Юрисдикція судів України за спеціалізацією

ЮРИСДИКЦІЯ СУДІВ УКРАЇНИ ЗА СПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ СУДІВ УКРАЇНИ ЗА СПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ

1.1 Історико-правовий аспект розвитку юрисдикції судових інститутів України за спеціалізацією

1.2 Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладі Великобританії, Німеччини, США, Росії та Франції) та його роль у розбудові спеціалізованих судів України

РОЗДІЛ 2. КРИТЕРІЇ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ СУДІВ УКРАЇНИ

2.1 Спеціалізація судів за галузевою ознакою

2.2 Спеціалізація судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства

2.3 Становлення спеціалізованих судів України: проблеми теорії та практики

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Прийнявши Декларацію про державний суверенітет 1990 року і Акт проголошення незалежності 1991 року, Українська держава стала на шлях практичного втілення мети побудови соціальної і правової держави, в якій людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю. Саме в такій державі забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини та громадянина визначають зміст і конкретну спрямованість її діяльності. Ці принципи знайшли своє закріплення на конституційному рівні (Розділ ІІ чинної Конституції України) і відображені в законодавчих актах, прийнятих у період становлення незалежної України.

Реформування державної влади і судової системи в Україні в останні роки висвітлило актуальність питання про місце конституційного принципу спеціалізації судової системи, передбаченого статтею 125 Конституції України. Недостатність теоретичної розробки та законодавчого врегулювання породжує гострі дискусії щодо загальної моделі судоустрою України, з чим безперечно пов’язано вирішення проблеми організації та діяльності спеціалізованих судів адміністративної, господарської та інших юрисдикцій, їх місце в структурі судів загальної юрисдикції. Ця проблема не була вирішена повною мірою внесенням змін до процесуального законодавства (червень 2001 рік) та Закону України “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 року, які названі за виразом правників “малою судовою реформою”. Не вирішена вона із прийняттям нового Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року

Таким чином, вдосконалення форм судочинства, моделювання структури по організації та діяльності судових органів по відправленню правосуддя, необхідність чіткого визначення критеріїв розмежування компетенції судових органів в умовах поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), обумовила нагальну необхідність дослідження інституту спеціалізації судів України через призму історико-правового та міжнародного досвідів.

Актуальність теми

Актуальність проблем здійснення правосуддя за спеціалізацією пов’язана з їх недостатнім дослідженням на теоретичному рівні та недосконалістю практики застосування правового механізму судочинства в судах України. Про це свідчить аналіз наукової літератури та наявність дискусій навколо цієї проблеми. Відсутність у належному обсязі теоретичних розробок, суперечливість вітчизняної практики здійснення спеціалізованого правосуддя зумовили необхідність у проведенні наукового дослідження з урахуванням надбань теорії і практики в історико-правовому аспекті та міжнародного досвіду розмежування компетенції судів при здійсненні правосуддя. У новітній історії України як відправна точка становлення спеціалізованих судів розглядається Концепція судово-правової реформи від 28 квітня 1992 року, що передбачає як один із основних принципів судово-правової реформи – “поступове здійснення спеціалізації судів” (Розділ ІІ Концепції).

Чинна Конституція України закріплює систему судів загальної юрисдикції в Україні, яка будується за принципами територіальності і спеціалізації. За цими принципами найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди (стаття 125 Конституції України). Системне і текстуальне тлумачення частини 3 статті 124 Конституції України - “Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції” - свідчить про те, що спеціалізовані суди є невід’ємною частиною системи судів загальної юрисдикції і входять до її складу як самостійна структура.

Створення судових органів зі спеціалізованою юрисдикцією (ланок відповідних судів) закріплено на конституційному рівні (стаття 125 Конституції України) та в Законі України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року.

Проблеми становлення спеціалізованих судів досліджувалися вченими-практиками як України, так і Росії, зокрема в наукових працях О.П.Альохіна, Л.С.Анохіної, Т.В.Апарової, Д.М.Бахраха, В.Е.Беляневича, О.Д.Бойкова, Л.С.Гамбурга, Ю.М.Грошевого, В.В.Долежана, І.М.Зайцева, М.В.Карасьової, М.М.Кобилецького, В.А.Ковальова, В.В.Кривенка, В.С.Кульчицького, І.Є.Марочкіна, Е.Б.Мельникової, О.Р.Михайленка, М.М.Михеєнка, В.В.Молдована, М.І.Настюка, В.І.Німченка, Т.О.Новікової, В.Т.Нора, В.Т.Окіпнюка, Г.М.Омельяненко, В.М.Палій, І.М.Паньонка, Л.І.Пахолок, І.Л. Петрухіна, С.В.Познишева, Ю.Є.Полянського, Л.Т.Присташ, Д.М.Притики, Ф.М.Решетникова, А.Х.Саідова, А.О.Селіванова, Н.В.Сібільової, Н.П.Сизої, Н.М.Силенко, В.Є.Скоморохи, В.С.Смородинського, Д.С.Сусла, В.С.Стефанюка, М.І.Тітова, П.Й.Тищика, А.П.Ткача, О.В.Тодощака, С.В.Філіпова, А.І.Черв’якова, Г.Г.Черемних, В.П.Шевченка, В.І.Шишкіна, О.М.Якуби, А.Г.Яреми та інших.

Однак, у зазначених авторів проблема юрисдикції судів за спеціалізацією не була предметом цільового дослідження, а розглядалася в контексті інших правових проблем. Це ускладнює системне бачення такого предмета дослідження, яким є спеціалізоване правосуддя. Необхідність у комплексному дослідженні саме в аспекті спеціалізації судів має сприяти виробленню оптимального шляху вирішення проблем, пов’язаних з визначенням структури спеціалізованих судів України та здійсненням ними правосуддя в системі судів загальної юрисдикції.

Наведеними чинниками і зумовлено вибір теми дисертаційного дослідження. Робота виконана на кафедрі правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка з урахуванням напрацювань у галузі судоустрою, загальної теорії держави і права, конституційного права, адміністративного, цивільного та кримінального процесу, враховано результати узагальнення судової практики, проаналізовано і використано результати опитування суддів судів України різних ланок щодо бачення шляхів створення і вдосконалення механізму здійснення правосуддя судами з урахуванням їх компетенції. Використано результати порівняльного і системного аналізу вітчизняного законодавства з законодавством про судоустрій і діяльність судів зарубіжних країн: Великобританії, Німеччини, США, Росії, Франції та інших.

Мета і завдання дослідження

Метою дослідження є аналіз проблем та вироблення теоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо функціонування спеціалізованих судів України. Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань: 1) дослідження історії становлення юрисдикції судових інститутів України; 2) аналіз міжнародного досвіду органів правосуддя, зокрема судових систем країн, в яких функціонують спеціалізовані суди; 3) визначення суті спеціалізації судів за галузевою ознакою; 4) з’ясування особливостей спеціалізації судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства; 5) визначення на основі проведеного дослідження проблемних питань і внесення пропозицій щодо вдосконалення законодавчого регулювання системи спеціалізованих судів в Україні.

Об’єктом дослідження є правовідносини, пов’язані з організацією, створенням та діяльністю спеціалізованих судів України (історико-правовий аспект їх становлення та зв’язок із сучасністю, їх місце та роль в системі судів України при здійсненні правосуддя).

Предметом дослідження є спеціалізовані адміністративні та господарські суди, військові суди, як органи правосуддя при вирішенні спорів певної нормативно врегульованої сфери правовідносин (спеціалізоване правосуддя за галузевою ознакою, за суб’єктним критерієм та “внутрішня” спеціалізація суддів інших судів загальної юрисдикції), а також модель цілісної структури адміністративних судів, що мають бути створені за чинним законодавством (спеціалізація за галуззю права); обгрунтування необхідності реформування військової юстиції шляхом створення спеціалізованих судів військових формувань України (спеціалізація за суб’єктом); вдосконалення діяльності спеціалізованих господарських судів та питання “внутрішньої” спеціалізації суддів в інших неспеціалізованих судах України.

Методологічна основа дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використані загальнонаукові та спеціально-юридичні методи дослідження. Використання історико-правового методу дало змогу показати історичні витоки і розвиток юрисдикції судів за спеціалізацією, визначити шляхи вдосконалення їх системи. Правовою базою дослідження стали Конституція України, міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, інші чинні законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти та пам’ятки права, що стосуються судоустрою, акти Конституційного Суду України, роз’яснення Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів України.

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ СУДІВ УКРАЇНИ ЗА СПЕЦІАЛІЗАЦІЄЮ

1.1 Історико-правовий аспект розвитку юрисдикції судових інститутів України

Державність в Україні має вікові традиції та велику історичну спадщину. Діяльність судових органів за княжої доби, демократичне державне утворення Запорізької Січі, перша в світі Конституція Пилипа Орлика виникли на території України тоді, коли на інших територіях та в інших державах панували феодально-монархічні режими.

За часів Київської Русі, яка займала територію не тільки сучасної України, а й Росії та Білорусії, діяв княжий суд. Князь здійснював правосуддя як найвищий суддя, зважаючи на те, що судова влада належала до прерогатив княжого уряду, а обов’язок судити своїх підданих вважався головним обов’язком володаря. Княжі суди мали право судити всіх осіб, за винятком, коли особа була “церковною людиною” [1] ¹⁾. Історичні джерела свідчать про діяльність вічових, громадських та приватних судів [2] ²⁾. Оскільки княжому суду не надавалося право здійснювати правосуддя щодо “церковних людей”, то в Київській Русі діяли церковні суди, підпорядковані єпископам. Їх компетенція поширювалася на осіб, які були пов’язані з діяльністю церкви (представники духівництва, їх родини, церковна прислуга тощо). Ці суди розглядали справи про злочини проти віри, подружжя, сімейно-шлюбні спори та спори про спадкування [3] ³⁾. У своїй діяльності церковні суди застосовували Номоканон та церковні статути князів, тобто, судові органи здійснювали правосуддя тільки стосовно одного спеціально виокремленого суб’єкта судочинства [4] ⁴⁾.

Із середини ХVІ ст. почала розвиватися українська козацька державність - Запорізька Січ, де згодом припинили свою дію правові норми, які встановлювали кару за злочини проти королівської влади і польсько-литовського врядування. У цей же період була встановлена сувора кара за зраду українському народу, християнській вірі, невиконання вимог військово-старшинської адміністрації. Специфічним для Запорізької Січі було те, що на чолі Війська Запорізького стояв гетьман, який мав повну адміністративну владу та брав участь у законотворенні і судочинстві [5].

На становлення судової системи в Запорізькій Січі істотно вплинули тогочасні правові джерела. Основним з них було звичаєве право, яке широко застосовувалося на Запоріжжі, при здійсненні правосуддя відмічається і вплив збірників писаного права Речі Посполитої та гетьманського законодавства. На нормах цих правових джерел ґрунтувалася структура і діяльність військово-адміністративних та судових органів. Це дає можливість розкрити питання, пов’язане із розмежуванням компетенції судових органів Запорізької Січі [6] ¹⁾.

Запорізька Січ була громадсько-політичною і військово-адміністративною організацією українського козацтва і об’єднувала козацькі січі, розташовані на дніпровських островах. Козацтво складало товариство (громаду), організаційною частиною якого був курінь, а вищим органом - січова (військова) рада. Органом військово-адміністративного і судового управління був козацький кіш. Кошовий отаман мав військову, адміністративну і судову владу, а в управлінні йому допомагали кошовий суддя, осавули, писар, а також виборні полковники і курінні отамани. Ці посадові особи складали кошову старшину, яка була дорадчим органом при кошовому отаманові як з військово-адміністративних, так і з судових справ [7] ²⁾.

Поряд з гетьманом судові функції виконувала військова рада, генеральні, полкові та сотенні суди, а в умовах війни – козацька старшина. Отже, у Запорізькій Січі судова діяльність не була чітко відокремлена від адміністративної і судові функції виконували органи адміністративно-територіального управління [8] ¹⁾.

Систему судових органів козацької держави очолював гетьман, якому належала вища судова влада, і він мав право затверджувати вироки чи рішення Генерального і полкових судів з найбільш важливих справ, особливо вироки, що стосувалися засудження до смертної кари [9] ²⁾. Гетьману також подавалися скарги на рішення всіх судів, перевірки яких він проводив за власним бажанням, надсилаючи своїх представників на місця для розгляду справ по суті, однак сам судові справи не вирішував [10] ³⁾. Роль вищих судових органів виконували рада козацької старшини, рада генеральної старшини і колегіальний Генеральний суд [11] ⁴⁾. Полкові, сотенні та сільські суди поширювали свою компетенцію не тільки на справи щодо козаків, але також і на справи селян, міщанства та шляхти [12] ⁵⁾ ( див. “Додаток А”).

У Запоріжжі порядок здійснення правосуддя та сама його суть були визначені військовими традиціями і звичаями. Звичаєве право діяло в козацькій державі у ХVI – XVII ст.ст., на нормах якого ґрунтувалася структура та діяльність військово-адміністративних і судових органів, цими нормами регулювалися також питання земельних, майнових і особистих відносин [13] ⁶⁾. А.Й. Пашук на підтвердження цієї думки зазначав, що “писаних законів у Запорізькій Січі не можна було чекати, оскільки козацька громада мала за собою невелику минувшину і все життя запорожці проводили у безперервних війнах, через які не мали можливості займатися влаштуванням внутрішніх судових порядків [5] ¹⁾”.

На жаль, до нашого часу не дійшли документи про діяльність козацьких судів у поході і на війні. Однак, збереглися окремі повідомлення про діяльність козацького суду у мирний час. Шляхом вивчення судової практики та тих норм, згідно з якими здійснювалося правосуддя (польські і литовські нормативні акти, а також військові козацькі звичаї), можна встановити за що саме каралися козаки і козацька старшина. Січ, як воєнізована організація, взяла під охорону основний її принцип – військове товариство, і будь-яке посягання на нього ставило винних під загрозу застосування найсуворіших покарань. Такими посяганнями визнавалися вбивство козака козаком, розкрадання січового майна, крадіжки козаками майна та речей один в одного тощо [14]. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на недоторканність січового майна. Підтвердити цей факт можливо вироком великої козацької ради від 23 грудня 1764 року: “На кажду потребность атаманам и старшине казны войсковой себе никогда не делити и не касаться без стариков скарбу неподвижного войскового под смертным штрафом и кто поступить проти этого войскового устава, то горлом карать и всю худобу его забрать не уважая ни на старшину, ни на атаманов и ни на кого [15] ²⁾.” Цей документ - одна з небагатьох писаних пам’яток козацького судочинства.

В особливих випадках на Січі створювалися і надзвичайні суди. Прикладом їх існування може бути направлення у 1656 році київського полковника Ждановича до Білорусії. До наших часів дійшов уривок з рішення такого суду: “…милости пана гетьмана для выслушанья сыску в розыскных делах, кто чинит разорение и царского величества грабеж, таковых сыскивать и расправу чинить и всякого винного, на кого б такое воровство покажется, горлом карати и наказание чинити всякое [13].”

Виходячи зі специфіки існування та діяльності козацької державності на Запоріжжі, є підстави стверджувати, що в Запорізькій Січі функціонувала судова система, яка складалася з Генерального, полкових, сотенних та сільських судів. В умовах війни правосуддя здійснювала і козацька старшина, основним завданням якої був захист правових норм і звичаїв, що мали важливе значення для існування об’єднаної козацької громади. Особливість функціонування судів на Запоріжжі полягала в організації судових установ, яка базувалася на військово-адміністративному поділі Війська Запорізького. Це свідчить про наявність в Україні за часів Січі чіткої вертикальної судової системи з розмежуванням повноважень в аспекті компетенційності кожної судової ланки.

Особливість функціонування сільських і сотенних судів полягала в здійсненні правосуддя за суб’єктною ознакою щодо козацької голоти, козаків-наймитів, оскільки право засуджувати представника старшини їм не надавалося. Компетенція полкових судів поширювалася на злочини, які вчинялися сотенною та полковою старшиною. Одним з елементів спеціалізації цих судів убачаємо поширення їх компетенції не тільки щодо козацької старшини, але й стосовно міщанства та шляхти з введенням до їх складу бургомістрів та війтів. Судочинство у полкових судах здійснювалося спільно козацькими суддями і представники міських адміністрацій, що значно розширило їх повноваження. Ці суди мали компетенцію по розгляду не лише кримінальних справ, а й цивільних спорів, пов’язаних з набуттям права на землю, спадкуванням тощо.

З’ясовуючи питання функціонування судової системи часів Запорізької Січі в аспекті дисертаційного дослідження, зазначимо, що судова діяльність у цьому козацькому державному утворенні не була чітко відокремлена від військово-адміністративної діяльності. Це зумовило своєрідність організації судової системи як за територіально-предметною ознакою, так і за суб’єктним критерієм. Основною передумовою створення і функціонування системи судів на Запоріжжі стало майнове розшарування козацької громади та інші об’єктивні причини (часті війни і походи, вплив польсько-литовських та західноєвропейських правових джерел), що виразилося в здійсненні судочинства за суб’єктною ознакою.

Здобувши незалежність у ході національно-визвольної війни 1648-1654 р.р., український народ створив і власну судову систему, яка є однією з ознак державності. Ця система хоч і мала певні недоліки (поєднання адміністративної і судової влади, велика кількість судових ланок), але відображала мету побудови нового, безстанового, дійсно народного правосуддя [16] ¹⁾. До системи козацьких судів доби Гетьманщини входили сільські, сотенні й полкові суди, що діяли відповідно у козацьких сотнях і полках, а також міські, копні, отаманські суди та домініальний суд пана щодо своїх підданих [17] ²⁾ (див. також “Додаток Б”).

Вищою апеляційною інстанцією був Генеральний військовий суд. Також до вищих органів судової влади належали суд гетьмана, суд ради Генеральної старшини, Генеральна військова канцелярія, а з посиленням тиску з боку російського самодержавства - Малоросійська колегія. Головами сільських судів були вихідці з козацької старшини, що обиралися козацькою громадою хутора чи поселення (укріплення), а сотенних та полкових судів - відповідно сотники й полковники, які поєднували обов’язки по здійсненню правосуддя з адміністративними обов’язками.

Необхідно зазначити, що складовою частиною судової системи доби Гетьманщини були й інші судові органи. Н.П.Сиза слушно віднесла до них духовні, цехові, ярмаркові, митні, третейські суди та суд грецького Ніжинського братства. В аспекті дисертаційного дослідження потрібно вказати, що ці суди мали елементи спеціалізації з точки зору їх компетенційних ознак: духовні суди розглядали судові справи духовенства та деякі категорії цивільних справ світського населення; цехові суди мали компетенцію по вирішенню внутрішніх конфліктів, що виникали серед членів цехового товариства; суд грецького Ніжинського братства був створений для розгляду справ осілих у м. Ніжині грецьких купців та їх челяді, а ярмаркові суди вирішували справи, що виникали під час проведення ярмарків. До компетенції митних судів відносилося розв’язання цивільних спорів, що виникали з питань торгівлі та сплати митних зборів, а до відання третейських судів належало вирішення цивільних та дрібних кримінальних справ.

Ще за часів Речі Посполитої органи міського самоврядування поряд з адміністративно-управлінськими функціями виконували і судові. За гетьманства Б.Хмельницького (1648—1657 р.р.) колишні польські суди в містах були замінені на магістратські і ратушні. Магістратські суди створювалися в полкових містах та в містах, у яких діяло магдебурзьке право, а в непривілейованих сотенних містах - ратушні суди. Зазначені суди здійснювали цивільне і кримінальне судочинство, вирішуючи справи міщан та посполитих. Вільні селяни судилися в ратушних судах непривілейованих міст, якщо знаходилися під їх юрисдикцією. До складу ратушного суду входили бургомістр і радники або війт із бургомістрами і ратушний писар. Магістратські суди складалися з війта і “градської колегії”, до якої входили бургомістр, радники і лавники (присяжні). Мінімальна чисельність ратушної колегії була визначена три особи, а магістратської - п’ять. Апеляції на рішення ратушних судів у другій половині XVII - на початку XVIII ст.ст. подавалися до магістратських або полкових судів, а на рішення останніх - до гетьманського суду. Як правило, гетьман доручав їх розгляд генеральному судді і судовому писарю. Найвищою ж апеляційною інстанцією щодо рішень міських судів з часів гетьманства І.Брюховецького став російський цар [18] ¹⁾.

Козацька старшина намагалася підпорядкувати собі міщанські суди, спираючись на військову силу козацтва та його провідну роль у політичному житті Гетьманщини. Це значною мірою їй вдавалося, оскільки часто полковники безпосередньо головували в судових засіданнях магістратів або надсилали до них своїх представників. У ратушних судах аналогічно діяли сотники та городові отамани, які очолювали міських козаків. Участь козацької старшини у міському судочинстві Гетьманщини помічається вже у 1660 році [19] ¹⁾. Так, у 1771 році полковий суддя обіймав посаду війта магістрату Переяслава [20] ²⁾. Відзначалася і більша оперативність козацьких судів, пов’язана із значно вищим освітнім рівнем козацької старшини у порівнянні з міщанською, але тотального підпорядкування міщанських судів козацьким не відбулося.

Відносна відокремленість міщанських судів знайшла юридичне відображення в ”Правах, по которым судится малороссийский народ” (1743 р.) - першому проекті загального кодексу українського права. “Права...” передбачали наявність магістратських судів у містах магдебурзького права і ратушних судів у непривілейованих містах. Ратушні і магістратські суди виступали також як суди другої інстанції щодо рішень сільських судів. Апеляційна інстанція для магістратського суду визначалася залежно від ступеня привілейованості магістрату. В середині XVIII ст. магістрати були виведені з-під юрисдикції полкових судів і канцелярій, тому апеляції на рішення магістратів почали подаватися до Генерального військового суду.

Переважна тенденція до підпорядкування міських судів козацькій старшині все ж не призвела до повної заміни міщанських судів козацькими. Це пояснюється значущістю міщанства у соціально-економічному житті Гетьманщини, що зумовлювало певний ступінь його політичної автономії. Царське самодержавство побоювалося надмірного політичного посилення козацтва, вбачаючи в ньому загрозу своїм спрямуванням щодо України [21] ³⁾. Втручання козацької старшини в діяльність міщанських судів пояснювалося і тим, що власне полкові та сотенні суди формувалися після 1648 року поступово, тому козацтво початково судилося у міських судах. З утворенням козацьких судів магістратські та ратушні суди втратили колишнє значення і знову замкнулися в тісних станових рамках [18] ¹⁾.

Зазначимо, територія Києва від часу створення у 1708 році Київської губернії адміністративно підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) і магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор. З 1737 року Київський магістрат був вилучений російським самодержавством з підпорядкування гетьмана, а з 1760 року апеляційною інстанцією для магістратського суду м. Києва став Урядовий Сенат.

Після Полтавської битви і так званої “справи Мазепи” тиск на Україну з боку російського самодержавства набув цілком виразних форм. Показовим було ставлення російської адміністрації і особисто імператора Петра І до інституту гетьманства – вищої державної, адміністративної, військової та судової влади у Війську Запорізькому: в 1722 році управління Україною з Колегії закордонних справ було передано до Сенату, що означало відмову самодержавства визнати Україну окремим державним організмом, і було створено Малоросійську колегію, якій надавалися повноваження вищої судової апеляційної інстанції [22] ²⁾.

У 1760 році було проведено судову реформу, наслідком якої став поділ гетьманської України на 20 судових повітів, у кожному з яких створювалися земський суд по розгляду цивільних справ та підкоморський суд, який розглядав земельні спори. Кримінальні справи вирішувалися гродськими судами, що діяли в кожному полковому місті. Суддів обирала місцева старшина, а найвищою судовою інстанцією відповідно до реформи став Генеральний військовий суд, що обирався із представників полкової старшини.

