Англія та Франція у другій половині XX ст

Реферат на тему

Англія та Франція у другій половині XX ст.

ПЛАН

Тенденції економічного та політичного розвиту Великої Британії.

Франція у повоєнні роки.

Використана література.

1. Тенденції економічного та політичного розвиту Великої Британії.

Економічні й політичні позиції Великої Британії у світі внаслідок Другої світової війни виявилися значно підірваними. Розпад колоніальної системи в повоєнний період призвів до того, що Велика Британія перестала бути центром величезної імперії, в якій не так давно проживала четверта частина людства. У війні Велика Британія зазнала суттєвих економічних втрат. Однак післявоєнна відбудова йшла досить швидко. Уже в 1947 р. Велика Британія досягла довоєнного рівня виробництва. У повоєнний період при владі у Великій Британії почергово знаходилися Лейбористська та Консервативна партії. Незважаючи на великий авторитет Консервативної партії Уінстона Черчілля, на парламентських виборах у липні 1945 р. його партія зазнала поразки. До влади прийшла Лейбористська партія. Прем'єр-міністром став К. Еттлі. Новий уряд здійснив важливі економічні реформи, зокрема націоналізацію ключових галузей економіки. Було передано державі Англійський банк, вугільну, газову, металургійну промисловість, електроенергетику, залізниці — близько 20% промислових потужностей країни. Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування законів проти профспілок, розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та розширення житлового будівництва. У сфері зовнішньої політики лейбористи повністю поділяли побоювання відносно радянської загрози, що були висловлені Черчіллем у Фултоні. 1949 р. Велика Британія стала членом НАТО, перед цим — 1947 р. — надала незалежність Індії.

Реформи лейбористів не привели до поліпшення економічного стано-вища: в країні непомірно зросли державні витрати і різко збільшився дефіцит бюджету. На позачергових парламентських виборах 1951 р. консерватори здобули перемогу. Прем'єр-міністром знову став У. Черчілль, який був при владі до 1955 р. З наступних консервативних прем'єрів найпомітнішою фігурою вважався Гарольд Макміллан, який очолював кабінет у 1957—1963 рр. Консерватори зберегли систему соціального забезпечення і медичного обслуговування, але денаціоналізували сталеварну промисловість і транспорт. 1952 р. Велика Британія придбала за допомогою американців ядерну зброю. 1952 р. помер король Георг VII, королевою стала його дочка Єлизавета II. Вона на троні й донині.

Консерватори прагнули зберегти вплив Англії у світі. 1956 р. Англія разом з Францією та Ізраїлем зробили спробу силою повернути контроль над Суецьким каналом, що був націоналізований Єгиптом. Після Суецької кризи розпад англійської колоніальної системи різко прискорився.

Консерваторів після 13-річного правління у 1964 р. змінив лейбористський уряд Гарольда Вільсона. 1970 р. до влади прийшов консервативний уряд на чолі з Едвардом Хітом. У 1974—1979 рр. країною правив уряд лейбористів, прем'єр-міністром якого був спочатку Г. Вільсон, а після його відставки в 1976 р. — Джеймс Каллаген. Повернення до влади лейбористів привело до відновлення націоналізації, встановлення контролю за квартплатою, цінами, соціальними виплатами. Велика Британія не підтримала ідеї створення "Спільного ринку" й не брала участі в його заснуванні (1957 р.), але вже на початку 60-х рр. почала домагатися вступу в нього. 1 січня 1973 р. Велика Британія стала членом Європейського Економічного Співтовариства. Однак економічні труднощі у 70-ті рр. поглибились, зростало безробіття, посилилася інфляція, зменшилися темпи економічного розвитку. З кінця 60-х рр. загострилася й проблема Північної Ірландії (Ольстеру), де почались міжобщинні зіткнення католиків та протестантів. Католики-ірландці виступають за возз'єднання Ольстеру з Ірландією, а протестанти, котрі стали селитися там ще з часів О. Кромвеля, — за нерозривні зв'язки Північної Ірландії з Англією. До того ж ірландці-католики — це одна третина всіх жителів, найбільш знедолена частина населення Ольстера і в політичному, і в соціальному плані.

