Новотвори Хмельницької області

Вступ

День нинішній диктує вимоги: повернути гуманітарним предметам, і передусім літературі, втрачену провідну роль у навчально-виховному процесі. Особливої ваги набуває вивчення давньої української літератури — однієї із найбагатших і найдревніших у слов’янському світі, включення її здобутків у духовний світ сучасника. Образи давніх творів врешті мають розкритися в усій повноті й глибині, красі й невмирущості, тим самим нагадуючи аксіому: вивчення кожного предмета має розпочинатися з осмислення його витоків.

Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації і зміцнює державу. Занепадає мова - зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається, насамперед, національною елітою, сильною і високорозвиненою стає як нація, так і держава. Мова без своєї держави беззахисна і згасає. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету - культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного. Сьогодні навіть потужні англомовні держави дбають про свій мовний суверенітет. Адже зайве будувати й охороняти ворота там, де межу не визначає навіть поламаний тин.

Постійний розвиток і еволюція суспільства вимагає від мови перебування на рівні вимог часу, оскільки вона повинна задовольняти потреби людей, що нею користуються. Зміни в різних сферах життя соціуму: суспільно-політичній, економічній, науково-технічній, духовній, культурній та ін. породжують для мови нові об’єкти називання і формують потребу в неологізмах. Водночас мова як системно-структурне утворення характеризується такою внутрішньою організацією (системні міжрівневі взаємозв’язки, власний словотворчий потенціал, стилістичні зміни, існування мовних антиномій тощо), яка є чинником динамічних процесів.

Кожна літературна мова вільно поповнюється новими словами, так званими новотворами(неологізмами). Коли б не повставали в нашій мові новотвори. Літературна мова остаточно завмерла б.

Культурне людське духовне життя невпинно зростає й потребує нових слів на своє означення, а тому й постають новотвори.

Постійний розвиток і еволюція суспільства вимагає від мови перебування на рівні вимог часу, оскільки вона повинна задовольняти потреби людей, що нею користуються. Зміни в різних сферах життя соціуму: суспільно-політичній, економічній, науково-технічній, духовній, культурній породжують для мови нові об’єкти називання і формують потребу в неологізмах. Водночас мова як системно-структурне утворення характеризується такою внутрішньою організацією(системні між рівневі взаємозв’язки, власний словотворчий потенціал, стилістичні зміни, існування мовний антиномій тощо), яка є чинником динамічних процесів.

Інноваційні процеси у словниковому складі є постійним об’єктом аналізу в наукових працях дослідників. Зокрема, теоретичні питання розвитку та вдосконалення української мови вивчали О.С.Мельничук та О.О.Тараненко; діахронні дослідження лексико-семантичної системи були предметом вивчення Л.А.Лисиченко та О.Г.Муромцевої; до аналізу динаміки мови засобів масової інформації зверталися О.А.Стишов, Т.А.Коць, Д.В.Мазурик. Зрозуміло, що це питання актуальне і в сучасний період мовної еволюції.

Зміни в суспільному житті зумовили появу численних іншомовних запозичень, які особливо помітні у сфері газетно-публіцистичного і наукового мовлення. Окремі аспекти оновлення словникового складу порушено в працях В.Герман, І.Самойлової, О.Стишова, однак на сьогодні немає ще комплексного дослідження процесу неологізації української мови на зламі століть.

Поповнення української мови реабілітованими лексемами, новотворами, запозиченнями, елементами розмовного, професійного мовлення певною мірою порушує вже усталену кодифікацію української літературної мови, актуалізує питання про функціонування літературної норми та її варіантів. Виникають лексичні паралелі як перехідні ланки до нової норми або семантико-конотативної синонімії: баскетбол – кошиківка, бачення – візія, виставочний – виставковий, відпочиваючий – відпочивальник, винятковий – ексклюзивний, гімнастика – рухавка, зноска – посилання, журнал – часопис, казначейство – скарбниця, сучасний – модерний, фотографія – знімок – світлина та інші.

У публіцистиці часом уживаються й індивідуальні неологізми для посилення експресії вислову: “З тими, хто не вміє скинути темні окуляри вболівальника, подивитися на речі пильним, тверезим і об’єктивним поглядом, страждає на києвофобію, особливого бажання дискутувати немає”(“Україна молода”); “Для нас, дивослівців, надзвичайно важливий зворотний зв’язок”(“Дивослово”); “Ю.Гнаткевич запропонував називати Запоріжжя Ленініжжям, бонаневеликій площі тут аж дев’ять об’єктів названо іменем ідола”(“Дивослово”); “Артикуляційні відмінності між голосними і приголосними учні можуть осягнути, шукаючи відповіді на запитання, чому і яку групу звуків дехто з дослідників називав “роторозкривачами”, а яку – “ротозакривачами”(“Дивослово”).

Кількість неологізмів тільки в періодиці (вона переважно і є матеріалом для їх фіксації) у розвинених мовах досягає протягом року десятків тисяч (не всі, звичайно, лишаються у мові). Переважна більшість неологізмів (до 90%) – це терміни [6, с.377]. Неологізми ряду мов (англійської, російської, французької, японської) фіксуються й досліджуються в центрах неології. Існують словники нових слів і значень.

Об’єктивно процес неологізації охопив і українську мову. Поповнення українського лексикону новими словами особливо активізувалося в кінці ХХ та на початку ХХІ ст.

Незважаючи на непрості суспільно-політичні умови функціонування української мови, уже з середини ХІХ століття, коли виникла потреба укладати словники, насамперед, двомовні, щоб “пояснювати архаїчні, діалектні і взагалі незрозумілі слова, що траплялись у творах, писаних українською мовою” [Москаленко 1961: 45], українська лексична система потрапила під могутній вплив неологізації. Опосередковано про це свідчить інформація з першого номера журналу “Основа”, де редакція просила дописувачів – авторів нових слів пояснювати, якими міркуваннями вони керувалися, “створюючи нові слова для передавання нових понять і для назви предметів...” [Основа 1861: 2-3]. Це перша чітко сформульована в україністиці позиція щодо можливості введення і тлумачення нових слів, в якій обумовлено причину створення нових слів; вказано на переваги добору матеріалу із народної мови і на необхідність переконливої аргументації на підтримку новотвору. Правда, у процесі кодифікації української лексики виважений підхід до новотворів чи запозичень побутував нечасто. Думки науковців, письменників, критиків часто різко контрастували: від цілковитого заперечення доцільності нових слів до прагнення збагатити мову швидко й водночас, створюючи нові слова сотнями лише для одного словника.

Відповідно до призначення перекладних словників (а саме такими були чи не всі словники ХІХ ст.) автори творили багато нових слів, якщо в народній мові не знаходили відповідника до якогось слова. Укладачі вважали не тільки правом, а й обов’язком створити нове із наявного українського лексичного матеріалу. Ураховуючи наявність чи відсутність у словниках нових (створених або запозичених) слів, усі словники можна умовно розподілити на дві групи. Перша – це ті, автори яких дуже обережно ставилися до поповнення української лексики, а тому засвідчували в словниках лише наявні в народному мовленні слова. До другої групи належать ті словники, до реєстру яких укладачі сміливо вводили слова іншомовні та спеціально “штучно” витворені.

Одна з перших прихильних настанов щодо творення нових слів стосувалася, і це закономірно, наукової та суспільно-політичної термінології. Її сформулював М. Левченко, зазначивши, правда, що новотвори повинні бути загальнозрозумілі, а іншомовні слова слід приймати лише “легковимовні”, а “терміни наукові треба творити в дусі народної мови” [Левченко 1861: 184].

