Діяльність ОУН до початку другої світової війни
Діяльність ОУН до початку другої світової війни
ПЛАН
Формування ОУН, як єдиної структури
Терористична діяльність та її наслідки
2.1 Варшавський та Львівський процеси
2.2 Розбудова та оформлення руху
Розкол в націоналістичному таборі
3.1 ОУН перед початком Другої Світової Війни
Висновки
Список використаних джерел
Список скорочень
1. ФОРМУВАННЯ ОУН, ЯК ЄДИНОЇ СТРУКТУРИ
Формально та виразність була вже внесена постановою конгресу Українських Націоналістів в січні-лютому 1929 року, що всі існуючі до того часу українські націоналістичні організації в Краю й закордоном, а в тому числі й Українська Військова Організація — УВО, зливаються в покликану тим Конгресом до життя єдину Організацію Українських Націоналістів — ОУН. Та в практиці здійснення тієї постанови зустрілося з несподіваними труднощами. Частина провідного членства УВО висунула застереження щодо повного злиття УВО з іншими націоналістичними організаціями в одну організацію ОУН і протиставила цьому свою концепцію — збереження організаційної та дійової автономії УВО й ОУН, які тільки на верхах координували б свою діяльність. Призначення в 1930 р. Крайовим Провідником ОУН і одночасно Крайовим Командантом УВО сотника Юліяна Головінського, що мав великий авторитет як серед членства УВО так і серед молодого націоналістичного студентства, як вкритий славою колишній старшина УГА та кількалітній Крайовий Командант УВО, ліквідувало цей конфлікт. Але тільки на деякий час. Після смерті сотника. Ю. Головінського цей конфлікт повчав знову розгоратись. Це, очевидно, спиняло працю революційного підпілля, тому, зустрівшись із ним як Крайовий Провідник ОУН, Бандера намагався не допустити розколу.1
Про суть того конфлікту пише сам Степан:
«В тридцятих роках, від І Конгресу ОУН до 1933 року, в революційно-визвольному підпіллі на ЗУЗ ішла внутрішня боротьба за зміст, форму й організацію подальшої визвольної боротьби. Після майже десятирічного періоду бойової діяльності УВО (Української Військової Організації) вступила в дію Організація Українських Націоналістів. Почалося змагання між двома тенденціями та суперечки, нераз гострих форм, між їхніми речниками й прибічниками. Серед членства була вже утвердилась загальна свідомість, що далі зводити революційну дію лише до бойових форм недоцільно, як недоцільно залишати політичну ділянку боротьби існуючим легальним партіям опортуністичного напрямку, натомість доцільно розгортати широку революційно-політичну акцію і творити підпільну ,ідеологічно-політичну організацію з націоналістичною ідеологією та революційно-визвольною політичною концепцією. В тому відношенні щодо потреби творення на ЗУЗ Організації Українських Націоналістів не було ще ні сумнівів, ні суперечок.»2
Питання стояло інакше. Одна течія заступала організаційний і дійовий паралелізм УВО-ОУН. Обидві мали б існувати окремо, з розмежованим полем діяльності, формами й методами дії, тільки в самому проводі мала б бути координація.
ОУН, ведучи ідеологічно-виховну, політичну й пропагандистську роботу в дусі самостійництва й революційного націоналізму, але не пов'язану організаційно з революційно-бойовою УВО та її актами, не зважаючи на нелегальні, підпільні методи дії і форми праці, повинна б мати в умовах польської окупації вільніше становище і ширші можливості розвитку.
Друга течія, заступала концепцію послідовного «уодностайнення» революційно-визвольного руху під кожним оглядом. Вся боротьба повинна мати, як основну, одну ідеологію, програму, одну визвольну політичну концепцію. Всі форми боротьби, в ідеологічній, національно-політичній, пропагандистській, виховній, мілітарній та бойовій ділянці — повинні проходити за одним планом, одна одну посилювати, доповнювати. Це забезпечується дієвої революційної організацією — ОУН, а УВО як один із секторів боротьби, що набирає повного значення й вартості через ідеологічно-політичну будову, повинна стати військово-бойовим відділом ОУН.
Конечність остаточної ліквідації того непотрібного конфлікту з'ясував Степан Бандера учасникам празької Конференції Проводу ОУН і делегатів Крайової Екзекутиви, на якій його формально затвердили Крайовим Провідником ОУН. Саме формальне призначення його одночасно і Крайовим Комендантом УВО його не задовольняло, бо воно й далі зберігало щонайменше вид організаційного дуалізму ОУН—УВО. Тому на його пропозицію Конференція прийняла остаточну постанову про те, що УВО перетворюється повністю в військово-бойову частину ОУН як її інтегральна частина і тільки назовні, для пропагандистських цілей, бойову діяльність ОУН дозволялося й далі називати «діями УВО». Організаційно УВО остаточно злилася повністю з ОУН і як окрема організація перестала існувати.3
Це було великим і важливим у своїх позитивних наслідках досягненням Степана Бендери, як нового керівника всього українського революційного підпілля на західноукраїнських землях.
Завершенням організаційного процесу українського націоналістичного руху було створення в 1929 році єдиної Організації Українських Націоналістів, в якій зіллялися всі українські націоналістичні організації, що діяли до того часу окремо.
Членом ОУН стає Степан Бандера від першого моменту її існування. А що свій організаційний хист він виявив уже раніше, в первопочинах організування націоналістичного руху, а під час усяких слухань з приводу акцій, в яких він брав активну участь; він доказав свою рішучість в боротьбі проти поліційного терору, йому доручили відразу одне з дуже важливих завдань організацію виготовлення підпільної літератури ОУН. Тоді ОУН видавала поза межами Польщі свої пресові органи «Розбудова Нації» та «Сурма» а згодом «Націоналіст», які були заборонені й переслідувані польською владою, а Крайова Екзекутива ОУН на західноукраїнських землях видавала підпільно «Бюлетин КЕ ОУН», «Юнацтво» та «Юнак».4 Крім цього друкувалися як на українських землях, так і на чужині різні брошури й летючки, присвячені пропагуванню націоналістичної ідеї серед українського населення та революційній роботі проти окупантів. Всі видання, друковані поза кордонами Польщі, треба було нелегально доставляти на українські землі і разом з підпільною літературою, друкованою на місці, поширювати по всіх закутках України. Виготовлення націоналістичної літератури була одним із найважливіших завдань ОУН, бо ці видання були смолоскипами, що розносили полум'я націоналістичної революції по всій Україні.
Оце важливе й важке завдання — зорганізувати по всій Західній Україні організаційну мережу підпільних видань ОУН, доручив референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ Степанові Бандері.5
Завдання це виконав Степан Бандера блискуче. Польська окупаційна влада мала сотні вишколених публіцистів та таємних поліційних агентів, кордони Польщі були обставлені сотнями граничної сторожі, а польські колоністи, що розлізлись сараною по всій західній Україні, помагали польській окупаційній владі в переслідуванні українського підпільного руху. Помагали в тому наїзникові за один гріш і деякі перевертні, а все таки всі вони були неспроможними розкрити й спаралізувати дії сміливих українських юнаків, керованої Степаном Бандерою регулярного переваження підпільної літератури з-за кордону та розповсюдження її по всіх містах і селах Західної України. Три точки виготовлення літератури ОУН з-за кордону — один на Гуцульщині, один на Бойківщині й один у Тешині — діяли справно, а якщо котрийсь із них впадав у небезпеку, тоді його заступав котрийсь із резервних шляхів контрабанди: через Данціг або через Литву й Білорусь.
