Елліністичний Єгипет

Зміст

Вступ

1. Економічний розвиток елліністичного Єгипту

1.1 Розвиток сільського господарства

1.2 Ремесло та торгівля

2. Соціальна структура єгипетського суспільства часів еллінізму

2.1 Заможні верстви, жерці

2.2 Царські землероби та раби

3. Політичний і культурний розвиток елліністичного Єгипту

3.1 Адміністративне управління та зовнішня політика

3.2 Культура елліністичного Єгипту

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Є епохи у всесвітній історії, які особливо насичені соціальними і політичними змінами і виявляються особливо плодотворними в плані подальшого розвитку. До числа таких епох древності повинен бути віднесений період еллінізму. Сам термін "еллінізм" було введено в науковий обіг в 30-х рр. ХІХ ст. німецьким істориком Йоганом Густавом Дройзеном. Він перший зайнявся серйозним вивченням післякласичної історії греків і словом "еллінізм" позначав процес всесвітньо-історичного значення – "розповсюдження грецького панування і освіченості серед відживших культурних народів". Іншими словами, еллінізм, по Дройзену, може бути визначений як час проникнення грецької зброї та грецької культури на Схід – до того моменту, коли Рим, насунувшись на греко-македонський світ з заходу, положив кінець незалежному існуванню цього елліністичного світу.

В хронологічному відношенні еллінізм – це період з середини IV і до останньої треті І ст. до н.е.

В новий час історія еллінізму досить скоро стала предметом самого інтенсивного дослідження. Окрім природного інтересу до такого важливого періоду древньої історії, увагу до історії еллінізму в більшій мірі відіграло надходження нових матеріалів, зокрема археологічних, які з’явилися в кінці ХІХ початку ХХ століть. Наявність нових епіграфічних та папірологічних документів дало змогу не тільки з більшою повнотою відтворити складну та заплутану політичну історію еллінізму, але і плодотворно дослідити різні аспекти елліністичної цивілізації – соціально-економічні відношення, життя міських та сільських общин, політичні структури, тенденції і досягнення культурного розвитку.

Інтерес до політичної історії і політичних форм еллінізму надовго став визначальним для німецької історіографії. Після Дройзена на рубежі ХІХ-ХХ ст. політичну історію еллінізму інтенсивно розробляли Белох К.Ю., Керст Ю., після першої світової війни – Вількен У., Берве Г., Бенгтсон Г., а після другої - окрім названих Берве та Бенгтсона ще й Шахермейр. Свій внесок в розробку політичної історії еллінізму зробили на Заході і представники інших національних шкіл. Англійські вчені займались історією Александра (Тарн В.В.) та окремих елліністичних монархій – Птолемеїв (Магаффі Дж.), Селевкідів (Бевен Е.), Антигонідів (Тарн В.В., Волбенк Ф.), Лагидів і Селевкидів (Буше-Леклерк А.). Англійцю Кері М. та французу Вілю Ед. належать огляди елліністичної історії в епоху діадохів та епігонів.

Разом з вивченням "зовнішньої", політичної історії еллінізму, з розширенням джерельної бази та поглибленням історико-соціологічних досліджень почалася розробка інших аспектів цього періоду – соціально-економічного розвитку, культури, цивілізації в цілому. Тут як раз багато було зроблено англо-американськими та французькими вченими, які в дусі своїх національних шкіл, більш схильні до вивчення соціально-економічних відношень та проблем цивілізації. В розробку соціально-економічної історії еллінізму значний вклад вніс Ростовцев М.І., який представляв (після від’їзду з Росії в 1918 р.) англо-американську історіографію. Його праці про велике землеволодіння і зовнішню торгівлю птолемеївського Єгипту і в особливості капітальна трьохтомна "Соціально-економічна історія елліністичного світу" не знають собі рівних на Заході.

Що ж стосується загальної оцінки еллінізму з позицій політичних, соціально-економічних та культурних досягнень, тобто як цивілізації в цілому, то тут симптоматичною була книга Тарна В.В. "Елліністична цивілізація". Підсумовуючи досягнення західної історіографії, Тарн скептично відноситься до можливостей точного визначення сутності еллінізму. "Що означає "еллінізм" ?" – питає Тарн. І продовжує: "Для одних он означает новую культуру, состоящую из греческих и восточных элементов; для других – распространение греческой культуры на страны Востока; для третьих – продолжение развития чистой линии все той же более древней греческой цивилизации; для иных – это та же греческая цивилизация, но видоизмененная под влиянием новых условий. Все эти теории содержат долю истины, но ни одна из них не является полной истиной; и все они оказываются непригодными, как только исследователь переходит к деталям; так, например, эллинистическая математика была чисто греческой, а наука, наиболее к ней близкая, - астрономия – греко-вавилонской. Для того чтобы получить правильную картину, мы должны рассмотреть совокупность всех явлений, а термин "эллинизм" есть только "условная этикетка" для цивилизации трех веков, в течение которых греческая культура распространялась далеко за пределы своей родины; никакое общее определение не может полностью охватить этот процесс".