Аспекти спеціалізації земського суду вбачаються у вирішенні цивільних справ, сторонами в яких були як козаки, так і мешканці даного судового повіту. Згідно з реформою підкоморські суди розглядали земельні спори щодо прав спадщини на землю, правового статусу вільних і кинутих земель та межові спори. Внаслідок цього, розгляд справ даної категорії виводив на перший план спеціалізацію такого суду за галузевою ознакою. Така ж ситуація після реформи виникла і з гродськими судами, які діяли в кожному полковому місті і розглядали кримінальні справи як щодо козаків і старшини, так і стосовно представників селянства, міщанства і шляхти.

До ХVІІІ ст. загальна система російського права на Україну не поширювалася, а самодержавство не втручалося в систему української судової організації. З перетворенням Росії в абсолютну монархію деякі суспільні відносини почали регулюватися російським законодавством. Однак воно не змогло витіснити місцеві правові традиції, відповідно до яких здійснювалося судочинство в Україні, оскільки збірники Магдебурзького права діяли до 1835 р., а Литовські статути - до 1840 р. З кінця ХVІІІ ст. все частіше використовувалося загальноімперське російське законодавство, і до початку ХІХ ст. в Україні поступово ліквідовується національна система судів. Зважаючи на те, що у 1775 р. за Указом Катерини ІІ Запорізька Січ була зруйнована, а територія Січі, Правобережної та Лівобережної України увійшла до складу Російської імперії, з цього часу в Україні почали діяти російські імперські суди.

Досліджуючи аспекти судової спеціалізації доби Гетьманщини, зауважимо, що період 1648-1783 р.р. був позначений існуванням першого українського державного утворення з елементами військової козацької республіки. Відповідно до цього в гетьманській державі були створені різні державні органи, які крім управлінських функцій наділялися й функцією здійснення правосуддя. Судова система часів Гетьманщини будувалася, виходячи з суб’єктної компетенції, хоча в подальшому для неї стало властивим створення і судових установ за галузевою ознакою, про що свідчить діяльність митних судів, які мали компетенцію по розгляду справ у галузі митної справи, а також підкоморських судів, що вирішували спори, які виникали з земельних правовідносин. Це зумовлювалося потребою в захисті тих правовідносин, які державницькі структури визначали пріоритетними і вважали за необхідне поставити під захист суду, а їх доля мала визначатися шляхом винесення судового рішення.

Близькість європейських правових джерел і традицій та усталеність норм звичаєвого права зумовили наявність у судовій системі Гетьманщини таких прогресивних принципів судоустрою як виборність суддів, гласність розгляду, колегіальність вирішення справи, а також право на апеляційне оскарження судового рішення. Крім того, велике значення для розбудови системи судів мало проведення судової реформи 1760 року, яка хоч фактично і поновлювала стару польську систему судів, але, разом з тим, відокремила судову владу в Гетьманщині від адміністративної. Виходячи з наведеного, Україна в цей період своєї історії вперше здобула право на власне судочинство, відповідним чином побудувавши судову систему.

У 1864 р. російським самодержавством було проведено судову реформу - колишні російські станові суди ліквідовувалися і вводилися загальні судові установи трьох ступенів. Згідно з реформою найнижчою судовою інстанцією був інститут мирових суддів, що створювався в містах та повітах. На Лівобережній Україні у кінці 80-тих років ХІХ ст. було проведено контрреформу, за якою інститут мирових суддів скасовувався, і створювалася така система судових органів: земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Апеляційною інстанцією для цих судових органів був повітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства повіту.

До загальних судових установ відносилися окружні суди, які розглядали кримінальні справи у складі трьох призначених царем суддів за участю народних засідателів, обраних населенням округу. Судові палати (Київська, Харківська та Одеська) мали повноваження суду апеляційної інстанції щодо перевірки рішень окружних судів та по першій інстанції розглядали справи про державні і посадові злочини. Палата складалася з двох департаментів: кримінальних і цивільних справ, що свідчить про наявність у цій судовій установі елементів спеціалізації суддів по розгляду справ окремих категорій. З ліквідацією судової системи, яка функціонувала на теренах України за гетьманського правління, незалежне українське судочинство фактично було знищено. Наголосимо, що за часів російського самодержавства відбувся відхід судочинства від усталених європейських засад правосуддя, характерних для України-Гетьманщини.

Заслуговує на увагу процес становлення судової організації Галичини, оскільки після приєднання цієї території України до Австро-Угорської імперії система судочинства залишалася майже без змін. У період перебування в складі Австро-Угорщини судова влада Галичини поділялась на шляхетську, духовну і міщанську, що свідчить про суб’єктну спеціалізацію судових органів. В структурі шляхетських судів першої інстанції були земські і міські суди, які розглядали цивільні і кримінальні справи щодо шляхетних громадян. Спори, що виникали між представниками духовенства, розглядалися в особливих духовних судах, серед яких були єпископські суди у Львові, Перемишлі та Кракові. Зазначимо, що компетенція духовних судів чітко не визначалася, до 1784 року такі суди розглядали лише кримінальні справи щодо священнослужителів [23] ¹⁾ (див. також “Додаток В”).

У містах Галичини діяли магістратські суди, але лише тоді, коли місто користувалося магдебурзьким правом. Такі суди розглядали кримінальні справи, а також позови про спадщину і спірні земельні питання. В решті міст функціонували міщанські суди, вирішуючи цивільні та кримінальні справи щодо громадян цього міста. У 1773 році у Львові було створено Верховний губернський суд з повноваженнями суду апеляційної інстанції для всіх нижчих судів Галичини і суду першої інстанції по розгляду особливо важливих справ.

За законом 1852 року в Галичині було створено два вищі крайові суди у Львові та Кракові, поряд з якими діяли на правах окружних крайові суди. Найвищою судовою інстанцією для всіх крайових судів Австро-Угорщини був створений у 1850 році Верховний судовий касаційний трибунал у м. Відні [24] ¹⁾.

Для вирішення судових справ щодо військовослужбовців на території Галичини в цей же період були створені окремі суди трьох інстанцій: військовий суд, вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. У Галичині існували також фінансові суди, які розглядали фінансові спори, а спори між підприємцями і робітниками вирішували промислові суди. Однак, зазначені судові установи були засновані у 1896 році лише в деяких містах. З наведеного вбачається, що в Галичині часів Австро-Угорщини судова система будувалася як за суб’єктною, так і за галузевою ознакою спеціалізації. Це в повній мірі відображало ставлення імперської влади як до участі в судочинстві різних верств населення, так і до вирішення справ певної галузевої категорії.

З’ясовуючи питання судової спеціалізації Галичини, відзначимо, що система судів цієї невід’ємної території сучасної України, будучи частиною судової системи Австро-Угорської імперії, мала ознаки станової. Це підтверджується поділом судової влади на шляхетську, духовну та міщанську, а також, певною мірою, існуванням судових органів військової юстиції. Безперечно позитивним для правосуддя Галичини було функціонування магістратських судів у містах, які користувалися Магдебурзьким правом, а також право особи на апеляційне оскарження судового рішення.

Крім того, здобутком судової системи Галичини була діяльність самостійної трьохступеневої системи військових судів і, незважаючи на властиві їй недоліки, вперше на території України правосуддя у сфері військової справи здійснювалося спеціалізованими судовими органами. З розвитком промислового виробництва та збільшенням фінансових надходжень для розвитку економіки відбувається поступовий перехід від спеціалізації судової системи за суб’єктною ознакою до галузевої спеціалізації. Виходячи з цього, на території Галичини були створені фінансові суди, що вирішували в межах компетенції справи, пов’язані з врегулюванням відносин у фінансовій сфері, та промислові суди, в яких робітники, відстоюючи свої права в соціальній сфері та у сфері трудових відносин, могли позиватися з роботодавцями.

Питання судоустрою в Україні у 1917-1920 р.р. необхідно розглядати з точки зору чергового і, на мою думку, базисного етапу державотворення та національного самовизначення українського народу, спрямованого на отримання суверенності і самостійності в аспекті об’єднання нації як виокремленого суспільства з наявністю всіх ознак незалежної держави. У цей період судову систему та інститут військової юстиції в Україні в історичному і правовому сприйманні необхідно аналізувати як невід’ємну складову частину суспільних відносин, окреслену масивом правових норм, що на конкретному відрізку історії становлення державності забезпечували механізм здійснення правосуддя.

Діяльність судових установ доби Української Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського та Директорії (1917-1919 р.р.) визначає характерна риса уніфікації судової системи - наділення військових судів повноваженнями органів правосуддя у сфері правовідносин як військового, так і цивільного характеру. Заслуговує на увагу та обставина, що в перші місяці після лютневих подій 1917 року судова система в Україні майже нічим не відрізнялася від діючої на всій території Росії, де Тимчасовий уряд ліквідував військово-польові суди, станові “особливі присутствія” та відновив діяльність мирових суддів, які були скасовані в Україні ще в 1898 році, фактично повернувши судову систему у відповідність до першої редакції судових статутів 1864 року.

Кримінальні і цивільні справи розглядали мирові судді, касаційною інстанцією для рішень яких були з’їзди мирових суддів. Судами загальної юрисдикції вважалися окружні суди, що створювалися один на кілька повітів і розглядали справи колегіально у складі трьох суддів, а деякі – і за участю 12 присяжних, обраних із представників органів місцевого самоврядування. Вищою інстанцією для окружних судів були Київська, Харківська і Одеська судові палати, що вирішували справи у складі трьох постійних суддів.

Розвиток подій вимагав об’єднання політичних сил України під одним центром. Політичні організації за ініціативою Товариства українських поступовців 17 березня 1917 року створили Українську Центральну Раду, обравши її головою М.С.Грушевського. Центральна Рада, формуючи судову систему, з 4 травня 1917 року розширила компетенцію мирових суддів, а з 30 травня у повітах почали призначатися адміністративні судді, які розглядали спори між державними органами та громадськими організаціями. Тим самим можна вести мову про введення принципу спеціалізації по розгляду спорів у сфері публічних правовідносин, що потягло зародження вперше в Україні гарантування права громадян вирішувати в суді спори з органами і посадовими особами держави. При окружних судах створювалися адміністративні відділення з повноваженнями суду апеляційної інстанції щодо справ, розглянутих адміністративними суддями (див.також “Додаток Д”).

У виданому 3 (16) липня 1917 року другому Універсалі Центральна Рада наголосила, що визнає Всеросійські установчі збори, і не має планів відокремлення України від Росії [25], а за постановою Української Центральної Ради від 15 липня 1917 року “Про склад Генерального секретаріату” до нього ввійшли 9 Генеральних секретарів [26] ¹⁾. 4 серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав Тимчасову інструкцію, якою визнавав Центральну Раду, але перетворював її Генеральний секретаріат на орган зв’язку між Тимчасовим урядом і Центральною Радою [27] ¹⁾. У проголошеній 29 вересня 1917 року “Декларації Генерального Секретаріяту України” щодо судової системи зазначалося “щоб апарати суду були краще пристосовані до місцевого населення відповідно до нових національних форм життя на Україні [28] ²⁾“. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що формування влади в Україні ні за яких умов не було пов’язано з ігноруванням судової влади. Залишалося тільки єдине питання - визначення місця судів в ієрархії державних структур, що забезпечували б існування влади взагалі. Це стосувалося і наступних політико-правових процесів, що мали місце в Україні [29] ³⁾.

Формуючи судову систему, Центральна Рада 19 листопада 1917 року прийняла Закон “Про амністію”, згідно з яким “сила сього закону простягається на справи, підсудні як загальним і мировим установам, так і військовим судам і виконання постанов сього закону доручити також і військовому морському начальству, військовим окружним і військовим місцевим судам [30] ⁴⁾.^”

Підкреслимо, що перебіг подій початку ХХ ст. свідчить про структурування компетенції судів за загальновизнаними європейськими принципами. Про це свідчить ухвалення Центральною Радою Закону від 2 грудня 1917 року “Про утворення Генерального Суду” [31] ⁵⁾, що діяв у складі трьох департаментів – цивільного, кримінального й адміністративного, а також тимчасово виконував функції Головного Воєнного Суду.

Політична ситуація в країні і надалі зумовлювала проводити розбудову судової системи. Так, 27 листопада 1917 року було ухвалено Закон “Про відмежування судових установ Української Народньої Республіки”, за яким за правилами територіальної підсудності були створені апеляційні суди: Київська, Харківська та Одеська судові палати [32] ¹⁾. У постанові від 30 березня 1918 року “Про одноособове рішення мировими суддями всіх цивільних та карних справ у місцевостях, де члени мирового суду ще не вибрані” [33] ²⁾, Центральна Рада вказала: “В тих місцевостях, де члени мирового суду ще не вибрані й не затверджені, всі цивільні та карні справи рішаються мировими суддями одноособово^”.

Головні губернські коменданти, посади яких було запроваджено з 14 лютого 1918 року, для розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбої, мали право створювати військові революційні суди, які діяли згідно з інструкцією, затвердженою міністерствами військових справ, юстиції і внутрішніх справ. Заслуговує на увагу та обставина, що компетенція військових революційних судів згідно з виданою 5 березня 1918 року Інструкцією військовому революційному судові поширювалася на військових і цивільних громадян УНР у випадках вчинення ними таких злочинів як вбивство, підпал, зґвалтування, грабіж і розбій. У розділі ІІ Інструкції зазначалося: “Законним приводом до початку діл в військовому революційному суді може бути тільки предложення губернського коменданта [34] ³⁾”. Тобто на даному історичному відрізку військова влада фактично мала повноваження судової, оскільки без відповідних дій визначеної Інструкцією посадової особи провадження у справі не порушувалося.

Починаючи з лютого-березня 1918 року, політична і військова ситуація почала складатися не на користь Центральної Ради і виникла потреба в організації військових судів. На виконання цього завдання Центральною Радою 23 квітня 1918 року був прийнятий “Наказ про Військові суди”, в якому зазначалося: “В м. Києві закладається Вищий Військовий Суд, до судової компетентності котрого належать усі справи, що виникають на обсягові всієї Правобережної України та Чернігівщини. Такий же суд закладається у м. Катеринославі для розгляду справ, що виникають на обсягові Лівобережної України за винятком Чернігівщини [35] ¹⁾”.

На території України створювалися штабові і вищі суди для розгляду злочинів і провин з боку військових осіб, діючи в межах дислокації дивізій як суди першої інстанції відповідно до Вищого Військового Суду. Штабові суди створювалися при Головному штабі, а також у м. Києві (окрім штабового тут діяв і вищий суд), Катеринославі (штабовий і вищий суди), Одесі (2 штабових суди), Чернігові (2 штабових суди), Житомирі, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Олександрії, Гомелі, Луцьку, Рівному, Полтаві, Харкові та Новоград-Волинському (по 1 суду). Тобто на даному етапі розвитку української державності військові суди фактично презентували систему судочинства, оскільки цивільна державна влада взагалі і судова влада зокрема реально не мали змоги впливати на хід подій і здійснювати правосуддя в умовах воєнних дій. Привертає увагу той факт, що наряду із суддями, які здійснювали правосуддя, у штаті Київського вищого військового суду були передбачені посади слідчих-суддів щодо вирішення господарських справ. Це дає підстави вважати про наявність елементів спеціалізації суддів цього суду по розгляду справ і за галузевою ознакою.

У червні 1917 року в Києві відбувся з’їзд українських юристів. Його рішенням було запроваджено порядок ведення судочинства на мові того народу, серед якого відбувається суд. Делегати визнали за необхідне запровадити в судах України українську мову із забезпеченням прав меншин, обрання і призначення на відповідні судові посади українців або осіб, які знають українську мову, місцеві традиції та правничу термінологію [22]. Процесу становлення і функціонування судової системи Центральної Ради в аспекті досліджуваної теми було властиво запровадження в судах України української мови для ведення судового процесу із забезпеченням прав меншин. До суддів та працівників апарату судів також висувалися вимоги щодо знання місцевих традицій і звичаїв, національної юридичної термінології, що стало одним із чинників утвердження судової влади в боротьбі за незалежну українську державність.

Звертаємо увагу на організацію Генерального суду часів Центральної Ради, оскільки в його діяльності вбачаються елементи внутрішньої спеціалізації судового корпусу в межах одного міжгалузевого суду, зважаючи на створення в його складі відповідних департаментів за галузевою ознакою. Наголосимо і на діяльності судових органів адміністративної юстиції, що свідчить про створення вперше в Україні трьохланкової спеціалізованої судової структури, для якої визначальною в аспекті її компетенції стала можливість вирішення справ, що виникали у сфері публічних відносин. Це дає змогу стверджувати, що за часів Центральної Ради судова спеціалізація за галузевою ознакою стала першим реальним проявом здійснення права громадянина на суд з державою. З іншого боку, в цей період історії розвитку України, зважаючи на об’єктивні причини (громадянська війна, занепад народного господарства), державну владу фактично презентувала військова влада, яка, в свою чергу, трансформувалася в судову.

29 квітня 1918 року в Києві з’їзд українських хліборобів обрав Гетьманом генерала П.Скоропадського, який звернувся з маніфестом. Було розпущено Центральну Раду та її уряд, а також скасовано всі закони Центральної Ради, і 30 травня 1918 року Рада Міністрів ухвалила Закон “Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі” [36] ¹⁾.

Згідно з Законом від 25 травня 1918 року Радою Міністрів судова юрисдикція Гетьманату була поширена на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимир-Волинського повітів Волинської губернії, які увійшли в кордони Української Держави, відповідно до “Мирного договору Української Народньої Республіки з Державами Почвірного Союзу” від 9 лютого 1918 року (Брестський мирний договір). На вказані повіти була поширена компетенція Луцького окружного суду [37].

Радою Міністрів 30 травня 1918 року було ухвалено Закон “Про військову підсудність”. Відповідно до його вимог військовому суду були підсудні: військові “за всі злочинства, зазначені у військовому уставі про кари і за ті із зазначених у загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов’язки по службі військовій”. Згідно з цим Законом військовим судам були підсудні і справи щодо цивільних осіб в разі їх неявки по призову для відбуття військової повинності, для навчальних зборів по мобілізації, а також в інших випадках, визначених законом, зокрема щодо старшин закордонних армій, які знаходилися при українській армії, коли щодо них не буде видане окреме розпорядження. Виходячи зі змісту ст.3 цього Закону, до компетенції військових судів були віднесені і справи щодо мешканців ворожих територій, захоплених армією під час війни при відсутності на території загальних судів [38] ¹⁾.

21 червня 1918 року було ухвалено Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію”, за яким військові суди поділялися на вищі і штабові [39] ²⁾. До компетенції вищих судів згідно до Закону “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року, належали: “а) під час нормальної підсудності: всі справи про військових, займаючих посаду не нижче командіра окремої частини, і про приватних осіб, по яких винуватим загрожує кара з позбавленням або обмеженням загальних громадянських справ; б) під час існування виняткової підсудності: всі справи про військових української армії, займаючих посади не нижче командіра окремої частини, і такого ж службового стану старшин закордонних армій, коли відносно них не буде видано окреме розпорядження, а також належачих до війська цивільних урядовців, займаючих посади не нижче V кляси, та священнослужителів усіх вір”. У квітні–грудні 1918 року виняткове судочинство набуло широкого застосування в Україні.

Військові суди часів Гетьманату здійснювали правосуддя і щодо військових осіб, які представляли в українському війську закордонні армії (зважаючи на те, що Україна була окупована в той час німецько-австрійськими військами). Стосовно цих осіб, як суб’єктів юридичної відповідальності, закон передбачав особливості - вищому командуванню надавалося право видавати окремі розпорядження, якими ці особи фактично звільнялися від відповідальності.

З наведеного вбачається, що за нормальної підсудності військовим судам були підсудні справи, крім справ щодо військових, і стосовно цивільних осіб - суб’єктів судочинства, ніяким чином не пов’язаних відносинами з українською армією, щодо позбавлення або обмеження громадянських прав. За виняткової підсудності компетенція Вищого військового суду поширювалася, зокрема, і на військових інших закордонних армій за умови видання окремого розпорядження. Компетенція вказаного суду поширювалася на цивільних урядовців, які займали посади не нижче V класу, а також на священнослужителів усіх вір, що відправляли обряди в армії. Справи щодо останніх взагалі не підлягали підсудності військовим судам, але згідно з зазначеним Закону компетенція цих судів була поширена і на них, як на спеціальних суб’єктів судочинства.

Згідно з додатком до зазначеного Закону від 30 травня 1918 року винні у злочинах, у тому числі і приватні особи, підлягали суду за законами військового часу, хоч вони вчинялися у місцевостях, у яких не було оголошено військовий стан [40] ¹⁾. У жовтні 1918 року уряд Української держави схвалив ще одне доповнення до цього закону, за яким до відповідальності притягувалися особи, які обвинувачувалися у збройному опорі владі та інших тяжких злочинах [41] ¹⁾.

Водночас Рада Міністрів прийняла Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня 1918 року, в якому були висунуті вимоги до кандидатів у судді військових судів. Їх обрання проводилося з числа військовослужбовців відповідної території за окремими списками серед старшин і підстаршин. Обратися суддею могли військові віком понад 25 років, не обмежені у правах і не визнані боржниками. До списків не вносилися особи військово-судових відомств (оскільки вони вже були обраними чи призначеними на судові посади), військово-тюремних установ, слухачі військових шкіл, немуштрові підстаршини (особи, обмежено придатні до військової служби), санітарні старшини та військові начальники від командира полку і вище [42] ²⁾.

Стосовно Генерального Суду часів Гетьманату, то треба зазначити, що і ця судова установа зазнала деяких змін. На цей Суд згідно з Законом від 2 червня 1918 року “Про зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд”, виданого Центральною Радою”, покладалися обов’язки суду касаційної інстанції замість Головного воєнного суду [43] ³⁾.

Надалі, органи влади Української держави поступово змінювали свою жорстку позицію стосовно суб’єкта та об’єкта судочинства, що стосувалася підсудності справ військовим судам, оскільки на зазначеному відрізку розвитку державності в Україні поширення компетенції військового суду на врегулювання більшості суспільних відносин було не досить виправданим, виходячи з нестабільного політичного становища та воєнної обстановки в країні.

Щодо окружних судів, то їх організація і судова компетенція за часів Гетьманату П.Скоропадського суттєвих змін не зазнали, однак постановою Ради Міністрів “Про утворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ про спекуляцію” від 17 серпня 1918 року [44] ¹⁾ було утворено на строк з 15 серпня 1918 року до 15 лютого 1919 року посади судових слідчих для “переведення досудових слідств у справах, що виникають на порушення тимчасового закону від 2 липня 1918 року “Про карну відповідальність за перевищення граничних цін та за спекуляцію”.

Створення трьохланкової системи військових судів за умов громадянської війни та нестабільності внутрішньополітичної обстановки дало змогу здійснювати правосуддя серед військових та цивільного населення, виходячи із законодавчо встановлених правил звичайної та виняткової підсудності. Військові суди доби Гетьманату мали юрисдикцію як загального, так і спеціального характеру в сфері правовідносин, пов’язаних з деліктами, їм були підвідомчі справи як щодо військових, так і цивільних осіб.

З аналізу законодавства Української Держави вбачається, що військові особи вже на той час вважалися спеціальним суб’єктом правовідносин у судочинстві, а поширення поняття такого суб’єкта на цивільних осіб та військових інших держав свідчить про те, що ці суди фактично представляли судову систему і відігравали визначальну роль у суспільстві, оскільки, здійснюючи правосуддя в роки громадянської війни, зміцнювали державницькі наміри українського народу. Діяльність військових судів часів гетьманату будувалася за принципом спеціалізації, визначеної законодавчим органом, через інститут підвідомчості справ військовим судам. Водночас за Гетьманату посилився вплив військового режиму на судочинство, що зумовило репресивний характер правосуддя. Наслідком цього стало віднесення за правилами виняткової підсудності до компетенції військових судів справ щодо цивільних осіб, в тому числі і священнослужителів, які не були пов’язані військово-управлінськими відносинами з українською армією (див. також “Додаток Е”).

