливості додаткового залучення у виробництво сировини і робочої сили, темпи економічного зростання невідворотно падали.

Ця тенденція була характерною для всієї радянської промисловості, а в Україні — особливо помітна тому, що республіка стала одержувати значно меншу частку із загальносоюзних капіталовкладень. Починаючи з 70–х років, Держплан СРСР пріоритетними вважав східні регіони країни. Виняток становила електроенергетика, зокрема атомна. В Україні нові електроенергетичні потужності створювались з тим, щоб задовольняти потреби сусідніх країн РЕВ.

За 1970–1985 рр. видобуток залізної руди зріс з 111 до 120 млн. т, виробництво прокату чорних металів — з 32,7 до 37,7 млн. т, електроенергії — з 138 до 272 млрд. кВт/год. Зменшилося видобування вугілля. Донбас давав щороку до 200 млн. т вугілля в дев'ятій п'ятирічці, 190 млн. т — у десятій, менше 180 млн. т — в одинадцятій. З кожною п'ятирічкою собівартість вугілля зростала. Щоб видобути паливо, доводилося розробляти крутоспадні тонкі вугільні шари або ті, що залягали глибоко під землею.

Сільське господарство України було традиційно розвинутим. Республіка давала більше половини загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів і овочів. На розвиток сільського господарства виділялися значно більші капіталовкладення, ніж у попередні десятиліття, тому частка цих коштів у загальному обсязі вкладень у народне господарство істотно підвищилася. Зокрема, в УРСР вона становила у дев'ятій і десятій п'ятирічках 28%, в одинадцятій — 27%. Порівняно з другою половиною 60–х років у 1981–1985 рр. сільське господарство споживало електроенергії в 3,6 рази більше, а мінеральних добрив — у 2,6 рази. Істотно збільшилися поставки селу тракторів, вантажних автомобілів, комбайнів та іншої техніки.

Однак величезні ресурси використовувалися нераціонально. Темпи нарощування виробничих фондів помітно випереджали темпи приросту продовольчої продукції. Незважаючи на великі капіталовкладення, колгоспи і радгоспи не могли нагодувати міського споживача.

Навесні 1982 р. було запроваджено в життя загальнодержавну продовольчу програму, її пропагували як свідчення турботи партії і уряду про матеріальний добробут радянських людей. Проте програма ганебно провалилася. У середині 80–х років у багатьох регіонах СРСР виникли серйозні продовольчі труднощі. Вони відчувалися навіть у великих містах України, хоча й меншою мірою, ніж в інших республіках.

Зростання масштабів використання недосконалої техніки призводило до погіршення екологічної ситуації. Так було і в Україні, перевантаженій підприємствами важкої промисловості (особливо з видобутку вугілля і руд, виплавки чорних металів). Започаткована з дореволюційних часів орієнтація на ці галузі призвела врешті–решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально–сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж по СРСР у цілому.

Не маючи змоги домогтися від колгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Ступінь розораності сільськогосподарських угідь досяг в Україні 80% проти 48% у Франції і 25% у США. Надмірна розораність призводила до ерозії ґрунтів. Щороку втрачалося до 600 млн. т родючих ґрунтів. У цілому чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливому стані.

Екологічна ситуація катастрофічно погіршилася після вибуху у квітні 1986 р. четвертого енергоблоку на Чорнобильській АЕС. Причинами цієї найбільшої в історії людства техногенної катастрофи були низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки.

У цілому можливості екстенсивного економічного розвитку неухильно вичерпувалися. Постійне нарощування виробництва поглинало величезні ресурси, але не давало належної віддачі.

Процес «гласності» в Україні наприкінці 80 — на початку 90–х років. Поява громадських неформальних об'єднань

Термін «гласність» виник у Радянському Союзі в роки «перебудови». Він увійшов до іноземних мов без перекладу. Фактично він означав можливість отримання вірогідної інформації про діяльність державних і партійних органів, можливість казати правду, не боячись наслідків, можливість дізнатись правду про недавнє минуле свого народу. Особливого поширення «гласність» набула після XIX конференції КПРС (червень 1988 р.), яка прийняла спеціальну резолюцію «Про гласність».

