Вплив моральних якостей вчителів на процес формування майбутніх громадян України

Вплив моральних якостей вчителів на процес формування майбутніх громадян України

Кваліфікаційна робота на здобуття академічного ступеню бакалавра студента 431 групи Кутового Б.Б.

Миколаївська філія Національного університету

“Києво – Могилянська Академія”

Департамент політології

Кафедра політології

Миколаїв – 2000

Вступна частина

Як відомо, розбудова української держави, ставить на порядок денний надзвичайно важливе і невідкладне завдання – виховання справжнього громадянина і патріота рідної землі. Лише люди, безмежно віддані українській національній ідеї, здатні відстояти незалежність, соборність України, вивести її з тимчасових соціально – економічних труднощів на шлях прогресу і процвітання.

З огляду на це побудова нового демократичного, гуманного суспільства, яке орієнтується на високі національні і загальнолюдські цінності, набуває, насамперед, виховного характеру. Особливо це стосується підростаючого покоління, якому в недалекому майбутньому відстоювати та примножувати здобутки нашої незалежності. Зараз, в умовах економічної кризи, відбувається інтенсивний процес соціальної і моральної деградації частини учнівської молоді, надмірного захоплення негативними формами комерційного бізнесу і низькопробною зарубіжною культурою. Відтак, притуплюються природні потреби в пізнанні, втрачається інтерес до чесної праці, знецінюються духовні ідеали.

З огляду на викладене, актуальними є наукове розроблення і практичне забезпечення, по суті нової системи громадянського виховання, мета якого сформувати в учнів комплекс громадянських якостей, потребу захищати інтереси України, реалізовувати свій особистісний потенціал на благо зміцнення Української Держави.

В нашій роботі ми намагаємося встановити, як на процес виховання громадян України у середній школі впливають особисті моральні цінності і нахили педагогів.

Наша робота складається з двох частин: теоретичної та практичної. В теоретичній частині проведено огляд наукових розробок вітчизняних вчених-педагогів щодо ролі духовних цінностей в становленні особистості громадянина громадянина, роль, демократичніх цінностей в цьому становленні, наводяться головні вимоги до морально-психологічних якостей громадянина України: яким він повинен в ідеалі бути.

В практичній частині наводиться короткий огляд наукових розробок з питань ролі вчительської моралі в процесі виховання майбутніх громадян, наводяться данні теоретичних розробок та практичних досліджень в цій галузі, які проводилися раніше. Також містяться результати соціологічного дослідження щодо впливу вчительської моралі на виховання учнів, як дослідницької частини даної роботи. В дослідженні нами використовувався метод анкетного опитування.

З огляду на те, що дана тема в вітчизняній науці опрацьована недостатньо, давався взнаки брак теоретичного і фактичного матеріалу.

В вітчизняній історіографії з даного питання нашу найбільшу увагу привернули дослідження з проблеми ролі цінностей в процесі громадянської освіти, таких авторів, як І. Бех, М. Боришевський, Б. Чижевський, І. Тараненко Р. Скульський, які і склали основну масу використаної нами в процесі написання кваліфікаційної роботи літератури. В ході написання практичної частини нашої роботи, ми скористалися науковими розробками таких вітчизняних вчених, як Л. Крицька, Л. Хорунжі, Л. Старовойт та Р. Скульський.

Ми сподіваємося, що наша скромна праця стане новим внеском в справу розробки досконалої концепції громадянського виховання молоді в незалежній Українській державі.

2. Теоретична частина.

2.1. Духовні цінності в становленні особистості громадянина.

Ціннісна орієнтація слугує своєрідним критерієм, фільтром у визначенні ставлення людини до матеріальних та духовних цінностей, системи установок, відстоювання принципів і переконань. Вона передбачає позитивне чи негативне значення об’єктів навколишнього світу для індивідууму чи суспільства і визначається не їхніми властивостями як такими, а їх місцем та наявністю в людській життєдіяльності інтересів і потреб, соціальних відносин, критеріями і способами оцінки цього значення, виражених в моральних принципах і нормах, ідеалах, установках і цілях.

Цінності, безумовно є тим феноменом, котрий найтісніше пов’язаний з сферою потреб людини, так як певна система цінностей втілюється, опредметнюється в тих чи інших конкретних феноменах, пов’язаних з відповідними формами життєдіяльності, в яких і здійснюється оволодіння цінностями, їх поступове перетворення з явища “зовнішнього” у явище “для себе”, тобто відбувається переведення цінностей суспільних в цінності суб’єктивно значущі для самого індивіда.

В наш час розгулу вседозволеності, втрати старих, непридатних для життя орієнтирів і тимчасового духовного бездоріжжя, важко переоцінити значення ціннісних орієнтацій як умови розвитку особистості, здатної до самостійного і відповідального вибору.

З огляду на сказане, стає цілком очевидною нагальна необхідність створити нову систему цінностей, яка б слугувала орієнтиром у вихованні молодого покоління та громадян будь – якого віку. Така система загалом і кожен її структурний компонент зокрема, мають становити одне ціле, в якому об’єднуючим началом є духовність людини.

Духовність – це втілення в світоглядних орієнтаціях людини сподівань, прагнень, ідеалів, духу народу, нації, що визначає спрямованість особистісних потреб, бажань і зумовлює настанову на відповідний життєвий вибір. Це осмислення людиною гуманістичного сенсу мети людської життєдіяльності.¹

Приступаючи до дослідження психологічних закономірностей виховання громадянської свідомості та самосвідомості особистості, ми побудували концептуальну модель зрілої особистості громадянина.

Зараз є необхідність формування нових ціннісних орієнтацій, нових ціннісних ідеалів, ціннісного світогляду людини, яка буде жити і працювати в ХХІ столітті в Україні – незалежній європейській державі, де цільові та ціннісні орієнтації сполучатимуть творчість, нові оригінальні ідеї з народними традиціями та культурою.

Оскільки загальноприйнятою серед педагогів є думка про те, що виховання на основі цінностей – це провідний шлях формування особистості, її духовного світу, то в сучасних умовах постає питання не лише про ціннісне виховання, але й про ціннісне навчання, тобто навчання, яке має своїм кінцевим результатом не знання, а формування “аксіологічного світогляду, який оперує ціннісними категоріями”.² Це нова для нас проблема, яка потребує адекватного розв’язання.

Сьогодні ми є не лише свідками, але й учасниками кризи моральності і правосвідомості, соціальної нестабільності, політичної дезорієнтації та дестабілізації молоді. Важливим чинником цієї кризи цінностей є крах тоталітарної системи, яка формувала у всіх єдину систему цінностей та ціннісних орієнтацій. Пошуки нових ціннісних орієнтацій важкі самі по собі, ускладнені соціально – економічною кризою, але стають життєво важливими і необхідними засобами опори в життєвих колізіях. Сучасні цінності – актуально ідеологічна проблема, проблема формування світогляду, що виступає інтегративною основою діяльності, як окремого індивіду, так і будь – якої малої чи великої соціальної групи, колективу, нації, всього людства. Це також нова проблема, що має проростати і кристалізуватися заново, причому вибір світоглядних позицій, а отже і цінностей покладається на індивід, як суб’єкта життєдіяльності. Це звичайно проблема загальної значущості, бо процес державотворення в Україні висуває на передній план такі спільні для всіх ідеологічні цінності, як патріотизм та громадянськість, та їх відображення у свідомості, світогляді та поведінці.¹

Цей процес відбувається водночас з іншим, не менш потужним і також новим для нас – входженням до європейської спільноти, коли Україна розглядається, як частина загально – європейського культурного простору з його багатоманітністю культур, які об’єднуються на засадах демократизму та гуманізму, толерантності та відкритості, цивілізованості.

Всі ці процеси далеко не всіма розглядаються, як рівнозначними, в декого виникають заперечення і протиставлення. Отже, значущою ціннісною проблемою виступає ставлення і оцінка цих процесів державотворення і входження в європейський ціннісний простір.

Зараз досить помітне місце в нашому житті посіли так звані предметні цінності які, ми вважали, були притаманними лише капіталістичному суспільству і які досить інтенсивно і успішно розроблялися на Заході. Це – особистий інтерес, корисливість, раціональність, прибуток. У повсякденному житті саме ці прагматичні раціональні цінності набувають дедалі більшого значення, особливо для молоді і тому не можуть не виступати проблемою для педагогів.¹

Педагогів цікавить, як весь цей складний багаторівневий комплекс проблем, що стосується цінностей, відбивається в педагогічній науці та шкільній практиці. Мета і завдання формування цінностей, ціннісних орієнтацій, їх зміст та форма – це педагогічна проблематика, і саме вони повинні стати предметом спеціального розгляду.

Слід відзначити, що в своєму загалі цінності розглядаються передусім, як категорія моралі в найширшому її розумінні. У нас значно менше тяжіють до розгляду цінностей в прагматично – раціональному розумінні, характерному для північноамериканської цивілізації, бо ми бачимо в цінностях, ціннісних орієнтаціях ідеали та ідеї моральності, тісно пов’язані більше з ідеалістичним світоглядом, з осучасненою християнською культурною традицією.² Так вважає переважна більшість педагогів.

Приступаючи до розгляду педагогічної проблематики, педагоги замислюються над її теоретико – методологічними засадами.

Педагогічні дослідження проблеми цінностей та ціннісних орієнтацій можна умовно поділити за певними напрямками, серед них – питання громадянського виховання, в якому національні цінності посідають одне з головних місць. І це далеко не випадково, бо проблема формування громадянина України сьогодні є однією з найактуальніших, яка вимагає невідкладного розв’язання.

Тараненко І.Г. Демократичні цінності у становленні громадянина // Педагогіка і психологія. – 1997. № 2. – С. 151.

2.2 Виховання громадянина – головні аспекти.