В російській дореволюційній історіографії тема еллінізму стала предметом спеціального вивчення відносно рано – з 60-х років ХІХ ст., при чому звернення до цієї теми диктувалося перш за все інтересом до проблем соціального розвитку, що було характерним для тогочасної російської історіографії. В той же час почалось і систематичне вивчення політичної історії еллінізму. По цій частині особливо багато було зроблено СоколовимФ.Ф. та його учнями, серед яких виділялись Жебелєв С.А. з його монографіями, присвяченими еліністично-римській Греції. На початку ХХ ст. паралельно з’явилися дослідження і з соціально-економічної історії еллінізму. Представниками цього нового напрямку були Хвостов М.М., Ростовцев М.І. Перший досліджував економіку греко-римського Єгипту та виявив роль царської монополії в єгипетській торгівлі та промисловості при Птолемеях. Другий в багатьох своїх працях намітив цілий ряд ліній у вивченні еліністично-римській економіки та культури, виводячи більшість рис римського укладу з елліністичних часів.

Радянська історична наука суттєво збагатила вивчення цього періоду. Відомі кроки в цьому напрямку були прийняті ще в довоєнній історіографії (в загальних курсах Ковальова С.І. та Сергеєва В.С.), але особливо велике значення заслуговують спеціальні дослідження Рановича А.Б. Він розвинув свій погляд на еллінізм як на етап в історії античного рабовласницького суспільства. Еллінізм, який виник в результаті кризи грецького і східного суспільств, означав, згідно його ствердження, повторення розвитку античного рабоволодіння на більш високому рівні. Але для того щоб призвести до зміни рабовласницького суспільства більш прогресивною суспільно-економічною формацією, еллінізм не створив достатніх умов і тому, в свою чергу, прийшов до кризи, яка була вирішена римським завоюванням та повторенням процесу на ще більш високому рівні.

Концепція Рановича згодом викликала і заперечення. Зельїн К.К. та ряд дослідників (Кошеленко Г.А. зокрема) не погодились з трактуванням еллінізму як етапу в розвитку античної рабовласницької формації. Зельїн запропонував своє розуміння еллінізму як конкретно-історичної події, яка ожила завдяки історичному процесу зближення народів Східного Середземномор’я та форсированого греко-македонським завоюванням, події, які характеризувалися взаємодією елліністичних та східних начал в різних сферах соціального життя.

Останнім часом зростає інтерес до політичних аспектів еллінізму, що повинно розглядатися як прояв в необхідності всестороннього, комплексного вивчення цього історичного періоду.

На сучасному етапі розвитку української та російської історичної науки проблема вивчення елліністичного Єгипту розглядається в контексті вивчення еллінізму. Так, дана проблематика представлена в ряді праць українських вчених ( Крижанівського В., Вайнруба І.), так і російських дослідників ( Літвіненко Ю.Н., Прусакова Д.Б., Шилюка Н.Ф.), які продовжили розвивати вчення ще радянської історіографічної школи.

Отже, ми сподіваємось, що здійснення системного аналізу документального матеріалу у комплексі з об’єктивною оцінкою літератури із зазначеної проблематики, побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти мети курсової роботи.

1. Економічний розвиток елліністичного Єгипту

1.1 Розвиток сільського господарства

Завдяки багаточисельним грецьким та демотичним папірусам, які збереглися до нашого часу, про соціально-економічний розвиток елліністичного Єгипту відомо більше в порівнянні з рештою елліністичних монархій. Ще до завоювання Александра Македонського греки проникали в Єгипет в якості торгівців або воїнів-найманців вже в часи Саїської династії, в VІІ-VІ ст. д.н.е. Геродот ще в середині V ст. д.н.е. навідував цю країну (хоча його перебування було досить нетривалим), і після нього велика кількість греків приїжджала до Навкратиса, щоб зайнятися тут торгівлею.

При першому розділі сатрапій управління Єгиптом отримав Птолемей Лаг. Цей талановитий полководець та видатний політик став засновником нової династії, яка правила Єгиптом майже три століття. Птолемей був єдиним з діадохів, який вмер власною смертю. Йому наслідував його син Птолемей ІІ (правив 283-246 рр. д.н.е.), якого потім прозвали Філадельфом.

У всі періоди історії Сародавнього Єгипту головною умовою розвитку економіки слугувало зрошення. Від розливів Нілу залежало благополуччя єгипетського населення. Розвиток іррігаційних мереж було однією з важливих функцій деспотичної влади фараонів та еліністичних царів.

Птолемеї були зацікавлені в розширенні вивозу хліба, а також в забезпеченні грецьких колоністів землею. Кожен рік гігантська кількість зерна збиралась з полів на гумна, а звідти – в розкидані по країні складські приміщення, щоб потім по Нілу бути доставленими в огромні зерносховища Александрії. Зернові – в першу чергу пшениця та ячмінь – були важливими предметами вивозу, кораблі перевозили зерно до Греції, Малої Азії та Італії, де конкурувало з сіцілійським. Селян суворо контролювали при сівбі, молотьбі та транспортуванні зерна, ціла армія должносних осіб та тисячі сільськогосподарських робітників постійно привертались для підтримки в порядку полів та дамб на рівнинах. Від торгівлі хлібом цар отримував колосальні доходи, що дозволяло йому тримати величезний флот та значне військо. Щорічний прибуток царя становив 14800 талантів срібла та 1500 тис. артабів зерна (одна артаба – 55 л). Тому вони (царі) енергічно взялися за розширення та покращення зрошувальної системи та збільшення посівної площи. Меліораційні роботи прийняли найбільш широкий розмах у Фаюмському оазісі, де болотяні простори були перетворені в плодородні землі. У Фаюмі були витягнуті тисячі кубометрів землі, збудовані нові канали та плотини, засновано десятки нових поселень.

