Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки

Вступ

У роботі розглянуто дихотомічну природу категорії модальності. Встановлено критерії розмежування об'єктивної та суб'єктивної модальностей. Простежено еволюцію поглядів на суб'єктивну модальність як складник лінгвістичної категорії модальності. Актуалізовано основні принципи її розуміння на сучасному етапі розвитку українського мовознавства.

Ключові слова: суб'єктивна модальність; модальна рамка; функціонально-семантичне поле модальності; позитивна, негативна, нульова, амбівалентна суб'єктивна модальність.

Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки

Питання, пов’язані з категорією модальності, належать до переліку тих суперечливих проблем мовознавства, які на кожному етапі розвитку лінгвістичної думки не лише не втрачають своєї актуальності, а навпаки – набувають нових аспектів. Та складність вивчення модальності, на яку вказують усі її дослідники, значною мірою визначається вже тим фактом, що в цій категорії пов’язані такі ключові поняття комунікативного процесу, як об’єктивна дійсність, висловлення та його автор (мовець). На нашу думку, антиномія “мова – мовлення” призвела в кінцевому результаті до таких значних розбіжностей у трактуванні й розумінні категорії модальності загалом і суб’єктивної модальності зокрема. Іншим приводом до різночитань досліджуваної категорії є приналежність самого терміна до найбільш контраверсійних у мовознавстві. Частково це спричиняється інтерференцією його значень з відповідниками із логіки, психології, філософії [Ткачук 2003: 22]. Дихотомічна природа категорії модальності теж не сприяла її вичерпному тлумаченню, оскільки лінгвісти або описували як домінанту об’єктивну модальність (далі ОМ) і залишали поза увагою суб’єктивну модальність (далі СМ), або зосереджували свою увагу на засобах вираження суб’єктивної модальності, нівелюючи модальність об’єктивну. Крім того, складність обговорюваної проблеми полягає в розмаїтості та гетерогенності модальних значень і їх суміжності з іншими мовними (а ще частіше мовленнєвими) явищами. Саме дифузність функціонально-семантичних полів тих синтаксичних категорій, які безпосередньо межують з категорією модальності, призводять до виникнення спірних питань співвідношення СМ з категоріями експресивності, суб’єктивності, оціненості тощо.

На різних етапах розвитку лінгвістики поняття модальності то звужувалося до поняття способу, то розширювалося, зливаючись фактично з категоріями оцінки та експресивності, і ставало якимось метамовним явищем, втрачаючи будь-які логічні обриси. Значний внесок у вивчення категорії модальності зробили такі вчені, як В.Г. Адмоні, Ш. Баллі, О.І. Бєляєва, В.В. Виноградов, О.В. Гулига, Г.О. Золотова, Г.П. Нємець, В.З. Панфілов, Н.Ю. Шведова та інші, однак наявність великої кількості робіт ще не означає, що про категорію модальності в лінгвістиці вже висловлено все. Очевидно, цього не може бути, бо “процес пізнання безмежний, а досліджуваний предмет може виявляти нові, ще зовсім не вивчені якості та їх нюанси” [Хричиков 1992: 11]. Так само не можна не погодитися з думкою В.З. Панфілова, який слушно зауважує: “Напевно, немає іншої категорії, про мовну природу й склад часткових значень якої висловлювалася така кількість різноманітних і суперечливих думок, як про категорію модальності” [Панфілов 1977: 37].

Метою дослідження є простеження еволюції поглядів на СМ як складник лінгвістичної категорії модальності та актуалізація основних принципів її розуміння на сучасному етапі розвитку мовознавства.

Модальності в логіку були введені Аристотелем [докладно див. Фейс 1974: 17-24] для розмежування суджень за онтологічною (спосіб протікання якогось явища чи існування якогось об’єкта) та гносеологічною (логічною) (спосіб розуміння судження про об’єкт, явище чи подію) модальностями. У сучасній модальній логіці модальності поділяються, з одного боку, на алетичні (відносяться до висловлень чи предикатів) і деонтичні (відносяться до слів, які виражають вчинки), а з іншого – на абсолютні (безумовні) і відносні (умовні). На семантичній площині до модальності часто відносять поняття “істинно” та “хибно”, а також “таке, що можна довести”, “таке, що не можна довести” та “таке, що можна спростувати” [ФЭС 1983: 381]. У сучасній модальній логіці до кола модальних відносять епістемічні, деонтичні, аксіологічні та алетичні значення. Логічна алетична модальність відповідає тому семантичному компоненту мовної модальності, який характеризує висловлення з погляду вираження у ньому відношення повідомлення до дійсності як реального чи ірреального (можливого, необхідного, бажаного). Модальні оператори з епістемічним, аксіологічним та деонтичним значеннями найчастіше формують суб’єктивну модальну рамку висловлення і є засобом вираження ставлення мовця до змісту повідомлення. Аналіз суб’єктно-предикатної структури логічного судження дозволяє виділити модальність de re, співвідносну з лінгвістичною об’єктивною модальністю, та модальність de dicto, співвідносну з лінгвістичною суб’єктивною модальністю. Отже, модальності приписується статус універсальної логіко-граматичної категорії. Принцип нерозривного взаємозв’язку мисленнєвих та мовленнєвих процесів дозволяє стверджувати, що модальність синтаксичних конструкцій оформлюється вже на довербальному етапі їх формування, тобто на рівні судження, не залежить від структури певної мови і не може розглядатися як суто лінгвістична категорія.

