Мовленнєвий етикет спілкування

План

1. Усна і писемна форма спілкування.

Орфоепічна та граматична правильність мовлення.

Мовний етикет. Виразність мовлення.

Багатство і різноманітність мовлення. Культура діалогу.

1. Усна і писемна форма спілкування

Перш, ніж розпочати мову про форми спілкування, про мовленнєвий етикет, давайте спробуємо розібратися, а що ж власне виражає мовлення, яким воно є. Отже, мовлення буває монологічним і діалогічним.

Монолог (від грецьких слів mono – один і logos – слово, мовлення) – це особлива форма побудови усного чи писемного мовлення, що становить розгорнуте висловлювання однієї особи, звернене до себе або до глядача (у спектаклі, кінофільмі).

Монолог має певну композиційну організованість і змістову завершеність. Розрізняють внутрішній монолог – роздум уголос, драматичний монолог – поєднання мовлення з мімікою, жестами, ліричний монолог – лірична сповідь у поезії.

Діалог (від грецького dialogos – розмова, бесіда) – одна з форм мовлення, що являє собою розмову між двома або кількома особами. Діалог характеризується короткими висловлюваннями, простотою синтаксичної будови його частин, використанням неповних і незакінчених речень. Особливістю діалогу є: взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, яка об'єднує діалог в єдине ціле. Розрізняють внутрішній діалог – фігура мовлення, що є зверненням до самого себе.

Розмова кількох осіб називається полілогом (від грецьких слів роlі – багато, logos – слово, мовлення).

Для прикладу прочитаєм обидва тексти, дамо відповідь, в якому тексті використано монолог, а в якому – діалог?

1. Одного разу до Степана прийшов дядько Василь і давай хвалитися своїм сином, який здобув медичну освіту аж в самому Парижі.

– Знаєте, – нарешті вклинився у розмову племінник, – це щось схоже на арабську казку, коли емір вихваляв свого скакуна, якого люди не бачили в роботі, а лише чули його іржання.

2. Орфоепічна та граматична правильність мовлення

Вони мовчали мить-другу, а тоді чоловік сказав:

Як діти?

Ах, любий… Я ж зовсім забула! Оля просила одразу ж тебе поцілувати від неї…

Не треба плакати, - сказав чоловік. – Ми так мало маємо часу…

Двадцять хвилин, любий… (О.Смотрич. Двадцять хвилин. – Світо-вид. – 1993. – Ч.2. – С.22)

Тут взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, що об'єднує діалог в єдине ціле.

Отже, для літературної мови властиві усна і писемна форми її існування. Усне і писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування. Таким чином, повторимося, що літературне мовлення атрибутують дві форми вираження: усне й писемне. Усне буває діалогічне й монологічне (полілогічне). Писемне мовлення носить монологічний характер, яке розподіляється на рукописне й друковане.

Усне мовлення – це така форма реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, є процесом говоріння. За походженням усне мовлення є первинною формою існування мови. Писемне мовлення фіксується на папері. Воно є вторинною формою існування мови й розраховане на зорове сприймання. Кожна з форм мовлення має свої особливості.

Обидві форми мовлення мають широке застосування в різних сферах життя людей. Усне мовлення існує у формах діалогу, дискусії, диспуту, монологу, розповіді, переказування, звіту, доповіді тощо, а писемне – у формах переказу, творів (опису, розповіді, роздуму), художніх текстів, ділових паперів, газетних жанрів, плану, тез, конспекту, реферату тощо.

Для прикладу оберімо уявного співбесідника. Напишімо текст, де були б слова і вирази характеристики співрозмовника. Яку роль у тексті відіграє монолог?

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов'язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій — спокою; лебідь — лебедя (а не лебідя), камінь — каменя (-ю); село — сіл (а не сел); Київ — Києва (а не Київа); Дунаївці – Дунаєвець; знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік — бічний— на боці (і на боку), порох — порошина — у поросі (а не в пороху); радити — раджу (а не ражу і не радю); сидіти — сиджу (а не сижу і не сидю), їздити — їжджу; возити — вожу; косити — кошу; летіти — лечу.

В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Наприклад:

1. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито, як один звук: [джерело], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

2. У деяких словах вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до німецького G, [ґ]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзик], [ґедз'], [дзиґа] тощо.

3. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

4. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [у]: [буу], [дауно], [шоук], [в'іуторок].