Не обмежуватися в літературній мові тільки тим лексичним багатством, що взяте з народних творів, а розширювати український лексикон насамперед засобами словотвору на основі використання “первісних слів” пропонувала Олена Пчілка [Пчілка 1881: 20]. І. Франко доповнював концепцію збагачення лексичного складу української мови можливістю доречних запозичень з інших мов. Він опонував Б. Грінченкові, заявляючи, що усувати з української мови певні слова тільки тому, що вони є і в російській, і в польській, і в чеській чи в інших слов’янських мовах, бо це “значило би добровільно обскубувати свою мову” [Франко 1980. Т.28: 173, 175]. Михайло Драгоманов пропонував залишати іншомовні терміни, “коли вони вже вжились скрізь, ...прийняли народну фонетику і дали од себе похідні” [Українець 1884: 162].

Сміливо вводили новотвори та запозичення до реєстру власних словників В. Дубровський (“Українсько-російський словник” 1909 р.), І. Hечуй-Левицький (“Словар” 1914 р.). Активно поповнювали українську наукову лексику новотворами на народній основі К. Левицький, І. Hовицький, К. Горбачевський. Разом з тим І. Горбачевський зауважував, що “створення і виключне вживання лише оригінальної, народньої термінольогії було б не зовсім доцільне” [Горбачевський 1927: 7].

Прихильно висловлювався щодо творення нових слів і Василь Сімович, наголошуючи, що рішуча настанова проти них, може нашкодити розвитку мови. Особливо важливим для “натуралізації” неологізмів він уважав фактор узвичаєності: “Досить, щоб яке слово, ...яка форма ... прийнялися в письменстві, щоб наше вухо собі їх засвоїло, щоб усі вони через дім, школу, товариські зносини, газету добралися до нового покоління, – й ніхто не думатиме над тим, яке то це та те слово, яка то форма...” [Сімович 1924: 39].

У небагатьох теоретичних працях з української мови перших десятиліть XX ст. – “Загально-приступний курс української мови”, “Загальний курс української мови”, “Підвищений курс української мови” (автори розділів “Лексикологія” – Б. Ткаченко та І. Троян) – зміни в лексиці, зокрема й поповнення її шляхом запозичень, були визнані об’єктивними, які, однак, мають бути тільки доцільні, “...де зі словом ... приходить нове поняття” [Загальний курс... 1928–1929: 22]. За доцільне автори вважали утворення нових слів на базі власне українських лексичних засобів, невичерпне джерело яких бачили у “Словнику української мови” за ред. Б. Грінченка.

Усе ж академічний “Словник української мови” в 11-и томах (1970-1980) так чи так відобразив характер зрушень у лексико-семантичній системі української мови від часу “Словаря української мови” Б.Грінченка до початку 80-х років ХХ ст. Поряд з традиційними пластами лексики в цьому Словнику представлена й нова лексика, однак, з огляду на нормативний характер словника, лише апробована часом і мовленнєвою практикою, тому до таких слів не використовували спеціального позначення нове. Неологізми увійшли лише в додатки до останнього тому.

Після виходу в світ Словника української мови динаміку лексики активного вживання засвідчували переважно академічні орфографічні словники. Їхня специфіка дозволяє подавати якнайбільше новотворів та нових запозичень з мінімальною граматичною характеристикою. Так, Орфографічний словник української мови за редакцією С. І. Головащука та В. М. Русанівського (1977 р.) містив близько 114 тисяч слів, аналогічний словник 1994 року – близько 120 тисяч, видання 1999 року – 125 тисяч слів, а Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики (Ірпінь, 2003) містить 252 тисячі слів. Кількісний приріст очевидний.

“Великий тлумачний словник сучасної української мови” (Ірпінь, 2003 р., вид-во “Перун”, близько 170 тис. слів) перевищив за обсягом академічний, здебільшого внаслідок того, що до його реєстру було включено й багато нових слів, які з’явилися в українській літературній мові упродовж останнього десятиліття.

Актуалізація дослідження: інноваційні процеси в українській лексиці неодноразово були об’єктом аналізу на окремих часових зрізах. Зокрема, розвиток словникового складу української літературної мови в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття досліджували П.Тимошенко, О.Муромцева; шляхи і засоби збагачення лексики української мови в першій половині ХХ століття вивчав І.Співак; зміни в словниковому складі української мови за період Другої світової війни були об’єктом уваги І.Тараненка; процес неологізаціїукраїнської мови в 50-70 –х роках ХХ століття аналізували А.Москаленко, П.Доценко, Ю.Редько, В.Токар, В.Присяжнюк, М.Фещенко, О.Терещенко, І.Шишкін та інші; В.Коломієць розглядала зміни в лексиці української мови за післявоєнний період, на тлі інших слов’янських мов.

Об’єктом дослідження є новотвори (неологізми) в лексичному складі української мови у Хмельницькій області.

Метою дослідження є відстеження появи нових лексичних одиниць та вплив новотворів(неологізмів) на розвиток української мови.

Розділ І. Способи творення лексичних інновацій

Інновації в українській лексиці вже неодноразово досліджувалися на різних часових зрізах (М. Бойко, В. Коломієць, А. Москаленко, О. Муромцева, А. Нелюба, В. Присяжнюк, Ю. Редько, О. Стишов, Л. Струганець, О. Тараненко, О. Терещенко, І. Шашкін та ін.). На основі всебічного вивчення інновацій було створено низку словників нової української лексики, відсутніх у радянську добу в українській лексикографії: Д. Мазурик „Нове в українській лексиці" (Л., 2002), Г.М. Віняр і Л.Р. Шпачук „Словник новотворів української мови кінця ХХ століття" (Кривий Ріг, 2002), Ж.В. Колоїз „Тлумачно-словотвірний словник оказіоналізмів" (Кривий Ріг, 2003), А.М. Нелюби „Лексико-словотвірні інновації (1983-2003)" (Х., 2004), Г.М. Вокальчук „Короткий словник авторських неологізмів в українській поезії ХХ століття", долучений до її монографії „Авторський неологізм в українській поезії ХХ століття (лексикографічний аспект)" (Рівне, 2004).

Результати вивчення інноваційних процесів в інших слов'янських мовах уже подані в таких фундаментальних колективних працях, як „Роcійська мова в кінці ХХ століття (1985-1995)" за редакцією О.А.Земської (М., 2000), „Словотворення. Номінація" за редакцією І.Онхайзер (Інсбрук, Ополє, 2003), а також у низці словників нової лексики в болгарській, польській, російській, сербській, чеській мовах.

Проте сьогодні ще відсутні дослідження інновацій у межах лексичних об'єднань, зокрема, словотвірних категорій, які б давали змогу виявити цілісну картину тенденцій їхньої внутрішньої та зовнішньої динаміки, закономірності оновлення їхнього складу. Уже виконані праці пов'язані з осмисленням окремих проблем оновлення української мови на межі ХХ-ХХІ століть. Це дисертаційні дослідження Т.А.Коць „Функціональний аспект лексичної норми в засобах масової інформації (на матеріалі газет 90-х років ХХ ст.)" (К., 1997), І. А. Самойлової "Процеси семантичної деривації в лексиці сучасної української літературної мови (на матеріалі неологізмів 70-90-х років ХХ ст.)" (К., 1999), І. І. Браги „Мовна репрезентація образу держави у пресі України (кінець 1970-х – початок 2000-х років)" (К., 2002), Д.Мазурик "Інноваційні процеси в лексиці сучасної української літературної мови (90-і роки ХХ ст.)" (Л., 2002), Г. Б. Мінчак „Конотативна семантика сучасних ідеологічно забарвлених номінативних одиниць (на матеріалі української преси 90-х років ХХ століття)" (К., 2003) та інші.