Оскільки лінгвістика більш пізня наука щодо логіки, то термінологія, яка використовувалася у логіці для опису модальності, була запозичена лінгвістикою на позначення явищ модального характеру. Незважаючи на те, що модальність у логіці та лінгвістиці розглядається як відношення до дійсності, сторони досліджуваного об’єкта в них різні. І хоча позитивне в їх взаємодії – становлення інтердисциплінарної термінології, та все ж негативний взаємовплив полягає в більш суттєвому для лінгвістики як окремої самостійної науки, а саме: у неоднаковості приписуваним термінам значень та у не завжди доцільному аналізі суто граматичних (власне кажучи, семантико-синтаксичних) явищ у логічному аспекті.

У сучасній лінгвістиці склалися два підходи до розуміння сутності категорії модальності – вузький і широкий. У вузькому розумінні категорія модальності трактується як така, що характеризує ступінь реальності чи нереальності змісту висловлення. Прихильники широкого підходу включають у це поняття, виражене мовними засобами (вербальними та невербальними: екстралінгвістичними й паралінгвістичними), відношення мовця до дійсності, до змісту мовлення, співрозмовника, до самого себе, до оточення й до форми мовлення, включаючи емоційно-експресивну оцінку повідомлення.

Категорія модальності визначається одними лінгвістами як семантична (В.Г. Адмоні, Г.В. Колшанський), іншими – як синтаксична (Л.С. Єрмолаєва, О.В. Звєрєва), а частина мовознавців уважають її за граматичну (В.В. Гуревич, Ф.М. Березін, В.В. Виноградов), логіко-граматичну (В.З. Панфілов), логічну (С.М. Амеліна, Е.Я. Мороховська), функціонально-семантичну (В.М. Ярцева, О.В. Бондарко, В.М. Ткачук, В.Д. Шинкарук), “реченнєвою категорією суб’єктивного семантико-синтаксичного спрямування” [І.Р. Вихованець, 1993:62] тощо. Додамо лише, що не всі мовознавці є послідовними у вичленуванні двох площин модальності – об’єктивної та суб’єктивної.

Розуміння модальності як універсальної логіко-граматичної категорії, що виражає об’єктивне відношення змісту висловлення до дійсності з погляду мовця та його суб’єктивне ставлення до цього змісту, зумовлює правомірність виділення об’єктивної та суб’єктивної модальностей як субкатегоріальних значень досліджуваної категорії.

Традиційно під лінгвістичним терміном “модальність” (від лат. modus – міра, спосіб) розуміють функціонально-семантичну категорію, яка виражає різні види відношення висловлення до дійсності, а також різні види суб’єктивної кваліфікації повідомлюваного; вона є мовною універсалією, а за одним із аспектів диференціюється на об’єктивну та суб’єктивну [Языкознание БЭС 2000: 303].