Формування системи виховання безпосередньо пов’язане з основними засадами побудови держави: тоталітарної, демократичної, громадянської, відкритої. Якщо створення тоталітарного режиму зумовлює пригноблення особистості, відкритого суспільства і також часто поєднується з різновидами непримиренності, пошуку ворогів і неоколоніалізму, то перспективним в усі часи було, є і буде формування та розвиток демократично – громадянського суспільства. Тому особливо важливим є будівництво в Україні суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової, цілісної держави і системи виховання на основі принципів гуманізму, демократичності, толерантності, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей, гнучкості та прогностичності. Проте доцільно врахувати, що між визначенням і проголошенням принципів до їх закріплення і утвердження в суспільстві лежить щоденний всебічний аналіз і праця інститутів держави, громадськості і конкретної особистості.

Система виховання є серцевиною системи освіти і розглядається як цілеспрямована, систематична дія на духовний і фізичний розвиток особистості, зумовлена законами розвитку суспільства, людини та об’єктивними і суб’єктивними умовами.

Її складовими є як система самовиховання особистості, так і спеціально організований безпосередній і опосередкований вплив сім’ї, закладів освіти, педагогів, інформаційного простору та соціально – економічних умов.

Система виховання зумовлює формування навичок поведінки в сім’ї, під час навчання, на виробництві, культурно – освітній, професійній та політичній діяльності. Зміст виховання визначається пріоритетністю вимог часу, потребами соціально – економічного розвитку і зумовлюється суспільними відносинами, станом науки, технологій, культури, родинно – сімейними стосунками, традиціями та рівнем системи освіти. Дані аспекти є взаємозалежними, динамічними, тобто система виховує особистість, а особистість виховує систему.

Необхідність виваженого розв’язання проблеми державотворення, розвитку системи виховання зумовлює потребу формування і збереження класичних та утвердження нових ціннісних орієнтацій. Центральним місцем в процесі державотворення є формування в учнівської та студентської молоді демократичних цінностей, свобод та громадянської позиції. Проблема цінностей була актуальною в різні періоди розвитку суспільства і мала конкретні орієнтації.

Якісні і кількісні характеристики цінностей перебувають в подвійній залежності від внутрішніх властивостей їх носія та від потреб і прагнень суспільства, людини, яка є адресатом цінностей. Для періоду становлення держави є характерними тенденції збереження класичних цінностей, переосмислення характерних національних цінностей та насадження чужих (нові лідери, нові ідеї, нове життя).

Для народів України завжди було характерним утвердження і дотримання засад гуманізму, зв’язку з природою та прагнення до освіти, освіченості та професіоналізму. Представники “нових” ціннісних орієнтацій відхиляють принципи гуманізму і спрямовують вектор розвалу, руйнування проти матері-жінки, сьогодення дітей і культури взагалі.

Збільшення і наростання якісної різноманітності людських потреб, особливо в критичних ситуаціях, поява нових засобів їх задоволення, як порівняння свого рівня життєдіяльності з навколишнім середовищем, так і в наслідок розвитку науково – технічного прогресу, спричиняють виникнення суперечностей між необхідністю дотримання цінностей і стимуляцією щодо їх порушення або ігнорування. Головним критерієм важливості формування, збереження і розвитку цінностей є практика життєдіяльності особистості, нації, держави, Європи і світу в історичному, соціально-економічному, політичному аспектах та в площині побудови демократичної держави як першооснови громадянського суспільства.

Формування такого суспільства створює передумови для побудови демократичного устрою та утвердження позитивних, реальних і потенційних, безпосередніх і опосередкованих, абсолютних і відносних, політичних, соціальних, моральних, естетичних, наукових, християнських цінностей і блокування негативних тенденцій. Беручи до уваги рівень розвитку і організації, саморганізації адресата, незалежно від рівня організації суспільних відносин розрізняють загальнолюдські, загальнонаціональні, народні, сімейні, колективні, особистісні цінності.

Під час побудови системи виховання доцільно враховувати різні вектори державотворення та їх вплив на основну галузь державотворення і розвитку інтелектуального потенціалу нації – освіту. В демократичній основі чільне місце посідає громадянин, особистість, творча особистість. Тому дивною є тенденція насадження нам поняття рівня мислення в площині пересічного педагога, пересічного студента, пересічного жителя.

Складається небезпідставне враження про тенденцію трансформування представників гордого європейського народу в бездумних біороботів, наймитів та кріпаків. Тому доцільно в аспекті побудови системи виховання з наукової, політичної, соціально – економічної, духовної точок зору визначити, як відбувається “зазначена “різанина” – по горизонталі чи по вертикалі і який життєво необхідний орган чи ступінь мислення особистості відсікається на рівні індивідууму, сім’ї, колективу, закладів освіти, регіону, держави, європейського та міжнародного співтовариств”.¹

Ми поставлені перед вибором і утвердженням демократичних і “нових” цінностей, що приводять до проти дії між двома світоглядами. Перший спрямований на збереження духовних начал особистості, народу та побудову демократичного суспільства. Другий породжує трансформацію (суспільства і особистості), що утверджує реалії “кривих дзеркал”, насаджує супермодерне і нищить класичне, створює основу для неоколоніалізму і знедолення особистості та держави, а також побудови резервації в центрі Європи. Це утверджується за рахунок чужого капіталу і руйнування існуючих робочих місць, підсилюється українськими “цензорами і крикунами”, внаслідок доларового диригування “новотворців”. Опорними тезами для них слугують: орієнтація вибору в площинах чорного і білого, все змінності, вседозволеності. Зазначені елементи, сприяють формуванню психологічного тиску, особливо на дітей шкільного віку, сприяють їхній зневірі в суті і необхідності життя.

Як свідчить практика, розвиток цінностей в другій площині, що зафіксовані в людській біомасі на енергетичному та біохімічному рівнях, призводить до духовних, психічних і соціальних катаклізмів.

З урахуванням об’єктивних та суб’єктивних умов виникає потреба побудови нової системи виховання в площині поєднання освіти, культури, духовності із збереженням ціннісних орієнтацій та критеріїв. Тому завдання системи виховання полягає в тому, щоб її учасники могли безболісно і повноцінно включитися в складну, а часто і в суперечливу систему стосунків між людьми, колективами, державами, що залежить від їхнього вміння самостійно мислити.

Система виховання забезпечується виконанням цілей освіти і розглядається як гарант демократичності суспільного устрою та державотворення і служить ефективним засобом, за допомогою якого попереднє покоління і держава формують людей за власними аналогами.

Побудова ж демократичного суспільства базується на національній ідеї, любові до Вітчизни, класичній культурі і спрямовується в площині Я-концепції особистості, громадянина, патріота України. Тому до системи понять, які повинен глибоко знати педагог, формуючий в учнів громадянські якості, слід віднести поняття “національна ідея, національний ідеал, національна ідеологія, національні інтереси та інші“.

В загальному плані національна ідея – це духовна першооснова, джерело особистісного розвитку людини; соціально – психологічний механізм інтеграції соціальних груп; джерело суспільного поступу того чи іншого етносу, його державотворчої енергії; механізм врівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, що населяють певний географічний простір і мають єдину історико – політичну долю і орієнтацію на майбутнє. Це складний національно – політичний, морально – етнічний і психологічний феномен народного життя, його менталітету, це теорія і практика життя народу за період його національно – визвольних змагань, це історія його існування.¹

У вужчому і конкретному значенні національна ідея – це відображення нацією свого місця на планеті та перспектив власного подальшого розвитку. Для світового українства такою ідеєю є розбудова самостійної, соборної та незалежної Української держави, що й проголошено в Декларації про державний суверенітет України та в Акті незалежності України. Вона досить міцна, бо дозрівала протягом століть. До речі, боротьба за національну ідею, як вважають багато американських дослідників – рушійна сила історії.

Протягом тривалого історичного періоду українці пересвідчились, як негативно впливає на їхнє буття відсутність власної незалежної держави. Ця обставина призводила до асиміляції і денаціоналізації українців.

Гіркий досвід зробив їхню національну ідею цілком істинною та масовою.

Національна ідея підказує етносу, як треба жити, чому жити треба саме так, а не інакше, що і як слід робити з урахуванням близької і віддаленої перспективи, тобто вона виконує орієнтувальну, організаційну та мотиваційну функції в життєдіяльності етносу.

Оскільки в національній ідеї не тільки фіксується реальне державне буття нації але й обґрунтовується, яким воно повинно стати в майбутньому, це пов’язує її з національним ідеалом. Національний ідеал – образ досконалого державного буття. Саме в національному ідеалі абстрактна і узагальнена національна ідея набуває конкретної форми.

В розбудові держави значну роль відіграють і національні цінності – як соціально-матеріальні (демократія, гуманізм, свобода, добробут, соціальний захист тощо), так і духовно-культурні (принципи, погляди, моральні норми, традиції), які сповідує дана нація. Здебільшого вони мають загальнолюдській характер, хоча й багато в чому специфічні, бо залежать від світосприймання, світорозуміння та інших особливостей нації.

Національна ідеологія – це система політичних, правових, філософських, етнічних, релігійних ідей, ідеалів, поглядів, які відображають ставлення нації крізь призму власних інтересів до навколишнього світу.

Як системне утворення, національна ідеологія відрізняється від національної ідеї та національного ідеалу тим, що включає в себе такі компоненти, які хоча і мають національну забарвленість, але не є пріоритетними і винятковими.

Національні інтереси – це узагальнений вираз актуальних потреб певної національної спільноти. Національні інтереси формуються на основі інтересів громадян і соціальних груп, але не зводяться до них, чи навіть до їх суми в процесі взаємодії громадян і соціальних груп відбувається формування інтересів національної спільноти в цілому.¹

В умовах незалежності національні інтереси українства модифікувались в державні. З огляду на це виникла проблема їх оптимального співвідношення з інтересами особистими, які не завжди збігаються з першими. Їх поєднання можливе завдяки суспільним інтересам. Вони витягають громадянина з кола егоїстичних інтересів, залучаючи його до широкої спільної діяльності.

Як бачимо, національні цінності відіграють велику роль в процесі виховання майбутніх громадян.