Найбільш інтенсивно збагачення лексичного складу мови відбувається в епохи великих соціальних зрушень. Водночас суспільні зміни дають поштовх потенційним можливостям, закладеним у системі мови. Українське суспільство переживає саме таку епоху – час творення та зміцнення власної державності, прагнення швидко наздогнати західний світ у галузі політики, науки, освіти, культури й техніки. Розвиток мови є наслідком взаємодії зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (системних, власне мовних) закономірностей. Відповідно, і чинники, що визначають розвиток мови, також поділяються на внутрішні й зовнішні. При цьому слід мати на увазі, що внутрішні чинники, які сприяють розвитку мови, теж визначені соціальною природою мови, тільки їм властива більша самостійність.

Глобальним зовнішнім чинником розвитку мови є її зв'язок із суспільним життям.

Як результат цих процесів постає потреба в номінуванні нових реалій матеріального й духовного світу.

Серед екстралінгвальних причин появи інновацій також виділяємо відкритість слов'янських країн і слов'янських мов у цілому та нової незалежної України й української мови зокрема, до контактів з іншими країнами та іншими мовами.

Дію внутрішніх чинників мовних змін регулюють загальновизнані закони розвитку мови, такі, як закон системності, що виявляє себе на всіх мовних рівнях, наприклад, зростання синтаксичної сполучуваності слова призводить до розширення його семантики; закон традиції, який стримує появу та розвиток інновацій; закон аналогії, що є вагомим чинником мовної еволюції; закон мовної економії; закон суперечностей, протиставлень, або антиномій, які нібито зсередини готують мовні зміни.

До сукупності внутрішньомовних (інтралінгвальних) чинників створення нових слів відносимо:

1) тенденцію до економії засобів мовного вираження. Це один із найбільш значущих внутрішньосистемних, внутрішньомовних стимулів до появи нових словникових одиниць. Цю тенденцію також називають „мовною економією" (О. Єсперсен), „законом економії мовних зусиль" (А. Мартіне). Вона полягає в тому, що мовці для досягнення мети спілкування здійснюють відбір найраціональніших мовних засобів. Сюди можна віднести такі мовні явища, як заміна стійкої словосполуки (кількаслівної номінації) однослівним найменуванням: страховий агент – страховик або страхагент; абревіація: політичний технолог – політтехнолог, туристичний агент – турагент; запозичення з метою оптимальнішого, уточненого, деталізованого найменування вже відомих понять: слабкий спортсмен, який регулярно залишається без перемоги – аутсайдер; бічний захисник у футболі – інсайд; семантичні трансформації: синяк – замерзлий безпритульний чоловік, мажор – забезпечена дитина багатих батьків, що не вирізняється моральними якостями; універбація: силовик – представник силових структур, відомств державного апарату тощо. Перелічені та подібні до них новотвори можуть належати до різних функціональних стилів української мови;

2) породжувальну функцію мовної системи, що уможливлює реалізацію потенційних одиниць у складі певних словотвірних гнізд. До своєї появи такі інновації існували як потенції, через що якісь реалії позначались описово: кактусист – особа, яка вирощує й колекціонує кактуси; посадовець – особа, яка обіймає певну, як правило, впливову посаду; бюджетник – особа, зарплатня (стипендія, соціальні виплати) якої регулюється бюджетом держави;

3) уніфікацію знакових засобів вираження, розширення кола позначуваних об'єктів: шоу-мен (також шоумен) – ведучий будь-якої розважальної програми; стиліст – людина, яка працює над стилем взагалі – зачіски, одягу, мови тощо. Наприклад, „Словник української мови" в 11 томах (К., 1970-1980) подав лексему стиліст тільки зі значенням „той, хто володіє мистецтвом літературного стилю, майстер літературного стилю";

4) підвищення потенціалу виразності, естетичних характеристик лексичних одиниць. У цьому активну участь беруть засоби мовної гри, каламбуру для створення особливо промовистої, яскравої форми номінації. Прагнення до урізноманітнення, увиразнення мовлення пов'язане з постійним розширенням у лексиці кола синонімічних засобів, які ще й допомагають деталізувати якесь поняття, підкреслити його яку-небудь властивість і таким чином зробити мовлення виразнішим: „заєдист", „єдок", „єдун", „харчовик" як назви представників і прихильників партії „За єдину Україну";

5) тенденцію до диференціації семантики номінацій, здебільшого в напрямку „рід ? види", виділення й позначення в такий спосіб нових аспектів певного поняття, реалії, явища дійсності. Ця тенденція відображає прагнення до певної ієрархії всередині лексико-семантичного поля: дилер і арт-дилер, автодилер; менеджер і офіс-менеджер, креатив-менеджер, кризис-менеджер, топ-менеджер, продукт-менеджер, ризик-менеджер, бренд-менеджер;

6) тенденцію дерусифікації словотвірної категорії назв особи й українського лексикону в цілому, про що свідчить поява нових назв особи із суфіксом -ник, які приходять на зміну назвам осіб із суфіксами -чик/-щик або конкурують із ними, заміна субстантивованих активних дієприкметників – назв особи, наприклад: мітингуючий – мітингар (і/або мітингувальник), піарщик – піарник, піарівець, піармен, комп'ютерщик – комп'ютерник, фестивальщик – фестивальник;

7) антонімію, варто зазначити, що антонімічні відношення стають одним із потужних рушіїв процесів словотворення, формування нових системних зв'язків між одиницями лексикону: спеціаліст – неспеціаліст, подвижник – неподвижник.

Новотвори як результат внутрішньомовних процесів мають у потоці нової лексики більшу питому вагу, ніж нові запозичення, особливо результати різних способів морфологічного словотворення: складання слів й основ, афіксації (суфіксації та префіксації), а також безафіксні деривати.

Словотворення від лексем, уже наявних в українській мові, оскільки словотворення – це процес, який відбувається на відміну від запозичування в межах певної мови.

Як окремі складники метамови дослідження виділяємо терміни „інновація", „неологізм", „новотвір". На сьогодні загальноприйнятого трактування цих терміноодиниць ще немає.

Важливим у понятті „інновація" вважаємо визначення його як певного нововведення, будь-чого нового в мовній системі. Проблемі мовних інновацій велику увагу приділив свого часу Е. Косеріу, який дав їм таке визначення: "Усе те, в чому висловлене мовцем (воно розглядається з погляду мовних закономірностей) відхиляється від моделей, що існують у мові, якою ведеться розмова, можна назвати інновацією" Отже, інновація позначає явища, пов'язані з динамікою мовної системи. Поняття інновації в лінгвістиці родове, тобто охоплює зміни на всіх рівнях мовної системи, узагалі тенденції оновлення мови (зникнення певних одиниць, заміну, появу конкурентних пар і рядів одиниць тощо).

На окремих мовних рівнях (морфемному, лексичному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному) поняття інновації тлумачиться широко, включаючи не тільки нові запозичення, але й нові слова, створені в системі самої української мови, нові значення наявних слів, морфемо- та словосполуки, афікси тощо.

Видовими стосовно терміна „інновація" виступають терміни „лексична (словотвірна, фразеологічна, граматична, орфографічна) інновація". У свою чергу, видовими щодо терміна „лексична інновація" є терміни "неологізм", "оказіоналізм", "неосемантизм", "потенційне слово".

З огляду на це інновацію в нашому дослідженні розуміємо як слово, значення слова, поєднання слів або морфем у межах слова, що існують у певній мові в певний період її існування в певній мовній сфері й що не існували раніше в цій сфері цієї мови.

