Нові рубежі лінгвістичної географії

НОВІ РУБЕЖІ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Лінгвістична географія порівняно молода галузь мовознавчої науки. її зародження історики мовознавства пов'язують з діяльністю німецького вчителя Георга Венкера. У 1876 році він розіслав усім шкільним учителям Рейнської області анкету-питальник, що містила 40 коротких фраз із 300 слів, які ілюстрували найважливіші фонетичні й граматичні особливості німецької мови. Згодом Венкер розширив територію свого дослідження і таким же анкетним методом обстежив ще Пруссію, Тюрінгію, Мекленбург, Саксонію та деякі інші дрібні держави північної й середньої Німеччини. Одержані відповіді Венкер опрацював і узагальнив у вигляді лінгвістичних карт. Перший випуск підготовленого ним «Діалектологічного атласу північної і середньої Німеччини» опубліковано 1881 року. Цей рік і можна вважати початком історії лінгвогеографії. Однак затримка на десятиріччя підготовки й публікації наступних випусків німецького атласу не сприяла його популяризації серед широких кіл спеціалістів: аж до 1926 року він існував тільки у рукописі й залишався маловідомим (скорочений варіант атласу Г. Венкера і його продовжувача Ф. Вреде вийшов у 6-ти томах протягом 1926—1932 рр.).

Етапною у розвитку лінгвогеографії стала публікація протягом 1902—-1910 років «Лінгвістичного атласу Франції» у 12-ти томах, підготовленого Жюлем Жільєроном і Едмондом Едмоном. Його вихід, перші наукові спостереження й узагальнення результатів картографування, зроблені Жільєроном на підставі атласу, справили величезний вплив на все романське мовознавство і стали стимулом до створення подібних лінгвогеографічних праць на матеріалі не тільки романських, а й інших індоєвропейських мов. З того часу укладання діалектологічних атласів стає одним із найважливіших напрямків досліджень окремих національних мов.

Великі пізнавальні можливості лінгвогеографічного методу виявилися передусім у тому, що він є дуже ефективною формою інвентаризації й каталогізації мовних явищ, систематизації значного діалектного розмаїття мов на лінгвістичних картах, які через те стають своєрідними фотографіями структурної багатоманітності й територіальної варіативності мови на тому чи тому етапі її функціонування, зручними для одночасного візуального охоплення багатьох діалектних відмінностей на великих етномовних територіях і визначення закономірностей розподілу на них окремих мовних явищ. Проте картографування не просто засіб підвищення ступеня наочності викладу фактів, воно своєрідний спосіб їх зіставлення й осмислення, евристичний інструмент для розв'язання й таких завдань, які неможливо розв'язати жодними іншими методами. Вже перші лінгвістичні атласи показали, що синхронний зріз діалектної диференціації мови відображає її історію, оскільки різні діалекти архаїчні різною мірою і зберігають у своїх системах різні етапи еволюції багатьох явищ. Виявилось, що діалектна дійсність будь-якої мови гетерогенна, неоднорідна, що явища й елементи, які її утворюють, різночасові за своїм походженням, що у реально існуючих тепер діалектах захована історія мови. Ця властивість діалектів робить можливим на основі зіставлення ареальних даних, тобто даних про територію поширення певних мовних явищ — фонетичних, граматичних, лексичних і словотворчих,— реконструкцію втраченого давнього стану, відтворення історії мови. Таким чином, встановлення закономірностей просторового розподілу мовних явищ допомагає з'ясувати хронологічні особливості змін і розвитку діалектів. Через простір як порядок взаєморозташування мовних явищ, особливостей можна пізнати і час як порядок послідовності перебігу мовної еволюції, простежити етапи переходу одного стану системи в інший. Власне, звідси й випливає те першорядне значення, якого набуває лінгвістична карта для вивчення історії мови. Без інформації лінгвогеографічного характеру про говори неможливо розв’язати і таких важливих питань, як закономірності, основні тенденції й потенції розвитку національної мови, а також з'ясувати діалектну основу літературної мови і її взаємозв'язки з говорами на різних історичних етапах. Водночас значення лінгвістичної географії виходить поза межі історико-лінгвістичних потреб, вона серйозно збагачує історію духовної й матеріальної культури народу взагалі і разом з даними інших наук історичного циклу — ономастики, археології, етнографії — створює необхідну фактологічну й методичну базу для розв'язання етногенетичних проблем.

