Ідейно-політичне життя Полтавщини

Ідейно-політичне життя Полтавщини.

Політична асиміляція України російським царизмом супроводжувалася ідеологічним тиском. Три імперські постулати ХІХ ст. – самодержавство, православ’я, народність – трагічно позначилися на українському світогляді, розвинувши комплекси малоросійства і хохлацтва. Проте національна свідомість, що пробуджувалась, зайшла в суперечність з офіційною тріадою. Частина української освіченої верстви не поділяла ідеї самодержавної й “єдинонеділимої” Росії. У 1840-х рр. в Україні з’явилась національна громадсько-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Надзвичайно важливий етап у формуванні національної і соціальної свідомості українського народу ознаменувала собою пророча діяльність Т.Шевченка.

Один із важливих потоків українського національного відродження протікав на Лівобережній Україні. Українське відродження, зокрема, літературно - національний рух започаткувала дворянська верства. Вона ж була представником і носієм цього руху впродовж цілого ХІХ ст. В народні, передусім селянські маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опинилися в фактичній неволі, стали поза обсягом впливу школи й просвіти. Полтавщина зробила вагомий внесок у розвиток українського відродження, висунувши численних його піонерів і прихильників.

1.Світоглядна криза кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.

Ліквідація царизмом решток української автономії і включення колишньої Гетьманщини до складу Російської імперії викликали світоглядну кризу в українському суспільстві. Перед провідною українською щляхетською верствою постала проблема формування нової ідеології. Метаморфози, що відбувалися, вимагали пояснень. Не менш важливо було визначитися в ставленні до імперії.

Позиція української верхівки визначалася міркуваннями прагматичного характеру. Головним своїм завданням представники козацької старшини та їхні нащадки вважали одержання російського дворянства та збереження у повному обсязі своїх давніх прав і привілеїв. Факт імперської присутності негативно вплинув і на самопочуття народних мас. В українському суспільстві розвинувся хворобливий стан самосвідомості, який дістав назву малоросійства і хохлацтва. Народні маси не виявили жодного зацікавлення обороною автономних установ. Покоління за поколінням цих пристосуванців залишали своїм дітям у спадщину ярмо.

Проте в надрах суспільства продовжував жевріти український регіональний патріотизм. Загальне пристосовництво не виключило збереження у частини дворянства української самосвідомості й патріотичних почуттів. Саме вони шукали політичні концепції, які могли б поєднати лояльність до Російської імперії із захистом автономії своєї батьківщини та власних соціальних привілеїв. Ностальгічні настрої за втраченою державою склали підгрунтя літературного та політичного відродження України.

Відстоювання козацькою верхівкою своїх станових прав об’єктивно означало відстоювання прав автономії України. Вперше це засвідчили вибори в катеринську Комісію 1767р. депутата від Лубенського полку Г.А.Полетики.

На рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. у світогляді тогочасної української провідної верстви відбувся вирішальний внутрішній переворот. Діставши підтвердження прав володіння маєтками та кріпацькими душами, більшість українського панства відмовилася від дальшого відстоювання політичного відстоювання вітчизни і прийняла всеросійську державну ідеологію. Від українського населення відірвалися цілі стани: дворянство, чиновники, купці, взагалі інтелігенція. Швидкими темпами йшло “обрусіння” міст. Нащадки козацької старшини, які стали російськими дворянами, вважали себе частиною російської еліти і чесно служили монархові та імперії, не втрачаючи при цьому почуття самоповаги.

2.Участь в обороні імперії.

Своєрідним моментом істини для українського суспільства став початок російсько-французької війни 1812р. зіткнення між двома імперіями породило в українців надію на відновлення автономії та козацького ладу. Однак намагання відновити козацтво як військову силу в 1812 і 1831рр. мали короткотривале значення і набули характеру грандіозної провокації. В обороні Російської імперії велику роль відіграли також окремі представники козацького стану Полтавщини.