Виявом інноваційних процесів у лексиконі сучасної української мови є входження до його складу власне неологізмів, під якими розуміємо слова, що стали фактом мовної практики суспільства, але ще не зафіксовані в нормативних загальномовних словниках і граматиках мови, а отже, ще не ввійшли до її активного словникового запасу.

Неологізм може відповідати мовній нормі (тоді говоримо про потенційне, регулярне, узуальне слово) або не відповідати нормі (тоді це оказіональний, неузуальний неологізм, або оказіоналізм). Таким чином, у роботі поняття „неологізм" використовується як родовий термін.

Особливо багато неологізмів з'являється в науково-технічній мові в результаті бурхливого прогресу науки і техніки. Під новотвором розуміємо нове слово, утворене за певною словотвірною моделлю з власне-українських або запозичених морфем у межах української мови.

Розділ ІІ. Семантико-стилістична характеристика новотворів Хмельницької області

Основною функцією слова є його роль як такого, “що позначає” (референтна функція). Слово дійсно позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати “предметною віднесеністю”.

Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується “вольова дія” – регулювальна функція мовлення людини.

Лексико-семантична система української мови 2-ї половини 80-х років ХХ – початку ХХІ ст. зазнала активного впливу суспільно-економічних, науково-технічних та культурних змін у житті українського народу. Зміни в лексичному складі української мови даного періоду зумовлені, передусім, суперечностями між можливостями відповідним чином структурованого словника й суспільно-політичними та науково-технічними умовами життя, прагненням народу передати свої думки, почуття більш адекватно. З’являється природне прагнення виробити нові засоби вираження, нові форми образності, а також реабілітувати ті, які до недавнього часу з різних причин перебували у пасивному словнику.

Часто появу оказіоналізмів спричинює порушення статусу категоризатора, його перепрофілювання в специфікатор семантики лексеми. Такі оказіоналізми виконують роль своєрідних обмежників дії певних категоризаторів та їхніх словотвірних маркерів. Наприклад, у нормі українська та інші слов’янські мови характеризують людину або об’єкт чи дію з їх участю за конкретною мовою спілкування, видання, ведення.

Зразком втілення такої когнітивної структури є композитні прикметники, ономасіологічний базис яких виражає кінцева, а отже, серійна і неваріабельна в нормі основа -мов-н(ий), що може співвідноситися як з твірним іменником мова, так і з похідним від нього дієсловом мовити, а ономасіологічну ознаку – початкова основа – назва певної мови, напр.: україн-о-мов-н(а), українськ-о-мов-н(а) людина (акція, видання, газета, комунікація), що відповідає рос. русскоязычный человек (акция, издание, газета, коммуникация).

Враховуючи полімотивацію основи -мов-н(ий), російським відповідником прикметника україномовний (українськомовний) стосовно людини може служити також російське русскоговорящий.

Опозицію цій когнітивній структурі в лексичній і словотвірній нормі сучасної української мови складає структура з позначенням іншої мови спілкування,: україно(українсько)мовний: англо-, російсько-, франко-, іно-, іншо-, інако-, чужомовний.

Новотвори українонімий, українонемовний, україночитний засвідчують варіабельність основи –мов-н(ий), підкреслюючи в такий спосіб важливість вираженого нею значення „ознака особи за її здатністю мовити або читати саме по-українському”, приклад українонімий міністр з дослідження Г.Б.Мінчак (Мінчак 2003) або такий контекст вживання прикметника україночитний, зафіксований в інтерв’ю київському журналу «Політика і культура» (далі – ПіК) видавця Л.Фінкельштейна: зробити російськомовну людину «україночитною» (ПіК, 2003, № 34). Виділення подібних оказіоналізмів спеціальними графічними засобами (шрифт, розбивка, підкреслення, лапки, велика літера) унаявнює аномальність цих новотворів, усвідомлювану самими їх творцями. Завдяки таким неолексемам формуються нові семантичні опозиції складних прикметників за інтегральною ознакою, вираженою їхніми кінцевими основами, пор.: україномовний: українонімий, українонемовний або україномовний: україночитний.

Для всіх цих новотворів у лексичній та словотвірній нормі української мови є зразки, проте вони обслуговують інші когнітивні структури. Зокрема, поданий вище новотвір українонемовний виник завдяки активній моделі побудови опозицій термінологічних складних прикметників з повторюваними другими основами на зразок водопроникний: водонепроникний; повітропроникний: повітронепроникний; діркопробивний, стінопробивний: куленепробивний.

Порушення правил категоризації полягає в тому, що в поданих оказіоналізмах незмінний за самим своїм статусом ономасіологічний базис – кінцева основа -мов-н(ий) стає змінним, а отже, сама така основа виступає вже у функції не ономасіологічного базису, а ономасіологічної ознаки, що в нормі властива першій основі україн- (українськ-).

Крім того, в нормі сама така мовна ознака об’єкта не передбачає ступенювання або заперечення її наявності. Для цього в українському лексиконі є інші номінації, що позначають здатність людини до мовлення взагалі, а не до її здатності розмовляти якоюсь конкретною мовою: німий, без’язикий, безмовний, безсловесний, безголосий, недорікуватий.

Ступенювання й оцінки набуває характеристика знання конкретної (переважно нерідної) мови, володіння нею. Однак у нормі для позначення цієї когнітивної структури вироблено інші зразки: він (вона) блискуче (добре, погано, трохи) знає [певну] мову : він (вона) зовсім (анітрохи) не знає мови або він (вона) блискуче (добре, досконало, вільно) володіє [певною] мовою : він (вона) зовсім (анітрохи) не володіє [певною] мовою.

Основи якісних прикметників у сполученні із серійною кінцевою основою -мов-н(ий) зазначають оцінну характеристику мови особи, а не рівень її знання певної мови: високомовний ‘урочисто піднесений, вишуканий; витіюватий, занадто складний стиль мовлення’, пишномовний ‘який вживає надміру вишукані, витіюваті слова, фрази; багатослівний’, солодкомовний ‘який уміє гарно говорити, милує слух своєю мовою; красномовний’.

Подібні оказіоналізми з порушенням правил категоризації процесів мовлення з’являються і в сучасній російській мові, що доводять приклади, подані у вже згаданому вище дослідженні Р.Беленчиков: Впрочем, слово «русскоговорящий» я употребил зря – применительно к Валеркиному окружению лучше было бы употребить слово «русскоматерящиеся» або Девочка будет жить у вас всю жизнь в качестве русскомолчащей рабыни, видимо, полагая, что попала в этакий странный гарем (Belentschikow 2003: 255).

Українські новотвори засвідчують і інший шлях формування прихованих, або згорнутих лексемних категорій – втрату спеціалізованої функції, властивої їхньому словотвірному маркеру, генералізацію вираженої ним категорійної ознаки і, внаслідок цього, приховання конкретних словотвірних значень, що він їх виражав раніше.

Спостерігаємо це на прикладі українських іменників з патронімічними суфіксами –енк(о), -ук (-чук) та –ич, а також суфіксів недорослості істоти –а/–я (-ат(а)/-ят(а)), -атк(о)/-ятк(о), -ен(я).

Чи не найважливішою передумовою активного поповнення рядів слів з цими суфіксами є зміна соціальних і виробничих відносин в українському суспільстві, яка ліквідувала ґрунт для функціонування таких дериватів і ,як наслідок, призвела до їхнього закріплення у функції прізвищ українців, наприклад, шевченко, шевчук спершу «син шевця, молодий швець’ або ‘помічник, учень, підмайстер шевця’, гетьманич, гетьманенко ‘син гетьмана’.

