Лексика роману Павла Загребельного "Південний комфорт": семантичний аспект

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства

Кафедра української мови

Курсова робота

Лексика роману Павла Загребельного «Південний комфорт»: семантичний аспект

Виконавець

студент групи УУ-08-03

Д.О. Чадович

«___»________________200… р.

Керівник роботи

к.філол.н., доцент

Н.С. Голікова

«___»________________200… р.

Дніпропетровськ

200…

Реферат

Курсова робота (I курс): (скільки сторінок, джерел, позицій списку використаної літ-ри, додатків).

Перелік ключових слів: лексика, слово, лексикологія, лексичне значення слова, лексико-семантичні категорії, семантика, словниковий склад мови, оказіоналізми.

Об’єктом дослідження є лексика роману Павла Загребельного «Південний комфорт», що розглядається в аспекті системно-понятійних зв’язків.

Актуальність дослідження: вперше було досліджено семантичний аспект роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Мета і завдання дослідження. Курсова робота має на меті вирішення таких завдань: 1) загальний аналіз лексики роману на семантичному рівні; 2) визначити спосіб творення та роль авторських неологізмів у романі; 3) систематизувати та семантично класифікувати наявні у романі оказіоналізми.

Матеріалом для здійснення поставлених завдань

Джерела дослідження. Фактичний матеріал дібрано з роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Методи дослідження. У роботі використаний такий метод лінгвістичного аналізу, як описово-аналітичний.

Об’єм і структура роботи. Курсова робота містить вступ, основну частину (… розділів), висновки, список використаної літератури (… найменувань), список умовних скорочень. Загальний обсяг … сторінок.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше було досліджено семантичний аспект роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Практичне значення роботи. Матеріал і результати роботи можуть бути використані при вивченні лексики роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Зміст роботи. У вступі розкривається актуальність проблеми, ставиться мета і завдання дослідження, подається список використаної наукової літератури, теоретичне значення та практична цінність роботи. В основній частині аналізується лексика як складова частина мови та семантика як наука, описується та аналізується лексика роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Висновки повідомляють про результати дослідження семантичного аспекту лексики роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Анотація

Курсова робота присвячена дослідженню лексики роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Мета роботи має комплексний характер і має на меті вирішення таких завдань: 1) загальний аналіз лексики роману на семантичному рівні; 2) визначити спосіб творення та роль авторських неологізмів у романі; 3) систематизувати та семантично класифікувати наявні у романі оказіоналізми.

Цінність наших досліджень полягає у тому, що вперше було досліджено семантичний аспект роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Результати роботи можуть бути використані при вивченні лексики роману Павла Загребельного «Південний комфорт». Робота є цікавою для студентів, учених-філологів та всіх тих, хто цікавиться лексикологією та семантикою як науками.

Курсова робота складається з … розділів, списку джерел і використаної літератури.

Робота складається зі вступу, … сторінок основного тексту, …позицій бібліографії.

Зміст

Вступ

Лексика

Лексичне значення слова

Лексико-семантичні категорії

Семантика

Словниковий склад мови

Історичні зміни словникового складу мови. Причини історичних змін у лексиці

Запозичення

Павло Архипович Загребельний

Характеристика творчості

Роман Павла Загребельного «Південний комфорт»

Висновки

Список використаної літератури

Список умовних скорочень

англ.	англійський
гр.	грецький
рос.	російський
фр.	французький
лат.	латинський
заст.	застаріле
іст.	історизм
вульг.	вульгарне

Вступ

Тема курсової роботи: «Роман Павла Загребельного «Південний комфорт»: семантичний аспект».

Об’єктом дослідження нашої науково-дослідницької роботи є лексика роману Павла Загребельного «Південний комфорт», що розглядається в аспекті системно-понятійних зв’язків.

Курсова робота має на меті вирішення таких завдань:

1) загальний аналіз лексики роману на семантичному рівні;

2) визначити спосіб творення та роль авторських неологізмів у романі;

3) систематизувати та семантично класифікувати наявні у романі оказіоналізми.

При написанні курсової робити були використані такі наукові джерела:

стаття Бойко Н.І. «Експресивна лексика»;

стаття Віняр Г. «Творення нової лексики в українській мові кінця XX століття»;

стаття Гуляцька Л.Л. «З історії лексикології української мови»;

стаття Колоїз Ж. «Оказіональність / узуальність як концептуальна лінгвістична категорія»;

стаття Кочерган М.П. «Зіставна лексична семантика: проблеми і методи дослідження»;

стаття Муромцев І. «Про системну організацію лексики сучасної української мови»;

стаття Павленко Л.П. «Складні іменники-оказіоналізми в поетичному контексті»;

книга Пономаріва О.Д. «Стилістика сучасної української мови»;

книга «Сучасна українська мова» за редакцією О.Д. Пономарева;

книга Лисиченка Л.А. «Лексикологія сучасної української літературної мови»;

книга Кочергана М.П. «Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти»;

книга Возняка Т.С. «Тексти та переклади»;

Великий тлумачний словник сучасної української мови.

У процесі роботи використаний такий метод лінгвістичного аналізу, як описово-аналітичний.

Матеріал і результати роботи можуть бути використані при вивченні лексики роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Лексика

Отже, що собою являє лексика?

Лексика (від гр. lexis – слово) – це сукупність уживаних у мові слів, з якими пов’язані певні значення, закріплені в суспільному вжитку.

З цього визначення ми можемо зробити висновок, що лексика є однією з основних складових мови. Науковці відзначають, що лексика – найменш консервативна галузь мови. Тобто вона часто зазнає змін. «Для порівняння можна відзначити, що найбільш консервативна галузь – фонетика: за свою багатовікову історію слов’янські мови запозичили лише одну фонему [ф]. У лексиці зовсім інша ситуація: одні слова виходять з ужитку (назавжди або згодом повертаються, набувши нового значення), інші з’являються як питомі або запозичені» [14; 38]. «А тому мова – це діалектична єдність усталеності й змінності: сукупність упорядкованих взаємопов’язаних елементів, що мають свою структурну організацію, не лише відтворюються в процесі мовленнєвої діяльності, але й перетворюються, перебудовуються, тобто змінюються» [7; 71].

Одиницею лексики є слово. Зовні воно сприймається як звук або сукупність звуків. Проте слово є складною частиною мови. Тому, робимо висновок, що не кожне поєднання звуків можна назвати словом. Що таке слово?

Слово – це звук або комплекс звуків, що має певне значення і вживається в мовленні як самостійне ціле.

«Слово має подвійну природу: зовнішню та внутрішню. Зовнішня – це звукова оболонка, внутрішня – значення слова. Слово не може існувати без тієї чи іншої. Без зовнішньої оболонки слово не може бути почутим, без внутрішньої не може бути зрозумілим. Таким чином, ми можемо зробити висновок, що слово існує завдяки єдності форми і змісту» [14; 38].

Яка функція слова? За допомогою слів людина називає предмети та явища навколишньої дійсності, їхні ознаки, дії, стан тощо. Тому, основна функція слова в мовленні – називна, або номінативна (від лат. nomen – ім’я, назва). Як ми знаємо, одна з найважливіших рис людського мислення – здатність до узагальнення, до абстрагування.

Абстрагування – це виділення найістотніших ознак, властивостей предметів і явищ навколишньої дійсності.

Наука, яка займається вивченням мови, називається мовознавством. «Ця наука є комплексною, оскільки вивчає мову з різних поглядів, на різних рівнях. Одним із розділів мовознавства є лексикологія, яка займається вивченням словникового складу мови. У лексикології слово вивчається не лише саме собою, а й у певному зв’язку з іншими словами. Лексикологія досліджує словниковий склад мови з погляду походження (слово питоме, тобто створене на рідному ґрунті, чи іншомовне), з історичної точки зору (слово сучасне чи застаріле), у плані вживання (слово активного чи пасивного запасу)» [14; 38]. Що ж собою являє лексикологія?

Лексикологія (від гр. lexikos «такий, що стосується слова» і logos «наука») – розділ науки про мову, який вивчає лексику (словниковий склад мови).

Розрізняють такі види лексикології:

Загальна – встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики.

Конкретна – вивчає словниковий склад однієї мови.

Історична – займається історією словникового складу, причинами і закономірностями його зміни.

Зіставна – досліджує словниковий склад двох або більше мов з метою виявлення структурно-семантичних подібностей і відмінностей між ними.

Прикладна – вивчає питання укладання словників, перекладу лінгводидактики й культури мовлення.

До лексикології належать такі науки:

Власне лексикологія – наука про словниковий склад.

Семасіологія – наука про значення слів. Її ще називають лексичною семантикою.

Ономасіологія – наука, що вивчає процеси найменування.