Широкий вихід результатів лінгвістичного картографування в суміжні науки зумовлюється особливостями функціонування мови в просторі тим, зокрема, що мова (діалект), будучи кодом, натуральною знаковою системою, є водночас засобом спілкування членів певного етнічного колективу, отже, явищем соціальним, що виникає й існує в певний час і на певній території, тобто є феноменом історичним, розвиток якого тісно пов'язаний з розвитком суспільства, яке мова (діалект) обслуговує. Через це такі основні поняття лінгвогеографії, як ізоглоса, ареал, тобто територія поширення будь-якого мовного процесу, зміни, діалектної особливості, не є явищем тільки суто лінгвістичним, а являють собою результат пересічення дії різних чинників. Тут назвемо найважливіші: 1) внутрімовні, спричинені самою будовою мови чи діалекту, структурними відношеннями в межах окремого мовного рівня чи між різними рівнями (наприклад, занепад свого часу так званих зредукованих голосних т>, ь зумовив в українській мові замінне подовження голосних о, є в закритих складах і розвиток їх через ряд проміжних стадій, які до цього часу зберігаються в окремих архаїчних говорах, в голосний і: 2) зовнішньомовні, спричинені контактами мов (діалектів) між собою, впливами однієі мови на іншу, літературної мови на діалекти та подібне (наприклад, проникнення в фонологічну систему української мови фонеми ф, якої спочатку не було в слов'янських мовах, з грецької, латинської та інших західноєвропейських мов: Федір, фарба, фунт, фіра, футро, фігура, фіртка, фартух, фасоля, файно, афени тощо; фонема ф вживається переважно в західноукраїнських говорах, які зазнавали впливу польської, німецької, словацької, румунської та інших мов, в північних і східноукраїнських говорах, де таких впливів не було, звук ф заступлено іншими приголосними: Хве-дір, хварба, хунт, хура, хутро, хвігу-ра, хвіртка, хвартух, квасоля тощо); 3) позамовні, тобто такі, джерело виникнення яких знаходиться поза мовою, але які так чи інакше в кінцевому результаті впливають на її будову й розвиток, переважно на лексико-семантичному рівні. До позамовних чинників відносять впливи особливостей матеріальної й духовної культури на мову, тобто фактори суспільно-економічного, а також політичного характеру (наприклад, у лексиці говорів карпатського регіону, де розвинене гірське вівчарство, буде низка таких назв — бриндзя, кляг, жентиця, струнка, дзер, царок, подушара,— яких нема в говорах інших регіонів України насамперед тому, що в них нема відповідних реалій). Здобутки лінгвогеографії тому й виявились такими вагомими, що вона більше, ніж інші методи лінгвістичних досліджень, враховує дію всіх перерахованих факторів впливу на розвиток мови, зважає на те, що мова функціонує в синтезованій сфері культури (матеріальної й духовної), інтегральною частиною якої є і вона сама в багатьох своїх виявах. Саме тому створення діалектологічних атласів набрало в останні десятиріччя в ряді країн загальнодержавного значення. Інтенсифікація останнім часом зусиль щодо лінгвогеографічно-го дослідження говорів зумовлюється ще й тією обставиною, що самі говори тепер у зв язку із соціально-економічними й культурно-освітніми змінами на селі швидко нівелюються й наближаються до літературної мови. Діалект втрачається як основний засіб комунікації і в сільській місцевості. Тому необхідно в можливо якнайкоротші строки здійснити фронтальне обстеження всіх говорів за відповідними програмами-питальниками.

За не зовсім повними даними на сьогодні в світі вийшло вже або знаходиться на стадії підготовки чи й завершення близько 200 лінгвістичних атласів, що відрізняються між собою й обсягом картографованої території, і поставленою метою та науковими завданнями, які повинен розв'язати атлас, а також засадами, методами й технічними способами картографування. Щодо обсягу території, охопленої картографуванням, то атласи бувають загальнонаціональними й регіональними. Перші лінгвогеографічні спроби були пов'язані зі створенням національних атласів, атласів окремих мов. Існують уже атласи французької, румунської, італійської, іспанської, німецької, польської, болгарської, словацької, сербо-лужицької, російської, білоруської та інших мов Європи. Як відомо, у 1984 році вийшов і перший том «Атласу української мови», у 1988 — другий том. Закінчено авторську роботу над третім, останнім томом. Об'єктом картографування з «Атласі української мови» стала жива українська народна мова в її нейтральному щодо стилістики варіант: на всій українськомовній й етнічній території в тому стані, в якому вона існувала в 50—60-ті роки нашого століття (саме в цей час обстежено за єдиною програмою говірки 2072 населених пунктів як УРСР, так і поза П межами) в мовленні жителів сільські місцевості, переважно жінок старшсг: віку, що нікуди чи майже нікуди не виїжджали на тривалий час з рідно:: села.