Після повалення Гетьманату Директорія УНР продовжувала спроби становлення судової влади. Так, Законом від 21 грудня 1918 року було ухвалено: “Суд на території Української Народньої Республіки провадиться іменем Української Народньої Республіки” [45] ¹⁾, а 2 січня 1919 року було прийнято Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного Сенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Надвищий Суд Української Народньої Республіки” на підставі Закону Центральної Ради від 2 грудня 1917 року” [46] ²⁾. До складу Надвищого Суду, що діяв у складі трьох департаментів: цивільного, карного та адміністративного і виконував також касаційні функції Головного воєнного суду, було залучено тих генеральних суддів, які були обрані Центральною Радою.

Директорія і надалі проводила реорганізацію судової системи. Так, 24 січня 1919 року було ухвалено Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів Київського Апеляційного Суду”. Цим законом було скасовано Закон “Про судові Палати і Апеляційні Суди”, а також закони Центральної Ради від 17 грудня 1917 року “Про заведення Апеляційних Судів” і від 23 грудня 1917 року “Про умови обсуджування і порядок обрання Суддів Генерального і Апеляційного Судів”. Також було скасовано судові палати з утворенням Харківського та Одеського апеляційних судів та відновлено роботу Київського апеляційного суду. Цим Законом було надано право Одеському апеляційному суду розглядати скарги на постанови Одеського комерційного суду [47] ¹⁾ (див. також “Додаток Ж”).

Визначальним в аспекті військового судового устрою був наказ від 22 листопада 1918 року [48] ²⁾ про створення військових польових судів: “На основі постанови Директорії Української Народньої Республіки, Головна Команда Українських Республіканських Військ утворює військові польові суди при окремих частинах у складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секретаря”. Смертні вироки повинні були затверджуватися комендантом окремої частини, при якій було створено суд, якщо ця частина перебувала на фронті, або в місці, де було оголошено воєнний стан. В усіх інших випадках смертний вирок затверджувався Отаманом Землі.

Наказом командира Осадного корпусу від 17 грудня 1918 року було визначено компетенцію військових польових судів. Їм були підсудні справи щодо військових і цивільних осіб у випадках вчинення вбивства, розбою, грабежу, підпалу, зґвалтування, збройного нападу на військових, варту і цивільних урядовців, озброєного опору владі тощо. Крім зазначених складів злочинів цим судам були підсудні всі справи щодо військових при вчиненні ними як військових, так і загальнокримінальних злочинів [49] ³⁾. Згідно з наказом від 20 грудня 1918 року було утворено два військово-польові суди: перший при коменданті м. Києва і другий при штабі першої січової стрілецької дивізії, у складі голови – військового правника та членів – двох дійсних і двох запасних. Компетенція цих судів була визначена так: “Карні справи, які виникають у військових частинах, інституціях, залогах належать до компетенції польового суду при штабі першої січової стрілецької дивізії, а решта справ – до компетенції польового суду при коменданті м. Києва [50] ¹⁾ ”. Щодо військово-польових судів доби Директорії, то потрібно зазначити, що спеціалізація цих судів вбачається у суб’єкті судочинства – військові і цивільні особи, які скоїли злочини, зазначені в наказі від 22 грудня 1918 року [51] ²⁾. Підкреслимо, що у справах стосовно військових осіб суб’єктом судочинства був спеціальний суб’єкт – командири, старшини і козаки - особи, які перебували у військово-управлінських відносинах з державою. Компетенція цих судів на цивільних осіб поширювалася в разі вчинення ними злочинів, зазначених вище.

Визнаючи своє військово-політичне положення дуже складним, Директорія під натиском, з одного боку, військ більшовиків, а з другого – польських, була змушена залишити Київ і переїхати до Проскурова, а далі до Тернополя. Майбутнє її було визначено Ризьким мирним договором, за яким Польща визнала український радянський уряд.

В цілому, судова реформа, проведена Директорією УНР фактично повернула систему судочинства на засади, визначені Центральною Радою. Про це свідчить відновлення діяльності апеляційних судів, Генерального Суду зі зміною назви, відображення спеціалізації суддів у межах цього суду шляхом створення відповідних департаментів за галузевою ознакою та функціонування Головного Воєнного суду в його складі, проте спостерігалось зменшення питомої ваги цивільного судочинства, оскільки свідчень діяльності мирових суддів досліджені історичні документи не містять. Відсутні й відомості про функціонування місцевих судових установ адміністративної юстиції, хоча в складі Надвищого Суду УНР створювався адміністративний департамент.

На даному етапі історичного розвитку судової системи України домінуюче становище посідали військові суди. Своєрідність здійснення ними правосуддя та право затвердження в умовах війни смертних вироків військовим командуванням свідчать про значний вплив військової територіальної влади на судову. Створення військових судів з міжгалузевою компетенцією, повноваження яких поширювалися фактично на всі правовідносини адміністративного, цивільного, кримінального та військового характеру, свідчить про фактичну заміну правосуддя репресивним військовим судочинством.

У період з 25 жовтня 1917 року по 4 січня 1918 року, до видання перших урядових декретів радянської влади про суд в Україні були створені нові суди з різними назвами та компетенційними ознаками [52] ¹⁾, [53] ²⁾, [54] ³⁾.

Постановою Народного секретаріату “Про введення народного суду в Україні” від 4 січня 1918 року передбачалася ліквідація старої судової системи. [55] ⁴⁾. Здійснення цього доручалося особливим комісарам, обраним Радами на місцях. Формуючи судову систему, радянська влада 13 січня 1918 року припинила діяльність Харківського окружного суду, були ліквідовані судові установи в Полтаві [56] ⁵⁾, а 19 лютого 1918 року - Київська судова палата та інші судові органи в місті [57] ⁶⁾. Принципи організації нового суду в Україні були в основному такими ж, як і в РРФСР: виборність суддів, колегіальність суду, введення інституту загальногромадського обвинувачення і захисту в суді та відкритий розгляд справ.

Відповідно до постанови “Про введення народного суду на Україні” створювалися дільничні народні суди з розрахунку один на 10000 осіб, а також повітові і міські суди. Суди другої інстанції не створювалися, хоча кожна справа могла бути переглянута тим же судом при виявленні нових істотних для вирішення справи обставин. Постанова від 4 січня 1918 року передбачала організацію революційних трибуналів, компетентних вирішувати тільки кримінальні справи. Положення про революційні трибунали від 23 січня 1918 року визначило обрання цих трибуналів радами у складі постійного голови, двох його заступників і 12 членів [58] ¹⁾. Строк їх повноважень обмежувався трьома місяцями, однак Радам надавалося право в будь-який час позбавляти суддів повноважень і призначати нові вибори. Як і в народних судах, рішення переглядалися лише за нововиявленими обставинами тими ж революційними трибуналами. Відсутність касаційної інстанції і позбавлення права на оскарження вироків революційних трибуналів і народних судів були безумовними недоліками організації судових органів УРСР, і вже І з’їзд народних суддів висловився за введення порядку оскарження і перегляду вироків народних судів [59] ²⁾.

У нейтральній зоні (між РРФСР і територією України, зайнятою німецькими військами) у 1918 році відбулося формування частин Української Червоної Армії. Складність обстановки на фронтах громадянської війни вимагала зміцнення військової дисципліни, що зумовило створення в УЧА військових трибуналів, до яких входили: ротні, полкові, загальноармійські військові трибунали та армійський касаційно-апеляційний відділ, що здійснювали правосуддя колегіально [60] ³⁾. В розвиток угоди від 1 червня 1919 року між УРСР і РРФСР про об’єднання діяльності двох республік, ці військові трибунали були переформовані і відповідно до Положення про революційні військові трибунали ввійшли в єдину систему революційних військових трибуналів об’єднаної Червоної Армії Радянських республік.

Важливим правовим актом в УРСР цього періоду був декрет РНК УРСР від 14 лютого 1919 року “Про суд”, згідно якого були ліквідовані суди, поновлені Центральною Радою і Директорією [61] ¹⁾, та затверджено Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УРСР. За цим Положенням в Україні створювалися дві самостійні судові системи: народні суди і ради народних суддів та революційні трибунали [62] ²⁾.

Компетенція народних судів полягала у вирішенні цивільних і кримінальних справ, крім тих, які були віднесені до підсудності революційних трибуналів. Вводився касаційний порядок оскарження вироків і рішень народних судів, що безперечно стало позитивним аспектом судової організації. Судом касаційної інстанції виступали ради народних суддів. Ці суди за участю народних засідателів розглядали справи не лише в касаційному порядку, а й по суті, тобто як суди першої інстанції, в разі скасування вироку [63] ³⁾.

Відповідно до Тимчасового положення від 14 лютого 1919 року компетенція революційних трибуналів визначалася вирішенням справ про контрреволюційні злочини, саботаж, спекуляцію, зловживання службовим становищем. Окремі справи про службові злочини революційні трибунали могли передавати для розгляду народним судам. У засобах виявлення істини та в застосуванні мір покарання революційні трибунали не обмежувалися, а вироки виносилися більшістю голосів і оскарженню не підлягали. Питання про помилування і пом’якшення покарання засудженим революційними трибуналами міг вирішувати лише Тимчасовий робітничо-селянський уряд УРСР.

У процесі подальшого судового будівництва 26 жовтня 1920 року було прийнято нове Положення про народний суд, згідно з яким кандидати в судді повинні були мати необхідний рівень теоретичної і практичної підготовки, а також вводився порядок затвердження і дострокового відкликання народних суддів, обраних радами на місцях [64] ¹⁾.

На підставі зазначеного вище договору про об’єднання діяльності УРСР та РРФСР на залізницях України створювалися революційні військово-залізничні трибунали (у Харкові, Києві, Катеринославі та Одесі) [65] ²⁾. Ці трибунали розглядали кримінальні справи не лише про злочини, спрямовані на підрив роботи транспорту, а й усі інші кримінальні справи, які були пов’язані з транспортом і особами, що його обслуговували. Положенням про судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 року військові і військово-транспортні трибунали були віднесені до відання Верховного Суду СРСР, створення якого передбачалося найближчим часом у зв’язку з утворенням СРСР [66]. Залізничні лінійні суди були створені згідно з цим Положенням і входили до судової системи УРСР на своєрідних засадах, оскільки, як суди республіки, виносили вироки іменем Української РСР, однак касаційною і наглядовою інстанцією для них була створена в складі Верховного Суду СРСР транспортна колегія [67] ³⁾.

Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 листопада 1930 року “Про залізничні лінійні суди” для посилення боротьби зі злочинами, що загрожували роботі транспорту, наближення розгляду справ про такі злочини до місця їх вчинення і прискорення їх провадження, а також з метою залучення до боротьби зі злочинністю на транспорті громадськості у Києві, Харкові і Дніпропетровську (за місцем знаходження управлінь залізниць Південно-Західної, Південної і Сталінської) були створені залізничні суди [68] ⁴⁾. Компетенція цих судів поширювалася на вирішення кримінальних справ про злісне порушення працівниками транспорту трудової дисципліни; про порушення і недотримання правил руху або нещасні випадки з людьми; про злочини, що викликали скупчення у місцях розвантаження порожняка, а також простій вагонів і затримання в парках зайвих вагонів тощо [69] ¹⁾.

Виходячи з процесів трансформації суспільства і судової інфраструктури в період становлення радянської влади в Україні зазначимо, що на розвиток правосуддя у 1918-1922 р.р. суттєво вплинули кілька негативних факторів: наслідки громадянської війни та занепад народного господарства; так звана революційність судочинства, що фактично зумовило на початковому етапі відсутність права на оскарження судових рішень; підпорядкування правосуддя радам, які в більшості не були компетентними в питаннях підбору суддівських кадрів, створення і розбудови судової системи; домінантність військово-управлінських відносин щодо підтримання високого рівня військової дисципліни в умовах ведення бойових дій і, як наслідок цього - відокремленість військових судових органів від загальної системи судів; надмірно велика кількість нормативно-правових актів з питань організації правосуддя.

В цей же час в Україні діяла система особливих військових трибуналів, які мали компетенцію по розгляду дисциплінарних проступків та кримінально-караних діянь військовослужбовців. Ця досить консервативна система судів була відокремлена від інших судових органів, перебуваючи під значним впливом військового командування, хоча суб’єктам їх судочинства надавалася можливість оскарження судових рішень до вищих судових інстанцій військової юстиції.

Виходячи з надзвичайної важливості транспортних комунікацій у період війни та відбудови народного господарства від наслідків воєнних дій, в Україні були створені військово-залізничні трибунали і залізничні лінійні суди. Ці фактично відомчі судові органи мали компетенцію по розгляду кримінальних справ на транспорті, вчинених працівниками транспорту та особами, які були пов’язані з його роботою. Наведене свідчить про поступове зміщення акцентів організації судової системи від суб’єктної спеціалізації судів до впровадження елементів їх спеціалізації за галузевим інститутом певної галузі права. Значимість цих судів підтверджується і тим, що діяльність, пов’язана з роботою чи з обслуговуванням залізничного транспорту, була пріоритетною умовою забезпечення дієздатності правлячого режиму, тому з утворенням СРСР вказані судові органи були вилучені із системи українського правосуддя.

Для подальшого розвитку системи правосуддя України у період 1922-1957 р.р характерним є відхід від усталених демократичних принципів правосуддя, що зумовлювалося каральною діяльністю владної верхівки.

Згідно з постановою ВУЦВК і РНК СРСР від 10 липня 1934 року ліквідовувалася судова колегія ОДПУ при РНК СРСР і справи, які розслідувалися органами НКВС СРСР, НКВС союзних республік і їх місцевими органами, передавалися на розгляд спеціальних судових колегій обласних судів у складі головуючого і двох постійних членів [70] ¹⁾. При колегії ДПУ УРСР існувала особлива нарада, що розглядала справи про адміністративне вислання так званих соціально-небезпечних елементів, застосовуючи адміністративну санкцію реального виконання, особливість якої полягала в застосуванні не тільки адміністративно-правових, а й кримінально-правових норм. Прикладом служить справа К., яка постановою особливої наради при ДПУ УРСР від 7 липня 1937 року була виселена на спецпоселення з конфіскацією майна у зв’язку з тим, що вона перебувала у громаді єговістів [71] ²⁾.

До підсудності спеціальних колегій відносилися кримінальні справи про державні (контрреволюційні) злочини. Спеціальна колегія Верховного Суду УРСР була касаційною інстанцією для спеціальних обласних судів та Головного суду Молдавської АРСР і судом першої інстанції по розгляду справ про державні злочини особливої важливості.

Згідно з постановою ЦВК і РНК СРСР в Українській РСР було створено два водно-транспортних суди: Чорноморського морського басейну і Дніпровського річкового басейну [72] ¹⁾. До їх компетенції відносилися справи про державні і особливо небезпечні злочини проти порядку управління на водному транспорті; про порушення працівниками водного транспорту трудової дисципліни; порушення правил утримання шляхів, невиконання розпоряджень, що потягло аварію, пошкодження чи знищення шляхових споруд, нещасні випадки з людьми тощо. Водно-транспортні суди з часу їх організації були загальносоюзними судами і вироки виносили іменем СРСР. Касаційною інстанцією для них була водно-транспортна колегія Верховного Суду СРСР.

Війна поставила перед судовими органами нові завдання. 22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ “Про воєнний стан” [73] ²⁾, в якому було зазначено, що як виняток з діючих правил щодо розгляду судами кримінальних справ, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передаються на розгляд військових трибуналів. Згідно з цим Указом їм були підсудні справи про державні злочини; про злочини, передбачені Законом від 7 серпня 1932 року “Про охорону громадської (соціалістичної) власності”; про злочини, вчинені військовослужбовцями; про розбій; про умисні вбивства; про насильне звільнення з установ ув’язнення та з-під варти; про ухилення від виконання загального військового обов’язку; про опір представникам влади; про незаконну купівлю, продаж і зберігання зброї та про крадіжки зброї.

Прикладом діяльності військових трибуналів в роки війни може служити справа Т., засудженого вироком військового трибуналу 7-ої стрілецької бригади Резервного фронту від 15 березня 1943 року за ст.ст.54-10, 216-16 п.”в” КК УРСР на 10 років позбавлення волі. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 20 липня 1943 року вирок залишено без зміни. Судом Т. визнано винним у порушенні правил несення служби в добовому наряді та висловлюванні у присутності бійців терористичних погроз щодо командирів. Пленум Верховного Суду України, розглядаючи справу в порядку реабілітації, зазначив, що Т. на слідстві і в суді визнав себе винним і показав, що в лютому 1943 року, будучи днювальним штабу, не виконав наказ командира роти П. щодо чистки зброї та образив його. Отже, дії Т. правильно були кваліфіковані судом за ст.216-16 п.”в” КК УРСР. Однак за ст.ст.54-10 КК УРСР Т. засуджено необгрунтовано, оскільки він не мав намірів на здійснення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади. Пленум Верховного Суду України скасував зазначені судові рішення щодо Т. в частині засудження його за ст.54-10 КК УРСР, а справу закрив на підставі п.2 ст.6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину і постановив вважати його засудженим за ст.216-16 п.”в” КК УРСР на 2 роки позбавлення волі, а на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1945 року “Про амністію…” звільненим від покарання [74] ¹⁾.

Надалі до підсудності військових трибуналів були віднесені справи про терористичні акти проти сільського активу; про злочини громадян, які перебували у винищувальних батальйонах; про злочини громадян, які перебували у частинах народного ополчення з відривом від виробництва; про поширення у воєнний час брехливих чуток тощо. У місцевостях, де за умовами бойових дій не функціонували загальні суди, військові трибунали розглядали всі кримінальні справи. Крім того, вищим військовим посадовим особам надавалося право передавати на розгляд цих трибуналів справи про спекуляцію, злісне хуліганство та інші злочини, передбачені Кримінальними кодексами союзних республік, якщо командування визнавало це за необхідне, виходячи з обставин воєнного часу.

Відповідно до зазначеного вище Указу від 22 червня 1941 року лінійні суди залізничного і водного транспорту були реорганізовані у військові трибунали відповідних залізниць та морських і річкових басейнів. Військовим трибуналам округів (Київського, Одеського і Харківського) підпорядковувалися військові трибунали з’єднань (дивізій, армій, корпусів), що формувалися на їх території та військові трибунали гарнізонів, а військовим трибуналам фронтів підпорядковувалися трибунали діючих військових з’єднань (армій, корпусів, дивізій тощо) і гарнізонів прифронтової смуги, які обслуговували частини діючої армії та їх тили. Зазначеним Указом була поширена субординаційна підсудність.

Військові трибунали залізниць (Південно-Західної, Південної, Одеської і Сталінської) та Дніпровського річкового басейну, зважаючи на те, що вони з перших днів війни діяли в місцевостях, оголошених на воєнному стані, підпорядковувалися військовим трибуналам фронтів за територіальністю, а військовий трибунал Чорноморсько-Азовського басейну підпорядковувався військовому трибуналу Чорноморського флоту. На території України також було створено Військовий трибунал Українського округу НКВС, якому підпорядковувалися військові трибунали військ НКВС, що створювалися ще до початку війни у всіх областях УРСР. Наведемо приклад із судової практики.

Вироком військового трибуналу військ НКВС Київського військового округу від 31 липня 1941 року Т. засуджено за ст.206-17 КК УРСР до смертної кари. Ухвалою трибуналу Українського округу НКВС від 2 вересня 1941 року вирок залишено без зміни. Ухвалою військової колегії Верховного Суду СРСР від 29 вересня 1941 року вирок змінено і смертну кару Т. замінено на 10 років позбавлення волі. Судом Т. визнано винним у тому, що він, працюючи на посаді начальника відділу Харківського обласного управління державної безпеки, при допиті Ф. одержав від нього інформацію про те, що О. і Г. займаються контрреволюційною діяльністю. Не перевіривши показання Ф. та незважаючи на повідомлення підлеглих йому працівників НКВС про їх неправдивість, Т. дав вказівку на арешт шести осіб. Провівши розслідування з грубими порушеннями кримінально-процесуального законодавства, Т. за відсутності доказів вини О., Б., Л., Г., С. і Ш. склав довідки про їх винність. Внаслідок сфальсифікованої ним кримінальної справи О, Л. та Г. були засуджені до смертної кари, С. і Ш - до позбавлення волі, а Б. незаконно утримувався під вартою 14 місяців [75] ¹⁾.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 квітня 1943 року всі робітники і службовці залізничного транспорту оголошувалися мобілізованими на період війни. За злочини по службі вони несли відповідальність як військовослужбовці за законами воєнного часу. Справи про злочини, скоєні цими особами, були підсудні військовим трибуналам. З 9 травня 1943 року чинність цього Указу була поширена і на весь морський та річковий транспорт [76] ²⁾.

Протягом 1943-1944 р.р. територія України була повністю визволена від німецьких військ, в тому числі і Закарпатська Україна. 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся з’їзд народних комітетів, за маніфестом якого Закарпатська Україна возз’єднувалася з УРСР, було обрано народну раду, яка створила і судову систему. У 13 округах Закарпаття та містах Ужгороді і Мукачеві відповідно до побудови судових органів УРСР було засновано народні суди, в Ужгороді - вищий народний суд, а також спеціальний суд, як суд першої інстанції для розгляду справ про злочини німецько-угорських військ проти народу Закарпаття. Цей суд розглядав підсудні йому справи колегіально в складі 5 осіб - трьох постійних суддів і двох народних засідателів. 29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, за яким Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР, і після цього вищий суд і його складова частина - спеціальний суд, були реорганізовані в Закарпатський обласний суд.

В 1948 році у м. Києві було створено спеціальний табірний суд, юрисдикція якого поширювалася на територію України щодо розгляду справ у місцях ув’язнення. Обласні військові трибунали військ МВС розглядали кримінальні справи, слідство в яких проводилося органами МВС і МДБ, а після ліквідації в 1953 році особливої наради при МВС СРСР ліквідовувалися ці судові установи і табірний суд, діяльність яких звужувала повноваження судів республіки. У 1957 році залізничні лінійні і водно-транспортні суди були об’єднані у транспортні суди, а в складі Верховного Суду СРСР створена транспортна колегія [77] ¹⁾.

Розвиток судової системи СРСР і України, зокрема, у післявоєнні часи пов’язаний із вдосконаленням загальносоюзного і українського судово-процесуального законодавства та поступово і повільного відновлення демократичних інститутів судочинства.

У грудні 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік [78] ²⁾, Основи кримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік [79] ³⁾, Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [80] ⁴⁾, Положення про військові трибунали [81] ⁵⁾, а також Закони “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” [82] ⁶⁾ та “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” [83] ⁷⁾.

Відповідно до Основ законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, Верховна Рада УРСР 30 червня 1960 року прийняла Закон “Про судоустрій Української РСР” [84] ¹⁾, ст.10 якого було визначено, що всі справи в судах першої інстанції розглядаються колегіально в складі одного судді та двох народних засідателів. Відповідно до ст.28 цього Закону в судах другої інстанції передбачалася спеціалізація суддів з розгляду певних категорій справ у межах одного міжгалузевого суду, оскільки цивільні та кримінальні справи в касаційному порядку і в порядку нагляду вирішувалися колегіями суддів у складі трьох осіб. Згідно зі ст.ст.36-39 Закону Верховний Суд Української РСР діяв у складі судових колегій з розгляду цивільних і кримінальних справ та Пленуму Верховного Суду УРСР, який мав повноваження вирішувати справи в порядку нагляду відповідно до ЦПК та КПК УРСР.

28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси з введенням їх у дію з 1 квітня 1961 року [85] ²⁾, [86] ³⁾. У грудні 1961 року Верховна Рада СРСР прийняла Основи цивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік і Основи цивільного судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік [87] ⁴⁾, а 18 липня 1963 року Верховна Рада УРСР затвердила нові Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси УРСР [88] ⁵⁾, [89] ⁶⁾.

