Петро Калнишевський - постать овіяна легендами

П Л А Н

Вступ.

Петро Калнишевський – постать овіяна легендами…

Як Петро Калнишевський потрапив на Січ.

Відносини кошового з російським урядом, імператрицею Катериною ІІ.

Ув’язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі.

Дарунки кошового Петра Калнишевського.

Доля Калнишевського – таємниця для всіх, за винятком царського двору.

Висновок.

9. Список використаної літератури.

Гетьманьський період ми ми виділяємо осібно, бо обставини історичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, власть гетьманська стає самостійніша; до України звертаються чужоземни володарі та чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч і перебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, котрі не давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, та не про те була й думка у ті криваві часи. Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цого легче стало жити, забуває за що-денні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люде, котрі здужали б зректися самі себе, змогли б забути усе задля добра свойому рідному краєві. Та, на превеликий жаль, під той час, під ту годину, таких людей не трапилось у нас, а ті, що орудовали у ту добу, більш шукали своєї власної вигоди, а за своїх менших братів-поспільство мало гадали, мало пеклувалися, або й зовсім не дбали.

Однією видатною людиною в той час коли Україна вибилася була на волю, був кошовий атаман Петро Калнишевський.

(Останній кошовий Петро Калнишевський)

Петро Калнишевський... Ця постать овіяна легендами... При в'їзді до древнього міста Ромни перед очима постає мону­мент на Покровській горі. Цей пам'ятник останньому кошо­вому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському спо­рудили його земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де зна­ходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти остан­нього кошового і освячена 1770 р. Тривалий час його ім'я було опови­те таємницею. Хто він — борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик за кращу долю України? Чому світова громадськість схиляє голови перед легендарним лицарем?

Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з української шляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином — безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове за­селення Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею.

1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобе­режної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані путивльським воєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що доносив у Москву путивльський гонець О. Циплаков у червні 1628 р.

23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а з ним... дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000 чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х сло­бід — Волкової, Охмилової, Пустовійтівки й Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пусто-війтівці — 100, а у Війтівці — 50, а в Охмиловій — 10, а всього 200 дво­рів» (Волкова — сучасне село Вовкавці, Охмилова — село Хмелів). Це було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Вар­шава. Лише після польсько-московської війни 1632—1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кор­дону було встановлено 1638 р. так звану «Путивльську межу» — Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.

Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смі­лому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Івано­вич—на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником.

Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? Про це розповідає ле­генда, записана вже 1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив неве­личкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».

— А куди ж ви йдете? — той до них.

— На Січ, хлопче!

— Так візьміть же й мене з собою!

— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив.— Ти, видать, хло­пець бідовий, будеш мені джурою.

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.

— А батько ж що скаже?—спитав сотник.

— А нема в мене батька,— похнюпився Петрусь.— Загинув.

— Ну то будеш мені й за сина.

І подалися вони туди, де «Луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха...

1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суд­дею Війська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політич­ного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Кални­шевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,— таким титулом підписував він доку­менти, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозь­кому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Кал­нишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».

Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальо­вана не раніше 1770р.—тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зобра­ження Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом — «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червоних шароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже індивідуальні, я б сказав, портре­ти (а їх на цій «Покрові» шестеро зображено). Розміри цієї дерев'яної ікони 49Х32,5 (см), написана вона темперою, олією.

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. і зай­мав цю посаду менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом з військо­вим писарем, січовим І. Глобою, зустрічався в Москві з царицею Ка­териною II. Тоді ще І. Глоба 9 вересня під час коронування цариці виголосив блискучу промову, яка дуже їй сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 і 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого за­тверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандида­тури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козаць­кої громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 р. всу­переч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського». Розпочата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 р.— більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслі­дувала цей вияв «зухвалої непокори і свавілля» запорожців. Та, з огля­ду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирі­шальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обран­ням Петра Калнишевського кошовим, і змінила (на якийсь час) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало».

На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай складно­му становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали іноземним колоністам, що спричинили без­перервні прикордонні суперечки і сутички. Непевність, тривожність сво­го становища зрозуміла й військова маса, козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Кал­нишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він не тіль­ки захищав кордони запорозької території, а й всіляко прагнув якнай­швидше заселити її великі безлюдні простори, сприяв переселенню селян з України на вольні землі.