Крайова підпільна література друкувалася так, що у Львові виготовляли матриці в кількох примірниках і звідти доставляли до кількох таємних організаційних друкарень, скритих у різних сторонах Західної України, де й виготовляли відповідну кількість літератури, потрібної для визначеного терену. Як тільки література була готова чи прийшла з-за кордону, в умовленому місці й часі з'являлися окружні кур'єри розповсюджувачі, що забирали приготований контингент для даної округи й зараз же передавали її повітовим кур'єрам. Увесь цей апарат був дуже зорганізований і діяв надзвичайно справно. Весь поліційний апарат польських сил намагався боротися проти такої пропагандисткою загрози. Звідусіль лунали патріотичні пісні в час вшановування могил на Зелені Свята та в річницю Листопадового, зонову пригадували, популяризували й закріплювали в душах мас ідеї, за які впали українські герої. А заборони сипання могил та репресії польської влади пригадували всім сучасну політичну дійсність — стан національного поневолення України. Тому чинний спротив мас польській поліції в обороні посвячених символічних могил втягав широкі маси в активну революційну боротьбу. Боротьбу проти алкогольних напоїв і тютюну вело на західноукраїнських землях у тому часі товариство «Відродження», але це була тільки культурницька акція, скерована на рятування українського населення від наслідків вживання тютюну й алкоголю та проти культурного занепаду, яке спричинює алкоголізм. ОУН, за почином Степана Бандери, як референта пропаганди Крайової Екзекутиви, підхопила цю протиалкогольну і протинікотинну акцію і використала як засіб політичної — протипольської боротьби, надавши їй характеру акції протимонопольної.6 Справа в тому, що продаж горілки й тютюну був у Польщі державним монополем, що приносив польській державі великі приходи. При стані загального вживання горілки та тютюну мільйони злотих ішло кожного року з кишень українських селян до скарбниці польської держави. Тому ОУН кидає в маси клич: Геть з українських сіл і міст горілку й тютюн, бо кожен сотик, виданий на горілку й тютюн збагачує фонди польських окупантів, які вживають їх проти українського народу, на закріплювання польського панування на західних землях України. Таким способом і сама оздоровчо-культурницька протиалкогольна і протинікотинна акція серед українського населення набрала більшого розмаху і втягнула якнайбільше патріотичного елементу та всю сітку ОУН, Це, без сумніву, піднесло економічний добробут українського села і — що найважливіше — ввело в найширші маси народу політичну пропаганду проти польського окупанта, спонукуючи кожного українського селянина й робітника вже при самому погляді на чарку чи цигарку пригадувати собі проблему національного поневолення українського народу. Не треба й казати, що ця акція таки серйозно підривала польський державний бюджет.7
Шкільна акція була підготована з ініціативи Степана Бандери тоді, коли він був головою пропагандистського відділу ОУН, а проведена в 1933 р.. Ця акція мали великий політичний успіх як на зовні, так і політично-революційною мобілізацією українських мас. Такі акції були вже й раніше по українських гімназіях, але то були тільки епізоди, обмежені до даної гімназії. ОУН надав їй масового, спонтанного, всенародного характеру. Акція в обороні українського шкільництва проти калічення душ української дітвори польською шовіністичною пропагандою по школах була проведена одного дня по всіх селах Західної України. Бойовики ОУН розліпили по парканах та підкинули до хат по всіх українських селах десятки тисяч летючок, «в яких ОУН пояснювала причини та цілі шкільної боротьби й закликала все українське населення до активної участи. Із шкільних зал викидали польські державні герби що були символом польського панування на українських землях, та прив'язували їх ранком собакам і коровам до хвостів, щоб ті волочили символ польського панування по вуличному смітті й болоті. А вранці, діти відмовлялися відповідати учителям на запити в польській мові, домагалися навчання в українській мові і закликали польських учителів забиратися з українських земель до Польщі. Ця акція була проведена в несподівано широких розмірах. Українська шкільна дітвора виявила патріотичну відвагу в час проводження акції та мужність в час поліційного слідства, а батьки й матері солідаризувалися із своїми дітьми й масово ставали активно в їхній обороні перед поліцією. Ця акція засіяла зерно національної свідомості й ненависті до ворожого панування над українським народом та бажання активної участи в революційній боротьбі за національні права в не одного сільського хлопця, що виріс опісля на відважного бійця Української Повстанської Армії.
Під керівництвом Коновальця належно використано теж велетенський моральний капітал, створений героїзмом Данилишина й Біласа. Змобілізований пропагандистський апарат ОУН функціонував справно. Вся література ОУН, видавана у зв'язку з процесом і геройською смертю Данилишина й Біласа доходила негайно до кожної української хати, а на світанку того дня, коли на подвір’я львівської тюрми польський кат вішав героїв української революції, членів ОУН Дмитра Данилишина й Василя Біласа, по всіх селах Західної України заграли жалібно дзвони, взиваючи кожну українську людину вшанувати пам'ять героїв і боротися аж до перемоги за ідеали, за які віддали своє життя Дмитро Данилишин і Василь Білас. Завдяки усім тим акціям, які ініціювала ОУН чиї революційні кличі та ідеї вийшли далеко поза рамки української інтелігенції та студентської молоді. Вони доходили до кожної української хати, до українських селян і робітників, мобілізуючи їх до революційного спротиву окупантам і гуртуючи їх в один легіон борців за відновлення самостійної і соборної української держави. Як раніше підпільне видавництво, так тепер всю пропаганду ідей та кличів українського революційного націоналізму зуміла Організація Українських Націоналістів поставити на високий рівень.
Свою працю на становищі референта пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ продовжував Степан Бандера і тоді, коли після смерти Степана Охримовича в 1931 р. становище Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ перебрав Іван Габрусевич «Джон». Коли ж Габрусевич, змушений поліційним переслідуванням виїхати закордон, він запропонував на свого посаду Степана Бандеру в чому Коновалець не відмовив. Але Бандера перебував тоді у слідчій тюрмі. Тому Крайовим Провідником був призначений Б. Кордюк-«Новий», а для Степана Бандери зарезервовано місце заступника Крайового Провідника.8
Та вже через шість місяців прийшла потреба дисциплінарної інтервенції ПУН супроти КЕ. Закордонний Провід Українських Націоналістів визнав у зв'язку із справою нападу на поштовий уряд у Городку, що тодішній Крайовий Провідник «Новий» та безпосередній організатор нападу «Марко» поповнили в технічній підготов, за те до організаційної відповідальності. Обидва згаданих викликали закордон і віддали організаційному судові. З уваги на це, в січні 1933 р., Степан Бандера перебрав фактичне керівництво ОУН на ЗУЗ, як «виконуючий обов'язки Крайового Провідника». Рішенням суду ОУН, затвердженого Проводом ОУН, «Новий» був знятий з посту Крайового Провідника. На його місце призначила Конференція Проводу ОУН, що відбулася з наявності представників Краю у Празі, в днях 3—6 червня 1933 р., Степана Бандеру. Так у січні 1933 р. фактично, а в червні 1933 р. формально Степан Бандера (24 літ) став Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ, переймаючи в свої руки керівництво всією революційною боротьбою українського народу на ЗУЗ. І, як це виразно видно з Попереднього, зовсім не випадково і не завдяки якомусь збігові обставин, як це нераз буває, а заслужено здобув собі те становище Степан Бандера своїми-здібностями, виявленими в невсипущій і особливо успішній революційній праці. В свою чергу Коновалець залишався осторонь цих подій за кордоном і мало міг впливати на ситуацію. Перейнявши керівництво ОУН на ЗУЗ, Степан Бандера постановив перш за все внести виразність у організаційну побудову українського революційного підпілля.
2 ТЕРОРЕСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ
2.1 ВАРШАВСЬКИЙ ТА ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕСИ
Організаційній розбудові та діяльності бойової референтури ОУН надавалась особлива увага. До складу Крайової Екзекутиви вводиться ще один референта, при чому головний бойовий референт, що ним був Роман Шухевич-«Дзвін», став законспірованим навіть перед рештою членів КЕ, наскільки це було можливим, беручи до уваги вимоги співпраці референтур. Всім Обласним та Повітовий Екзекутивам доручено зорганізувати окремі бойові п'ятки, згідно трійки, що повинні були пройти належний бойовий вишкіл.