Ширше, всі ці суфікси можуть позначати взагалі недорослу істоту, істоту молодого віку, пор.: вовчук ‘молодий вовк’, зайчук ‘молодий заєць’, лисиччук ‘син лисиці’ або зрідка істоту чоловічої статі, напр.: дрохвич ‘самець дрохви’, павич ‘самець пави’.

Для цілого ряду найменувань професій або посад стара українська мова випрацювала окремі відкриті вибірні категорії з власними формальними засобами вираження словотвірних значень ‘син, нащадок’ і ‘учень, помічник, підмайстер’, пор.: титар – титаренко ‘син титаря’ і підтитарій, підтитарний ‘помічник титаря’; хорунжий – хорунжич ‘син хорунжого’ і підхорунжий ‘помічник хорунжого’; суддя – судденко ‘син судді’ і підсудок ‘помічник судді’.

Руйнація старої лексемної парадигми з чітко окресленою дериваційною базою суфіксів (назви ремісників або посадовців) призвела в багатьох випадках до нейтралізації, приховання в семантиці новотворів диференційних ознак ‘вік особи’, ‘нащадок’, ‘учень, помічник’.

Крім того, генералізована категорійна ознака, виражена суфіксами, уможливила розширення їх дериваційної бази. Таку тенденцію до генералізації категорійної ознаки особи (істоти взагалі) українські суфікси недорослості засвідчили давно. Це доводять хоча б такі лексеми зі «Словаря української мови» за редакцією Б.Д.Грінченка (Київ, 1907-1909), що моделює стан українського лексикону 2-ої половини ХІХ ст., як безбатченко, безкоровайчук на означення позашлюбних дітей або засвідчена академічним 11-томним тлумачним «Словником української мови» (Київ, 1970-1980) лексема безхатченко ‘бездомна людина; бурлака, нетяга’.

Іменники-оказіоналізми, зареєстровані новими українськими словниками, лише доводять активну дію цієї тенденції в сучасному українському живому мовленні, пор. такі лексеми зі словника Ж.В.Колоїз, як чоботищенко ‘той, хто взутий у чоботи’; хапайкліщенко ‘той, хто хапає кліщами’; крутизалізенко ‘той, хто крутить залізо; коваль’, бийкувалденко ‘той, хто б’є кувалдою; молотобоєць’; білявич, чорнявич ‘той, хто має біляве, чорняве волосся’, жаргонізми зі словника Л.О.Ставицької на зразок готовченко ‘дуже п’яна людина’; роговенко ‘сільський житель’ або новотвори українчук (Мінчак 2003), лідерчук (Стишов 2003), гнучкошиєнко, у статті Р.Корогодського фарисейство «гнучкошиєнків» (Сучасність 2003, № 1: 115).

Патронімічні суфікси у всіх цих експресивно-оцінних номінаціях особи підкреслюють належність такої назви саме українцю, пор. у зв’язку з цим прізвище Оптимистенко одного з героїв п’єси В.В.Маяковського «Баня». А.Нелюба у своєму словнику подає приклади вживання суфікса –енк(о) в критичних працях відомого українського філолога Ю.В.Шевельова (Юрія Шереха) як самостійної номінації українця, зокрема (з негативною оцінкою) найменування письменника-епігона Т.Шевченка, пор.: Може Енко, здобувши енну порцію сала й тютюну, видати в друкарні Сажніна свої витвори, - але даремно думає він, що це він потрапив у літературу (Нелюба 2004: 35). У можливій подвійній мотивації лексеми Енко у цьому контексті актуалізовано його генезу: ен- суфікс недорослості, здрібнілості (внученя, паненя, синеня) + к(о) суфікс особи, пор. знайко, сонько, хвалько.

Субстантивація цього суфікса уможливлює словотворення від нього, див. там же іншу цитату з книги Ю.Шереха «Пороги і запоріжжя»: Епігонство етнографізму переборено. Енківщина животіє – і вона, мабуть, вічна (Там же).

Ця тенденція властива і іншим слов’янським мовам. Чимало прикладів новотворів з генералізованою семантикою суфіксів недорослості виявила свого часу в російській мові Н.О.Янко-Триницька, пор. її приклади з творів художньої літератури: егорята (діти Єгорова), башмачонок, черчиллята, айсбержата (Янко-Триницкая 2001: 293-296), а також пригадаємо нахаленок з однойменного оповідання М.О.Шолохова, любята и стишата В.В.Маяковського.

Активне поповнення лексемної категорії експресивно-оцінних назв особи з патронімічними суфіксами в ролі генералізованих словотвірних маркерів засвідчив нещодавно виданий Х.Вальтером і В.М.Мокієнком «Словник сучасних російських прізвиськ», з цього джерела такі розмовні утворення, як Бакенбардыч, Вампиреныш, Векторовна (вчителька математики), Волкодавна, Кефирыч (Михайло Полторанін), Немыч (учитель німецької мови), Бухгалтереночек, Кириеныш, Кремленыш (Сергій Владиленович Кирієнко), Обкомыч (Геннадій Андрійович Зюганов) (Вальтер/ Мокиенко 2004).

Префікс під- у поданих вище прикладах підтитарій, підтитарний, підхорунжий, підсудок демонструє у сучасній українській мові ще один спосіб формування вибірних лексемних категорій – завдяки переорієнтації категоризатора, його закріпленню за іншою дериваційною базою.

Іменники з префіксом під- на позначення особи в сучасній українській мові збереглися в ієрархії деяких військових звань або занять: підмайстер, підосавул, підполковник, підпоручик, підпрапорщик, підхорунжий, підшкіпер.

В інших сферах суспільного життя такі прості афіксальні номінації замінили складні слова або словосполуки з деталізованим оформленням ономасіологічної структури ‘особа, підпорядкована іншій особі, її помічник або заступник’: режисер: помічник режисера, помреж; редактор: помічник редактора, помред; лікар: помічник лікаря, асистент лікаря (хірурга на операції); прокурор: помічник прокурора; президент: віце-президент, радник президента, прем’єр: віце-прем’єр, адмірал: віце-адмірал, контр-адмірал, директор: заступник директора; депутат: референт, помічник, радник депутата; префект: помічник, заступник префекта, але і супрефект, також застаріле російське товарищ (министра, прокурора) в значенні ‘помічник, заступник’.

У функції номінацій-категоризаторів, що узагальнюють все розмаїття ролей осіб, залежних у своїй професійній діяльності від іншої особи, часто виступають і субстантивовані дієприкметники підлеглий, підпорядкований або такі спеціалізовані прикметники, як підвладний, підзвітний, піднаглядний, підшефний, підконтрольний.

З огляду на таку переорієнтацію ономасіологічного базиса виразної експресивно-оцінної конотації набувають новотвори-оказіоналізми, зафіксовані в матеріалах газети «Літературна Україна» (далі – ЛУ): підначальник ‘особа, яка є помічником, заступником начальника’ (Ми всі разом – українці, росіяни, євреї, «рядові», начальники, підначальники, відповідальні, безвідповідальні, бюрократи, антибюрократи, всі, на Україні і не на Україні сущі й уже не сущі, - всі разом допровадили до нинішнього стану (ЛУ, 26/88)); піддиктатор ‘особа, яка є помічником, правою рукою диктатора’ (Піддиктатор визнає і творить армію диктатора, а не народу, тим паче, армію не як щит, як меч… (ЛУ, 47/90)) (Нелюба 2004: 92-93).