У четвертому розділі ми говорили про фоностилістику, про милозвучність. Повторимо ще раз: українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають в результаті чергування звуків [у]-[в], [і]-[й]: уперед – вперед, увесь – ввесь (і весь), учений – вчений, іти – йти, пішла в поле – пішов у поле.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із шафи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі (у вічі), бачив уві сні); під, піді, підо (під столом, піді (підо) мною).

Для унаочнення прочитаймо вірш, дотримуючись норм літературної вимови. Особливу увагу звернімо на вимову ненаголошених голосних [е], [и]. Прослухайте цей текст. Порівняйте свою вимову з вимовою іншої особи. Таким чином ви вдосконалюватимете свою вимову.

МОЯ МОВА

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в'януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

(В. Симоненко.)

Ще наведемо приклади: прочитаймо два тексти (задля закріплення вище мовленого). Дещо запишемо на дошці чи в зошиті, спробуємо разом з’ясувати мотиви свого вибору з варіантів слів, що в дужках, найбільш удалий. Отже, приступимо до своєрідної редакторської правки:

«Функціонування слова-символу в (у) художньому мовленні несе прозорий відбиток його образно-смислового значення як певної ідеї, абстракції, що знаходить реалізацію в (у) межах прозової структури. У (в) системі художнього світу відбуваються процеси взаємодії слова-символу із (з) змістовою організацією твору, що зумовлюється природою поняття-символу. Слова-ідеї, як правило, в (у) прозовому творі розширюють контекст, його розуміння загальносуспільного масштабу. Показовими в (у) цьому плані є окремі сакральні символи: собор, Ісус Христос, душа, ангел. Такі символи вказують і (й) на рідну віру, і (й) на Україну, (і, й) на рідну землю, малу батьківщину, бо особистість невіддільна (від, од) народу, його віри, витоків, а народ невіддільний (від, од) Батьківщини. Саме (в, у) цих символах дешифрується сила народу (і, й) його патріотизм, невмирущість (і, й) безсмертя».

«Черпаючи (з, із) скарбниць усної народної творчості, що сягає (у, в) прадавні часи, (пересвідчуємось, пересвідчуємося), якою вірністю (і, й) незрадливістю шанували наші предки рідну землю, захищаючи її (від, од) ворогів на (ратному, ратнім) полі. З древньоруських літописів, легенд та переказів, (з, із) героїчних дум та пісень постає (перед, переді) нами та любов, гартована (у, в) битвах (з, із) степовими ордами половців (і, й) печенігів, турків, татар, ляхів. Мабуть, (нема, немає) такої пісні чи думи, де (б, би) народ не оспівав своєї рідної землі» ( Є. Гуцало.)

3. Мовний етикет. Виразність мовлення

Для того, щоб приступити до розгляду третього питання, спробуємо перекласти українською мовою іменники перепись, тюль, шатер, степь, боль, тополь, дробь, Север (Північ – ж.р.), боль – (біль – ч.р.). Порівняйте їх рід.

Розкрийте дужки, правильно вживаючи відмінкову форму іменників.

Дякувати (Бог), наслідувати (професор), навчати (українська мова), вибачити (товариш), говорити (рідна мова), туга (батьківщина), посилати (пошта).

Таким чином, ознакою культури мовлення є граматична правильність. Кожен текст вимагає дотримання правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Морфологічна правильність

1. У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду – чоловічого і жіночого: зал – зала; клавіш – клавіша; санаторій – санаторія; птах – птаха; сусід – сусіда. Форми чоловічого роду є літературними, форми жіночого – розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла. (В. Сосюра). Не одна кричала птаха: «Пожалій гніздо моє!» (Д. Білоус).

2. Кожній змінюваній частині властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватись.

3. У давальному відмінкові однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві (єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, бригадирові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Борисенку Іванові Васильовичу, студентові-фінансисту.

4. Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Дніпро довший від Збруча (за Збруч, ніж Збруч). Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Порушуються норми тоді, коли неправильно читається таблиця множення: дважди два, трижды три, п'ятю сім, шістю вісім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п'ять на п'ять... Ще більше помилок у складених числівниках: Ріпак зібрали на двісті п'ятдесят шести гектарах, а правильно: на двохстах п'ятдесяти (п'ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах. У складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця зустріч відбулася у тисяча дев'ятсот двадцятому році (не у тисячу).

5. При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п'ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).

6. Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.

Існує і синтаксична правильність.

1. Особливої уваги вимагають поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв'язки між словоформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям (а не ніякої поблажки не давати ледарям), збити з пантелику (а не збити з толку) тощо.