В характері бойової дії ОУН введено деякі зміни: «екси», тобто напади на поштові уряди, що до того часу були головною формою бойової дії УВО-ОУН, тепер припинено, а замість цього скеровано бойову дію насамперед на індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади та їхніх помічників, як теж проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ. Про ціль і значення таких акцій писав «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ:
«Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади, це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропагандистський капітал як їх наслідок ми ставимо нарівні». Бо «консеквентним тероризуванням ворога і спрямовуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилю остаточного зриву. А разом з цим, ряд таких акцій постійно послаблює ворога морально й фізично і підриває його авторитет». А «Юнак» додавав: «ЦІ революційні акти вдаряють по всяких угодовецьких затіях, викликають у душах мас ворожість і ненависть до окупанта та копають непрохідну прірву між ним і нами».9
Тільки ж бойова діяльність ОУН не стала ні єдиною, ні навіть найважливішою ділянкою дії ОУН. Про це з притиском пригадав Степан Бандера як крайовий провідник ОУН у своєму «останньому слові» перед польським судом у Львові в липні 1936 р.:
«Прокуратор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів і їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя».10
Найпомітнішими з-поміж актів індивідуального терору того часу, скерованих проти представників польської окупаційної влади, був замах на шкільного куратора Гадомського, виконаний бойовиком Мадою 28 вересня 1933 р., і вбивство польського міністра внутрішніх справ, Пєрацького виконане бойовиком Мацейком у Варшаві 15 червня 1934 р. В першому випадку йшло про революційний протест українського народу перед усім світом проти польського нищення українського шкільництва та полонізації. В другому випадку йшло про голосний та дошкульний удар по авторитеті польської держави і про виконання присуду смерті на одному з найголовніших організаторів пацифікації в 1930 р. та авторові нового плану «на зніщенє Русі», згідно з яким мало бути зліквідоване все українське політичне й культурне життя на окупованих Польщею українських землях, а все українське населення мало бути піддане плановому, посиленому процесові повної полонізації. Про причину вбивства щодо особи Пєрацького писала одна з найбільших та найпопулярніших англійських газет «Манчестер Гардіян» від 22 листопада 1935 р. з приводу заповідженого процесу проти обвинувачених за вбивство Пєрацького:
«Генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справі він був теж відповідальний за ганебну «пацифікацію» України в 1930 році. Українці видержували важкий гніт з пасивністю гідною подиву, аж поки дехто з крайніх кругів почав палити скирти польських дідичів. У відповідь на те наїхали відділи польської кінноти та поліції на українські села, арештували селян без розбору і били їх. Ці операції робилися в тайні, але для теперішньої історії не було найменшого сумніву, що тут відбувався один з найбільших актів насильства, що був коли-будь переведений у новітніх часах. Не відомо докладно»; скільки селян побито, але обережне обчислення вказує <на кругло 10.000, з яких майже всі були невинними. Побиття були такі жорстокі, що багато з селян лежали тижнями в ліжку, а кількох померло від ран. Ті побиття йшли в парі з нищенням майна українців».11
Коли польське пресове бюро в Лондоні дало до цієї газети своє «спростування», в якому говорилося, що генерал Пєрацький не був міністром внутрішніх справ у 1930 р. в періоді «пацифікації» та що «політика генерала Пєрацького зовсім не була ворожа до української меншості», редакція «Манчестер Гардіян», поміщуючи не «спростування» в числі від 3 грудня 1935 р., додала від себе: «Ми не писали, що генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ під час «пацифікації». Тоді він був головою польської тайної поліції в складі міністерства Складковського. Як такий, генерал Пєрацький був відповідальний за проведення «пацифікації» в Східній Галичині в 1930 році. Він був також відповідальний за «пацифікацію» в Львівському повіті в 1931 р. та на Волині й Поліссі в 1932 р., про які не згадувалось в польській пресі ні словом. Його миролюбні промови служили тільки для того, щоб закрити перед світом ті жорстокі вчинки, за які він і його уряд були відповідальні».12
Подібне вияснення, чому це якраз генерала Пєрацького вибрала ОУН на об'єкт терористичного акту для демонстративного революційного протесту проти польської окупації західноукраїнських земель, подала теж чеська пресова агенція «Центропрес» у своєму повідомленні про смерть Пєрацького, назвавши його «кривавим міністром», що сплямив свої руки кров'ю тисяч невинних українців, та багато інших чужинських газет. Вони пояснювали своєму громадянству, що генерал Пєрацький був чільним репрезентантом та реалізатором безоглядного терору супроти поневолених Польщею українців, послідовного викорінювання всяких самостійницьких змагань та насильного «перевиховування» українців у покірних «співгромадян польської держави». За те й постигла його заслужена кара з рук українського революційно-самостійницького підпілля».13
Подібні акти індивідуального терору проти носіїв ворожого поневолення українського народу доручило Оонівське керівництво виконати і на волинському воєводі Юзефському та підкомісарові тюремної сторожі у Львові Кособудському, який жахливо знущався над українськими політичними в'язнями. Але масові арешти у зв'язку з убивством міністра Пєрацького, жертвою яких упав і сам Степан Бандера, перешкодили у виконанні цих замовлень.
Поруч із цим Бандера доручив теж виконати кілька актів індивідуального терору супроти національних зрадників, що стали на службу польського окупанта проти власного народу. Іде тут про вбивство директора української гімназії у Львові Бабія та українського студента Якова Бачинського.
Обидвох вбито у виконанні присуду Революційного Суду ОУН за доказану службу польській поліції проти українського революційного підпілля. За те, що Бабій, директор української гімназії намовляв українських гімназистів виявляти польській поліції, за його посередництвом, членів ОУН та їхньої діяльності, рішенням КЕ ОУН, Бабія зразу тільки набили для остороги. Коли ж ця осторога не опам'ятала його й не завернула з ганебного шляху національної зради, і він особисто приловив одного учня на розкидуванні проти-польських летючок та передав його в руки польської поліції, а потім з власної ініціативи зголосився на про-кураторського свідка проти Лемика, виконавця атентату на більшовицький консулат у Львові, щоб при тій нагоді прилюдно сплюндрувати революційно-визвольну боротьбу українського народу, Революційний Суд ОУН видав на нього смертний присуд. Подібно й Якова Бачинського засудив український революційний Суд на смерть за доказану службу польській поліції в характері конфідента в поборюванні ОУН. Обидва присуди виконано в часі, коли Степан Бандера перебував уже в тюрмі і крайовим провідником ОУН був уже хто інший. Та на львівському процесі Степан Бандера добровільно взяв моральну відповідальність за обидва акти на себе, заявляючи, що Революційний Трибунал ОУН розглядав обидві справи на його доручення і коли був виданий вирок смерті, він як крайовий провідник ОУН дав наказ виконати обидва присуди.
Безперечно, вбивство українця українцем є національною трагедією. Тільки ж коріння тієї трагедії в тому, що серед здорового громадянства трапляються безхарактерні одиниці, що за один гріш продають ворогові власну націю. Кара за єдину роботу це тільки неминучий акт справедливості і конечна самооборона 9 стані боротьби за існування перед смертельною пошестю зради. А що так оцінює цю проблему кожен українець, якщо розглядає її об'єктивно, свідчить справа Сидора Твердохліба, українського письменника, журналіста й політичного діяча, що став на службу польського окупанта проти власного народу, і його покарали за це смертю в 1922 році за виразною апробацією всіх тодішніх українських політичних середовищ.
Степан Бандера з'ясував своє становище в цій справі у своїй промові перед польським судом у Львові в 1936 р. так: «На директора Бабія і студента Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерті за злочин національної зради. Прокуратор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського.14 Я навіть не старався цього робити, бо їх вину розглядав Революційний Трибунал, який на основі конкретних даних і матеріалів видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей за які їх засуджено. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я не міг тут переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкував . ти свої особисті справи і своє життя інтересам нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо працює з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерті. Суд, що ті дії засуди, видав мандат від ОУН».15
Варто на кінець у цій справі відмітити, що й польський прокурор на судовій розправі проти авторів і виконавців атентатів на Бабія й Вачинського у своїй промові навіть не пробував звернутися до моралі і тільки дав розяснення, що польський суд мусить карати за ті акти членів ОУН просто тому, що це суд польський, який зобов'язаний заступати інтереси польського пануванні на цих землях.