Зображаючи, так би мовити, лінгвістичний ландшафт України, «Атлас української мови» дає загалом досить рельєфне уявлення про ступінь діалектної диференціації української мови, про характер її членування на окремі діалектні зони, наріччя, говори тощо. Подані в ньому матеріали мають велике наукове і культурно-історичне значення, оскільки допомагають грунтовніше пізнати процеси формування й розвитку фонетичної, граматичної й лексичної системи українських народних говорів, виявити їхні зв'язки з говорами інших слов'янських і неслов'янських мов на різних історичних етапах.

Поглибити й деталізувати наші уявлення про зазначені процеси і явища покликані регіональні атласи, які історики лінгвогеографії кваліфікують як атласи другого покоління. Якщо в центрі уваги загальномовного атласу є передусім діалектні явища, важливі в загальнонаціональному масштабі, то в регіональному пильна увага приділяється рисам вузькодіалектним, але нерідко винятково цінним з погляду історії мови. Мережа опорних населених пунктів у регіональних атласах значно густіша, ніж у загальномовних атласах, щоб виявити й охопити картографуванням усе скільки-небудь істотне як для територіальної диференціації, так і для історії мови. Виходячи з лінгвістичних й історико-лінгвістичних міркувань, територію України поділено на 25 зон, для яких доцільно було б створити окремі регіональні атласи. Кілька таких атласів уже надруковано. Вийшли друком регіональний атлас Закарпаття И. Дзендзелівського, середньої Наддніпрянщини В. Ващенка, нижнього Надприп'яття Т. Назарової, північної Лемківщини польського славіста 3. Штібера, Бой-ківщини Я. Рігера, Підляшшя С. Глінки, М. Кіндратюка та ін., південної Лемківщини словацької славістки 3. Ганудель. Група московських славістів видала у 1967 році Карпатський діалектологічний атлас. Низка регіональних атласів, укладених діалектологами вузів республіки — правобережного Полісся М. Никончука, північної Буковини К- Германа, Наддністрянщини Г. Шила,— чекають, на жаль, ще свого часу на видання.

На середину XX століття слов'янська діалектологія нагромадила великий матеріал, у тому числі й лінгвогеографічний, у справі вивчення діалектів сучасних слов'янських мов. Досліджено й описано стан діалектних систем більшості слов'янських мов, зроблено певні теоретичні узагальнення щодо особливостей формування слов'янських мов і їхніх говорів, щодо їхніх взаємовідношень між собою та із сусідніми неслов'янськими мовами. Здобуті досягнення поставили перед славістами нове завдання — підняти вивчення слов'янських говорів на вищий рівень, посилити координацію і взаємні зусилля діалектологів усіх слов'янських країн, узгодити методи, способи й засоби діалектологічних досліджень, підвищити їхню точність і результативність. Так виникла ідея підготовки «Загальнослов'янського лінгвістичного атласу», який має бути першим у світі атласом цілої сім'ї генетично споріднених мов. На першому Міжнародному з'їзді славістів, що відбувся 1929 року в Празі, з проектом атласу виступили французькі вчені А. Мейе і Л. Теньєр. Однак і тодішня напружена політична обстановка в Європі 30-х років, і недостатня ще на той час лінгвогеографічна опрацьованість слов'янських мов не дали змоги приступити до реалізації проекту. Реальні можливості для втілення в життя такого важливого міжнародного наукового почину появились лише після другої світової війни, коли всі слов'янські народи стали членами єдиної соціалістичної співдружності народів.

У результаті багаторічної колективної праці, тривалих дискусій, пробних польових досліджень говорів у різних слов'янських країнах, експериментального картографування було вироблено й прийнято остаточний варіант основних документів атласу: структури питальника, карти-основи й сітки опорних населених пунктів та фонетичної транскрипції. Протягом десяти років, з 1965 по 1975, вперше в історії славістики за єдиною програмою, що охоплює 3454 питання з усіх рівнів мовної структури — фонетики, словозміни, словотвору, синтаксису, лексики й семантики,— було обстежено всі слов'янські мови і записано єдиною транскрипцією діалектні матеріали з говірок майже 850 населених пунктів у всіх слов'янських країнах, а також у деяких сусідніх неслов'янських, але де споконвіку проживає слов'янське населення.