Згідно з урядовим маніфестом від 6 липня 1812р у 16 губерніях Росії та України формувалися тимчасові земське та козацьке ополчення, яке формувалося із кріпосних селян та козаків. В колишній Гетьманщині протягом липня 1812р. було сформовано Українське ополчення під командуванням генерал-лейтенанта Гудовича М.В. Полтавське ополчення під командуванням генерал-майора Жевахова П.С. включало 6 піших та 6 кінних полків

Козацьке ополчення складалося з 14 підрозділів загальною чисельністю 66228 чол. Число тих, хто побажав вступити в козачі полки, і тих, хто вступив до них, як свідчать архівні документи, в 5 раз перевищувало найбільший рекрутський набір. Сформовані в Полтавській і Чернігівській губерніях козацькі полки в середині вересня вирушили в Калугу й Тулу, звідки були розподілені на різні ділянки боротьби з ворогом. Комплектуванням українських козацьких полків особисто цікавився М.І.Кутузов. Козацтво, яке виставило на фронт 15 полків, піклувалося про їх матеріальне забезпечення протягом усієї війни, продовжували посилати людей для поповнення втрат у живій силі, збирали гроші як для козаків так і для земського ополчення, але ці витрати пов’язані з війною 1812 р., значно погіршили становище людності краю.

Полтавські козацькі полки відіграли важливу роль у здійсненні контрнаступу російської армії. Вони прикривали Калузьку дорогу, охороняли лінії зв’язку між військовими частинами, розташованими на кордонах Мінської, Могильовської і Київської губерній, полк пд командуванням М.Свічки був призначений у розвідувальні пікети на Малоярославську дорогу. Частина полтавських козаків увійшла в літучий корпус під командуванням графа А.П.Ожеровського, інші за наказом М.І.Кутузова направлені в Білорусію. 9-й Полтавський полк, яким командував майор Товбич, в одному із боїв у Смоленській губернії захопив у полон близько 1000 французів без великих втрат з свого боку. Полтавське5земське ополчення в грудні 1812 р. вступило на територію герцогства варшавського. Полтавські ополченці взяли активну участь в операції по взяттю Замостя, що тривала кілька місяців.

Окремі українські козацькі і ополченські полки брали участь у переслідуванні ворога за межами Росії, несли гарнізонну службу на території Польщі, Німеччини, Франції. Полки зазнали чималих втрат, але по війні їх чекало ще гірше : у серпні 1814р. українські війська були розформовані. Свою обіцянку залишити козаків як постійне військо царський уряд не виконав.

Ситуація в точності повторилась під час польського повстання 1831р., коли українських козаків знову закликали до війська на тих самих умовах. Що й у 1812р. Малоросійський генерал-губернатор В.Г.Рєпін сформував 8 козачих полків. Але російський уряд знову не виконав своєї обіцянки. Князь Рєпін, що домагався поновлення козацтва на Україні, в 1834р. був звільнений з посади генерал –губернатора, а ще через рік скасоване і саме генерал-губернаторство.

3. Опозиція царизму.

Царизм, природно, не заохочував ідейно-політичні дискусії. Російське слов’янофільство було позначене ідеєю особливого поступу Росії, тому уряд навіть симпатизував цій течії. В Україні ж будь-які порушення ідейного характеру заборонялися, що ставило українську політичну думку в несприятливі умови.

У вищих шарах українського суспільства залишилися патріоти, які негативно ставилися до політики царизму в Україні. Зберігаючи в пам’яті державницькі традиції, вони намагалися залишатися вірними національно-політичному ідеалу, який хитався між державною самостійністю і автономією в межах сусідніх держав. Опозиційні дворянські акції до 1818р. велися переважно легально на офіційних зібраннях у губернському центрі або під час неофіційних зустрічей у місцевих резиденціях, які були своєрідними малими політичними і культурними столицями України.

