Американський структуралізм (дескриптивізм) та Генеративізм – історичні течії лінгвістики

Реферат на тему

Американський структуралізм (дескриптивізм) та Генеративізм – історичні течії лінгвістики

План

Американський структуралізм (дескриптивізм)

Генеративізм

Використана література

1. Американський структуралізм (дескриптивізм)

На відміну від Празького лінгвістичного осередку і глосематики американський структуралізм не є пря­мим продовженням запропонованих Соссюром теоре­тичних положень.

Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. descriptive «описовий»), — мовознавчий напрям, для якого характерний форма­льний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо).

Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму існують відмінності, що зумовлено специфікою суспіль­но-історичних, філософських і мовних умов розвитку мовознавчої науки в США: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуаль­ністю проблем, пов'язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Можна стверджувати, що це відгалужен­ня структуралізму виникло з суто практичних потреб. Згодом, переносячи свої методи на вивчення англійсь­кої та інших індоєвропейських мов, мов семітської і тюркської родин, дескриптивна лінгвістика прагнула зберегти свою практичну спрямованість, передусім зв'язок із методикою викладання мов.

Зародження дескриптивізму пов'язане з іменем ві­домого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858— 1942). Він довів непридатність опрацьованих на мате­ріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідження індіанських мов. Це пов'язано з тим, що цим мовам властиві інші мовні категорії і до них не можна застосувати порівняльно-історичний метод, бо вони «не мають історії», тобто зафіксованих у писем­них пам'ятках попередніх етапів свого розвитку. Саме цим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можна вивча­ти тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б ґрунту­валися на суто зовнішніх, формальних ознаках.

Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір (1884—1939) і Леонард Блумфільд (1887—1949). Сепір зосередив свою увагу на вивченні мо­ви у зв'язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій (мову розумів як різновид поведінки людини і її вивчення орієнтував на положення біхевіоризму — панівної на той час школи в американській психології, яка вважа­ла предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на певні стимули). Блумфільд та­кож сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і за­пропонував дескриптивний метод.

Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течі­єю. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему структури мови, і анн-арборська (Мічиганський уні­верситет), яку цікавила ширша проблематика, зокре­ма значення мовних одиниць (ця школа зближувала­ся з етнолінгвістикою). Представники — Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін.

Мовознавці єльської школи зосереджували свою ува­гу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логі­ки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Так, скажімо, Трейджер усе, що стосується науко­вого вивчення мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінг-вістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає про­блеми експериментальної фонетики (акустичні й арти­куляційні властивості звуків) і частково психологію мо­влення. Мікролінгвістика — це власне лінгвістика, яка є основним об'єктом дослідження дескриптивістів. Металінгвістика вивчає значення мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до «фізіологічної сфери стимулів і реак­цій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежу­валися від значення. Пояснення мовних явищ через ка­тегорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом (від лат. mentalis «мисленнєвий») і вва­жав його головною перешкодою перетворення лінгвісти­ки на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як су­купності деяких одиниць і правил їх розташування.

Загальний метод дескриптивістів ґрунтується на стру­ктурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення до формалізації опису, до репрезентації його у вигляді суво­рої й лаконічної системи постулатів і визначень, запози­чених із математики й математичної логіки.

Основними методиками дослідження мови дескрип-тивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників (див. розділ «Методи мовознавства»). Очевидною є фети­шизація дистрибутивної методики. Дистрибуція (суку­пність усіх оточень елемента, в якому він трапляється), за Блумфільдом, — це єдина мовна універсалія (інші мовні універсали він не визнавав). Харріс у праці «Ме­тод у структуральній лінгвістиці» (1948) наголошує: «Головною метою дослідження в дескриптивній лінгві­стиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде розглядатися в цій праці, є відношення порядку розташу­вання (аранжування) або розподілу (дистрибуція) в процесі мовлення окремих її частин чи ознак стосовно один одного».

Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рів­ні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (значення), тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескрип-тивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної ме­тодики, тобто придатність її застосування до всіх мов­них рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур:

1. членування тексту на мінімальні для певного рів­ня одиниці (фони, морфи), встановлення їх дистрибу­ції і визначення на цій основі структурних одиниць мови (фонем, морфем) з алофонів і аломорфів;

   встановлення дистрибуції структурних одиниць і об'єднання їх у дистрибутивні класи;

   побудова моделей мови на певному рівні її струк­тури;

   побудова загальної моделі структури мови, яка б відображала взаємодію всіх рівнів.