«Загальнослов'янський лінгвістичний атлас» започаткував створення серії атласів третього покоління. Під його впливом тюркологи Радянського Союзу, використовуючи досвід його укладання, розпочинають роботу над створенням атласу тюркських мов СРСР. Будучи атласом групи мов, він суттєво відрізняється від одномовного національного атласу і своїми науковими завданнями, і будовою та принципами й методами картографування. Завдання одномовного, національного атласу полягає у виявленні внутрімовної діалектної диференціації, тоді як завдання загальнослов'янського — виявити такі міжмовні й діалектні ізоглоси, які суттєві для територіальної диференціації слов'янських мов (діалектів) у цілому. В національному атласі будь-якої слов'янської мови спільна для всіх говорів даної мови риса не буде, цілком зрозуміло, картографуватися, у той же час за цією рисою дана мова може протиставлятись усім або частині інших слов'янських мов, що становить уже безсумнівний інтерес для загальнослов'янського атласу. Так, наприклад, тверду вимову приголосних перед етимологічними є та і (тихо, нива, тепло, небо) в українському атласі нема сенсу картографувати, бо вона властива всім, за дуже незначними винятками, українським говорам, але водночас за цією рисою українська мова виразно відмінна від багатьох інших слов'янських мов, зокрема білоруської, російської, польської, словацької та інших,— а це вже важливо як для слов'янської порівняльно-історичної фонетики, так і для з'ясування генези самої риси і специфіки її територіального поширення.

Характер будь-якого лінгвістичного атласу значною мірою заданий уже питальником, за яким збирався діалектний матеріал. Питальник загальнослов'янського атласу побудовано з орієнтацією передусім на потреби генетичного, порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов. Він ставить собі за мету з допомогою відповідним чином підібраних питань простежити тотожні й відмінні закономірності розвитку всіх слов'янських діалектів, а також збагатити наші уявлення про сучасні системи слов'янських мов і діалектів у типологічному аспекті. Отже, основні завдання атласу зводяться до двох найважливіших: до розв'язання традиційних у славістиці проблем порівняльно-історичного характеру (включно з проблемами слов'янського глото- та етногенезу, території прабатьківщини, напрямків первісних міграцій слов'янських племен з прабатьківщини, контакти слов'янських племен з неслов'янськими народами, характер діалектного членування Славії на різних історичних етапах тощо) і синхронно-типологічних проблем, причому виразно переважають завдання порівняльно-історичної проблематики.

Як сказано у вступному випускові, що вийшов 1978 року в Москві, сло-в'яномовні народи створили одну з трьох великих європейських культур (поряд з культурою романською і германською). Сприяти вивченню істор:^: сучасних слов'янських мов і діалектів. за даними їхнього сьогоднішнього стану, через реконструкцію проміжних станів до епохи появи найдавніших діалектних відмінностей, тобто до піз-ньопраслов'янської епохи,— одне і найважливіших завдань атласу.

Багаторічна робота великого міжнародного колективу славістів по створенню загальнослов'янського атласу, у якій активну участь беруть і українські діалектологи з Академії наук УРСР та ряду провідних вузів республіки, вступила в стадію друкування перших його випусків. Атлас виходитиме в двох серіях: граматично-фонетичній і лексико-словотворчій. До наступного X Міжнародного з'їзду славістів, що має відбутись у вересні 1988 року в Софії, повинні вийти перший фонетичний випуск, присвячений континуантам праслов'янського є (ятя), у видавництві Югославської академії наук у Белграді та перший дексико-словотворчий випуск, присвячений лексиці предметно-понятійної групи «Тваринний світ», у видавництві «Наука» АН СРСР у Москві.

У всіх розглянутих типах лінгвістичних атласів — національних, регіональних і загальнослов'янському — об'єктом картографування були або всі діалекти однієї мови, або сусідні діалекти якогось обмеженого регіону, або діалекти кількох чи й цілої сім'ї близькоспоріднених мов, тобто в усіх випадках генетично пов'язані між собою діалекти. Такі атласи споріднених мов чи діалектів показують здебільшого на картах фонетичні, граматичні й лексичні риси як наслідки історичного розвитку колишньої єдиної мовної системи тої чи тої етнічної спільності, наприклад праслов'янської, давньоруської. Так, наявні в різних слов'янських мовах форми лес (болгарська), лщес (сербо-хорватська), іез (чеська і словацька), Іаз (польська), ліс (українська), лес (російська і білоруська), континууючи спільнослов'янську форм, засвідчують пережиті цією формою зміни в різних слов'янських мовах (діалектах) від праслов'янського стану до сучасного за більш ніж півтора тисячоліття. Іншими словами, можна сказати, що загальнослов'янський атлас показує, як та чи та вихідна, колись спільнослов'янська (правослов'янська) форма звучить тепер у будь-якому з 850 представлених в атласі населених пунктів.