Діяльність ОУН на ЗУЗ не обмежувалась боротьбою за незалежність українського народу тільки на західно-українських землях. ОУН була носієм ідей соборності українського народу, тому КЕ ОУН під проводом Бандери вирішила зайняти слово і в боротьбі українського народу проти московсько-большевицького поневолення.
Боротьба українських націоналістів на західних землях проти більшовизму йшла в двох напрямах: проти совєтофільства і совєтофілів у краю як прислужників московського більшовизму та безпосередньо проти московського більшовизму як такого. В обидвох випадках застосовано ці методи боротьби: політичну пропаганду і терор.
Політичну пропаганду як засіб боротьби проти більшовизму розвинена до найширших меж. Однаково як легальна українська преса, що стояла під впливами ОУН, так і вся підпільна преса ОУН на ЗУЗ присвятила цій справі максимум уваги, з'ясовуючи суть більшовизму й демаскуючи його як новітню форму московського імперіалізму та представляючи західноукраїнських «радянофілів» у правдивому світлі як національних запроданців, що присипляють сторожкість українського народу в його боротьбі проти московського «наїздника» та помагають своєю роботою більшовицькій Москві закріплювати своє панування в Східній Україні і промощувати їй шлях до поневолення теж Західної України. Крім цього, всі члени ОУН на ЗУЗ мали доручення використовувати якнайширше «Просвіти», «Рідні Школи» та інші українські легальні організації для того, щоб доповідями й дискусіями усвідомлювати український народ щодо суті й цілей більшовизму та «радянофільства» і їхньої небезпеки для українського народу.16
В період голоду, зорганізованого більшовиками в Східній Україні, ОУН провела на ЗУЗ посилену роз'яснювальну протибільшевицьку кампанію, що розкривала трагедію голодомору та загибелі мільйонів українців на східноукраїнських землях як вид планової акції, зорганізованої й безоглядно реалізованої більшовицькою Москвою з метою знесилення українського народу як фізично, так і морально та змушення його тим нелюдяним способом упокоритись перед московським окупантом. З доручення КЕ ОУН під проводом Степана Ба-дери в усіх студентських осередках відбувалися спеціальні доповіді, виготовлені та виголошені найздібнішими пропагандистами з-поміж націоналістичного студентства, а поданий у тих доповідях матеріал був використаний націоналістичним студентством у подібних доповідях для всього українського населення західних земель. Користуючись мережею «Просвіт», «Рідних Шкіл» та інших легальних українських товариств і організацій, силами націоналістичного студентства відбулася у визначеному часі ця політична кампанія так, що не залишилося жодної місцевості на західних землях, де не відбулася б така доповідь з широкою дискусією та резолюціями, що викривали злочинну дію більшовицької Москви.
Ця роз'яснювальна акція ОУН серйозно вдарила по більшовицьких впливах та совєтофільству всіх форм на західних українських землях. Доповненням тієї «паперової» та «словесної» боротьби були акти індивідуального терору проти свідомих більшовицьких запроданців та чинного революційного протесту проти більшовицької Москви.
У аспекті тієї боротьби виконано 12 травня 1934 р. у Львові бомбовий атентат на редакцію більшовицької газети «Праця», що розташовувалась тоді в друкарні Ясифва У Львові. Молода українська студентка, член боївки ОУН, занесла того дня до друкарні «Праці» пакуночок з часовою бомбою, яка вибухла кілька хвилин після її відходу, і знищила приміщення редакції «Праця», коли там не було нікого з людей, так що ніяких жертв у людях не було. Ціль того терористичного акту пояснив Степан Бандера в своїх зізнаннях перед польським судом у Львові в 1936 р. так це був демонстративний і остерігаючий акт, скерований проти політичних сил на службі більшовицької Москви. Цей акт, мав звернути увагу на рішення ОУН боротися з запроданцями й розсадниками більшовизму теж фізичними засобами.
Перед судом вияснив тоді ж Степан Бандера і справу планованого, але не виконаного атентату на редактора «Нових Шляхів» Антона Крушельницького. «Я видав наказ убити професора Антона Крушельницького,— заявив тоді Бандера.— Атентат на нього був частиною проти-більшевицької діяльності ОУН. Крушельницький був у нас репрезентантом радянофільства, тобто тієї течії, що намагалася прихильно настроювати українське громадянство до УРСР. В журналі «Нові Шляхи», що їх видавав Крушельницький за совєтські гроші, він намагався доказувати, що українське життя під більшовицьким режимом розвивається вільно. Одночасно він ширив при помочі цього журналу наклепи на український націоналістичний рух, що його ніби інспірують чужі чинники. Але коли стало відомо, що Крушельницький збирається виїхати з усією родиною до УРСР, планований атентат на нього відкликано, передбачаючи, що Крушельницького зліквідують самі більшовики, ї це буде демонстрацією для всіх українців, чого може чекати від московських більшовиків навіть той українець, що їм вислуговується. Так воно й сталося».17
Одночасно з тією акцією проти радянофільства на верхах, повела ОУН таку саму акцію й на низах, з тією різницею, що на низах чільних пропагандистів совєтофільства ОУН не вбивала, тільки карала побиттям. Таке побиття більшевицько-московських наймитів ставало голосним на всю околицю і зацікавлювало навіть тих, що все ще мало цікавились політикою, за що це дану людину побили, хто це такі совєтофіли-комуністи й чию роботу вони роблять на шкоду українцям.
В кількох місцевостях, де були сильні більшовицькі впливи, прийшло було до масових зударів з комуністами. Так було в Дрогобичі, в Яворові та в кількох інших околицях.
Завершенням тієї протибільшовицької акції ОУН на ЗУЗ був атентат на більшовицький консулат у Львові, виконаний бойовиком ОУН Миколою Лемиком 22 жовтня 1933 р. Під претекстом одержання візи на виїзд до УССР, Лемик зайшов того дня до більшовицького консулату і, коли його повели до консула, вихопив револьвер та, пояснивши московсько-більшевицькому чиновникові, що він, бойовик ОУН прийшов виконати вирок смерті на представникові більшовицької Москви за смерть мільйонів українців, поклав московського чиновника трупом. Після цього він дав себе заарештувати, щоб використати судову залу на прилюдне вияснення причини й характеру атентату. Це був голос за весь світ «стріл в обороні мільйонів» українців, винищувальних Москвою методами планового організованого голоду, та удар по авторитеті більшовицької Москви. Жертвою атентату, як виявилось, впав не сам консул, а довірений співробітник кремлівської верхівка, що законспіровано об'їжджав більшовицькі закордоні дипломатичні станиці для перевірки й директив ведення під маскою тих дипломатичних представництв розвідувальної та пропагандистської більшовицької діяльності. Перед згаданим судом у Львові Степан Бандера заявив: «Я особисто дав Лемикові наказ ї подав йому мотиви та інструкції. ОУН знала, що більшовики будуть у фальшивому світлі представляти це вбивство, тому вони рішили, що Лемик має віддатися в руки поліції і не опиратися їй, щоб таким чином дати можливість зробити судову розправу».18
Вдалий атентат на більшовицький консулат у Львові відбився голосним відгомоном по всьому світі. В судовій залі Лемик з'ясував мотиви свого вчинку, а польські й чужинські кореспонденти передали на сторінках своїх часописів те вияснення всьому культурному світові: це був бойовий протест українського народу проти поневолювання більшовицькою Москвою українського народу й винищування його планово зорганізованим голодом.
Вся ця протибільшевицька акція, що її ініціювала й детально опрацювала ОУН і під її членством послідовно переведена в дію пресова й усна роз'яснювальна робота та цілі більшовизму, як нової форми московського панування над Україною, була, можна сказати, смертельним ударом по більшовицьких впливах на західноукраїнських землях. Вона Закріпила в душах західних українців почуття соборності й національної солідарності із східною частиною українського народу та мобілізувала український загал до активної боротьби всіх українців проти Москви.