Етимологія – наука, яка досліджує походження слів.

Фразеологія – наука про стійкі словосполучення.

Ономастика – наука про власні назви, яка складається з антропоніміки – науки про імена людей та топоніміки – науки про географічні назви.

Лексикографія – наука про укладання словників.

«Термін лексикологія вперше введено французькою енциклопедією Д. Дідро та Л. Д’Аламбера в 1765 році» [9; 183].

Отже, ми робимо висновок, що лексикологія є розділом мовознавства, включає до свого складу ще 6 дисциплін, як наука вивчає природу і суть слова, його зміни, значення, словниковий склад мовлення та його структуру.

Лексичне значення слова

Як ми вже згадували, слово є одиницею лексики. Воно має дві оболонки: звукову та значеннєву. Слово не може існувати без жодної з них. Без звукової оболонки слово не може бути почутим, без значення – зрозумілим. Чому так відбувається? У наш час людство намагається жити якомога простіше та комфортніше. Така собі тенденція до спрощення. Наприклад, лист. Завдяки новітнім технологіям та прагненню людства до пришвидшення життя, ми майже забули про такий вид передачі інформації. Сучасній людині достатньо лише скористатися SMS-кою (Short Message Service) аби передати потрібну інформацію на сотні тисяч кілометрів. Ті люди, які активно користувались листуванням, помічають, що їм вже не вистачає часу на заняттям цієї справою. Неймовірно, адже час від винаходу SMS не пришвидшився. Отже, з цього можна зробити такий висновок: людина відкидає все непотрібне, складне, залишаючи лише просте, комфортне та легкодоступне. Це все стосується також слова та його значення: зумовлює існування такої пасивної лексики, як історизми, архаїзми. Фактично, це слова, що вийшли з ужитку через те, що перестали бути потрібними. Що особою являє лексичне значення слова?

Лексичне значення слова – історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності.

«Лексичне значення слова є продуктом мисленнєвої діяльності людини. Воно пов’язане з редукцією інформації людською свідомістю, з порівнянням, класифікацією, узагальненням. Ядром лексичного значення є концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття). Крім концептуального (денотативного) значення існує ще конотативне, тобто емоційні, експресивні, стилістичні «додатки» до основного значення. Також існує контекстуальне значення слова – це значення, що виникає у певних контекстах» [9; 188].

Загалом, слово вступає в три типи відношень: предметний (слово-предмет), поняттєвий (слово-поняття), лінгвальний (слово-слово).

Відношення слово-предмет існує у двох різновидах:

Загальна предметна віднесеність – віднесення концептуального значення до цілого класу денотатів. Наприклад, слово кінь позначає будь-якого коня.

Конкретна предметна віднесеність – віднесеність концептуального значення до певного, одиничного денотата. Наприклад: На лузі пасся кінь.

Відношення слово-поняття. Що таке поняття та якими вони бувають?

Поняття – це результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за певними спільними і специфічними для них ознаками.

«Існують побутові і наукові поняття. У мовленні, як правило, позначають побутові поняття (формальні поняття), під якими розуміють мінімум найзагальніших і водночас найхарактерніших ознак, які необхідні для виділення і розпізнання предмета. Відмінність між побутовими (формальними) і науковими (змістовими) поняттями фіксують тлумачні і енциклопедичні словники» [9; 189].

Відношення слово-слово. Значення слова існує не саме по собі, а в певному співвідношенні зі значеннями інших слів. Близькі і протилежні за значенням слова уточнюють семантику слова, визначають для нього певні семантичні межі. Значення слів, таким чином, є системно зумовленим.

Співвідношенням слова з іншими словами в лексичній системі мови визначається його структурне значення. За характером відношення до позначуваного об’єкта розрізняють значення прямі і переносні. Прямі значення безпосередньо називають явища дійсності. Переносні значення є вторинними, тобто похідними від прямих й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності.

За семантичною зумовленістю значення поділяються на вільні і зв’язані.

Вільні значення. Вживання цих значень не має жодних, крім логічних, обмежень. Так, зокрема, номінативне значення є вільним, бо воно може вільно поєднуватись з певним колом слів (тут обмеження на сполучуваність мають предметно-логічний характер). Наприклад, слово білий у значенні «який має колір снігу» поєднується з назвами всіх предметів, що можуть мати такий колір.

Зв’язані значення. Ці значення можуть реалізуватися за певних синтагматичних умов. Серед зв’язаних значень розрізняють фразеологічно зв’язані, синтаксично і конструктивно-зумовлені.

Фразеологічно зв’язані значення – значення слова, які реалізуються лише в певних словосполученнях. Так, скажімо, слово білий реалізує значення «який виділяється чимсь незвичайним» лише в словосполученні біла ворона.

Синтаксично-зумовлені значення – це такі значення, які реалізуються тільки в певній синтаксичній позиції. Так, наприклад, значення «безхарактерна людина, телепень» у слові шляпа реалізується лише в тому випадку, коли це слово виступає присудком: «Тоді він шляпа, коли не бачить, що під носом робиться» (О. Корнійчук).

Конструктивно-зумовлені значення – це такі значення, які реалізуються лише в певних конструкціях. Наприклад, значення «виражати своє ставлення до якихось подій, явищ тощо» в слові відгукнутися реалізується тільки в конструкції відгукнутись на щось (дієслово + прийменник на + іменник у знахідному відмінку), а значення «позначитися на кому-, чому-небудь» - у конструкції відгукнутись в (на, по) чому (дієслово + прийменник в, на, по + іменник у місцевому відмінку).

«На основі значення відбувається поділ слів на самостійні (повнозначні) та несамостійні (службові). Службові не називають явищ дійсності, тобто не бувають здатними виконувати номінативну функцію; вони виражають стосунки між словами та словосполученнями в реченні. Реальний зміст слова становить його лексичне значення. Значення формальної належності, виражене не цілим словом, а його елементами (-ові, -ом, -ами в іменниках, -ить, -е, -є в дієсловах), є граматичним значенням слова. Повнозначні слова мають і лексичне, й граматичне значення. Службові слова лексичних значень не мають, оскільки вони не позначають назв будь-яких понять або уявлень. Для них характерні граматичні значення» [14; 40].

Отже, на основі цих фактів ми можемо зробити такий висновок: кожне слово має своє лексичне значення, ядром якого є концептуальне значення. Слово вступає в три типи відношень: предметне, поняттєве та лінгвальне і це зумовлює виникнення конотативного, додаткового значення. Значення слова можна охарактеризувати за:

характером відношення до позначуваного об’єкта (зумовлює поділ значень слова на прямі і переносні);

семантичною зумовленістю (вільні і зв’язані значення);

Лексичне значення слів зумовлює їх поділ на самостійні (повнозначні) та несамостійні (службові).

Лексико-семантичні категорії

У мові є слова, зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, явища чи ознаки. Такі слова називаються однозначними. Проте існують також багатозначні слова. Наприклад, слово брати вживається у 22 значеннях, йти – у 30, а англ. to take тільки в безприйменниковому вживанні має 51 значення. Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю або полісемією. Що таке полісемія та в чому полягає її суть?

Полісемія (від гр. polysemos «багатозначний») – наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.

Суть полісемії полягає в перенесенні назви на інший предмет. Залежно від того, на якій підставі відбувається перенесення назви, розрізняють такі типи виникнення багатозначності: метафора, метонімія та синекдоха.

В основі метафори лежить подібність за формою (дзвоник – прилад для подавання звукових сигналів і ботанічна назва), за розташуванням (ніс тварини та човна), за кольором (золотий браслет і сніп), за виконуваною функцією (двірник – працівник, що стежить за чистотою подвір’я, і стрілка для очищення вітрового скла автомашини).

При метонімії перенесення відбувається на підставі суміжності, тобто тісного зв’язку понять: читаю Драча (автор та його твори), столове срібло (матеріал і виріб).

Синекдоха передбачає заміну частиною цілого, вживання однини замість множини, рідше навпаки: риба не може жити без води (замість «риби не можуть жити без води»).

Як ми вже відзначали, лексика часто зазнає змін. Це також стосується і кількості значень слова. Вона не є одиницею постійною. «У процесі розвитку мови їх кількість може збільшуватись, і навпаки, окремі значення можуть втрачатись. Тенденції до випадання певних значень із мови фіксуються в словниках такими позначеннями, як заст., рідко.» [10; 19]

«Наскільки нам відомо з історії мовознавства, у поглядах на полісемію і її місце в мові існувало два напрямки: 1) напрямок, представники якого заперечували існування багатозначності слів і вважали кожне нове значення омонімом. Представники: О.Потебня, Л.Щерба; 2) напрямок, що визнає полісемію і вбачає в ній один із важливих проявів системної організації лексичного складу. Представники: В.В. Виноградов, О.С. Ахманова, Д.М. Шмельовий» [10; 21]

Як ми бачимо, у науковому світі існувала певна дискусія щодо розрізнення полісемії та омонімії. Тоді спробуємо проаналізувати цю ситуацію. Що собою являють омоніми? Якими вони бувають?

