Лінгвістичні напрямки наприкінці XIX — на початку XX ст.

Реферат на тему

Лінгвістичні напрямки наприкінці XIX — на початку XX ст.

ПЛАН

1. Школа «слів і речей»

2. Школа естетичного ідеалізму

3. Неолінгвістика

4. Використана література.

1. Школа «слів і речей»

Одним із перших напрямів, що намагався цілком порвати з традиціями молодограматиків, була Школа «слів і речей».

Школа «слів і речей» — мовознавчий напрям, який висунув прин­ципи вивчення лексики у зв'язку з культурою й історією народу.

Сформувалась вона в 1909 p., коли став виходити в Гейдельберзі журнал «Слова і речі», видавцями якого були мовознавці Р. Мерінгер, В. Мейєр-Любке, Й. Мі-ккола, Р. Мух і літературознавець М. Мурко, звідки й назва цієї школи. Правда, ще в 1904—1907 pp. Мерін­гер опублікував у журналі «Індогерманські досліджен­ня» велику розвідку «Слова і речі».

Школа поставила перед собою завдання: замість аб­страктної «історії звуків» молодограматиків вивчати історію слів, залучаючи не тільки лінгвістичний аналіз, а й історію названої словом речі. Як зазначав Г. Шу-хардт, «прогрес як в одній, так і в іншій галузі може бути досягнутий лише за умови, що дослідження речей і дослідження слів будуть іти разом». На противагу молодограматикам, які вивчали фонетику й морфоло­гію і майже не торкалися семантики, Школа «слів і речей» зосереджує увагу на семантиці слів, на розвитку та зміні їхніх значень.

Одним із засновників Школи «слів і речей» вважа­ють мовознавця Туго Шухардта (1842—1927) — про­фесора Віденського університету. Він багато праць присвятив найрізноманітнішим мовам (слов'янським, кельтським, угорській, баскській, кавказьким, хамітсь­ким, креольським), хоча найбільше його цікавили ро­манські мови.

Шухардт був сильним критиком (підмітив усі слаб­кі місця в концепції молодограматиків), однак він не створив власної теорії, хоча закликав мовознавців не боятись, як молодограматики, узагальнень: «До справ­жньої науки не можна підходити з улюбленим «пе supra crepidam» (не вище черевика; з лат. Sutor, пе supra crepidam «Шевче, [суди] не вище черевика»).

У своїх працях із лексичної семантики (програмною серед них є «Речі та слова», опублікована в 1912 р.) він намагався знайти закономірності розвитку семантичної системи мови, для чого передусім, за його переконанням, необхідно створити історію слів-речей. Під річчю розуміє і предмети, і дії, і стани; істоти й неістоти реального і нереального світу. Між річчю і словом, на його думку, перебуває уявлення, однак між історією речей та історі­єю слів існує повний паралелізм. Це твердження не за­важає йому зробити абсолютно правильні висновки про співвідношення історії позначення і значення: 1) річ може змінюватися при незмінності позначення; 2) річ залишається незмінною, але змінюється позначення.

Примат семантики над фонетикою Шухардт переніс і на етимологічні дослідження. Якщо в молодограмати­ків етимологія ґрунтувалася на аналізі звукової форми за допомогою звукових законів, то Шухардт змістив ак­цент на семантичну площину, вважаючи, що етимоло­гія слова може бути встановлена семантично, навіть як­що його фонетична історія не піддається з'ясуванню.

Шухардт розвинув методику дослідження історич­ної лексичної семантики. Його праці вплинули на виокремлення в мовознавстві особливої галузі — онома-сіології (науки про назви), яка, зокрема, вивчає прин­ципи й закономірності позначення предметів і понять. Вони також сприяли обґрунтуванню завдань і методів вивчення словникового складу за предметними група­ми, укладанню ідеографічних словників (не без впливу ідей Шухардта Францом Дорнзайфом було створено «Німецький словниковий склад за предметними група­ми», виданий у 1932 p.).