Зовсім іншого характеру завдання покликаний розв'язувати останній за часом створення атлас — «Лінгвістичний атлас Європи», що є атласом нового типу, який тепер прийнято називати атласом четвертого покоління. На відміну від розглянутих вище атласів у ЛАЄ картографуються генетично неспоріднені мови (діалекти) або тільки віддалено споріднені, якими є, наприклад, індоєвропейські мови. Крім власне індоєвропейських мов, він охоплює й частину мов (діалектів) інших мовних сімей — угро-фінської, тюркської, монгольської, окремих північнокавказьких та інших,— носії яких проживають до східної межі Європи — Уралу; усього в атласі подано діалектні матеріали з майже ста європейських мов, які об'єднуються в 21 мовну групу. За першим, лексичним питальником цього атласу, що включає 546 питань з 65 понятійно-предметних груп системи Халліга — фон Вартбурга, обстежено говірки 2500 населених пунктів у всіх країнах Європи, зокрема в Радянському Союзі 538, у тому числі 69 українських, які дібрано так, щоб вони представляли основні структурні типи українських народних говорів.

Систематична праця над втіленням цього проекту триває з 1965 року, коли на II Міжнародному конгресі із загальної діалектології у Марбурзі директор Інституту італійської мови і літератури в Утрехті професор Маріо Алінеі запропонував конкретний план створення атласу. Через рік було утворено комітет, до складу якого увійшли представники майже всіх європейських держав. До 1982 року комітет очолював директор Інституту діалектології і ономастики у місті Неймегені (Нідерланди) професор А. Вейнен, з 1982 року головою комітету й редколегії атласу є згаданий вище професор М. Алінеі. Радянські лінгвісти підключилися до роботи над атласом 1975 року. При Відділенні мови і літератури АН СРСР створено Радянську комісію «Лінгвістичного атласу Європи», яка організовує й координує роботу радянських учених різних республік Радянського Союзу. Загальне керівництво роботою здійснює редколегія і її секретаріат, який знаходиться в Нідерландах у місті Неймегені.

На Україні дослідження за цією програмою зосереджені в секторі діалектології і ономастики Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР. Працівники сектора аналізують і відповідним чином систематизують зібраний у польових умовах матеріал відповідей у вигляді списку так званих узагальнених форм-еталонів, у які об'єднуються лексеми з однаковою етимологією, морфемною і словотворчою будовою, здебільшого незалежно від їхньої конкретної звукової оболонки. Кожна з таких форм-еталонів супроводжується відповідними кодовими позначеннями, що дає можливість всі наступні операції здійснювати автоматично з допомогою комп'ютерів. Підготовлені національними комісіями матеріали опрацьовуються далі у 8 департаментах, на які поділено всі мови європейського континенту (романський, центральногерманський, північногерманський, балто-слов'янський, угро-фінський, тюрксько-монгольський тощо). Українські матеріали опрацьовуються в балто-слов'янському департаменті, де вони уніфікуються, типологізуються, «стикуються» так би мовити з відповідними матеріалами всіх інших слов'янських і балтійських мов, виявляються назви спільні за походженням, структурною будовою, однакові за принципами й способами номінації тощо. Результати кожного з підготовчих етапів опрацювання матеріалу санкціонуються спеціалістами з конкретних мов, які відповідають за наукову інтерпретацію явищ їхньої мови в атласі. Найвідповідальнішу й найскладнішу роботу виконує, зрозуміло, автор карти, до якого поступають матеріали з усіх департаментів і який повинен зіставити й осмислити грандіозний матеріал усіх європейських мов з погляду його генези, типології мотиваційних ознак, тобто ознак, покладених в основу назви, формальної структури, належним чином його ієрархізувати за певними параметрами, дібрати відповідні графічні символи, укласти легенду карти, викласти її концепцію й написати до неї коментар. Сам процес рисування карти виконує комп'ютер у Марбурзькому діалектологічному центрі. Підключений до комп'ютера плотер рисує карту, на якій біля 3500 знаків, протягом 17 хвилин, пишучи одночасно номери населених пунктів. Програму для комп'ютера, тобто переведення всієї згаданої вище лінгвістичної інформації на мову цифр, укладають два програмісти за три години.