Величезна роль у цьому процесі належала засобам масової інформації. Союзні, а за ними й республіканські періодичні видання починаючи з 1987–1988 рр. розпочали публікацію матеріалів, раніше недоступних широкому загалові. Насамперед це стосувалося «білих плям» вітчизняної історії, матеріалів про масові репресії 30–50–х рр., голод, антинародну політику держави. Одним із рушіїв цього процесу був журнал «Огонек», головним редактором якого за часів «перебудови» став український письменник Віталій Коротич. У журналах «Новый мир», «Современник», «Москва» почали друкуватися раніше заборонені твори письменників, дисидентів, у тому числі й українських, спогади жертв репресій та інші документальні матеріали. Громадяни України нових поколінь уперше відкривали для себе імена В.Винниченка, С.Петлюри, М.Грушевського, С.Єфремова та деяких інших діячів національно–визвольної революції 1917–1920 рр., котрі впродовж багатьох десятиліть замовчувалися в радянській історіографії або висвітлювалися в кривому дзеркалі — як «вороги народу».

Твори цих авторів і статті про них попервах друкувалися в «самвидатівських» журналах і газетах, оскільки процес «гласності» в Україні гальмувався місцевою компартійною верхівкою на чолі з В.Щербицьким.

Частина з них друкувалася за межами України, інші готувалися в республіці. Так, В'ячеслав Чорновіл уже 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Прагнучи легалізувати журнал, Чорновіл звернувся за дозволом до ЦК КПРС, але Москва відповіла мовчанкою.

Після створення у 1988–1990 рр. неформальних (не підвладних КПРС) осередків, клубів, спілок, таких, як «Культурологічний клуб» у Києві, «Культурологічне товариство Лева» у Львові, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка, «Просвіта» та ін., офіційно було започатковано видання декількох часописів. Так, Товариство української мови ім. Т.Шевченка, створене в лютому 1989 р., започаткувало видання неформальної української преси: «Поступ» і «Віга» у Львові, «Просвіта» в Києві.

Активну роботу з відродження національної свідомості, повернення правди українському народу про його минуле провадила газета «Літературна Україна», орган Спілки письменників України. На її сторінках, зокрема, друкувалися матеріали про знахідку захоронень жертв масових розстрілів, що проводилися сталінським режимом у 30–х рр. у Биковнянському лісі поблизу Києва, та про інші страшні злочини тоталітарної системи.

Історико–просвітницьке товариство «Меморіал», мета якого полягала у збереженні та увічненні пам'яті про жертви безпідставних репресій та наданні допомоги тим, хто постраждав від сваволі, разом з іншими організаціями заснувало міжнародний симпозіум «Голодомор 1932–33 років в Україні» (вересень 1990 р.). На ньому вперше після багатьох десятиріч замовчування аналізувалася небачена в історії людської цивілізації трагедія українського народу.

1989 р. в Києві було засновано Всеукраїнське товариство репресованих (ВУТР). З 1991 р. ВУТР почало видавати часопис «Зона».

А втім, широкий загал українського народу почав знайомитись із жагучими проблемами минулого лише після прийняття закону СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» (1 серпня 1990 р.). Цей закон запровадив свободу друку, скасував цензуру. Тепер уже в масових виданнях було опубліковано правдиві праці знаних українських істориків — І.Біласа про репресивно–каральну систему в Україні, В.Верстюка про Центральну Раду, С.Кульчицького про добу «воєнного комунізму», Ю.Шаповала про репресії НКВС у 30–х рр. та багато інших.

Тоді ж з'явилися праці львівських та інших авторів про діяльність ОУН–УПА в роки війни. Історична свідомість народу України, а надто її східної та центральної частин, почала змінюватись у ліпший бік.

Отже, завдяки «гласності» люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки.

Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення

Політичне життя з Україні на початку 90–х рр. відзначалося значною активністю. Центральною подією в суспільному житті республіки стали вибори народних депутатів до Верховної Ради України (березень 1990 р.). Вихід на політичну арену нових громадських формувань суттєво змінив сам характер виборів, зробивши основний акцент на їхній альтернативності. Після виборів до Верховної Ради Української РСР, що відбулися навесні, у ній чітко оформилися два табори: комуністична більшість та демократична опозиція, об'єднана у Народну Раду кількістю близько 120 депутатів.

16 липня 1990 р. в історії України сталася визначна подія — український парламент абсолютною більшістю голосів прийняв Декларацію про державний суверенітет України (за — 355 народних депутатів, проти — 4). Це було зумовлено прагненням ліквідувати політичну та економічну залежність від центру, завданням розбудови держави, відродження національної культури українського народу.

Подібні документи у той час приймалися практично в усіх республіках СРСР, але українська була з–поміж них найрадикальнішою. Не маючи сили закону, вона стала вирішальним кроком в утвердженні справжнього суверенітету Української держави. Сутність і зміст цього документа засвідчили фактичну відмову України від участі в підготуванні нового союзного договору, що було вкрай негативно сприйнято в Москві.

Декларація про державний суверенітет України складається з Преамбули й 10 розділів. У Преамбулі, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, Верховна Рада проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

У розділі І «Самовизначення української нації» визначалися витоки суверенної національної Української держави, заявлялося про її невід'ємне право на самовизначення і недоторканність кордонів України.

Розділ ІІ «Народовладдя» проголошував основні засади народного всевладдя як на основі прямої демократії, так і через народних депутатів різних рівнів.

У розділі ІІІ «Державна влада» міститься положення про те, що з моменту прийняття Декларації Україна є самостійною у вирішенні всіх без винятку питань свого життя.

Наступними розділами («Громадянство Української РСР», «Територіальне верховенство», «Екологічна безпека», «Культурний розвиток») Україна перебирала до своєї компетенції питання свого територіального устрою, використання території, порядок використання природних ресурсів та питання науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Особливу вагу мають два останні розділи. У розділі IX «Зовнішня і внутрішня безпека» Україна заявила про право на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. «Україна урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», — зазначено в Декларації.

У розділі X «Міжнародні відносини» Верховна Рада продекламувала, що віднині Україна як суб'єкт міжнародного права сама здійснюватиме зовнішню політику.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

вона продовжила традиції українського державотворення, закладені «Руською правдою», актами Богдана Хмельницького, Конституцією Пилипа Орлика, Універсалами Центральної Ради, Конституцією УНР тощо

стала фундаментом для мирного, безкровного відновлення незалежної Української держави

стала взірцем для інших народів у справі цивілізованого становлення державності

стала законодавчою базою для прийняття Акта проголошення незалежності України та нової Конституції України

Всеукраїнський референдум і вибори Президента України 1 грудня 1991 р.; результати та історичне значення

1 грудня 1991 р. — знаменита дата у багатостраждальній історії українського народу, впродовж століть позбавленого своєї державності. Того дня відбулися референдум і вибори Президента України. До списків було внесено 37 886 тис. громадян. У бюлетені з референдуму було вміщено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня 1991 р. і питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості внесених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли: «Так, підтверджую» — 28 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України незалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, які проживають на території України.

Головними причинами такої високої політичної активності та одностайності волевиявлення були споконвічне прагнення народу України до життя в незалежній державі, фактичний розлад Радянського Союзу, віра більшості населення в можливість самозабезпечення країною енергетичними та товарними ресурсами, прагнення певних сил забезпечити свої позиції в Україні в умовах трансформації суспільства.

Кандидатами на виборах у Президенти були: Голова Верховної Ради України Л.Кравчук, голова Львівської обласної Ради В.Чорновіл, голова Української республіканської партії Л.Лук'яненко, керівник Народної Ради в парламенті України академік І.Юхновський, голова Української народної партії Л.Табурянський, міністр сільського господарства України О.Ткаченко (на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л.Кравчука). Незважаючи на істотні відмінності в програмах, усі кандидати стояли на платформі проголошення незалежності України.