Шухардт висунув і низку загальнотеоретичних по­ложень. Зокрема, він, на відміну від мовного індивіду­алізму молодограматиків, наголошував на суспільному характері мови. З цих позицій критикує молодограма­тичне вчення про звукові закони: «Фонетичні закони і соціальний характер мови несумісні одне з одним». Крім цього, він зазначає, що фонетичні закони визна­чалися дедуктивно. Якщо ж підійти до цього питання індуктивно, то не можна вивести закони, які не знають винятків. Коли за фонетичними законами визнати аб­солютний характер, то поняття «виняток» втрачає сенс. До чинників, які заперечують строгість законів, крім аналогії, належить явище субстрату.

Причиною мовного розвитку Шухардт уважав мов­не змішування (схрещування). Поняття схрещування мов у нього стало методологічним принципом. Очевид­ним є вплив теорії хвиль Й. Шмідта, яка у Шухардта трансформувалася в теорію «мовної безперервності». У мовах постійно має місце процес географічного вирів­нювання. Тому немає чітких меж між діалектами і мо­вами, а є поступовий перехід однієї мови в іншу. Це положення згодом стало провідним у французькій школі лінгвогеографії. У зв'язку з цим Шухардт кри­тикує теорію родовідного дерева й стверджує, що строго генеалогічна класифікація мов взагалі неможлива. Ви­ходячи з концепції схрещування мов, можна припуска­ти, що одна й та сама мова може мати кілька предків. Оскільки змішування зближує різні мови, то «спорідне­ними» є всі мови світу. Це дає підстави для порівняль­них досліджень неспоріднених мов. Подібність мовних структур та однорідність розвитку різних мов зумовле­ні ще і спільністю психічної природи людей.

Отже, лінгвістична спадщина Шухардта і всієї Шко­ли «слів і речей» є неоднорідною і нерівноцінною. По­зитивним у ній є новий підхід до вивчення мови, опра-цювання нових методик її опису, що вплинуло на заро­дження лінгвістичної географії та соціологічного на­пряму в мовознавстві. Однак відмова від поняття зако­ну загалом без заміни його чимсь іншим негативно впливала на методику порівняльно-історичних дослі­джень, оскільки позбавляла компаративіста чітких критеріїв.

2. Школа естетичного ідеалізму

На початку XX ст. виникла нова течія в мовознавс­тві, яка отримала назву «Школа естетичного ідеалізму».

Школа естетичного ідеалізму — мовознавчий напрям, представ­ники якого виступали із критикою молодограматизму з позицій так званої естетичної філософії мови і розглядали мову як творчу діяль­ність індивіда.

Естетичною названа тому, що естетика в цій школі оголошена «альфою і омегою» мовознавства, а ідеаліс­тами йменували себе самі представники цієї мовознав­чої течії.

Засновником Школи естетичного ідеалізму є німе­цький учений Карл Фосслер (1872—1949) — професор Мюнхенського університету, знавець романських мов і літератур, автор досліджень творчості Жана Расіна, Жана Лафонтена, Фелікса Лопе де Беги, Аліг'єрі Данте та ін.

Найвизначнішими мовознавчими працями Фоссле-ра є «Позитивізм й ідеалізм у мовознавстві» (опублі­кована в 1904 p., вважається його програмним дослі­дженням), «Мова як творчість і як розвиток» (1905), «Дух і культура в мові» (1925), «Культура і мова Фран­ції» (1923; тут автор застосовує свої теоретичні прин­ципи до дослідження історії конкретної мови).

Лінгвістична концепція Фосслера ґрунтується на філософії мови Гумбольдта, поглядах італійського фі­лософа й естетика Бенедетто Кроче й ідеалістичній фі­лософії Гегеля.