3. Необхідно звертати увагу на словослолучення, побудовані на основі зв'язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників (займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю); ми не повинні проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків); для творів Д.Білоуса властива (чи притаманна) різноманітна тематика (а не для творів Д.Білоуса характерна різноманітна тематика).

4. У мові деяких студентів переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.

5. Зворотний порядок пов'язується з семантико-стилістичними особливостями мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий порядок слів широко використовується в художньому стилі, в усній народній творчості, в розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу, вигострю зброю іскристу (Леся Українка).

6. Відомо, що дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої дієсловом-присудком, і стосується одного й того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому уявленні постає людина з ніжним поглядом); Приїхавши в рідне село, він поцікавився, як ідуть справи в школі (а не Коли він приїхав у село, його хвилює...).

7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних. Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Бригаду очолив випускник Львівської аграрної академії, присланий згідно штатного договору і Бригаду очолив випускник Львівської аграрної академії, якого прислали згідно штатного договору.

8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді логічно далекі або несумісні поняття, як ось: Вступ і тема твору Олеся Гончара «Собор»; Були закуплені ялинкові прикраси, лісова ялинка-красуня і шкільні парти.

Будь-яка розвинена національна мова є системою систем. З одного боку, мова — система (сукупність) специфічних національних особливостей, характеристик, ознак. А з другого – вона складається з інших рівнів, або систем – фонологічної (функціонування фонем), морфологічної (будова слова, функціонування морфем), лексико-фразеологічної, синтаксичної, стилістичної. Кожна з цих систем є важливим об'єктом дослідження для мовознавчої науки.

Стилістика вивчає стилістичну диференціацію мови, її функціональні стилі. Це наука про виразові засоби мови, тобто про ті елементи, що приєднуються до власне вираження думки, супроводжують семантичний зміст висловлюваного – емоційно-експресивні та оцінні елементи мовлення.

Спробуйте дати відповіді на запитання:

1. Що таке доречність мовлення?

2. Від чого залежить доречність мовлення?

3. Якими засобами забезпечується доречність?

4. Які умови доречності?

5. У чому виражається контекстуальна доречність?

6. Яку роль у доречному виборі мовних засобів відіграє ситуація мовлення?

7. Як виявляється доречність у мовних стилях та індивідуальному мовленні?

Ми іноді говоримо: «Дуже виразне мовлення». Виразність мовлення — не менш важлива його якість, ніж інші. Така якість найбільше залежить від особи мовця, його ерудиції, знання мов, мовленнєвих умінь і навичок. Мовна практика свідчить, що мовлення здатне збуджувати увагу, викликати інтерес людей до сказаного чи написаного. Ці особливості культури мовлення називають виразністю. У мові є невичерпні запаси виражальних засобів, які роблять наше мовлення виразним. Це насамперед засоби художнього мовлення і засоби звукового мовлення. Виразність включає в себе й образність. Остання передбачає вживання слів і словосполучень у незвичному, метафоричному значенні, що дає можливість образно, художньо відтворювати дійсність. Отже, виражальні засоби можуть бути образними і необразними. Це залежить від стилю висловлювання. Так, наприклад, виразність художнього стилю досягається усіма мовними засобами, а наукового тільки тими, яким образність не властива. А ще виразність мовлення включає такі засоби, як інтонація, логічний наголос, звукове оформлення тексту, емоційно забарвлені слова і вирази, фігури поетичного синтаксису. Деякі з цих засобів характерні тільки для усного мовлення.

Виразність мовлення досягається за таких умов:

1) самостійність (а не за шпаргалкою) мислення мовця;

2) інтерес мовця до того, про що він говорить чи пише;

3) добре знання мови й виражальних засобів;

4) досконале володіння стилями мовлення;

5) систематична мовна практика;

6) свідоме бажання мовця говорити або писати виразно;

7) розвинутий хист, «чуття» мови.

Виразність мовлення залежить від звукового оформлення тексту, що виражається в інтонації, милозвучності, використанні звукових повторів. І справді, зворушливо й виразно звучать рядки Петра Карася:

Від небес до земної калини

У світах, у піснях солов’я

Слався, мово свята України,

Споконвіку й довіку моя.

Як бачимо, щоб досягти більшої виразності, автор цих рядків використовує емоційно забарвлені слова земна калина, свята Україна, а також звукові повтори «у», тавтологічні прислівники споконвіку – довіку.