Деякий прогрес спостерігався і в техніці сільськогосподарського виробництва Єгипту того періоду. Окрім давніх прийомів зрошення, вручну або за допомогою шадуфу, з’являється більш складний засіб – "сакіє". Він являв собою споруду, яка складалася з вертикального валу, що обертається і з яким було скріплено декілька зубчатих колес. На ці колеса встанавлювалися бадьї, які при обертах валу черпали воду та виливали її на терасу, що знаходилася вище. Вал обертався завдяки тяглової сили тварин.

Серед сільськогосподарських культур все більшого значення відігравала пшениця, яка складала біля 80 % зернових культур. Ретельна прополка посівів, постійний нагляд за іррігацією, підбір кращих сортів семен давали можливість в деяких місцевостях збирати два рази на рік високі врожаї.

Також практикувалася зміна культур, правильний сівооборот при двох- та трипільній сисиемі. Велику роль у сівооберті відігравали бобові рослини – арак, чечевиця, горох, боби. Розширювалися посадки плодових дерев. Значний розвиток в еліністичний період отримало тваринництво.

1.2 Ремесло та торгівля

Поряд з розвитком сільського господарства в еліністичному Єгипті продовжувало розвиватися ремесло. Реміснича техніка в ряді галузей виробництва значно покращилася. Посилився розділ праці, змінилися форми її організації. Провідними галузями ремесла залишилися ті, які мали в Єгипті багатовікову історію – ткацтво, обробка металу, керамічне виробництво, виготовлення папірусу, обробка шкіри, виробництво скляного посуду, яке почало частково витісняти глиняний посуд.

Великої майстерності досягли єгипетські ремісники у виготовленні льняних, шерстяних та шовкових тканин. Великими центрами ткацького ремесла були міста Александрія, Мемфіс, Коптос, Гераклеополь, Крокодилополь, Фіви, Панополь. Александрійський скляний посуд отримав широкої відомості за межами Єгипту.

В кінці ІV-ІІІ ст. д.н.е. в країнах Східного Середземномор’я простежується господарський підйом та розвиток грошового обігу. Єгипет зайняв провідне положення в торгівлі поряд з царством Селевкідів та островом Родос.

На великих земельних володіннях та в численних майстернях вироблялася значна кількість продуктів, які направлялися на ринки. Александрія – великий центр міського життя еліністичного Єгипту – потребувала значних запасів продовольства і, в свою чергу, вивозила вироби своїх ремісників. Загалом ще Птолемей Лаг переніс резиденцію з Мемфіса до Александрії, мотивуючи тим, що Александрія мала важливе місцерозташування для зв’язків з Сирією та Егідою і була одним з найкращих морських портів древнього світу, поступаючись лише Карфагену. Заснувавши у Верхньому Єгипті місто Птолемаїду, Птолемей створив особливий центр, який прийняв на себе функції головного міста провінції. На відміну від Селевкідів єгипетський правитель не був зацікавлений у тому, щоб створювати автономні або напівавтономні центри, оскільки це могло призвести до виникнення нових проблем в управлінні країною.

Слід зазначити і той факт, що в торгово-економічну зону впливу Птолемеїв входили Палестина, фінікійські приморські міста – Тир, Сидон, Берит, якими управляв стратег. Для Птолемеїв особливо важливого значення набувало утримання під своїм контролем Ліванських гір. Єгипет завжди був скудним на ліс, а Птолемеям був необхідний ліванський кедр, особливо для будівництва власного флоту.

Також в сферах інтересу Єгипту знаходилися Кіренаїка та острів Кипр. Перша – важливий оплот грецької культури в Африці, другий – навністю значної кількості лісу та мідних копалень. Кипрська мідь потрібна була Птолемеям для виробництва власної монети.

Значні опорні пункти Птолемеїв існували на західному узбережжі Малої Азії. Серед них слід виділити в першу чергу велике торгівельне місто Мілет та острів Самос. В Єгипет періодично направлялися звідти великі партії рабів, ліс для будівництва, мідь, пурпурова фарба, мурмур, вино, меблі, худоба. На вироби єгипетських ремісників – скляний посуд, мазі, папірус та зерно – завжди був великий попит у всіх середземноморських країнах.

Економічна політика та дипломатія Птолемеїв вдало доповнювали один одного, і сфера їх дії виходила далеко за межи Передньої Азії та Середземномор’я. Так, Птолемей відправив спеціального посланця Діонісія до правителя індійської держави Маур’їв Віндусару. Діонісій повинен був забезпечити запрошення до Єгипту спеціалістів з навчання бойових слонів. Без них Птолемей не зміг би обійтись у протистоянні з Селевкідами.

На Піфомській стелі можно прочитати, що Птолемеї восьановили канал між Нілом та Червоним морем. Прокладання каналу пов’язане ще з ім’ям Дарія І, пізніше його відновив імператор Траян. З новим відкриттям каналу, Птолемеї почали проявляти велику цікавість до Червоного моря та прилеглим країнам. На узбережжі Червоного моря були засновані нові порти – Міос-Гормос та Береника. Тоді греки ще не наважувалися пересікти це море та вийти у відкритий океан. Тому посередниками в торгівлі Єгипту з Індією були південноарабські купці, які транспортували звідти слонову кістку, ароматичні засоби, тканини та інші товари.