В умовах загострення соціально-економічних проблем Англії серед консерваторів посилився вплив прихильників приватного підприємництва і обмеження державного втручання в економіку, їх представник — Маргарет Тетчер — стала в 1975 р. лідером партії. На парламентських виборах 1979 р. перемогла Консервативна партія. Тетчер стала прем'єр-міністром і залишалася на цій посаді 11 років. Основним напрямом її внутрішньої політики стало надання максимальної свободи приватному підприємництву. Для цього були здійснені рішучі кроки щодо скорочення державного регулювання економіки. Уряд приступив до систематичного скорочення національного сектора економіки. До приватного бізнесу поверталися підприємства нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших га­лузей промисловості. Суттєво були скорочені податки на прибуток, знижені державні видатки за рахунок скорочення соціальних програм, скоро-чення відомчого апарату. Одночасно вводилося більш жорстке трудове законодавство, обмежувалося право профспілок на проведення страйків. Під час страйку 180 тис. шахтарів, що тривав з березня 1984 р. до березня 1985 р., уряд виявив твердість і на жодні поступки шахтарям не пішов (не випадково М.Тетчер отримала в пресі прізвисько "залізна леді").

Заходи уряду в перші роки погіршили економічне становище Великої Британії,_загострили соціальну та політичну ситуацію в країні. Однак з 1985 р. почалося економічне піднесення, яке тривало до 1990 р. Різко знизилися темпи інфляції, почало скорочуватися безробіття (з 3,3 млн. у 1985 р. до 1,6 млн. у 1990 р.). Швидкими темпами здійснювалася денаціоналізація державних підприємств у формі продажу невеликих пакетів акцій серед значної частини населення. До 1990 р. була приватизована 21 державна компанія, 9 млн. англійців стали акціонерами, 2/3 сімей — власниками будинків і квартир. У зовнішній політиці консерватори підтримали жорстку антирадянську політику США. Президент Р. Рейган і Тетчер встановили тісні партнерські відносини на основі спеціальної відданості консерватизму й антикомунізму. Тетчер твердо і послідовно відстоювала інтереси Великої Британії в ЄЕС. 1982 р. Велика Британія вступила в конфлікт з Аргентиною через Фолклендські острови. Аргентина захопила ці острови, що входили до Співдружності (там проживало 2 тис. англійців). Англійська ескадра блокувала острови і за допомогою десанту англійці змусили аргентинські війська капітулювати. В конфлікті загинуло понад 1 тис. осіб. Успішна операція за тисячі миль від Англії піднесла авторитет Тетчер в країні та за її межами.

Успіхи, досягнуті в оздоровленні економіки та фінансів, зміцнювали позиції Консервативної партії й уряду. Ліві сили (лейбористи, ліберали, соціал-ліберальні демократи) не змогли знайти відповідь на виклик М. Тетчер і не змогли пристосуватися до реальностей сучасної доби.

У 1990 р. Тетчер пішла у відставку з посади лідера партії та прем'єр-міністра, її замінив соратник по партії Джон Мейджор, який в економічній політиці дотримувався курсу, взятого урядом Тетчер. На початку 90-х років економічне становище Великої Британії погіршилося, сповільнилися темпи зростання виробництва. Популярність консерваторів починає падати, чому сприяло зростання податків, а також приватизація королівської пошти, на що не зважилась навіть М. Тетчер. Уряд консерваторів не зміг ліквідувати багатьох суспільних суперечностей. Йому не вдалося усунути прірву між багатими і бідними, вирішити проблему у сфері освіти та науки, подолати сепаратистські течії в Шотландії, Уельсі, вирішити проблему Ольстеру тощо. На парламентських виборах у травні 1997 р. перемогу здобула лейбористська партія на чолі з Ентоні (Тоні) Блером. Уряд Т. Блера проголосив курс на підйом національної економіки, утримання інфляції, незмінність протягом п'яти років розміру прибуткового податку, стримання безробіття. Лейбористи пообіцяли не здійснювати подальшу націоналізацію, не закривати лікарні тощо. Основна ставка зроблена наполіпшення системи освіти і створення 250 тис. нових робочих місць для молодих безробітних.