Виразності мовлення сприяють особливі синтаксичні структури (фігури поетичного синтаксису): еліпсис (речення з пропущеними членами), паралелізм (речення з однорідними частинами), повтори (анафора – повтор звуків чи слів на початку рядка), епіфора (повтор звуків чи слів наприкінці рядка), риторичні речення, антитеза (протиставлення) та інші.

Образність художнього мовлення досягається широким використанням метафоризації. Це найбільш поширений спосіб створення образності. Метафоризацію мовлення створюють тропи – епітети, порівняння, метафори, метонімії, синекдохи та інші. Основна сфера використання тропів – художнє мовлення, але зустрічаються вони в розмовному й публіцистичному стилях.

Епітети – це художні означення, які дають образну характеристику предметові, явищу, особі: веселі думки, золота голова, ніч-чарівниця, свинцеві хмари, звір-потвора. Слово стає у тексті епітетом і виражає авторське сприймання світу. В ролі епітетів найчастіше виступають прикметники, рідше – інші частини мови (іменники, прислівники, дієприкметники). Наприклад: Діти сплять, і тиша, як струна, лагідно видзвонює над ними. (М. Луків.) Епітети не слід плутати із звичайними означеннями.

Порівняння – це такі тропи, в яких пояснення одного предмета чи явища подається за допомогою іншого, подібного до нього. Наприклад: Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу (Т. Шевченко).

Метафори переносять схожість ознак на інші явища, предмети. В основі метафори лежить перенос значення слова найчастіше за схожістю. Наприклад: Одспівала коса моя, сохнуть теплі сіна. (М. Рильський). Метафора одспівала виражена одним словом, ужита у значенні відпрацювала. Метафора може бути розгорнутою. Наприклад: Там море дере свою синю одежу об гострі скелі на білі клапті і закидає ними весь берег. (М.Коцюбинський). Синя одежа моря, білі клапті – метафори, виражені словосполученнями.

Метонімія – це троп, що утворюється на основі суміжності предметів чи явищ. Метонімія ґрунтується на переносі назви одного предмета, явища на інші, що перебувають з ними у тому чи іншому зв'язку. Наприклад: Перегукувалися балкони через вулицю-ріку. (С. Журахович). Замість виразу перегукувалися люди, які стояли на балконі, вжито метонімію перегукувалися балкони. Метонімія може називати ім'я автора замість його книги (читав Павличка); місто замість країни (Харків зустрічає зарубіжних спортсменів), матеріал замість предмета, виготовленого з нього (жінка в золоті), посуд замість того, що в ньому буває (випив келих, з'їв макітру).

Синекдоха – це різновид метонімій, у якому наявна кількісна заміна понять, зіставляються ціле і його частина. Наприклад: Чекає на ката ганьба й домовина, де б чоботом він не ступив (М. Бажан). Йдеться, що не один кат, а ті вороги-фашисти, котрі напали на нашу країну. Ці та інші тропи використовуються в художньому мовленні, сприяють його виразності й образності.

Для унаочнення і закріплення матеріалу прочитаймо текст Костя Гордієнка. З'ясуймо, які засоби виразності їм властиві.

«Густа імла село заволокла, заслало світ. Виє, крутить, мете. Завіями заносить, перевіває дороги, буруни намітає, кучугури. Сніговий вихор із свистом мчить вуличкою, б'є в хату, січе в лице. Тріщать дерев'яні закутки. Ревище стоїть надворі.

Зима довго не хотіла стелитися, а тоді як закуріло, завихрило — світу не видно. Котить, верне, нагортає перемети, заносить вулиці, хати.

На просторі є де розгулятися хуртовині. Між лісами, серед поля на пагорбі, вздовж шляху стоять могутні тополі. Сюди і збіглися всі польові вітри, що вирвалися з ярів, балок, мов озлилися на весь людський рід, зітнулися на самому шляху, сичали, бушували, шаліли».

У вірші В.Симоненко змоделював слова, що вказують на переносне значення. Як вони впливають на художню образність тексту?

ПІЧ

Лиже полум'я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Бубонять рогачі і кочерги —

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чавуни.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить у світ —

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в'їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

4. Багатство і різноманітність мовлення. Культура діалогу

Приступаючи до розгляду наступного питання, повторимо ще раз: формула потребує “Ви” – поваги, коли:

1 Звертання до незнайомої або малознайомої людини

2. Звертання до рівної" або старшої віком, посадою людини

3. При офіційних обставинах спілкування

4. Звертання стримано, з підкресленою ввічливістю

На ти можна звертатися:

1. Звертання до близької, добре знайомої людини

2. При дружньому, фамільярному, інтимному ставленні до людини

3. При неофіційних обставинах спілкування

4. Звертання до рівної або молодшої за віком, посадою людини

А тепер спробуйте відповісти на такі запитання:

1. Що таке мовний етикет?