Громадянство передбачає насамперед правову належність особи до конкретної держави, що визначає сукупність прав, свобод та обов’язків особистості і забезпечує їх правовий захист як в середині країни, так і за її межами.

Завдання демократичної держави полягають в тому, щоб створити умови для формування виваженої громадянської позиції, громадянської думки, як цілеспрямовано під впливом державних інститутів, так і волевиявленням особистості чи колективу, народу, духовна сфера якого включає таку систему цінностей та ціннісних орієнтацій: утвердження в між людських стосунках гуманних начал – доброти, справедливості, толерантності, щирості, сумлінності, власної гідності, взаємоповаги, відповідальності, принциповості і негативного ставлення до фальші, цинізму та лицемірства.

Треба виховувати у майбутніх громадян вміння робити власні об’єктивні оцінки, щодо різних життєвих явищ та подій, щодо самих людей та сенсу життя і завдяки цьому протистояти механічному та експансивному нав’язуванню ззовні готових, часто сумнівного змісту і походження еталонів та орієнтирів. Важливим є також виховання свідомого і відповідального ставлення до прав та обов’язків громадян відповідно до державного законодавства. Активна протидія правовому нігілізму. Повага до Конституції, державних символів та їх активний захист від будь – яких посягань з боку несвідомих членів суспільства. Отже головне в державі, на чому базується її існування, розвиток і подальший поступ – це закони, з яких найважливішим є Конституція – своєрідна модель державної та суспільної системи України.

Основи громадянизації (у найпростішому значенні її можна розуміти як громадянську освіту дорослого населення і громадянське виховання дітей і молоді) закладено в Основному Законі, насамперед Конституція озброює громадян сукупністю систематизованих знань про правові основи українського державного життя, сприяє формуванню конституційної свідомості (правосвідомості), що означає здатність співвідносити свої дії і вчинки з Основним Законом. До структури такої свідомості входять ті знання, які забезпечують адаптацію до громадянської життєдіяльності за нових українських умов. Без цих знань громадянин іде непрямим шляхом. Саме глибоке засвоєння головних понять, категорій, положень Основного Закону України формує конституційно – правову свідомість громадян. Для виховної роботи з майбутніми громадянами особливо важливим є підкреслення неперехідного значення Конституції України, завдяки якій, як довгостроковому правовому документу, зростає патріотизм і висока громадянська відповідальність, дисципліна і згуртованість, прагнення зберігати спокій у суспільстві, тобто те, що спонтанно перетворює населення на активних громадян, а територію – на державу.

Демократична держава, якою повинна настати Україна, про що і записано в Конституції, ґрунтується на визнанні громадянина, як найвищої цінності, як суверенної особистості, котра повністю розпоряджається плодами своєї праці, користується найширшими правами і свободами, на забезпеченні рівних можливостей для всіх, як основи соціальної справедливості.

Отже, другим, якщо не першим, центральним поняттям в Конституції є громадянин і дуже важливо щоб діти це чітко усвідомили.

Для громадянського виховання учнів важливим також є засвоєння ними статей Конституції, які містять ідейно – політичні засади українського державотворення, що правда педагоги при цьому матимуть певні труднощі, оскільки зараз навчально – виховний процес в школі деідеологізований та деполітизований, тобто звільнений від ідейно – політичних догм. І хоча в Україні згідно ст. 15 Конституції, обов’язкової ідеології не повинно бути, однак ідеологічні засади суспільного життя, в тому числі і громадянського виховання учнів, закладені в самій Конституції, законодавчих актах і урядових документах, в яких обґрунтовано зміст, принципи, форми, методи та шляхи формування громадянських якостей школярів. Те саме і щодо деполітизації громадянського виховання. Демократизація суспільства без політичної активності, громадянської позиції його членів не може бути повною, оскільки в людей укорінюється байдужість до всього, що відбувається в країні і вони перетворюються на слухняних виконавців владних структур, тих самих гвинтиків, яких загвинчують туди, куди потрібно владі. А це завдає шкоди і демократії, і самій особистості, породжуючи, зокрема, рецидиви “шлункової ідеології”.

Лише політична грамотність, політична свідомість і мислення, політична культура загалом стимулюють громадянську активність, роблять кожного громадянина не пасивним спостерігачем подій, які відбуваються в країні і світі, але й їх активним учасником. Довести це до свідомості зростаючого покоління є одним з першочергових завдань вітчизняної педагогіки. Особливо важливо в процесі навчання підкреслювати, що права та обов’язки громадян тісно пов’язані між собою; необхідно зазначити: якщо людина пересвідчується, що держава не формально, а насправді стоїть на сторожі її прав та свобод, домагається їх неухильної реалізації, то на основі свого конституційного мислення, вона діалектично починає вважати цінностями і свої громадянські обов’язки. Це означає, що громадянин позитивно сприймає і права держави, і її вимоги до нього, і санкції, якщо ці вимоги ним не виконуються.

До щойно розглянутих понять, категорій, положень Конституції, що є основою громадянського виховання учнівської молоді, тісно прилягають такі поняття, як державотворення, суверенітет, незалежність, самовизначення., громадянське суспільство, гідність, честь, громадянська злагода та багато інших. Сутність їх повинен не лише глибоко засвоїти кожен учень, а й правильно інтерпретувати, відповідно до реальних процесів українського державотворення в сучасних умовах.¹

Дуже важливо також донести до свідомості учнів того, що досконале знання Конституції України, інших законів, своїх громадянських прав та свобод, не означає, що громадянин, як то кажуть уже відбувся. Насправді і злодій, який перебуває у в’язниці, який відмінно знає закон, права та обов’язки, також громадяни; і той самий бомж теж є громадянин. Через це йдеться про узагальнений, ідеальний образ українського громадянина – високо свідомого, високоморального, активного, з розвиненим почуттям власного обов’язку і відповідальності перед державою і самим собою, з внутрішньою потребою самовіддано служити Батьківщині. Такого громадянина необхідно виховувати з кожного учня, адже лише високо свідомі громадяни і палкі патріоти можуть збудувати насправді вільну, незалежну, демократичну, процвітаючу Українську Державу.

Не менш важливою рисою справжнього громадянина повинно бути бездоганне володіння державною мовою, тому необхідно активне сприяння її функціонуванню в усіх сферах суспільного життя на всій території держави.

Кожна із складових, запропонованої системи цінностей, має безпосередній чи опосередкований зв’язок з духовністю особистості. Глибокі зміни, які відбуваються на всьому європейському континенті і в Україні зокрема, призвели до того, що ми частіше стали замислюватися над реаліями, які нас оточують, переоцінювати свої погляди і позиції. Демонтуються старі ідеологічні схеми, переосмислюються цінності.

В нашій країні прагнення до демократичних цінностей та радикальні зміни, багато в чому знаходяться в різних площинах виміру. Нажаль, нове часто починається всупереч всім демократичним нормам. Тому, прагнучи до демократичного суспільства, доцільно встановити, який зміст ми вкладаємо в це поняття, які ціннісні орієнтації повинні бути у громадянина демократичного суспільства, чи може бути визначена парадигма демократичних цінностей.

“Громадянське суспільство” – це сукупність неполітичних відносин, що історично розвинулись в процесі діяльності людей. Громадянське суспільство, як сферу приватних інтересів, не можна ототожнювати з державою, яка захищає глобальні інтереси своїх членів. Громадянське суспільство – багаторівнева система, що має свої сфери з певним підпорядкуванням одних іншим. Головне тут – взаємини держави і суспільства. Діалектика їх така: не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а навпаки. Якщо держава може бути демократичною, тоталітарною чи монархічною, то громадянське суспільство не може мати ніякої іншої форми функціонування, окрім демократичної. За більш розвиненого громадянського суспільства більш демократична і сама держава. В сучасних умовах спостерігається тенденція віддавати пріоритет не державі, а громадянину.¹

Практична реалізація цінностей в житті відбувається з перетворенням їх на норми, відтак мова може йти не про цінності, а про нормативно – ціннісну систему, яка має свою ієрархію і характеризується найвищою цінністю. Цінності мають справжній сенс лише тоді, коли вони є включеними до такої системи.

Вибір цінностей є основним питанням при визначенні змісту виховання. За правильної побудови процесу навчання, створюються умови для формування соціальних установок та ціннісних орієнтацій, тобто для прямої реалізації виховних завдань.

Беручи до уваги сучасну геополітичну та історичну ситуації в Європі, актуальними є проблеми формування нових націй, держав, відродження національних культур і мов, оновлення демократичних процесів, як у державному, так і в загальноєвропейському масштабі.

Розвиток демократичної правової держави можливий лише за стабільного громадянського суспільства, яке є основою будь-якого демократичного, політичного режиму, що й було нами вище зазначено.

І навпаки, громадянське суспільство передбачає існування правової держави, яка повинна захищати і забезпечувати права та інтереси своїх громадян, згідно чинного законодавства.

До головних елементів громадянськості відноситься передусім, моральна культура, яка ґрунтується на національних і загальнолюдських цінностях та правова, що є суб’єктивною основою існування правової держави.

Передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з різними формами власності, плюралізм політичних партій, вільна особистість з розвиненим почуттям відповідальності. Саме вона виступає, як вища цінність в структурі громадянської позиції, тобто системи соціальних орієнтацій та установок, які характеризують людину, як громадянина країни і суспільств. Вища цінність в ієрархії демократичних цінностей – особистість її свободи і права.

“Формування демократичних цінностей – основа виховання громадянина демократичного суспільства”.¹ Серед цих цінностей пріоритетними повинні бути ті, в основі яких закладена ідея ставлення до народу і залежності від нього, до суспільства, держави, нації, а також взаємозалежність загальнолюдського та національного.

На порозі ХХІ століття громадянська позиція особистості має формуватися не тільки на основі національної культури, а й на більш широких географічних перспективах, з урахуванням плюралізму, віросповідань (конфесій), систем ідей та прагнення до універсалізації.