Згідно з Законом СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року до їх підсудності, крім справ про військові злочини, були віднесені справи про шпигунство, а всі інші кримінальні справи були підсудні системі загальних судів УРСР. Щодо цивільних справ, то військові трибунали розглядали цивільні позови військових частин (установ), державних і громадських організацій, а також окремих громадян про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної їм вчиненням злочину, але тільки при провадженні кримінальних справ [90] ¹⁾.

Відповідно до змін до зазначеного Закону підсудність цих судів була розширена за рахунок справ стосовно осіб офіцерського складу, прапорщиків (мічманів), осіб сержантського та рядового складу органів служби державної безпеки, а також осіб сержантського і рядового складу конвойної охорони МВС СРСР, які комплектувалися за призовом. Закон також містив норму, згідно з якою, коли у місцевостях, де в силу виключних обставин не діяли суди загальної юрисдикції, військові трибунали розглядали всі кримінальні і цивільні справи. Крім того, згідно з вказаним Законом при обвинуваченні особи чи групи осіб у скоєнні декількох злочинів, якщо справа хоча б за одним з них підсудна військовому трибуналу, а про інші – будь-якому іншому суду, то справа про всі злочини розглядалася військовим трибуналом. Коли при обвинуваченні групи осіб у скоєнні одного чи декількох злочинів, якщо справа у відношенні хоча б одного з обвинувачених була підсудна військовому трибуналу, а у відношенні до інших - будь-якому іншому суду, то справа стосовно всіх обвинувачених розглядалася також військовим трибуналом. Таким чином, до компетенції військової судової системи належав розгляд кримінальних справ, і спір про право вирішувався тільки щодо правовідносин, які випливали з кримінальної і військово-кримінальної галузі права.

Виходячи з аналізу законодавчої бази з питань побудови і функціонування судової системи України 1922-1957 р.р. зазначимо, що в цей період система українських судів фактично була замінена судами союзного підпорядкування. В аспекті дисертаційного дослідження зауважимо, що організація системи судів у цей період обумовлювалася необхідністю створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об’єктів народного господарства. Разом з цим, у цей же період створювалися спеціальні структури за суб’єктним характером з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС та МВС). В умовах тоталітарного режиму ці суди повністю ігнорували демократичні принципи правосуддя.

При формуванні системи судових органів принцип “доцільності”, який базувався на партійно-адміністративних методах впливу на суспільство, став домінуючим. У цей період судова влада стала одним з інструментів досягнення панування владної верхівки над народними масами. Зазначимо, що громадянська і друга світова війна наклали свій негативний відбиток на створення і функціонування судових органів, які змушені були відстоювати партійно-політичні інтереси держави та ігнорували розвиток прогресивних форм правосуддя, відображаючи у своїй діяльності пріоритетність інтересів владних кіл. Держава продовжувала судову політику, яка сформувалася в перші роки радянської влади, відстоюючи визначальні, на її думку, напрямки розвитку суспільства.

Важливе значення для діяльності судової системи мали військові трибунали часів війни. Вбачається переорієнтація поглядів держави щодо її судової політики до збільшення питомої ваги військового правосуддя з метою утвердження дисципліни і правопорядку в суспільстві за умови ведення бойових дій. Крім того, звертаємо увагу на розширення компетенції цих судів за рахунок віднесення до їх підсудності цивільних осіб та справ, які за нормальних умов до їх підсудності не належали, що було необхідним під час виникнення суспільних катаклізмів світового і місцевого масштабу.

Суттєвих змін судова система України зазнала в період створення і вдосконалення національного процесуального законодавства 1961-1991 р.р. Безперечним її здобутком стало прийняття нових Кримінального, Цивільного і відповідних процесуальних кодексів, Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року та ліквідація різного роду спеціальних судових органів. Це зумовлювалося позитивними змінами в організації державної влади та змінами поглядів партійно-номенклатурної верхівки щодо засобів реалізації політики партії і держави. Судова система України, як складова системи судів колишнього СРСР, практично нічим не відрізнялася від організації судових органів в інших республіках, проте, в умовах командно-адміністративної системи Верховний Суд УРСР діяв як вищий суд для судів республіки, в якому була запроваджена внутрішня спеціалізація суддів по розгляду певних категорій справ. Така ж побудова була властива й обласним судам.

З проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України [91] ¹⁾ та з прийняттям нової Конституції України [92] ²⁾ почався процес реорганізації судової системи. Верховною Радою України до Конституції України Законом України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” [93] ³⁾, а також до Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року [94] ⁴⁾ були внесені зміни та доповнення Законами України від 17 червня 1992 року [95] ⁵⁾ та від 24 лютого 1994 року [96] ⁶⁾. Виходячи з цього, загальними судами в судовій системі України було визначено Верховний Суд України, Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, міжобласний суд, Київський і Севастопольський міські суди, міжрайонні (окружні) суди, районні (міські) суди, військові суди регіонів, Військово-Морських Сил України та гарнізонів.

Виходячи з положень ст.43 Закону України “Про судоустрій України”, Верховний Суд України діяв у складі судових колегій у цивільних, кримінальних справах і військової колегії, створеної відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 лютого 1994 року [97] ¹⁾, та Пленуму Верховного Суду України. Судові колегії Верховного Суду України згідно з вимогами ст. 49 Закону розглядали справи по першій інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду та за нововиявленими обставинами. Верховний суд Автономної Республіки Крим, Київський і Севастопольський міські та обласні суди відповідно до ст.30 Закону діяли у складі президії суду та відповідних судових колегій і розглядали справи як суди першої інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та за нововиявленими обставинами. Заслуговує на увагу з точки зору спеціальної компетенції діяльність міжобласного суду, який діяв як суд першої інстанції, розглядаючи на особливо режимних об’єктах, розташованих на території України, всі цивільні і кримінальні справи, а також справи про адміністративні правопорушення, у випадках, передбачених законодавством.

Є потреба звернути увагу на організацію і діяльність військових судів, реформованих після проголошення незалежності України. Постановою Верховної Ради України від 3 лютого 1993 року судові установи військової юстиції були перейменовані відповідно у військові суди гарнізонів, регіонів та Військово-Морських Сил України [98] ²⁾. Згідно з Законом України “Про судоустрій України” від 5 червня 1981 року військові суди здійснювали правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, передбачених законодавством України. Відповідно до Указу Президента України № 572/98 від 30 травня 1998 року “Про мережу та кількісний склад військових судів України” на території держави діяло 24 військових суди гарнізонів, 3 військових суди регіонів та військовий суд Військово-Морських Сил України [99] ³⁾.

Відповідно до ст.38-8 Закону України “Про судоустрій України” юрисдикція військових судів поширювалася: на всі справи про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України [100] ¹⁾, Прикордонних військ України [101] ²⁾, Служби безпеки України [102] ³⁾, Управління державної охорони [103] ⁴⁾, військ Цивільної оборони та внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України [104] ⁵⁾, [105] ⁶⁾, а також військовозобов’язаними під час проходження ними зборів; на всі справи про шпигунство; на справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені особами начальницького складу виправно-трудових установ; на справи про злочини, вчинені певними категоріями осіб, які визначаються законодавством України; на справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців; на справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії військових посадових осіб і органів військового управління; на справи про захист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військові організації; на інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій. Тобто, до прийняття Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року [106] ⁷⁾ військові суди забезпечували захист прав і свобод військовослужбовців, військовозобов’язаних, призваних на збори, виходячи з вимог Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” [107], а також військових частин, установ та організацій [108] ¹⁾.

Органи державного арбітражу в радянській Україні не вважалися судовими органами, хоча і виконували близькі до судових юрисдикційні функції. З переходом до ринкових відносин в економіці України коло учасників підприємницької діяльності значно розширилося за рахунок громадян-підприємців, юридичних осіб усіх форм власності, значно збільшилося і число господарських спорів. Арбітражні установи були офіційно визнані судовими органами, що стало певним елементом спеціалізації цих судів. Для реорганізації і впорядкування системи державного арбітражного судочинства Верховною Радою України 4 червня 1991 року було прийнято Закон України “Про арбітражний суд” [109] ²⁾, що визначив систему арбітражних судів в Україні, яку складали Вищий арбітражний суд України, арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а згодом – Арбітражний процесуальний кодекс України [110] ³⁾.

Згідно з зазначеним Законом, Вищий арбітражний суд України, як вищий орган по вирішенню господарських спорів і здійсненню нагляду стосовно рішень, ухвал, постанов арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю, діяв у складі пленуму, президії та арбітражних колегій по вирішенню спорів та перегляду рішень, ухвал і постанов арбітражних судів нижчого рівня. Цей суд вирішував господарські спори, віднесені до його компетенції Арбітражним процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, міждержавними договорами й угодами і міг прийняти до свого провадження будь-який господарський спір. Необхідно зазначити, що крім арбітражних колегій по розгляду господарських спорів згідно з Указом Президента України від 21 квітня 1998 року у складі Вищого арбітражного суду України та арбітражних судах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя було створено спеціальні колегії з розгляду справ про банкрутство, що свідчить про наявність елементів спеціалізації суддів в межах певної юрисдикції вказаних вище судових органів [111] ¹⁾.

На виконання вимог п. 12 Перехідних положень Конституції України, впровадження Концепції судово-правової реформи та конституційного принципу спеціалізації, прийнятим 21 червня 2001 року Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” була створена спеціалізована судова вертикаль господарських судів, яку склали місцеві, апеляційні господарські суди та Вищий господарський суд України [112] ²⁾. Зважаючи на те, що був прийнятий Закон України “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” [113] ³⁾, яким скасовувався інститут судового нагляду, місцеві, апеляційні господарські суди і Вищий господарський суд України набули відповідно статусу судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій з можливістю касаційного перегляду постанов Вищого господарського суду України Судовою палатою з господарських справ Верховного Суду України, яка була утворена на виконання вимог Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” [114] ⁴⁾.

Отже, в Україні до прийняття нового Закону України “Про судоустрій України” поряд із судами загальної юрисдикції діяла система спеціалізованих господарських судів. Компетенція цих судів поширювалася на вирішення господарських спорів, що виникали між господарюючими суб’єктами - підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і встановленим законом порядком набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

На підставі викладеного зауважимо, що питання про місце спеціалізованого судочинства в системі судової влади на окремих етапах історичного розвитку суспільства вирішувалося по-різному. На побудову систем правосуддя на території України, досліджених у хронологічному порядку їх існування, значний вплив мали національні особливості, пов’язані з державницькими намірами українського народу, культурні та правові традиції і звичаї, економічні, соціальні і політичні реалії розвитку суспільства, консерватизм судової системи, запозичення іноземного досвіду судоустрою та інші фактори. Для розуміння специфіки судоустрою України визначальне значення при дослідження цього питання має врахування конкретних історичних умов, які стали передумовою створення та функціонування судової системи України в розрізі її спеціалізації.

1.2 Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладі Великобританії, Німеччини, США, Росії та Франції) та його роль у розбудові спеціалізованих судів України

Надбання світової юридичної практики свідчать про те, що економічне і соціально-політичне джерело англо-саксонської і романо-германської правових систем є схожими – це необхідність посилення централізації політичної влади і державно-правове об’єднання країн [115] ¹⁾. В той час, коли юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених державою правил поведінки, для представників англо-саксонської правової системи пріоритетним є питання про роль суду у формуванні цих правил [116] ²⁾. На континенті правники цікавляться, перш за все, як регламентована конкретна ситуація, а в англо-саксонській системі права увага звертається на те, як ця ситуація повинна бути розглянута судом, щоб правильно вирішити спір.

Англо-саксонське право залишається по своїй суті правом судовим і розвивається суддями в процесі розгляду справ, хоча суддя, на відміну від законодавця, не створює загальних правил поведінки. Враховуючи правила судового прецеденту, такий підхід робить норми загального права менш абстрактними, ніж норми права романо-германських правових систем, але одночасно менш конкретизованими. Крім того, галузі права в державах англо-саксонської правової системи виражені не так чітко, як на континенті, що впливає на побудову судових систем країн-представників і здійснення правосуддя судовими органами.

В країнах Західної Європи та Північної Америки розвиток судів спеціалізованої юрисдикції обумовлюється такими чинниками, як розвинутість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціація функцій держави, розвиток законодавства та його предметної розгалудженості і, передусім, потреба в забезпеченні надійності захисту прав людини і громадянинау різних правових сферах та з урахуванням особливостей інтересів різних соціальних верств. Розвиток системи спеціалізованих судів значною мірою обумовлено високим рівнем правової культури більшості населення цих країн, усталеними політичними і правовими традиціями, виробленою звичкою звернення до суду з врахуванням предметної і суб’єктної компетенції окремих ланок судової системи.

Виходячи з наведеного, визначення питання компетенції судів зарубіжних країн пропонуємо провести на прикладі діяльності судових систем Великобританії, Німеччини, Росії, США та Франції, порівнявши їх з Україною.

В судовій системі Великобританії традиційним вважається поділ судів на нижчі і вищі, якими є мирові, магістратські, військові суди та Верховний Суд Англії і Уельсу та Палату Лордів відповідно. Крім того, діє самостійна система вищих судів Шотландії та Північної Ірландії [117] ¹⁾.

Верховний Суд Англії й Уельсу складають три самостійні судові утворення загальної юрисдикції - Апеляційний суд, Високий суд та Суд корони (див. також “Додаток К”). На правах складових частин Високого суду самостійно діють Суд Адміралтейства по розгляду спорів щодо порушень правил морських перевезень, аварій кораблів і відшкодування пов’язаних із цим збитків, Комерційний суд, якому підсудні спори торгівельного характеру, та Патентний суд, що розглядає клопотання з питань патентів, дизайну і торгівельних марок [118] ²⁾.

Поряд із вказаними судами загальної юрисдикції у Великобританії діють спеціалізовані суди різної компетенції. Деякі з яких мають назву трибуналів, що, як правило, підкреслює їх другорядне значення в порівнянні із загальними судами. Так, з 1964 року діють промислові трибунали, які під головуванням фахового юриста колегіально розглядають спори між підприємцями і робітниками. Рішення цих трибуналів оскаржуються до Апеляційного трибуналу по трудових спорах, що розглядає і скарги на постанови адміністративних органів щодо реєстрації профспілок та з інших питань трудових правовідносин [116] ³⁾.

Особливе місце серед судових установ спеціальної юрисдикції займає Суд по розгляду скарг на обмеження свободи підприємництва. Його завдання - недопущення монополізації виробництва і торгівлі та штучного утримання високого рівня цін. Цей суд розглядає і скарги на порушення правил торгівлі та вирішує питання про звільнення від оподатковування певних видів товарів, виходячи з розуміння суспільного інтересу.

У Шотландії, крім загальних, діють спеціальні суди, юрисдикція яких поширюється тільки на той регіон, де вони розташовані, а також функціонують спеціальні суди і трибунали, що входять до загальнобританської судової системи, до яких відносяться військові суди та суди по розгляду трудових конфліктів. Власне шотландськими судами спеціальної юрисдикції є церковні суди, шотландський земельний суд, дисциплінарний суд солісіторів Шотландії, транспортні і ліцензійні трибунали та трибунали по спорах про стягнення орендної плати. Адміністративні трибунали в Шотландії, як і в Англії, складаються з осіб або органів, що здійснюють судові або квазісудові функції. При цьому, не завжди суддями в цих трибуналах є юристи [118] ¹⁾.

В судовій системі Великобританії діють військові суди Збройних Сил ЇЇ Величності Королеви, які мають визначену законодавством юрисдикцію двоякого виду. По-перше, це звичайна юрисдикція щодо осіб, які проходять військову службу в Збройних Силах, незалежно від часу і місця проходження ними такої служби. По-друге, це надзвичайна юрисдикція щодо цивільних осіб при оголошенні військового стану [119] ²⁾. Система військових судів Збройних Сил Великобританії включає в себе військові суди сухопутних і повітряних сил, які створюються для здійснення судочинства уповноваженим на це командиром або військовим начальником; військово-польовий суд (наприклад, діяльність військово-польового суду під час бойових дій на Фолклендських (Мальвінських) островах у 1982 році) і військово-морський суд, що призначається Адміралтейством. Військові суди сухопутних і повітряних сил поділяються на три рівні: загальні, окружні та польові, що відрізняються кількістю офіцерів-суддів, а військово-морські суди діють у складі 5-9 офіцерів. Конкретно склад суду визначається залежно від військового звання підсудного [120] ³⁾.

Слід зазначити, що судова система Великобританії з точки зору її компетенційності законодавчо визначена нечітко. Це пояснюється особливостями організації правосуддя в цій країні, де існує струнка система судів загальної юрисдикції, в яку вкраплені суди, що мають спеціальну компетенцію.

Порівнюючи з точки зору компетенції вказані вище суди із системою спеціалізованих судів України, необхідно вказати, що згідно ст.19 Закону України “Про судоустрій України” в систему судів загальної юрисдикції входять судові установи адмінісративної і господарської галузевих спеціалізацій. На погляд автора, вітчизняний законодавець більш зважено підійшов до цього питання, оскільки Патентному і Комерційному судам Англії підвідомчі справи тільки в галузі торгівлі, а повноваження господарських судів України, визначені у ст.12 ГПК України, значно ширші [121] ¹⁾. На відміну від адміністративних трибуналів Англії й Шотландії спеціалізовані адміністративні суди України здійснюватимуть виключно судові функції та матимуть визначені законом відповідні судові ланки.

Конституція Німеччини поділяє суди на федеральні і земельні, а очолює судову систему судів загальної юрисдикції Верховний федеральний суд [122] ²⁾. З точки зору спеціалізації заслуговує на увагу та обставина, що в Німеччині поряд зі звичайною сферою підсудності (за інстанціями – дільничний суд, земельний суд, Верховний суд землі, Верховний федеральний суд), існує ще чотири [123] ³⁾ (Див. “Додаток Л”).

Перша з них – це сфера адміністративної підсудності, ланками якої є адміністративний суд, вищий адміністративний суд і Федеральний адміністративний суд. Система адміністративної юстиції є компетентною щодо розгляду скарг фізичних і юридичних осіб на дії й акти органів державного управління, а також спорів між органами місцевого самоврядування. Федеральний адміністративний діє як суд касаційної інстанції у складі п’яти фахових судів щодо рішень нижчих адміністративних судів. У такому ж складі сенати цього суду розглядають по першій інстанції і справи, віднесені до виняткової компетенції суду. Вищі адміністративні суди створені по одному у всіх землях Німеччини, справи в яких розглядаються колегіально в складі трьох фахових суддів і двох “почесних суддів”, а в деяких землях - у складі лише трьох фахових суддів. Адміністративні суди розглядають по першій інстанції переважну більшість справ як суди першої інстанції.

Друга сфера підсудності пов’язана з питаннями оподаткування і представлена фінансовими, земельними фінансовими судами та Федеральним фінансовим судом. Система фінансових судів створена головним чином для розгляду спорів, пов’язаних зі сплатою податків та митних зборів. Федеральний фінансовий суд є судом касаційної інстанції для рішень фінансових судів винятково з питань права і тільки за умови, коли існує спір про суми, що перевищують 10000 євро. Фінансові суди по першій інстанції, розглядають справи колегіально у складі трьох фахових суддів і двох “почесних суддів” [124] ¹⁾.

Третя сфера підсудності - застосування трудового законодавства. Для вирішення такої категорії справ створено вертикаль трудових, земельних трудових судів і Федеральний трудовий суд, які розглядають спори між наймодавцями й робітниками з питань оплати праці, надання відпусток, звільнення з роботи, а також конфлікти між профспілками й об’єднаннями підприємців. Федеральний трудовий суд діє у складі 5 сенатів, колегіально розглядаючи касаційні скарги у складі трьох фахових і двох “почесних” суддів. У кожній із земель є один суд землі з трудових справ, а в Північному Рейні-Вестфалії їх створено два. У цих судах утворюються колегії в складі одного фахового судді і двох “почесних суддів”, які представляють інтереси підприємців і робітників. Суди землі з трудових справ мають повноваження апеляційної інстанції, куди оскаржуються рішення судів з трудових справ, що розглядають усі трудові конфлікти.

Четверта сфера - суди із соціальних питань, які створені для розгляду спорів, пов’язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним, наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо. Ця система судів очолюється Федеральним судом, що розглядає справи колегіально у складі трьох фахових і двох “почесних суддів”. У кожній землі ФРН діє суд із соціальних питань, що розглядає колегіально по першій інстанції всі спори, віднесені до їх компетенції, у складі одного фахового і двох “почесних суддів”. У сферу підсудності з питань соціального забезпечення входять соціальний суд, земельний соціальний суд і Федеральний соціальний суд.

Названі вище ланки спеціалізованих судів є самостійними і незалежними одна від одної, однак для забезпечення єдності судової практики відповідно до ст.95 Конституції Німеччини у випадку суперечностей у правозастосуванні скликається Загальний сенат вищих федеральних судів, який виносить обов’язкове для всіх спеціалізованих судів рішення.

Поряд із названими сферами підсудності судова система Німеччини має і деякі інші спеціальні суди - Федеральний патентний суд, Федеральний дисциплінарний суд і військові суди, що створюються за умови оголошення воєнного стану, а також дисциплінарні військові суди. Властивою для німецької судової системи є ще одна спеціальна сфера підсудності - Федеральний суд у справах суддівської служби, який діє в складі Верховного федерального суду як окрема судова палата і має повноваження вирішувати питання дисциплінарного характеру і справ, що стосуються службового права (порушення незалежності суддів, особливості їх служби тощо).

До системи загальних судів, як самостійні підрозділи, включені суди по справах неповнолітніх, що розглядають справи про правопорушення, в яких обвинувачуються неповнолітні у віці від 14 до 18 років, а також молодь до 21 року, якщо суд вважає, що їх поведінка носить “підлітковий характер”. У цих судах розглядаються справи про порушення дорослими інтересів неповнолітніх або справи, в яких потрібно допитати неповнолітніх як свідків. До таких же судових установ у судах землі належать палати у справах неповнолітніх, а в дільничних судах - суд шеффенів у справах неповнолітніх.

З наведеного вбачається, що судова система Німеччини аналогічно з Україною базується на принципі органічної єдності судів загальної юрисдикції і окремих незалежних спеціалізованих судів, компетентних вирішувати певні категорії справ, виходячи з принципу спеціалізації за галузевою ознакою. Це дає підстави стверджувати, що в Німеччині громадяни чи їх об’єднання мають змогу захистити свої права та законні інтереси шляхом звернення до компетентного суду. Його компетентність визначається, зокрема, участю як професійних суддів-юристів, так і інститутом “почесних суддів”, які є фахівцями в окремій галузі. Тобто, судовій системі Німеччині властивим є здійснення правосуддя не тільки професійними суддями, а й іншими фахівцями в області певних знань.

Зазначимо, що судовій системі Німеччини властива також і спеціалізація за суб’єктною ознакою, що підтверджується діяльністю судів у справах неповнолітніх та військових судів. Питання ж, які вирішуються Федеральним судом по справах суддівської служби, українським законодавцем врегульовані відповідними законами про Вищу раду юстиції та судоустрій. Виходячи з того, що Німеччина не має Збройних Сил, а утворено сили самооборони (бундесвер), то в мирний час не передбачено і створення військових судів. Хоча на відміну від України, в бундесвері діють військові дисциплінарні суди. Вважаємо, що для української судової системи створення таких судів є недоцільним, оскільки вирішення дисциплінарних проступків військовослужбовців ЗСУ та інших військових формувань провадиться у порядку, передбаченому Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.