Після розпаду СРСР Велика Британія визнала нові незалежні держави. Зокрема, прем'єр-міністр Джон Мейджор своїм листом від 31 грудня 1991 р. визнав Україну. 10 січня 1992 р. відбувся обмін нотами про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Великою Британією. 10 лютого 1993 р. у Лондоні під час візиту Президента Л. Кравчука підписано договір між двома країнами про принципи відносин і співробітництва. Незважаю­чи на незначний рівень торговельно-економічних відносин, українсько-англійські політико-дипломатичні контакти досить активні. Про це свідчать і візит Президента Л. Кучми у Велику Британію 1995 р., і візит прем'єр-міністра Дж. Мейджора в Україну 1996 р. Уряд Е. Блера активізував "східну" політику: розширилися політико-дипломатичні відносини Великої Британії з Росією, Україною та іншими країнами Східної Європи.

2. Франція у повоєнні роки.

До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Фран­цузький комітет національного визволення, перетворений ЗО серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського — до 60% довоєнного рівня. Уряд де Голля здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки великих банків; у соціальній сфері здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що повинні були розробити нову конституцію. Найбільшу кількість депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух (МРП)". У коаліційному уряді (комуністи мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції— почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними й слабкими: за 12 років — 14 урядів. Весною 1947 р. з уряду були виведені міністри-комуністи, які порушили урядову солідарність. Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Соціалістична партія розірвала союз з комуністами і перейшла до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова урядова коаліція, відома під назвою "третьої сили" (діяла до 1951 р.). У першій половині 50-х рр. у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У цей час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З кінця 40-х рр. у Франції починається економічне піднесення. 1948 р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень; 1956 р. обсяг промислової продукції в 2 рази перевищив довоєнний рівень. У середині 50-х років модерні галузі промисловості Франції (паливно-енергетична, металургічна, машинобудувна, хімічна, радіоелектроніка) охопила науково-технічна революція.

У зовнішній політиці Франція зробила ставку на інтеграцію західноєвропейських країн і збереження своєї колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом співініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому ж році Франція приєдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала допомогу в розмірі понад 3 млрд дол. 1949 р. Франція вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Німеччиною, Бельгією, Люксембургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу війну в Індокитаї (1946—1954 рр.). Франція була змушена була надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. — Марокко і Тунісу. Однак найбільш жорстокою війною стала війна Франції проти національно-визвольного руху в Алжирі (1956—1962 рр.). Тут проживало понад 1 млн. французів, які володіли найродючішими землями Середземноморського узбережжя Алжиру. В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут йшла підготовка до державного перевороту в Парижі. В травні 1958 р. ці сили організували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент,який обирався на 7 років загальними виборами, мав повноваження глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандувача збройними силами; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні й військові посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг видавати і власні декрети без затвердження парламентом. Він міг розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього ж року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті рр. посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 р. до 1968 р., виробництво промислової продукції виросло на 60%. Франція перетворилася в сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери підіймають заколот і здійснюють терористичні акти усередині Франції. Заколот був придушений, і 1962 р. Алжир став незалежним. Уряд де Голля проводить більш незалежну від США політику в НАТО: 1966 р. виходить із військової організації НАТО, ліквідує військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одеру — Нейсе, 1964 р. визнає комуністичний Китай; негативно ставиться до американської агресії у В'єтнамі.