Однак модель творення за допомогою префікса під- відсубстантивних іменників зі значенням підпорядкування виявляє дедалі вищу активність в аспектуалізації абстрактних понять і деталізації семантики різноманітних термінів і професіоналізмів, що позначають реалії виробничої або наукової діяльності сучасного суспільства, напр.: підланцюжок, підматриця, підпоняття, підпорядок, підпростір, підранг, підрівень, підсерія, підсписок, підтіло, підшар, під’ярус та інші.

У процесі адаптації новітніх запозичень до сучасної лексичної та граматичної системи української мови вагому роль відіграє їхня здатність стати центрами словотвірних гнізд.

Серед сучасних неологізмів-іменників нові похідні від іншомовних основ найчастіше утворюються за допомогою суфіксів –ість: конвертованість, корумпованість, ментальність; -ств- (такий неологізм називає узагальнену ознаку або стан): бестселерство (бестселер), ксенофільство (ксенофіл), манкурство (манкурт), спонсорство (спонсор); -ізм-/-изм-: вампіризм (вампір), катастрофізм (катастрофа), лобізм (лобі), нарцисизм (нарцис), фанфаризм (фанфари); -ація- (графічно -аці/я/): бартеризація, ваучеризація, гуманітаризація, бюрократизація, комунізація, еротизація, інвалідизація, колгоспизація, криміналізація, мафіозація, мюзиклізація.

Характерною ознакою іменників на –ація є складність встановлення мотивуючих словотвірних відношень, бо вони є словами з різною формально-семантичною співвідносністю, які “відбивають взаємодію різних способів словотвору, а також словотвірних типів, їх моделей і семантичних підтипів”

Hе виникає труднощів при тлумаченні іменника на -аці/я, коли у мові функціонує дієслово на означення певної дії.

Часто фіксуємо іменники на позначення опредмеченої дії у той час, коли відповідних дієслів немає, не функціонують або існують на рівні оказіонального слововживання. Як правило, це іменники із запозиченими коренями. Суфікс -ація- якраз часто є словотворчим компонентом новотворів-іменників зі значенням опредмеченої дії на базі іншомовних коренів.

Саме словотворення від запозичень із мов з яскравими ознаками аналітичної будови (напр. англійської), у яких головними засобами вираження граматичних відношень є службові слова і порядок слів, зумовлює переважання іменників на означення дії над власне дієсловами.

Для унаочнення проаналізуємо один із новотворів. Іменник “бартер” запозичено українською мовою через посередництво російської з англійської, в якій слово “barter” має значення: “1)міняти, обмінювати; 2)торгуватися; 3)товарообмін, мінова торгівля”

Значення дії чи предмета актуалізується лише в тексті. Потреба означити нову для нас реалію, а саме “прямий безгрошовий обмін товарами чи послугами”, привела до запозичення слова бартер у значенні іменника, тобто на українському мовному ґрунті називалася не дія, а її, умовно кажучи, опредмечений еквівалент. Тому в мовленнєвій практиці не виникло потреби в утворах типу “бартерувати”, “бартерити” (українські слова міняти, обмінювати, мінятися, вимінювати тощо повністю задовольняють потреби спілкування).

Проте іншомовне слово бартер виступило як твірне для новотвора-іменника на позначення опредмеченої дії за значенням «використовувати, впроваджувати безгрошові товарообмінні операції” – бартеризація, в семантиці якого вказівкою на процесуальність є суфікс-конгломерат -изація- (від -із(ува)- і -ація-).

Таким чином, за формальної відсутності прямої мотивації дієслово\ іменник загальне типове відношення не порушується; стадія дієслова присутня у словотвірній послідовності, але не повністю матеріально виражена (не зафіксовано дієслова, однак на нього вказує елемент дієслівного суфікса -із-).

Для творення нових дієслів від іменників найчастіше використовується дієслівний суфікс -ува- у межах продуктивних словотвірних типів.

Hайчисельнішою є група новотворів, які означають “дію, результат або продукт якої названий мотивуючим іменником” Hаприклад, аудитувати аудит; депозитувати депозит; лобіювати лобі; сертифікувати сертифікат; спонсорувати спонсор; продюсувати продюсер тощо.

При творенні дієслів за допомогою суфікса -ува- основа мотивуючого слова переважно повністю входить у нове слово (як от: аудитувати (аудит), демпінгувати (демпінг), дозиметрувати (дозиметр) або зазнає усічення: маркувати (марк/ер), сканувати (скан/ер). За таким типом утворюються нові дієслова переважно від запозичених іменників. Ці дієслова є перехідними.

Hазви людей за родом діяльності, станом у суспільстві, за зовнішніми чи за внутрішніми якостями часто є мотивучими для дієслів, які означають “займатися тим або робити те, на що вказує особа, названа мотивуючим іменником”

Серед неологізмів афіксовано лише кілька таких дієслів (продюсувати продюсер; спонсорувати спонсор, бомжувати бомж). Однак мотивація перших двох з наведених слів-прикладів не однозначна. Тут йдеться не про відіменникове творення дієслова, а про запозичання дієслівного кореня з іншої мови (нефлективної, у даному випадку англійської) й про відповідне оформлення його (адаптацію) на україномовному ґрунті за допомогою дієслівного суфікса -ува-. Відповідні іменники на позначення особи, ймовірно позичаються паралельно й одночасно з дієслівними коренями.

Проаналізуємо відповідно до такої точки зору дієслова продюсувати й спонсорувати. Дієслово produse [pro’dju:s] в англійській мові є багатозначним і означає “1) продукувати, виробляти, створювати; 2) подавати, пред’являти; 3) написати, видати (книжку); ... 5) поставити (фільм, п’єсу) ...”

Зі значенням “фінансувати, організовувати, забезпечувати реалізацію мистецького проекту або будь-якого масового заходу” цей звукокомплекс увійшов у систему української лексики, відповідно оформившись за допомогою дієслівного словотворчого суфікса -ува- й формотворчого -ти: produse + -ува-(-ти) – продюсувати (кінцевий голосний [е] не вимовляється). Особа, яка виконує вищевказані дії, називається в англійській мові продюсером (produser) – суфікс -er вказує на діяча, а під впливом численних запозичень виокремився з іншомовних слів і в українській мові. Однак назва діяча не утворилася в українській мові за допомогою суфікса -ер-(-ор-), а увійшла безпосередньо з англійської.

Отже, навряд чи можна виводити дієслово продюсувати від іменника продюсер, хоча з усталенням слововживання можливим буде словотвірний ряд: продюсувати – продюсер – продюсування – продюсерування – продюсерський – продюсерство, – у якому одиниці наступних рівнів створені вже відповідно до дериваційної системи української мови. Тому можна говорити про непохідність в українській мові обидвох слів: і дієслова, й іменника.

Інше слово – спонсорувати – на перший погляд також відіменникового творення. Адже простежувано прозору мотивацію від іменника спонсор, основа якого очевидно повністю увійшла в дериват. Однак докладний аналіз слова у мові-джерелі спростовує попередній висновок.

Якщо у процесі адаптації новопозичених слів за допомогою суфіксів продуктивними є і питомі, і іншомовні за походженням афікси, то у префіксальному словотворі переважають інтернаціональні елементи.

Часто використовують при словотворенні іншомовні префікси: анти- (вживається в новотворах, які називають реалію протилежну тому, на що вказує твірне слово): антигуманізм, антидемпінг, антикомуніст, антиурбанізація, антиукраїнський, антимонопольний, антиконституційний; гіпер-(виявляє надмірність вияву чого-небудь): гіперінфляція, гіпердефіцит; де-означає скасовування, припинення того, шо названо твірним словом): дерадіація, депопуляція, деімперіалізувати, деідеологізувати, деколективізувати, декомунізувати, деміфологізувати, деполітизувати; екс-(колишній): екс-радянський, екс-комуністичний, квазі-(несправжній): квазідержавний, пост-: пострадянський, постсоціалістичний, посткомуністичний, посттоталітарний, супер-: супермодний, суперсучасний, супербагатий.