Статтею 19 Закону України “Про судоустрій України” впроваджена спеціалізація судів загальної юрисдикції, якими визначені господарські та адміністративні суди. Створення ж спеціалізованих судів інших юрисдикцій цим Законом не передбачено, але, виходячи із завдань розвитку економіки України, збільшення фінансово-інвестиційних потоків, в майбутньому доцільно створити суди фінансової, патентної чи ліцензійної юрисдикції тощо. Конституція України допускає, що суддями спеціалізованих судів можуть бути не тільки юристи-професіонали, але й особи, які є фахівцями в інших, неюридичних областях суспільного життя.

В США поряд з федеральними судами діють спеціальні суди - Суд претензій, Митний суд, Військово-апеляційний суд, Апеляційний суд ветеранів, Податковий суд та Суд митних і патентних апеляцій [125] ¹⁾ (див.“Додаток М”). До компетенції Суду претензій належить вирішення спорів, пов’язаних з пред’явленням до федерального уряду США грошових претензій іншими державами чи економічними блоками. Серед спеціальних судів виділяється Митний суд, який має виняткову компетенцію у сфері правовідносин, пов’язаних з питаннями оподаткування чи визначення квот на імпортні товари. До повноважень Суду митних і патентних апеляцій належить розгляд апеляцій з приводу рішень Митного суду і Патентного бюро США.

В 1950 року було ухвалено Уніфікований кодекс військової юстиції. Ним передбачена організація ревізійних комісій (у 1968 році вони були перейменовані на військово-ревізійні суди, а у 1980 році - на військово-касаційні суди) у кожному виді Збройних Сил та створено Військово-апеляційний суд, як суд апеляційної інстанції. Цей суд у 1968 році був перейменований на Військово-апеляційний суд США, ставши вищим судовим органом у сфері діяльності військової юстиції, маючи на меті забезпечити єдине тлумачення матеріального і процесуального права при здійсненні правосуддя військовими судами. Адміністративно цей суд не підпорядкований Міністру оборони США. Конгресмен Філбін зазначив, що “…він може діяти як дієвий, безпристрастний орган, що посідає верховну позицію в структурі військової юстиції, яка забезпечує виключно справедливий та безсторонній розгляд справи кожного обвинуваченого [126] ¹⁾ ”.

Юрисдикція Військово-апеляційного суду США поширюється на правові питання, коли: 1) вирок уже був затверджений військово-касаційним судом, і за яким передбачено смертну кару; 2) рішення вже переглянуті військово-касаційним судом, але за поданням Генерального судді-адвоката або Генерального судді Транспортного департаменту в справах берегової охорони ініційовано перегляд справи у Військово-апеляційному суді США; 3) в усіх справах, переглянутих військово-касаційним судом, по яких за проханням засудженого Військово-апеляційний суд США погодився на перегляд справи.

У справах про злочини, за вчинення яких санкцією закону передбачено смертну кару, рішення Військово-апеляційного суду США підлягають перегляду Верховним Судом США. Прикладом цього може служити справа Х., засудженого загальним військовим трибуналом за військову провину до смертної кари, оскільки він вчинив убивство двох співслужбовців під час виконання ними службових обов’язків. Військово-касаційним судом вирок було залишено без зміни. Військово-апеляційний суд США, переглянувши справу, виніс рішення про зміну міри покарання Х. і призначив покарання у вигляді 10 років позбавлення волі, кваліфікувавши його дії як “вбивство по необережності” та “перебільшення смертельної сили”, мотивуючи це тим, що Х. та Ф. на грунті особистих неприязних відносин посварилися і останній упав на палубу катера, при цьому вдарився головою об палубу і від одержаної травми згодом помер. П. розвитку цих подій не бачив, але коли він спустився на палубу, то сприйняв дії Х., як такі, що можуть зашкодити і йому. При цьому, П. з пістолета намагався вбити Х., але останній вистрілив у нього першим, від чого той помер [127] ²⁾.

З початку створення Військово-апеляційного суду США він діяв у складі трьох цивільних суддів, призначених Президентом США, згодом вони почали призначатися на 15 років, а з жовтня 1990 року Військово-апеляційний суд США діє у складі 5 суддів. Зазначимо, що досвід проходження військової служби не є обов’язковим для призначення суддею цього суду, суддя повинен бути цивільною особою на час призначення, і не більше як три судді можуть представляти одну політичну партію.

В США поряд із судами федерального рівня і судами штатів існує структура трьох видів військових трибуналів, передбачених Уніфікованим Кодексом військової юстиції - загальні, спеціальні та сумарні [128] ¹⁾. У Збройних Силах США існують три рівня дотримання правової процедури: адміністративний, несудовий і судовий, тобто рівень військового трибуналу [129] ²⁾. Самі ж військові трибунали поділяються на три види: дисциплінарний, особливий і загальний військовий трибунал .

Апеляційний суд ветеранів має компетенцію щодо перегляду рішень Адміністрації у справах ветеранів - колишніх військових Армії США, Військово-повітряних Сил, Флоту та Національної гвардії, яким рішенням вказаної Адміністрації було відмовлено у наданні допомог, виплатах страхових чи вихідних сум по звільненню з військової служби, а також з питань подальшої виплати пенсійного забезпечення. Щодо повноважень Податкового суду, то він має можливість вирішувати спори за позовами платників податків до федерального уряду згідно з Кодексом про податкове регулювання США [130] ³⁾. Рішення зазначених вище двох судів підлягають перегляду апеляційним судом США федерального рівня.

Виходячи з наведеного, є підстави стверджувати, що, незважаючи на своєрідну структуру організації судів США, їх юрисдикція за спеціалізацією грунтується на підставі основоположних принципів захисту прав і законних інтересів громадянина, на його праві на суд з державою. Цей принцип судочинства впроваджено як за галузевою, так і за суб’єктною ознакою. У порівнянні з Україною в США звертається більша увага на пред’явлення претензій фінансового характеру з боку інших держав та економічних блоків, на питання сплати податків та митних зборів, про що свідчить створення в цій державі відповідних судів. В Україні розгляд справ зазначених категорій здійснюється як судами загальної юрисдикції, так і спеціалізованими (господарськими) судами, хоча такі правовідносини, на нашу думку, є адміністративними, і повинні бути предметом розгляду в судах адміністративної юрисдикції.

Компетенція Військово-апеляційного суду США та Апеляційного суду ветеранів поширюється на спеціальних суб’єктів судочинства, щодо яких здійснюється правосуддя: військовослужбовців та ветеранів військової служби. Тут убачається схожість з військовими судами України в суб’єктному критерії судочинства та порядку оскарження судових рішень. Проте, військові суди України мають значно ширші повноваження щодо вирішення цивільних та адміністративних справ.

Згідно з Конституцією РФ у цій країні діють суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом Російської Федерації, система арбітражних судів на чолі з Вищим арбітражним судом та Конституційний Суд Російської Федерації [131]. Відповідно до ст.4 Федерального Конституційного Закону Російської Федерації “Про судову систему Російської Федерації” від 31 грудня 1996 року в Росії діють суди федерального рівня, конституційні (статутні) суди і мирові судді суб’єктів Російської Федерації, які складають судову систему Росії [132] ¹⁾. До федеральних судів віднесено і Вищий арбітражний суд Російської Федерації, федеральні арбітражні суди округів та арбітражні суди суб’єктів Російської Федерації (див. також “Додаток Н”).

Статтею 127 Конституції Російської Федерації визначена діяльність спеціалізованих арбітражних судів. Виходячи з вимог ст.9 Федерального Конституційного Закону Російської Федерації “Про арбітражні суди у Російській Федерації”, на Вищий арбітражний суд РФ, на відміну від Вищого господарського суду України, покладається розгляд по першій інстанції справ про визнання недійсними (повністю чи частково) ненормативних актів Президента Російської Федерації, Ради Федерації, Державної Думи, Уряду, що не відповідають закону, і тих, що порушують права і законні інтереси організацій і громадян, а також економічних спорів між Російською Федерацією і суб’єктами федерації та між суб’єктами федерації. Цей суд вирішує у межах компетенції питання, що виникають з міжнародних договорів Російської Федерації [133] ¹⁾. До складу зазначеного суду входять судові колегії з розгляду спорів, що виникають із цивільних чи інших правовідносин та з розгляду адміністративних спорів. Повноваження Вищого господарського суду України за Законом України “Про судоустрій України” визначені тільки як суду касаційної інстанції. Господарськими судами України також розглядаються деякі категорії справ, які виникають з адміністративних правовідносин, які в майбутньому стануть предметом розгляду адміністративних судів відповідно до ст.19 Закону України “Про судоустрій України”, якою передбачено створення таких судів.

Досліджуючи питання компетенції судів Російської Федерації, зазначимо, що військові суди цієї держави, є судами федеральними рівня і здійснюють судочинство у Збройних Силах Російської Федерації, інших військових формуваннях, а також в органах і формуваннях, в яких згідно з законодавством Росії передбачена військова служба. Законодавчо визначено, що система військових судів складається із окружних (флотських) та військових судів гарнізонів. Військова колегія Верховного Суду Російської Федерації є безпосередньою вищою судовою інстанцією для військових судів гарнізонів та окружних (флотських) військових судів [134] ²⁾. Статтею 7 названого Закону визначено підсудність справ військовим судам. Необхідно зазначити, що цим судам, які дислоковані за межами Російської Федерації (наприклад, на території Таджикистану), підсудні всі цивільні, кримінальні та адміністративні справи, які підлягають розгляду федеральними судами загальної юрисдикції, якщо інше не встановлено міжнародним договором Російської Федерації. Військові суди Росії в межах своїх повноважень розглядають справи і матеріали, пов’язані з обмеженням конституційних свобод і прав на таємницю листування, телефонних та інших розмов, переговорів тощо.

Система загальних судів Франції включає в себе Касаційний суд, апеляційні суди і суди, які розглядають різні категорії справ по першій інстанції. У системі загальних судів Франції створені спеціалізовані підрозділи установ юстиції по справах неповнолітніх. Суд присяжних по даній категорії справ розглядає обвинувачення в тяжких злочинах, вчинених неповнолітніми у віці від 16 до 18 років, у складі трьох фахових судів та дев’яти присяжних. Справи про кримінальні делікти та про найбільш серйозні проступки осіб віком від 13 до 18 років, а також про тяжкі злочини підлітків 13 - 15 років розглядаються трибуналами по справах неповнолітніх. Рішення цих трибуналів оскаржуються до спеціальної палати апеляційного суду (див. також “Додаток П”).

Відмінна риса французької системи кримінальної юстиції - наявність у ній інституту судді по виконанню покарань, який вправі втручатися в процес відбування покарання засудженими, у тому числі і до позбавлення волі. Він організовує нагляд за засудженими, що одержали “відстрочку з випробуванням”, вирішує питання про зміну режиму утримання засуджених до позбавлення волі, має повноваження вносити клопотання про їх умовно-дострокове звільнення тощо. Обов’язки судді по виконанню покарань на трирічний термін покладаються на одного із суддів трибуналу великого процесу [135] ¹⁾.

До системи загальних судів на рівні трибуналу малого процесу, прирівняні ряд судових установ, що мають компетенцію по розгляду певних категорій справ: торгівельні трибунали, ради прюдомів, комісії із соціального страхування, паритетні трибунали із земельної оренди, трибунали з морської торгівлі. Торгівельні трибунали складаються з трьох суддів, які обираються з осіб, що займаються комерційною діяльністю чи представляють промислові або торгівельні компанії, і розглядають спори, що виникають між учасниками торгівельних угод, між членами товариств, спори по зобов’язаннях комерсантів, підприємців і банкірів, справи, пов’язані з ліквідацією підприємств. Ради прюдомів вирішують конфлікти, пов’язані з укладенням, виконанням і розірванням індивідуальних трудових договорів. Вони складаються з радників-представників підприємців та робітників і розглядають справи в колегіях із двох або чотирьох представників кожної із сторін під головуванням судді трибуналу малого процесу [136] ¹⁾.

Особливе місце поза системою загальних судів займає Високий суд правосуддя, що створюється для розгляду кримінальних справ за обвинуваченням Президента Франції в державній зраді, а також міністрів у вчиненні тяжких злочинів під час виконання службових обов’язків.

Незалежно від системи загальних судів у Франції діє самостійна спеціалізована система органів адміністративної юстиції, до компетенції якої належить розгляд скарг на дії й акти органів державного управління стосовно прав та інтересів приватних осіб. Очолює цю систему Державна рада, у складі якої діє секція з розгляду спорів, що вирішує по першій інстанції скарги на президентські й урядові декрети, на видані міністрами та організаціями загальнонаціонального значення, в тому числі профспілками, нормативні акти. У 1987 році створено п’ять адміністративних апеляційних судів як судів другої інстанції, рішення яких підлягають оскарженню до Державної ради. Основну кількість справ за скаргами на дії й акти органів управління і посадових осіб по першій інстанції розглядають адміністративні трибунали [137] ²⁾. З наведеного вбачається схожість судових систем Франції й України стосовно вирішення спорів публічного характеру, оскільки Законом України “Про судоустрій України” передбачено створення спеціалізованих адміністративних судів з відповідними судовими ланками.

З наведеного аналізу законодавства про судоустрій зазначених вище зарубіжних країн вбачається, що насамперед необхідність посилення централізації політичної влади і державно-правове об’єднання країн, економічні чинники, усталеність норм права певної правової сім’ї, пріоритетність захисту прав і свобод особистості та висока правова культура, властива більшості цих країн, стали основними причинами створення спеціалізованих судових органів, компетентних щодо розгляду певних категорій справ.

Особливості їх організації автор пов’язує з тим, що галузі права в державах англо-саксонської правової системи виражені не настільки чітко, як у континентальній правовій системі, і це суттєво впливає на побудову судових систем країн-представників та здійснення правосуддя. На користь наведеного свідчить побудова судових систем Великобританії і США як представників англо-саксонської системи права, в яких відбулося тільки вкраплення судових органів спеціальної компетенції в систему судів загальної юрисдикції, а не створення самостійних судових вертикалей, що характерно для представників романо-германської правової системи. Прикладом цього служить функціонування самостійних галузевих юрисдикцій у судовій системі Німеччини, створення системи спеціалізованої адміністративної юстиції у Франції, а також діяльність арбітражних судів Росії, як спеціалізованої судової структури в системі судів загальної юрисдикції. Необхідно звернути увагу на те, що при порівнянні з Україною досліджених судових систем зарубіжних країн, компетенційність судових органів за галуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визначальним є суб’єктний критерій їх юрисдикції. На думку дисертанта, виділення в судочинстві окремого (спеціального) суб’єкта сприяє більш високому рівню його захищеності компетентним судом, виходячи зі сфери його діяльності (військовослужбовці, неповнолітні).

Порівняння досліджених судових систем зарубіжних країн з Україною дає підстави стверджувати, що компетенційність судових органів за галуззю права органічно переплітається з діяльністю судів, для яких визначальним є суб’єктна ознака їх юрисдикції.

РОЗДІЛ 2. КРИТЕРІЇ СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ СУДІВ УКРАЇНИ

2.1 Спеціалізація судів за галузевою ознакою

Система державних органів протягом всієї історії існування класового суспільства будувалася відповідно до функцій кожної держави, оскільки в них закладена і відображена воля відповідних соціальних груп, що складає суть державної влади [138] ¹⁾. Виходячи з цього, державна влада виступає як єдиний організм, в якому безпосередньо і найбільш повно виражена пануюча в суспільстві соціальна воля. Але єдність державної влади неминуче поєднується з різними формами її здійснення і структурою внутрішньої організації. Відповідно до функціонального призначення органів держави виділяються три гілки влади, що залежно від характеру повноважень їх органів діють самостійно в межах власної компетенції [139] ²⁾.

Для вираження волі носія влади (класу, нації, народу) виникає гілка законодавчої влади, а разом з нею - система органів, що її здійснюють і забезпечують. Основна діяльність по виконанню законодавчих актів здійснюється виконавчо-розпорядчим апаратом, що втілює в собі специфіку виконавчої влади. Особлива сфера здійснення влади, пов’язана із застосуванням права, викликала необхідність створення державних органів, які спеціалізувалися б на розгляді і вирішенні справ про правопорушення, а також справ, пов’язаних з захистом майнових та інших особистих прав членів даного суспільства [140] ³⁾.

Творці теорії поділу влади надавали суду першорядне і цілком самостійне значення в забезпеченні законності, справедливості та свободи за умови, якщо судова влада не буде залежати від інших. Ще Конституція Пилипа Орлика 1710 року передбачала засоби щодо обмеження влади гетьмана та заклала основи принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Статті цієї Конституції далекоглядно передбачали головні принципи розвитку демократичних держав і закріплювали найпрогресивніші для того часу ідеї державотворення, які й зараз не втратили своєї актуальності [141] ¹⁾. Ш. Монтеск’є стверджував, що не буде свободи в тому випадку, “коли судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої, якщо вона зєднана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян будуть під впливом влади сваволі, оскільки суддя буде законодавцем. Якщо судова влада зєднана з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем [142] ²⁾”.

Аналіз радянського державного будівництва свідчить, що відступ від принципу поділу влади фактично призвів до невиправданого посилення впливу виконавчо-розпорядчих органів, приниження ролі судової влади, її залежного становища, що потягло за собою розвиток авторитарності в управлінні державою, приниження ролі особистості і незахищеність прав та свобод громадян [143] ³⁾. Тому однією з головних цілей демократизації українського суспільства була проголошена ідея створення правової держави, у якій судова влада повинна стати одним із найважливіших елементів структури державної влади поряд із законодавчою і виконавчою.

Побудова правової держави вимагає втілення в життя принципів верховенства права, коли діяльність держави, її органів окреслена нормами Конституції, законами, іншими нормативними актами, а права і свободи людини та їх гарантії визначають пріоритети державної діяльності. В правовій державі суттєво змінюється і роль суду, як органа державної влади, який, здійснюючи правосуддя на засадах законності, об’єктивності і неупередженості, вирішує конфліктні ситуації у всіх сферах правових відносин, включаючи і визначення відповідальності держави та її органів перед людиною і громадянином.

Вітчизняний конституціоналізм виходить з того, що вся влада в державі належить народу. Подібні норми існували в Конституціях СРСР і УРСР (1977 і 1978 рр.). Статтею 5 нової Конституції України визначено, що народ України є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в нашій державі. Але якщо в радянські часи концепція народовладдя служила юридичним прикриттям фактично тоталітарної влади, то зараз закріплення народовладдя служить конституційною вимогою для забезпечення справді демократичної державної влади, що набуває характеру народовладдя.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року [144] ¹⁾, Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року [91] ²⁾ та Конституції України від 28 червня 1996 року були визначені основні принципи побудови України як демократичної, правової держави, в якій державна влада відповідно до статті 6 Конституції України здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову [145] ³⁾.

Судова влада взагалі визначається як один із проявів державної влади, її поняття є похідним від загального поняття влади і поняття державної влади зокрема. Поняття “судова влада” в науковій літературі трактується по-різному. Це і система судів, і спеціальні повноваження по здійсненню правосуддя, і реалізація цих повноважень на практиці. Так, на думку К.Ф. Гуценка під судовою владою розуміються притаманні їй можливості впливу на поведінку людей і соціальні процеси, що реалізуються державними органами (судами), які займають особливе становище в державному апараті [146] ⁴⁾. В.І. Швецов та В.П.Божєв вважають, що “владу” потрібно розуміти не як орган чи систему органів, що її здійснюють, а як право, можливість цих органів, що грунтується на законі, виконувати визначені дії” [147] ¹⁾, [148] ²⁾. Підтримуючи таку точку, вважаємо, що судова влада - це надані спеціальним органам держави – судам – повноваження щодо вирішення віднесених до їх компетенції питань, які виникають при застосуванні права, і реалізація цих повноважень здійснюється шляхом конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та господарського тощо судочинства з дотриманням процесуальних форм, що дають гарантію законності і справедливості при постановленні судових рішень.

Виходячи з того, що чинним Законом України “Про судоустрій України” в системі судів загальної юрисдикції виокремлено спеціалізовані суди, є потреба дати визначення судової влади в аспекті дисертаційного дослідження, під якою автор розуміє повноваження спеціалізованих судових органів по вирішенню віднесених до їх компетенції питань, які виникають при застосуванні норм права по розгляду справ певних категорій за правилами, встановленими відповідним процесуальним законодавством. З наведеного визначення вбачається, що судовій владі властиві два компонента: 1) така влада реалізується тільки спеціально уповноваженими державними установами – судами, зокрема і спеціалізованими; 2) у цих органів повинні бути тільки їм притаманні можливості вирішення певних категорій спорів (зокрема, господарських, адміністративних тощо).

Розглядаючи поняття судової влади на цій основі, ми виходимо з того, що вона виступає однією з найважливіших форм практичного втілення народовладдя і забезпечує відповідні методи організації повновладдя народу в специфічній сфері його здійснення, що включає суспільні відносини, які є особливою, підвищеною цінністю для держави. Це виражається в створенні механізму реалізації прав громадянського суспільства і кожної окремої особистості, захисті від посягань на встановлений в державі правопорядок, утвердження соціальної справедливості, що і служить підставою застосування судової влади.

Відображаючи єдність і неподільність влади народу України як джерела і суб’єкта всієї державної влади, судова влада сама набуває державного характеру як цілісна соціальна і правова категорія. Це дозволяє виділити найважливіші елементи її змісту, оскільки вона є одним із продуктів здійснення принципу “поділу влади”, що при всій умовності свого найменування забезпечує розподіл сфер управління суспільством в механізмі народовладдя; за своїми функціональними ознаками вона є державною владою з усіма властивими їй атрибутами; за своїм предметним призначенням вона складає конкретну форму діяльності держави, організаційно оформлену як система правосуддя.

На моє переконання, судова влада виступає саме як влада, а не як сукупність повноважень визначеної кількості судових органів. Створення такої влади - це не тільки теоретична, але й важлива практична мета, суть якої полягає в розбудові авторитетної сильної судової влади, що стане на захист прав і свобод людини, буде забезпечувати законність і справедливість у суспільстві. Саме в цих сферах громадського життя судова влада не тільки не повинна поступатися двом іншим гілкам влади в авторитеті і дієвості, але й з позицій захисту прав людини, принципів демократії та законності покликана оцінювати і спрямовувати їх діяльність, стримуючи й обмежуючи законними способами представницькі і виконавчі органи держави.

З прийняттям Конституції України багато законодавчих положень щодо судової діяльності були суттєво змінені. Це пов’язано перш за все з конституційним поширенням юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, з необхідністю реального забезпечення конституційного права громадян на судовий захист та впровадженням у судочинство основних його засад, на підставі яких у максимальній мірі повинні бути створені умови для об’єктивного і неупередженого правосуддя.

Найважливішою ознакою суб’єкта судової влади є його публічно-владна компетенція (коло повноважень, наданих певному органу) - юрисдикція судового органу. Судова юрисдикція має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну (внутрішню) сторони. З об’єктивної сторони вона виступає як система владних повноважень (владних прав і обов’язків) суб’єктів судової влади, але делегування судовими органами цих повноважень іншим особам не допускається. З суб’єктивної сторони судова юрисдикція характеризується рівнем компетентності її суб’єктів.

Виходячи з конституційної вимоги щодо поширення юрисдикції судів на всі правові відносини в державі (ст. 124 Конституції України), зазначимо, що правосуддя відрізняється специфічністю завдань, які держава ставить перед судовими органами, а також основними функціями судової влади. Ці завдання та функції є загальними для всієї структури такої влади і виражають судову політику, єдину для всіх ланок судових органів. Основна спрямованість судової політики виражена у нормах галузей матеріального права - конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, господарського тощо. Саме вони закріплюють існуючі в суспільстві відносини, спрямовані на захист прав людини й охорону економічної і політичної систем суспільства. Проте навіть за наявності справедливих матеріальних законів, чітко виражених завдань і функцій суду ступінь їх реалізації багато в чому залежить від кола питань, що належать до компетенції судових органів та від установлення їх повноважень при вирішенні конкретних справ. Ними, з одного боку, охоплюються права, які забезпечують підпорядкування відповідних суб’єктів судової влади і визначальне положення суду у взаємовідносинах з іншими органами, з другого боку - різнопланові обов’язки і, насамперед, - обов’язок справедливо і своєчасно розглядати спори про право, без чого правосуддя взагалі неможливе [149] ¹⁾.