Дескриптивісти створили вчення про різні типи дис­трибуції, сформували загальні принципи ототожнення варіантів мовних одиниць. Вони вважали, що можна повністю описати мову виключно на основі дистрибуції. Ними описано фонологічні системи багатьох мов, до­сліджено суперсегментні явища (тон, наголос, явища стику). Жоден структурний напрям не залишив стіль­ки фонологічних описів мов світу, як дескриптивізм. Створено чимало праць і з морфології. Описано різні типи морфем, причому поняття морфеми розширено внаслідок виокремлення суперсегментних, злитих, за­перечних та інших морфем. Особливо цінними праця­ми з морфології багатьох мов є студії Найди, Грінберга, Харріса, Хоккета, Гарвіна, Вьогліна. Якщо традицій­на морфологія йшла від слова, то дескриптивна — від морфеми.

Дескриптивісти слово як основну одиницю мови не виділяли і трактували його як ланцюжок морфем. Син­таксис розглядали як продовження морфології: конс­трукції описували через морфеми, що до них належали, як лінійну модель, що складається з ядра й ад'юнктів (праці Фріза, Харріса, Найди). У синтаксичних дослі­дженнях, крім дистрибутивної методики, використову­вали аналіз за безпосередніми складниками (праці Чет-мена). Одиниці, більші за речення, не розглядали, бо вва­жали, що вони знаходяться за межами структури мови. Винятком було дослідження Харріса «Аналіз дискур­су» (1952).

Детальний опис дескриптивної методики дано в під­ручнику Г. Глісона «Вступ до дескриптивної лінгвісти­ки» (1955). Процедуру формалізації опису мови найпов­ніше викладено у праці Харріса «Метод у структураль­ній лінгвістиці», яку опубліковано в 1951 р. (у 1961 р. цю книжку перевидано під назвою «Структурна лінгві­стика»). Вона підсумовує розвиток дескриптивної лінг­вістики.

Дескриптивісти значно збагатили метамову лінгвіс­тики, створили чимало нових термінів, які відобража­ли специфічні риси їх наукової парадигми. Новим для мовознавства було введення тріад термінів для позна­чення одиниць мовлення, одиниць мови та їх варіантів (фон — фонема — алофон, морф — морфема — аломорф та ін.). Метаапарат дескриптивістів вичерпно представлено у «Словнику американської лінгвістич­ної термінології» Е.-П. Хемпа (1957).

Отже, американські дескриптивісти розвинули мето­дику лінгвістичних досліджень, стали активно застосо­вувати математичні методи, що об'єктивізувало резуль­тати дослідження й наблизило лінгвістику до точних наук. Водночас вони звузили лінгвістичну проблема­тику. Уже в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський, який був одним із структуралістів, та його прибічники довели неспроможність дескриптивізму вирішити багато те­оретичних і практичних завдань. Прийоми сегмен­тації й дистрибуції були корисні на певних етапах фонологічного й морфологічного аналізу, однак для розв'язання інших проблем мало що давали. Спро­щене розуміння мови, перебільшення значення дис­трибутивного аспекту мови, ігнорування соціально-історичних умов функціонування мови і людського чинника взагалі призвели на початку 60-х років до кризи дескриптивної лінгвістики. Однак методичні прийоми дескриптивістів не втратили свого значен­ня донині.

2. Генеративізм

У другій половині 60-х років виникає трансформа­ційна й породжувальна граматика й дескриптивізм поступається генеративізму.

Генеративізм (від англ. to generate «породжувати»), або породжу­вальна лінгвістика, — напрям у мовознавстві, який характеризу­ється проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів поро­дження мовних конструкцій.

Основоположником генеративізму є американський мовознавець (родоводом з України) Ноам Хомський¹ (нар. 1928 p.). Був учнем дескриптивіста 3. Харріса і починав свою наукову діяльність як дескриптивіст. сам Харріс відчував обмеженість методики дис­трибуції й аналізу за безпосередніми складниками, тому разом із Хомським почав опрацьовувати методику трансформаційного аналізу. У ключі трансформаційної граматики Хомський написав свою першу книжку «Синтаксичні структури» (1957). У ній автор багато в чому вийшов за межі дескриптивізму, виклавши ідеї, які стали підґрунтям нової лінгвістичної парадигми. Науковці вважають, що часом зародження генеративіз­му є саме 1957 рік — рік виходу «Синтаксичних струк­тур». Новим у цій книжці було звернення дослідника до синтаксису (дескриптивісти синтаксис не вивчали), прагнення створити загальну теорію мови, врахування в дослідженнях інтуїції носія мови. Завдання мовознавс­тва Хомський вбачав у моделюванні діяльності мовця.