Аналіз світового педагогічного досвіду свідчить, що в багатьох країнах зміст освіти реформується з метою навчання демократичним цінностям у школі. В системах освіти формування демократичних цінностей здійснюється в процесі виховної роботи, як через зміст освіти, так і через позакласну та позашкільну діяльність. Діти опановують цінності, беручи участь у повсякденному житті школи, громади, спільноти, причому школа виступає як модель політичного, ідейного світу дорослих, наприклад, участь школярів в житті школи (організація шкільного самоврядування), що сприяє створенню демократичного клімату в колективі.

Важливим є включення до змісту освіти таких аспектів, з допомогою яких можуть бути сформовані поняття та ідеї демократії, ціннісні орієнтації громадянина демократичного суспільства.

Важливим також є введення до змісту освіти вивчення окрім Основного Закону України різних міжнародних документів з прав людини.

Освіта в контексті прав людини і формування культури мирного співіснування є важливими складовими західної системи громадянського виховання, яке розглядається, як складна динамічна система і містить в собі також правовий та патріотичний аспекти.

Громадянська освіта та виховання тісно пов’язані з проблемою соціалізації особистості, формуванням її, як незалежного, соціального суб’єкту, знання та діяльність якого будуються на основі високої моралі, власних культурних традиціях і який є водночас відкритим для взаємодії в багато культурному середовищу. При цьому важливого значення надається визначенню толерантної позиції і вихованню толерантної особистості, про що далі буде йти мова.

Повертаючись до проблеми формування в учнівської молоді комплексу громадянських якостей, на наш погляд педагогам є найбільш доцільним зосередитися на процесі формування у школярів таких громадянських якостей, як громадянська самосвідомість, почуття громадянської гідності, обов’язку, відповідальності, громадянської мужності та діловитості.

Громадянська самосвідомість – це розумове осягнення і внутрішнє прийняття людиною того факту, що вона належить до певного державного соціуму, саме ідентифікаційною стороною вона відрізняється від просто громадянської свідомості, наявність якої означає лише знання особистістю своєї громадянської приналежності і хоча згідно ст. 15 “Загальної декларації прав людини”, та Законом “Про громадянство України”, кожна особа має право змінити своє громадянство,¹ саме громадянська самосвідомість психологічно утримує її від цього. Якщо сформувати у людини чітко виражене усвідомлення своєї належності до певної держави – нації, то вона буде свідомим громадянином та патріотом, в противному разі пройдеться констатувати її манкуртизм і не слід нашим педагогам про це забувати.

Почуття громадянської гідності – означає переживання громадянином позитивного ставлення до самого себе і вимогу ним такого самого ставлення з боку інших, з огляду на цінності своєї державі. Маючи цю громадянську якість, особистість контролює свою поведінку – здійснює вчинки, які підтримують репутацію нації, підвищують авторитет держави і, навпаки, утримується від негативних дій. З іншого боку, почуття громадянської гідності, змушує особистість очікувати (і вимагати при необхідності) поваги до своєї держави.

Переживання власної громадянської гідності передбачає дотримання принципу рівностей в оцінці та спілкуванні з представниками інших держав. Воно виникає в зв’язку з тим, що деякі з цих держав занадто перебільшують свої історичні заслуги, економічні та культурні здобутки, а відповідно – вимагають до себе надмірної уваги і зневажливо ставляться до інших націй. Прикро, коли частина українців забуває про свою національну честь і відчуває меншовартість, порівняно з іншими народами. І це не такий вже поодинокий факт, тому це питання повинно особливо привернути увагу вчителів в процесі громадянського виховання молоді.

Виходячи з цього, кожному українському громадянину треба постійно пам’ятати про національну честь, якої ніхто не може позбавити, але яку можна втратити і заплямувати лише самому. Позбавляючись комплексу приниженості, меншовартості, він зберігає і національну честь, і власну гідність.

Почуття громадянського обов’язку – означає, що особистість усвідомлює і переживає свою багатобічну залежність від держави, інтеріоризує ті завдання, які поставила перед нею держава і які вона повинна реалізувати в своїй діяльності. Вимоги українського суспільства в даний момент ґрунтуються на нагальній необхідності розбудови самостійної держави. Обов’язок кожного українського громадянина, що в кінцевому підсумку зумовлюється цією історичною необхідністю, набуває різноманітних форм залежно від соціальних обставин і життєвих ситуацій, в які потрапляє людина.

Завдання українських педагогів полягає в тому, щоб у школярів громадянський обов’язок проявлявся в активному, зацікавленому засвоєнні знань, оскільки, саме на їх основі можлива плідна діяльність громадян на ниві державотворення.¹

З почуттям громадянського обов’язку, тісно пов’язане почуття громадянської відповідальності. Якщо обов’язок громадянина полягає в тому, щоб усвідомити державні, національні вимоги трансформувати власні завдання та здійснювати їх, то якою мірою ці завдання виконуються, чи ні – питання особистої відповідальності.

Почуття громадянської відповідальності – це переживання відповідності наслідків власної діяльності громадянському обов’язку. Воно може стосуватися таких проблем:

Чи в змозі особистість виконати державні вимоги через незначний обсяг і рівень своїх знань та здібностей?

2. Чи правильно вона їх зрозуміла?

3..Чи повинна людина відповідати за ті наслідки своїх дій, на які впливають зовнішні обставини?

Розвинена відповідальність за свої дії може поширюватися і на інших. Це означає, що особистість відчуває потребу контролювати не лише себе, а й інших.

Громадянська мужність – виражається здатності особистості при відстоюванні державно – суспільних цілей, діяти рішуче, доцільно та активно за складних екстремальних ситуацій.

Найхарактернішими ознаками цієї якості повинно бути виразне, рельєфне виявлення її лише діяльності, по-друге перелік видів діяльності, в яких вона має місце, дуже широкий (це не тільки традиційна мужність військових, але й мужність новаторів, громадських та державних діячів, спортсменів, вчених та інших).

Громадянська мужність виступає антиподом емоції, пов’язаної з інстинктом самозбереження – страху. Тому її часто тлумачать, як особисту здатність долати страх вольовим зусиллям. Звідси низка понять, синонімічних до громадянської мужності: сміливість, безстрашність, самовідданість, хоробрість, відвага тощо.

Американська дослідниця П. Уайт пише:

“Якщо ми зацікавлені у формуванні громадянської мужності, вважаю за потрібне зосередитися на вихованні людей, які люблять свободу і справедливість, піклуються про благополуччя інших і знають як плекати і захищати ці цінності в повсякденному житті демократичного суспільства.

Вчителям і батькам, а також майбутнім громадянам потрібно дбати саме про ці демократичні цінності, а не лише про те, щоб просто бути мужнім та цілеспрямованим. Саме це і є справжня громадянська мужність”.¹

До якостей майбутнього громадянина, на які педагогам потрібно звернути належну увагу, можна віднести і громадянську діловитість. Вона докорінно протилежна егоїстичній активності, яка зараз набуває масового поширення. “Діловиті” здирники думають тільки про своє і не хочуть чути, що справжній громадянин мислить не тільки власними, але й державними інтересами. З огляду на масове захоплення молоддю негативними формами комерційного бізнесу, це питання набуває вкрай серйозного значення.

Громадянська діловитість, орієнтуючись на створення економічного і морально – збалансованого суспільства, повинна передбачати дотримання таких класичних, комерційних правил, як уникнення неправдивої реклами свого товару при купівлі і продажу, несхильність продавати товари, які не пройшли митного контролю, відсутність прагнень накопичувати скарби, тобто перетворювати капітал на майно, брати кредит без впевненості його повернення, дозволяти собі зайву розкіш. Так як підприємництво вважається однією з найвищих цінностей класичного демократичного суспільства, слід учням, які мають від природи талант до підприємницької діяльності, відразу вірно розкривати внутрішню суть підприємництва, щоб в гонитві за прибутком, вони в майбутньому не могли втратити головних рис справжнього громадянина. Для сучасного українського суспільства це питання є вдвічі важливішим, бо зараз маємо таку ситуацію, що основна маса населення веде злиденне життя, а купка фінансових олігархів мабуть забула, громадянами якої країни вони є. Тому на майбутнє слід дуже ретельно підходити до виховання громадянської діловитості, індивідуалізму та підприємництву, щоб це не йшло в збиток розвитку інших громадянських якостей учнів.

Виховання громадянської діловитості повинно протистояти байдужості та безмірному користолюбству. Щоб вивести людину із стану індиферентності та сліпоти, по відношенню до всього державного, необхідно включати її в державний організм, спрямувати на ту відповідальність, яка з цим пов’язана, і на ті обов’язки, що з цього випливають. Треба відучити людину від вузької і зашкарублої своєкорисливості, від шкурництва, егоїзму, широко використовуючи не лише просвітні заходи, але й правові санкції.

Враховуючи рівень вираженості громадянської діловитості, Українська держава повинна відбирати серед своїх громадян тих, хто здатен виконувати функції лідера, адже держава лише тоді по – справжньому демократична, коли вона черпає свої кращі сили з народу, тобто людей з громадянською діловитістю і залучає їх до активної участі в своїй розбудові.

Незрілість громадянської діловитості в багатьох українців має не лише історичне коріння (адже який сенс мала ця риса за життя народу в чужій державі). Вона пояснюється передусім відсутністю власної національної економіки. Зрозуміло, що за таких умов немає замкненого циклу, чітких організаційних форм, справжнього проникнення в глибини природних багатств.

Але на протязі останніх років ситуація кардинально змінилась. Українська держава нарешті здобула власну незалежність, тому в такій ситуації можна казати про всі передумови до виховання і розвитку у наших громадян цієї громадянської діловитості і перші, хто на це повинен звернути увагу, це педагогічний склад в системі середньої освіти.