Треба також згадати ще й Птолемаїду – місто, засноване для відлову слонів; тому він мав офіційну назву "Птолемаїда для вилову слонів". Африканські слони відігравали дуже важливу роль в армії Птолемеїв, тому що останні вели безперервні війни з Селевкидами, які використовували слонів з Індії.

Птолемеї чеканили монети з золота, срібла та міді, так як розвиток обміну вимагав налагодженої монетної справи. На початку свого правління Птолемей І чеканив монету згідно атичному зразку. Однак пізніше він перейшов до чеканки монет родоського та фінікійського типу, так як торгівля з Родосом та Фінікією відігравали для Єгипту особливо велику роль. Головною одиницею в грощовій системі Єгипту була срібна тетрадрахма. В країні також у широкому вжитку була й мідна монета. Господарському оберту допомагала ціла низка мереж державних кас – "трапез".

2. Соціальна структура єгипетського суспільства часів еллінізму

2.1 Заможні верстви, жерці

Якщо розглядати ієрархічну піраміду еліністичного Єгипту, то саму її вершину займав цар. Юридично цар був єдиним власником всієї землі. В документах еліністичного часу землі Єгипту розділялися не декілька розрядів за ступенем їх плодовитості та доходності з точки зору володарських прав. За характером володіння основний розряд складала "царська земля", яка знаходилась в управлінні царської адміністрації, а також та, яка, власне, відрізнялась від царської землі. Це були "уступлені" землі – до їх складу входили землі храмів, клерухів, "дарствена" земля. Земля храмів, вважалося, що належить богу, але держава зберігала верховні права і на цю землю так, як і на участки воїнів.

Подарованими землями володіли вищі представники знаті. Нарешті, по відношенню до деяких земельним участкам встановлювалися більш міцні володіння, наприклад, в тих випадках, коли приватні особи на необробленій раніше землі робили висадку плодових дерев або винограду. Розвиток земельних відносин проходив в напрямку зростання уступленої землі, її поступового виокремлення та розширення за рахунок царської землі.

Щорічно складалися обширні земельні описи, в яких відмічалося стан землі, розміри участків, їх якість, імена володарів, доходність та характер культур. Особливо суворо регламентувались зернові господарства та посіви масляних культур. Призначалися спеціальні особи – "генематофілаки" ("сторожи врожаю"), які слідкували за тим, щоб жоден колос не втік від державного обкладання.

Важливого значення в державних господарствах мала система відкупу – аренди у держави приватними особами тих чи інших прибуткових статей. Ця система застосовувалась в системі сільського господарства та ремесла, у використанні різних прибуткових посадах та при організації сбору податей. Перевага віддавалась тому, хто запропонує більшу суму.

Нерідко створювалися цілі компанії відкупщиків, які поєднували для цих цілей власні кошти. Царські чиновники слідкували за тим, щоб діяльність відкупщиків не завдала якого-небудь збитку казні. У птолемеївському Єгипті великого значення отримали царські монополії, які дозволяли царю концентрувати в своїх руках прибутки багатьох галузей.

Так, при введенні монополії на виробництво рослинного масла Птолемеї відібрали обладнання у всіх дрібних виробників масла. Тепер масло виготовляли в царських ергастеріях. Про організацію та сировину, робітничу силу піклувалися спеціальні державні чиновники – так звані "економи". Продаж масла було суворо монополізовано. Право продажу по спеціальним цінам масла давалося на відкуп дрібним торгівцям, які повинні були виручку доставляти економу. Були також монополізовані трапези (каси), родовища, виробництво сукна, папірусу, пива, пряностей, парфюмерії, золотих прикрас, виготовлення фарб.

Вже при Птолемєях було встановлено культ правителя. Однак тут слід проводити різницю між єгипетськими та еліністичними культами правителя. Само собою зрозуміло, що всі Птолемеї в єгипті як боги по образу фараонів, Ахеменідів та Олександра Великого. Цей культ розповсюджувався на всіх правлячих Птолемеїв, але допоміжно до єгипетського мався ще і власне еліністичний культ правителя. В Єгипті він так само був створений другим поколінням царів, а саме Птолемеєм ІІ, як і в державі Селевкідів, де культ правителя був заснований Антіохом І. Еліністичний культ царів необхідно возводити до чисто грецьких джерел; він притримується тієї ідеї, що правитель, який здійснив надлюдські справи, також гідний божеських почестей.

В еліністичному культі правителя необхідно проводити різницю між культом померлих та культом живих. Початок було покладено сином та приємником Птолемея І, який обожнював померлого царя. Він отримав культове ім’я "бог-спаситель". Далі Птолемей ІІ заснував в 279/278 році на честь своїх батьків велике свято, яке повторювалося раз на чотири роки – Птолемеї.

З третім святкуванням цих Птолемеїх в 271/270 році, можливо, пов’язаний відомий вірш Феокріта "Похвала Птолемею". Він вміщує цікаві відомості про історію того часу і про володіння Птолемеїв, оскільки автору важливо було показати усьому світу міць та величність держави Птолемеїв. Шанування померлих йде від міфу про віддалення смертних людей до богів. Феокрит пише, що Птолемей І займає місце між Зевсом та Герою, які взяли його до себе на Олімп.