Омоніми (від гр. homos «однаковий» і onyma «ім’я») – слова, які звучать однаково, але мають різна значення.

«Наприклад: клас – «соціальна група» і клас – «навчальна кімната». Розрізняють повні та неповні омоніми. Неповні – це слова різні за значенням і однакові за звучанням. Повні омоніми – це слова, що належать до однієї частини мови і збігаються у звучанні у всій системі форм. Наприклад, слово лимонка – «груша» та слово лимонка – «ручна граната» є омонімічними в усіх відмінках і в обох числах. Такого типу омонімів найбільше серед іменників та дієслів. До неповних лексичних омонімів належать слова, що збігаються в звучанні лише в частині форм. Наприклад, слово кадри – «особовий склад» та слово кадри – «сцени, епізоди з фільму» збігаються лише тоді, коли друге слово вжите у множині, бо перше її не має. Існують також синтаксичні, словотворчі і морфологічні омоніми та ще омоформи та омографи» [14; 42-43].

Синтаксичні омоніми – звукові комплекси, однин з яких є словом, а другий словосполученням. Наприклад: потри – по три.

Словотворчими омонімами є однакові звукові комплекси, що виникають при творенні похідних від різних за звучанням слів. Наприклад, засипати від спати і засипати від сипати.

Морфологічні омоніми – це однакові звукові комплекси, що утворюються при відмінюванні та дієвідмінюванні.

Омоформи – слова, що мають однаковий звуковий склад лише в певній граматичній формі. Наприклад, мати (іменник) та мати (дієслово).

Омографи – слова, що збігаються в написанні, але різняться вимовою. Наприклад, атлас – «збірка географічних карт» та атлас – «тканина».

З вищенаведених фактів ми можемо зробити висновок, що інколи важко відрізнити полісемію від омонімії через деяку подібність між цими явищами. Можливо, саме це і стало причиною виникнення наукової дискусії щодо питання існування явища полісемії як такого.

Також в нашій мові існують пароніми, синоніми та антоніми.

Пароніми (гр. para – біля, коло та onyma - ім’я) – слова, близькі за звуковим складом і вимовою, але різні за значенням: кампанія – компанія, вести – везти.

«На основі паронімії будується парономазія (гр. paronomasia) – стилістична фігура, в якій поряд розміщуються різні за значенням, але подібні за звучанням слова з метою зіставлення їх. Тут можуть бути використані не лише пароніми, а й просто співзвучні слова, різні за своєю предметною співвіднесеністю. Ця стилістична фігура характерна для красного письменства та народної творчості. Наприклад: «– О, бачиш, – втішився Кочубей, – він ще не чув, так слухай тоді. Дере коза лозу, а вовк козу, а вовка мужик, а мужика пан, а пана юриста, а юристу дідьків триста, а нашого брата дере жінка кирпата, жіночка люба, та дере за чуба… го-го-го!.. Бачиш, до чого я казав» (Б. Лепкий)» [13; 54].

Антоніми (гр. anti – проти та onyma - ім’я) – слова з протилежним значенням, що виражають несумісні поняття: радість – журба, веселий – сумний.

Синоніми (гр. synonimos - однойменний) – слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають те саме поняття. Синонімія – повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; подібність слів, морфем, фразеологічних одиниць за значенням при відмінності їх звукової форми. Синоніміка – сукупність синонімів певної мови; розділ лексикології, що вивчає синоніми.

Семантика

Так як одним з основних завдань нашої роботи є дослідження лексики на семантичному рівні, то ми повинні розібратися що собою являє семантика як наука.

Семантика (від гр. onmactikoc – позначаючий) – розділ мовознавства, котрий вивчає значення одиниць мови.

Об’єктом дослідження семантики може бути повнозначне слово (наприклад, іменник, прикметник, дієслово, прийменник). Структура самого дослідження організована за принципом «семантичного трикутника»: зовнішній елемент – послідовність звуків або графічних знаків (означаюче) – пов’язаний у свідомості і у системі мови, з одного боку, з предметом дійсності (річ, явище, процес), котрий у теорії семантики називається денотатом, референтом, з іншого боку – з поняттям або уявленням про цей предмет, котрий називається сигніфікатом. Іншою універсальним об’єктом дослідження є речення (вислів), в якому також виділяють денотат, як позначення факту дійсності та сигніфікат, котрий відповідає судженню про цей факт. Денотат та сигніфікат у цьому розумінні відносяться до речення в цілому.

В якості інструмента вивчення використовують семантичний аналіз. В кінці XIX – на початку XX століття семантика також часто називалась семасіологією (від др. – гр. semaino – позначаю, вказую). Вчених, котрі займаються семантикою, до сьогодні називають семасіологами. Також семантикою може позначатися саме коло значень деякого класу мовних одиниць. Семантичні проблеми ставились та обговорювались філософською думкою вже у далекій давнині. Суперечки про значення слів велися між аналогістами у давнині та номіналістами, концептуалістами, реалістами у Середні віки. Але всі ці проблеми обговорювались поза зв’язком з розробленням власних лінгвістичних дисциплін. До XIX ст. лише одна дисципліна – етимологія – мала відношення до проблем семантики. Це відбувалося тому, що пояснюючи походження одних слів від інших, етимологія вимушена була пояснювати зміни у значенні слів. Лише у другій половині XIX ст. постало питання про виокремлення семантики як вчення про зміну значень слів (термін «семантика» був запропонований французьким мовознавцем М. Бреалем). Розробка семантики у кінці XIX ст. – на початку XX століть проводилась майже виключно представниками різних психологічних напрямків в мовознавстві (Вундт, Розвадовський, Мартинак, Яберг). У 1910 – 1920-х роках семантикою починають займатись більш ґрунтовно. Лінгвісти XIX та XX століть майже не досліджують питання про визначення самого слова, залишаючи вирішення цієї проблеми філософам та психологам. І тільки одна сторона значення слова досліджується більш детально в XIX – XX ст. – етимологічне значення слова. Проблема співвідношення етимологічного значення до всього змісту слова обговорюється у мовознавстві XIX століття (В. Гумбольдт).

На основі цих фактів робимо такі висновки: семантика зародилася ще в древні часи, проте її досить довгий час не виділяли як самостійну науку, а її питаннями займалися в основному філософи. Лише у другій половині XIX ст. семантика стає окремою наукою. Семантика – це:

весь зміст, інформація, котра передається мовою або будь-якою її одиницею (словом, граматичною формою слова, словосполученням, реченням);

розділ мовознавства, котрий вивчає цей зміст, інформацію;

один із основних розділів семіотики.

Словниковий склад мови

Отже, перейдемо безпосередньо до загального аналізу лексики. Яка вона буває та яку має структуру?

Лексико-семантична система мови має польовий характер, тобто її структура організована за принципом поля, в якому є центр із його ядром і периферія. До лексико-семантичної системи мови належать слова, різні за їх семантикою, функціями, важливістю, використанням у мовленні, територіальним поширенням, стійкістю в часі, стилістичною характеристикою, походженням тощо. До центру лексико-семантичної системи належать найбільш необхідні слова, на периферії знаходяться рідковживані і не всіма вживані слова. Отже, за соціальною важливістю лексику поділяють на активну і пасивну.

Активна лексика – часто вживані (загальновживані) слова. Цю лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання тощо (в, і, на, я, бути, що, він, ви, ти, ми, цей, весь, все, свій, який, такий, один, сказати, тільки, ще, говорити, наш, знати, рік, великий, інший, час, новий, йти, люди, перший, рука, життя, бачити, треб, дуже, день, хотіти – саме в такому порядку за спадом частот наводять частотні словники найчастотніші слова української мови).

До активної лексики належать такі семантичні групи: назви спорідненості, назви частин організму людини, тварин, назви свійських і широковідомих диких птахів, назви риб, рослин, явищ природи, часових понять, жител та їх частин, предметів і процесів харчування, одягу, взуття, почуттів, кольору, смаку, розміру, чисел, усі займенники і широковживані службові слова.

Серед активної лексики виділяється основний словниковий фонд – ядро словника. Критеріями основного словникового фонду є три ознаки: ці слова вживаються 1) завжди (в часі), 2) всіма, 3) у всіх випадках. Цей фонд дуже стійкий, майже не змінюється. За даними досліджень, за 1000 років лише 20% фонду зникає.