В аспекті дисертаційного дослідження зазначимо, що поняття “юрисдикція” (лат. – jurisdictio – cуд, судочинство) визначається як встановлена законом чи іншим нормативним актом сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і розглядати справи про правопорушення, тобто давати оцінку діям особи чи іншого суб’єкта права з точки зору їх правомірності чи неправомірності. Юрисдикція визначається в залежності від виду і характеру справ (злочини, проступки, майнові спори тощо), їх територіальної належності та від осіб, які беруть участь у розгляді справи.

Спеціальними органами юрисдикції є суди - загальні та спеціалізовані. Сукупність повноважень, даних в силу закону відповідному виду судів щодо вирішення питань їх юрисдикції, загальних для всієї судової системи, у яких виражаються завдання і функції по здійсненню єдиної судової політики в державі, загалом складають юрисдикцію судових органів [150] ¹⁾. Зміст цієї юрисдикції багатозначний, оскільки для її розгляду необхідно виходити із завдань і функцій, обумовлених судовою політикою, встановити конституційно закріплене коло предметної компетенції судової системи і розкрити повноваження (права й обов’язки) кожного виду судів (загальної чи спеціалізованої юрисдикції) щодо вирішення питань їх відання.

Судова юрисдикція нерозривно пов’язана з поняттям “компетенція” (від лат. сompetens – відповідний), яке включає в себе сукупність юридично встановлених повноважень (прав і обов’язків) керуючого органа чи посадової особи та коло питань, що вони вправі вирішувати. З цих же позицій ми визначаємо поняття “судова компетенція”, як сукупність юридично встановлених повноважень (владних прав і обов’язків) певного судового органу (спеціалізованого суду) щодо визначеного законом кола питань, які підлягають вирішенню. Обсяг судової компетенції, виходячи з предмету дисертаційного дослідження, повинен обумовлюватися здійсненням державної влади судовими органами в особливій сфері суспільного життя: у залежності від їх спеціалізації – “по горизонталі” (загальні, адміністративні, господарські суди тощо), а також територіальним масштабом діяльності кожної ланки судової системи – “по вертикалі” (Верховний Суд України, Касаційний суд України, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані, апеляційні й місцеві суди).

Компетенція насамперед визначає предмет відання системи судових органів, вона окреслює ту сукупність проблем, на вирішення яких спрямовані права й обов’язки кожної ланки судової системи. Предметна компетенція системи судових органів знаходить конституційне закріплення у статтях 124, 125 Конституції України, в яких зазначені загальні питання організації судової системи України, та в інших законодавчих актах, що містять не тільки конкретні повноваження судів за їх предметною компетенцією в тих чи інших галузях права, але і визначають функціональні повноваження, тобто відповідні права й обов’язки судів у галузі правосуддя.

Необхідність запровадження принципу спеціалізації в судовій діяльності, виходячи з надбань конституційної та законодавчої практики, що властива більшості розвинутих держав світу, багато років є темою для наукової дискусії в Україні. Деякі аспекти цього питання розглядалися при вирішенні інших правових проблем у працях М.І.Мельника, В.І.Німченка, Т.О.Новікової, Г.М.Омельяненко, А.О.Селіванова, В.В.Сунцова, В.М.Палій, Д.М.Притики, М.І.Тітова, В.П.Шевченка та В.І.Шишкіна. Зазначені автори відносять впровадження принципу судової спеціалізації до нагальної потреби суспільства. Підтримуючи цю думку, ми вбачаємо в цьому ширшу можливість якісного здійснення правосуддя, а, отже, і найвищий ступінь забезпечення прав людини з боку державних інституцій. Певні юридично-теоретичні та практичні надбання щодо спеціалізованого судочинства мають місце і в Україні. Свідченням цього є існування за часів української державності 1917-1920 рр. спеціалізованих судів, які мали компетенцію щодо вирішення адміністративних, комерційних справ, справ, які виникали з військово-управлінських відносин, та наукова розробка цього питання за радянських часів [151] ¹⁾.

Стаття 125 Конституції України визначила побудову судової системи України за принципами територіальності і спеціалізації, що зумовлює створення в межах єдиної системи загальних судів спеціалізованих судових ланок, які, діючи на підставі загальних засад судочинства, повинні захищати права і свободи громадян в окремих, специфічних сферах суспільного життя та забезпечувати режим законності, в першу чергу, в діяльності органів виконавчої влади і створювати умови для розвитку України як демократичної, правової держави.

Конституційна вимога щодо виділення в загальній юрисдикції судів їх спеціалізованої юрисдикції, яка повинна здійснюватися спеціалізованими судами, зумовлює багато питань навколо системи судів загальної юрисдикції України. Ця система має використовувати переваги спеціалізації не тільки з точки зору організаційної розбудови, а й у процесуальному аспекті здійснення правосуддя. Відповідно до Конституції України за організаційною ознакою використання переваг спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає утворення судово-ієрархічних ланок зі спеціалізованою компетенцією в окремих галузях матеріального права (господарського, адміністративного тощо).

Конституційний принцип спеціалізації дає підстави для створення окремих вертикалей спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції (господарських, адміністративних, військових, фінансових, податкових, митних, у справах неповнолітніх тощо), що частково відображено у ст.19 Закону України “Про судоустрій України”. На мій погляд, правове значення принципу судової спеціалізації, визначеного статтею 125 Конституції України, полягає в тому, що саме положення цієї статті є базисним для становлення та подальшого розвитку систем спеціалізованих судів України і законодавства з питань організації та діяльності зазначених судових установ. Принцип спеціалізації в побудові системи судів загальної юрисдикції може здійснюватися за її видами з утворенням спеціалізованих судів (галузева спеціалізація), за суб’єктною ознакою або за внутрішньою спеціалізацією суддів у межах одного неспеціалізованого суду, оскільки Концепція судово-правової реформи передбачила створення адміністративних судів та інших спеціалізованих судових установ галузевої юрисдикції в системі судів загальної юрисдикції, а також судів у справах неповнолітніх, як представників суб’єктної юрисдикції [152] ¹⁾, [153] ²⁾. З цього вбачається, що спеціалізація судів і суддів по розгляду справ певних категорій сприяє поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства і права, підвищенню професіоналізму суддів і, виходячи з цього, більш надійному захисту прав і свобод людини, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Відзначаючи закріплений Конституцією України (ст.125) галузевий принцип спеціалізації, зауважимо, що чинним ЦПК України врегульовано порядок розгляду спорів за участю в основному фізичних осіб, а господарським процесуальним законодавством регламентуються правовідносини, учасниками яких, як правило, є юридичні особи, що займаються господарською діяльністю. Разом з тим, ЦПК України, розглядаючи як центральну фігуру фізичну особу, містить окремі норми, що врегульовують спори, які виникають з адміністративно-правових (публічних) правовідносин [154] ³⁾. Крім того, відомо, наскільки гострою для фізичних, і для юридичних осіб є проблема оскарження дій та бездіяльності посадових осіб органів державної влади та управління, справи про які розглядають за нормами ЦПК України. З цього вбачається логічність і необхідність відповідної судової спеціалізації – адміністративної, господарської чи іншої, оскільки Конституція України заборон щодо цього не містить.

На мій погляд, конституційний принцип спеціалізації судової системи України означає, що в системі судів загальної юрисдикції діють певні підсистеми судових органів, уповноважені вирішувати справи тільки певної категорії, здійснюючи правосуддя за нормами спеціальних процесуальних кодексів, уніфікованих і максимально пристосованих до розгляду категорій справ, віднесених до їх компетенції. Принцип спеціалізації судів виконує роль регулятора правовідносин в аспекті матеріального права, в якості якого виступають норми конкретної галузі права, її підгалузей та інститутів. Конституційне закріплення зазначеного принципу діяльності судової системи вказує на намагання законодавця забезпечити законність і правильність застосування правових норм господарського, адміністративного чи іншого законодавства. Спеціалізація судової юрисдикції передбачає також процесуальну спеціалізацію, відповідно до якої особливості процедури розгляду окремих категорій справ, що підлягають юрисдикції певних спеціалізованих судів, мають бути оптимізовані відповідно до властивостей цих справ.

Зміни соціально-політичних реалій життя українського суспільства на початку 90-тих років викликали необхідність проведення в державі судово-правової реформи. Таке завдання було поставлено у Концепції судово-правової реформи і на виконання її Верховною Радою України були прийняті Закони України “Про статус суддів” [155] ¹⁾, “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” [156] ²⁾, “Про органи суддівського самоврядування” [157] ³⁾ та “Про Вищу раду юстиції” [158] ⁴⁾.

Виконуючи завдання зазначеної Концепції, прийнявши Закон України “Про Конституційний Суд України” [159] ¹⁾, перетворивши органи державного арбітражу на систему арбітражних судів та реформувавши мережу військових трибуналів колишнього СРСР у військові суди, Верховна Рада України у 1991-1993 р.р. започаткувала принцип спеціалізації судової системи. Але в подальшому реалізація Концепції в розрізі створення судів спеціалізованої юрисдикції, зокрема, адміністративних судів, судів у справах неповнолітніх, господарських та інших спеціалізованих судів уповільнилася [160] ²⁾. З прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України [161] ³⁾ постало завдання приведення у відповідність до її положень, зокрема до норм Розділу VIII “Правосуддя”, всього масиву національного законодавства про судоустрій та судочинство, на що зверталася увага з’їздами суддів України [162] ⁴⁾, [163] ⁵⁾, [164] ⁶⁾, [165] ⁷⁾.

Відповідно до ст.125 Конституції України в державі створена цілісна система судів загальної юрисдикції, яка поєднує принцип галузевої спеціалізації окремих судових ланок з наявністю Верховного Суду України, як найвищої судової інстанції системи судів загальної юрисдикції, і вищих судових органів спеціалізованих судів - відповідні вищі суди.

Основним призначенням судів є здійснення захисту гарантованих Конституцією кожній особі прав і свобод (стаття 55 Конституції України), і тому роль судових установ стосовно цього значно підвищено новим положенням Конституції про те, що юрисдикційні повноваження судів поширюються на врегулювання всіх правовідносин, які виникають у державі. Завданням судів як органів судової влади є також захист конституційного ладу України, забезпечення дотримання законності та справедливості при виконанні і застосуванні законів та інших нормативно-правових актів.

Конституція України не відтворює всю систему судів держави, і законодавець визначив її окремим законом. Закон України “Про судоустрій України” закріпив усі види існуючих нині місцевих і спеціалізованих судів, їх структуру та повноваження. Статтею 19 Закону визначено, що відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, якими є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані [106] ¹⁾.

Визначаючи поняття спеціалізованого суду, зазначимо, що відповідно до ст.12 ГПК України господарські суди мають компетенцію по розгляду справ у спорах, які виникають при здійсненні господарської діяльності щодо укладання, зміни, розірвання і виконання договорів господарюючими субєктами; справ про банкрутство; справ за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених до їх компетенції. Відповідно до ст.20 проекту Адміністративного процесуального кодексу України в адміністративних судах розглядатимуться спори, що виникають із конституційних, адміністративних, зовнішньоекономічних, фінансових, податкових, будівельних, екологічних, транспортних, військових, промислових, соціальних та інших публічно-правових відносин [166] ²⁾. З наведеного логічно випливає визначення спеціалізованого суду – це створена в системі судів загальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.

Для спеціалізованих судів територіальна ознака не є визначальною складовою їх юрисдикції, оскільки принцип судової спеціалізації не передбачає створення спеціалізованих судових органів відповідно до адміністративно-територіального устрою держави (апеляційні господарські суди, військові апеляційні суди регіонів та гарнізонів) [167] ¹⁾. Статтею 19 Закону України “Про судоустрій України” передбачено створення системи адміністративних судів, зазначимо, що Указом Президента України № 810 від 22 липня 1998 року було схвалено Концепцію адміністративної реформи [168] ²⁾. Даною концепцією опрацьовувалися питання про роль адміністративної юстиції як форми контролю за діяльністю органів управління і посадових осіб різних ланок. Забезпечення правового захисту є найвищою метою правової держави, яка презентує себе таким чином для забезпечення реалізації основних прав через незалежні спеціалізовані суди та запобігання зловживанням з боку виконавчих структур. Така ж мета вбачається, виходячи зі змісту статей 55, 124 Конституції України.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. “В розвиток зазначеного конституційного положення слід згадати, що 17 липня 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 і 11 Конвенції і названа Конвенції тепер є частиною національного законодавства [169] ^3)”. Саме у статтях 2, 6, 13 Конвенції закріплено право громадянина на судовий захист своїх прав і свобод, вчинених суб’єктами оскарження у сфері управлінської діяльності, тобто публічних правовідносин.

Право громадян на судовий захист своїх прав та свобод від дій (бездіяльності) суб’єктів управлінської діяльності передбачено низкою законів. Так, відповідно до ст.22 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, громадянин має право на оскарження до суду рішення підприємств, організацій, та установ, які надають пільги ветеранам війни і особам, на яких поширюються вимоги даного закону [170] ¹⁾. Закон України “Про біженців” [171] ²⁾ у ст. 11 встановлює, що рішення органів міграційної служби про позбавлення статусу біженця може також бути оскаржене до суду, а ст.8 Закону України “Про правовий статус іноземців” передбачено право на оскарження до суду рішень органів внутрішніх справ, Служби безпеки України про видворення іноземця за межі території України [172] ³⁾. Цей перелік не є вичерпним, оскільки окреслити, у звязку з порушеннями яких саме правових норм громадяни звертаються за судовим захистом, практично неможливо. Зазначимо, що на даний час в Україні не існує інституту достатнього захисту фізичних осіб у їх відносинах з адміністративними органами. Ми підтримуємо думку В.С.Стефанюка з цього питання, оскільки “одна з причин – традиційність поглядів та функцій судової влади - влади не захисної, тобто покликаної захищати права громадян, а такої, що накладає на них стягнення [169] ⁴⁾.”

Адміністративною юстицією з погляду на її правову природу є інститути адміністративного, адміністративно-процесуального та судоустрійного права, які регулюють порядок вирішення органами правосуддя конфліктів (спорів), що виникають у сфері адміністративних (управлінських) правовідносин між громадянами чи юридичними особами, з одного боку, та адміністративними органами (посадовими особами) - з іншого, у зв’язку з порушенням суб’єктивних прав чи порядку державного управління. З практичної точки зору - це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів правосуддя щодо вирішення зазначених конфліктів (спорів). Л.С.Анохіна слушно зазначає, що адміністративну юстицію (правосуддя) потрібно розуміти не тільки як інститут захисту порушених прав громадян, а й оцінювати з точки зору діяльності стосовно розгляду адміністративних справ [173] ¹⁾.

Поняття адміністративної юрисдикції доцільно розглянути в двох аспектах. При першому, вузькому підході, вона зводиться до діяльності по розгляду справ про адміністративні правопорушення та винесення відповідних актів правозастосування. Згідно з другим підходом адміністративно-юрисдикційна діяльність розширюється до меж розгляду будь-якого адміністративно-правового спору (конфлікту), тобто до меж всього адміністративного процесу. На практиці використання поняття “адміністративна юрисдикція” і у вузькому, і в широкому розумінні одне одному не суперечить, але набагато частіше зустрічається вузьке її трактування, в якому вона ототожнюється з діяльністю по застосуванню санкцій правових норм, тобто реалізації адміністративних стягнень.

Законом передбачається, що в адміністративній справі, яка розглядається судом, конфлікт між державою в особі органів управління та громадянином має бути вирішений, при цьому суд повинен поважати інтереси як держави, так і особи, що звернулася до суду за захистом порушених своїх прав чи свобод. Якщо немає впевненості в тому, що пересічний громадянин може сподіватися на неупереджений і кваліфікований розгляд спору суддею, виграти справу у представника держави, то навіть розвинута правова система взагалі і спеціалізований суд, зокрема, не дадуть позитивних результатів у вирішенні цього питання. Довіра до суду формується поступово, і роль самих суддів у цьому процесі є важливим регулятором публічних правовідносин.

Вважаю, що при вирішенні питання розбудови спеціалізованих судів адміністративної юрисдикції визначальною стане кількість справ різних категорій, які підлягатимуть розгляду цими судами. За даними Верховного Суду України кількість справ, які виникають з питань адміністративно-правових відносин, становить до 30 відсотків усіх цивільних справ, розглянутих судами загальної юрисдикції [174] ¹⁾. Це обумовить кількість суддів у цих судах та вирішення ряду процедурних питань. Визначення і вирішення вказаних проблем у значній мірі залежить від людських і фінансових ресурсів, які будуть задіяні в адміністративному судочинстві.

При вирішенні зазначених проблем слід мати на увазі, що адміністративна юстиція пов’язана з наявністю спору, і коло спірних питань є досить широким, але всі вони виникають у сфері виконавчої влади чи місцевого самоврядування, тобто мають управлінський, адміністративний характер. До компетенції адміністративної юстиції повинні належати спори, які виникають у сфері публічних правовідносин, зокрема державного управління між заінтересованими юридичними або фізичними особами - з одному боку, й адміністративними органами - з іншого. Звертаємо увагу на те, що підвідомчість адміністративних справ повинна визначатися з урахуванням ряду факторів: зв’язку підвідомчості таких справ із системою суб’єктів адміністративної юрисдикції, яка склалася в Україні; специфіки нормативного окреслення напрямків державного управління в умовах реформування української держави та суспільства; декриміналізації, тобто скасування кримінальної відповідальності і заміни її адміністративною.

Законом України “Про судоустрій України” визначена трьохступенева система судових органів адміністративної юрисдикції. Статтею 21 Закону встановлено, що місцевими адміністративними судами є окружні суди, які утворюються в округах відповідно до указу Президента України. Разом з тим, чинний Закон не встановлює критерії визначення кількості окружних судів, як судів першої інстанції спеціалізованого адміністративного правосуддя. Виходячи з аналітичних даних Верховного Суду України, нами пропонується створити окружні суди по одному на два адміністративно-територіальні райони. Це наблизить судові установи адміністративної юрисдикції до населення і дасть змогу уникнути впливу на ці суди з боку місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. За таким же принципом пропонуємо створити і адміністративні суди апеляційної інстанції, виходячи із співвідношення один суд на дві області. Крім того, пропонується в деяких густонаселених областях України (Донецька, Дніпропетровська) створити по два апеляційних суди, виходячи з кількості справ, що будуть розглядатися цими судами.

Вищим судовим органом адміністративної юрисдикції статтею 38 зазначеного Закону визначено Вищий адміністративний суд України, а в складі Верховного Суду України передбачена діяльність Судової палати в адміністративних справах (ст.48). На моє переконання, ці інстанції судового розгляду забезпечать надійний захист проти можливих правопорушень з боку державних органів. За наявності трьох рівнів розгляду адміністративної справи можливість включення до складу суду більше, ніж одного професійного, досвідченого і кваліфікованого в питаннях адміністрування та управління судді залежить від загальної кількості суддів, які можуть бути задіяні для здійснення правосуддя в сфері адміністративної юрисдикції, та виділених для цього коштів.

На мій погляд, судовий розгляд адміністративних справ вимагає і внутрішньої спеціалізації суддів, що відрізняється від тієї, яка необхідна для розгляду цивільних справ. Це викликано не лише відмінностями між нормами матеріального і процесуального права, що підлягатимуть застосуванню, а й іншими факторами, оскільки адміністративні справи завжди несуть на собі відбиток адміністрування. З цього приводу В.С.Стефанюк слушно зазначає, що “знання не лише матеріального права, а й практики адміністративних органів є дуже важливим для розгляду справ щодо адміністративних питань [169] ¹⁾.”

Деякі категорії адміністративних справ вимагають наявності специфічних знань та досвіду. До таких можливо віднести податкові справи, які потребують грунтовних знань з бухгалтерського обліку, аудиту та економіки, а також справи, пов’язані із застосуванням митного законодавства тощо. Дане твердження обумовлене необхідністю реалізації положень статті 55 Конституції України, якою гарантується право громадян і юридичних осіб на оскарження судових рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб. Відсутність спеціалізованих адміністративних судових установ ставить існуючі суди в такі умови, коли вони повинні розглядати в порядку цивільного судочинства спори, які за своєю природою є не цивільними, а адміністративно-правовими.

Наведене підтверджується судовою практикою. А. звернувся до суду зі скаргою на дії начальника Житомирської митниці, повязані з відмовою в пільговому митному оформленні ввезеного ним з-за кордону автомобіля. Заявник зазначав, що під час службового відрядження у складі Миротворчих Сил ООН на території колишньої Югославії він заробив 2615 доларів США, а вартість ввезеного автомобіля не перевищувала 50 відсотків заробленої ним суми, тому згідно з постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 року “Про проект Закону України “Про порядок обкладення податками предметів, які переміщуються громадянами через митний кордон України” він має право на пільгове митне оформлення вказаного автомобіля. Рішенням суду скаргу А. було задоволено. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, задовольняючи касаційну скаргу митниці, вказала, що суд у мотивувальній частині рішення послався на постанову Верховної Ради України від 5 травня 1996 року, але не застосував при вирішенні спору діюче законодавство, зокрема норми Закону України “Про Єдиний митний тариф” [175] ¹⁾.

На мій погляд, з прийняттям Адміністративного процесуального кодексу України до компетенції адміністративних судів доцільно було б віднести розгляд спорів про: визнання недійсними письмових (адміністративних, індивідуальних) актів державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; визнання незаконними дій державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; відшкодування збитків, завданих протизаконними актами і діями державних (у тому числі і правоохоронних) органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; відмову у видачі ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню; відмову в проведенні масових заходів (мітингів, демонстрацій тощо) чи наданні згоди на це з порушенням закону; відмову в реєстрації об’єднань громадян; порушення порядку призначення на посади та звільнення з посад службовців органів виконавчої влади та їх апарату, а також апарату органів місцевого самоврядування (перелік таких посад бажано оформити законодавчо); законність рішень, прийнятих за скаргами, раніше поданими до органів державної влади і місцевого самоврядування тощо [176] ²⁾.

Для раціональної побудови і ефективного функціонування системи судів адміністративної юстиції України необхідно врахувати досвід розвинутих країн Європи стосовно визначення підсудності справ, предмету адміністративної юстиції, кола суб’єктів юрисдикційної діяльності, їх повноважень, категорій справ, процесуальних особливостей їх розгляду тощо. Крім цього, в діяльності органів спеціалізованої адміністративної юрисдикції повинна бути домінантною можливість позитивно впливати на захист прав і свобод громадян у сфері публічних правовідносин, на утвердження законності в державному управлінні.

Для поглиблення спеціалізації при розгляді адміністративних справ певних категорій доцільно створити в адміністративних апеляційних судах та у Вищому адміністративному суді України відповідні судові палати з розгляду податкових та митних справ. Така пропозиція обгрунтовується тим, що ці судові утворення можуть визнаватися спеціалізованими через їх привязаність до окремих інститутів галузі адміністративного права, оскільки регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. На цій же підставі можливим є створення судових палат з питань громадянства й міграції населення. Потреба у законодавчому врегулюванні і вирішенні питань, пов’язаних з незаконною міграцією та цивілізованою легалізацією перебування громадян України за її межами підтверджується, зокрема, підсумками офіційного візиту Президента України до Італії. У цій країні за різними оцінками перебуває від 100 до 150 тисяч незаконних іммігрантів з України. Схожа ситуація вбачається в Чехії, Словаччині, Португалії та Німеччині [177] ¹⁾. В цьому аспекті доцільно використати досвід утворення у складі господарських судів України судових колегій по розгляду справ про банкрутство та врахувати вимоги ч.5 ст.25 та ч.3 ст.38 Закону України “Про судоустрій України”, якими визначено, що у складі спеціалізованих апеляційних судів і Вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ за встановленою спеціалізацією в межах відповідної спеціальної юрисдикції [111] ²⁾.