Голоси виборців розподілилися так: В.Гриньов — «за» 4,17%, Л.Кравчук — 61,56%, Л.Лук'яненко — 4,49%, Л.Табурянський — 0,57%, В.Чорновіл –23,27%, І.Юхновський — 1,74%. За Л.Кравчука висловилося 19 643,6 тис. громадян, що взяли участь у голосуванні. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше половини українських виборців. Його передвиборчою програмою була програма з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л.Кравчук склав присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, — підкреслив він, — отримавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати його добробут, права та свободи кожної людини».

Становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80 — у 90–х рр.

Багатопартійність є однією з суттєвих ознак розвиненої політичної системи суспільства та існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціального і політичного життя та з наявністю громадянського суспільства. У сучасному світі існують три типи багатопартійної системи: біпартизм (визначальну роль відіграють дві провідні партії, які, перемагаючи на виборах, почережно перебувають при владі); система «двох з половиною партій» (для отримання більшості в парламенті й сформування уряду одна з двох політичних партій вступає в коаліцію з третьою); поліпартизм (наявність багатьох приблизно рівних за силою партій).

В Україні після розгрому більшовиками у 20–х рр. усіх політичних партій існувала лише Комуністична партія України — республіканська філія КПРС. Зародження ж багатопартійної системи в Україні сягає корінням горбачовської «перебудови» і «гласності» (1985–1991 рр.) і відбувалося на зламі 90–х рр. Питання про етапи становлення багатопартійності в нашій країні є досить дискусійним, але не викликає сумніву, що початок цього процесу припав на кінець 80 — початок 90–х рр.

У 1988 р. питання про заснування альтернативних КПРС політичних партій ще не стояло на порядку денному, але навіть прийняття на початку літа Українською Гельсінською спілкою (УГС) спільної «Декларації принципів» виводило УГС із розряду традиційних правозахисних у політичну організацію. Восени 1988 р. у Спілці письменників України було висунуто ідею створення Народного руху України за перебудову.

У 1989 — на початку 1990 р. відбувалося становлення Руху й фактична легалізація політичного плюралізму. 16 лютого 1989 р. у газеті «Літературна Україна» було видруковано проект програми Руху, а вже у вересні відбувся установчий з`їзд НРУ. Попервах Рух об'єднав представників різних поглядів: від комуністів–реформаторів до антикомуністів з УГС. Значну роль у популяризації ідей НРУ відіграли перші в Україні теледебати його лідерів із секретарем ЦК КПУ Л.Кравчуком.

У березні–квітні 1990 р. після виборів до Верховної Ради УРСР Демократичний блок України, де провідну роль відігравав Рух, створив у ній парламентську опозицію — Народну Раду. У квітні 1990 р. було проголошено створення Української республіканської партії (УРП), Української християнсько–демократичної партії (УХДП); восени того ж року відбулися установчі з'їзди соціал–демократів, селянських демократів, народних демократів, Народної партії, Партії зелених, Партії демократичного відродження України (ПДВУ), Демократичної партії (ДемПУ). У жовтні під тиском студентів та інших демократичних сил Верховна Рада УРСР зняла статтю 6 Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. З КПУ, в якій утворилося реформістське крило «Демократична платформа», на грудень 1990 р. вийшло 220 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

Після проголошення у 1991 р. незалежності України й заборони компартії за сприяння державному перевороту більшість членів КПУ вступила до Соціалістичної партії України (СПУ), зареєстрованої у листопаді 1991 р., Селянської партії (СелПУ), що юридично оформилась у березні 1992 р., та до новоутвореної у жовтні 1993 р. КПУ. Зараз в Україні офіційно зареєстровано понад 100 політичних партій, проте вони об'єднують у своїх лавах лише близько 3% населення держави.

Конституційні традиції в Україні. Прийняття Конституції

України в 1996 р. та її історичне значення

Конституція (від лат. constitutio — устрій) — Основний закон держави, який регулює суспільні відносини, що складаються в процесі виконання головних засад організації суспільства і держави.