Всі запорозькі володіння або «вольності» займали величезну тери­торію, яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і 1600 хуторів-зимівників. Та особливо дбав про заселен­ня цих просторів П. Калнишевський, створюючи «економічну базу ко­зацької республіки». Не випадково ж саме тоді народилася приказка:

«Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошо­вим Калниш, то лежав на столі цілий книш». Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села—так, зокрема, виникло й село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він нама­гався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфрон­тації з царизмом.

Отож не можна погодитися з твердженням багатьох дослідників, що Калнишевський «вірою і правдою служив цариці та російському уряду»: стосунки між обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Так, у січні 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написав цариці в Петербург донос про те, що Петро Калнишевський разом з військовим писарем І. Глобою і військовим осавулом П. Голо­ватим вирішили: якщо найближчим часом прикордонні суперечки між Кошем і Росією не розв'яжуться на користь Січі, то вони виберуть у війську з двадцять чоловіків добрих і пошлють до турецького імпера­тора з проханням прийняти їх під турецьку протекцію. У своїй праці «В'язні Соловецького монастиря» професор, доктор історичних наук Г. Г. Фруменков писав, що наскільки дозволяють су­дити матеріали, уряд не дав ходу цьому документу. Він вважав його наклепницьким і не сумнівався у відданості кошового. «Ми ніколи най­меншого сумніву мати не могли про вашу з усім військом до нас вір­ність»,—писала Катерина II Калнишевському 19 грудня 1768 р. Тому доносу Савицького не було дано ходу. Кошового ніколи не звинувачу­вали у державній зраді. Він так і помер, не знаючи про донос Савиць­кого; цей папір здали до архіву як несправедливий, вклавши до течки, куди підшили розпорядження 1801 р. про «надання Калнишевському свободи». Далі спробуємо довести хибність цієї версії.

Поки що ж питання стає так: а чи справді донос Савицького не мав підстав? У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «зви­нувачень», прямо вказано: «Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, каки в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана...». Отже, як бачимо, підозра таки була; вона згодом, через кілька років, переросла в пряме звинувачення.

У цьому ж царському указі запорожцям ставлять на карб, що «заводя собственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...».

Кримський хан Крим-Гірей теж прагнув залучити на свій бік ко­заків, і є свідчення про постійні таємні зв'язки його з Кошем. Так, у жовтні 1768 р. Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському гра­моту з пропозицією повернути Запорожжю купців, козаків, чумаків, яких захопили в ясир татари. Крим-Гірей виявився людиною слова — незабаром він і справді звільнив полонених, без будь-яких попередніх умов. Лише після того, як вони повернулися з Криму в Україну, Кіш Запорозький інформував про цей факт царського намісника, київського генерал-губернатора Ф. Войєкова і Катерину II. Мабуть, це й стало причиною написання процитованого листа Катерини до Калниша. Отже, маємо доказ прямих дипломатичних таємних зв'язків між Січчю і Кри­мом — васалом Туреччини, з якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Це не заважало запорозькому війську на чолі з Калнишевським доблесно воювати на боці Росії.

Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала неза­лежність Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзни­ка. Петро Калнишевський як справжній патріот України, не міг не розу­міти, яка доля чекала його народ, прикутий до колісниці царської Росії.

Знищити український народ як націю—було метою Катерини II. «Приєднані країни непристойно називали чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк до лісу»,—писала Катерина II в настанові генерал-губернатору князю Вяземському.

«...Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюван­ням чужої території, з простим грабунком»,— так охарактеризував цю політику російського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в істо­рію, то переконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (й успіш­но—на жаль) проводила, політику колонізації і русифікації України, розпочату відразу після 1654 р.

Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союз України з Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олек­сію холуйського листа, в якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле з околицями з підданими в ньому будучими і зі всіма землями... і зі всіма належними полями, лісами, уходами та озерами... І щоб бути вільним над своїми підданими...». Цар дав йому таку грамоту, але смі-ляни, довідавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю і вигнали його разом з російським посольством з містечка. Російські війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та 28 червня 1659 р. вони були розгромлені під Конотопом українськими козаками. Коли звістка про їх розгром дійшла до Москви, то цар з переляку велів готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити на фортифікаційні роботи, сам брав у них участь—і готувався до відїзду в Ярославль, остері­гаючись, що Москву штурмуватимуть українсько-козацькі війська. Та, згодом, оговтавшись, цар і його «апарат» вміло використали особисті амбіції та міжусобні чвари української старшини й оволоділи ситуа­цією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня за гетьманську булаву, царську милість, маєтності,— за все ж розплачу­вався наш народ. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмель­ницького гетьман І. Брюховецький передав Україну у володіння росій­ського монарха і погодився на присутність гарнізонів царських військ в українських містах під командуванням воєвод, а за це його нагоро­дили дружиною, дочкою московського боярина Дарією—далекою ро­дичкою царя.

За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому «чолобитну» з проханням надати відповідне звання, і стає «московським боярином». Він був одним з перших, але не останнім лакузою.

Згодом, вже у XVIII ст., російська імператриця Анна Іоанівна вида­ла вельми цікавий секретний указ «Про шлюби малоросів». «Щоби цей малоросійський народ охоту мав своячитися і до свойства вступати з нашим, великоруським народом ... того повеліваємо вам, щоби ви секретно трудились; і українців від свойства з іншими закордонними жителями відводили, а заохочували їх спритним, чином і приводили в свойства з росіянами, ідоб вони своїлись і до шлюбів вступали з наши­ми росіянами, а це тримати надто секретно» (Моск. арх. Мін. юстиції № 79—1806 р.). Наказ цей був адресований керівнику «Малоросії»— князю О. Шаховському 1734 р. Відразу після приєднання України до Московщини царизм наступив на суверенні права українського народу та на залишки його державності (Переяславські статті 1659 р., Москов­ські статті 1665 р.» Андрусівське перемир'я 1667 р., Глухівські статті 1669 р., зводили на ніщо угоду в Переяславі 1654 р,.). У хід йшли всі методи—від терору, інтриг до секретних указів на кшталт «Про шлю­би малоросів», за якими генерали виступали в ролі свашок.

Заслуговує на увагу й, Ставлення Петра Калнишевського до гайда­мацького руху. На останній, печатці Січі був напис: «Печать войстка Ее Императорского Величества Запорожского низового». Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати на­кази «Ее Императорского Величества», зокрема, і щодо боротьби з гай­дамацтвом, як от хоча б «Указ Императрицы Екатерины ІІ о том, что она никому не давала полномочия возбуждать востания в Королевстве Польском» від 9 липня 1768 р. Як відомо, гайдамацький рух починав­ся ще на початку XVIII ст.—вперше в історичних документах гайда­маки згадуються 1717 р. Цей рух міцнів і не раз переростав у народні повстання, зокрема, 1734, 1750 рр.—апогеєм же його став 1768 р. Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадували без­перервну партизанську війну. Для боротьби з ними царизм залучав «військо запорозьке низове». Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. було викликане вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. Петро Калнишевський разом з іншими старшинами, переховав­шись у церкві, врятувався від гніву розлюченої козацької «сіроми» і втік в одязі ченця. Повсталі ж, насамперед, звільнили з в'язниці захоплених гайдамаків і озброїли їх.

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання поль­ської шляхти на Правобережжі, але й утиски та визиски російських ко­лонізаторів. Створена царизмом для експлуатації та гноблення Лівобе­режної України так звана «Малоросійська колегія» довела народ до від­чаю — це про неї писав Георгій Кониський: «Канцелярія ця так упи­лася кров'ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людська кров».

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник Коліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 груд­ня 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків—«Коліївщина» (жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти, російських військ і загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною і організуючою силою цього народного руху. Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вже розбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 р. отаман Губа з невеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій нерівній сутичці з російськими військами.

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із закликом до гайдамацького повстання і підтримки Ко ліївщини, засумнівався в його правдивості (маніфест цей був фаль­шивий, виготовлений Мельхіседеком) і дав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав кошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було дано відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через особливого по­сланця, як це завжди було в Запорожжі». Що не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побрати­мом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., у походах на Очаків і Хаджибей під командуван­ням П. Калнишевського.

І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з про­ханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.

Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю За­порозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запо­рожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765—1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьман­щину).

Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рі­шення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, проби­ваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко — вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели.

Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., коли всьому війську козацькому низово­му за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Кал­нишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діа­мантів).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули за­писатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними пере­могами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полково­дець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбача­тиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме старання­ми Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні цар­ського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї ка­ральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матір­ною ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присип­ляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунту­вав» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні запис­ки — «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо кра­моли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамови­тому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше — після перемоги над Ту­реччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запо­розькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, сво­боди» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням ге­нерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Вихо­дець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпо­рядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, вось­ми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових будин­ків. Момент нападу був вибраний вдало—на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, про­мислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни. Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними).

Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців?

Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим ма­совим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З плеч голівку зняти...

Та не позволиш з тесаками —

Позволь з кулаками...

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці

Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви січової

Ой караули стали,

Ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала...

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що ж сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою стар­шиною, військовим писарем І. Глобою, військовим суддею П. Голова­тим, військовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-курінними отаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнє майно описане й конфісковане. Заарештувати заарештували, але чи відразу після за­хоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймні стосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його не­гайному арешті в червні 1775 р.

Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з російським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р.—капітан російської армії, брав участь у формуванні з колиш­ніх запорожців Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля для вірнопідданої козацької стар­шини, лояльної до цариці. Зрештою, про це йдеться і в маніфесті Ка­терини II від 3 серпня 1775 р.

Не зайвим буде процитувати рядки з маніфесту: «всем же старши­нам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе й званню их получат степени». У Петра Кални­шевського були «одобрения» від самої цариці — нагороди, подяки, висо­ке військове звання.

Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і бла­годійниці». Чи переслідувала б вона 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози? Тим більше — героя воєн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру Калнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку ца­риці, крапку на цій «політичній потворі»: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням на прийдешні часи й самої назви запо­розьких козаків, не менш як за образу нашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням».

У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях, датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело, молю бога за нього». Свято Петра й Павла-, як відомо, 12 липня. Отже, Січ до цього часу було уже зруйновано. В жур­налі «Киевская старина» № 9 за 1887 р. було надруковано інформацію «Кло­потання Потьомкіна про заміну запорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі», де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Де був Калнишевський весь цей час? У конторі військової колегії в Москві? Є кілька версій.

Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р. Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію про скарб С. Разіна, випадково натра­пив на слід ще одного скарбу — запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємниця скарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла про майно остан­нього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січі втік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому людей у Роздорах — одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечею Калнишевського зникли і сліди запорозької казни. Чи не залишилася вона (принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового закопаний і ближче, на дорозі з Січі на Дон — на таку думку наводить розповідь ще одного скарбошукача з Та­ганрогу М. С. Овчарова.

А було це так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привіз поміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX ст.— для освоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двох струмків, заснували село, збудували поміщицьку сади­бу. Овчарови вирішили викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки», біля струмка. Десь на другому метрі глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли один обгорілий обрубок дерева, другий, третій... На глибині двох метрів ними виявилася щільно зава­лена вся земля. Отож, забобонні селяни, перехрестившись злякано, за­горнули цю «нечисту» яму землею, а колодязь викопали в іншому місці. А через багато років у двір Овчарових забрів старий і хворий втомле­ний дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотні літ тому загін запорожців, тікаючи від погоні, закопав у цих місцях, кроків за триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін Петра Кал­ниша, який не ризикнув їхати з казною повз відбудовану Троїцьку фортецю в Таганячному розі, повз численні сторожові пости і роз'їзди царської армії в Приазов'ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховати до кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопали в землю і замаскували, щоб не при­вертати до цього місця уваги.

Після зруйнування Запорозької Січі Петро Кални­шевський підпільно проводив роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишилася йому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межами Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить ця публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але — не позбавлена логіки. Ось цей лист Потьомкіна до цариці:

«Всемилостивейша государиня!

Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки ко­лишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П. Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буй­ство настільки велике, що не дерзаю вже я, всемилостивейша госуда­риня, переліченням оного чіпати ніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшої потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до старшини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашої імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними, громадськими і по- літичними законами заслужити, по всій справедливості, смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця добросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнським виправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ви височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрі від­чули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх від за­служеної ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки від ближ­нього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відпра­вити на вічне утримання в монастирі з коїх кошового — в Соловецький, а інших у розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорозького майна; кошовому по карбо­ванцю, а іншим по півполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, на задоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячись божественному вашому розпорядженню, зно­сили буйство колишніх запорожців без найменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого від десниці вашої і потерпівши збитків більше ніж на 200 000 карбованців, коїм і не залишу я співрозмірне робити задоволен­ня, всемилостивійша государиня.

Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін».

На дійсному підписано власною рукою її і. в. так: «Бути по цьому».

14 травня 1776 р.. Царське Село».

Промовистий документ — варто звернути увагу на підкреслені авто­ром слова, які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те, що суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утри­мання кошового Петра Калнишевського було виділено астрономічну на той час суму, якщо врахувати, що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього дев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніше — дві з половиною). Це свід­чить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і його соратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря, від­різаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав та­кому призначенню.

8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці й наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд». Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба, Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий збіг? Не думаю. За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще й по­стійну варту біля дверей камери.

25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський, унтер-офіцер і п'ятеро солдатів — повезли Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцять карбованців пароплав у купця Вороніхіна, пере­правилися на Соловки — разом з додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослуж­бовців царської армії.

ЗО липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Си­нод, що він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося остан­ньому кошовому проіснувати 27 років,

Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, як було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді. Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршої ласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням про помилування, з каяттям, і ймовір­но, що цариця могла б зайвий раз продемонструвати своє «людино­любне серце», «простила б» 86-річного дідугана. Кални­шевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25-річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за спробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим бор­цем за кращу долю України, і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах. Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:

«Караюсь, мучусь, але не каюсь!»

Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань і заворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаків Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керувати свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький.

Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби. Під час арешту в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життя він фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки.

Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яке Пет­ро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Про цей подарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знає цілий світ.

Свого часу вартість його була 600 карбованців золотом (за коня давали не більше п'яти). Більше пуда срібла пішло на оправу, довжи­на якої понад 62 см, ширина—32 см, товщина—10 см. Виготовив його київський майстер Іван Равич. Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. 3. Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа Євангелія з дарчим напи­сом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишев­ського, яке зберігається в Роменському краєзнавчому музеї (інвентар­ний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки, па­гінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Соро­чинці, а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі оваль­них вінчиків, характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових розеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованим листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою з густого плетива лози».

А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 р., коли виготовлено пам'ятку, Калнишевеький ще був суддею — вперше кошовим отаманом він став 1762 р., а до «судійства» він тривалий час був військовим осавулом.

Будучи кошовим, він збудував на батьківщині в Пустовійтівці церкву Святої Трійці. Збереглися документи: «В духовну протопопію роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий ота­ман Петро Іванович Калниш, в селі відомства протопопи роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев'яну, в ім'я пресвятої Трійці церкву на місті воль­ному збудували...» «...В духовну роменську управу доповідь. Відомства протопопії роменської, в приході троїцькім пустовійтівськім закладена в минулому 1773 р. дерев'яна церква, на місці напівзруйнованої, знову будувалася всім коштом до єдиної останньої потреби цього села Пусто-війтівки уроженця, Січі кошового отамана Петра Калниша і збудована вже до самих верхів».

З наведених документів видно, що Петро Калниш вдруге фонду­вав будівництво церкви.

Після Великої Вітчизняної війни церкву перебудували на клуб. Нині залишки її перебувають у занедбаному стані, вона конче потребує відбудови й реставрації.

1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослі­див Троїцьку церкву в Пустовійтівці — змалював і зробив креслення, сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вва­жають цей храм, споруджений 1773 р., одним з шедеврів української архітектури.