Пасивна лексика – це рідковживані (вузько вживані, не частотні) слова, якими переважно є застарілі слова (зигзиця, перст, челядь, пастир), слова, які тільки-но з’явилися в мові (брифінг, кіднепінг), а також професіоналізми, екзотизми, жаргонізми, арготизми.

Професіоналізми – слова, що їх вживають люди, об’єднані певною виробничою діяльністю, тобто слова, притаманні мовленню представників певної професії: сталеплавильна груша, мартен, плавка, проба, болванка, вагранка, затискач (сталевари); перкусія, пальпація, ремісія, кома (медики).

Діалектизми – слова, які вживають на певній території: крумплі «картопля», вивірка «білка», когут «півень», маржина і товар «худоба».

Екзотизми (від гр. exotikos «чужий», «іноземний») – слова, які позначають властиві іншим народам або країнам поняття: чалма «мусульманський головний убір», ікебана «мистецтво складання букетів, поширена в Японії».

Жаргонізми (від фр. jargon), або сленгові слова – слова, властиві розмовній мові людей, пов’язаних певною спільністю інтересів. Наприклад, у студентському мовленні можна почути такі жаргонізми, як плавати «слабо знати матеріал», автомат «залік за результатом роботи в семестрі», стипуха «стипендія». Останнім часом великого поширення набув молодіжний жаргон: чувак «хлопець», предки «батьки», дурка «психіатрична лікарня». Жаргон дуже швидко змінюється. Наприклад, жаргон, який активно вживався у 50-х – 60-х роках незрозумілий сучасній молоді. Жаргонізми шкодять мові та мовленню людей, забруднюють, вульгаризують, стандартизують усе мовлення.

Арготизми (від фр. argot) – спеціальні слова і вирази, типові для якогось соціального прошарку, вживані з метою засекречення комунікацій (щоб сторонні не розуміли, про що йдеться).

В умовному мовленні сучасних злочинців вживаються такі слова, як гранд-готель «велика тюрма», жорж «шахрай», гризун «жебрак», антрацит «кокаїн». Політична система СРСР з її ГУЛАГом спричинила те, що табірна лексика широко входила в мову загалом.

На периферії лексико-семантичної системи також знаходиться лайлива та вульгарна лексика.

До активної лексики відносять слова, які часто вживаються всіма людьми, незалежно від їх соціального стану, освіти, професійної діяльності. Нерідкі випадки, коли пасивні слова є активними серед певного соціального прошарку людей. Наприклад, слова лекція, семінар, аудиторія, конспект належать до пасивної лексики, однак вони активно використовуються в учнівському і студентському середовищі.

Говорячи про активну та пасивну лексику, слід також згадати про такі явища, як табу та евфемізми.

Табу – полінезійське слово, яке стосується етнографії: означає заборону на вживання тих чи інших слів, виразів або власних імен через заборони, вірування, з цензурних етичних міркувань. У сучасних мовах до табу можна віднести тенденцію не говорити прямо про смерть, тяжку хворобу тощо.

Евфемізми (гр. euphemismos від eu «добре» і phemi «говорю») – слова або вислови, які вживають замість заборонених слів. Це переважно нейтральні слова або вирази, що вживаються замість синонімічних слів, які, на думку мовця, є непристойними, грубими або нетактовними. Так, замість умер в українській мові вживають упокоївся, відійшов у вічність; в російській мові – скончался, преставился, отправился к праотцам, отдал Богу душу, приказал долго жить.

За стилістичною класифікацією вся лексика поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену.

Стилістично нейтральна лексика – лексика, яка вживається в певних стилях. Її поділяють на лексику високу і лексику знижену.

Висока (книжна) лексика – лексика, яку використовують передусім у літературно-писемному і піднесеному усному мовленні – науковому і публіцистичному, в ділових документах, в художній літературі.

До піднесеного стилю належать:

Поетична лексика: укр. блакить, борня, відлуння, живодайний, зоріти, легіт, осяяний, розмай, діброва.

Народнопоетична лексика (вживається в народних піснях і думах): укр. бранець, гожий, лілея, лебідонька, голубонька, битий шлях, сизий орел, діброва.

Наукова лексика поділяється на загальнонаукову (вживається в різних галузях наук: метод, синтез, аналіз, аргумент, концепція) та вузькоспеціальну (вживається в окремій конкретній науці: бісектриса, діагональ, конус). Серед наукової лексики виділяють також терміни.

Термін (від лат. terminus «межа, границя») – спеціальне слово або словосполучення, яке служить точним позначенням понять якоїсь галузі науки. Ознаки терміна: 1) системність (належить до якоїсь терміносистеми та отримує своє значення саме в ній); 2) відсутність експресії; 3) стилістична нейтральність; 4) тенденція до моносемантичності; 5) наявність дефініцій (термін не тлумачать, а визначають). 90% нових слів – терміни. Терміни вивчає самостійна лінгвістична наука – термінологія.

Професіоналізми. Правда не всі професіоналізми можна віднести до високої лексики. Зрозуміло, що такі вирази, як крутити бублика чи рос. мотор барахлит, чихает не належать до високої лексики.

Публіцистична лексика: ідеологічні ритуали, шістдесятники, імперія зла, ідеологічні противники, інформаційний простір. Ця лексика є поширеною серед газетних видань.

Офіційно-ділова лексика (канцеляризми) – слова, які обслуговують канцелярське діловодство: протокол, заява, акт, жилплоща, вищезгаданий, нижчепідписаний, нарахування, декрет.

До низького стилю належать:

Розмовно-побутова лексика – слова, поширені в розмовно-побутовому стилі усного літературного мовлення: дурниці, гуляка, зальоти, лахміття, лупцювати, репетувати. Це літературні слова, але в офіційному мовленні не допускаються.

Просторічна лексика – слова, які вживають у літературній мові з метою зниженої, грубуватої оцінки певних явищ чи предметів: пузо, звиняйте, замандюритися, лісапед, самописка. Просторіччя знаходяться на межі літературної мови.

Діалектизми – це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя (діалекту). Існують лексичні, етнографічні та семантичні діалектизми. Лексичні – слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовуються інші назви: бараболя – «картопля», когут – «півень». Етнографічні – назви місцевих реалій, невідомих або не використовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу, назви страв місцевої кухні, назви житлових і господарських приміщень, предметів побуту. Семантичні – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням.

Вульгарна та лайлива лексика: пика, морда, дурило, хам, хамло, балда, дилда тощо.

Жаргонізми та арготизми також відносяться до вульгарної лексики.

З вищенаведених фактів можна зробити такі висновки: за соціальною важливістю лексику поділяють на активну і пасивну. Активна лексика – часто вживані (загальновживані) слова. Цю лексику використовують усі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання. Пасивна лексика – це рідковживані (вузько вживані, не частотні) слова, якими переважно є застарілі слова, слова, які тільки-но з’явилися в мові, а також професіоналізми, екзотизми, жаргонізми, арготизми, табу та евфемізми.

За стилістичною класифікацією вся лексика поділяється на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену. Стилістично нейтральна лексика – лексика, яка вживається в певних стилях. Її поділяють на лексику високу (до якої відносяться поетична, народнопоетична, наукова, публіцистична, офіційно-ділова лексика) і лексику знижену (це розмовно-побутова, просторічна, вульгарна, лайлива лексика та діалектизми, жаргонізми, арготизми). Отже, до стилістично забарвлених слів належать слова пасивної лексики, а до стилістично нейтральних – слова активної лексики.

Стилістичну класифікацію лексики можна представити такою таблицею:

Отже, ми проаналізували лексику з погляду частоти вживання та стилістики.

Історичні зміни словникового складу мови. Причини історичних змін у лексиці

Лексична система, як і мова вцілому, постійно змінюється: одні слова зникають із мови, інші – з’являються. Змінюються і значення слів. Ці зміни зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.

Позамовні (позалінгвальні причини) – це зміни в навколишньому світі. Будь-яке нововведення в техніці, побуті, суспільному житті, у сфері ідеології супроводжується появою нових слів, а зникнення тих чи інших значень, форм побуту, суспільних явищ спричинює зникнення відповідних слів. Мова у своєму словнику віддзеркалює всі суспільні зміни.

Внутрішньомовні (інтрамовні, внутрішньолінгвальні) причини – зміни словникового складу представлені тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів.

Існує 4 типи змін у лексико-семантичній системі: 1) зникнення слів; 2) зникнення значень слів; 3) поява нових слів; 4) поява нових значень. Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми, неологізми і запозичення.

Розрізняють власне архаїзми та історизми.