Повертаючись до раніше викладеної ролі такої громадянської якості, як толерантність, треба сказати, що вона (толерантність) виявляється як установка і повинна мати характер індивідуального добровільного вибору, вона не нав’язується, а формується засобами виховання, шляхом засвоєння інформації та набуття власного життєвого досвіду. Толерантність має бути активною позицією самообмеження та цілеспрямованого невтручання, це добровільна згода на взаємну терпимість різних та протилежних суб’єктів.¹

Дедалі частіше серед вітчизняних вчених порушуються питання про доцільність розробки педагогіки толерантності, оскільки на сьогоднішній день більшість шкільних колективів становлять мікрокосмос культурного розмаїття і потребують винайдення нових педагогічних підходів та змісту освіти, які відображали б знання і розуміння інших народів, їх культур, розуміння спільності та єдності людського співіснування, формували б почуття відкритості та поваги до інших, розкривали джерела ворожості та неприязні, відчуження та ненависті. При цьому дуже важливим чинником є створення демократичного клімату в шкільному колективі, про що ми вже згадували вище і при якому повинні чітко сприйматися учнями “симптоми нетерпимості”: образлива та зневажлива лексика, яка принижує людей іншої культури, негативні стереотипи та узагальнюючі упередження.

Педагогіка толерантності має навчати вмінню аналізувати ситуацію середовища в школі, класі, сім’ї, розвивати здатність до критичного самоаналізу, розробляти і пропонувати як процедури загального характеру, так і певні конкретні заходи та прийоми формування реакції на нетерпимість і визначення шляхів її подолання або нейтралізації, розробляти і впроваджувати в системі шкільної освіти методи превентивного виховання. В сучасні системі виховання і навчання, в змісті освіти пропонується розробити курси, предмети в яких би розкривалася природа взаємозв’язків прав людини та форм прояву нетерпимості.

Бажано, щоб кожен громадянин дізнався якомога раніше, що означають поняття “расизм”, “шовінізм”, “антисемітизм”, “націоналізм”, “фашизм”, “ксенофобія”, “сегрегація” тощо. Ці знання повинні супроводжуватися вивченням та аналізом нових ситуацій, їх діагностикою та оцінюванням, відповідно до міжнародних правових норм та чинного державного законодавства.

Звичайно, толерантність доведена до абсурду, може спричинити утискання та занепад такої важливої ї мабуть найпершої громадянської якості, якою є патріотизм. В якому віддзеркалюється прихильність людини до рідної землі, території, місця народження.

Про те, яке величезне значення в житті народів мають національні та патріотичні почуття, свідчать екстремальні ситуації. Слід в процесі виховання особливо звертати на даний момент увагу. Наприклад, перша світова війна показала, скільки прихованої сили міститься в національному почутті, сили доцентрової, яка забезпечує нації єдність, міцність і можливість дальшого могутнього розвитку. Національне почуття виявилося невичерпним джерелом героїзму, доблесті, подвигів, самопожертви та краси людського духу. Водночас приклад Німеччини показав до якої нелюдської жорстокості, до якого атавістичного дикунства може довести теж саме національне почуття одну з культурних націй, якщо воно перетворюється в націоналізм, якщо воно виховується під багатолітнім, безперервним гіпнозом дикошовіністичної ідеї.

Не треба забувати, що у тлумачення об’єкта патріотичних почуттів є певні розбіжності.

Наприклад, Софокл висловив думку, що патріотизм деяких громадян може спрямовуватись лише на рідну землю, батьківщину, але не на співвітчизників. Коли такий “патріот” сходить на вершину влади, він протиставляє високі інтереси батьківщини, держави (ототожнювані з власними чи свого вузького оточення) інтересам нерозумного та недостойного народу. Такою політикою можна лише зашкодити своєму власному народові. ¹

Чеський філософ минулого століття Я. Колар схилявся до того, щоб орієнтувати патріотичні почуття лише на народ, націю. З цим твердженням не можна не погодитись, пригадавши хоча б явища ностальгії, коли відірваній від рідної землі людині все, що на ній є, навіть неестетичне та недосконале здається кращим, ніж за кордоном. Протиставлення в патріотичних почуттях спрямованості на батьківщину і народ ніколи не приносило і не принесе добра. Ці обидва складника патріотизму повинні поєднуватися і підсилювати один одного.²

Педагогам в процесі виховної роботи слід підкреслювати, що справжні патріотичні почуття не повинні бути споглядальними, обмежуватися пасивними реакціями милування і уподобання. Треба наголошувати учням, що вони повинні спрямовуватися на виконання програми-максимуму – піднести Україну до рівня високорозвинених світових держав.

В нинішніх умовах патріотизм повинен виявлятися насамперед у мужності, рішучості, готовності громадян відстоювати незалежність своєї молодої держави всіма можливими засобами.

Виховання патріотичних почуттів у громадян важливе ще й тому, що мужності, рішучості, готовності громадян відстоювати незалежність своєї молодої держави всіма можливими засобами.

Виховання патріотичних почуттів у громадян важливе ще й тому, що вони сприяють єднанню всіх соціальних прошарків українського суспільства. Адже не секрет, що в сучасних умовах наростає розшарування суспільства на багатих і бідних, що спричиняє їх психологічну відчуженість, про що ми вже раніше вели мову. Пом’якшити цей антагонізм, як показує досвід західної цивілізації, певною мірою можуть спільні патріотичні почуття. Саме вони, особливо загострюючись в екстремальних, доленосних для рідної держави ситуаціях, об’єднують людей і знімають напруження, зменшують життєвий егоїзм.

В процесі формування патріотичних почуттів, вчителі повинні ґрунтовно інформувати школярів про історичні здобутки української нації. При належній інформованості в них не розвинеться комплекс національної меншовартості. Треба привчати молодь до такої думки, що справжній патріотизм ґрунтується не тільки і не стільки на порівнянні своєї нації – держави з іншими в минулому чи сучасному. Майбутні громадяни повинні любити свою державу, пишатися нею, бажати їй добра вже тому, що вона є.

Нарешті, не менш важливим ніж виховання вищезазначених громадянських якостей школярів є виховання в них і елементарних гуманних почуттів: любові до людини, поваги, великодушності тощо.¹

Неможливо уявити собі справжнього громадянина, який би не виявляв миротворче демократичне ставлення до співгромадян. Гуманна держава робить гуманними і своїх громадян.

В українській національній культурі завжди переважали за своєю цінністю гуманні взаємини і співробітництво між громадянами та з членами інших державних спільнот.

Гуманні почуття протилежні як егоїстичним, так і альтруїстичним спонуканням. Вони знімають також протиставлення “альтруїзм егоїзм”, що передбачає або принизливу жертовність, або корисливе себелюбство. Ці почуття зумовлені такими між особистісними відносинами, за яких кожен член спільноти ставиться до іншого, як до себе самого. В діловому плані вони реалізуються в актах співдіяння, співучасті. Структура гуманних почуттів не обмежується такими банальними переживаннями, як жалість і співчуття, особливо необхідними тоді, коли якійсь людині радикально допомогти не можливо. У гуманістично вихованої людини повинна спостерігатися високорозвинена віра в особистість, якій вона допомагає, сподівання, що остання житиме повним самостійним життям. Гуманне ставлення до іншої людини, як вищої цінності підносить особистість.

Говорячи про людинолюбність, не можна вважати її абстрактною за спрямованістю, тобто на людину взагалі. Гуманні почуття повинні виступати, як синтез людинолюбності та ненависті до носіїв соціального зла, які повинні викликати ненависть справжніх гуманістів. Водночас не можна вважати участь в соціальних та національних акціях, пов’язаних з кровопролиттям, смертями тощо, такими, що суперечать гуманізму. Вказана участь лише загострює гуманні почуття, оскільки прогресивні сили борються з антигуманізмом за передовий людський ідеал.¹

Педагогам слід пам’ятати, що в процесі формування гуманних почуттів молоді доводиться зустрічатися з рядом об’єктивних труднощів. По-перше, школярі мають незначний власний досвід переживань горя та життєвих невдач. По-друге, багато учнів не завжди знають і розуміють переживання горя і нещастя іншими людьми. По-третє, висока рухливість і поверховість емоцій школярів, швидкі переходи від страждання до втіхи, спричиняють короткоплинність гуманних переживань. По-четверте, у школярів досить часто виникає стихійна установка на те, що нібито любити і жаліти людину – прояв власної слабкості. Вказані обставини повинні враховуватися у виховних впливах.

І залишається згадати ще один дуже важливий для формування демократичних цінностей у майбутніх громадян аспект – сімейне виховання. Багато зарубіжних педагогів вважають сім’ю традиційно консервативною спільнотою. Діти в таких сім’ях не відчувають на собі демократичних змін, бо в таких сім’ях панує культ і авторитет батьків, старших братів, сестер та інших. Саме в сім’ї найважче встановлювати демократичні традиції. Тут діти і засвоюють такі поняття, як поділ влади, вікова ієрархія, незаперечне підпорядкування, притиснення волі авторитарністю. Тому відносини в сім’ї також потрібно реформувати, і дослідники сімейного виховання мають приділити цьому пильну увагу. Це дуже важливо, бо життя кожної сім’ї – це частина життя країни. Для виховання громадянськості необхідно, щоб сім’я жила в одному темпоритмі з усім народом, щоб цілі, прагнення і турботи українського народу були і її цілями, прагненнями і турботами. Адже громадянськість – це почуття нерозривного зв’язку з народом, його державою, усвідомлення відповідальності за її безпеку, поступ по шляху історичного прогресу.

Виховати громадянина – означає підготувати підростаючу особистість до участі в розв’язанні нагальних і перспективних завдань нашої молодої держави, до управління її справами, виконання функцій трудівника і господаря, керівника і виконавця, громадського діяча і захисника Батьківщини.

Виховання громадянськості у дітей позитивно впливає і на зростання почуття громадянськості самих батьків. Вже сам факт наявності дітей загострює інтерес батьків до справ держави, адже як справедливо зазначав Фрідріх Ніцше, “маючи на увазі щастя своїх нащадків, природно брати участь у обговоренні проблем держави, в роботі всіх державних інституцій та їх зміні”. Намагаючись виростити дітей гідними бути справжніми українськими громадянами, батьки вимушені постійно вдосконалювати власні громадянські якості.

