Зародження партійно-радянської преси України

Зародження партійно-радянської преси України

Реферат

Чернівецький гурток молодих журналістів

Преса більшовиків спочатку, від ленінської “Искры”, завозилася в Україну, здебільшого з Росії. Але невдовзі після лютневої (1917 р.) революції в Києві, Харкові, Катеринославі, Луганську почали виходити перші газети комуністів. Зокрема, в червні 1917 р. розпочала свою історію газета “Донецький пролетарій”, що, змінивши кілька разів назву, виходить і в наші дні як “Луганская правда”, одна з провідних газет Донбасу. Першим редактором її став К. Ворошилов, майбутній відомий державний і політичний діяч УРСР та СРСР.

Але “першою ластівкою” слід вважати харківську газету “Пролетарий”, яка вийшла в світ 10 лютого 1917 р. і випускалася до кінця вересня через нестачу коштів - після ряду невдалих спроб зібрати, за прикладом російських видань, гроші з робітників. Від початку й до кінця вона витримувала ленінську лінію “Правды”, на відміну від деяких інших видань, що допускали “хитання” в бік націонал-комунізму. Так, київський “Голос социал-демократа” дозволяв собі не передруковувати ленінські статті з петроградських видань, натомість видрукував так звану Київську платформу, що містила сумнівні, з точки зору ортодоксальних комуністів, положення.

Несхибну правдистську лінію обрала від 4 квітня катеринославська “Звезда”. Вона, перейменована згодом на “Зорю”, лишилася до наших днів одним з флагманів обласної преси Придніпров’я.

Перші ж видання зіткнулися з шаленим опором газет всіх політичних партій України. Їм відмовляли друкувати тиражі, чинили перешкоди у їх розповсюдженні. Несприйняття більшовизму як ідеології та особливо як способу вирішення політичних проблем відразу було в Україні дивуюче одностайним. Це добре знав В. Ленін, який не раз писав щодо масштабів усієї Росії: “Ми працюємо в кільці ворогів”, - адже всі можливі союзники відсахнулися від них. Недемократизм, непримиренність, схильність до масового насильства відштовхнули від них українську громадську думку. Але ці ж якості допомогли їм вихопити перемогу у 1921-му - хоч саме вони спричинили крах держави реального соціалізму у 1991-му. Розгроми в редакціях і друкарнях, арешти і навіть розстріли редакторів і журналістів у Сумах, Полтаві, Харкові не додали поваги в демократичних колах країни. В. Антонов-Овсеєнко, сам організатор і учасник багатьох революційних подій, від командування штурмом Зимового палацу в Петрограді до розгрому селянських повстань на Тамбовщині - під час першого походу більшовиків на Україну збагнув, яку жахливу “скриню Пандори” було відкрито, і надіслав В. Леніну листа, в якому описав масовий терор і звинуватив особисто вождя революції у потуранні злочинам.

Кількісно видання більшовиків у 1917-1918 рр. значно поступалися часописам інших партій. Так, вчені І. Курас та В. Солдатенко подають такі дані. В Одесі у 1917 р. з 117 часописів лише 4 підтримували більшовиків, у Києві з березня по серпень того ж року з 106 періодичних видань лише “Голос соціал-демократа” та й то нечітко, відстоював ленінську лінію.

Єдиного центрального видання в Україні більшовики довгий час не мали. Нетривалий час виходила газета першого українського радянського уряду ЦИКУК (Центральный Исполнительный комитет Украины) “Вісник Української Народньої Республіки” на двох мовах, спочатку у Харкові, а потім у Києві, обидва випуски очолювали правдисти, і “диригували” виданням через вірну соратницю Є. Бош з ЦК РКП(б).

Основною темою більшовицької преси були критика буржуазних урядів, пропаганда марксистсько-ленінських ідей та захоплення політичної влади, відомості про робітничий рух. Найвпливовішим гаслом було припинення І Світової (імперіалістичної) війни, мир без анексій та контрибуцій. Постійно, з номера в номер на всіх сторінках тут друкувалися матеріали про необхідність переходу політичної влади в руки пролетаріату, керованого партією більшовиків, та про єдність історичних доль пролетарів України і Росії, про необхідність возз’єднання їх в новому інтернаціоналістичному пролетарському союзі.

Втім, ні ідеї більшовизму, ні преса цієї партії поки що великого впливу на перебіг подій в Україні не мали.

Певна аудиторія була у більшовицької преси у великих промислових центрах, але головними рушійними силами історії в Україні були селянство та армія, отже редакції цих видань наполегливо шукали контактів з ними, друкували корисну для себе інформацію з сіл, з війська.

Весною 1918 року в Таганрозі й Москві проходив перший з”їзд компартії України. На ньому стало очевидно, що серед українських комуністів існувало дві платформи, помітним став розкол ще не створеної партії на ленінців-інтернаціоналістів і комуністів-націоналістів, яких московські ортодокси вважали “хитрими українцями” та закликали уважно пильнувати за їхніми діями, оскільки вони у будь-яких обставинах все одно повертали до питання про встановлення й зміцнення незалежності України. Врешті перемогла лінія інтернаціоналістів, і з тих часів організаційно КП(б)У трактувалася в Москві як обласна організація РКП(б). Відповідним було ставлення й до преси.