Власне архаїзми – слова, які називають предмети і явища, що існують і тепер, але витіснені з активного вжитку іншими синонімічними словами. Наприклад: чадо «дитина», лицедій «артист», атрамент «чорнило», марець «березень». Власне архаїзми поділяють на лексичні та семантичні.

Власне лексичні архаїзми діляться на 1) власне лексичні архаїзми (усі вищенаведені приклади); 2) лексико-словотвірні (рос. рыбарь при сучасному рыбак); 3)лексико-фонетичні.

Семантичні архаїзми – застарілі значення наявних в активному словнику слів. Так, скажімо, слово язик втратило значення «народ, етнос»: «Встане правда! встане воля! У тобі одному помоляться всі язики Вовіки і віки» (Т. Шевченко).

Історизми – слова, які вийшли з ужитку в зв’язку зі зникненням позначуваних ним понять. Наприклад: сотник, січовик, чумак. Історизми не мають синонімів у сучасній мові, однак вони можуть повертатись в мову, якщо відновлюються відповідні чи подібні реалії: гривня, віче, пластун. Водночас нерідко до історизмів переходять слова, які виникли зовсім недавно: лікнеп, раднаргосп, перебудова. Історизми використовуються у художній літературі для відтворення історичного колориту, а архаїзми – для створення піднесеного і зниженого стилів.

«За останні 10 років проблема творення нової лексики, її нормативності вивчається багатьма дослідниками. Але цей процес, нажаль, супроводжують і небажані явища: лібералізація норм (особливо в галузі слововживання, вимови і правопису). Тому виникає потреба більш детального вивчення нової лексики з погляду словотвору. Найактивнішими способами творення усіх частин мови є на сучасному етапі суфіксація» [4; 35].

Неологізми (від гр. neos «новий» і logos «слово») – нові слова, що виникли за пам’яті людей, які їх використовують: факс, дистрибютер, брокер, дилер, менеджер, пейджер, електорат, ваучер, кіднепінг тощо. Поняття «неологізм» є відносним, бо всі слова колись були неологізмами. Наприклад, космонавт, універсам, синтетика, дизайнер, лазер, пилососи ти, стрес, бадмінтон, акселерат, перфокарта ще якихось 10-20 років тому були неологізмами.

Розрізняють лексичні та семантичні неологізми. Лексичні – абсолютно нові слова як за значенням, так і за звучанням. Семантичні неологізми – нові значення в уже наявних словах. Так, слово берегиня мала значення «русалка», а тепер вживається у значенні «жінка».

Авторські неологізми (оказіоналізми) становлять окрему групу. Деякі авторські неологізми увійшли до літературної мови.

Загалом неологізми виникають декількома шляхами: вони творяться з наявного в мові матеріалу властивими для даної мови словотвірними способами, інколи штучно, або запозичуються з інших мов.

Також одним з найпоширеніших шляхів поповнення лексики є запозичення.

Запозичення

«У світі не існує культури, котра розвивалась би ізольовано від усіх інших. Це зумовило культурний обмін, в тому числі і слів. Так, наприклад, в англійській мові 60% слів французького походження. Розрізняють матеріальні запозичення і калькування» [9; 229].

Матеріальне (лексичне) запозичення – запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю (значення і експонент). Наприклад: лазер (англ. laser, що є скороченням, яке складається з перших букв виразу light amplication by stimulated emission of radiation «підсилення світла за допомогою індукованого випромінювання»).

Калькування (від фр. calque «копія») – копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу; по морфемний переклад іншомовного слова. Наприклад, небоскрёб – калькою англ. skyscraper (sky «небо», scraper «скребти»).

Крім кальок існують також напівкальки, коли одна частина запозичена, а інша калькується. Наприклад: телебачення (англ. television із грец. tele «далеко» й англ. vision «бачення»).

Окремими різновидами є семантичні і словотвірні запозичення.

Семантичні запозичення – запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник. Наприклад, слова правий і лівий під впливом фр. droit і gauche отримали значення «консервативний» і «революційний».

Словотвірні запозичення – такі запозичення, коли власний зміст передається морфемами інших мов. Так, наприклад, слово телефон складене з давньогрецьких елементів tele «далеко» і phone «звук». У давньогрецькій такого слова не було, як не було й таких слів, як телеметрія, агробіологія, телетайп.

Отже, запозичувати слова потрібно лише крайньому випадку. Запозичення без потреби – лише шкода мові.

Можемо зробити такий висновок: словниковий склад мови постійно змінюється. Деякі слова та їх значення з часом старіють та зникають, але завдяки невпинному розвитку людства постійно з’являються нові слова та нові значення, або старі набувають нових. Це зумовлює існування в лексиці таких понять, як архаїзми, історизми та неологізми. Що стосується джерел поповнення лексики, то цей процес відбувається не тільки завдяки неологізмам, а також і такому явищу, як запозичення. Проте не можна забувати про те, що такі джерела поповнення лексики повинні якось контролюватись, адже при надмірному та необачному запозиченні іншомовної лексики рідна мова може засмітитися, стандартизуватись.

Павло Архипович Загребельний

Отже, перейдемо безпосередньо до біографії письменника, роман якого ми будемо досліджувати, та короткій характеристиці його творчості.

Народився Павло Загребельний 25 серпня 1924 р. в придністрянському селі Солошиному на Полтавщині. Змалку ріс без матері. Навчається майбутній письменник в Солошинській середній школі.

У червні 1941 р. Загребельний закінчив десятирічку. Збирався вчитися далі, але почалася Велика Вітчизняна...

У неповних сімнадцять років пішов добровольцем в Радянську Армію. Брав участь в обороні Києва. Навчався у військовому училищі. У серпні 1941 р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, і знову фронт, і тяжке поранення влітку у 1942 р.

Повернувшись у 1946 р. на Батьківщину Павло Загребельний працює в колгоспі рідного села, а з вересня почав навчатися на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

Спершу Павло Загребельний працював у обласній дніпропетровській газеті, потім переїжджає до Києва – обіймає посаду завідувача відділом прози в редакції журналу „Вітчизна”, в 1961-1963 роках редагує газету „Літературна Україна”.

З 1964 р. Павло Загребельний – відповідальний секретар правління Спілки письменників України, у 1979-1986 роках очолює республіканську Спілку.

Характеристика творчості

„Марево”. Служба на радянсько-іранському кордоні, вивчення історії, філософії, поезії, мистецтва і культури народів Сходу – таке підгрунтя одного з перших великих прозових творів Загребельного – повісті „Марево”.

Окремим своїми сторінками „Марево” нагадує фрагменти художньої енциклопедії. Так докладно і в міру, із професійним знанням, вільно й просто, розповідає Павло Загребельний про багату й суперечливу історію Ірану, про його примхливу природу, про калейдоскопічно-барвисті базари Сходу, про працелюбний талановитий народ цієї країни та про його звичаї.

На республіканському конкурсі в 1955 році за кращий науково-фантастичний та пригодницький твір для дітей та юнацтва повість „Марево” відзначена другою премією.

„Дума про невмирущого”. Це – пристрасна сповідь солдата-фронтовика про безсмертя свого покоління, яке грудьми зустріло фашистську навалу. Це мужній гімн радянській людини. це героїчна дума про нескореність і самовідданість наших юнаків-воїнів.

Дилогія „Європа 45”, „Європа. Захід”. В романі хроніці „Європа 45” відображено події кінця другої світової війни на Європейському континенті, боротьбу радянських патріотів проти гітлеризму – на фронті, у ворожому тилу, в таборах смерті. Боротьба європейських народів з фашизмом – така провідна тема й роману-хроніки „Європа. Захід”.

Романи привертають увагу не тільки масштабністю вперше залучених і художньо осмислених історичних матеріалів періоду другої світової війни, а й гостротою конфліктів: несподівані пригоди, ризиковані ситуації. Подвійне зображення часу зумовлює неповторну побудову дилогії. Час виступає дійовою особою.

Події у „Європі 45” розгортаються в Західній Німеччині, Голландії, Франції, Італії, Париж, Рим, прирейнські міста і католицькі монастирі – ось ті пункти, де відбувається дія другої книги дилогії „Європа. Захід” – логічне ідейно-композиційне завершення „Європи 45”. Прокляття війни. Загребельний –гуманіст підносить голос на захист миру, дружби між народами.

„Добрий диявол”. З „Європейський циклом як найчастіше пов’язується й воєнно-патріотичний роман Загребельного „Добрий диявол”. Він сприймається як новітня притча. Письменником схоплена, власне, одна апогей на в житті людини мить – нечуваної сили шторм у відкритому морі. Прозаїк і тут іде від життя: під час шторму на Азовському морі радянським прикордонним було врятоване грецьке торговельне судно...

„День для прийдешнього”. Над цим романом автор працював протягом 1961-1963 років. Твір складається з трьох частин: „Ранок”, „День”, „Вечір”. Основу фабули становить засідання архітектурного журі.

