Основні напрями в мовознавстві

Реферат на тему

Основні напрями в мовознавстві

другої половини XIX ст.

ПЛАН

Натуралістична концепція Шлейхера.

Інші предаставники лінгвістичного натуралізму.

Психологічний напрям

Олександр Потебня – відомий представник психологічного напрямку.

Використана література

Порівняльно-історичне мовознавство другої полови­ни XIX ст. супроводжувалося вдосконаленням прийо­мів лінгвістичного аналізу, розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв'язки мовознавства з іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм, молодограматизм.

1. Натуралістична концепція Шлейхера.

Першим напрямом, який виник у надрах порівня­льно-історичного мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природ­ничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурх­ливим розвитком у середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став німець­кий мовознавець Август Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського університету. Основними праця­ми Шлейхера є «Мови Європи в систематичному огля­ді» (1850), «Морфологія церковнослов'янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник ли­товської мови» з хрестоматією і словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848), «Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і най­чіткіше викладена у працях «Теорія Дарвіна і мово­знавство» (1863) і «Значення мови для природної істо­рії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді

подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезо­вано ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для ви­дів тварин і рослин закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він переносить запозичену з біологічної систематики класи­фікацію рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, осо­бина) на класифікацію мов: Роду відповідає прамова, виду — мова певного етносу,'підвиду — діалект, різно­виду — говірка, особині — мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за за­конами, які не мають винятків (поняття законів розвит­ку мови вперше ввів у мовознавство саме Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і 'закон боротьби за існування. На його думку, в мово­знавстві навіть легше, ніж у природознавстві, просте­жити зміну мов, установити походження нових форм із колишніх, оскільки є давні пам'ятки писемності, які засвідчують факти мов, що існували більше двох тися­чоліть тому (санскрит, давньолатинська та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організ­мів, так само й мови світу беруть свій початок від най­простіших мов. Відмінності між мовами зумовлені від­мінностями життєвих умов народів, які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі, згідно з яким вижива­ють найпристосованіші, найжиттєздатніші види, знахо­дить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній період життя людства переможцями у бо­ротьбі за існування виявляються переважно мови індо­європейського племені; поширення їх безперервно три­ває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова — це природний організм, то люди­на безсила суттєво щось змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складаєть­ся з двох періодів: доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У доісторичному пе­ріоді мова розвивається від простої до складної, збага­чується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбо­льдтом, який стверджував, що всі вищі форми мови ви­никли з простіших: аглютинативні з ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбо­льдту, який вважав, що мова постійно вдосконалюєть­ся. Він, як і романтики, стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит, давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відпо­відають різним епохам у розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ — аглютина­тивні мови, тваринний світ — флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття індоєвропейської прамо­ви, тобто мови, від якої походять усі індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не сан­скрит, як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов та пам'яток писемності мертвих мов можна рекон­струювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєв­ропейська прамова, а найстаріша представниця індоєв­ропейської родини мов. Згідно з його теорією родовід­ного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті частини в свою чергу розпадалися далі. На схемі родовідного дерева показано етапи цього розпаду. схема уже застаріла, але принцип генетичної класифікації використовують і нині. Тепер_>и>теорію родо­відного дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська мова існувала на великій тери­торії, не була єдиною, а складалася з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території, поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вва­жав реконструкцію індоєвропейської прамови. Рекон-струюючи на основі фонетичних законів праформи, він настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь, знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не пробували повторити його експе­римент. Сучасні вчені вважають, що поки що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані праформи можуть стосуватися різ­них епох існування прамови). Та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зреш­тою, реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те, що зникло, реконструювати не­можливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до історичних. Мо­вознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в мові), а філолога (літератора) — із садівником (до­глядає за мовою, культивує все краще в ній).

2. Інші предаставники лінгвістичного натуралізму.