Фосслер виступив із різкою критикою молодогра­матизму. Молодограматиків він називає позитивіста­ми, а представників своєї школи (Е. Лерха, Л. Шпіт-цера, X. Харцфельда, X. Райнфельдера, В. Клемперера та ін.) — ідеалістами. Учений зазначає, що під цими термінами слід розуміти не різні філософські системи, а два напрями в методах пізнання. Ідеалізм як творче, на його думку, начало протиставляється механіцизму (позитивізму) як науковій задубілості й обмеженості. Якщо позитивісти — це вчені, які найближчою метою вважають точний опис наявних фактів, то ідеалісти прагнуть до встановлення причинового зв'язку між яви­щами, тобто є діалектиками. Ученому, на думку Фоссле-ра, не можна обмежуватися описом фактів. Він мусить розв'язувати важливі проблеми, порушені Гумбольдтом.

Фосслер вважає мовознавство історичною наукою. Услід за Гумбольдтом мову визначає як «вираження духа». Закони розвитку мови пропонує вивчати не ав­тономно, а як вияв «діяльності духа», що знаходить своє вираження в мовній експресії. Тому мовознавець повинен досліджувати механізм мовної експресії. Фос­слер, як і Гумбольдт, розглядає проблему причин мов­ного розвитку і творчого характеру мови. Однак деякі положення Гумбольдта гіпертрофуються, внаслідок чо­го концепція мови стає однобічною, звуженою.

Ще одним складником фосслерівської концепції ста­ло вчення італійського естетика й філософа Бенедетто Кроче (1866—1952), який у своїй праці «Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» (1902) висловив такі думки: 1) мовленнєвий акт є творчим актом, що зближує мову з мистецтвом; 2) мовознавство й естетика мають один і той самий об'єкт дослідження, тому філософія мови і філософія мистецтва — одне й те саме; 3) лінгвістика є складовою частиною загальної естетики; 4) лінгвістика, як і естетика, не має нічого спільного з логічним пізнанням і повинна ґрунтува­тися на інтуїтивному пізнанні.

Відштовхуючись від цих положень Кроче, Фосслер стверджує, що нове мовознавство повинно забезпечити суто естетичний і естетико-історичний розгляд мови. Як і Кроче, основною функцією мови він вважає естетичну і закликає саме з цього погляду вивчати мову. До того ж, на його думку, насамперед слід досліджувати творчий акт індивіда, тобто говоріння, бо «будь-яка зміна й роз­виток мови в кінцевому підсумку є продуктом смаку або естетичного чуття мовця» і «сама можливість і сам факт здійснення такої зміни зумовлені глибоко прихо­ваним, майже непомітним естетичним механізмом».

Мовні цінності, наголошує Фосслер, творять вибрані особистості. Як шедеври мистецтва створюються окре­мими людьми (Данте, Шекспір, Гете, Рафаель тощо), так і кожен мовний вираз створений індивідом. Отже, «за своєю суттю будь-який мовний вираз є індивідуально-духовною творчістю, а мова загалом — виявом націо­нального характеру через геніальну особистість». Прав­да, тут же Фосслер зауважує, що розвиток мови прохо­дить через індивідуальну мовну творчість за умови, коли інші індивіди її сприймуть. Саме в цьому розу­мінні мова стає «колективною творчістю». Отже, у про­цесі розвитку мови діють дві сили: творча особистість й інертна маса, яка наслідує й повторює створене особи­стістю, приймає або відхиляє новації, вживає, зберігає й поширює їх.

Згідно з Фосслером мовознавством у справжньому значенні цього слова є тільки стилістика, бо лише вона вивчає реальність у мові — індивідуальну духовну твор­чість. Стилістика охоплює всю лінгвістику. Фонетика, морфологія, синтаксис і лексикологія «повинні повністю розчинитися в естетичному розгляді мови». Мовознавс­тво є складовою частиною естетики. Зважаючи на це, мову слід розглядати від більших до дрібніших оди­ниць (виходячи зі стилістики, через синтаксис — до морфології та фонетики). Зворотний порядок аналізу провокує «хибний причиновий зв'язок». Слід зауважи­ти, що Фосслер заперечує самостійний і узагальню-вальний характер слова, вважаючи, що з кожним твор­чим актом людина вкладає в слово неповторний зміст, надає йому своєрідного естетичного забарвлення. Це цілком узгоджується з іншим твердженням щодо мо­ви: узагальненої (абстрактної) мови не існує.