Із проголошенням самостійності і незалежності, Україна стала на шлях переходу до громадянського суспільства, кожен член якого має право одержати вільний розвиток особистості. З одного боку, молода держава повинна створити всі умови для виховання свідомих громадян, і з другого боку, заможну, духовно та матеріально багату Українську державу, можуть збудувати лише її палкі патріоти, об’єднані національною ідеєю – ідеєю незалежності та державності.

З огляду на це, дуже важливим і актуальним є концептуальне осмислення на новому рівні наукових та прикладних засад громадянського виховання, визначення його суті, цілей і завдань, обґрунтування ефективних принципів, засобів і методів формування у дітей, підлітків і молоді високих громадянських якостей. Наявність яких дасть їм повне право називатися громадянами Української держави.

Теоретичною і методологічною основою цього можна вважати прийняті молодою Українською державою важливі документи, насамперед Конституцію України, закони “Про громадянство України”, “Про освіту”, “Державна національна програма “Освіта” (“Україна ХХІ століття”)”, яка, зокрема, передбачає комплекс заходів, спрямованих на відродження і розбудову національної системи освіт “як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави”.

Підбиваючи підсумки над усім вище опрацьованим матеріалом, можна вказати конкретний комплекс особистісних якостей і рис характеру, що є основою специфічного способу мислення та спонукальною силою повсякденних дій, вчинків та поведінки справжнього громадянина.

Це – патріотична самосвідомість, громадянська відповідальність і мужність, суспільна ініціативність і активність, готовність трудитися для розквіту Батьківщини, захищати її, підносити міжнародний авторітет.

Це – повага до Конституції, законів Української держави, прийнятих в ній правових норм, сформована потреба в їх дотриманні, висока правосвідомість.

Це – досконале знання державної мови, постійна турбота про піднесення її престижу і функціонування в усіх сферах суспільного життя і побуту.

Це – повага до батьків, свого родоводу, до традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього, як його представника, спадкоємця і наступника.

Це – дисциплінованість, працьовитість, завзятість, творчість, почуття, дбайливого господаря своєї землі, піклування про її природу та екологію.

Це – фізична досконалість, моральна чистота, висока художньо – естетична вихованість.

Це – гуманність, шанобливе ставлення до культури, традицій, звичаїв інших народностей, які населяють Україну, висока культура міжнаціонального спілкування (толерантність та полікультурність).

Ці та інші якості та риси повинні формуватися в процесі засвоєння учнями духовних надбань рідного народу, цілеспрямованого національного виховання, як системи ідей, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики українського народу, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх в дусі природно – історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Відтак, громадянське виховання ґрунтується на ідейному багатстві народу, його морально – етичних цінностях, виховній мудрості, що трансформовано в його педагогічному досвіді.

Щоб діти стали народом, творцями своєї долі (а це покликана забезпечити незалежна Українська держава), необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім’ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття. Адже нація – це насамперед, сукупність різноманітних духовних прикмет та природних історично обумовлених ознак “тіла, душі, розуму”, тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно – історичної спільності людей.

Зрозуміло, що ці якості потрібно виховувати у дітей тими засобами, методами, способами, традиціями, мораллю, що вироблені народом впродовж його всього історико – культурного розвитку, при цьому органічно поєднуючи ці засоби та методи з новітніми надбаннями європейського та світового культурно-педагогічного досвіду.

3. Практична частина.

Вплив моральних якостей вчителів на виховний процес.

Громадянську спрямованість навчально – виховному процесові надає громадянсько – орієнтована комунікативна взаємодія вчителя з вихованцями. Щоб така взаємодія була ефективною, педагогові треба бути для дітей референтною особою. Це означає, що учні не лише одержують від нього певну інформацію, але й засвоюють її оцінку з позицій громадянськості. Якщо вчитель є громадянсько не визначеним, пасивним, це буде негативно впливати на розвиток громадського світогляду учнів. В цій комунікативній взаємодії педагог повинен бути не лише простим ретранслятором цікавої та патріотично – спрямованої інформації, але й сам повинен бути високосвідомою та високоморальною особистістю, повністю відповідати вимогам до справжнього громадянина держави. Він не має морального права навчати дітей тим якостям громадянина, якими не володіє сам.

В підлітковому та юнацькому віці школярі, виступаючи вже як суб’єкт громадянського виховання, співвідносять власні громадянські орієнтації з подібними ж орієнтаціями вчителя і якщо їх збіг зафіксовано, особа вчителя стає для них значущою та референтною.

При цьому школярі вже добре розрізняють, де вчитель просто транслює матеріал, з відповідною громадянською наповненістю, а де він виступає з власною авторською громадянською позицією. Щоб легше відбувався збіг подібних орієнтацій між учнями та вчителем, не повинно не існувати відстані між трансльованими вчителем поняттям і особистою його громадянською позицією.

Вчитель повинен сам бути глибоко впевненим в тих істинах, які він пропагує. Якщо, наприклад, він розповідає учням про переваги життя в незалежній державі, то й сам повинен глибоко вірити в це.¹

Особливо важливим постає це питання в процесі виховання у майбутніх громадян необхідних моральних якостей, адже коли педагог виховуючи ці якості у підростаючої молоді в своєму особистому житті не дотримується цих моральних принципів, це може сприяти розвитку у школярів подвійних моральних стандартів, що є неприпустимим в дійсно громадянському демократичному суспільстві.

З огляду на вищесказане, виникає логічне питання, як же обстоять справи з відповідністю особистих моральних якостей та нахилів наших вітчизняних педагогів з декларованими ними принципами, необхідності бути високоморальними особистостями в майбутньому демократичному суспільстві, яке ми намагаємося побудувати.

Виникає потреба визначити чи є в Україні певні теоретичні доробки з вищезазначеного питання.

Після того, як нами була опрацьована вітчизняна бібліографія з цього питання, ми прийшли до не дуже оптимістичних висновків. Адже при ретельному ознайомленні з науковими матеріалами, виявилося, що більшість інформації, яка в них була розміщена, майже не відповідає темі цих публікацій. Автори або обмежуються загально – декларативними гаслами, щодо невідкладної необхідності підвищення рівня моралі в сучасному суспільстві і серед молоді зокрема, або ж взагалі, зміщують свою увагу на інші проблеми сучасної системи освіти України, які є досить віддаленими від початкової мети їх наукових досліджень.

В результаті опрацювання більш ніж сорока восьми наукових джерел, які проголошували своїм завданням з’ясувати відповідність на сучасному етапі вчительської моралі з державними програмами в цій галузі, виявилося, що більш – менш конкретні рекомендації, щодо того якими повинні бути моральні якості, цінності та орієнтири педагогів середньої ланки освіти, містяться лише в двох наукових джерелах. Це – дослідження Л. Хорунжої “Гуманізація навчально – виховного процесу”, Л. Старовойт “Модульна система в професійному навчанні”, та С. Карпенчук “Володіти розумом, почуттями та волею”.

Зокрема, Л. Хорунжа в своєму дослідженні серед багатьох інших дослідників в цій галузі вперше чітко визначила головні складові елементи професійної моралі, якою повинен володіти справжній педагог.

Це, зокрема:

Повага до вихованців.

Педагогічний оптимізм.

Чітке розуміння душевного стану дитини.

Прагнення підняти авторитет кожного учня.

Виявлення інтересу до справ кожного учня.

Щирі та природні почуття.

Здатність максимально себе мобілізувати на спілкування з учнями, їх батьками та колегами.¹

Не зважаючи на те, що їй вдалося структурувати поняття професійної моралі вчителя, Л. Хорунжа все ж таки не пропонує конкретного набору якостей, якими повинен володіти кожен педагог середньої школи і також не визначає шляхів співвідношення їх з самим процесом громадянського виховання, що на гарному загальному фоні робить це дослідження неповним з точки зору проблем громадянського виховання.

На відміну від попереднього дослідження, Л. Старовойт пропонує конкретні вимоги, щодо вчительської моралі, роблячи це у вигляді конкретного набору моральних якостей, які необхідні кожному педагогу для того, щоб мета і завдання навчально – виховного процесу в повній мірі відповідали його засобам.

В числі запропонованих нею якостей містяться наступні: “повага та любов до дітей, тактовність, делікатність, чуйність та доброта, терпимість, чесність, душевна щирість, почуття гумору, відповідальність, благородство, вихованість, справедливість”.¹

Як бачимо, в сучасній українській педагогічній науці існує певний вакуум в галузі теоретичних розробок, щодо впливу вчительської моралі на процес громадянської освіти в середньої школі. Як вже було зазначено, переважна більшість сучасних українських дослідників, зосередилися на розгляданні загальної ролі духовних та демократичних цінностей в процесі формування особистості – громадянина. Звичай, дане питання є дуже актуальним, але має місце однобічність дослідження, в тому плані, що розглядається вплив та роль цінностей на кінцевий адресат виховання – підростаючу молодь. При цьому ж джерело цього виховання, тобто педагогічний склад, ніби випадає з поля зору дослідників. А це, на нашу думку, є серйозним недоліком. Адже, як ми вже казали, внутрішній розрив між тим, що пропагується майбутнім громадянам і внутрішнім світом педагогів, не може не привести в решті – решт до розвитку в нашому суспільстві подвійної моралі, що було таким характерним за часів нашого життя в тоталітарному суспільстві.

Тому, виникає природне питання, що до того, чи ведуться зараз практичні дослідження з нашого питання, з метою виявити істинний стан справ в питанні співвідношення цілей та засобів морального виховання майбутніх громадян України.

Опрацьована бібліографія з даного питання приводить до висновків, що дані проблеми в сучасній системі освіти приділяється дуже мало уваги. З усього масиву інформації можна виділити лише два випадка проведення практичних досліджень на близьку нам тему.