Зовсім по іншому була справа з консекрацією живих. Початок тут поклав Птолемей ІІ, який обожнював себе та свою дружину й сестру Арсеною ІІ. Для обох правителів під назвою братолюбиві боги був створений ососбливий культ. Але це був культ перш за все царя, який сидів на своєму троні і вважався вище своїх підданих. Звичайно, що прижиттевий культ правителя був державним культом, він відправлявся в особливому храмі в Александрії.

Щоб зробити цей культ популярним, цар розпорядився, щоб цей культ почитався і в інших храмах як грецьких, так і єгипетських.

Не слід недооцінюваит важливості запровадження державного культу для володарюючих царя та його дружини, так як тут ще за життя правителя знаходило виявлення уявлення про його божественну суть. Кожному підданому - чи був він македонянином, еліном, єгиптянином – цар знаходився в божественній сфері, оточений спеціально призначеними ждя нього жрецями, відповідальних за принесення жертв і відправлення культу.

Зовсім по-іншому було божествене шанування після смерті Арсіної ІІ. Вона отримала апофеоз як "братолюбива богиня"; в якості жриці їй була призначена особа канефора ("та, що несе корзину") – як правило це була молода дівчина з найбільш знатної сім’ї Александрії. Її ім’я у всіх офіційних документах стояло другим після жреця Олександра. Ця кенефора повинна була повністю присвятити себе культу померлої цариці. Вона приймала участь також в офіційних процесіях під час великих свят в Александрії.

Головною опорою Птолемеїв в Єгипті були великі землевласники, найманці та військові колоністи. За своїми соціальними інтересами до них приєднувалось і єгипетські жерці. В деяких відношеннях Птолемеї урізали самостійність жреців, однак підтримували їх як соціальну силу, проявляючи виключну щедрість. Написи неоднократно свідчать про те, що Птолемеї дарували землі разом з прибутками місцевим божествам.

При Птолемеях було встановлено культ нового державного бога – Сараписа (ім’я виникло від першопочаткового Осор-Апис). Згідно легенди, зображення Сараписа було перевезено з Синопи Понтійської до Александрії. Але є дослідники, які вважають, що Сарапис був вавілонським божеством. Новий бог Сарапис шанувався не тільки у єгиптян, але й у македонян та греків. Храми та надписи свідчать однак про те, що давні єгипетські боги не дали себе витіснити новим божеством. Можна припустити, що Птолемеї йшли назустріч певним релігійним потребам. Все це не заважало їм виказувати пошану як грецьким, так і єгипетським богам, про що свідчать багаточисельні надписи з всіх областей Єгипту. Птолемеї також або реставрували, або будували нові храми власне єгипетським богам.

Эгипетські храми залишались великими господарськими центрами. Областю великого храмового землеволодіння була Фіваїда. Храми Гора і Едфу, Ісіди на острові Філи мали тисячи арур. Окрім "священної землі" храми використовували і ту землю яку віруючі, наприклад, клерухи, присвячували богу та іноді ще приарендовували більш менш великі участки царської землі.

Храми мали привілеї і в галузі ремісного виробництва, наприклад, правом на вироблення сезамного масла, що вважалося монополією держави, на виготовлення особливих тканин. Жреці отримували грошову допомогу з казни і збирали з віруючих значні приношення. В еліністичному Єгипті жрецтво являло собою багаточисельну й гарно організовану корпорацію. На чолі храму стояв "архієрей" або "епістат", який представляв місцевих жерців у відношеннях з владою. Жерці періодично збиралися на з’їзди, так звані "синоди". Храми зберігали деякі права, як наприклад, право убіжища.

Велику роль в постійних військових сутичках і політичних подіях кінця ІV – ІІІ ст. д.н.е. відігравала армія. У порівнянні з іншими еліністичними державами Єгипет знаходився в досить вигідному положенні – воїнів сюди приваблювало гарна грошова винагорода, перспектива отримання земельних наділів в заможній країні.

Земля була основним засобом забезпечення військової служби в Єгипті. Система наділення воїнів земельними участками застосовувалась в Єгипті і державах предньої Азії ще у ІІ тисячолітті д.н.е. участки надавались воїнам не в повну власність, а лише як тимчасова і умовне володіння. Осонови цієї системи з деякими змінами збереглись і в еліністичному Єгипті. Перш за все змінився етнічний склад армії. Місцеві воїни – "махімой" – втратили колишнє значення і опинились в гіршому, чим раніше, положенні. Наділення воїнів різними розрядами землі було тісно пов’язане з економічною та соціальною політикою Птолемеїв.

Крупні воєначальники отримували в якості дарствених земель великі маєтки. Воєначальники нижчих рангів та прості воїни забезпечувалися наділами від 5 до 100 арур. І якщо клерухи з наділами в 5 – 7 арур були тими ж селянами, то катеки, які складали вищий пласт військових колоністів, були власниками порівняно великих участків і використовували працю в своєму господарстві царських землеробців.

Одним з центрів військової колонізації був Фаюм. Далі йшла лінія військових поселень від Мемфісу до півдня. Земля, що надавалася воїнам за їх службу в ІІІ ст. д.н.е. залишалася в принципі царською і могла бути відібраною, окрім землі воїни отримували худобу та семена. Розміщувалися вони в будинках місцевих жителів. Питання про постой стояло дуже гостро і досить часто призводив до зіткнень між воїнами та місцевим населенням. Військові колоністи вносили елемент насилля та проізволу в життя єгипетського села.