Майже двадцятирічна робота над ЛАЄ величезного міжнародного колективу лінгвістів (у збиранні й підготовці матеріалів до нього взяли участь біля 300 діактологів з різних наукових установ європейських країн) увінчалася, завдяки чіткій організації редколегією всіх етапів роботи і фінансовій підтримці ЮНЕСКО, виходом у 1983 році першого випуску атласу. З 19 вміщених до першого випуску карт 14 карт є так званими ономасіологічними. На них з допомогою системи графічних символів, різна конфігурація яких передає багатопланові структурні й генетично-етимологічк; зв'язки картографованих об'єктів між собою, відтворено лексичне розмаїття європейських мов для позначення таких понять, як сонце, місяць, туман, хмара, вітер, райдуга, град, сніг, калюжа, ставок, озеро, море, річка. Атлас належить до категорії інтерпрета-ційних з досить високим ступенем узагальнення картографованого матеріалу. Це значить, що на його картах представлено не «сирий» номінацій-ний матеріал (подати на карті всі конкретні назви, яких тисячі в діалектах європейських мов, не тільки що не реально, але й не доцільно — важливо виявити певні загальні закономірності як самої номінації, так і характеру їхньої територіальної поширеності), а встановлені в результаті його попереднього аналізу певні узагальнені на основі етимологічної спорідненості номінативні категорії.

Важливим методичним нововведенням цієї праці є спроба вперше в світовій лінгвогеографії зробити так звані мотиваційні карти, відобразити, як казав ще О. Потебня, «внутрішню форму» слова, тобто ту характерну, специфічну особливість предмету реальної дійсності чи поняття, яка кладеться під час акту номінації в основу його назви і виражається спеціальними лексичними засобами. На п'яти таких мотиваційних картах простежується спільне й відмінне у «внутрішній формі» назв для райдуги і польового коника. Наприклад, серед назв коника найбільш поширеними є назви, що пов'язані з такою характерною його властивістю, як стрибання. Лексеми, якими виражається ця властивість, діляться, в свою чергу, на групи: 1) назви, утворені від кореня «скакати» (порівняймо українські скакун, скак, скачок); 2) назви від кореня «стрибати» (порівняймо стрибунець); 3) назви, утворені від назв тварин, яким характерне стрибання (коник, кобилиця, козел, баран). Особливу групу назв становлять далі назви, мотивація яких пов'язана з властивістю «видавати певний звук». Це, зокрема, назви з коренем «цикати», «цвіркати» або назви, утворені від назви людини, що займається «галасливою» роботою, наприклад, коваль. Усього таких груп лексики за мотиваційними ознаками автори карти виділили сорок. Виявлено, що збіги «внутрішньої форми» слів у різних європейських діалектах підлягають також певним закономірностям і щодо територіального поширення. Лінгвогеографічне зіставлення способів мотивації, що стає новим, своєрідним розділом компаративної (порівняльної) семасіології, може не тільки сприяти розширенню й поглибленню наших уявлень про процес номінації, але й дати цінні свідчення про сліди минулих духовних культур, допомогти в реконструкції не однієї втраченої ланки духовної культури європейських народів у доісторичні часи, простежити розвиток людського мислення в європейському культурному ареалі, з'ясувати його контакти в глибокій давнині з цивілізаціями інших ареалів. Основна частина тексту атласу друкується французькою мовою, коментарі друкуються часто англійською й німецькою мовами, картографовані реалії позначаються також російською мовою.

Перші випуски атласу будуть лексичними. Зараз у всіх європейських країнах розпочато польове експедиційне обстеження говірок за другим, основним питальником «Лінгвістичного атласу Європи», що містить, крім лексичних питань, також питання, мета яких одержати інформацію про репертуар граматичних категорій і моделей фонетичних та граматичних структур у всіх мовах Європи.

Якщо робота продовжуватиметься і далі так успішно і її у близькому майбутньому буде завершено, то це відкриває можливість створення в перспективі й інтерконтинентальних атласів, а в кінцевому наслідку й глобального лінгвістичного атласу всіх мов земної кулі.

На закінчення хочеться підкреслити ще й те, що, крім чисто наукового і великого культурно-історичного значення, «Лінгвістичний атлас Європи» має також важливе політичне значення. Картографування в атласі на території європейської частини Радянського Союзу величезної кількості живих діалектів різних мов допоможе спростувати помилкові уявлення про розвиток мов.