Українська комуністична преса внаслідок цього складалася як несамостійна, підпорядкована центральним партійним виданням. Наприклад, у 1917 році в Харкові виходила газета “Пролетарий”, в Катеринославі - “Звезда”, які непохитно трималися ідеологічної лінії “Правди” та інших російських видань ленінської платформи. Розглянемо, що це було за видання в ті часи.

Як відомо, перший номер “Правди” вийшов 5 травня 1912 року. Вже в ньому містилися рядки, що дозволяли передбачити майбутні політичні рішення їх авторів: ”Мы должны быть непримиримы к врагамъ,... Война врагамъ рабочаго движенія”. Тривалий час за умов царату ця газета виходила нелегально. 5 березня 1917 року стотисячним накладом виходить легальна “Правда” за рахунок коштів, зібраних на фабриках, заводах. Наприклад, за перший місяць надійшло приблизно 46 тисяч карбованців. Газета “Правда” виходила як орган центрального комітету партії.

В квітні 1917 року “Правду” очолив В. Ленін. Редакція повертає вістря пропаганди на підготовку до захоплення політичної влади в країні, на перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції. Цю тему газета заносить і на українську територію, тут її розвивають і місцеві комуністичні видання.

Справи “Правди” значно поліпшилися, коли газета придбала власну друкарню - “Труд”. Однак 3-4 липня в Росії настав кінець “двовладдю”, тобто одночасній владі Тимчасового уряду та Рад. В цей день у Петербурзі та Москві відбувся розгін демонстрацій на підтримку більшовиків. З 6 липня “Правда” знов переходить у підпілля. Друкарня її була розгромлена. Використовуючи доволі вільні можливості видання нових газет, надані Тимчасовим урядом, газета реєструвалася щоразу як нібито нове видання (“Листок правди”, ”Пролетарий”, ”Рабочий”, “Рабочий путь”, “Рабочий солдат” - назви “Правди” в підпіллі). З жовтня 1917 р. вона стає газетою ? 1, флагманом і взірцем для всієї преси величезної країни. Все, що було героїчного і трагічного, відбувалося за безпосередньої участі цієї щоденної газети.

На жовтень 1917 року в Росії виходило більше 100 соціал-демократичних, тобто переважно комуністичних, газет. В Україні ж видавати таку кількість газет ця партія не могла. Треба було застосовувати іншу тактику. Більшовики прагнули контролювати профспілки - а тому перехоплювали вплив на профспілкові видання і в такий спосіб посилювали свій вплив на маси.

З перемогою більшовиків у жовтні 1917 р. в Росії докорінно змінюється політична ситуація. Ця партія стає правлячою. Першими ж декретами нового уряду (Ради народних комісарів) було заборонено діяльність “буржуазної” контрреволюційної преси, яка робітничо-селянської революції не сприйняла і тому є “наймогутнішою зброєю буржуазії... вона не менш небезпечна в такі (критичні - авт.) хвилини, ніж бомби й кулемети”. Беззаперечному закриттю підлягали ті органи преси, які закликатимуть до відкритого опору радянській владі - але вирішувати, що і як трактувати в текстах, належало самій радянській владі. Згодом було видано декрет про державну монополію на оголошення, і це сильно погіршило позиції недержавної преси. В Росії існували певний час від січня 1918 р. навіть революційні трибунали преси, які мали право припиняти вихід газет за власним рішенням. Партійні комітети завжди дуже багато уваги прагнули приділяти саме пресі, добре знаючи її силу, особливо в екстремальних умовах. Про надзвичайно жорстке ставлення їх до преси й поліграфії свідчить історія “чорного тижня” у Києві, коли 31 жовтня 1917 року рішенням пробільшовицьких профспілок було бойкотовано роботу друкарень, де видавалися монархічна “Киевлянин”, буржуазні “Последние новости” та “Южная копейка”. В цей день не вийшла навіть “Нова Рада”. А вже 5 листопада на цих друкарських потужностях почала виходити “Пролетарская мысль”.

Преса Східної України з встановленням на цій територїї радянської влади стає виключно більшовицькою - або, за прийнятою термінологією, партійно-радянською.

Історія цієї преси від 1918 р. по 1939 р. складається з кількох періодів:

газети часів громадянської війни та встановлення радянської влади (1918 - 1921 рр.);

видання періоду нової економічної політики (1921 - 1929 рр.);

ЗМІ років прискореного соціалістичного будівництва, перекручень культу особи, масових репресій.

Перший період відзначений закриттям часописів, які існували до встановлення радянської влади в Україні, та водночас створенням перших партійно-радянських видань, а саме армійської преси та “Известий рабочих, крестьянских (солдатских, казачьих) советов депутатов”.