2.2 Царські землероби та раби

Лаой або "царські землеробці", як їх називали в Єгипті, були основними робітниками в сільському господарстві. На царській землі, у великих маєтках приватних володарів та храмів практикувалася роздача дрібних участків землі царськими землевласниками. Їх відношення до держави і приватним особам формально представляло собою спадкову договірну аренду.

Усі сільськогосподарські роботи контролювала і регулювала царська адміністрація. Вона, зокрема, вказувала, чим і коли селянин повинен засіювати свій участок та слідкувала за виконанням робіт. Коли врожай було зібрано, царські землеробці були зобов’язані сплатити державі так звану арендну плату натурою і всі інші збори.

Землеробці зберегли свою общинну організацію. Правлячі кола були зацікавлені в її існуванні по фіскальним міркуванням. Община відповідала за виправне виконання її членами державних повинностей. Царські селяни були прикріплені до своїх клаптиків землі, вони повністю втратили право вільного пересування, і, коли виникала потреба в людях, їх притягували до примусових робот по обслуговуванню зрошувальних каналів. В цьому проступає сутність системи, яка зберіглася без змін від епохи фараонів до часів Птолемеїв. Також селяни не володіли громадянськими правами, вони повинні були радіти, якщо після збору врожаю в їх розпорядженні залишалося достатня кількість продуктів і зерна для власних родин.

Їм іноді приходилося також виконувати нижчі функції в сільському управлінні; шани від цього було мало, а відповідальность була велика. Часто виникали неприємності зі строптивими селянами, рівно як і з надмінними жрецями та окружними чиновниками, які вели себе як маленькі тирани. Важкими були відносини і в наданні квартир для солдатів. При цьому, звичайно, досить часто доходило до суперечок між власниками житла та расквартированими в них солдатами.

Але були й деякі позитивні явища. Так, будь-який підданий мав право і можливість звернутися з заявою або скаргою безпосередньо до царя в Александрію. Такі заяви збереглися у великій кількості. Невідомо лише, чи дійсно цар сам читав їх та давав відповідь. Деякі з цих листів доходили до царської канцелярії, а звідси переправлялися відповідним органам.

Населення коми (села) не було однорідним. Поряд з землеробцями, які орендували участки царської землі, жили бідняки, які не вели ніякого самостійного господарства, працювали поденщиками і використовувались на державних роботах. Поряд з бідними єгипетськими воїнами, "махімою", жили відносно заможно "катекі".

Становище ремісників, які працювали в царських майстернях, в більшості нагадувало становище царських землеробів. Вони також підлягали під адміністративну юрисдикцію і були прикріплені до майстерень. Їх діяльність також на кожному кроці контролювалася адміністрацією. Поряд з великим майстернями, які знаходилися в руках царської адміністрації, жреців і власників спадкових земель, існувало багато дрібних ремісників, які працювали в невеличких майстернях або брали роботу на дом. Ремісники об’єднувались в союзи, члени яких сходились на спільні обіди, мали свого бога-покровителя і платили внески в суспільну казну.

Про рабство та рабів при перших Птолемеях відомо небагато. Рабська праця в Єгипті застосовувалася в гірничій справі і в сільському господарстві. Особливо важкою була участь рабів, які працювали на родовищах та камененоломнях. В такому ж положенні з ними знаходилися державні боржники та злодії. Праця рабів застосовувалась і в великих маєтках. У власників середньої руки – чиновників, військових колоністів – чисельність рабів також була значна. Наприклад, якийсь воїн Лептин володів 16 рабами.

Великими рабовласниками були храми, які отримували значний прибуток від праці храмових рабів, так званих "ієродулів". Збереглися спеціальні укази Птолемеїв про реєстрацію рабів, забороні їх вивозу з Єгипту, про розшук та покарання рабів, що втекли. В заповідях і в брачних контрактах раби згадувалися як вид майна. Торгівля рабами займала видне місце в торгових операціях.

Поряд з розвиненим рабовласництвом в Єгипті, існували і стародавні форми рабства – самопродаж вільних людей, боргове арбство. Представники правлячої верхівки Єгипту перетворювали в рабів В Сирії і Палестині багато лаой. Це явище прийняло настільки крупні масштаби, що викликало втручання правительства, яке було зацікавлене в збереженні платників податків. В 261 р. д.н.е. Птолемей ІІ видав указ, який забороняв купляти або брати під заставу лаой.

3. Політичний і культурний розвиток еліністичного Єгипту

3.1 Адміністративне управління та зовнішня політика

Птолемеївська система управління, до розгляду якої ми тепер звертаємося, завжди стоїть в центрі уваги дослідників. Серед них існує точка зору, що тут ми маємо справу з однією з економічних систем, управління якою здійснювалося зверху. Не дивлячись на те, що така економічна система знайшла певні успіхи, але в кінці кінців сприяла занепаду країни. Під час правління Птолемея ІІ вона досягла свого апогею.

Єгипет Птолемеїв представляв собою сильно централізовану державу. Цар мав всю повноту влади. В організації управління вікова єгипетська бюрократична традиція поєднувалась з еліністичними принципами управління. Зпираючись на грецьке право, Птолемеї розвинули інтенсивну законодавчу діяльність.