Після 1818р., коли додому повернулися з Європи російські окупаційні сили, в діяльності опозиції настав період таємничих товариств: масонських, патріотичних, політичних. В цих організаціях українські діячі фактично розчинилися в інонаціональному середовищі. Видатним ідеологом масонського руху був наш земляк С.І.Гамалія, посідаючи важливий пост управителя канцелярії графа З.Г.Чернишова він був другом і порадником відомого масона М.Новикова, та належав до масонської ложі “Гармонія”. За свідченнями сучасників, С.Гамалія був головним “робочим елементом” серед масонів, а після смерті Й.Г.Шварца у 1784р. фактично перебрав на себе керівництво організацією. Як знавець мов особисто робив переклади містичних творів, які друкувалися в таємних типографіях. Після розгрому новиковського “гуртка” у 1792р. його номінальний керівник був ув’язнений, декого з масонів вислано в родові маєтки. Гамалія був підданий легкому допиту, після чого не був навіть притягнений до слідства. Сучасники називали його “божою людиною”, пізніше історики порівнювали Гамалію з праведниками перших століть християнства.

З масонських організацій найбільше значення мала полтавська ложа “Любов до істини”, яка діяла з весни 1818р. до березня 1819р.і підпорядковувалась петербурзькій ложі “Астрея”. Її засновником був М.М.Новиков який у 1816-1820рр. посідав пост правителя канцелярії малоросійського генерал – губернатора М.Г.Рєпіна. Сам князь, як підозрюють, теж був масоном. Полтавська ложа мала поставляти кадри для декабристського ”Союзу благоденства”, однак дослідники не виключають, що на базі ложі честолюбний Новиков планував утворити таємне товариство. До складу ложі входило понад 30 осіб, у т. ч. чиновники з оточення генерал-губернатора, дворянські маршали, офіцери розквартированих у Полтаві полків, діячі культури. Усього відбулося 21 засідання ложі, тематика їх невідома, проте за деякими свідченнями, на засіданнях обговорювалися питання, що стосувалися політики російського уряду на Україні. Це викликало занепокоєння у Петербурзі, і за наказом царя ложа “Любов до істини” була закрита.

Першою патріотичною організацією, що існувала на території Полтавщини в І пол. ХІХ ст., було Малоросійське таємне товариство, очолюване В.Л. Лукашевичем. Головною метою цієї організації була політична незалежність України. До складу товариства належали переважно дворяни, деякі професори Ніжинської гімназії. Члени товариства налагодили зв’язки з польськими таємними організаціями, але розгорнути діяльність українські патріоти не змогли, потрапивши під слідство в справі декабристів.

З Полтавщиною тісно пов’зана діяльність таємних політичних організацій декабристів. У 1818р брати Борисови організували у Решетилівці Товариство першої згоди, перейменоване потім у Тоариство друзів природи. Ця організація стала основою для утворення в1823р. Товариства З’єднаних Слов’ян. Тісний зв’язок з полтавськими масонами мав відомий декабрист,брат російського генерал-губернатора М.Г.Рєпіна С.Г.Волконський. З полтавською масонською організацією була зв’язана діяльність відомих діячів декабристського руху братів Муравйових-Апостолів. З метою розширення діяльності Південного товариства в 1821р. до Полтави приїздив П.І.Пестель, в 1824р. в Лубнах побував С.І.Муравйов-Апостол, а В1825р. М.П.Бестужев-Рюмін відвідав Лубни і Лохвицю. Своєрідним осередком декабристського руху був Хомутець Миргородського повіту, де знаходився родовий маєток Муравйових-Апостолів. Серед 579 чоловік, притягнутих до слідства в справі декабристів, близько 20 були уродженцями Полтавського краю.

4. Поява Тараса Шевченка.