ОМ (первинна, предикативна, онтологічна, предметна, деонтична, de re) є необхідною структурною ознакою будь-якого речення, вона виражає відношення повідомлюваного в реченні змісту до дійсності. Загальне значення ОМ конкретизується у значеннях реальності (зміст висловлення відповідав, відповідатиме чи відповідає дійсності) та ірреальності (у змісті висловлення відображено потенційно реальну – об’єктивно можливу, необхідну чи бажану – ситуацію). ОМ, разом із синтаксичними категоріями часу та особи, складає сутність головної синтаксичної категорії речення – предикативності. Часто ОМ визначають як необхідну складову речення й ототожнюють у визначенні з головною реченнєвою категорією – предикативністю, щоправда, ієрархічно останню ставлять на вищий щабель (пор. “Предикативність – комплексна (модально-часова) семантико-синтаксична реченнєва категорія, до складу якої входять категорія часу (виражає стосунок до моменту мовлення) і категорія модальності (вказує на стосунок змісту речення до дійсності, з яким пов’язується витлумачення повідомлюваного як реального (лише констатованого мовцем) або як ірреального (можливого, бажаного, необхідного й под.). Предикативність є тим фундаментом, на якому будується кожне речення. Ця категорія як спільна властивість усіх без винятку речень відрізняє їх від непредикативних одиниць” [Вихованець 1993: 62-63]. Тобто предикативність наділена ознакою найвищого ступеня абстрактності). Об’єктивно-модальні значення реальності та ірреальності можуть бути виражені різними засобами: морфологічними (форми способів дієслів-присудків), конструктивно-синтаксичними, інтонаційно-синтаксичними, лексико-граматичними (конструкціями “модальний модифікатор + інфінітив”). Кожне конкретне об’єктивно-модальне значення має свій набір засобів вираження. Надмірне поле значень, які входять у хрестоматійне визначення модальності як “відношення мовця до змісту повідомлюваного”, дозволяє включати “будь-яке цілісне висловлення думки, почуття, спонукання” [Виноградов 1975: 55], а отже, і майже необмежену кількість найрізноманітніших значень, які виражаються практично всім арсеналом мовної системи.

Такий підхід призводить врешті-решт до плутанини у визначенні семантико-синтаксичного навантаження речення. Через це нам видається слушним встановлення інваріантного значення модальності. За А.В. Зеленщиковим, під інваріантним значенням модальності розуміють “характеристику речення щодо приналежності описуваної ситуації дійсному світові” [Зеленщиков 1997: 82], при чому, цей дійсно наявний світ виступає такою собі точкою відліку при модальній характеристиці репрезентованого в реченні стану речей. Зрозуміло, що інваріантне значення модальності – це істинне значення ОМ, його можна вважати, певною мірою, сталим щодо значень СМ, які варіюються згідно зі ступенем розуміння мовцем констатованої ОМ дійсності та його комунікативним наміром описати цей констатований стан речей.

СМ (вторинна, епістемічна, емотивна, de dicto) виражає відношення мовця до повідомлюваного. На відміну від ОМ, вона виступає факультативною ознакою висловлення. Семантичний обсяг СМ ширший від семантики ОМ; значення, що складають зміст СМ, неоднорідні, багато з них не мають прямого відношення до прикладної граматики, але дуже важливе значення мають для когнітивної лінгвістики [Языкознание БЭС 2000: 303].

Смислову основу СМ утворюють поняття оцінки в широкому розумінні, включаючи не лише логічну (інтелектуальну, раціональну) кваліфікацію повідомлюваного, але і різні види емоційної (ірраціональної) реакції. СМ відображає ставлення мовця до змісту висловлення з погляду ступеня його обізнаності у тому, про що йдеться у пропозиції (епістемічна СМ), відповідності змісту повідомлення індивідуальним чи суспільним стереотипам, еталонам (аксіологічна СМ), ступеня необхідності чи бажаності встановлення реальних зв’язків між предикатом та відповідним актантом пропозиції (волітивна СМ). Вона являє собою другу обов’язкову модальну площину будь-якого висловлення і може бути вираженою імпліцитно чи експліцитно. Отже, суб’єктивно-модальне значення не є компонентом конкретного змісту висловлення, що дозволяє лінгвістам визначати його як “зовнішню модальну рамку” (В.Б. Касевич, В.С. Храковський, В.З. Панфілов та ін.).

Н.Д. Арутюнова, орієнтуючись при дослідженні висловлення на методи модальної логіки, акцентує увагу на різниці між пропозиційним і непропозиційним змістом висловлення. Пропозиція виступає базовою дескриптивною частиною будь-якого висловлення й інформує про певний стан речей, який наявний у світі дійсному чи можливому. Ідея виокремлення пропозиції полягає в розмежуванні об’єктивного і суб’єктивного у змісті висловлення. Пропозиція містить об’єктивну інформацію, яка не залежить ні від ситуації мовленнєвого спілкування, ні від її учасників. Усі інші значення, які відбивають різнопланові відношення (ставлення) суб’єкта мовлення до стану речей, закріплених пропозицією, утворюють так звану модальну рамку [Арутюнова 1976: 34].

В.Б. Касевич, зокрема, припускає співвідношення трьох типів модальних рамок – “внутрішньої”, яка відповідає традиційній ОМ, “зовнішньої”, що містить значення СМ, та комунікативної чи цільової рамки – з основними семантичними операціями, що виконуються над пропозицією, в результаті чого здійснюється перехід від пропозиції до плану змісту речення (висловлення) [Касевич 1988: 67-72].