Зокрема, певний інтерес викликають дослідження Р. Гільмеєвої “Професіоналізм вчителя в соціологічному вимірі”, проведені російським інститутом вдосконалення педагогічної майстерності вчителів.

Як зазначає дослідник, для більшості опитаних, характерними рисами є відсутність розуміння цілісної, об’єктивної моделі сучасного педагога. Є вчителі, для яких вищезгадана модель є багаторівневою. Її головними чинниками залишаються, і це нас дуже радує, загальнолюдські цінності, якості творчої особистості і високий професіоналізм.¹

Але, більшість педагогів мають невизначене уявлення про ідеальну модель вчителя та його загальний соціально – психологічний портрет. Одні зосереджуються на особистих якостях, інші ж на професійних (і таких більшість).

Багато опитаних дають загалом низьку оцінку загальногуманітарним якостям. З огляду на результати даного дослідження, постає очевидною значна розбіжність між ідеалом вчителя та його реалізацією на практиці.

Але, наголошуємо, в більшості опитаних особистісні якості залишаються домінуючими.

Приклад: ідеал реально самооцінка

а) ставлення до людей 9 1 8,5

та доброзичливість

б) вимоги до себе та 10 2 8,1

оточуючих

в) загальнокультурний 11 5 7,6

та освітній рівень.

І хоча дослідження проводилося в Росії, ми вважаємо його результати досить цікавими з огляду на те, що проблеми, викладені в нашій праці є характерними для переважної більшості країн СНД і педагоги всіх цих країн мають спільні проблеми з питання формування громадянськості у підростаючого покоління.

Стосовно України, ми вважаємо, досить цікавим навести результати соціологічного дослідження щодо пріоритетних цінностей студентів вищих педагогічних навчальних закладів, яке проводилося в Прикарпатському університеті імені В. Стефаника. Було опитано 58 осіб.

Специфічною особливістю виховання студентів педагогічних навчальних закладів є те, що воно ставить дві головні цілі: з одного боку, якнайкраще виховати майбутніх вчителів, адже педагог сам повинен бути добре вихованим, а з другого – підготувати їх до виховної роботи з дітьми та дорослими.

Ефективність виховної роботи із студентською молоддю залежить від багатьох чинників і, насамперед, від того, на скільки педагогічні цілі та адекватні їм зусилля вихованця і вихователя збігаються, на чому ми вже не одноразово наголошували. Інакше кажучи, наскільки зовнішні виховні впливи на майбутнього педагога відповідають завданням та змісту його самовиховання, що в традиційній виховній практиці недооцінювалось.¹

Педагоги небезпідставно вважають оптимальним такий варіант організації співпраці вихователя з учнями, коли їхні виховні зусилля досягають педагогічного резонансу.

Під зовнішнім впливом на вихованця розуміємо не висування авторитарних вимог, якими часто обмежується так звана виховна робота, а створення умов, що сприяють оволодінню студентом тими чи іншими людськими цінностями, або виховним ідеалом взагалі. Щоб створити такі умови, потрібно знати, якими виховними ідеалами керуються студенти, на які людські цінності орієнтуються.

Щоб визначити пріоритетні людські цінності молоді, дослідники використовують різноманітні методи, зокрема, анкетування.

Запропонована респондентам анкета мала такі запитання:

Які цінності ви вважаєте найголовнішими?

Які цінності стали вашим надбанням?

Якими цінностями ви прагнете оволодіти?

Матеріали анкет доповнювалися даними вибіркових бесід зі студентами. Аналіз здобутих результатів показує, що серед цінностей, які студенти відносять до пріоритетних, першорядне місце займають морально – духовні якості людини. Зокрема, 74,1% опитаних назвали доброту, 61,2% чесність, 34,5% справедливість, 25,9% щирість, 20,7% порядність.

Серед цінностей, які мали дещо нижчий рівень, варто назвати любов (19,1%), людяність і взаєморозуміння (15,5%), вірність (13,8%), чуйність (12,1%), здатність до взаємоповаги (10,5%).

З вибіркових бесід з майбутніми вчителями, стають зрозумілими мотиви вибору ними пріоритетних цінностей. Більшість з них керується популярними думками про те, що ХХ століття характеризується інтенсивним наступом людини на природу, технократизмом, який спричинив негативне втручання людини в розвиток природи і породив низку екологічних проблем і що ХХІ століття стане в історії людства періодом гуманітаризації всіх сфер суспільного життя та запобігання катастрофам глобального характеру. Слід зазначити, що лише незначна частина респондентів, надаючи перевагу духовно – моральним цінностям, орієнтується на іншого роду вартості. Так, лише 22,5% респондентів до пріоритетних цінностей відносять інтелектуальні якості і лише 5,2% здоров’я людини.¹

Аналіз матеріалів анкетування свідчить, що вони здебільшого усвідомлюють себе, як особистості з властивими їм духовно – моральними цінностями, на яких ґрунтуються відносини з іншими людьми.

Водночас, не виявилося даних про самоусвідомлення студентів в ролі майбутніх фахівців – професіоналів. Тому, серед пріоритетних цінностей, по суті, не бачимо таких, що свідчили б про професійні орієнтири майбутніх педагогів та відповідні цінності (професійні знання, вміння та навички). Стосовно громадянського статусу молоді, то в матеріалах анкетування не було виявлено цінностей, які характеризують громадянина України (знання історії та теорії національної культури, патріотизму). Від себе слід додати, що дане дослідження проводилося ще 1997 року, тому треба надіятися, що з того часу в свідомості майбутніх педагогів відбулися необхідні позитивні зміни.

Аналіз цінностей, які, на думку студентів, стали їхніми надбаннями, показує, що в цьому аспекті майбутні педагоги досить скромно, об’єктивно та критично оцінюють себе. Так лише 31% опитаних вважають себе добрими, 27,6% чесними, 25,9% справедливими, 8,6% людяними, 6,9% порядними та відвертими. Значно менше студентів вважають себе чуйними, безкорисливими.

Відповідно поділилися і прагнення майбутніх вчителів. Зокрема 19% опитаних прагнуть інтелектуально розвиватися, 15,5% мріють стати добрішими, 5,2% духовно багатими, 12,1% розвинути силу волі.¹

Значна частина опитаних була неспроможною визначити цінності, якими вони б хотіли оволодіти. Це свідчить про серйозні прогалини в організації самовиховання та профорієнтаційної роботи. Від себе додамо, що за той час, який пройшов, все ж деякі позитивні зрушення в цьому плані відбулися, про що більш докладніше ми розповімо в частині про наше практичне дослідження впливу вчительської моралі на виховання учнів.

Дуже важливо, що б майбутній вчитель глибоко усвідомив свій професійний ідеал, як своєрідну модель, на яку орієнтуватиметься в процесі навчання та самоосвіти, виховання та самовиховання.

Особливої уваги тут потребує питання про значення загальнолюдських цінностей в професійній діяльності педагога.

Більшість науковців небезпідставно вважають, що в системі професійних цінностей вчителя повинні синтезуватися якості фахівців кількох профілів. В умовах педагогічного вузу доцільно формувати виховний ідеал студентів, залучаючи їх до вивчення проблем шкільного виховання, як в теоретичному, так і в практичному аспектах.

Вивчення студентами цінностей школярів, надзвичайно корисне, бо, виконуючи функції дослідника, майбутній педагог, з одного боку, уподібнюється учневі та оцінює його з позиції школяра, а з іншого – поводиться як дослідник і оцінює школяра з позиції педагога. Іншими словами, студент ніби перевтілюється і завдяки цьому здобуває ту систему знань про людські цінності, які допомагають йому сформувати виховний ідеал і керуватися ним в своєму становленні, як особистості і громадянина.

Результати анкетного опитування на тему: “Вплив моральних якостей вчителів на виховання майбутніх громадян України”.

Щоб визначити пріоритетні цінності наших педагогів і оцінити їх вплив на моральне виховання учнів, ми скористувалися методом анкетування.

Аналітичний розгляд термінів, які позначають громадянські якості особистості, дав нам змогу розробити анкету, якою можна скористатися для визначення рівня їх сформованості у педагогів нашої середньої школи.

Було опитано 45 чоловік в віці від 25 до 57 років, з педагогічним стажем від 3 до 30 років. З них 25 жінок і 15 чоловіків, з них класних керівників – 11. Опитування проводилося в школах м. Миколаєва.

Аналіз здобутих результатів показав, що з моральним станом у педагогів Півдня України серйозних проблем немає.

І. Так 54,2% респондентів вважають, що вчитель обов’язково повинен бути високоморальною людиною, 8,5% погоджуються з тим, що це є дуже бажаним, 22,8% погоджуються з тим, що це обов’язково, але не завжди вдається, і лише 8,5% думають, що в наш час моральною людиною бути дуже важко.

ІІ. На питання про довіру до оточуючих людей, 11,4% респондентів відповіли, що довіряють оточуючим людям повністю, 48,6% респондентів схильні довіряти, 17% не дуже схильні довіряти оточуючим людям, 8,5% опитаних – відповіли, що частіше за все не довіряють оточуючим і, нарешті, 2,8% опитаних – взагалі вважають, що довіряти будь-кому – не варто.

ІІІ. На питання, щодо зайвості в нашому сучасному суспільстві провідних моральних цінностей (чесність, порядність, справедливість, взаємоповага), 71,4% респондентів заявили, що не погоджуються з цими положеннями, а 28,6% відповіли ще категоричніше.

ІV. На питання, щодо визначення головних негативних та деструктивних явищ, які сьогодні мають широке розповсюдження в сучасному українському молодіжному середовищі, педагоги майже одностайно визначили в числі таких наркоманію, сексуальну революцію – 77,1%. 28,6% вважають в числі найбільш негативних – знецінення престижу вищої освіти, ще 28,6% вважають такими неповагу до старшого покоління.