Філософською основою концепції Хомського було вчення Р. Декарта (Картезіуса). Це засвідчують не тільки викладені в «Синтаксичних структурах» деякі положення, які перегукуються з ідеями Декарта, а й пізніша його праця «Картезіанська лінгвістика», яка своєю назвою вказує на зв'язок із ученням Декарта. Крім того, інтуїція, якій так багато уваги приділяє Хомський, була головним положенням картезіансь­кого раціоналістичного методу пізнання. Американ­ський дослідник запозичив і творчо застосував також декартівське вчення про вроджені ідеї.

¹ Останнім часом у науковій літературі це прізвище передають як Чомський або Чомські, що відповідає англійському написанню Chomsky.

Новим етапом у становленні генеративізму був ви­хід книжок Хомського «Аспекти теорії синтаксису» (1965) та «Мова і мислення» (1968). Центральним по­няттям цих праць є ідея породжувальної граматики. Породжувальна граматика, за Хомським, — це «сво­єрідний механізм, який породжує всі граматично пра­вильні послідовності мови і не породжує жодної грама­тично неправильної». Поняття граматичної правиль­ності в нього не збігається з поняттям осмисленості. Так, фраза в устах дитини На мене «Візьми мене на руки» осмислена, але граматично неправильна, тоді як фраза Круглий квадрат випив гіпотенузу безглузда, але цілком правильна граматично.

У праці «Аспекти теорії синтаксису» викладено кон­цепцію породжувальної моделі, тобто «правил, які ви­значають правильно побудовані ланцюжки мінімальних синтаксичних функціональних одиниць», уведено понят­тя компетенції (competence) і вживання (performance). Під компетенцією автор розуміє знання своєї мови мов-цем-слухачем, а під вживанням — реальне викорис­тання мови в конкретних ситуаціях. Компетенція і вживання не завжди збігаються; іншими словами, вживання не завжди відображає компетенцію (у мов­ленні людей, які добре ознайомлені з літературними нормами, трапляються обмовки, обривки фраз, ковтан­ня слів, відхилення від правил тощо).

Дослідник намагається побудувати модель діяльно­сті реального носія мови. Завдання лінгвіста, за Хомсь­ким, «як і дитини, яка оволодіває мовою, є виявити з даних уживання систему правил, що лежить у їх основі, якою оволодів мовець-слухач і яку він використовує в реальному вживанні. Граматика мови прямує до того, щоб бути описом компетенції, притаманної ідеа­льному мовцеві-слухачу». Хомський застерігає, що компетенція — це не те саме, що мова в соссюрівсько-му розумінні. Вона є динамічною і являє собою «систе­му породжувальних процесів».

Недоліком традиційної й структурної граматики Хомський вважає те, що вони «не йдуть далі класифі­кації конкретних прикладів і не доходять до стадії фор­мулювання породжувальних правил». Перспективу лінгвістики він вбачає у виявленні цих правил.

Хомський запозичив і розвинув ідею граматики Пор-Рояля і Гумбольдта про творчий характер мови, яка полягає в тому, що мова має засоби для вираження

необмеженої кількості думок, які виникають у найріз­номанітніших ситуаціях. Людина здатна породжувати цілком нові речення й розуміти речення, яких вона ніколи раніше не чула. Першочерговим завданням лінг­вістики є розкриття сутності цих творчих процесів.

У праці «Мова і мислення» Хомський всупереч де-скриптивістам трактує мову як особливу гілку психо­логії пізнання. З огляду на це його теорію можна назвати менталістською. Критика дослідника спрямо­вана проти дескриптивізму і біхевіоризму як «неадек­ватних у фундаментальному плані концепцій», бо в їх межах не можна вивчати мовну компетенцію. Лінгві­стику, резюмує автор, не можна зводити до сегментації й класифікації та до синтагматики й парадигматики. Трансформаційно-генеративна граматика вивчає струк­туру механізму, яка уможливлює процес мовленнєво­го спілкування. Сутність цього механізму полягає в трансформації глибинних структур у поверхневі. По­няття глибинних і поверхневих структур співзвучне з ідеями граматики Пор-Рояля, де «на передній план ви­сувалась проблема пояснення фактів використан­ня мови на основі пояснювальних гіпотез, пов'язаних із природою мови і, в кінцевому підсумку, з природою людського мислення». Так, зокрема, увагу Хомського в граматиці Пор-Рояля привернуло вже згадуване в темі «Європейське мовознавство епохи середньовіччя і Від­родження» речення Невидимий Бог створив видимий світ. На думку вченого, Арно і Лансло розмежовують поверхневі й глибинні структури, коли стверджують, що ця фраза містить три судження: 1) Бог невидимий; 2) Бог створив світ; 3) світ видимий. Поверхневою струк­турою є все речення, а глибинною — наведені три су­дження.