Після сурової розправи з дворянськими революціонерами налякані полтавські дворяни звернулися до царя з проханням підтвердити їхні права і привілеї. Прохання було задоволене спеціальною жалуваною грамотою в 1829р. Однак аж до початку 40-х рр. ХІХст. дворяни все ще виконували роль лідера українського національного визвольного руху, і поряд з “вірними слугами” були непоборні борці, які не дали ворогам цілковито знищити Україну, кращі представники дворянського класу творили нову українську культуру. В 1840 р. в коло української еліти увірвався кріпацький син Тарас Шевченко. Особливу роль в його житті відіграли Полтавський край та полтавці. Важливу роль у визволенні талановитого юнака з кріпацької в 1838р. неволі відіграли українці І.Сошенко, А.Мокрицький, В.Григорович, росіяни К.Брюлов, В.Жуковський, О.Венеціанов та інші. Перший “Кобзар” Т.Шевченка вийшов у Санкт-Петербурзі в 1840р коштом полтавського поміщика П.І.Мартоса, редактором збірки був пирятинець Є.П.Гребінка. Тираж склав 1000 примірників і включав 8 творів, майже всі вони мали присвяти, а після арешту поета в 1847р.книгу заборонили.

Одним з перших ілюстраторів творів Т.Шевченка став уродженець полтавської губернії Яків Петрович де Бельмен, який разом з художником М.Башиловим проілюстрував рукописний “Кобзар”, поеми “Гайдамаки” та “Гамалія”.

На території Полтавської губернії Шевченко перебував тричі: у 1843-1844рр., 1845-1946рр., 1859р., відвідавши загалом понад 50 населених пунктів і зав’язавши десятки знайомств. На Полтавщині Кобзар знайшов щирих друзів, котрі поділяли його погляди й настрої. Тут він написав ключові твори збірки “Три літа”. На Полтавщині Т.Шевченко відкрив своє особливе призначення і був упізнаний сучасниками як пророк українського народу, тут же доля звела його з двома жінками, які залишили глибокий слід у йог серці – Г.І.Закревською та княжною В.М.Рєпіною.

Серед компонентів, які створили українського національного пророка Т.Г.Шевченка, дослідники відзначають: багатогранний природний талант; бажання і вміння учитися; перебування у висококультурній столичній атмосфері. Діалектичне спілкування зі своєю читацькою аудиторією доповнило вистражданий раніше досвід і обумовило відкриття поетом свого особливого призначення: вступити в боротьбу з людською неправдою на ґрунті пісні, своєї справжньої стихії. Освідомлення цього сталося на Полтавщині, де спалахнула творча енергія Т.Шевченка і у всій величі розкрився його геній. Доказом цього є написання протягом неповних трьох місяців 1845р.вершинних творів, що склали ядро циклу “Трьох літ”. Український пророк Шевченко звернувся до свого занімілого народу, щоб розбудити його з невольничого сну і надихнути до визвольної дії. Подібно біблійному Єремії, Тарас заговорив як той, хто має владу і силу, хто стоїть над усім. Прозорливі сучасники, які розуміли біблійну символіку, одразу впізнали в Шевченкові пророка українського народу. Тож цілком закономірно, що в 33 роки поетові судилося пережити власне розп’яття, а потім 10-річну солдатську каторгу. Після цього його особа і його натхненні поезії виросли до вселенських масштабів у масовій свідомості.

Своєю поетичною творчістю і політичною діяльністю Шевченко оформив новітнє українство. Особа поета, його поезії справляли величезне враження , викликали національне піднесення, збуджували думки про вільну Україну. Серед тих, хто зазнав сильного впливу поезії й особистості Т.Шевченка, були учасники Кирило-Мефодіївського братства.

5. Капніст, Безбородько, Кочубей, Прощинський.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. “завидного положенія” досягли чимало полтавців. Вищою точкою автономістського руху останньої чверті ХVІІІ ст. була таємна місія наших земляків братів Копністів до Прусії в 1791р. На аудієнції в королівського канцлера Герберта вони запитували, чи можуть розраховувати на протекцію Прусії на випадок, якщо вони спробують збройно скинути з себе “російське ярмо”.