Перша вдала спроба комплексної, всебічної характеристики модальності у російському мовознавстві належить В.В. Виноградову, який простежив історію її вивчення, виявив обсяг і конкретний зміст та простежив засоби вираження її значень. Теорія модальності В.В.Виноградова ґрунтується на поняттях “відношення до дійсності” та предикативності. Серед засобів вираження саме СМ (у розумінні лінгвіста “логічно- та емоційно-оцінні значення” [Виноградов 1975: 70]) докладно описані: інтонація, як найяскравіший спосіб вияву модальності, вставні словосполучення, які є редукованими реченнями, вставні та вставлені речення, модальні слова, модальні частки, сполучники.

Г.В. Колшанський зазначає, що будь-яке висловлення може бути ніби двоярусним, тобто складатися з основного, предметно-логічного змісту та оцінно-емоційного: якщо перший передає певну інформацію, то другий – ставлення мовця до цієї інформації [Колшанський1975: 140-141].

За В.М. Ткачуком, СМ – це функціонально-семантична категорія, яка утворює функціонально-семантичне поле (ФСП). На користь останнього свідчить хоча б те, що інвентар репрезентантів суб’єктивно-модальних значень охоплює усі мовні рівні від фоно-просодичного до текстового. Найкраще семантичну домінанту ФСП модальності окреслює слово “оцінка”: мовець оцінює зміст речення та, виражаючи його у висловленні, вказує слухачу на те, приміром, що це висловлення не відображає реальний стан речей, а передає модельовану дійсність, наявну в психіці мовця, тобто підкреслює гіпотетичність чи ірреальність, необхідність чи можливість та ін., вказує на специфічне існування певного конструкту свідомості [Ткачук 2003: 48]. Гіпотетично усі складники поля розташовуються ієрархічно, утворюючи центр і периферію (питання про центральну одиницю вираження суб’єктивно-модальних значень ще недостатньо вивчене). Оскільки прагматична оцінка дуалістична за своєю природою і включає в себе діаметрально протилежні значення: “добре – погано”, “позитивно – негативно”, то всі емоції, які є складниками оцінки, так само поділяються на позитивні і негативні, а отже, доцільно говорити про позитивну СМ і негативну СМ. Позитивні емоції та оцінки складають позитивну СМ (СМ+) – радість, схвалення, зацікавлення; негативні емоції та оцінки – негативну СМ (СМ-) – горе, відраза, розчарування і под. Відсутність будь-яких позитивних чи негативних емоцій та оцінок формує третю групу СМ значень (СМ0) – це так звана нейтральна, нульова або початкова СМ, яка своє значення знаходить лише за протиставлення двом попереднім різновидам СМ. Інколи, внаслідок енантіосемії, репрезентант СМ+ за певної конситуації виражає негативну СМ – таку СМ здебільшого кваліфікують як амбівалентну.

У західноєвропейській лінгвістиці основоположником найпоширенішої концепції модальності був швейцарський лінгвіст Ш. Баллі. На його думку, у будь-якому висловленні можна виділити основний зміст (диктум) і модальну частину (модус), в якій виражається інтелектуальне, вольове чи емоційне судження мовця щодо диктуму. Він розрізняє експліцитний та імпліцитний модуси. Основна форма вираження експліцитного модусу – головне речення у складі складнопідрядного з підрядним додатковим (з’ясувальним). Отже, модальність у трактовці Ш. Баллі виступає як синтаксична категорія, у вираженні якої домінантну роль відіграють модальні дієслова – підклас дієслів на позначення судження мовця про предмет мовлення, які відрізняються від інших дієслів тим, що можуть приєднувати додаткове підрядне речення. Водночас Ш. Баллі зазначає: “Модальність – це душа речення; як і думка, вона утворюється в основному в результаті активної операції мовця” [Баллі 1955: 44]. А це, на нашу думку, свідчить про те, що лінгвіст категорії СМ відводив далеко не другорядну роль у побудові та функціонуванні висловлення. До того ж, у коло репрезентантів СМ він зараховує інтонацію, міміку обличчя, вигуки, звертання, прийоми, “за допомогою яких підтримується увага співрозмовника” (т.зв. вставні та вставлені слова, словосполучення й речення), “модальні жести” тощо.