2. Як мовний етикет впливає на культуру спілкування?

3. Як впливає ситуація мовлення на мовний етикет?

4. Як треба звертатися один до одного?

5. Якими засобами володіє мовний етикет?

6. «Ви» чи «ти»?

7. Які традиції українського народу відбиті в правилах мовного етикету?

8. Як мовний етикет відображений в усній народній творчості? Наведіть приклади.

Спілкування людей може мати двоякий характер: один тільки говорить, а інший тільки слухає або ж мовець і слухач міняються ролями. В першому випадку це буде монолог, а в другому – діалог (полілог).

Монолог – висловлювання, розраховане на слухача (читача). Він може мати різну тривалість – від одного речення до великого за обсягом висловлювання (публічний виступ). Монолог може бути висловлений експромтом, тобто без попередньої підготовки, але може й готуватися, продумуватися і записуватися (доповідь, лекція).

Особливим різновидом монологічного мовлення є внутрішній монолог, який широко використовується в художніх творах. Внутрішній монолог є засобом відтворення мислительної діяльності літературного героя. Це, як правило, художній авторський вимисел, за допомогою якого розкриваються риси характеру персонажа: «Зоя лежала нащулившись. Це мав бути перший для неї бій, її перше бойове хрещення. Не без страху, але з якимось трепетом очікувала вона як звідтіля, з затуманеного лісу виринуть українці-повстанці і зав’яжеться бій” (Кузьма Гриб. Чад).

Діалог характеризується наявністю двох або більше співрозмовників. Ця форма спілкування використовується у повсякденному житті людей і має різні форми: розмова в сім'ї, на вулиці, судове слідство, заняття в аудиторії та ін. Висловлювання кожного мовця називається реплікою. Діалог теж буває різної тривалості – від двох реплік до кількагодинної бесіди (театральна вистава). Залежно від стилю мовлення діалоги бувають побутові (розмовний стиль), полемічні (публіцистичний стиль), художні (художній стиль) та інші.

Змістом діалогів можуть бути побутові, повсякденні справи, питання політики, господарської діяльності, мистецтва, науки, техніки. Зміст і структура діалогів залежать від теми і мети висловлювання, умов та обставин мовлення, індивідуальних якостей співрозмовників. Так, діалог побутового характеру проходить в неофіційних обставинах. Його репліки короткі, динамічні і тісно пов'язані між собою. Наприклад, розмова двох сусідів з повісті В.Нестайка «Тореадори з Васюківки»:

Бурмило: Воно-то, конєшно, так…Але…

Книш: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде…

Бурмило: Ги-ги!

Книш: …Вермахт щедрий…

Бурмило: А що ж, конєшно…

Книш: Має бути двадцять залізних…Точно… А якість…Бронебійна…

Репліки в офіційному діалозі характеризуються більшою смисловою самостійністю. Наприклад, діалог військового слідчого і солдата Івана Орлюка з «Повісті полум'яних літ» О. Довженка:

— Підсудний Іван Орлюк, у вас під час арешту знайшли серед речей оце. Що це? — запитав військовий юрист Величко, слухаючи зізнання підсудного у військовому трибуналі.

Підсудний важко зітхнув і почервонів.

— Відповідайте, що це?

— Земля...— сказав підсудний і опустив очі.

— Яка?

— Українська... Це я взяв на спомин, коли покидав Україну. Вночі. Удосвіта жінка одна плакала, казала, що це кінець України, ну, кордон, сказати б, межа...

— Так. Продовжуйте. Можете продовжувати біографію, тільки коротко.

Ведення діалогу вимагає дотримання мовного етикету. Діалогічне мовлення передбачає широке використання формул ввічливості (пробачте, будьте ласкаві, перепрошую тощо), особливі форми звертань, як ось: «Дозвольте, панове, мені зі своїм словом втрутитися»; «Шановні добродії, гостинно запрошуємо до виставкої зали». Дотримання правил мовного етикету в діалозі – обов'язкова умова при спілкуванні і невід'ємна ознака високого рівня мовної культури. Мовну культуру особистості формує художня література.