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені Моріц-Карл Рапп (1803— 1883), який написав праці «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер (1823—1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких дуже спрощено трак­тував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні (1827—1894), який у 1875 р. опуб­лікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на компаративістів наступного покоління — молодограматиків, які сприйняли його поло­ження про розвиток мови, в тому числі поняття мовно­го закону, однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхе-ром принципи порівняльно-історичного досліджен­ня, концепція родовідного дерева, робочі прийоми ре­конструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*) незасвідчених реконструйованих форм (їх стали вико­ристовувати всі компаративісти). Інші положення, зо­крема пояснення причин розвитку мови тільки біоло­гічними чинниками, характеристика індоєвропейських мов як найдосконаліших, відрив розвитку мов від істо­рії суспільства, зазнали критики. Адже мову не можна прирівнювати до організму, який народжується, росте, розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не біоло­гічний, а соціальний та історичний характер. Як зазна­чив О. Потебня, «організм живе самостійно, а слово тіль­ки в устах людини». Мова може загинути тільки разом із народом — її носієм.

3. Психологічний напрям

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтен­сивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які роз­глядають мову як феномен психологічного стану і діяльності люди­ни чи народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концеп­ції — індивідуального психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на ідеї Гум­больдта, який, з одного боку, пропагував індивідуаль­но-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з іншого, говорячи про зага­льнолюдський розум, мислення духа, стверджував, що об'єднувальна функція свідомості виробляється колек­тивно у процесі спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль. Представники індивідуаль­ного психологізму досліджували психологію мовлен­ня, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму — психологію мови, тобто психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її історичному роз­витку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний ви­яв психології народу, і як особливий механізм уяв­лень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історич­ного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних проце­сів. У своїх працях психологісти наголошують на не­відповідності логічних і лінгвальних категорій, що є свід­ченням розриву з традиціями логічної (раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерід­ко підміняли психологічним, якоюсь мірою позбавляю-чи лінгвістику власного предмета. Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограма­тичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мо­ву вважають Геймана Штейнталя (1823—1899) — професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта Штейнталь запозичив так звану асоціатив­ну психологію, згідно з якою вся діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що керуєть­ся законами асиміляції (поєднання і закріплення тотож­них або близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси попередніх уявлень у свідо­мості індивіда) й асоціації (встановлення зв'язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю то­що). Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь на­магався пояснити утворення й розвиток мови і мислен­ня в індивіда. Ті самі закони, на його думку, спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь ви­клав у працях: «Граматика, логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851), «Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика найважливіших типів будови мов» (I860), «Філософія мови» (1858), «Філософія, істо­рія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших ідей:

1. мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це духовна діяльність;

   предметом мовознавства є мова як об'єкт психоло­гічного спостереження. Мова — це «вираження усвідом­лених внутрішніх, психологічних і духовних рухів, ста­нів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3. «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях, вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство «є найкращим вступом до психології народу»;

   проблеми сутності й походження мови є ідентич­ними, позаяк мова постійно й однаковим способом по­роджується душею людини;

   слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мис­лення. Предметне мислення — це уявлення про пред­мети і явища об'єктивного світу. Мовне мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане уявлення — це внутрішня форма. Мовне мис­лення пов'язане з «мовною свідомістю»;

   мова як психічне явище не виключає її залежно­сті від суспільства. В індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями німецько­го вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його розвідкою «Організм мови» (1841), де найповніше ви­кладено авторську теорію логічної граматики. Зробив­ши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь доводить, що слово і поняття, речення і судження, граматичні ка­тегорії і логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і так само мало можуть співвід­носитися між собою, як поняття кола і червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило замі­ну деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний суб'єкт, психологічний пре­дикат тощо.

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову. Зо­крема доводили, що мова — предмет психологічного спо­стереження. Позаяк існує два розділи психології — ін­дивідуальна психологія і психологія народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну пси­хологію. Завдання народної психології, чи психології народів, — дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути «закони духовно­го життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних спільнотах і встановити зв'язки типів мови з типами мислення й духовної культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт (1832—1920) — німецький фі­лософ і психолог, який написав 10-томну працю «Пси­хологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв» (1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який вивчав мову, її сут­ність, механізм функціонування й розвитку. Психологію він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об'єктом є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам психічних про­цесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першоос­нова поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну психологію Гербарта замінив власною во­люнтаристською: замість спільності уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походжен­ня мови, розвиток структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень, порядок слів у речен­ні тощо. Оригінальним є його твердження, що психоло­гічною основою утворення речення є не поєднання уяв­лень в одне ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

3. Олександр Потебня – відомий представник психологічного

напрямку.

Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасо-вич Потебня (1835—1891) — український мовозна­вець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мово­знавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філосо­фії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським універси­тетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольд­та, якого він вважав геніальним провісником нової тео­рії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Ба­гато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

До найважливіших праць Потебні належать «Дум­ка і мова» (1862), «Мова і народність» (1895), «Про на­ціоналізм» (1905), «Із записок з руської граматики» в чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки про малоруське наріччя» (1866), «З лекцій із теорії сло­весності» (1894), «Із записок з теорії словесності», «Сло­во о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878), «Пояс­нення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах (1883—1887), «Про деякі символи в сло­в'янській народній поезії» (1860).

У науковій діяльності Потебні виділяють два періо­ди: перший (1860—1865) — дослідження мови у зв'яз­ку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнта­ля; другий (1865—1891) — дослідження фонетики, гра­матики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають тво­рцем лінгвістичної поетики).

У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення.

Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не виражати вже готову думку, а створювати її [...], вона є не відображенням сформованого світогляду, а основою його формування». Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протесту­вав проти підпорядкування граматики логіці, яке «[...] призводить до змішування й ототожнення та­ких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознав­ство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція По­тебні підкреслено психологічна.

Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досві­ду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня наводить «Silentium» І. А. Тютчева:

Молчи, скрывайся и таи И чувства, и мечты свои!.. Как сердцу высказать себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, как ты живешь? Мысль изреченная есть ложь. Взрывая, возмутишь ключи — Питайся ими — и молчи!

Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб'єктивно-ідеалістичне розуміння слова», перебіль­шення розуміння по-своєму. Однак насправді мовозна­вець лише констатує, що різні люди, розуміючи вислов­лене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні асоціативні експерименти.

Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, од­нак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, вважає Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.

При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге (повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У кожному слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів — пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є tertium comparationis, тоб­то тим третім, що служитиме основою для нової номіна­ції. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.

Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єк­тивне й об'єктивне. Наприклад, суб'єктивним для сло­ва стіл будуть форми стола, матеріал, із якого він зроб­лений тощо, а для слова вікно — різні форми, рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб'єктивне, то в слові залишаться звук (зовнішня форма) і етимологіч­не значення (об'єктивне, внутрішня форма). Так, внут­рішньою формою для слова стіл є постелене, а для сло­ва вікно — те, через що дивляться. «Слово, — продов­жує Потебня, — власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Об­раз стола може мати багато ознак, але слово стіл озна­чає тільки постелене».

Усе сказане про слово стосується й будь-якого тво­ру мистецтва. Так, у скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є матеріал, з якого во­на зроблена, а внутрішньою — пов'язка на очах, терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню фор­му слова глибоко вкорінилося у світовій лінгвістичній традиції.

Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно неве­ликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди сто­сується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказа­ти й про прислів'я. У слові згущення думки є його при­родним станом (воно майже завжди співвідноситься з багатьма денотатами).

Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше зна­чення слова. Ближче значення слова — значення, спільне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше зна­чення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мо­вознавство, — зазначає автор, — не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у со­бі, крім свого незаперечного змісту, про який не мір­кує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. На­приклад, говорячи про значення слова дерево, ми по­винні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника — трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значен­ням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближ­чим, іншу, що становить предмет інших наук, — даль­шим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимо­ви слова».

Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні пи­тання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивча­ти мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебу­ває у постійному розвитку.

Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків ет­носу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спід­лення, стверджував, що всі мови мають право на віль­ний розвиток і функціонування.

Підсумовуючи все сказане про психологічний на­прям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німе­цькою. Так, Потебня наголошував на специфічних ри­сах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.

Психологічний напрям у мовознавстві справив по­мітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйня­ли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвісти­ка. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалу­женні — етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

Використана література

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 37—54.

Томсен В. История языкознания до конца XIX века. — М., 1938. — С. 51—79.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по ис­тории лингвистики. — М., 1975. — С. 264—287, 326—352.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1963. — С. 36—56.