Згодом Загребельний так розкриває ідейний зміст цього роману. „День для прийдешнього” – дияволізм ХХ століття: посередність, нездарність, недовченість. На зіткненні таланту й посередності, власне, будується ця книжка.

„Первоміст” – це розповідь про долю одної з найперших великих, висловлюючись по-сучасному, інженерних споруд, про її вплив на тогочасне мислення, про ставлення до неї тогочасного люду, який вбичав у такій величезній споруд, як перший міст через Дніпро, мовби уособлення всієї землі й держави. Ідейний зміст „Первомосту” історично не продукоментований, за винятком одного лише речення: „Літописець записав коротко: „Того ж літа (6625) устрої мост через Дніпро Володимир”. Цебто: у 1115 році. Ц все. Далі – творчий домисел, уява.

„Євпраксія”. Павло Загребельний відтворює історичні події останнього десятиріччя дванадцятого століття. На тлі цих подій і розкривається трагічна доля онуки Ярослава Мудрого княжни Євпраксії – дружини німецького імператора Генріха ІV. Дружину всемогутнього імператора, повелителя більшої частини тогочасної західної Європи, вразили деякі оргії, дрімуча забобонність.

Коли Євпраксії не вдалося умовити імператора-жорсткосерця, вона бунтує – „Генріх садовить її до в’язниці”. Мужня жінка втікає з-під охорони, вони виступає на соборі, викриваючи Генріха перед цілим католицьким світом, її слухають чотири тисячі церковних сановників і тридцять тисяч простого люду.

Так Європа чи не вперше познайомилась з жінкою-політиком, з жінкою-борцем. І ця жінка була руська!”

Першим на сучасну тему був роман „Спека”. Про металургів „Придніпров’я”. Не „виробничий”, а „людинознавчий”.

Життя нового покоління робітників та інженерів в епоху науково-технічної революції Загребельний відтворює в романах „З погляду вічності” та „Переходимо до любові”. В них – „гарячий зріз” сучасності.

У центрі роману „З погляду вічності” – показ спадковості поколінь. Загребельний засуджує кар’єризм, зрозумілість, бюрократизм, формалізм, куцо-споживацькі прагнення.

„Розгін”. Своє завдання автор вбичав у тому, щоб „сказати про роль науки в у сучасному світі, про місце вченого, який здатен перетворити і покращити цей світ... чи не найяскравіше вдалося Загребельному змалювати багатогранний характер академіка-кібернетика Петра карна ля. Через його образ романіст розкрив подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні. Проте і центрі – тема сучасна, люди науки і виробництва.

„Південний комфорт”. В цьому романі Загребельний-сатирик гостро висмією шанувальників незаконного „комфорту”.

„Безслідний Лукас”. У підзаголовку автор уточнює: „Роман з чотирьох повідомлень” і не без фантастики”. На останній сторінці головний герой зникає: „Лукаса не було. Не було слідів. Нічого”. Крім елементів фантастики, твір має гострий політично-філософський характер.

Використовуючи останні досягнення науково-технічного прогресу, молодий американський учений Лукас прагне удосконалити людський розум. Щоб реалізувати свою зухвалу ідею, юнак подорожує по планеті. Передусім відвідує ті країни, де колись зароджувалась цивілізація. Отже, „Безслідний Лукас” – це й своєрідна художня енциклопедія історії, мистецтва.

„Диво”. – „Диво” – чи не найскладніший за композиційною організацією роман у нашій літературі. Павло Загребельний переконаний, що „народ диве саме завдяки міцному зв'язку часів, безперервності традицій, великій своїй історії, тому хотілося мені показати не просто щоденний побут моїх героїв, а їхнє історичне тривання, їхню ходу крізь століття і тисячоліття, з минулого в майбутнє, так виникла зухвала думка поєднати далеку минувшину з днем нинішнім у романі „Диво”, так, власне, поєднується має замилування героями часів віддалених з найгострішим інтересом до пекучих проблем двадцятого віку”.

Рік 992 – початковий відлік „романного часу”, звершуються ж розгортатися події у 1966 році. Отже, в полі зору Загребельного –художника тисячолітня історія нашої материзни.

Сива давнини – композиційний епіцентр „Дива”. Ядро глобального конфлікту. Час дії, як уже зазначалося, кінець десятого – перша половина одинадцятого століть. Про той період Загребельний-історик пише: „За поганством стать століття нашої первісної культури, і відкидати їх не можна. Видно, то були не гірші століття, коли Київська Русь уже в десятому й на початку одинадцятого століття, тобто ще фактично не ввійшовши цілком у русло панівного тоді християнства, дивувала світ своєю культурою, своєю силою, своєю талановитістю”. Місце – древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія, Візантія.

Романіст не просто белетризує старожитні документи. Він полемізує з очевидцями тих далеких часів, переосмислює факти і події, іноді канонізовані у працях істориків і творах письменників. Автор „Дива” намагався відтворити, як він сам про це пише, не тільки побут, обстановку, політичну й моральну атмосферу, а й психологію наших далеких прапращурів.

Серед попередників, ясна річ, на чільному місці Ярослав Мудрий.

У полеміці проти перебільшення значення культури Візантії, й християнства Загребельний іде далі Семена Скляренка.

Загребельний-історик переконливо доводить, що могутня держава спиралась на місцеві сили й традиції:

Тож ведучи мову про „історичний роман Павла Загребельного „Диво”, слід неодмінно мати на оці джерела і рушійні сили формування світоглядних категорій та своєрідної культури нашого народу.

Павлові Загребельному вдалося відтворити процес виявлення і формування великого мислительського таланту вихідця з глибини трудового народу. Життєвий і творчий досвід нашого далекого предка втілений в славнозвісному архітектурному шедеврі.

Отже, головний об’єднуючий центр – це образ Софії Київської, незвичайного дива, що „ніколи не кінчається і не переводиться”. Своєрідний образ епохи. Він створений у „Диві” шляхом застосування нових жанрово-стильових та образних засобів художнього реконструювання соціально-моральної природи наших далеких предків, їх характерів, взаємин, подій, суспільних обставин, деталей громадського й побутового життя назавжди втраченого світу.

Роман Павла Архиповича Загребельного «Південний комфорт»

Роман був написаний у період з 20 травня 1982 по 22 вересня 1983 р. у Києві [1, 301], а виданий у 1988 році київським видавництвом «Радянський письменник».

У анотації до роману написані такі слова: «Це роман про самотність чесної людини серед холодних душ, серед закам’янілих бюрократів, серед готових на все підлабузників і всіляких нікчем, серед усіх тих, які тільки жевріють, тліють, а коли горять, то лиш для себе. А є великий прекрасний світ любові, чистоти, порядності, благородства, до якого повинен пориватися кожен з нас навіть тоді, коли він такий невмілий, як герой цієї книжки Федір Твердохліб». Ці слова, фактично, є головню думкою роману. Вже прочитавши анотацію до твору, ми можемо зрозуміти, якою силою мистецтва слова володіє Павло Архипович.

Що стосується будови роману, то він поділений на 5 розділів, кожен з яких має свою специфічну назву. Чому специфічну? Вже тут ми бачимо деяку незвичність: розділи мають назви частин мови. Перший – «Прислівник», другий – «Займенник», третій – «Прикметник», четвертий – «Дієслово», п’ятий – «Дієкомфортник». Чому розділи мають такі незвичні назви? На це питання ми знаходимо відповідь у кінці розділу. Наприклад, розділ, котрий має назву «Прислівник», закінчується такими словами: «А Твердохліб, коли б довелося пояснювати незбагненний вчинок, мабуть, уперше в житті спробував би викрутитися тим, що шукає свідків у справі з телевізорами. Хоч пояснення це прийде згодом, набагато пізніше. Як, де, коли? Суцільні прислівники, що ними сповнене наше життя» [1; 16]. Другий розділ, котрий називається «Займенник», закінчується такими словами: «Виправдань, на щастя, ніхто не вимагав. Та жінка, або ж просто не звернула уваги на його вчинок, або ж відзначалася особливим благородством. Не дзвонила, не обзивалася, мовчала і вже цим відводила його від небажаних думок і вчинків. Він не знав про неї нічого. Не знав, хто вона, звідки, яке в неї ім’я. І ніякі детективи не стали б у пригоді. Була для нього великою невідомою. Вона – і більше нічого. Займенник. Як у тій пісні, що співає Софія Ротару: «Я, ты, он, она, вместе – целая страна…» [1; 75]. Автор наситив останні речення розділу займенниками і, таким чином, підбив підсумки, пояснив назву розділу.