Великі та малі чиновники старанно переписували та розсилали закони, розпорядження, скарги. Діловодство велося грецькою мовою. Було вироблено особливий канцелярський стиль та складна термінологія. При дворі Птолемеїв зберіглися традиції часів Олександра Македонського – старанно вели "царський журнал" та багаточисельну царську кореспонденцію. Існував ряд вищих придворних посад – "родичів", "рівних за шаною родичам", "перших друзів", "рівних першим друзям", " друзів", "правонаступників".

Вершиною адміністративної ієрархії була посада "диойкета" – управалінця господарством та фінансами. Він завідував царською казною, облічував господарські ресурси, доходи та витрати. Уся його діяльність була пов’язана з чисто фіскальною метою – поповнення царської казни. Діойкет був першим сановником в державі, і якщо це був талановита та енергічна людинс, то вона ставала майже всемогутньою.

За виключенням трьох грецькіх міст, увесь Єгипет представляв собою хору – це були сільські місцевості та поселення міського типу, які не мали самоврядування. В упралінні хорою була відсутня чітка система. Хора зберегла давнє розділення на номи, які в більшості притримувались відокремленості.

Ном розділявся на декілька "топархій". До складу топархій входили як нижча одиниця коми. Функції колишніх номархів перейшли до стратегів, які стали на чолі управління нома. Секретар, який завідував діловодством, називався царським секретарем. Відповідні посадові особи мались також в топархіях та комах.призначення на всі ці посади залежало від діойкета.

Діяльність посадових осіб в номах була тісно пов’язана з діяльністю фінансових чиновників, які також підлягали діойкету. Головною посадовою особою по фінансовому управлінню в номі був економ з широким спектром повноважень. Економ повинен був турбуватися про збільшення царських доходів, про покращення сільського господарства, про благоустрій царських землеробців, вислуховувати їх скарги, слідкувати за станом іригації в номі, проводити ремонт каналів та плотин. На нього ж покладався контроль за роботою ткацьких майстерень та масляних цехів, за торгівлею. Діяльність економа перевіряв контролер.

В адміністративному центрі знаходилась каса (трапеза) на чолі з трапезитом, який приймав надходження від платників податків, від відкупщиків. Там же знаходився і номовий склад зерна ("тесавр"), яким завідував "ситолог". І трапеза і тесавр мали відділення в номах і в містечках. Трапезити та ситологи, як і весь адміністративний персонал, являв собою любдей, які повністю залежали від царя і отримували з казни плату грошима або натурою.

В судових організаціях поряд з грецьким правом частково зберігало свою дію і право давньоєгипетське. Існували різні суди для єгипетського та грецького населення, для полісів і хори. Справи, в яких приймали участь і єгиптяни, і греки вирішувались на загальному суді. Великого значення в царстві Птолемеїв отримала адміністративна юрисдикція, яка розповсюджувалася на значну частину населення.

Давні адміністративні та релігійні центри Єгипту – Мемфіс, Фіви, Гермополь, Гераклеополь – продовжували існувати і в еліністичний період. Більшість єгипетських міст також були торгово-ремісничими центрами. Однак вони не користувалися правом самоуправління.

В Єгипті існувало лише три поліса – Александрія, стара греуька колонія Навкратис і заснована Птолемеєм І у Верхньому Єгипті Птолемаїда. Ці поліси не належали до хори і не входили в управління нома. Їх громадяни – привілейований прошарок найбільш заможного міського населення – складали міську общину і об’єднувались в філи та деми.

В столиці держави Александрії міська рада була відсутня. Тут окрім греків і македонян проживали також фінікійці, критяни, іранці, фракійці, вихідці з Малої Азії, іудеї тасирійці, а також єгиптяни. Це багаточисельне різноплеменне населення, за виключенням єгиптян, які були позбавлені будь-яких політичних прав, об’єднувалось за етнічною ознакою у общини з деякими органами самоупраління – "політевми", незалежні одна від одної і підлеглі царській адміністрації. Ступінь самоуправління "політевм" був неоднаковий.

Хотілося б трохи зупинитися і на характеристиці зовнішньої політики Єгипту часів Птолемеїв. Анали Птолемеїв, які в свій час склав в 1819 році Жак-Жозеф Шампольон-Фіжак, брат великого єгиптолога, розповідають нам про значну кількість військових операцій за часів правління царів: походи в Кирену, Келесирію, на Кипр і в Грецію, крім того, відсіч двох вторгнень, спочатку Пердикки, а потім Антігона Одноокого.

Завоювання Птолемеїв за межами Єгипту почалися їх вторгненням в 322 році в Кирену, де вони розгромили спартанця Фиброна і поставили Кирену у власну залежність. Кирена була досить важливим придбанням. Вона славилася своїм сільфієм – цілющим засобом, який був відомим у всьому стародавньому світі. Для захисту кордонів своєї держави Птолемеї займають Сирію, де розмістили в ряді міст гарнізони, щоб захиститись від нападу сусідніх правителів.

Великого значення мав і той факт, що з 287/286 р. Птолемеї виступили в якості протектора Союзу островитян. Цей союз був об’єднанням багаточисельних Кікладських островів, які до тих пір знаходилися під владою Деметрія Поліоркета. Ще раніше , в 294 році, Лагід зумів відвоювати острів Кипр. Кінцевим результатом стало створення у східній частині басейну Середземного моря морської держави, головними опорними пунктами якої були приморські міста Фінікії, Кипр, багаточисельні Кікландські острови.