Україна має певні конституційні традиції. У квітні 1710 р. козаками–емігрантами була прийнята перша в Європі Конституція прав і вольностей Війська Запорозького, розроблена Пилипом Орликом. В період української революції 1917–1920 рр. теж приймалися важливі законодавчі акти, спрямовані на створення незалежної держави, затвердження національного суверенітету. За радянської доби діяла попервах конституція УРСР 1938 р., а потім конституція 1977 р. І з перших років незалежності України виникла потреба в конституції самостійної держави.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. постало питання про конституційні засади нової держави. До старої конституції було внесено сотні доповнень і поправок, дію окремих її розділів було зупинено, з'явилися нові розділи і положення — про Президента, Автономну Республіку Крим, Конституційний Суд тощо. Проте це були тимчасові заходи, що мали значною мірою «косметичний характер». Постало нагальне питання про розроблення і прийняття нової конституції нашої держави.

У 1992 р. було сформовано перший склад Конституційної комісії, яку очолили Голова Верховної Ради України І.Плющ і Президент України Л.Кравчук. У розробленні проекту Конституції активну участь брали учені–правники, практичні працівники правоохоронних органів, суду, народні депутати. У липні 1992 р. проект Конституції було винесено на всенародне обговорення, але подальший процес її прийняття загальмувався внаслідок політичних суперечок і боротьби за владу. Лише після обрання нового складу Верховної Ради і Президента України в 1994 р. конституційний процес поновився. Конституційну комісію було переформовано, її очолили нові керівники держави — О.Мороз і Л.Кучма.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила проект Конституції та передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла поданий проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія закінчила свою вельми складну роботу — адже до проекту було подано 5000 (!) змін і доповнень — і передала для першого читання у Верховну Раду доопрацьований варіант. Розпочалася копітка робота з обговорення найважливішого нормативно–правового акта держави. Але політичні суперечки заважали плідній роботі — до 26 червня Верховна Рада не прийняла жодного розділу Конституції.

27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Конституції, змінивши технологію цього процесу. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.

Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. Прийняття Конституції було важливим кроком уперед у забезпеченні прав людини і громадянина в нашій країні, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Вона складається з Преамбули і 15 розділів: Загальні засади; Права, свободи і обов'язки людини і громадянина; Вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; Прокуратура; Правосуддя; Територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; Місцеве самоврядування; Конституційний суд України; Внесення змін до Конституції України; Прикінцеві положення; Перехідні положення. У Конституції Україну визначено як незалежну, суверенну, демократичну, соціальну і правову державу.

Пріоритети зовнішньої політики України на зламі XX–XXI ст.

Для відповіді на це питання необхідно згадати, що зовнішньополітичний курс незалежної України визначається такими документами, як Декларація про державний суверенітет, Конституція України та рішення Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цих документах сформовано основні принципи й напрямки зовнішньополітичної стратегії нашої Батьківщини.

Основні принципи зовнішньої політики України:

Послідовність, виваженість, передбачуваність

Взаємоповага, рівноправність, взаємовигода, невтручання у внутрішні справи інших держав

Виключення територіальних претензій до інших держав і невизнання їх до себе

Визнання пріоритету міжнародного права

Відмова від участі у військових блоках

Основні напрямки зовнішньої політики України:

Участь у загальноєвропейському процесі

Співробітництво у рамках СНД

Співробітництво з державами європейської співдружності та НАТО

Активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій

Розглянемо перший напрямок зовнішньої політики України.

Участь у загальноєвропейському процесі. Головний його зміст — недопущення локальних воєн, подолання економічного западу в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова від закликів переглянути кордони.

Головні документи, на яких він базується:

Підсумковий документ Гельсінської наради 1975 р.

Паризька хартія для нової Європи 1990 р.

Паризька декларація «Виклик часові змін» 1992 р.

Історична для нашої держави подія сталася 9 листопада 1995 р., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї організації. Це означає:

Визнання авторитету України

Право входження в усі європейські структури

Поглиблення демократичних перетворень

Участь у виробленні спільної політики

У 1996 р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організацій — Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичній арені можна вважати участь у роботі такої організації як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998 р. воно набуло статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України взяла участь у роботі п'ятої сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на XXI ст. Україна виступила з ініціативою створення без'ядерної зони в Центральній і Східній Європі.