Головний герой роману – слідчий Твердохліб – працівник прокуратури. Його зять – професор Ольжич-Предславський, світило світового права. Проте у романі немає правових термінів, а їх загальна кількість зовсім мізерна. Наприклад, з медичних термінів є такі: «Не звик ніколи говорити про своє особисте, або, як висловлювався Нечиталюк, пірнати у власні неврози» [1; 17]. Хоча слово неврози і є медичним терміном, але тут воно вжите в переносному значенні. Або таке речення: «У Савочки люмбаго. Зігнуло як мавпу» [1; 216]. З професіоналізмів є також такі: «Бо простий громадянин споживаю все ж таки не те саме, що криворізька домна номер дев’ять, а блюмінг або вал для ротора турбіни в мільйон кіловат купить не кожен, і не щодня в них виникає потреба» [1; 153]. Також присутні лінгвістичні терміни: «Циркумфлекція. Слово влізло в голову, нагадуючи якісь палацові ансамблі, чи що» [1; 9].

Нерідко Павло Архипович використовує в романі історизми та архаїзми. Наприклад, такі, що в тлумачному словнику мають позначення книж., заст., іст. До книж. відносять: «Імператив професії» [1; 6], «Лікарні – це що? Лікарні – це страхи, болі, страждання й пониження людської природи, одне слово – юдоль, як колись казали» [1; 30], «Економіка заїдає нас з страшною силою і злочини множить у кількостях фантасмагоричних!» [1; 69].

У романі також наявні приклади церковної лексики: «За дверима був просторий томний хол, і тиша, самотність, схимництво» [1; 27]. Тут автор вживає слово схимництво у зовсім новому значенні, яке не має ніякого відношення до церкви.

Застарілі слова представлені такими прикладами: «Важкі, як сковорода, картузи, незугарні шапки з якогось штучного творива, капелюшки з синтетичної піни» [1; 14], «Мій предок був козаком, який проміняв перо на шаблю, атрамент на кров, слово на дії і так здобував славу і волю» [1; 19], «Двір, шибениця, довкола сліпі будинки, що розширюються догори, мов страшні гриби» [1, 150], «Генеральний був тяжкий, масивний, великоголовий, лобатий, важколиций, як богдихан, великоокий, товстогубий» [1; 158]. Богдихан – китайський імператор, але автор цим прізвищем лише вказує на зовнішню схожість людей і навіть пише з маленької літери. «Не маю сумніву, що саме ваш предок тягав волами дуби при Ярославі для городень у валах і жив коло боярського двору на нинішній Стрілецькій, а тоді на згарищі після орди Батия інший ваш предок поставив уже цілий двір, у якому мав притулок і купець-іноземець при Литві, і міщани при польських воєводах, і козак за Хмеля, і священнослужителі, і стрільці за царя Петра Першого, і ремісники у вісімнадцятому столітті, і робітник з «Арсеналу» [1; 203]. Звісно, що таких соціальних прошарків вже не існує. Також у романі присутні і ті вирази, котрі застаріли до нашого часу або стали рідковживаними. Події роману розгортаються у 70-і роки XX століття: «Ну, так, історія, минуле, несправедливості і кривда, але ж десь надворі двадцятий вік, сімдесяті роки, мир, багатолітній мир і торжество найвищих принципів у нашій державі і в Києві, в рідному місті Твердохліба, де він сам виступає носієм і захисником справедливості» [1; 144], тому такі вирази, як: «Ходив на свої чергування, повертався додому, гладив дітей по голівках, тихо сидів, курив, випивав «наркомівську норму», спав» [1; 79], «Щиро кажучи, всі оці директори, керуючі трестами, пишно звані «командирами виробництва», які норовили тим чи іншим способом обдурити державу, не викликали в Твердохліба ніякого співчуття» [1; 106], «Коротше: хто з нас читає вождів революції не тільки готуючись до політінформацій?» [1; 198] вже стали рідковживаними.

Не обійшовся роман і без зневажливої та вульгарної лексики: «Ти б сьогодні міг заткнутися?» [1; 52], «Смердюча твань, звивисте гаддя в ній, пацюччя зі сталевими зубами – жах ще більший, ніж отам нагорі, де все ж лишається якась надія або принаймні можливість виказати свою людську гідність» [1; 143].

Щодо діалектів, то їх не так багато: «Страшна ніч, у яку все валилося, трощилось, гинуло, ніч, що нагадувала йому найжахливіше весняне порання на Куренівці» [1; 41].

Набагато більшу групу становлять емоційно забарвлені слова, котрі ми відносимо до побутового стилю мовлення, які у великому тлумачному словнику помічені як розм. Наприклад: «Так само гримів тисячами машин, так само видзвонював дитячими голосами в своїх зачарованих сквериках, так само торохтів телефонами в міністерствах і відомствах…» [1; 5], «Кияни не ходять, а тиняються» [1; 14], «І пішов, тицьнувши чек ошелешеній жінці» [1; 16], «Мальвіна Вітольдівна покліпала очима, безпорадно розвела руками» [1; 37], «Мальвіно Вітольдівно, – невміло брехав Твердохліб, – мене загребли за дня, довелось їхати за місто…» [1; 66].

Павло Архипович наситив роман розмовною, побутовою лексикою, тому цей твір легко читається. У ньому ми можемо без усіляких зусиль знайти синоніми до розмовної лексики. Наприклад, до слова пішов автор підібрав такі емоційно забарвлені синоніми: «Він мовчки знизав плечима і почалапкав до своєї, віднині вже не подружньої, а холостяцької кімнати» [1; 38], «Ну, почовгаю» [1; 43], «Сьогодні й Твердохлібові кортіло чкурнути куди-небудь, плюнути на все, заховатися» [1; 45]. До слова сказав: «Старий, усе набагато складніше, – промурмотів Нечиталюк» [1; 46], «І коли Мальвіна похвалила капелюшок, а він і собі щось бовкнув, і жінка спитала м’яко і ласкаво: «Справді? Ви радите?» – то вирішив, що звертається вона тільки до нього» [1; 74].

Серед цієї побутової лексики зустрічаються також рідковживані слова: «Туди-сюди, – квитків – катма!» [1; 60], «Не всім вистачає кебети, багато з них так і відсіваються попелом, а хто розумніший – той пробує якось борсатись» [1; 100].

Сюди ж можна віднести просторічну лексику. Слова, які ми до неї відносимо, спеціально вживаються в літературній мові з метою зниженої, грубуватої оцінки певного явища чи предмета. Наприклад: «Відмовитися од доброго обіду і славної компанії заради ненаписаного протоколу чи ще однієї бомаги?» [1; 45], «Золотко, Шекспір-пепскір, а хто боротиметься зі злочинністю?» [1; 49], «Їроплан прибуває в їропорт!» [1; 58], «Та ти закусюй, закусюй!» [1; 59].

Прикладами грубуватої також є: «Ой, ірод окаянний!» [1; 144], «Ага, нашіптував у ньому якийсь чужий голос, ти звик до готового благополуччя, а чи знаєш, що саме в цей час десь у джунглях здоровенні американські лобуряки, байдуже жуючи гумку, випалюють напалмом маленьких в’єтнамчиків…» [1; 144], «Ще подумають, ніби він не серйозний чоловік, не слуга закону, а пустий ферт» [1; 156].

Надзвичайно цікавими з точки зору досліджень для науковців є оказіоналізми. Ось що про них пише Л.П. Павленко: «Словоскладання – один з найпоширеніших способів словотворення, відомий українській мові на всіх етапах її історичного розвитку. Різноманітністю словотвірних типів, багатством семантико-стилістичного функціонування особливо виділяються складні іменники. Активно використовуються іменники складної структури в мові художньої літератури. Чимало складних іменників, уживаних у поетичних контекстах, належать до активного фонду сучасної української літературної мови. Широко відображені у віршах і наслідки словесної творчості письменників – авторські неологізми (оказіоналізми). Основою творення неологізмів є літературні і фольклорні джерела, усне мовлення. Поетичні оказіоналізми, здебільшого стилістично виразні і досконалі, зрозумілі читацькому загалові, створюють неповторну лексичну палітру вірша. Складні іменники-оказіоналізми виникають, як правило, на базі слів основного словникового запасу і не є чимось принципово новим. Активно вживаються стилізовані під фольклор складені іменник-зближення, що являють собою редуплікацію (повторення) основ, яка може одночасно супроводжуватись суфіксацією. Як правило, вживання слова-оказіоналізму узгоджується із стилістичними вимогами твору. Поєднання в одному контексті складних іменників однакових чи різних словотвірних моделей має відповідне стилістичне навантаження, підкреслює образну і лексичну сконденсованість поезії» [12; 33]. Таким чином можемо зробити висновок: мові художніх творів протипоказаний шаблон, і естетично осмислені оказіоналізми урізноманітнюють лексичний та стилістичний фон поезії; семантично місткі й образно глибокі, вони сприяють творенню поетичних образів. Лише пильний і строгий добір оказіональних слів, увага до їх семантичної наповненості та засобів оформлення сприятимуть зростанню естетичної цінності поетичного слова.