18 листопада 1935 до 13 січня 1936 року відбувся в Варшаві голосний політичний процес проти 12-тьох членів Організації Українських Націоналістів, обвинувачених у співучасті в убивстві польського міністра внутрішніх справ генерала Перацького. Головним обвинуваченим був Степан Бандера, 26-літній студент 4-го курсу Агрономічної Львівської Політехніки, як відповідальний за всю діяльність ОУН на окупованих Польщею українських землях крайовий провідник ОУН, та той, що особисто керував підготовкою й виконанням атентату на Пєрацького. Поруч із ним на лаві підсудних сиділи тоді: Микола Лебедь, 25 літ, „абсольвент” гімназії; Дарія Гнатківська, 23 літ, абсольвентка гімназії; Ярослав Карпинець, 30 літ, студент Краківського університету; Микола Климишин, 26 літ, студент філософії Краківського університету; інженер Богдан Підгайний, 31 літ, абсольвент політехніки в Данцигу; Іван Малюца, 25 літ, студент Львівської політехніки; Яків Чорній, 28 літ, студент університету в Любліні; Євген Качмарський, 25 літ, учень 5 класу гімназії; Роман Мигаль, 24 літ, студент Львівського університету; Катерина Зарицька, 21 літ, студентка Львівської політехніки; Ярослав Рак, 27 літ, адвокатський конціпієнт.19 Виконавця атентату Гриця Мацейка полякам не вдалося посадити на лаві підсудних, бо він, проворно виконавши вдалий атентат в обідню пору в центрі міста, зумів вирватися з кліщів поліційної погоні і втекти закордон.
Більшість підсудних — Лебедь, Гнатківська, Карпинець, Климишин, Зарицька, Рак,— видержали, як і Бандера всі перипетії слідства й не призналися та нічого з організаційних тайн не видали. Все ж таки кількох молодих націоналістів вдалося зловити слідчим, після трюку із фіктивними зізнаннями «всіх інших», спрепарованими на підставі «архіву Сеника», і зломилися. Це зізнання й думали організатори процесу використати для засудження інших підсудних і так влаштувати прилюдне видовище, яке скомпрометує українське підпілля та його боротьбу в очах чужинців і самих таки українців.
Та вийшло зовсім інакше. Підсудні зуміли не тільки зберегти гідну поставу під час слідства і в час судового процесу, але й вплинути на всіх інших підсудних та свідків так, що варшавський процес перетворився в форум пропаганди української справи та української революційно-визвольної боротьби.
Визначний польський журналіст та політик Ксавери Прушиньскі помістив з приводу Варшавського процесу у «Вядомосцях Літерацкіх» (ч. 50, від 15-го грудня 1935) статтю, що дуже влучно описує значення того процесу проти українських революціонерів. Прушиньскі пише: «Процес українських терористів, що ведеться вже більше, як три тижні, поволі міняє те обличчя, яке ми бачили на початку розправи. Це не є вже процес Біласа і Данилишина. Процес молодих виконавців нападу на пошту в Городку, що їх видали в руки поліції українські селяни, в яких вони шукали захисту, розійшовся у Львова широким відгомоном... Тепер оце замість «типів з понурим виглядом — бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло й ясно. «Зпід лоба», як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-літній провідник революційної екзекутиви і її трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали під чотирьом псевдонімами бойовика. Робиться людині дивно, як можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіра, а потім дивитися так ясно в очі цілому світові. За параграфами, які вичислив прокурор стоїть, чейже, смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодості, ще не перешуміло. Вже тепер повинна би вступати в жили цих людей мертвеччина завмирання та отяжілість довгих літ тюрми. Але в них того немає.»20
Виконати смертельну кару, призначену в Варшавському процесі на Степана Бандеру та його двох товаришів польська влада не зважилась. Застосована Бандерою на тому процесі тактика зробила справу голосною в усьому світі і здобула симпатії для українського визвольного руху, а для засуджених зокрема, не лише в широкому світі, але навіть і серед деяких кругів польського громадянства. А українська спільнота на ЗУЗ на вістку про вирок проголосила всенародну жалобу. В польській пресі під впливом Варшавського процесу піднялись голоси гострої критики польської політики супроти українців, спертої на поліційному терорі. В такій ситуації виконання вироку смерті було б тільки додатковим ударом по авторитеті польської влади, а серед українського громадянства це скріплювало б протипольські настрої. Тому польський уряд ініціював переговори з українськими політичними партіями про «нормалізацію» українсько-польських відносин і як вияв своєї доброї волі проголосив політичну амністію, на підставі якої й замінено кару смерті Степанові Бандері і його двом товаришам на кару довічної тюрми.
Такий оборот справи дав польській владі можливість поставити Степана Бандеру ще раз перед судом — у Львівському процесі проти членів Крайової Екзекутиви ОУН та членів боївки, що виконала атентати на поліційних конфідентів — директора Бабія та студента Якова Бачинського. Цей процес відбувся перед лавою присяжних у Львові від 25 травня до 26 червня 1936 року.
Але Бандера і цього разу умів перебрати ініціативу в свої руки, так що в дійсності обвинувачем була не польська влада, але Степан Бандера та його товариші, які обвинувачували польську окупаційну владу.
2.2 РОЗБУДОВА ТА ОФОРМЛЕННЯ РУХУ
Як керівник революційної боротьби на ЗУЗ, Степан Бандера звертає пильну увагу на кожну ділянку, вносячи скрізь свій розмах, захоплення працею і вміння Організувати революційну боротьбу.
Перш за все Бандера завершує й закріплює організаційну структуру підпільної організації, що нею мусила бути ОУН. Всю масу членства ОУН поділено на п'ятки (гуртки по п'ять членів), вбудовані в ієрархічну організаційну систему за територіальним принципом, та доручено строго придержуватись схеми, подиктованої конспірації та вимогами оперативності в підпільно-революційній боротьбі. Восени ї взимку 1933 р. проведено окремий вишкіл повітових провідників ОУН, а також окремих членів Окружних і Повітових Екзекутив для докладного ознайомлення їх з організаційною Структурою й принципами організації й конспірації підпільної боротьби, як теж з основними засадами ідеології та програми ОУН. Вже самі курси були організовані зразково під організаційним і конспіративним оглядом: вони відбувалися невеличкими групами при такому доборі учасників кожної з груп, щоб вони одні одних особисто не знали й не мали змоги довідатися дійсних прізвищ та організаційних становищ і місця дії інших співучасників курсу. Одержавши належний вишкіл, окружні та повітові провідники негайно перевели реорганізацію організаційної сітки, згідно з одержаними вказівками, на місцях. Завдяки зміцніла й набрала потрібної оперативності, а разом з тим законспірованість самої сітки і її дії поглибилася й зміцніла.21
ОУН замітно посилилася в тому, що праця військової референтури КЕ ОУН на ЗУЗ. Записки «архіву Сеника», цитовані на Варшавському судовому процесі, подають, що з ініціативи тодішнього крайового провідника ОУН «Баби», тобто Степана Бандери, зорганізовано в Данцігу в днях 10—15 серпня 1933 р. спеціальний однотижневий курс для інструкторів військового вишколу членства ОУН, на якому взяло участь 13 заавансованих військовиків, членів ОУН із ЗУЗ. Безпосередньо після того відбувся в Берліні військовий курс для радіотелеграфістів, учасниками якого були члени ОУН із ЗУЗ. Повернувшись із тих курсів, військовики ОУН зорганізували в різних місцевостях Західної України вишколи військових інструкторів, в тому 10 таких вишколів у самому Львові з участю по 9 слухачів у кожному. Завданням тих інструкторів було переводити систематичний військовий вишкіл всього членства ОУН на місцях.22
У 1934 році, коли розвиток політичної ситуації в Польщі вказував на можливість нової пацифікації на західноукраїнських землях, Крайова Екзекутива ОУН розглянула на своєму засіданні можливість і потребу організувати так звані «Зелені Кадри». На випадок посиленого польського терору супроти українців, повинні були, згідно з планом, всі розконспіровані члени ОУН перейти в підпілля і створити збройні партизанські загони, щоб таким способом повести організовану партизанську боротьбу проти польського окупанта, концентруючи всю увагу польських властей на партизанських загонах ОУН. Заарештування, що наступили в другій половині 1934 р., не дали змоги реалізувати ці плани. Все ж, це були зародки ідеї організації збройних загонів, що розвинулись потім в концепцію Української Повстанської Армії.