У новотворах 90-х років іншомовний префікс супер- має набагато вищу частотність, ніж питомий над-. Насамперед це пов’язано з активізацією слів із елементом super-, які запозичені з романських мов (особливо англійської).

Уже в українській цей елемент виділяють як префікс унаслідок зіставлення із безпрефіксними словами: суперарбітр – арбітр, супермаркет – маркет, суперлайнер – лайнер, супертурнір – турнір тощо. “Агресивність” запозиченого префікса (а можливо, “словесна мода”) виявляється в тому, що з його допомогою упродовж останніх років утворено чимало нових слів від іменників із власне українськими коренями: супербагатій, супердержава, суперзірка, суперціна, суперзнижка або від давніших запозичень: суперакція, суперполіцейський, суперкоманда, суперклас.

Протягом останнього десятиліття увійшли в мову нові слова (переважно прикметники), утворені за допомогою дериваторів-конфіксів, у яких поєдналися іншомовний (як правило, префікс) та питомий афікси:

– анти- ... -н- (-ов-, -івськ-): антидемпінговий (анти- + демпінг- + -ов/ий/ демпінг), антикорупційний (анти- + корупціj- + -н/ий/ корупція), антикультівський (анти- + культ- + -івськ/ий/ культ), антирухівський (анти- + рух- + -івськ/ий/ Рух).

– пост- ... -ськ- (-ницьк-, -ов-): постчорнобильський (після Чорнобиля: пост- + чорнобил’- + -ськ/ий/ Чорнобиль), постзаколотницький (пост- + заколот- + -ницьк/ий/ заколот), поствідлиговий (пост- + відлиг- + -ов/ий/ *відлига), постімперський (пост- + імпер(іj)- + -ськ/ий/ імперія).

Показником словотвірнної адаптації є зростання кількості складних слів, в яких один із компонентів – іншомовний за походженням.

До найчастіше використовуваних у сучасних новотворах іншомовних основ належать: переважно препозитивні – авіа-, авто a– (від автомобіль), авто b – (з лат. «сам»), агро-, арт-, біо-, веб-, відео-, гео-, еко-, егерго-, євро-, нарко-, психо-, радіо a- (від радіо), радіо b – (від радіація), теле-, термо-, транс-, шоу-; як правило, постпозитивні – -крат, -кратія, -мен, -фобія, -фоб, філ, -шоу.

На користь того, що дані іншомовні елементи при творенні нового слова усе ж є коренями, а не афіксами (часто їх називають афіксоїдами з огляду на функціональну схожість), свідчить той факт, що ті з них, котрі активізувалися або сформувалися недавно, можуть у новотворах виступати як у пре- так і в постпозиції.

Наприклад, шоумен (ведучий розважальних програм) і ток-шоу (різновид телевізійної програми), арт-студія (мистецька організація) й поп-арт (напрям у сучасному мистецтві), енергоринок (сфера збуту електроенергії) і обленерго (обласна енергетична компанія) тощо.

Окрім того, ці словотворчі елементи можуть поєднуватися між собою в нові слова без участі інших коренів: авіашоу, телемен, телеарт, відеоарт, трансаеро та ін.

Окремо слід зазначити, що більшість слів із такими компонентами створювалися не в українській мові, а вже готовими були запозичені з мов, де ці елементи функціонують як корені. “Кореневість” їх на українському ґрунті засвідчують певним чином і хитання в орфографічному освоєнні запозиченого слова: випадки написання слів авіатур, веб-сторінка, ток-шоу і разом, і через дефіс не можна зводити лише до виявів неграмотності авторів текстів. Це непрямий доказ того, що в свідомості мовців ці іншомовні елементи марковані як корені, бо ж не викликає сумнівів ні у кого те, що префікс потрібно писати разом.

“Втратити або набрати вагу” складається з 9 семантичних рядів, окремі з яких мають антонімічні зв'язки: 'схуднути' – 'погладшати'; 'дуже худий' – 'дуже гладкий'. Як правило, в аналізованій групі переважають адвербіальні й ад'єктивні фраземи з компонентами, що називають різні людські органи. Як і в українській літературній мові, серед фразем західноподільського ареалу надзвичайно поширені компаративні конструкції. Досить продуктивним є семантичний ряд 'дуже худий', який помітно вирізняється широкою варіативністю компонентів. Серед компаративних фразем представлена структурно-семантична модель “худий + як + назва тонкого або вузького і довгого дерев'яного предмета = дуже худий”. Утворені внаслідок порівнянь та ототожнень, ці вислови вживаються на позначення осіб – жінок і чоловіків. Наприклад: ху|диi йак |дошка; су|ха йак |доска, су|ха йак т|р'іска; |тошча йак т|р'іска; ху|да йак |тичка; ху|да йак д|римба; ху|диi йак т|р'іска / ху|диi йак т|р'ісочка; ху|диi йак патиe|чок; су|хиi йак |г'іл'а; ху|диi йак бадиe|лина; худий як дошка (або: скіпка) [Номис]. Фіксація у давньому джерелі засвідчує архаїчний характер моделі.

Однією з найпоширеніших у слов'янських мовах є виділена в західноподільських говірках модель “товстий(а)+ як + велика свійська тварина” семантичного ряду 'дуже гладкий(а)': г|рубиi йак бу|гаi / бик; |тоўста йак ко|рова. Структурно-семантична модель “як + назва будівлі (або частини будівлі) = гладка” репрезентована мовними одиницями, що чітко прикріплені до жіночої статі: йак сто|дола; йак ко|шара (КК).

Прагнення мовців дати оцінку певному явищу, образність мислення та висока емоційність відбилися в численних висловах з мотивованими і немотивованими значеннями. Сформовані на основі спостережень, конкретних уявлень і відчуттів, фраземи “Спати” характеризуються різноманітністю внутрішньої форми та структури, що своєю чергою ускладнює виділення певних моделей.

“Розумові здібності людини” в досліджуваних говірках складається з трьох ФСГ. Зауважимо, що кількісно переважають фраземи з негативною характеристикою розумових здібностей людей. Окремі семантичні ряди мають між собою антонімічні відношення: 'розумний' – 'дурний'; 'збожеволіти' – 'порозумнішати'.

“Відчувати страх” класифікується у 2 семантичні ряди, що відрізняються часовими характеристиками: 'дуже боятися' (у довготривалому часі), 'злякатися' (у минулому або теперішньому часі). Треба зазначити, що фраземи на позначення почуття страху витворилися на основі асоціативних переосмислень, спостережливості, образності мислення. Так, українці, як і багато народів світу, вважають зайця боягузливою твариною (що відбито в народних легендах, казках, анекдотах), тому гострі людські відчуття або риси характеру передаються через особливості негативної поведінки цієї тварини. У всіх семантичних рядах відбито такі спостереження: 1) 'боятися': бо|йатиeс'а йак |зайец |бубна; він так боїцця, як заяць бубна [Номис]; 2) 'злякатися': |зайачу ш|к'іру нат'аг|; 3) 'боягузлива людина': |мати за|йачу |душу; |майе |зайачу кроў . ССМ “частини тіла + трусяться = дуже боятися”: ко|л'іна т|рус'ац'а / ко|л'іни т|рус'ац'а кому; аш киeш|ки с'а т|рус'ат кому; аж |ноги тр'а|суц'а кому; ш|к'іра т|русиeц'а; |руки страс|лис'а . Аналізований семантичний ряд представлений і фраземами компаративної структури, де порівняння витворені на основі спостережень над навколишнім світом, природою: треим|т'іти йак о|сика; сто|йіт йак ў|копаниi; сто|йіт' йак ў|копаниi; білыі як смерт' [Шейковський], побілів як смерт' [там само], побілів, як смерть [Номис], побіліла, як хустка [там само].