V. В питанні, що до того, яку дію можна вважати крадіжкою, у випадку з невиплатою заробітної плати, 71,4% респондентів погодилися, що дана дія є крадіжкою, 28,6% не погодилися, а 5,7% взагалі не визначилися з відповіддю.

Майже 100% респондентів назвали крадіжкою несплату податків та неоплачений проїзд в громадському транспорті. В питанні про хвору матір 28,6% респондентів погодилися з тим, що це є крадіжка, 28,6% не погодилися і 42,1% респондентів – не визначилися з відповіддю.

VІ. На питання, щодо відмови від головних демократичних прав та свобод в обмін на матеріальне благополуччя, 65,7% респондентів заявили, що вони не відмовляться, 2,8% заявили про це, ще більш категорично. 28,6% опитаних не визначилися з відповіддю на дане питання і лише 2,8% визнали, що вони б відмовилися від основних своїх прав та свобод в обмін на матеріальний достаток.

VІІ. В питанні, щодо пріоритетності головних громадянських якостей, які слід прививати підростаючому поколінню, в першу чергу, 40% респондентів на перше місце поставили громадянську мужність, 31,4% опитаних зупинили свій вибір на такій якості, як чесність, 5,7% зробили вибір на користь підтримки ближніх та співробітництва, по 2,8% обрали в якості найважливіших рис підприємництво та індивідуалізм і, нарешті, 17,1% опитаних визначили в якості найголовнішої громадянської риси – релігійність.

VІІІ. В питанні, щодо того, яким є реальний стан справ з громадянським вихованням в нашій середній школі, 62% респондентів зазначили, що вони усвідомлюють для себе невідповідність між системою ідеалів, які вони пропонують майбутнім громадянам України, та реальним життям, 14,3% опитаних взагалі не вірять в ефективність сучасної системи виховання, у 5,7% респондентів взагалі відсутня чітка громадянська позиція і, нарешті, 17,1% опитаних вважають, що система виховання старої радянської школи все-таки була більш ефективною, ніж сучасна.

Таким чином, виходячи з результатів нашого соціологічного дослідження, можна сказати, що педагоги Півдня України (і, будемо сподіватись, всієї нашої держави), в переважній своїй більшості усвідомлюють себе, як громадян своєї держави, як особистостей з властивими їм морально – духовними цінностями та орієнтирами. Вони усвідомлюють також основні ціннісні орієнтири, які вони, в свою чергу, і намагаються прищеплювати сучасній українській шкільній молоді.

Результати дослідження також переконливо свідчать, що педагогічний склад української середньої школи серйозно занепокоєний широким розповсюдженням в сучасному молодіжному середовищі різних негативних явищ (наркоманія, злочинність та інші).

Але незважаючи на більшу чи меншу одностайність, викликає занепокоєння той факт, що значна частина наших педагогів усвідомлює невідповідність між тими цінностями морального характеру, які вони повинні прищеплювати учням і реаліями українського сьогодення.

На нашу думку, дана ситуація багато в чому має своєю причиною те, що наша держава знаходиться зараз в лещатах перехідного періоду, який, як відомо, характеризується хитаннями не лише в економіці, але і в свідомості народу, особливо ж молодої його частини. Як вже згадувалося, така несприятлива ситуація спричинює процеси духовно – моральної деградації частини української молоді і це небезпечно.

Але ми повторюємо, треба виходити з того, що вищезгадані явища негативного характеру є тимчасовими і треба докладати значних зусиль, що б подолати їх і рухатися далі в напрямі побудови справжньої демократії, де б наміри системи виховання повністю б співпадали з реальними потребами суспільства. Треба з оптимізмом дивитися в майбутнє.

Як бачимо, педагогічний склад нашої шкільної системи, незважаючи на тимчасові труднощі, продовжує знаходитись на висоті, дотримуючись головних вимог до власного морального стану і відповідно, морального розвитку своїх вихованців, які в майбутньому повинні стати справжніми громадянами України.

Висновки.

Наша робота підійшла до свого завершення. В ході роботи нами були вирішені наступні завдання:

здійснення аналізу поширених у вітчизняній педагогічній та політологічній науці теоретичних підходів до проблеми громадянського виховання підростаючого покоління;

розробка і проведення практичного дослідження – анкетного опитування, присвяченого проблемі впливу особистих моральних якостей і нахилів наших педагогів на виховання молоді в контексті громадянської освіти та інтерпретація отриманих даних.

Опрацьований матеріал дозволяє нам дійти висновку, що процес формування громадянина України та його головної риси – громадянськості є наслідком такого процесу, як соціалізація, в структурі якої нас найбільше цікавлять громадянське виховання і самовиховання. Соціалізація відбувається під впливом значної кількості обставин та чинників: держави, суспільства, сім’ї, неформальних груп, засобів масової інформації, релігії та багатьох інших.

Зараз є очевидним, що дія багатьох з цих чинників в галузі формування громадянськості українських школярів є стихійною, не досить ефективною, а часто і деструктивною. Стихійна соціалізація, надто повільно прилучаючи, чи не прилучаючи взагалі, школярів до системи громадянських цінностей і святинь, тим самим сприяє обмеженню духовного та предметного простору для дії безпосередньо громадянського виховання. Тому головне навантаження в нелегкій, але шляхетній справі громадянського виховання підростаючої молоді, лягає на шкільних вчителів – вихователів.

Віддані ідеї української державності, вони можуть і повинні озброїти учнів суто громадянськими знаннями і навичками, сформувати у них громадянський досвід, компенсувати в ньому брак того, що необхідно для повноцінного розвитку громадянськості, подолати чи послабити негативні впливи, організовано залучити школярів до перетворення суспільного і етнічного середовища.

Щоб така робота була успішною, педагоги – вихователі самі повинні відповідати тим критеріям громадянськості, які ми висвітлили в теоретичній частині нашого дослідження. Результати соціологічного опитування показали, що морально – ціннісні орієнтації та громадянська позиція українських педагогів знаходяться на високому рівні, тому слід сподіватися, що цей рівень в майбутньому буде лише зростати, що повинно буде позитивно вплинути на вирішення завдань громадянської освіти в Україні.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що вдало організована виховна робота може значною мірою сприяти ліквідації певних прогалин в системі громадянського виховання.

Така робота повинна ґрунтуватися на цілісному виховному ідеалі, уособленому самим вчителем, що органічно поєднує в собі цінності особистості, сім’янина, педагога, громадянина України, представника світової цивілізації.

Як ми вважаємо, практична цінність нашої роботи заключається в тому, що в ній ми:

зробили спробу визначити головні аспекти процесу громадянського виховання в Україні;

з’ясували конкретні вимоги до особистості українського громадянина у вигляді набору чітко окреслених громадянських якостей, без наявності яких людина не може вважатися повноцінним громадянином;

визначили провідні риси становлення педагогів, як морально розвинених особистостей.

Насамкінець нам залишається лише побажати нашим науковим колегам, щоб праця в галузі вищезазначених практичних проблем не припинялася; щоб громадянська освіта в Україні, нарешті, здобула належний їй рівень; щоб цілі та засоби громадянського виховання, зокрема внутрішні ціннісні орієнтації наших педагогів та їх вихованців, співпадали, а не навпаки. Лише в такому випадку можна буде говорити про створення дійсно демократичного клімату в нашому суспільстві. Звичайно, це справа багатьох років напруженої праці, але починати потрібно вже сьогодні, тим більше, що певні наукові та практичні здобутки в цій галузі суспільних відносин, наші вчені вже встигли напрацювати. Тому слід зберігати вже надбане і примножувати здобутки в галузі громадянського виховання, якщо ми дійсно хочемо, щоб наша Українська Держава зайняла гідне місце в європейському та світовому співтоваристві.

Список литературы

Виховання громадянина / Під ред. І. Поплужного. – К., 1997.

Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття). К., 1994.

Загальна декларація прав людини. К., 1996.

Конституція України. – К., 1996.

Матеріали науково-практичної конференції “Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва України”. – К., 1993.

Словник соціологічних і політологічних термінів. – К., 1993.

Бех І.М. Духовні цінності в розвитку особистості // Педагогіка і психологія. 1997. № 1.

Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості громадянина // Педагогіка і психологія. – 1997. № 1.

Бутківська Т.В. Цінності від учителя до учня // Початкова школа. – 1997. № 2.

Ващенко Т.Г. Діагностика моральних цінностей особистості школярів // Рідна школа. – 1996. № 2.

Гильмеева Т.В. Профессионализм учителя в социологическом измерении // Социс.1998.№11.

Закон України “Про громадянство України” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. № 50.

Карпенчук С.В. Володіти розумом, почуттями і волею //Рідна школа.1997.№ 5.

Корольчук О.П. Студентство: виховання духовності і культури, спроба окреслити проблеми та перспективи // Освіта. – 1999. № 2.

Крицька Л.В. Громадянські ціннісні орієнтації учнівської молоді // Педагогіка і психологія. –1997. № 1.

Мазур Т.Г. Гуманізація стосунків в навчально-виховному процесі // Початкова школа. – 1996. № 9.

Нікітіна Л.Є. Соціальне виховання дітей – фактор стабілізації суспільства // Педагогіка. – 1998. № 7.

Скульський Р.П. Пріоритетні цінності у вихованні майбутніх вчителів // Педагогіка і психологія. – 1997. № 1.

Старовойт Л.В. Модульна система в професійному навчанні // Рідна школа. – 1997. № 5.

Тараненко І.Г. Демократичні цінності у становленні громадянина // Педагогіка і психологія. – 1997. № 2.

Уайт. П.В. Виховання громадянської мужності // Рідна школа. – 1997. № 5.

Хорунжа Л.П. Гуманізація навчально-виховного процесу // Рідна школа. –1999. № 1.

Чижевський Б.Г. Актуальні проблеми побудови системи виховання в умовах державотворення // Педагогіка і психологія. – 1997. № 2.

Шпак Г.В. Підвищувати методичний рівень педагога // Рідна школа. – 1997. № 6.