Глибинна структура формує зміст речення, визна­чає його семантичну інтерпретацію, а поверхнева є зву­ковим втіленням цього змісту. Глибинна структура співвідноситься з поверхневою за допомогою граматич­них трансформацій. Граматика повинна опрацювати систему правил, які б охарактеризували глибинні й по­верхневі структури та трансформаційні відношення між ними. Необхідно сформулювати правила, за якими породжується необмежена кількість пов'язаних між собою глибинних і поверхневих структур.

Отже, поняття глибинної структури пов'язане з семантизацією теорії Хомського. Положення про глибинні й поверхневі структури є одним із основних у його вченні.

Концепція Хомського за своєю суттю є психологіч­ною. Проблеми мови він пов'язує з проблемами людсь­кого знання і водночас вважає, що через вивчення мови можна глибше пізнати людську природу. У зв'язку з цим згадує положення Декарта про вродженість мисленнєвих структур, у тому числі мовної компетенції. Вроджені структури — це поняття, які не набува-ються через досвід, навчання, а народжуються разом із людиною й існують у кожного індивіда в потенції. їх можна також розуміти як вроджену здатність до засво­єння мови. Про вродженість мовних структур, зауважує вчений, свідчить той факт, що володіння мовою в осно­вному не залежить від розумових здібностей людини. Варто взяти до уваги й те, що всі нормальні люди ово­лодівають мовою, а людиноподібна мавпа на це не зда­тна, хоч є розумною з інших поглядів. Положення про вроджені структури викликало бурхливі дискусії в на­уці. Більшість учених, які взяли участь в обговоренні цього положення, не сприйняли його.

Хомський вважав, що дослідження мови відкриває перспективу для вивчення розумових процесів людини, тому повинно посідати центральне місце в загальній психології. Учений відносить мовознавство до психо­логії й теорії пізнання (це положення широко викори­стовує сучасна когнітивна лінгвістика). Завданням психології є виявлення вродженої системи, яка визна­чає суть мови. Психологічне спрямування концепції Хомського стало приводом для звинувачення його в поверненні лінгвістики в лоно психології, внаслідок чо­го лінгвістика втрачає свою самостійність, за яку боро­лись багато поколінь мовознавців.

Як бачимо, Хомський запропонував багато оригіна­льних і сміливих ідей, які знайшли і щирих прихиль­ників, і жорстоких опонентів. Його вчення отримало такий резонанс, що в наукових колах почали говорити про «хомськіанську революцію» в мовознавстві. Після виходу праць Хомського мовознавство змінилося. Во­но знову стало антропоцентричним, посилився його зв'язок із психологією. Мову почали досліджувати з погляду мовця, а не слухача, як це було раніше (аналі­тичний підхід до мови змінився синтетичним: від смислу до тексту). Увага дослідників була перенесена з фонології й морфології на синтаксис і семантику, а також на комунікативний аспект мови (замість пробле­ми «Як влаштована мова?» поставлена проблема «Як функціонує мова?»).

Безумовно, генеративна лінгвістика не розв'язала всіх проблем мовознавства. Понад те, в ній виявлено чимало слабких сторін: апріорність у виділенні вихід­них синтаксичних одиниць, недооцінка ролі прагма­тичних чинників, невелика здатність для опису різно-структурних мов тощо. Однак багатьма положеннями концепції генеративізму скористалася найсучасніша лінгвістична парадигма — когнітивна лінгвістика. Помітним є також вплив генеративної лінгвістики на створення моделі «смисл — текст» російського мо­вознавця І. О. Мельчука. Термінологічний апарат гене­ративної лінгвістики ввійшов у науковий обіг сучасно­го мовознавства (поверхнева структура, глибинна структура, трансформація, мовна компетенція, породжувальна граматика та ін.).

Використана література

Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 78—96.

Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и из­влечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Апресян Ю. Д. Идеи и методы современной структурной лингвисти­ки. — М., 1966.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 5—45, 82—157.

Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основы зарубежных направлений в языкознании. — М., 1977.

Хауген Э. Направления в современном языкознании // Новое в лин­гвистике. — М., 1960. — Вып. 1.

Трансформационно-генеративная грамматика в свете современной научной критики. — М., 1980.

Звегинцев В. А. Предисловие //Хомский Н. Аспекты теории синтакси­са. — М., 1972.

1