На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську церкву в Ромнах, освячену 1770 р. Як встановив краєзна­вець Ф. І. Сахно, її споруджували, починаючи з 1764 р., майстри тесляр­ського цеху містечка Смілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з помічниками — цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен, священик Миколаївської церкви в Сміло­му, котру вони перед цим спорудили. Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликає сумнів, бо на той час Петро Кал­нишевеький кошовим не був, а став ним наступного року. Як вважає го­ловний архітектор Філадельфійського університету (США), куратор виставки і автор її каталогу «Дерев'яні храми України. Шедеври архі­тектури» (Нью-Йорк, 1987) Тит Геврик: «Найвизначнішою спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, ЗО метрів заввишки, в Ромнах (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського і Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирізано напис: «...сооружен храм се во имя Покрова Богоматері коштом й старанием воиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського й Давида Чорного в лето...»). Побоюючись, що російська царська адміністрація її зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 р. під час другої світової війни.

На будову церкви св. Покрови вплив мала архітектура тодішніх київських мурованих церков. Провідний спеціаліст у галузі народного й професійного українського зодчества Тит Геврик із США так оцінює цей шедевр: «Одним з найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромнах (скульптор С. Шалматов, 1768—1773). Він був виконаний винятково розкішно в стилі рококо, типовому для українсько­го сницарства (різьблення по дереву), середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увін­чаної скульптурною композицією Отця небесного серед хмар і путтів, ледве можна було розглядіти з землі. В третьому ряді цього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді були чоти­ри статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного зросту; Там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт було вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею — голуба, символ святого Духа. Цю компо­зицію завершувало зображення міста з лівобережною дерев'яною церк­вою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені корони».

Про унікальність цього витвору можна судити хоча б з того, що ви­датний майстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять років, тоді як у середньому робота над великим бароковим іконостасом за­бирала від двох до трьох років. Чому ж російсько-царська адміністра­ція і церковні власті мали намір знищити Покровську церкву в Ром­нах? Либонь тому, що була вона надто вже українська, козацька — та­кий собі символ славного минулого краю. Під керівництвом урядовців єпархії Російської Православної церкви ще до 1917 р. було знищено або перероблено багато старих храмів. Ще 1803 р. Синод РПЦ забо­ронив будівництво рублених церков українського типу. Російська цер­ковна влада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою Дівою Марією (це стосувалося й придорожніх каплиць) — ці особливості української церкви були, на думку царських і церковних властей, неправославними, схизматичними, отже, небажаними.

Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усе одно не прими­рився з царською сваволею і підступністю.

А в Україні тим часом окупанти ділили здобич — загарбані землі Коша Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князю Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторів антикозацького маніфесту, одержав 200 тис. десятин землі, на якій колись знаходилася і сама Запорозька Січ, перейменова­на на Покровську фортецю. Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель поділили між новоспеченими й «столбовими» дворянами, офіцерами царської армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами.

Доля ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського двору, причетного до його арешту і ув'язнення. Колишні запорожці склали легенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився і навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився на Дону, про це ж свідчить і тогочасна пісня:

Ой, полети ж ти, та чорная галко,

Та й на Дон рибу їсти.

Ой, принеси нам, ти чорная галко,

От Калниша вісті.

Та вже ж мені не летіти

Та й на Дон рибу їсти.

Та вже ж мені не носити

От Калниша вам вісті.

А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів " Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня: «Перед нами маленькі, аршина два (один аршин—71 см) двері з крихітним віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в'язня... На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало душно, кров приливала до голови, з'являлося якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя?» Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?»

Крім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова до­повідь від 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «За багаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому до виправлення і перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика теча відбувається, від чого і одежа в нього гниє, і про­сить ваше високопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих у теслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чо­тирьох чоловік і навесні з іншими монастирськими робітними надіслати з вказівкою на його ім'я, хто і якими цінами». Так, за власні гроші Калнишевський відремонтував свою камеру.

Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відо­мості про колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», на­писано: «Петро Калнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьом-кіна, за височайшим повелінням для утримання безвихідно із монастиря і позбавлення не тільки листування, а й усякого з сторонніми особами спілкування, під пильною вартою солдатів, що знаходяться в монасти­рі»,— ці слова постійно писав архімандрит у відомостях, які він регу­лярно посилав до Синоду. За переказами, останнього кошового виво­дили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преобра­ження Господнє і Різдво, але в архівах не знайдено підтвердження на­віть цьому.

Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів,— при інших в'язнях було по двоє: взимку біля його каземату № 15 чатувало троє — біля всіх інших по одному. Калнишевського стерегли ті ж самі найнадійніші охоронці: В. Соханов, А. Михайлов, І. Матвєєв, В. Не-стюков. Вони одержували гроші для харчування бранця — один карбо­ванець на день — і купували йому ту їжу, яку він замовляв. Про це свідчать записи в «Зошиті, даному конторою монастирського правління казначею ієромонаху Іоанну, для запису видачі харчових грошей ко­лишньому Січі Запорозької кошовому Петру Кальнишевському».

Отже, матеріальної скрути цей в'язень не відчував: відомо, що Кал­нишевський на згадку про себе подарував Соловецькому монастирю коштовне Євангеліє вагою понад 34 фунти срібла вартістю 2435 карбо­ванців. Після шістнадцятирічного перебування в казематі Головленкової тюрми його перевели в кращу камеру поряд з кухнею, де він пробув ще дев'ять років. І лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний. Указу від 2 квітня передувала перевірка списків ув'язнених всієї імперії. Такий список направив і архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду — той звільнив з Соловецької тюрми лише двох: одним з них і був Петро Калнишевський. Вже у відомості арештантів за березень 1801 р., направленій Соловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевського зазначено: «прощений». Указом від 2 квітня 1801 р. ліберальніший цар Олександр І скасував Таємну експедицію і звільнив багатьох в'язнів—починалося XIX століття. Старожили мо­настиря розповідали Д. Яворницькому, котрий розшукав могилу остан­нього кошового, що «після нього залишилося в камері понад два арши­ни нечистот, що, просидівши у в'язниці такий тривалий час, він здича­вів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розповзся на шматки і спадав з плеч». Від нього тхнуло землею. Але він не втратив розум. 7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у листі до архангельсько­го губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мі­рою». Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Та й куди йому їхати — на покріпачену Україну ятрити душу, спостерігаючи, як, за словами Т. Шевченка на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садить»? Єдине прохання висловив він у цьому листі — щоб дожити «залишок днів безбідно», хай йому за­лишать те ж арештантське утримання — по одному карбованцю на день, що цар і дозволив. Цікаво, хто ж писав цього листа? Якщо Кал­нишевський особисто, то він у свої 110 років не втратив зору, як свід­чать перекази.

Восени 1803 р. Калнишевського не стало. Перед Преображенським Собором Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито свя­тенницьку епітафію: «Тут поховано тіло в бозі почилого кошового ко­лишнього Запорозької грізної Січі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 р. на спокуту.—Він у 1801 р. за височайшим же повелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши свої про­вини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю».

Точне ж місце, де знаходиться могила, нині невідоме, в 20—30-х роках нашого століття на монастирському цвинтарі були табірні горо­ди, де вирощували овочі. До наших днів дійшла лише надмогильна плита з цим написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи білоцерківським протодияком, котрий заховався під криптонімом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть, українець).

Все це ми знаємо тепер. А після арешту Петра Калнишевського май­же сто років про його долю нікому нічого не було відомо. Царизм умів берегти свої таємниці.

Як же було розкрито «таємницю останнього кошового»? Влітку 1862 р. про нього почув від селян поморського села Ворзогори історик П. С. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстарші з місцевих жителів ніби ще бачили Калниша живим. П. С. Єфименко знайшов у архіві Архангельської канцелярії «Справу по повідомленню Державної воєнної колегії контори про від­правлення до Соловецького монастиря кошового Петра Кальнишев-ського, червня 11 дня 1776 р.». Опрацювавши всі ці матеріали, вчений написав статтю «Кальнишевський, останній кошовий Запорозької Січі», яку було надруковано в журналі «Русская старина» за листопад 1875 р. Так було повернуто із забуття ім'я могутнього сина українського народу, який все своє життя обстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки буде на Вкраїні Січ, доти буде жити Україна.

Список використаної літератури.

1. “ Історія України-Русі ” Микола Аркас - Одеса “Маяк” 1994р.

2. “ В’язні Соловецького монастиря ” Г.Г. Фруменков – Архангельск

1968р.

3. Журнал “ Киевская старина ” №9 - 1887р.

4. “ Українське золотарство” М.З Петренко 1973р.

5. “ Пам’ять століть ” №5 – 1997р.

TYPE=RANDOM FORMAT=PAGE>23