А втім співпраця України з різними міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, в якому наша держава прагнула стати асоційованим членом, складалась не досить успішно. У грудні 1999 р. Європейський Союз прийняв декларацію про майбутні стосунки з Україною. Документ витримано в доброзичливому тоні, але мова про прийняття України до цієї організації не йде. Причина цього — надто повільне проведення Україною економічних реформ.

У другому напрямку зовнішньої політики України — співробітництві у рамках СНД, українська дипломатія теж мала як успіхи, так і прорахунки. Успіхи були в основному пов'язані з підписанням двосторонніх угод із членами СНД. Зокрема, гарна співпраця налагодилась з Азербайджаном, Україна розраховує на участь у транспортуванні каспійської нафти через свою територію до Європи та в інших престижних проектах, розрахованих на десятиріччя. Успіхом слід уважати підписання у травні 1997 р. широкомасштабного Договору про дружбу і співробітництво з Росією. Цей договір, нарешті, було ратифіковано Державною Думою Росії 25 грудня 1998 р. Досить продуктивно розвиваються стосунки України з Молдовою, зокрема щодо створення міждержавної вільної економічної зони в районі Джурджулешти (Молдова) — Рені (Україна). З Туркменистаном також налагоджується двостороннє співробітництво, в якому зацікавлені обидві сторони: Україна отримує туркменський газ, а Туркменистан — кваліфікованих спеціалістів і устаткування для розроблення десятків великих об'єктів.

Негативним моментом у відносинах з СНД є прагнення Росії та деяких інших країн до створення наддержавних органів політичного і військового призначення, що, на думку керівництва України, недоцільно.

У третьому напрямку — співробітництві з європейськими державами і НАТО, Україна має суттєві здобутки. У липні 1997 р. під час Мадридського саміту країн — членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину, з Україною було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998 р. було відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві.

Четвертий напрямок зовнішньої політики — теж досить важливий і пріоритетний. Активну участь України в діяльності ООН, однієї зі співзасновниць цієї організації, світовий загал пошанував тим, що нашого тодішнього міністра закордонних справ Г.Удовенка обрали в 1997 р. головою 52–ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, а з 1 січня 2000 р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Світова громадськість поважає Україну за те, що вона є першою у світі державою, яка добровільно відмовилася від свого ядерного статусу. Україна бере участь і в інших міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, Міжнародному суді та ін.

Україну визнало більш як 140 держав світу; із 110 державами встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі, у 23 — відкрито посольства, у Києві працюють 43 закордонні представництва.

Вибори Президента України у 1999 р. Референдум 16 квітня 2000 р., його результати

Вибори Президента в 1999 р. відбулися в Україні втретє за роки незалежності. Підготовка до виборів розпочалася заздалегідь. Бажаючих зайняти найвищу посаду в державі було досить багато. Відповідно до Закону «Про вибори Президента України», щоб стати кандидатом у президенти і потрапити до виборчого бюлетеня, претендентам необхідно було зібрати 1 млн. підписів громадян України на свою підтримку. Після ретельної перевірки поданих підписних листів Центральна виборча комісія зареєструвала кандидатами на посаду Президента України 15 осіб. Серед них були: діючий президент Л.Кучма, Голова Верховної Ради України О.Ткаченко, лідер комуністичної партії П.Симоненко, колишній Голова Верховної Ради України О.Мороз, екс–прем'єр–міністр Є.Марчук, лідер прогресивної соціалістичної партії Н.Вітренко (єдина жінка серед кандидатів) та інші. Народний Рух України, який розколовся на дві частини, запрезентували Г.Удовенко та Ю.Костенко.

В усіх областях України було створено передвиборчі штаби кандидатів. Вони вели агітацію за претендентів на найвищу державну посаду, намагаючись заручитися підтримкою різних верств населення. Для цього використовувались різні гасла, в тому числі популістські, наголошувалося на труднощах і складнощах економічного життя держави.