Стосовно утворення самостійних систем податкових, митних та інших спеціалізованих судів, то це питання є дискусійним [178] ³⁾. При створенні кожної з вертикалей судової спеціалізації потрібно враховувати можливості держави щодо їх організаційного і фінансового забезпечення. Так, за прогнозами правників тільки в новостворених місцевих окружних адміністративних судах працюватимуть близько 600 суддів, в судах апеляційної ланки – 250 суддів, а у Вищому адміністративному суді України - 65 суддів, без урахування працівників апаратів судів адміністративної юрисдикції [179] ¹⁾. На мою думку, процес здійснення правосуддя у всьому світі вимагає великих фінансових затрат, тому пропозиція створити у складі апеляційних адміністративних та Вищого адміністративного суду України тільки відповідні судові палати з розгляду зазначених категорій справ може бути реалізована.

Отже, є підстави для висновку про те, що правильне вирішення судами спеціалізованої адміністративної юрисдикції питань, пов’язаних, перш за все, із кваліфікованим захистом політичних та інших публічних прав та свобод громадян призведе до практичного впровадження в життя конституційних положень щодо гарантій людині на судовий захист. Спеціалізація ж судової системи України у сфері адміністративної юрисдикції полягає у можливості вирішення справ, пов’язаних із захистом саме політичних (інших публічних) прав і свобод громадянина у сфері управління суспільством, що зумовлює необхідність створення і розбудови судових органів адміністративної юстиції, яка мала б змогу забезпечити через тільки їй властиві механізми надійний захист прав та інтересів публічного характеру.

Виходячи з правових засад розбудови спеціалізованих судів господарської юрисдикції, не викликає сумніву необхідність максимального використання діючих структур та кадрового потенціалу колишніх арбітражних судів при формуванні системи судів цієї юрисдикції [180] ²⁾.

В юридичній літературі цілком обгрунтовано зазначається, що підхід до розподілу підвідомчості справ між загальними і господарськими судами України був перенесений із радянської судової системи, оскільки спори за участю громадян були підсудні судам загальної юрисдикції, а за участю юридичних осіб - арбітражним судам [181] ¹⁾. Розбудова системи судів господарської юрисдикції повинна проходити на нових базисних засадах, які визначені ст.125 Конституції України, а також обумовлюватися сучасними економічними і правовими реаліями [182] ²⁾. Органи колишнього державного арбітражу за умов переходу економіки України до ринкових відносин повинні були пристосовуватись до вирішення спірних ситуацій, що виникали у сфері господарської діяльності. Однак, за оцінками західних фахівців-правників засади організації господарських судів та господарського судочинства не мали нічого спільного з принципами організації судів подібної юрисдикції в розвинутих європейських країнах [183] ³⁾. Концептуального виправдання цієї моделі в ринковій економіці не існує, оскільки в ній відносини між підприємствами регулюються приватним правом, і за таких обставин підтримка старої системи виглядає досить консервативно.

В даний час існує ситуація, коли, з одного боку, юрисдикція господарських судів не охоплює всіх спорів, які виникають в економічній сфері, а з другого - поширюється на суто цивільні та адміністративні спори юридичних осіб. Суто цивільним, як вірно вважає Л.І.Пахолок, є спір про право власності на будівлю між двома некомерційними організаціями, а адміністративним - спір про визнання недійсним акта ненормативного характеру, хоча більшість з них безпосередньо впливає на здійснення підприємницької діяльності [182] ⁴⁾. Відповідно і суди загальної юрисдикції поряд з розглядом цивільних та адміністративних справ розглядають певну частину спорів, що виникають при здійсненні підприємницької діяльності (наприклад, спори за участю фізичних осіб - засновників господарського товариства з приводу діяльності останнього тощо). Таким чином, при визначенні компетенції господарського суду виникає потреба відмовитися від існуючого критерію розподілу справ, які підвідомчі судам загальної юрисдикції і господарським судам, за суб’єктом спору (фізичні чи юридичні особи), що був запозичений із радянської судової системи, коли органи державного арбітражу, будучи квазісудовими органами, вирішували спори в умовах тотального одержавлення економіки.

Вважаю, що підвідомчість господарських справ повинна визначатися на інших засадах, тобто виходячи зі специфіки спору. До спеціалізованого господарського врегулювання законодавець повинен віднести, зокрема, вирішення спорів, пов’язаних з підприємницькою діяльністю (наприклад, спори, що виникають внаслідок укладення і виконання угод між підприємцями, між засновниками чи учасниками господарських товариств з приводу діяльності останніх, а також з інших угод, укладених і фізичними, і юридичними особами, якщо такі угоди мали на меті одержання прибутку (наприклад, угоди з оренди, комісії тощо). Також необхідно поширити компетенцію господарських судів щодо вирішення спорів, пов’язаних з вексельним обігом тощо, залишивши компетенцію цих судових установ стосовно розгляду справ про банкрутство.

Необхідно звернути увагу і на особливості розгляду справ про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств, установ, організацій. До таких особливостей слід віднести: а) відсутність вимоги досудового врегулювання; б) заборону передачі справи до третейського суду; в) віднесення до підвідомчості господарських судів лише справ про визнання недійсними актів, які породжують, змінюють або припиняють не всі, а тільки господарські правовідносини; г) розподіл справ за підсудністю залежно від правового положення органу, який видав акт (наприклад, Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України); д) обмеженість застосування процесуального інституту забезпечення позову; е) неможливість застосування принципу арбітрування; є) неможливість використання прав сторін щодо вчинення деяких процесуальних дій - позивачем не може бути змінено предмет позову, збільшено або зменшено розмір позовних вимог; ж) визнання позову відповідачем не впливає на розгляд справи по суті; з) відсутність стадії виконання рішення. Зазначені особливості розгляду справ цієї категорії дають підстави стверджувати, що норми, які регулюють їх розгляд, доцільно закріпити в Адміністративному процесуальному кодексі України, зосередивши їх у спеціальній главі з пропонованою назвою “Провадження у справах про визнання недійсними актів”.

Хоча внесення змін у ГПК України в 1997 році і виявило тенденцію до поступового виділення з норм господарського процесу правових норм інших видів провадження, але дані спори за своєю природою є не господарськими, а адміністративними, тому доцільно розгляд такої категорії справ віднести до вирішення спеціалізованими судами адміністративної юрисдикції [184] ¹⁾.

На даний час місцеві господарські суди як суди першої інстанції створені на базі колишніх арбітражних судів областей та прирівняних до них. Виходячи з концептуальності питання щодо трьох рівнів оскарження судового рішення, законодавцем побудована система господарських судів, апеляційною інстанцією якої є апеляційні господарські суди, а касаційною - Вищий господарський суд України, тому ланки районного чи міського рівня цих судів на даний час створювати недоцільно. Реальні фінансові можливості держави не дозволяють створити такі судові установи господарської юрисдикції. Не існує й економічної потреби створення таких спеціалізованих судів.

Згідно зі статтею 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації, і в її складі найвищим органом є Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди, які є вищими спеціалізованими судовими установами для окремих вертикалей спеціалізованих судів. В науковій літературі існують різні погляди щодо питання про створення нових вищих спеціалізованих судових установ. Так, В.І.Шишкін обстоює ідею створення апеляційних і вищих (касаційних) судів кримінальної та цивільної юрисдикції [181] ¹⁾. З такою точкою зору не погоджуються В.С.Стефанюк [169] ²⁾, А.О.Селіванов [185] ³⁾ та В.М.Палій [186] ⁴⁾. На їх думку, є необхідність у створенні для спеціалізованих судів різних юрисдикцій судових установ тієї ж юрисдикції, але вищого рівня.

Вважаю таку думку правильною, оскільки для забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень нижчих спеціалізованих судів необхідність створення вищих судових органів спеціальних юрисдикцій є очевидною. Статтею 125 Конституції України встановлено загальне правило про те, що відповідно до закону в Україні діють апеляційні й місцеві суди, і це правило поширюється на всі суди в державі (спеціалізовані і неспеціалізовані). Крім того, за змістом частини 4 статті 127 Конституції України вказані вимоги стосуються спеціалізованих судів усіх рівнів, тобто вищим спеціалізованим судом може вважатися лише суд, який є вищим над спеціалізованим судом місцевого рівня.

Потрібно погодитися з точкою зору В.І.Німченка про недоцільність створення Вищого кримінального суду, оскільки така пропозиція суперечить положенням статті 125 Конституції України, відповідно до якої вищі спеціалізовані суди є вищими судовими органами відповідних спеціалізованих судів. Виходячи з базисного характеру окремих галузей права, кримінальне і цивільне право включають у себе норми інших галузей, які нерозривно пов’язані між собою (наприклад, норми податкового чи сімейного права). В даному випадку потреби у спеціалізованих загальних судах не виникає. Тобто, для створення Вищого кримінального суду потрібно створити судові установи кримінальної юрисдикції на рівні місцевих судів, але економічні труднощі на даний час не дозволяють цього зробити [187] ¹⁾.

Викликають сумнів і пропозиції щодо створення Вищого цивільного суду в системі судів спеціалізованої юрисдикції [181] ²⁾. На мій погляд, кримінальні і цивільні справи можуть розглядатися суддями, які не мають додаткової фахової підготовки. Зараз не існує достатніх підстав для створення Вищого кримінального суду і Вищого цивільного суду України як вищих спеціалізованих судових установ, оскільки відповідно до положень статті 125 Конституції України до системи судів загальної юрисдикції можуть належати місцеві суди (спеціалізовані і неспеціалізовані), апеляційні суди, в тому числі і вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України, який діє як суд касаційної інстанції і вирішує інші питання, віднесені до його відання.

Судовий захист прав людини набуває важливого значення в зв’язку із встановленням у Конституції України нового типу відносин між особою і державою. Виходячи з цього, створення і подальша розбудова в Україні систем судів спеціалізованих юрисдикцій саме на засадах європейської моделі принципів судового захисту за галузевим (адміністративного і господарського права), критерієм, яка виправдала себе в процесі здійснення судочинства в розвинутих країнах Європи і світу, має право на існування, оскільки показала дієвість, високий ступінь забезпечення захисту прав людини, з урахуванням, звичайно, національних та інших особливостей правової системи України.

З набуттям України незалежності, визначенням Конституцією України пріоритетних функцій держави, пов’язаних із захистом прав та свобод людини і громадянина (ст.55 Конституції України), значно зріс обсяг правовідносин, що підлягають врегулюванню судом. Їх специфіка досить різна і самі тільки знання судді-юриста у галузі права не сприяють об’єктивному і кваліфікованому здійсненню правосуддя [188] ¹⁾. З наведеного вбачається, що правосуддя потребує участі в судочинстві і осіб, які мають відповідну освіту та належний практичний досвід у різних сферах діяльності суспільства.

Стаття 127 Конституції України надає законодавцю право встановлювати для певних категорій суддів додаткові вимоги щодо стажу, віку і фахового рівня. Ця конституційна вимога стосується і суддів спеціалізованих, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України. Чинним Законом України “Про судоустрій України” зазначені проблеми врегульовані не в повній мірі. На наш погляд, ці питання законодавець має змогу вирішити шляхом прийняття доповнень до закону про статус суддів. Так, порядок призначення (обрання) фахівців-неправників суддями судів спеціалізованої юрисдикції може бути різним залежно від сфери компетенції цих судів. Наприклад, вимоги до суддів адміністративного суду можуть відрізнятися від того ж процесу щодо суддів господарських чи інших судів (наприклад, для кандидатів на зайняття посади судді адміністративних судів – повинні враховуватися наявність освіти в галузі управління і досвід управлінської діяльності). Згідно зі ст.1 Закону України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року, професійні судді є посадовими особами судової влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України та в судах загальної юрисдикції [155] ²⁾.

На законодавчому рівні потрібно встановити критерії і порядок перевірки знання державної мови, необхідного стажу практичної діяльності у певній галузі тощо до кандидатів на зайняття посади судді спеціалізованого суду. Разом з тим, має бути додержана єдність статусу суддів системи судів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, як це передбачено ч.4 ст.18 Закону України “Про судоустрій України”. Стаття 125 Конституції України встановила, що додатковими вимогами до суддів спеціалізованих судів щодо стажу, віку та їх професійного рівня є ті, які визначаються законом. До таких ми відносимо вимоги, пов’язані з громадянством, з віковим цензом, наявністю вищої освіти (неюридичної), фахової підготовки з питань юрисдикції певного спеціалізованого суду тощо.

Виходячи з текстуального тлумачення є підстави стверджувати, що вимоги статті 129 Конституції України щодо незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону в повному обсязі поширюються і на суддів військових судів. На користь цього свідчить те, що призначення (обрання) офіцера суддею військового суду жодною мірою не залежить від військового командування, оскільки кандидатура офіцера-юриста на посаду судді вноситься на розгляд кваліфікаційної комісії суддів військових судів, у складі якої відсутні представники Міністерства оборони України та інших військових формувань. На нашу думку, додатковою фаховою підготовкою є саме військова освіта офіцера, що є кандидатом на посаду судді військового суду, та досвід проходження військової служби.

Конституційне положення щодо фахової підготовки для суддів спеціалізованих судів не є єдиною вимогою, оскільки частиною 4 статті 127 Конституції України встановлено, що судді спеціалізованих судів здійснюють правосуддя лише у колегіальному складі. На мою думку, потреба введення колегіальності при розгляді певних категорій справ, випливає зі специфіки застосування норм права за галузевою ознакою, оскільки забезпечення правильної і об’єктивної реалізації суддею-юристом своїх знань не тільки в галузі права є досить проблематичним. Таке твердження грунтується на тому, що практичний досвід саме в галузі права, знання судді, що має вищу юридичну освіту, зважаючи на конституційну вимогу стосовно врегулювання судом усіх правових відносин, які виникають у державі, є недостатніми для вирішення певних категорій справ. Як свідчать результати проведеного опитування суддів судів загальної та спеціалізованої юрисдикції оптимальним варіантом колегії суддів вважається такий: один суддя-юрист і два судді, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цього суду (для місцевого суду, див. також “Додаток Р”). З цього вбачається нагальна потреба судової системи у фахівцях різних напрямків, які є, наприклад, спеціалістами в галузі права чи в галузі фінансово-кредитних відносин, банкрутства, аудиту, в галузі управлінської діяльності, митної або податкової справи тощо. Тобто, є підстави стверджувати, що розгляд справ колегією суддів є найбільш прийнятним і об’єктивним, виходячи зі специфіки здійснення правосуддя в суді спеціалізованої юрисдикції. Звичайно, процесуальним законом можливо визначити окремі категорії справ, які б розглядалися колегіально у складі трьох або п’яти суддів, з яких відповідно один або два є фахівцями в питаннях юрисдикції спеціалізованого суду. Важливість і необхідність колегіального розгляду справ у суді спеціалізованої юрисдикції базується, перш за все, на обов’язку суддів правильно застосувати матеріальний закон, а по-друге – на необхідності вірного застосування процесуального закону, оскільки єдність цих умов зумовлює правильність і стабільність судових рішень.

2.2 Спеціалізація судів за суб’єктною ознакою учасників судочинства

Верховною Радою України у 1994 році були внесені зміни до Закону України “Про судоустрій України” і цей нормативно-правовий акт був доповнений главою 3¹, яка визначила правовий статус, організацію та повноваження військових судів України [96] ¹⁾, що замінили військові трибунали колишнього СРСР . Законом України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року визначено, що військові місцеві суди гарнізонів, апеляційні суди регіонів та Військово-Морських Сил України, військові судові палати Апеляційного і Касаційного судів України та Військова судова колегія Верховного Суду України здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, передбачених чинним законодавством [106] ¹⁾. Визнання цих судів складовою частиною єдиної системи судів загальної юрисдикції, здійснення ними правосуддя за нормами, встановленими процесуальними кодексами України, поширення всього комплексу прав і гарантій, передбачених Законом України “Про статус суддів”, на суддів військових судів, використання цими судами демократичних засад судочинства (гласність судового процесу, участь народних засідателів - військовослужбовців у здійсненні правосуддя, колегіальність розгляду визначеного процесуальним законом кола справ тощо) свідчить про впровадження в організацію військових судів України прогресивних форм судоустрою.

Вважаю, що непереконливою є думка деяких науковців щодо проблемності подальшого функціонування в системі судів України військових судів [189] ²⁾. Так, Л.І.Пахолок, маючи на увазі військові суди, зазначає, що “поширення юрисдикції окремих судів лише на певний стан є основною формальною ознакою станових судів” [182] ³⁾. Крім того, в науковій літературі висловлюються думки про скасування військової юрисдикції взагалі і визначення в законі створення військових судів лише на період війни [190] ⁴⁾, [191] ⁵⁾.

Такі твердження, на наш погляд, є досить сумнівними, оскільки діяльність військових судів, укомплектованих кадровими офіцерами-юристами, у мирний час активно сприяє зміцненню законності, дисципліни і правопорядку у військових формуваннях. Також звертаємо увагу на те, що ст. 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” [192] ¹⁾ визначено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих місцевостях держави настає особливий період функціонування органів державної влади, в тому числі і військових судових органів. За таких умов, їх ліквідація унеможливить мобілізаційне розгортання системи судів у Збройних Силах України в зазначений період. Більш того, участь військовослужбовців Збройних Сил України у складі Миротворчих Сил ООН на території Боснії і Герцеговини, Лівану, Сьєрра-Леоне тощо свідчить про те, що наявність органів військової юстиції взагалі і військових судів, зокрема під час локальних військових конфліктів, збільшила б можливість безпосереднього захисту прав і свобод військовослужбовців та інших осіб за межами території України. Діяльність військових судів, згідно з вимогами ст. 2 Закону України “Про судоустрій України”, спрямована на охорону від будь-яких посягань на безпеку України, боєздатність і боєготовність її Збройних Сил та інших військових формувань, а також включає в себе захист прав і свобод військовослужбовців та інших громадян (наприклад, службовців ЗСУ - цивільних осіб), прав і законних інтересів військових частин, організацій та установ.

Щодо повноважень військових судів, то належність до військовослужбовців, військовозобов’язаних, призваних на збори, та інших категорій осіб, визначених законом, є визначальним суб’єктним критерієм для визначення юрисдикції цих судових органів. Не ставлячи під сумнів професійну здатність судді місцевого суду щодо розгляду справ будь-якої складності, підкреслимо те, що військове законодавство складне як за своєю побудовою, так і за сприйняттям цивільною людиною. Це зумовлює вимоги до судді не тільки бути обізнаним в джерелах його норм, а й здатним правильно здійснити юридичну кваліфікацію життєвої ситуації і потребує наявності як певного теоретичного рівня, так і відповідного практичного досвіду військової служби.

Судова практика свідчить про те, що при розгляді справ стосовно військовослужбовців та інших категорій осіб, підсудних військовим судам, судді місцевих судів мають недостатні теоретичні і практичні навички при застосуванні саме військового законодавства для правильного вирішення спорів. Прикладом цього може бути справа, розглянута Алуштинським міським судом Автономної Республіки Крим, який задовольнив позов Ф. про визнання рішень про надання жилого приміщення та ордера недійсним і виселення відповідачів С.С. і С.В. всупереч вимогам наказу Міністра оборони України № 20 від 3 лютого 1995 року. Зазначеним рішенням не враховано те, що згідно цього наказу МО України спірна квартира була надана в користування сім’ї С., а одержана С.В., яка перебувала на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов, з 1988 року і була забезпечена житлом на підставі, як така, що сумлінно відпрацювала у ЗС України не менше 15 років. Ф. не мала необхідного 15-річного стажу роботи на час розподілу жилого приміщення [193] ¹⁾.

В деяких розвинутих країнах (наприклад, США, Канаді, Великобританії) на даний час діють військові суди (трибунали), які вважаються частиною армії, судді цих судів призначаються військовими посадовими особами різних рівнів, що мають право на затвердження вироків. Вищі інстанції військових судів відокремлені від цивільних судів і підлеглі військовому відомству. Та навіть за таких умов, функціонування військових судових органів у цих державах сумніву не піддається. Прикладом може служити справа Ф., розглянута Європейським Судом з прав людини, який вирішив, що хоча при розгляді справи було виявлено ряд недоліків у діяльності системи військових судів Великобританії, судове провадження було виконано відповідно до Закону “Про Збройні Сили” 1996 року і вирок військового суду не суперечить вимогам Конвенції [194] ¹⁾.

На моє переконання, саме діяльність військових судів як складової частини судової системи України реально підвищує можливість кваліфікованого захисту прав і свобод військовослужбовців, гарантії їх доступу до суду та здійснення правосуддя у військових формуваннях, передбачених законодавством України, оскільки ці питання визначені статтями 55, 127 та 129 Конституції України. За останні 5 років саме правовий та соціальний захист військовослужбовців став основною справою військових судів - кількість цивільних справ за позовами і скаргами військовослужбовців, пов’язаних із проходженням служби, у 6 - 7 разів перевищує кількість кримінальних справ і тенденція до зростання збільшується [195] ²⁾. І саме в цей час, коли система військових судів України практично сформована, успішно, оперативно і з достатньою якістю виконує покладені на неї функції, включена в єдину систему мобілізаційного розгортання військ в особливий період, укомплектована досвідченими суддями і має необхідний резерв підготовлених до судової роботи кадрових офіцерів, вносяться чергові пропозиції щодо ліквідації військових судів. Мотиви необхідності ліквідації діючої системи судів наводяться різні - від особистої впевненості особи в недоцільності їх існування з суб’єктивних причин до звинувачень в “недемократичності” військових судів через їх залежність від військового командування.

Посилання деяких вчених-правників щодо фінансування, матеріально-технічного постачання, забезпечення засобами зв’язку тощо військових судів відповідними установами Міністерства оборони України за рахунок Державної судової адміністрації України і акцентування уваги на небезпеці їх організаційної та фінансової залежності від військового командування та виконавчих органів не є переконливими [182] ¹⁾. Кошти на фінансування військових судів виділяються окремо в Державному бюджеті України, а кошти, затрачені на забезпечення судді військового суду всіма видами забезпечення відшкодовуються МО України Державною судовою адміністрацією України чи Верховним Судом України.

Необгрунтованими є і міркування щодо можливості впливу на суди через забезпечення Міністерством оборони матеріально-технічних потреб судів, оскільки у формуванні видатків на утримання військових судів військове командування не бере ніякої участі. Дійсно, військові суди безпосередньо отримують кошти через фінансові органи Міністерства оборони, розміщуються в приміщеннях, які стоять на балансі цього міністерства, використовують військову техніку і зв’язок. Але іншої можливості спілкування з військовими частинами, що дислокуються поза населеними пунктами, немає. Офіцери військових судів забезпечуються довольством і спорядженням з відповідних служб Міністерства оборони України. Вказане сприяє забезпеченню судів, їх мобілізаційній готовності та економії державних коштів, які могли б витрачатися на утворення окремої системи матеріально-технічного забезпечення військових судів. Але це не впливає на незалежність суду, оскільки все спорядження, оренда приміщень і техніки, зв’язку оплачується не з фондів Міністерства оборони України, а з коштів військових судів. Зважаючи на зазначені та деякі інші аспекти організації та діяльності військових судів, не можна не погодитися з думкою про необхідність збереження існуючої системи військових судів [196] ²⁾.