Як і Кроче, Фосслер різко протиставляє мовознавст­во і логіку: «мова не має логічної природи і не може бути піддана логічному розгляду»; «поняттями можна мислити, а не говорити»; у мові маємо справу з уявлен­нями (враженнями, образами), а не з поняттями.

Отже, Фосслер виступає за перетворення лінгвісти­ки на інструмент внутрішнього світу людини, тобто на інструмент дослідження творчих аспектів людської мови. Його заслуга в тому, що він поставив перед мово­знавством нові завдання: лінгвістичне вивчення стилі­стики, дослідження співвідношення мови письменни­ків і загальнонародної мови та зв'язку історії культу­ри з розвитком мови.

Істотним недоліком наукової концепції Фосслера є гіпертрофія естетичної функції мови, недооцінка суспі­льного чинника, ототожнення історії розвитку мови з історією мистецтва, а мовознавства зі стилістикою, ві­дірваність мови від мислення.

Школа естетичного ідеалізму довго була популярною і сприймалась багатьма вченими як альтернатива порівня­льно-історичному мовознавству. Із 30-40-х років XX ст. втратила популярність, хоч існувала до середини XX ст.

3. Неолінгвістика

У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві — неолінгвістика.

Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Представниками цього напряму є італійські вчені Mam-meo Бартолі (1873—1946), Джуліо Бертоні (1878— 1942), Вітторе Пізані (1899—1990) і Джуліано Бон-фанте (1904—1987). Пояснюючи назву нової школи, Бар­толі протиставляє її молодограматизму: молодограма­тики досліджували тільки граматику, а неолінгвісти хо­чуть бути лінгвістами, тобто вивчати всі мовні проблеми.

Принципи й методи неолінгвістики викладено в «Короткому нарисі неолінгвістики» Бартолі та Бертоні (1925), а також у «Вступі до неолінгвістики» Бартолі (1925) і в праці пізнішого представника цього напряму Бонфанте «Позиція неолінгвістики» (1947).

Неолінгвістика — еклектичний напрям. її принци­пи ґрунтуються на ідеях Гумбольдта, Кроче, Фосслера і Шухардта. Услід за Гумбольдтом і Кроче неолінгвісти розглядають мову як духовну діяльність і художню творчість, вважаючи її продуктом естетичної творчості індивідів. Як і Фосслер, підкреслюють, що «будь-яка мовна зміна має індивідуальне походження; спочатку це вільна творчість людини, яка імітується й асимілю­ється (але не копіюється!) другою людиною, потім третьою, поки не пошириться на більш чи менш знач­ній теориторії. Ця творчість може бути більш чи менш сильною, мати більшу чи меншу здатність до збережен­ня чи поширення відповідно до творчої сили індивіда, його соціального впливу, літературної репутації тощо. Новотвори короля мають кращі шанси, ніж новотвори селянина».

По суті фосслерівським є розуміння неолінгвістами мови як «вираження естетичної творчості». Поширен­ня новотворів у мові, на їхню думку, ґрунтується, як і в мистецтві, на естетичному відборі. Цим пояснюється те, що неолінгвісти не сприймали вивчення мови в суто лінгвістичних категоріях, яке було характерним для молодограматиків, і акцентували на зв'язку мовознавст­ва з історією, літературознавством, культурологією.

Неолінгвісти виступили проти методики дослі­дження і загальнотеоретичних положень молодограма­тиків. Вони звинувачували молодограматиків у вузь­кості проблематики і догматизмі (збирали матеріал і складали довідкові посібники, не було в них живої ідеї). На думку неолінгвістів, мову слід не тільки опи­сувати, а необхідно глибоко проникати в її суть, пояс­нювати її функціонування й розвиток.