Отже, в романі Павла Архиповича Загребельного «Південний комфорт» ми може зустріти такі оказіоналізми: «(Не зберегли тої церкви… «А багато ти назберігав?» – спитав себе Твердохліб голосом Леся Панасовича), а від поштової, від річкового порту з білими безпалубними пароплавами – по набережному шосе, вздовж Дніпра, за течією могутніх вод, пролітаючи запацьорені будіндустрією передмістя, вириваючись з обіймів Києва на широку волю, на простори, в золоті лісові шепоти, на лоно…» [1; 8]. Для кращого розуміння оказіоналізмів будемо добирати до них синоніми. До того, що вжитий у цьому реченні, напевно, найбільш точним синонімом може бути рос. залапанные. «Савочка – це доброта… Наш добрячок-нутрячок…» [1; 19], «Все, що наближалося до Савочки, неминуче мало осіромашитись» [1; 48] (синонім – стати сірим, непомітним, непримітним). «Фантюреска!» [1; 52] (цей оказіоналізм являє собою дві складені основи; виходить так, що перша частина запозичена зі слова фантастика, а друга – гумореска. Так за змістом роману і виходить: фантюреска – фантастично-гумористичне оповідання невеликого розміру). «А зовсім у іншому кінці світу і в інший час мусульманським мудрословом сказано так: «Всевишній, коли дасть повеління, може всі тварі, які складають і цей видимий світ, і інший, небесний, совокупити разом і вмістити їх у куточку горіхової шкарлущі, не зменшуючи величини світів і не збільшуючи величини горіха» [1; 57] (перший оказіоналізм – два складені слова мудрість та слово і має значення «мудрець», другий має значення «шкарлупа» і так незвично перекручений у тому ж розмовному стилі, як і перший). «Одні готові життя віддати за нього, а кому – аби продати ракети, бомби, лазери, чортабіса і нажитися, запхати пельку, озолотитися, піднестися над усім світом у недосяжній гордині» [1; 66] (тут: синонімом можна підібрати слово абищо, тощо; оказіоналізм має ярко виражене емоційне забарвлення). «А те, що коли наритники попадуть кобилі під хвіст та прижажакнуть…» [1; 67] (тут: дадуть джосу). «Тут ніяких абстракцій і чепухістики» [1; 68] (тут: те саме, що дурниці). «Власне, післячуття, бо все відбулося вже, розкололося його нетривке життя з Мальвіною, і хто його зможе склеїти, який інститут електрозварки накладе шов на вічну міцність?» [1; 70] (тут: оказіоналізм утворений додаванням до слова чуття префікса після-, що додає йому своєрідного відтінку післядії). «Декламував, розмахуючи вільною рукою, в якій тримав мексиканського зарізяцького ножа» [1; 95] (тут: синонім – небезпечний, який може серйозно поранити). «Директор був молодий, якийсь несерйозно-блондинистий, з нахабними хлоп’ячими очима» [1; 105] (тут: складений оказіоналізм з двох прикметників: несерйозний і блондинистий. Саме друге слово надає виразу оказіонального забарвлення). «… дуєте…» – реготнуло позасвіття» [1; 140] (тут: синонім – місце без світла або якийсь інший невідомий вимір). «Але ж тут не В’єтнам, не Намібія, не Палестина, а Київ і він не здеправований і упосліджений розбиток людства, а захисник справедливості, слуга закону, наділений найвищими повноваженнями!» [1; 144] (тут: синонім – той, хто не має прав). «Щось начотницько-нікомунепотрібне» [1; 209] (складений з: 1 частина – слово начитувати, 2 частина – 3 слова нікому не потрібна. Синонім – щось малозначуще.)

До оказіоналізмів в романі можна навіть дібрати оказіоналізми-антоніми: «Ось де зникають страхи, болі, знищується страждання, відступає горе, і люди стають дивними істотами, яких можна було б назвати негорюнчиками» [1; 119] (тут: синонім – ті, хто ніколи не сумує) – «У них завжди оце «не», ним вони рятуються від жорстокостей і несправедливостей світу, а ще від горюнчиків, які страшенно заздрять негорюнчикам і роблять їм усілякі капості» [1; 213] (тут: антонім до негорюнчиків).

Нерідко Павло Архипович подає в романі оказіоналізми у синонімічному ряді задля кращого їх розуміння: «Як? Ви ж самі… – директор одразу закам’янів і забронзовів, одсмикнув руку од путівки, так ніби вона була фальшива» [1; 11], «Найближчому помічникові, зброєносцю, підспівувачеві, підтакувачеві, підскакувачеві!» [1; 64], «Догоджанням і раболіпствуваням» [1; 62].

Висновки

Згідно мети нашої курсової роботи, ми: 1) проаналізували лексику роману на семантичному рівні; 2) визначили спосіб творення та роль авторських неологізмів у романі; 3) систематизували та семантично класифікували наявні у романі оказіоналізми.

Підчас написання роботи був використаний такий метод лінгвістичного аналізу, як описово-аналітичний.

Роман написаний у період з 20 травня 1982 по 22 вересня 1983 р. у Києві. Що стосується його будови, то він поділений на 5 розділів, кожен з яких має свою специфічну назву. Розділи мають назви частин мови. Автор наситив останні речення розділу займенниками і, таким чином, підбив підсумки, пояснив назву розділу.

Аналізуючи лексику роману на семантичному рівні, ми помітили, що у романі немає правових термінів, а їх загальна кількість зовсім мізерна, хоча головний герой та його зять працюють у правовій сфері. Нерідко Павло Архипович використовує в романі історизми та архаїзми. Наприклад, такі, що в тлумачному словнику мають позначення книж., заст., іст. У романі також наявні приклади церковної лексики, проте вона використана зовсім у іншому контексті і має інше значення. Застарілі слова також наявні у романі, але їх кількість дуже незначна. Теж саме можна говорити і про діалекти. Не обійшовся роман і без зневажливої та вульгарної лексики. Набагато більшу групу становлять емоційно забарвлені слова. Павло Архипович наситив роман розмовною, побутовою лексикою, тому цей твір легко читається. У ньому ми можемо без усіляких зусиль знайти синоніми до розмовної лексики. Серед побутової лексики зустрічаються також рідковживані слова. Також у творі наявні авторські неологізми – оказіоналізми, котрі є надзвичайно цікавими з точки зору досліджень для науковців-філологів.

Отже, висновки повідомляють про результати дослідження семантичного аспекту лексики роману Павла Загребельного «Південний комфорт».

Список використаних джерел

1. Загребельний П.А. Південний комфорт. – К.: Радянський письменник, 1988. – 301 с.

2. Бойко Н.І. Експресивна лексика // Література та культура Полісся. – Ніжин. 2005. – Вип. 30. – С. 7-12

3. Великий тлумачний словник сучасної української мови: 170000/ Укл. В. Т. Бусел. – К. – Ірпінь: Перун, 2004. – 1428с.

4. Віняр Г. Творення нової лексики в українській мові кінця XX століття // Південний архів. Філологічні науки: збірник наукових праць. – Херсон. – 2003. – Вип. XXI. – с. 35-38

5. Возняк Т.С. Тексти та переклади / Худож. Оформлення автора. – Харків: Фоліо, 1998. – 677 с. – (Українська культура XX століття).

6. Гуляцька Л.Л. З історії лексикології української мови // Мовознавство – 1987. – № 1. – с. 38-44

7. Колоїз Ж. Оказіональність / узуальність як концептуальна лінгвістична категорія // Українська мова. – 2006. – № 1. – с. 71-81

8. Кочерган М.П. Зіставна лексична семантика: проблеми і методи дослідження //Мовознавство. – 1996. – № 2-3. – С. 3-12

9. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 368 с. (Альма-матер)

10. Лисиченко Л.А. Лексикологія сучасної української літературної мови. (Семантична структура слова). – Х.: Вища школа, 1977. – 113 с.

11. Муромцев І. Про системну організацію лексики сучасної української мови // Урок української. – 2001. – № 3. – с. 39-41

12. Павленко Л.П. Складні іменники-оказіоналізми в поетичному контексті // УМЛШ – 1983. – № 8 – с. 33-35

13. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1992. – 248 с.

14. Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В. Різун, Л.Ю. Шевченко та ін.; За ред. О.Д. Пономарева. – К.: Либідь, 1997. – 400 с.