Капніст Василь Васильович – поет, драматург, освітній і громадський діяч , народився 12 лютого 1758р. в с.Обухівка Миргородського повіту. Належав до українського шляхетського роду. З 16-річного віку перебував на військовій службі, однак на початку 1780р. вийшов у відставку з наміром присвятити себе літературній праці. Повернувшись в рідну Обухівку, брав активну участь в громадсько-політичному житті, користувався великим авторитетом серед українського шляхетство. Залишаючись вірним слугою монарха, невтомно боронив українські інтереси. У1783р написав знамениту “Оду на рабство”, в якій виступив проти ліквідації козацьких полків і запровадження кріпацтва. У 1787р. разом з іншими автономістами підготував проект відновлення козацького війська, який був відхилений російським урядом. В 1798р.опублікував поему “Ябеда”, в якій критикував російську колоніальну політику на українських землях. В.В.Капніст входив до петербурзького літературно - мистецького гуртка, був знайомий з багатьма культурними діячами того часу, виступав як лірик і перекладач, відзначаючись вимогливим ставленням до власних поетичних спроб. Маєток в Обухівці був одним із осередків просвітництва на Україні в той час.

Безбородько Олександр Андрійович - державний діяч, дипломат, царедворець, дійсний таємний радник, державний канцлер, граф,- народився 14 березня 1741р. на Переяславщині. На протязі 1765 – 1796рр. зробив карколомну кар’єру від правителя канцелярії графа П.Румянцева, до секретаря Катерини ІІ завдячуючи своїм непересічним здібностям і вражаючій працездатності. О.Безбородьком складені всі царські маніфести 1776-1792рр., написані 387 іменних указів, він вів листування Катерини ІІ, був її щоденним доповідачем з найважливіших справ. З 1780р.він фактично керував зовнішньою політикою імперії. Він складав важливі дипломатичні документи, супроводжував імператрицю в поїздках, вів переговори з іноземними володарями. Після смерті Катерини ІІ, маючи вплив на імператора Павла І, Безбородько добився відновлення в Україні Генерального військового суду та деяких інших установ Гетьманщини. Деякі історики вважають його одним із гіпотетичних авторів “Історії Русів”. О. Безбородько був одним з найбагатших поміщиків Російської імперії, як меценат сприяв багатьом літераторам і художникам.

Кочубей Віктор Павлович - державний діяч, дипломат, дійсний таємний радник,граф, - народився 11 листопада 1768р. Походив з відомого козацько-старшинського роду, навчався в Петербурзі, Швеції, Франції. Перебував на дипломатичній службі в Швеції, Великобританії, Туреччині, був одним із ініціаторів реформ Олександра І, обіймав в Російській імперії високі державні пости. Не приховував, що вважає кріпосне право “гігантським злом”, але не приховував і своєї боязні потрясінь. В своїй політиці дотримувався правила: ні в чому не послаблювати існуючого порядку. У той же час любив свою полтавську батьківщину, збудував в родовому маєтку в Диканьці розкішний палац. В його маєтку вперше в Росії були застосовані сільськогосподарські машини.

Трощинський Дмитро Прокопович – державний діяч, меценат української культури, дійсний таємний радник, - народився 26 жовтня 1754р. в с. Яреськи Миргородського полку. Походив з старовинного козацького роду, закінчив Київську академію. З 1784 по 1806рр. зробив стрімку кар’єру від полкового писаря до міністра уділів. У 1812р був обраний полтавським губернським маршалом, а в 1814-1817рр. обіймав пост міністра юстиції і фінансів. Належав до найбагатших поміщиків краю, утримував своїм коштом виховний заклад для дітей незаможних дворян у Полтаві. Свій маєток перетворив на значний осередок української культури, Кибинці навіть прозивали “малоросійськими афінами”.

Перебуваючи більший час на службі в Російській імперії, українці все ще вважали “Малоросію” своєю батьківщиною, причому для них не існувало суперечності між “великоросійським” і “малоросійським” патріотизмом. У ХІХ ст. вихідці з Полтавської губернії стали своїми людьми в усіх імперських структурах.