Українська партійна преса, ворожа до ОУН, виступаючи проти організації, протиставляла їй завжди «органічну» працю, тобто працю в легальних українських організаціях і установах та дорікала, що ОУН відтягає українську молодь від позитивної праці в «органічному» секторі. Такі закиди до ОУН ставила тогочасна українська партійна преса — їх ще й сьогодні повторяє дехто з противників ОУН ї революційно-визвольної боротьби — скеровуючи їх спеціально проти націоналістів, що своєю діяльністю на ЗУЗ і своїм впливом направили всю діяльність ОУН.
Із здивуванням доводиться признавати Оунівцям, що закид противників організації, ніби ОУН відтягала українську молодь від «позитивної» праці, частина українського громадянства приймала як слушний. А тим часом об'єктивний аналіз тодішніх відносин та тенденцій в діяльності ОУН, сперта на фактах і цифрах, виявляє понад усякий сумнів, що це якраз члени ОУН були рушійною силою в праці в усіх легальних українських організаціях і виховних установах, які не заперечували принципу боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу, хоч репрезентативні становища в тих організаціях ОУН залишала справи не членам ОУН, щоб арештування й суди членів ОУН не могли пошкодити легальним українським організаціям, в яких вони були членами.
На доказ цього наведу звіт з діяльності тридцятьох клітинах українського студентського товариства за шкільний рік 1932/33 в тому саме «органічному» секторі. В тих 30-ох клітинах було зорганізованих 697 українських студентів; з них тільки приблизно половина були членами ОУН, але якраз вони були в 90% виконавцями показаної у звіті праці. Згідно з тим звітом, в рамках «Студентських Громад», «Просвіти», «Рідної Школи», «Відродження», «Соколів» і «Лугів» на старих статутах) ті студенти виголосили — 921 доповідь, влаштували 223 спільних сходин з доповідями й іншою програмою, підготовили 206 театральних вистав, відбули 484 організаційних поїздок у терен, підготовили 145 святкових концертів і академій, зорганізували 57 фестивалів, 51 вечорниць і забав, виголосили 76 святкових промов, перевели 116 люстрацій, 62 загальних зборів, 14 анкет, фізичних вишколів, керували діяльністю 27 товариств, вели 79 гуртків для навчання неграмотних, заснували 4 нові відділи «Просвіти», 2 «Рідної Школи», 6 «Сокола» і «Лугу», 10 спортивних товариств, 6 товариств «Відродження», 2 інших товариств, 5 театральних гуртків, хорових і музичних гуртків, 22 самодіяльних гуртків, 8 „ощадностевих” і 10 спортивних секцій, 2 інших гуртків, 11 культурно-освітніх курсів, 2 збірні лекції «Рідної Школи», вели діяльність у 79 гуртках, 6 було головами товариств, 41 членами управ, при будові «Народних Домів» відробили фізично 99 днів.23
Оці сухі цифри говорять про те, що ОУН не відтягала українську молодь від «органічної» праці, а навпаки, несла ту працю в більшості на своїх плечах. Ці дані є тим більше важним документом у тому питанні, що вся та діяльність в «органічному» секторі української спільноти велася не тільки не всупереч інтенціям ОУН, а якраз навпаки — з доручення ОУН. Бо керована Степаном Бандерою ОУН поставила моральну вимогу до всього свого членства бути передовиками не тільки в революційній боротьбі українського народу, але і в розбудові його «органічного» сектора.
Тут варто згадати закиди противниками ОУН, про «тоталітарні» та «вождівські» тенденції ОУН, приписувані, як і попередні, перш за все Степанові Бандері. І в цьому випадку —аналіз тодішньої дійсності приводить до безсумнівного висновку, що такі закиди були і є нічим іншим, як несовісними інсинуаціями ненависників ОУН. Впорядковуючи організаційну структуру ОУН та організаційні форми н діяння, Степан Бандера наголошував конечність відрізняти форми легального суспільно-громадського життя від форм революційного підпілля. В легальному житті ОУН сама репрезентувала повністю і вимагала від інших репрезентувати демократичні форми суспільно-громадського життя: чесності у боротьбі концепцій, чистоти виборів усіх керівних органів в українських організаціях та установах і звітності перед народом. Про це можуть посвідчити протоколи всіх тогочасних українських організацій і установ, в яких брали участь члени ОУН. Звідти можна б теж довідатися, що це якраз політичні партії, противні до ОУН, намагалися стосувати в легальному українському життю тоталітарні методи й захоплювати владу, ігноруючи волею народу, та ухилялися від звітності із своєї діяльності перед народом. У своїх інсинуаціях противники ОУН користувались єхидним словоблудством, змішуючи навмисно вислів «тотальна» боротьба з тоталітарною формою дії. Справа в тому, що УОН завжди підкреслювала конечність «тотальної» боротьби українського народу за визволення, тобто вести її всіма силами нації, в усіх ділянках життя. Але це немає нічого спільного з тоталітарними формами дії. Та вороги використовували і використовують подібність слів «тотальний» і «тоталітарний», надаючи обом одного значення — «тоталітарного».24
Зовсім що інше форми підпільно-революційної боротьби. Тут мусить існувати структура новітніх армій, однакова, зрештою, в усіх новітніх державах. Бо ж підпільна революційна організація, це армія і то в стані війни. «Солдатські ради» та виборність старшин «солдатськими радами», як, нібито, ознаки демократичності, були заведені в армії УНР і немає потреби пригадувати, з якими трагічними наслідками для всього українського народу.
Степан Бандера завів був гостре розрізнення форм дії в легальних українських організаціях і установах та в революційному підпіллі. Принципи здорової демократичності в першому випадку і військові форми, загострені ще вимогами конспірації, в ОУН.
Так само і з обвинуваченнями ОУН в «вождівстві». І тут противники революційної боротьби поплутали структуру революційно-підпільної організації з формами легального суспільно-громадського й політичного життя, що їх визнавали й за них боролися члени ОУН. Такою вмисною плутаниною ненависники ОУН намагалися й намагаються підривати довір'я українського громадянства до ОУН і особливо до Степана Бандери.
В ім'я історичної правди кожен мусить признати, що Степан Бандера став провідником ОУН на ЗУЗ, а потім усієї ОУН не врезультаті якихось «вождівських» заходів і не завдяки якимсь закулісним махінаціям, тільки завдяки своїм непересічним організаційним здібностям, своїй праці і своїй безприкладній відданості справі революційної боротьби за волю нації. Цим він здобув собі велике довір'я і відповідні позиції ступнево, крок за кроком, від сірого рядового члена в „первопочинах” організування українського революційного націоналізму — органічно. І саме Степан Бандера був тим, що так підкреслював дії в практиці суспільно-громадського та політичного життя. Провідником людина стає завдяки своїм здібностям, кваліфікаціям, і завдяки своїй праці та відданості справі. Іншими словами, людина, що змагає стати провідником на будь якому ступені організованого життя, мусить виявити свої здібності і кваліфікації, які дають їй право зайняти такий чи інший провідний пост і своєю працею та відданістю справі здобути собі довір'я настільки, щоб люди одноголосно чи більшістю запропонували даній людині даний провідний пост.