Усупереч молодограматикам неолінгвісти заперечу­вали регулярність мовних змін. «Усе в мові, — твер­дить Бонфанте, — регулярне, як і в житті, бо існує. І водночас усе нерегулярне, тому що умови існування явища різні». Критикували молодограматиків і за те, що вони втискували в прокрустове ложе відносно прос­тих законів і методів опису таке складне явище, як мо­ва, яка для них існувала окремо від людини.

Не погоджувалися неолінгвісти з членуванням мо­ви молодограматиками на фонетику, морфологію й син­таксис: люди говорять реченнями, а не фонемами, мор­фемами, синтагмами.

Критикуючи молодограматиків за спрощення й схе­матизацію, за неувагу до «людського чинника», нехту­вання індивідуальною творчістю, проведення дискрет­них меж щодо безперервних процесів, прагнення від­окремити лінгвістику від інших наук, неолінгвісти натомість нічого не запропонували, крім суто індиві­дуального розгляду історії окремих мовних фактів.

Закликаючи мовознавців розкривати складність мов­ного розвитку і враховувати у вивченні мови конкретні умови її розвитку, неолінгвісти насправді обмежували­ся лише географічним чинником, тобто розглядали мо­ву передусім з погляду територіального поширення певних явищ. Бартолі навіть назвав свій напрям прос­торовою лінгвістикою.

Основним методом дослідження мови неолінгвісти вважали встановлення ізоглос, тобто ліній на карті, які показують межі поширення мовних явищ. Виходячи з цього, вони визначають мову як механічну сукупність ізоглос. Мовні інновації розглядають у трьох аспек­тах: 1) їх вік; 2) місце появи; 3) причини виникнення.

За допомогою даних просторової лінгвістики неолін-гвісти роблять спроби вийти за межі мовної сім'ї і встановити зв'язки між індоєвропейськими мовами та іншими мовними родинами. На відміну від молодогра­матиків, які проповідували теорію полігенезу мов (по­ходження мов світу від декількох прамов), неолінгвісти, особливо А. Тромбетті, підтримували теорію моногенезу, тобто походження всіх мов світу від одного предка.

Услід за Шухардтом неолінгвісти вказували на умовність меж між мовами та діалектами. Бартолі, зо­крема, говорив про лінгвальну безперервність, до якої належать індоєвропейські, уральські, семітські мови. Це положення ґрунтується на теорії хвиль Шмідта й теорії змішування мов Шухардта.

За переконанням неолінгвістів, усі мови світу є змішаними. Так, французька мова є результатом змі­шування латинської й германської, іспанська — латин­ської й арабської, італійська — латинської, грецької й оскоумбрської, румунська — латинської та слов'янської, чеська — слов'янської та німецької, болгарська — сло­в'янської та грецької, російська — слов'янської та фін­но-угорської. Таким чином, у реальності маємо справу не зі спорідненістю, а зі свояцтвом, тобто родиною не за спільним походженням, а за результатом контактуван­ня, схрещення. Унаслідок тривалого контактування, вза­ємовпливу можуть виникати мовні союзи — особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характе­ризуються певною кількістю спільних структурних і матеріальних ознак.

З концепцією змішування мов пов'язана неолінгвіс-тична теорія субстрату, суперстрату й адстрату (див. тему «Мова та історія»).

Отже, неолінгвісти на противагу молодограматикам, які вивчали мову в діахронії, наголошували на синхрон-но-діахронній взаємодії різних мовних фактів, дослі­джували живі реальні діалекти, удосконалили мето­дику лінгвістичної географії, пов'язали її з проблема­ми порівняльно-історичного мовознавства. Особливо цінним є їх внесок в етимологію (наприклад, праця Пі-зані «Етимологія»).

Недоліками неолінгвістики є захоплення екстра-лінгвальними фактами, недооцінка системно-структур­них властивостей мови, розуміння мови як абстракції (реальністю вважали мову окремої людини, а націона­льну мову — такою абстракцією, як, скажімо, поняття середньої людини).

Використана література

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві­стичної думки. — К., 1985. — С 168—214.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К„ 1980. — С 77—130.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998.—С. 108—149.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С. 133—189.

Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и из­влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 263—464.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 478—540.