Необхідно констатувати і той факт, що при правлінні другого покоління еліністичних правителів не велося великих завойовницьких війн. Застосовувалася тактика ведення так званих "малих" війн, метою яких була боротьба за розширення кордонів держав і перш за все боротьба йшла за владу на морі. Важливим засобом Птолемеїв був флот.

Загалом, Птолемеї здійснили чотири великі війни: перша була війна за сирійський спадок (з 280-279 р.), за нею йшла 1-а Сирійська війна (274 – 271 рр.), потім Хремонідова війна (267-261рр.), і нарешті 2-а Сірійська війна. Ітак чотири війни і ніякої суттєвої зміни в еліністичній рівновазі. Птолемеям вдалося зберегти свої володіння; ні Селевкидам, ні Антигонам не вдалося оскаржити у імперії Птолемеїв ведуче положення в світі еліністичних держав.

3.2 Культура еліністичного Єгипту

Олександру Македонському не вдалолся створити єдиний "елінопепрський" народ. Але його завоювання привели до взаємного збагачення двох культур:давньогрецької та давньосхідної. Не випадково, що 3 з 7 "чудес світу" створено на території елінських країн. Одне з них Александрійський маяк, який було побудовано на острові Родос висотою 120 метрів архітектором Состратом Книдським. Світло цього маяка було видно на 60 км. Крім ноьго в столиці еліністичного Єгипту знаходилася осблива установа, присвячена 9 музам. Це перший в світі музей. Ця організація, єдина в своєму роді у всьому античному світі, давали приют більшому числу вчених із всіх грекомовних країн. Організований як культове об’єднання зі жрецом, музей являв собою скупчення всього наукового життя Єгипту.

Тут жили вчені, читалися лекції. За наукові та власні заслуги Птолемеї нагороджквали по-царські. Так, згідно легенді, Птолемей ІІ уплатив свому вчителю Стратону 80 талантов. Але були й приклади протилежного: Деметрій Фалерський був зміщений з посади голови музею і висланий за межи Александрії.

Особливою гордістю музею була бібліотека, де нараховувалаося більше 200 тисяч папірусних свитків. Деякі з директорів бібліотеки були одночасно вихователями наслідників престолу. Це відноситься до Зенодота Ефеського, а також до Аристарха, якому теж було доручено виховувати молодих Птолемеїв. Ще одна бібліотека знаходилась в Сарапії.

Розвивався у еліністичному Єгипті і такий вид мистецтва як скульптура. Серед відомих пам’яток скульптури того часу особливе місце посідав Родоський колос – 37-метрова статуя бога Геліоса. Вона також служила маяком і вважався одним з чудес світу.

Александрія ж була побудована видатним архітектором Дегінократом з Родосу по стрункому плану. Довгі прямі вулиці не були схожими на вулиці старих грецьких міст. Александрія поділялася на п’ять кварталів. В царському кварталі знаходилися дворець Птолемеїв, театр, Мусейон, бібліотека, гробниця Олександра Македонського. В місті було багато садів, храмів, парків.

Александрія була видатним культурним центром епохи елінізму. В ній жили і працювали видатні вчені, поети, художники і архітектори того часу.

Висновки

Отже, з усього вище сказаного можемо зробити такий висновок, що еліністичні держави і Єгипет зокрема, як одна з найбільш типових еліністичних держав, відзначилися в історії і залишили по собі не тільки добру згадку, але й певні зміни і досягнення в житті людей.

Процес елінізації Сходу мав двоїстий характер. Нівелірування місцевих і племінних відмінностей, поступове подолання колишньої полісної замкненості, розширення економічних і культурних зв’язків були невід’ємні від факту завоювання громадних територій. Еліністична культура сприяла розповсюдженню досягнень грецької філософії та мистецтва, а також культурному обміну Між Сходом та Елладою. Але в масі землеробського населення продовжувало стійко триматися місцеві культурні та релігійні традиції.

Утворені після розпаду імперії Олександра Македонського еліністичні держави (в тому числі і Єгипет) надали сильного впливу на розвиток племен, які проживали за їх межами. Це багатообразна за рівнем свого суспільного розвитку племенна перефірія так чи інакше втягувалася в сферу товарного оберту. З часом починає рухатися вся перефірія середземноморського світу – від великих пустель, які межують з Китаєм, до західної оконечності Європи. Ці великі політичні, соціальні та економічні зрушення призвели в подальшому до занепаду еліністичних держав, і до швидкого поглинання їх Римом.

Список використаної літератури

Авдиев В.И. История Древнего Востока. – М., 1970. – С.45

Бенгстон Г. Правители эпохи эллинизма. – М., 1982

Всемирная история. – М., 2000

Закат Птолемеев. – М., 1973

История Древнего Востока /под ред. Кузищина А.В. – М., 2001.

История Древнего Востока. – М., 1979

История Древнего Мира. Древний Восток: Египет, Шумер, Вавилон, Западная Азия. – Минск, 2000

Історія світової культури. – К., 1994

Крижанівський О.П. Історія стародавнього сходу. – К., 1996

Липс Ю. История древних цивилизаций. – СПб., 1999

Прусаков Д.Б. Трудовая норма древнеегипетских землевладельцев //Восток. – 1997. - №5. – С. 5 - 9

Редер Д.Г., Черкасова Е.А. История древнего мира. – М., 1979

Снегирев М.Л. Древний Египет: исторический очерк. – М., 1958

Шилюк Н.Ф. История Древнего мира: древний Восток. – Свердловск, 1991