Остаточна ліквідація спірного стану в організованому українському підпіллі — ОУН-УВО, розбудова й закріплення в ОУН виразних форм підпільної організації, введення нових, успішних методів політично-пропагандистської діяльності ОУН, практичне введення в діяльність організаційного принципу соборності, модифікація й посилення бойової діяльності націоналістів, здорова сполука підпільної та легальної праці членства ОУН в українських організаціях і установах та культивування високої особистої моралі в громадській праці — це були засади праці ОУН, яким вона завдячує свій імпозантний ріст і здобуття серед українського загалу такої пошани й довір'я, якого не мала жодна українська політична партія чи організація.25
Варто навести тут ї польську оцінку ОУН в той період. В журналі «Бунт Млодих», з датою 20 грудня 1933 р., у статті п. заг. «П'ять мінут до дванадцятої» читаємо:
«...Таємнича ОУН — Організація Українських Націоналістів— і нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом, щоби втягнути маси в круговорот революції... Нині є вже зовсім ясне, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі (тобто в Галичині — П. М.), а навіть на Волині може вичислити низку сіл, що ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали жаждучими до боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це ж значить, що противник зріс у силах, а польська держава втратила».26
Польська преса того часу, очевидно, не згадує зовсім Степана Бандери, бо тоді не тільки польські журналісти, але й керівництво польської поліції не мали найменшого поняття про те, хто керує тією таємничою й могутньою ОУН. І щойно в часі варшавського процесу в 1936 р. всім стало відомо, що тим, хто своїми організаційними здібностями та своєю відданою працею справі української національної революції виніс ОУН на вершини організаційної справності, бойової сили та політичного авторитету був Степан Бандера.
3. РОЗКОЛ В НАЦІОНАЛІСТИЧНОМУ ТАБОРІ
3.1 ОУН ПЕРЕД ПРОБЛЕМОЮ ВЕЛИКОГО СВІТОВОГО КОЛАПСУ
В другій половині 1939 року польська держава, по кількатижневім спротиві німецькій агресії, перестала існувати. Брами польських тюрем розкрились, і тисячі українських політичних в'язнів, а між ними й Степан Бандера, вийшли на волю.
Але розвал Польщі не розв'язував проблеми самостійності України. Польсько-німецька війна не тільки не заторкнула московського панування на східних й середніх українських землях, але й віддала в московське ярмо ще й західні українські землі. Революційна боротьба ОУН супроти цього мусила вестися далі. Та вибух другої світової війни, на жаль, застав ОУН в стані серйозної внутрішньої кризи.
Арешти й засудження на довгі роки цілого складу Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ у зв'язку з убивством Пєрацького було дошкульним ударом для ОУН. Та ця криза в революційній дії гурта і провідних членів ОУН компенсувалося величезним морально-політичним капіталом, що його приніс для ОУН вдалий атентат на польського міністра внутрішніх справ у столиці Польщі, та геройська постава Степана Бандери і його друзів на судовому процесі в Варшаві і потім у Львові. Гурт провідних членів, вирваних ворогом з бойової лави й запроторених в тюрму, треба було заступити гуртом нових провідників революційної боротьби, як це сталося по смерті таких визначних керівників революційного ОУН, як сотника Юліян Головінського та Степана Охримовича. А здобутий для ОУН її всесторонню діяльністю під керівництвом Степана Бандери беззастережний авторитет і симпатії серед найширших мас українського населення давали змогу розгорнути революційну діяльність ОУН ще ширше і ще повніше.27
ОУН до Другої світової війни була напівпідпільною організацією, яка готувала молодь до майбутнього повстання, розповсюджувала українські націоналістичні ідеї на всіх рівнях. З початку 30-х рр. ОУН діяла переважно терористичними методами, що викликало переслідування поліцією.
З вибухом війни (1939р.) суперечки, що довгий час вирували в ОУН, вирвалися назовні. Суперечки виникли між ветеранами боротьби 1917-1920рр. із закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х рр.Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли питання тактики.
Після вбивства Є.Коновальця, яке було здійснине радянським агентом у Ротердамі у 1938р., встало питання щодо голови ОУН. Можна сказати, що ОУН на початковому етапі свого існування були притаманні ейфорія та об’єднаність, але патриотичний підйом змінився внутрішнім конфліктом та розколом на два табори, які більше сперичалися, ніж були підтримкою один одному. 28
Війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали управління через зв'язкових.
Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич…).29
Ветерани боротьби 1917-1920 рр. наступником Є.Коновальця пропонували Андрія Мельника (близького його соратника), який бачив майбутнє ОУН лише з мирними методами боротьби (публікація петицій, друк, пропагування у Польщі та Румунії). Молоді радикали пропонували Степана Бандеру. У вересні 1939р. Бандера, розуміючи неминучість великої війни, проголошував думку, що ОУН повинна створити підпільну армію (яка мала боротися з кожним, хто стоятиме на шляху української незалежності, навіть з Німеччиною). Саме під час військового часу, мобілізація сил СРСР на ведення бойових дій дозволить звільнити всі українські землі від панування “колонізаторів”. Він вимагав, щоб ОУН зав’язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Мельник же з прибічниками доводили необхідність збереження пріоритетної орієнтіції на Німеччину, заперечували створення армії, тому що це могло б викликати каральні заходи німців.
Найсильніші пристрасті розгорілися літом 1939р. навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939р. фракція Мельника скликала в Римі конференцію, яка офіційно проголосила Андрія Мельника головою ОУН.
Лідер молодих революціонерів Степан Бандера вже раніше виконував важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних в'язнів і повернувся до Львова.
На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутори в Україні Юрій Тимчій-Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.
Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала ніякого результату. Це був розкол. Молоді лідери зібралися у Кракові й вирішили створити інше керівництво націоналістичного руху. 10 лютого 1940 р. було сформовано Революційний Провід ОУН, керівництво якого було довірено Степану Бандері, на якій його фракція відкинула рішення римської конференції. Обидві фракції не змогли досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б або ОУН-Р (революційна), чи просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями. Таким чином, ми можемо сказати, що розкол остаточно зформувався 10 лютого 1940р., але треба зауважити – ОУН багато в чому залишалася єдиною організацією. Але з того дня існували вже дві різні українські націоналістичні організації, які мали одну і ту саму назву, але дуже часто протистояли одна одній. В обох випадках основу фракцій складали молоді люди, патріоти та ентузіасти, на національних почуттях яких тримався весь український національно-визвольний рух.30
Після двох конференцій(Римської та Краківської) ОУН остаточно розділилась на два табори – ОУН(Б) і ОУН(М). Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б) мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації. 31
Програма ОУН (Б) була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. Політична програма нового керівництва була надзвичайно широкою і амбітною, вона зверталася не лише до українського народу. А й до інших народів СРСР.
У преамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН (Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів".
Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян, терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених країн.
Скликавши у 1941р. 2-й Великий збір ОУН, революційне керівництво ОУН (Б) пішло на остаточний розрив. Серед резолюцій, прийнятих другим Великим Збором, є одна резолюція, яка характеризує загальну тенденцію ОУН (Б). У ній зокрема сказано, що ОУН продовжуватиме боротьбу за незалежність українського народу, "…незважаючи на територіальні і політичні зміни, які можуть статися у Східній Європі".
Українці зовсім не знали намірів Німеччини. Обидві націоналістичні організації вирішили прийняти участь у війні проти Росії - відкритого ворога української незалежності.
ВИСНОВКИ
Тож, що таке націоналізм? Погане чи добре, потрібне чи не потрібне, важливе чи не важливе, трагедія чи героїзм... Цих „чи” може бути безліч, до того ж проблема українського націоналізму існуватиме доти, доки саме суспільство в Україні буде біполярним. Коли на Заході ОУН вважають своїми героями, а на Сході „запроданцями” та „месниками”.
Головна мета цієї роботи – це визначення націоналізму, що ж це був за рух, який переливався у крові, обєднував націю, вів агресивну, а іноді не виправдану, боротьбу.
Чогош ці молоді хлопці та дівчата почали цю боротьбу за українську мрію. Але навіщо і з якою метою? Навіщо ризикувати своїм грішним життям за якусь „безглузду” мрію. А справа в тому, що без цієї „мрії” немає українця, немає України – а є Малопольща, Малоросія, Верхння Волощина, Мадярська Русь...