Подальшим розвитком концепції Ш. Баллі постало вичленування кількох типів модальності, яке ґрунтувалося на функціонально-семантичній диференціації модусів. Так, Т.Б. Алісова розрізняє два типи модальності: комунікативну, за якою всі речення поділяються на розповідні, питальні, спонукальні й оптативні (бажальні), та суб’єктивно-оцінну, яка виражає оцінку, що дає її мовець, щодо впевненості у достовірності повідомлюваного [Алісова 1971: 46].

В українському мовознавстві прибічником модусно-диктумного членування висловлення виступає В.Д. Шинкарук (хоча, він не належить до послідовників Ш. Баллі), який, зокрема, вважає, що модальність як категорія модусу, подібно до його інших категорій (персуазивності, оцінності, авторизації), “безпосередньо пов’язана з використанням речення в мовленнєвому акті. Вона прямо залежить від інтенції мовця, тому-то значення, які становлять модус речення, є в основному комунікативно-інтенційними. Ці значення накладаються на власне значення, модифікують їх і забезпечують актуальне прив’язання речення до референтної ситуації та введення його до тексту” [Шинкарук 2002: 20-21]. Лінгвіст, протиставляючи три рівні речення, – формальний, семантичний та комунікативний – розмежовує модус і комунікативний аспект і вважає, що суб’єктивність модусу і комунікативного аспекту різна. У модусі виявляється суб’єктивність “в інтересах мовця”: відношення та оцінки мовця, основою для яких служать положення автора про описувані події, його уявлення про достовірність тієї чи іншої інформації, його “система цінностей” подій тощо. У комунікативному аспекті – “суб’єктивність в інтересах слухача”: комунікативна побудова речення використовується мовцем для того, щоб, турбуючись про успіхи комунікації, керувати комунікативною поведінкою співрозмовника, тобто, по-перше, орієнтувати його на потрібний вид комунікативної діяльності – слухання або мовлення, по-друге, фіксувати його увагу на тих або інших елементах змісту залежно від їх актуального значення. Отже, змістова організація речення забезпечує “компонування” в ньому певної інформації, зокрема й суб’єктивної (модусна частина), а комунікативна – ієрархізацію цієї інформації, і ця остання операція суб’єктивна через свою залежність від того, як проходить спілкування, обізнаності співрозмовників, тих цілей, які ставить перед собою кожен із мовців [Шинкарук 2002: 23].

Відштовхуючись від широкого розуміння категорії модальності і, зокрема, СМ як рівнозначної субкатегорії першої, а не другорядного її складника, слід констатувати, що СМ – це функціонально-семантичний компонент семантики предикативності, який утворює ФСП, містить у собі емоційно-раціональне ставлення мовця до того, про що йдеться у висловленні / реченні, найповніше виявляє себе на рівні дискурсу, а тому значення, які репрезентуються не лише одиницями всіх мовних рівнів (від фоно-просодичного до текстового), але й екстра- та паралінгвістичними засобами, виступають в основному комунікативно-інтенційними, які, в свою чергу, модифікують чи аранжують значення ОМ, прив’язуючи речення до відповідної референтної ситуації та вводячи його до тексту.

Література

Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка: Семантическая и грамматическая структура простого предложения. – М.: МГУ, 1971. – 294 с.

Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. – М.: Наука, 1976. – 338 с.

Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Изд-во иностранной лит., 1955. – 416 с.

Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском языке // Избр. тр.: Исследования по русской грамматике. – М.: Наука, 1975. – Т. 2. – С. 38-79

Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

Зеленщиков А.В. Пропозиция и модальность. – СПб: СпбУ, 1997. – 243 с.

Касевич В.Б. Семантика. Синтаксис. Морфология. – М.: Наука, 1988. – 311 с.

Колшанский Г.В. Соотношение субъективных и объективных факторов в языке. – М.: Наука, 1975. – 231 с.

Ткачук В.М. Категорія суб’єктивної модальності. Монографія. – Тернопіль: Підручники й посібники, 2003. – 240 с.

Панфилов В.З. Категория модальности и её роль в конструировании структуры предложения // Вопросы языкознания. – 1977. – № 4. – С. 37-48.

Фейс Р. Модальная логика. – М.: Наука, 1974. – 520 с.

Хрычиков Б.В. Категория модальности, её объём и средства выражения в современном русском языке. – К.: КГПИ, 1992. – 215 с.

Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичов, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – 840 с.

Шинкарук В.Д. Категорії модусу і диктуму у структурі речення: Монографія. – Чернівці: Рута, 2002. – 272 с.

Языкознание. Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. Н.В. Ярцева. – 2-е изд. – М.: Большая Российская энциклопедия, 2000. – 688 с.