Наприкінці 60-х рр. у розвитку П'ятої республіки проявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. У цей же час відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн. робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано представника голлістської партії Жоржа Помпіду (1969—1974 рр.). Уряд Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом було обрано Валері Жіскар д'Естена (1974—1981 рр.), який продовжував політичний курс свого попередника.

1981 р. за умов гострої економічної кризи до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, намагався вийти з кризи не за рахунок обмеження державного втручання, як у Великій Британії та США, а шляхом його подальшого поширення. Було здійснено націоналізацію низки великих банків і деяких промислових підприємств, розширено соціальні програми, прийнято закони про права трудящих, профспілок. Усе це призвело до посилення інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю за цінами і заробітною платою викликало лише масове невдоволення. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран був змушений призначити прем'єр-міністром лідера голлістської партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) Жака Ширака. Вперше в історії П'ятої республіки президент і прем'єр-міністр опинилися в різних політичних блоках. Уряд Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціоналізував окремі промислові групи і банки, послабив державне регулювання бізнесом, скоротив соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міттеран знову здобув перемогу на президентських виборах. Але на парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць. Прем'єр-міністром було призначено представника ОПР Е. Балладюра. У травні 1995 р. на президентських виборах у гострій боротьбі перемогу здобув колишній прем'єр-міністр Жак. Ширак. Тяжко хворий Ф. Міттеран помер у січні 1996 р.

У внутрішній політиці президент Ж. Ширак і прем'єр-міністр Ален Жюппе проголосили скорочення бюджетного дефіциту, стримання інфляції та вступ Франції до Європейського валютного союзу 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соціальне забезпечення та утримання державного апарату, а також підвищення деяких податків.

Президент Ширак демонструє схильність забезпечувати зовнішньополітичний курс Франції "з власним обличчям". У вересні 1995 р. Франція відновила, всупереч міжнародним протестам, випробування ядерної зброї (до січня 1996 р. було проведено 8 ядерних вибухів). Франція прагне відігравати провідну роль у європейських економічних і військово-політичних структурах. З січня 1996 р. Франція відновила присутність у Військовому комітеті НАТО. Одночасно її керівництво поставило перед Вашингтоном питання про заміну командувача Південним крилом НАТО європейцем. Франція і США мають розходження практично з усіх міжнародних проблем: щодо ролі обох країн в НАТО, діяльності ООН, ролі ОБСЄ, мирного процесу на Близькому Сході тощо.

Після розпаду СРСР і соціалістичного табору Франція активізувала свою політику щодо країн Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України, а у квітні цього ж року було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами. 1992 р. було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Францією та Україною (ратифікований Національною асамблеєю Франції лише в лютому 1996 р.). У відносинах двох країн спостерігається стала тенденція до зростання рівня еконо-

мічних відносин, активізації політико-дипломатичного діалогу. Про це і свідчив візит 1997 р. Президента України Л. Кучми у Францію. Проте Україна усе Іде не стала для Франції пріоритетним партнером на Сході Європи; перевага віддається взаємовідносинам з Росією як правонаступницею СРСР. На позачергових виборах до парламенту 1998 р. перемогу здобули соціалісти. Соціаліст Ліонель Жоспен став прем'єр-міністром Франції.

Література.

Бердичевський Яків Михайлович, Ладиченко Тетяна Михайлівна, Щупак Ігор Якович. Всесвітня історія. 11 клас. 1939-2004: Підруч. для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. — Запоріжжя : Прем'єр, 2005. — 432с

Всесвітня історія: Посібник до держ. екзамену для студ. іст. спец. / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя / Петро Петрович... Моціяка (уклад.) — Ніжин : НДПУ ім. М.Гоголя, 2004. — 282с.

Газін Володимир Прокопович, Копилов Сергій Анатолійович. Новітня історія країн Європи та Америки 1918-1945 рр.: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Міністерство освіти і науки України. — Вид. 2-е, доп., перероб. — К. : Слово, 2008. — 472с.