В цій роботі я намагався знайти проблему в історії і дати відповідь на запитання: „А що таке націоналізм”? І я зрозумів, що проблеми в історії немає, томущо вона є лише результатом, і зброєю у багатополярному суспільстві. Вона неможе бути різною, вона або правдива або викривлена, частіше друге і нажаль з обох сторін. Отже, проблема існує і проблема в суспільстві, і лише в українському суспільстві. Немає такого антикультурного елемента власнї самобутності, як українець.. Ось де проблема – в нас і в нашій душі, частіше безсердечності і неймовірної овечої тупості.
Чи не є проблема коли на Заході українець вважає себе націоналістом, а на Сході той самий українець, в якого кров того самого коліру, вважає націоналіста вовком, котрий прийде і зїсть жевцем його дітей. Немає єдності в суспільстві, немає золотої середини, покищо немає – головне, щоб пізно не було.
Таким чином націоналізм, як явище суспільної української боротьби, немає духовного визначення, воно літає. „Розірвана і пошматована” – писав Шевченко, але він не знав, що ті хто буде боротися за незалежну Україну будуть їй непотрібні.
Проблема в суспільстві, проблема в освіті, проблема в відсутності одного вектора української історичної науки, проблема власного негілізму – проблема за проблемою, а вирішення немає. Але, як той самий наш український Кобзарь писав: „Все йде, все минає і краю немає”.
Нажаль я дав більше запитань, а ніж зміг знайти відповіді на них. Але це проблема теперішнього, а не історії, яка є лише майбутнім минулим.
І як писав невідомий український письменник: «Доброю надією – жити довго будем, доброю країною – панувати будем, добрими людьми – станемо докола. Шкода, що це мрії – мрії УКРАЇНИ»!..
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77.
2. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – К, 2003.
3. Бандера С. Перспективи Української Революції .- Мюнхен, 1951.
4. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.
5. Бедрій А. ОУН і УПА \\ К.: Генеза, 2004.
6. Богун А. Между Гитлером и Сталиным \\ СПб.: Издательский Дом «Нева», 2004.
7. Борець Ю. (Чумак). Рейд без зброї. – К.: Наукова Думка, 1994.
8. Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.
9. Грушевський М.С. Вільна Україна. // Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського .- К., 1993.
10. Гузенкова Т.С. Национальный язык и национальная культура: Возможности согласия и компромисса. // Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур”. – Available. - 1999.
11. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К.: Либідь, 1993.
12. Дашкевич Я. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. // Український Час. – 1991. – С.15-19.
13. Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи \\друга частина: Спогади зв'язкового ОУН .- Торонто, 1961.
14. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон—Торонто, 1966.
15. Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера? – Київ - Львів, 1994.
16. Зайцев Ю.Д. Дисиденти – опозиційний рух 60-80х рр. // Сторінки історії України ХХ століття. – К., 1992. – С.195-235.
17. Зеленчук М. Хто був Петро Полтава? // Шлях перемоги .- 1992.
18. Каптелов Б. ОУН на службе фашизма. // ВИЖ. – 1991. - №5. – С.45-57.
19. Кітура Я. Відновлення військових традицій українського народу – наш національний обов’язок. // Шлях перемоги .- 1994.- С.5
20. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. – К., 2002.
21. Книш З. Смерть Станіслава Собінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні .- К, 2002.
22. Книш З. В сутінках зради. Убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського .- К, 2002.
23. Книш З. Перед походом на Схід \\ Частина ІІ, спогади й матеріяли до діяння ОУН в 1939-41 рр. – К., 2002.
24. Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.
25. Кочан І. Шаль ювілейної сверблячки (памфлет). // Дніпро. – 1975. - №10. – С.110
26. Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п’яти років // Available. – 1999.
27. Кричевський Р. ОУН в Україні: ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національного руху .- Львів: Меморіал, 1991.
28. Кузьо Т. ОУН в Україні, Дмитро Донцов і Закордонні частини ОУН. // Сучасність.- 1992.- №12.- С.33-38.
29. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К.: Генеза, 1994.
30. Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність .- 1992.
31. Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. — 1992. — N96.
32. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. — № 6.
33. Лупейко В. Кайдашизм, Доки ж Будемо самоїдами? Есеї // Available. -
1999.
33. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1
34. Мельник Л.Г. Викриття сучасних націоналістичних фальсифікацій. // УІЖ. – 1987. - №1
35. Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. – 1997. - №10-11. – С.25-27.
36. Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. // Літопис УПА.- Львів, 1992.- т.9.- С.15-75.
37. Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).
38. Потульницький В.А. Історія української політології .- К.: Либідь, 1992.
39. Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. – 1972. - №8. – с.77-85.
40. Ребет Л. Світла і тіні ОУН .- Мюнхен, 1967.
41. Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К.: Смолоскип, 1995.
42. Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков: Вища школа, 1987.
43. Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.
44. Стебельский І. Шляхами молодості і боротьби \\ спогади з 1939 року про Леґіон полк. Сушка .- Львів, 1993.
45. Субтельний О. Історія України .- К.: Либідь, 1991.
46. Суворов В. Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну? - М.: Новое время, 1993.
47. Терен В. ОУН міцна всенародною підтримкою: до 70-річчя ОУН. // Українське слово. – 1998. - №27. – С.4.
48. Тимчишин Я. Дзвін нашої тривоги мусить бути гучним! //За Вільну Україну .- 1995.- С.2.
49. Ців'юк Д. За волю розбійник не стане .- Луцьк, 2004.
50. Хмурович О. Степан Стебельський – “Хрін”. // Альманах “Гомону України” .- С.74-84.
51. Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье: Изд. ЗГУ, 1997.
52. Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К, 2001.
53. Чепинога В. Трибуна. // Смолоскип України. -№9. – 1996. – С.1.
54. Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. – 1997. - №4.- С.15-18.
55. Шевченко А.К. Погружение в трясину: Украинско-российские отношения в зеркале опасного мифа// Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур” – Available. - 1999.
56. Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. – К.: 1998.
57. Ямпольский В.П. Как трезубец вплелся в свастику: о несостоявшемся походе украинских националистов на Москву. // ВИЖ. – 1996.- №2. – С.77-83.
58. Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів: Червона калина, 1993.
59. Ідея і чин: повна збірка документів .- Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1968.
60. Історія Українського Війська: частина ІІ. / Крипякевич І.- Львів: Вид. Івана Тиктора, 1936.
61. Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород .- 2002.
62. Тези у 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. – К., 1954.
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
ОУН – Організація Українських Націоналістів;
УВО – Українська Військова Організація;
ЗУЗ – Західно-Українські Землі;
УПА – Українська Повстанча Армія;
УГКЦ – Українська Греко-Католицька Церква;
УНДО – Українське Народно-Демократичне Обєднання;
КУН – Конгрес Українських Націоналістів;
ПУН – Провід Українських Націоналістів;
ЛУН – Легія Українських Націоналістів;
ГУНМ – Група Української Національної Молоді;
СОУН - Союз Організації Українських Націоналістів.
1 Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К., 2002.- С. 129
2 Бандера С. Перспективи Української Революції .- Мюнхен, 1951.- С. 46
3 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 59
4 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961.- Том 1. – С. 73
5 Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).- С. 77
6 Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).- С. 83
7 Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К., 1995.- С. 56
8 Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.- С. 76
9 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 112
10 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 113-114
11 Бедрій А. ОУН і УПА .- К., 2004.- С. 67
12 Чепинога В. Трибуна. .-К., 1996. -№9. – С.17
13 Кітура Я. Відновлення військових традицій українського народу – наш національний обов’язок. // Шлях перемоги .- К., 1994.- С.5
14 Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – К., 2003.- С. 48
15 Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи \\друга частина: Спогади зв'язкового ОУН .- Торонто, 1961.- С. 58
16 Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. – 1972. - №8. – С.77-85.
17 Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).- С. 67
18 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 158
19 Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.- С. 90
20 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 180
21 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 191
22 Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.- С. 93
23 Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).- С. 93
24 Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. – 1972. - №8. – С.77-85.
25 Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. – К, 2003.- С. 67
26 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 203
27 Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К., 1995.- С. 113
28 Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів, 1993.- С. 157
29 Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. – С. 207
30 Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. – К., 1998.- С. 89
31 Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 76