Ці газети починали видавати в обстановці загальної кризи. Громадянська війна привела до страшної скрути в друкарській справі. Не було запасів паперу, фарби, поліграфістів, енергії, поліграфічного обладнання. Газети 1919 - 1920 рр, що збереглися до цього часу, мають вигляд листівок: надруковані на сірому папері, збитими шрифтами, саморобною фарбою, що зсипається зі шпальт. Період відбудови країни після громадянської війни охопив і поновлення друкарської бази. Партія приділила цій справі надзвичайну увагу, проблеми відновлення в повному обсязі роботи друкарень обговорювалися на двох її з’їздах.

З початком непу, у 1922 році політика диктатури пролетаріату дещо слабшає. Втім, як зазначає А. Животко, саме у цьому році “українська некомуністична преса цілковито зникає”. Цей же автор відзначає, так би мовити, “нульову відмітку”, від якої починає зростати партійна України, при цьому він посилається на інших, радянських дослідників, В. Ігнатієнка та А. Русанова: “Року 1922 на 222 органів російською мовою, органів в українській мові було 173, з яких на комуністичну пресу припадає 21 назва”.

Але навіть під час непу, тобто після дозволу, за певних умов, капіталістичної форми власності (держкапіталізму), та з відновленням ринкових відносин в СРСР не відбувається послаблення партійного контролю над пресою. “Командні висоти” більшовики залишили за собою, до них було зараховано й редакції газет. Однак неп привів до загального пожвавлення життя в містах і селах, і це, в свою чергу, не могло не позначитися і на стані журналістики.

В 1925-1926 роках починається поступове піднесення україномовної радянської преси. З’являються місцеві газети в численних невеликих містах, сільських районах, а також нові видання: спеціалізовані часописи окремо для робітників, селян, кооператорів, інженерів, для вчителів і молоді, жінок, але, на відміну від подібних численних видань 1917-1918 рр. вони знаходилися під партійним контролем і вели пропаганду виключно комуністичних ідей. Швидкими темпами створюється всеохоплююча мережа партійно-радянських газет. Деякі з них від початку друкуються українською мовою, інші були переведені на неї під час політики українізації. З 1927 року починає свою історію масове радіомовлення.

З 1923-1924 рр. по 1930-1931 рр. преса брала активну участь у політиці українізації, коли вживання української мови, в тому числі і в засобах масової інформації, було форсовано. В цей час навіть було розроблено та запроваджено у повсякденний ужиток нову українську граматику, засновану на галицькому діалекті, який погано розуміли в центральних областях та на сході України саме через її перенасиченість полонізмами та діалектизмами.

Газети переводили на українську мову за авторитарними рішеннями і не завжди обгрунтовано. З часом, після відповідних змін в національній політиці, що почалися у 1930-х роках, зокрема посилення позицій російської мови в союзних республіках, - все повернулося на свої місця. Зокрема, обласна газета “Луганская правда” знову почала виходити російською мовою. Однак слід відзначити, що саме радянська влада створила розгалужену мережу україномовних газет, переважно районних, у південних і східних областях України, хоч і робилося це не стільки для розвитку української мови, культури і т.п., скільки для піднесення рівня комуністичної пропаганди і агітації.

У цей період формується і заводська багатотиражна преса. Окрема постанова ЦК з цього питання визначила, що кожен колектив, який має більше 1000 робітників, повинен випускати свою газету. Перший секретар парткому ставав особисто відповідальним за її випуск.

У всій справі керівництва пресою встановлюється надмірна централізація. І ідейно-політично, і організаційно, і в плані матеріально-технічного забезпечення редакції стають повністю підлеглими відповідним парткомам. Багато чого в ідейній сфері, в політичному устрої країни опиняється поза критикою преси. Свободі слова на багато десятиліть був покладений край - однак це подавалося як вища форма пролетарської демократії: в якій обмежувалася лише “буржуазна” свобода боротьби з цією “вищою” свободою. А відтак ворожою пропагандою оголошувався кожний неузгоджений з партійним комітетом критичний виступ.

Як неспростовний доказ справедливості цього вироку можна навести той факт, що в газетах 1932-1933 років ані слова не було сказано про страшний голодомор в Україні - лише на нараді в Москві у виступі міністра (народного комісара) сільського господарства, зміст якого наводився в “Правді”, визнавалася наявність “труднощів” з харчуванням.

Згодом за різних політичних обставин радянсько-партійній пресі дозволялися більші чи менші ступені свободи - але власне свободною вона не була ніколи. По-перше, через повну і принципову відсутність законодавчої бази такої свободи (вона лише проголошувалася в конституціях СРСР та УРСР), а по-друге, через те, що партія ніколи не випускала ключових важелів керівництва пресою, зокрема підготовки й розстановки кадрів, ідеологічного та матеріального забезпечення, вимагаючи за це повної політичної, ідеологічної та всякої іншої покори з боку журналістів і редакторів.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.referaty.com.ua/