Аналіз “Інтимні почуття” засвідчив переважання давніх висловів і відсутність новотворів, а тому помітна знижена активність уживання цих фразем у говірковому мовленні подолян.

Отже, вживання в мовленні фразем даного поля зумовлене потребою дати конкретну й образно-емоційну оцінку діяльності людини. Виділено 4 семантичні ряди фразем, у межах яких відзначено переважання семантичних моделей порівняніо з іншими ФСП.

До “Характеристика людини” входять ад'єктивні фраземи західноподільських говірок, що називають певні ознаки, притаманні особі. Об'єднані пошуком яскравішого образу, фраземи характеризуються численними синонімами з широкою поняттєвістю й неоднорідною структурою. За “злий + як +назва тварини = сердитий” утворені такі одиниці: сердитий, як собака [Номис]; неи|добриi йак пес; злиi йак пес; ска|жене йак пес; йак |гадиeна; йак га|д'ука. За іншою “злий + як +назва комахи = сердитий ” утворені такі фраземи: |л'ута йак о|са; йак |муха ў с|пас'іўку,.

“лизати + посуд = улещувати когось” презентована в таких висловах: миeс|ки лиe|зати кому / лиe|зати |горшчиеки .

Активність побутування фразем названих груп пояснюється загальною типологічною рисою фраземних систем: переважання фразем для лінгвалізації трагічних подій, негативних рис характеру, гострих переживань людини.

Висновок

Кінець ХХ – початок ХХІ століття пов´язаний з критичними дебатами навколо процесу глобалізації. Що це: загроза чи веління часу, перспектива для виживання і збереження людської цивілізації, “інформаційна інтервенція” чи ідея формування нового синтезу цінностей, моральних абсолютів, ідея “єдиної, загальнопланетарної моральності”? Радикальні зміни в економічному, політичному, мовно-культурному житті нашої держави, світові процеси інформатизації і інтеграції значно збільшують запит на практикоорієнтованих фахівців, підвищують вимоги до фундаментальних знань, багатофункціональних умінь і навичок.

Хоч інтенсивне словотворення та зростання кiлькостi лексичних запозичень є явищем об’єктивним та iсторично зумовленим, це приводить до зрушень у системi української мови. Hавала нового лексичного матерiалу може мiстити в собi загрозу до порушення рiвноваги в мові, яка може втратити можливість бути універсальним засобом спілкування.

У “Нормах української літературної мови” (1931 р.) Олекса Синявський, у розділі, присвяченому запозиченням з інших мов, говорить, що “з давніх-давен до словника української мови заходили слова з інших мов, найбільше, звичайно, від тих народів, що були в якихось стосунках з українським... Переймаючи від них певні вироби, звичаї, умілість, український народ разом переймав і слова, і таких слів у нас, запозичених від різних народів і в різні часи, багато, тільки вони вже так унатурилися в мові, що їх ніхто й не відчує як чужі” 3. Безперечно, серед найновіших запозичень завжди є багато “тимчасових, недовговічних, бо невдатних новотворів”, які літературна мова звичайно уникає, однак “чимало й таких, що вже цілком унатурилися і навіть переходять в народню мову”

Словотворення в українській мові на межі ХХ та ХХІ ст. відображає не лише потреби в найменуванні нових реалій життя, а необхідність освоєння засобами української мови численних запозичень. Із неологізмів сучасності близько 22 % є найновішими запозиченнями, не враховуючи при тому дериватів, що утворені від іншомовних основ, а також тих, що вийшли за межі вузькоспеціальних терміносистем. Значна частка неологізмів-входжень з інших мов зумовлена тим, що у життя пересічного мовця входить багато предметів і понять, які є новими лише для нього (та й для українського суспільства в цілому).

Велика кількість нового в предметному (у широкому розумінні слова) світі часто приводить до того, що певна реалія приходить до нас уже з готовим найменуванням, яке закріпилось за нею у мовах тих країн, де вона виникла або була створена. Українська мова не встигає запропонувати таку назву для нового предмета, яка б базувалася на національній основі й уводила номінацію в лексичну систему. Таким чином, система української мови, не маючи змоги освоїти саму предметну реалію, намагається освоїти, натуралізувати її іншомовну назву. У процесі освоєння формуються граматичні значення роду і числа в словах (відео, пейджер, сканер, клон, шоу, плеєр, хакер, лобі тощо), утворюються деривати за допомогою власне українських чи спільнослов’янських словотворчих афіксів (пейджерний, сканувати, клонований, лобіювати тощо), зрештою, вичленовуються нові словотворчі елементи із запозичень (відео-, -инг, веб-, -нет, шоу- тощо), іншомовні основи поєднуються із питомими словами чи “натуралізованими” запозиченнями у складних словах (інтернет-кафе, відеоряд, євроремонт, веб-сторінка тощо). Цей процес є об’єктивним і закономірним, бо пріоритет у створенні нової реалії зумовлює пріоритет у її номінації, що веде до “експортування” назви.

Використана література

Актуальні проблеми філології та перекладознавства [Текст] : зб. наук. пр. Вип 3. Ч. 1 / Хмельниц. нац. ун-т. - Хмельницький : ХНУ, 2007. - 339 с.

Булаховський Л.А. Нариси українського мовознавства.- К.,1956.

Єрмоленко С. Я. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов'янських стилістик // Мовознавство. — 1998. — № 2

Єфремов О.М. Тлумачний словник - мімімум української мови. - К.: Довіра, 1999.

Забужко О.С. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. - К.: Факт, 1999.

Карпова В.Л., Гринчишин Д.Г., Гумецкая Л.Л. Короткий тлумачний словник української мови. - К.:, 1978.

Мельничук О.С. Словник іншомовних слів. - К.: Українська Радянська енциклопедія, 1977.

Мушкетик Ю.М., Олійник Г.І., Коваль В.К., Кононенко П.П., Наєнко М.К. Слово про Олеся Гончара. - К.: Радянський письменник, 1988.

Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики. —К.: Наук. думка, 1988.

Русанівський В.М. Культура української мови. Довідник. - К:. Либідь, 1990.

Синоніміка фразеологізмів у західноподільському діалектному мовлення // Збірник наукових праць викладачів Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Серія філологічна. Випуск ІІ. – Кам'янець-Подільський, 1998.

Сліпушко О.М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 1999.

Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература [Текст]: РЖ. Сер. 6, Языкознание . - ISSN 0202-2087. -
2001г. N 2

Структурно-семантичні моделі фразем у західноподільському діалектному мовленні // Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. – К.: Логос, 1999. – Ч. ІV.

Шевельов Ю. Українська мова в І половині ХХ століття.: Стан і статус. - Чернівці, 1998.

Шевельов Ю. Українська мова в першій половині XX століття. Стан і статус. — Сучасність, 1987.

Шевченкова фраземіка у “Словарі української мови” Бориса Грінченка // Тарас Шевченко і українська культура ХХІ століття: Науковий збірник за матеріалами Всеукраїнського наукового симпозіуму. – Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, 2000.

Яременко В.В., Сліпушко О.М. Новий тлумачний словник української мови (у чотирьох томах). - К.: Аконіт, 1999.