Під час президентської гонки деякі кандидати вступали в коаліції, створювали союзи. Зокрема, 24 серпня 1999 р. було створено «Канівську четвірку». До її складу увійшли О.Мороз, Є.Марчук, О.Ткаченко та В.Олійник — мер Черкас. Це об'єднання дістало таку назву, оскільки було утворене в Каневі на Чернечій горі біля пам'ятника Т.Г.Шевченку. «Канівці» перебрали зобов'язання висунути єдиного кандидата і закликати своїх виборців голосувати за нього. Це зобов'язання викликало здивування у багатьох політологів, оскільки кожен кандидат мав свій електорат, який не сприймав передвиборчу програму іншого. Насамперед це стосувалося найбільш реальних претендентів Є.Марчука, якого підтримували праві сили, та О.Мороза, за яким стояли лівоцентристи.

Не обійшлася передвиборча компанія й без прикрих випадків застосування сили. Так, проти кандидата в президенти Н.Вітренко було здійснено терористичний акт, у наслідок чого постраждали 33 особи, а сама Н.Вітренко дістала поранення.

Велику увагу президентським виборам надавали засоби масової інформації, які, на жаль, виливали бруд на окремих кандидатів, особливо на діючого Президента. Втім, під час голосування 31 жовтня ніяких порушень виборчого законодавства численними спостерігачами помічено не було. Вибори пройшли цілком організовано.

У першому турі найбільшу кількість голосів — 36,4% здобув Л.Кучма, другим був П.Симоненко — 22,5%, на третє місце вийшов О.Мороз — 11,2%. Н.Вітренко посіла четверту сходинку — 10,9%. Є.Марчук був п'ятим — 8%, шосте й сьоме місця відповідно зайняли Ю.Костенко — 2,2% і Г.Удовенко — 1,2% голосів.

За законом про вибори, якщо ніхто з кандидатів не набере 50% плюс 1 голос, призначається другий тур голосування. У другий тур, який проводився 14 листопада, вийшли Л.Кучма і П.Симоненко; перемогу здобув діючий президент, який набрав більше 56% або 15 млн. голосів. За П.Симоненка проголосували 38%, чи близько 10 млн. виборців. Отож, Президента України Л.Кучму було переобрано на другий термін.

Велику роль у перемозі Л.Кучми зіграла молодь, яка проголосувала за нього. Інаугурація Президента відбулася 30 листопада. У своїй інаугураційній промові Л.Кучма пообіцяв проведення зваженої внутрішньої та зовнішньої політики, прискорене здійснення економічних реформ, рішучу боротьбу проти корупції, зменшення податкового тиску, підтримку дрібного й середнього виробника. Серйозність намірів Президента підтверджує запропонована ним кандидатура прем'єр–міністра В.Ющенка, відомого реформатора. Парламент більшістю голосів (296) підтримав кандидатуру колишнього голови Нацбанку В.Ющенка, який напередодні нового 2000 р. почав формування уряду.

1. Чергові вибори Президента України 1999 р. відбулися в умовах чинності нової Конституції України і нового Закону України «Про вибори Президента України» від 15 січня 1999 р. Закон про вибори Президента України передбачав, зокрема, реєстрацію претендентів після пред'явлення мільйона підписів громадян України на їхню підтримку. Аргументувалося це потребою обмежити кількість претендентів на найвищу посаду. Однак центральна виборча комісія (ЦВК) зареєструвала 15 претендентів. В останній момент двоє претендентів зняли свої кандидатури й у бюлетенях залишилося 13 прізвищ кандидатів.

31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. П'ятеро претендентів набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кучма — 36,49%, П.Симоненко — 22,24%, О.Мороз — 11,29%, Н.Вітренко — 10,97% та Є.Марчук — 8,13%. Відповідно до Конституції, Центральна виборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р. В ньому взяли участь два претенденти з найбільшою кількістю голосів. Наслідки голосування 14 листопада були такими: Л.Кучма — 56,25%, П.Симоненко — 37,80%. Решта — близько мільйона громадян України — викреслили прізвища обох кандидатів у виборчих бюлетенях, вважаючи, що жоден із них не повинен бути президентом.

