Етнічний розвиток та релігійне життя Київської Русі

Реферат на тему

Етнічний розвиток та релігійне життя Київської Русі

ПЛАН

Етнічний розвиток Русі.

Хрещення русичів.

Вплив християнізації на розвиток держави.

Література

Етнічний розвиток Русі.

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її роз­в'язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обме­женість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сфор­мульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській дер­жаві: стійка єдина давньоруська народність чи окремі пра-етноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» по­казував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своє­рідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйо­ва, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, пра­українці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його кон­цепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки піс­ля татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв'язання проблеми етнічного кладу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського іс­торичного процесу і дійшов висновку, що український на­род на своїх історичних землях існує з IV ст. н. є. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держа­на, право, культура були витвором однієї народності — ук­раїнсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, нона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та ак­тивності народності «великоруської» (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середи­ни 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єди­ної давньоруської народності, родоначальниками якої ста­ли російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. І хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні кри­тичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була ви­знана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 року ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя воз­з'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)», в основу яких було покладено ідею про те, що російський, україн­ський та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної кон­цепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрун­тям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».

З моменту проголошення незалежності України розпо­чинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єди­ної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літе­ратурі зустрічаються також терміни «давньоруська народ­ність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний дав­ньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Кот­ляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брай-чевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунту­вати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київ­ської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов'янсь­кої етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбува­лися процеси етнічної консолідації давньоруського насе­лення. На їхню думку, про реальне існування в межах Ки­ївської Русі давньоруської народності свідчать такі сус­пільні процеси та явища:

1. сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;

   укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно-слов'янської території існував стереотипний під-курганний обряд поховання; на теренах усієї Київської Ру­сі функціонувала «Руська правда» тощо);

   усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи частко­ву аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва до­ріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);

   з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літопис­ці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх зе-мель-князівств; все східнослов'янське населення органіч­но прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);

   консолідувалась елітна верства вищих феодалів Ки­ївської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокуль­турної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:

1. Утвердження єдиної мови не може бути завершаль­ним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Ру­сі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північ­них та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смо-ленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

   Давньоруська держава була поліетнічною. До її скла­ду входила велика кількість неслов'янських племен: балтські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янсь­ких племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літо­писець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише на­прикінці X ст. остаточно сформувалися державні структу­ри, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консо­лідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва дер­жави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну моно­літність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Ро­сійська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінці­ях мала московсько-центристські погляди тощо, але зов­сім не являла собою однорідного етнічного масиву¹.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільноти лежить теза про те, що україн­ська, російська та білоруська народності почали консолі­дуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін.) за участю іранських етнічних еле­ментів формувалася українська народність. Північно-схід­на гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фін-ськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності. Західна група східно­слов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися бал-то-слов'янські племена — пращури білорусів.

Отже, питання визначення етнічної структури Київ­ської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон'юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвістичних тощо), які підда­ються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та мате­ріалів.

2.Хрещення Русі

Запровадження християнства — це епохальний пово­рот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттє­во вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної мо­делі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модерні­зації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пан­теону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждь-бога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на ме­чі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк ли­товсько-слов'янського Перуна — був покровителем скан­динавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала про­цес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому за­провадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на христи­янстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаціиної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до ві­зантійської моделі християнства світська влада домінува­ла над релігійною, що цілком влаштовувало великого кня­зя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не вста­новлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Воло­димира, — це реальна загроза через прийняття християн­ства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну за­лежність від Візантії.

Розв'язанню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допо­моги для придушення заколотників. Київський князь по­годився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імпе­ратора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже від­повідно до існуючих тоді канонів візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте об­ставини були сильніші за традиції: реальна загроза Кон­стантинополю змусила Василя II піти на поступки, водно­час він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русь­ко-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійсько­му імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуа­цію, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю від­дати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої ме­ти, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес (Кор­сунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умо­ви угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресова­ні в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.

3.Вплив християнізації на розвиток держави.

Прийняття християнства значно вплинуло на подаль­ший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних від­носин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як ре­лігія класового суспільства, освячувало владу панівної елі­ти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно рішуче тверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеоло­гічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі ан­тифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та од­ руження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв'язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого лю­дина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива роз­плата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспіль­ства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культур­ній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, ар­хітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз­ка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантій­ською моделлю християнства. Саме вона дала змогу русь­ким самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католициз­му навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкова безшлюбність у католицького духовенства) не давала змоги духовенству православному, переобтяженому сім'ями, законсервова­ному практикою передачі своєї професії в спадок, ні по­повнювати свої кадри за рахунок здібних людей з низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не одержувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала завдяки діям Папи Римського католицька церква, і тому православ'я не могло стати пе­решкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспіль­ного життя.

   Прилучення до багатств світової культури було об­межене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився за­хідний католицький варіант християнства і мовою бого­служіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою. Без­умовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії се­ред населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культу­ри відбувалося, головним чином, через слов'янську літера­туру з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час з полязору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та об­міну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаю­чим. З часу прийняття Руссю християнства до падіння Ві­зантії в XV ст. під натиском турків ця імперія не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична завжди зу­мовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV ст. настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аске­тизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візан­тійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючо-го впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університет­ської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумов­но, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуван­ню та зміцненню феодальних відносин, розвитку держав­ності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негатив­них зрушень, процесів і тенденцій.

Література:

Шекера І. Київська Русь ХІ ст. у міжнародних відносинах. – К., 1967.

Огієко І. Українська церква: У 2-х т. – К., 1993.

Ричка В. За літописним рядом. Історичні оповіді про Київську Русь. – К., 1991.

Бойко О. Історія України. – К., 1999.