Перемога Л.Кучми на президентських виборах 1999 р. й «оксамитова революція» (формування конструктивної більшості) у Верховній Раді 2000 р. вперше за роки незалежності зробили можливими погоджені дії державної влади в соціально–економічній сфері. Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгострокового економічного розвитку.

Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мало стати утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови для входження до групи провідних, технологічно розвинених країн світу уже у першому десятиріччя нового століття —тисячоліття.

Після десятирічної кризи, впродовж якої було втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більше ніж удвічі, ставилося завдання домогтися щорічних темпів зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 6 — 7%. Наявність відносної економічної й політичної стабілізації, здається, забезпечують імовірність його виконання. Лише такі темпи економічного зростання можна вважати достатніми для розв'язання невідкладних завдань у соціальній сфері, забезпечення гідного рівня життя населення. Саме такій меті повинна підпорядковуватися промислова, аграрна й фінансова політика держави.

2. Після перемоги на президентських виборах діючого президента України Л.Кучма в Україні склалася традиційна за останні 10 років ситуація. Державу очолив Президент–реформатор, а більшість у Верховній Ради складалася з представників лівих сил, що виступали проти проведення ринкових реформ. Велику кількість новообраних депутатів Верховної Ради України склали представники лівих партій: комуністів (понад 100 депутатів), соціалістів, аграріїв та інших. Ліві парламентської більшості сформувати не змогли, проте й не давали змогу Президенту України та уряду йти шляхом реформ.

Дуже довго тривала чергова «спікеріада» — новообраний парламент ніяк не міг обрати свого голову. Врешті–решт ним став висуванець лівих О.Ткаченко. Метою своєї діяльності він бачив підтримку лівих депутатів парламенту, спрямовував діяльність ВРУ в необхідне лівим русло. Фактично робота парламенту була паралізована.

Проте у січні 2000 р. в парламенті відбулися кардинальні зміни –представники правих та центристських партій змогли домовитися між собою і сформували парламентську більшість, яка підтримала заходи Президента та уряду України («оксамитова революція»).

З народної ініціативи розпочалася робота щодо проведення Всеукраїнського референдуму, головною метою якого було сформувати дієздатну владу та забезпечити мирне розв'язання питань державного будівництва. Пропонувалося винести на всенародне голосування шість питань, проте Конституційний Суд України визнав два з них такими, що не відповідають Конституції України.

Таким чином, на референдум було винесено чотири питання. В референдумі взяло участь 81,15% громадян України, внесених до списків. Більшість громадян України, які взяли участь у голосуванні, підтримали питання, що виносилися:

1. «Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: «Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідно доповнити 8 частину першої статті 106 Конституції України словами «та в інших випадках, передбачених Конституцією України?» 84,69% громадян України, які взяли участь у референдуми підтвердили це положення;

2. «Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилучення в зв'язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?» 89% відповіли позитивно;

3. «Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов'язаними з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів «чотириста п'ятдесят» наслова «триста», а також внесенням відповідних змін до діючого законодавства?» 89,91% також відповіли позитивно.

4. «Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, де друга з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?» 81,68% громадян України підтримали це питання.

Головний результат референдуму — підтримка громадянами України питань, що виносилися на всенародне голосування. Вони підтвердили своє бажання жити у стабільній державі, яка б за формою була президентсько–парламентською республікою.

Верховна Рада України повинна були імплементувати (узаконити) результати референдуму, проте на кінець січня 2001 р., коли закінчилася чергова сесія, цього зроблено не було.

Протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, що було характерним для всіх років незалежності України мало вирішитися навесні 2000 року. Події останніх років продемонстрували неефективність парламентсько–президентської республіки в Україні та необхідність посилення виконавчої влади, переходу до президентсько–парламентськоі форми влади. Більшість громадян України, що взяли участь у голосуванні, підтримали ідею реформування влади. Тепер відповідь за Верховною Радою України, яка повинна надати волі більшості українського народу статус Закону та внести відповідні зміни до Конституції України.