Більш того, на наш погляд, існує нагальна потреба розширення їх юрисдикції. Це питання пов’язано, перш за все, зі зменшенням навантаження на суддів місцевих судів, оскільки неприйнятною є практика, коли суддя місцевого суду розглядає в день по 3-4 кримінальних і 8-10 цивільних справ, не враховуючи розгляд справ про адміністративні правопорушення. В разі обмеження юрисдикції військових судів тільки військовими злочинами це призведе до вкрай напруженої ситуації щодо розгляду справ судами першої та апеляційної інстанцій. Тому слід запропонувати на майбутнє з метою зменшення навантаження на суддів місцевих судів вирішити питання про розширення підсудності військових судів шляхом передачі їм для розгляду цивільних справ стосовно атестованого складу Міністерства внутрішніх справ України, особового складу Державної фельд’єгерської служби України при Держкомзв’язку та інформатизації України, податкової міліції Державної податкової адміністрації України і працівників митної служби [197] ¹⁾.

Взагалі, регламентація діяльності силових відомств статутами зближує їх із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями. Шкоди державі, юридичним особам і громадянам завдають та становлять велику суспільну небезпеку факти використання працівниками органів внутрішніх справ наданих їм законом повноважень всупереч інтересам служби, з перевищенням влади або посадових повноважень, що супроводжуються насильством, неправомірним застосуванням зброї чи завдають тяжких наслідків.

На підтвердження наведеного, за даними Верховного Суду України лише в період з 1995 по 2002 р.р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1999 працівників органів внутрішніх справ, а за 2000-2002 р.р. тільки з числа військовослужбовців внутрішніх військ МВС до такого виду відповідальності притягнуто 294 особи. Зазначимо, що за вказаний період кількість засуджених працівників і військовослужбовців МВС за вчинення посадових злочинів становила 50 % від загальної кількості засуджених за статтями КК України по цій категорії осіб [198] ²⁾. Для виконання специфічних завдань, покладених на органи МВС, вони керуються не тільки законами України, а й іншими нормативними актами, що регламентують різні напрямки та види їх діяльності. Так, працівники патрульно-постової служби діють на підставі Статуту патрульно-постової служби, затвердженого наказом МВС України № 404 від 28 липня 1994 року [199] ¹⁾, який регламентує та визначає основні завдання, порядок організації і несення такої служби працівниками міліції по охороні громадського порядку, безпеки, боротьби з правопорушеннями.

Важливим стосовно питання розширення підсудності військових судів є те, що військовослужбовці внутрішніх військ та конвойної охорони МВС при виконанні завдань по охороні громадського порядку керуються не тільки Законом України “Про війська внутрішньої та конвойної охорони”, а й зазначеним Статутом. Тобто, діяльність працівників міліції і військовослужбовців внутрішніх військ з охорони громадського порядку, безпеки тощо регламентується одним нормативним актом.

Підкреслимо, що органи міліції також здійснюють спільні організаційні і практичні заходи щодо посилення охорони громадського порядку, захисту прав, свобод, законних інтересів, життя і здоров’я громадян і боротьби з правопорушеннями в місцях дислокації військових частин, а також на територіях, що прилягають до них, військових містечок, навчальних закладів Збройних Сил України. З метою вирішення цих питань, на виконання спільного наказу Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства оборони України № 428/220 від 26 вересня 1994 року “Про організацію спільного патрулювання співробітників органів внутрішніх справ і військовослужбовців Збройних Сил України”, в місцях дислокації військових частин організовано спільне патрулювання працівників міліції з особовим складом Збройних Сил, до якого також залучаються працівники підрозділів патрульно-постової служби, підрозділи міліції “Беркут” та найбільш підготовлені військовослужбовці [200] ²⁾.

Заслуговує на увагу і наказ МВС України та Держкомкордону України від 7 серпня 2000 року № 520/390, яким затверджена “Інструкція про спільну діяльність щодо виявлення викраденого автомототранспорту та порядок контролю транспортних засобів, що перетинають державний кордон України” [201] ¹⁾. Наведене свідчить про те, що працівники органів міліції та військовослужбовці, спільно виконуючи поставлені завдання, постійно здійснюють схожі функції, керуючись наказами відповідних відомств.

В аспекті висвітлюваного питання необхідно звернути увагу на порядок і умови проходження служби, атестування працівників міліції та їх пенсійного забезпечення. Так, на виконання Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 [202] ²⁾, наказом МВС України № 148 від 23 лютого 2001 року “Про затвердження Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України” визначені основні завдання атестування особового складу органів МВС [203] ³⁾. Порівнюючи вказаний наказ зі схожим за своїм правовим змістом нормативним актом, який діє в Збройних Силах України, відзначимо, що цими двома наказами регулюються однотипні питання, пов’язані з проходженням громадянами України військової служби та служби в органах внутрішніх справ [204] ⁴⁾.

На користь розширення підсудності справ військовим судам свідчить і той факт, що Законом України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 року визначені абсолютно однакові умови, норми і порядок пенсійного забезпечення зазначених категорій громадян України – військовослужбовців і працівників МВС [205] ¹. Також одним нормативним актом – постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 488, встановлено умови державного обов’язкового особистого страхування зазначених вище осіб за рахунок коштів Державного бюджету, що виділяються не тільки МО України та іншим військовим формуванням, а й Міністерству внутрішніх справ [206] ²⁾.

Спорідненість і однотипність правових норм, які регламентують діяльність органів МВС та військових формувань вбачається і в деяких інших нормативних актах. Так, умови і порядок проходження військової служби та служби в органах внутрішніх справ регулюються, окрім Законів України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” [207] ³⁾ та “Про міліцію” [208] ⁴⁾, відповідно Положеннями про проходження військової служби конкретизованими категоріями військовослужбовців та постановою Кабінету Міністрів України № 114 від 29 липня 1991 року “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР” [209 ] ⁵⁾. Звертаємо увагу і на те, що в правовому полі держави діють і інші нормативні акти, які є схожими як за своїм регулятивним змістом, так і за регламентацією правовідносин міжвідомчими актами.

Зауважимо, що окремі положення Закону України “Про міліцію”, зокрема вимоги стосовно умов і меж застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї, законодавчо поширені і на особовий склад Державної фельд’єгерської служби України при Державному комітеті зв’язку та інформатизації України [210] ¹⁾. На мою думку, що з деяких питань процесуально можливо поширити компетенцію військових судів і на зазначену категорію осіб. Крім того, вважаю за можливе віднести до підсудності військових судів цивільні справи щодо працівників податкової міліції Державної податкової адміністрації України. На користь цього твердження говорять такі аргументи.

Законом України “Про державну податкову службу” визначено місце податкової міліції в системі органів Державної податкової адміністрації України та визначено мету діяльності цього підрозділу ДПА, його завдання і структуру [211] ²⁾. Зазначимо, що регламентація діяльності органів податкової міліції багато в чому співпадає з нормами, які визначають діяльність органів МВС та військових формувань. Наприклад, згідно зазначеного вище Закону прийняття на службу та її проходження в податковій міліції передбачені в порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ. Особам начальницького складу присвоюються спеціальні звання податкової міліції, правовий і соціальний захист особового складу визначається, виходячи з вимог ст.ст.20-23 Закону України “Про міліцію”, дисциплінарну відповідальність посадові особи цієї структури ДПА несуть згідно Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ [212] ³⁾, а пенсійне забезпечення осіб начальницького складу податкової міліції здійснюється в порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ. Спорідненість діяльності органів МВС і податкової міліції підтверджується, зокрема, і міжвідомчим наказом МВС України і ДПА України № 658/475 від 1 вересня 1999 року “Про взаємодію Міністерства внутрішніх справ України та Державної податкової адміністрації України стосовно розшуку осіб, які переховуються від слідства та суду” [213] ¹⁾. З цього вбачається нормативно-правовий зв’язок законодавчого регулювання діяльності як військових формувань (в тому числі Збройних Сил), органів внутрішніх справ, так і податкової міліції.

Крім того, порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання, вогнепальної, пневматичної і холодної зброї врегульовано відповідним наказом МВС від 21 серпня 1998 року № 622 [214] ²⁾. Правила, встановлені цим нормативним актом, стосуються діяльності всіх силових структур і військових формувань, органів внутрішніх справ, податкової міліції та митної служби зокрема, оскільки відповідно до Закону України “Про міліцію”, Положення про МВС України, затвердженого Розпорядженням Президента України від 17 жовтня 2000 року, рішення МВС України з питань здійснення дозвільної системи є обов’язковими для всіх органів виконавчої влади та місцевого самоврядування [215] ³⁾.

На наш погляд, думка щодо передачі за підсудністю військовим судам цивільних справ стосовно зазначених вище категорій осіб є слушною і може бути реалізована, оскільки:

1. В аспекті вирішення цього питання визначальним повинен бути не тільки критерій належності суб’єкта до військовослужбовців чи військовозобов’язаних, призваних для проходження зборів, а й належність особи до воєнної організації взагалі.

2. Належність до воєнної організації може визначатися нормативно закріпленим порядком проходження відповідних служб, присвоєння спеціальних і військових звань, обов’язком складання присяги особою, яка вступає на службу до зазначених вище державних органів і військових формувань, особливостями спрямування регламентації порядку і підстав застосування зброї та інших засобів безпеки.

3. Для визначення підсудності справи військовому суду пріоритетне місце має займати взаємопов’язаність, однотипність і спорідненість тих правових відносин, які регулюють діяльність зазначених державних структур схожими за своїм юридичним змістом нормативно-правовими актами.

Військові суди забезпечують необхідну оперативність розгляду справ, і наприклад, у 1999-2002 р.р. в 10-денний строк з моменту надходження справи до військового суду, було розглянуто 90 відсотків справ, оскільки неприпустимим є той факт, коли військовослужбовець, який скоїв злочин, довго чекав би на судове засідання, знаходячись у розташуванні військової частини, особовий склад якої несе бойове чергування, а тримання його на гауптвахті також потребує додаткового вивільнення військовослужбовців від виконання основних обов’язків по службі [216].

В аспекті розширення підсудності cправ військовим судам дискусійним є питання стосовно ліквідації існуючої субординаційної підсудності. Ми вважаємо, є потреба надати повноваження військовому місцевому суду гарнізону розглядати справи щодо будь-якого військовослужбовця незалежно від займаної ним посади і військового звання, виходячи з конституційного принципу рівності всіх перед законом і судом [217] ¹⁾.

На наше переконання, виходячи з конституційних положень щодо визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України (пункт 22 статті 85 Конституції України), заслуговує на увагу пропозиція про законодавче надання судам військової юрисдикції статусу спеціалізованих судів, які б здійснювали правосуддя, застосовуючи правові норми, що регулюють правовідносини і гарантують законність у сфері діяльності всіх збройних формувань та особового складу. Такий підхід здатний забезпечити конституційну гарантію на судовий захист і доступність правосуддя [218] ²⁾.

Підтримуючи цю пропозицію, відзначимо, що відповідно до вимог ч.1 ст.21 Закону України “Про судоустрій України” військові суди віднесені законодавцем до судів загальної юрисдикції. Разом з тим, ст.19 цього ж Закону не містить виключного переліку судів спеціалізованої юрисдикції. Вважаємо, що військові суди з цих підстав слід віднести до спеціалізованих. Виходячи з конституційного принципу спеціалізації та враховуючи специфіку завдань військового правосуддя, існує проблема визначення юрисдикції військових судів. На нашу думку, зазначена юрисдикція визначається не тільки залежно від суб’єкта правовідносин (військовослужбовця чи іншої особи), але й специфіки об’єкта злочину (державна безпека, порядок несення або проходження військової служби).

Пропонується визначення юрисдикції військового суду, виходячи з єдності трьох її складових: особливості суб’єкта (військовослужбовця чи іншої особи), категорії справи (військові злочини) та особливості сфери правовідносин (військове управління). Тобто визначення юрисдикції військових судів, як спеціалізованої, в межах загальної судової юрисдикції має право на існування з урахуванням сукупності потреб такого правосуддя, практики та умов його здійснення в державі.

Можливо запропонувати визначення суду військових формувань – це суд, юрисдикція якого поширена на правовідносини, учасником яких є спеціально означений субєкт (військовослужбовець чи інша особа), а його компетенція зумовлюється не територіальним принципом, а місцем перебування (дислокації) вказаного субєкта. Якщо законодавцем буде знайдена можливість процесуальним шляхом розширити підсудність справ військовим судам і суб’єктів судочинства, то в майбутньому ми матимемо змогу говорити про спеціалізовані суди військових формувань, які здійснюватимуть правосуддя за однаковими процесуальними кодексами серед усього загалу воєнної організації суспільства.

Виходячи з наведеного, пропонується така редакція частини 2 статті 19 Закону України “Про судоустрій України”: 2. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні суди, суди військових формувань та інші суди, визначені, як спеціалізовані.” У зв’язку з цим, у частині 1 ст.21 слова “ військові суди гарнізонів” - виключити. Також вбачається необхідність внесення змін до частин 2, 3, 6 статті 25, частини 1 ст.32 Закону України “Про судоустрій України”. Так, у частині 2 статті 25 – слова “військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України” виключити. Частину 3 статті 25 викласти в такій редакції: “3. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські, апеляційні адміністративні та апеляційні суди військових формувань, які утворюються відповідно до указу Президента України”. У частині 6 статті 25 та частині 32 Закону України “Про судоустрій України” слова “військова судова палата” – виключити.

Пропонується така струкрура спеціалізованих військових судів: місцеві суди військових формувань, апеляційні суди військових формувань та Вищий суд військових формувань України з правом перегляду його рішень Верховним Судом України (див. також “Додаток У”). Зазначена трьохрівнева система таких спеціалізованих судів, на мою думку, здатна забезпечити повноцінну процедуру оскарження судового рішення. Крім того, в такій побудові судів військових формувань ми вбачаємо і значну економію фінансових затрат, оскільки фактично за такої структури потрібно створити тільки Вищий суд військових формувань, який би розглядав справи колегіально, без створення відповідних палат в Апеляційному та Касаційному судах України.

Слушною є висловлена в юридичній літературі пропозиція “створити можливості для участі цивільної юридичної влади в проведенні юридичного контролю в армії та на флоті” (наприклад, участь цивільних осіб як народних засідателів) [219] ¹⁾. Звичайно, вказані заходи можуть свідчити про їх спрямованість на гармонізацію організації та діяльності військових судів з демократичними принципами судоустрою. Водночас для забезпечення права народу (в тому числі і військовослужбовців) брати участь у здійсненні правосуддя в частині 4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України” передбачено право військовослужбовців бути народними засідателями.

Необхідно звернути увагу, що існування окремої військової судової ланки притаманне практично всім державам, які мають регулярні збройні сили. Військовий суд функціонує навіть у нейтральній Швейцарії, не кажучи вже про країни НАТО та СНД (США, Бельгія, Іспанія, Росія, Молдова, Казахстан, Білорусь тощо). Діяльність військових судів, як незалежних і безсторонніх, створених відповідно до закону і здатних забезпечити справедливий і відкритий розгляд справ впродовж розумного строку, повністю відповідає вимогам ст.ст.6 та 13 Європейської конвенції з прав людини, їх демократичність підтверджувалась і в рішеннях Європейської комісії та Європейського суду з прав людини [220]. Намагання ліквідації необхідної в державній системі захисту прав і свобод всіх верств громадян судової ланки є безпідставними та можуть призвести лише до погіршення стану законності і правопорядку в такій важливій інституції, як збройні сили України.

Крім того, необхідність існування військових судів обумовлена також і рядом інших факторів: особливою правовою регламентацією відносин, пов’язаних із проходженням громадянами військової служби; специфікою розташування військових об’єктів; необхідністю поряд зі знанням загальних норм права грунтовних пізнань у галузі військової справи; допуском на режимні об’єкти та постійною роботою з таємними документами.

Таким чином, ідея судової спеціалізації за суб’єктною ознакою допускає можливість існування побудованих на демократичних засадах спеціалізованих військових судів, зважаючи на те, що вони мають компетенцію по розгляду не тільки кримінальних справ про військові та загальнокримінальні злочини військовослужбовців і військовозобов’язаних під час проходження зборів, а також здійснюють судочинство у цивільних і адміністративних справах, які виникають на терені проходження громадянами військової служби.

Дослідження юрисдикції судів за спеціалізацією на підставі суб’єктного критерію показало, що в науковій літературі висловлюються пропозиції стосовно доцільності створення та функціонування спеціалізованих судів у справах неповнолітніх [221] ¹⁾, юрисдикція яких визначається конкретним суб’єктом судочинства – підлітками та молодими людьми [222], [223] ²⁾. Необхідність в особливому захисті дітей та підлітків передбачена Женевською конвенцією прав дитини 1924 року [224] ³⁾, Загальною декларацією прав людини [225] ⁴⁾ і Декларацією прав дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року [226] ⁵⁾ та визнана в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [227] ⁶⁾.

Правосуддя по справах неповнолітніх виникло і розвивалося переважно як правосуддя по кримінальних справах. У кримінальному переслідуванні правова незахищеність дітей і підлітків перед судом та іншими органами, що здійснювали правоохоронні функції, проявлялося у доволі жорстких формах. Безправне становище неповнолітніх було характерним для більшості країн світу.

Крім того, на рубежі ХІХ і ХХ ст.ст. були зафіксовані надзвичайно високі темпи зростання злочинності серед неповнолітніх і молоді. Хоча, в цьому плані робилися деякі окремі спроби виправити таке становище, але вони кардинально не змінювали каральної спрямованості кримінальної політики щодо неповнолітніх. Виходячи з цього, прогресивні юристи США та Європи поставили питання про необхідність створення для дітей і підлітків спеціальних судових органів, оскільки існуючі в той час засоби боротьби зі злочинністю оцінювалися як не досить ефективні, а щодо неповнолітніх – як такі, що провокували вчинення нових злочинів [228] ¹⁾.

Вперше такий суд було створено в США відповідно до Закону від 1 липня 1899 року, а поступово – і в деяких інших державах світу: в Канаді – 1908 році згідно з Законом про створення суду для неповнолітніх, в Ірландії – 1904 році (спеціальна сесія загального суду), в Німеччині – у 1907 році (відбулося з’єднання функцій опікунських судів і суддів з кримінальних справ щодо неповнолітніх), у Франції – відповідно до Закону від 22 липня 1914 року (була створена судова система по справах неповнолітніх), в Італії – 1908 році (інститут спеціалізованих суддів по справах неповнолітніх) тощо [229].

Процес створення спеціалізованих органів по справах неповнолітніх чітко визначив два варіанти їх побудови: автономний суд для неповнолітніх, не пов’язаний з загальним судом, і склад загального суду, якому надавалися повноваження по розгляду справ стосовно неповнолітніх. Так, автономні суди були створені в США, Канаді, Бельгії, Росії, Франції, а у Німеччині, Австрії та Португалії функції опікунських судів були поєднані з функціями судів по справах неповнолітніх, що поставило на перший план завдання захисту прав і законних інтересів зазначених осіб, а не завдання боротьби зі злочинністю, як це сталося у першій групі вказаних країн.

Правова ситуація при здійсненні правосуддя щодо неповнолітніх поставила дві основні вимоги: спеціалізація процесу і спрощення судочинства [230] ²⁾. Спеціалізація процесу вбачалася в таких формах: слухання справ щодо неповнолітніх в окремих приміщеннях, окремо від дорослих підсудних; відокремлення неповнолітніх від дорослих у місцях попереднього ув’язнення; виконання функцій правосуддя для слухання таких справ спеціалізованим суддею по справах неповнолітніх. Спрощення процедури розгляду справ даної категорії обгрунтовувалося необхідністю зменшення негативного впливу на дітей і підлітків самого процесу розгляду справи в суді. Надалі формальна судова процедура в цих судах була замінена бесідою судді з підсудним, а також поставлено питання про проведення закритих судових засідань.

Функціонували суди у справах неповнолітніх і за часів царської Росії, але проіснували вони недовго. Модель цього суду була досить своєрідною, оскільки судові функції по справах неповнолітніх здійснювали спеціальні мирові судді, які не могли розглядати багато питань цивільного і опікунського провадження. Суди по справах неповнолітніх у Росії при їх створенні в 1910 році включали завдання кримінального переслідування не тільки неповнолітніх злочинців, але й дорослих підбурювачів, здійснюючи нагляд за роботою дитячих установ, що піклувалися про малолітніх злочинців. Тобто, ці суди виступали як “органи державного піклування про неповнолітніх, діючи в судовому порядку [231] ¹⁾”.

У більшості країн, де створювалися суди по справах неповнолітніх, їх діяльність діставала схвалення офіційної влади, але в Росії зусилля прогресивних сил з цього питання фактично ігнорувалися царським урядом. Однак, необхідно вказати і на позитивні сторони діяльності таких судів у Росії, до яких ми відносимо: розгляд справ щодо неповнолітніх одноособово суддею; виборність спеціалізованого мирового судді за однаковою процедурою виборів інших мирових суддів; вимоги щодо професійної підготовки судді в області дитячої та підліткової психології; відсутність гласності судового розгляду та формального обвинувачення у вчиненні злочину; спрощена процедура розгляду справи у формі бесіди з підлітком за участю піклувальника; оскарження рішення суду з дотриманням особливих правил судової процедури. Вказані процесуальні особливості характерні для англо-саксонської моделі правосуддя по справах неповнолітніх, хоча вони дотримувалися в Росії при наявності в країні континентальної системи права.

На даний час зміни, що відбуваються у правосудді по справах неповнолітніх, переважно стосуються національних законодавств, що регулюють судову діяльність, кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, судовий захист їх прав. Значна частина цих змін пов’язана з завданнями кримінальної політики щодо неповнолітніх, яка виражає загальні процеси в державній і правовій політиці. Основна причина, що приводить у дію механізм зміни усталених моделей суду стосовно неповнолітніх, полягає у “недостатній ефективності такого правосуддя як засобу боротьби з правопорушеннями та інструмента охорони прав особистості” [232] ¹⁾.

Велике значення для правосуддя щодо неповнолітніх мають так звані “Пекінські правила”, в яких сформульовані загальні соціально-економічні умови, що оцінюються міжнародним співтовариством як сприятливі для розвитку неповнолітніх та молоді. Цими Правилами дано поняття неповнолітнього правопорушника, статусного правопорушення (тобто, ті що можуть вчинюватися тільки або неповнолітніми, або дорослими); вік кримінальної відповідальності (загалом враховуються аспекти емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості); мети правосуддя щодо неповнолітніх, забезпечення конфіденційності судового розгляду справи щодо неповнолітнього тощо [233] ²⁾.

На нашу думку, позитивне значення “Пекінських правил” полягає у спробі вирішення на міжнародному рівні проблем неповнолітніх та визначення особливостей правосуддя стосовно дітей, підлітків і молоді. Крім того, “Пекінські правила” ініціювали прийняття ряду інших міжнародно-правових документів, що стосуються неповнолітніх, зокрема Керівних принципів ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх [234] ¹⁾ і Правил ООН стосовно захисту неповнолітніх, позбавлених волі [235] ²⁾.

Судовий захист підлітків у більшості країн світу здійснюється спеціалізованими судами у справах неповнолітніх. Такі судові установи функціонують у Німеччині, Франції, Австрії, Японії тощо. Особливості їх організації, компетенція та процесуальні форми діяльності зумовлені наявністю додаткових гарантій захисту інтересів неповнолітніх учасників кримінального судочинства і завданнями перевиховання підлітків, які вчинили протиправне діяння та усунення факторів негативного впливу на них.

Зокрема, ставляться додаткові вимоги до кандидатів на суддівську посаду, і суддями цих судів, як правило, можуть бути особи, які мають спеціальні знання з проблем молоді та виявляють до неї інтерес з питань виховання, опікування тощо. Крім того, при цих судах працює спеціальний персонал, що сприяє виконанню покладених на них завдань шляхом здійснення програмованого обстеження правопорушників, нагляду за ними та надання соціальної допомоги.

Для прикладу можна навести досвід функціонування сімейних судів у Японії та опікунських судів Австрії. Так, юрисдикція сімейного суду Японії поширена на злочини й інші правопорушення неповнолітніх; на злочини дорослих, що заподіюють шкоду неповнолітнім; на всі питання сімейного права, що пов’язані із захистом прав та інтересів неповнолітніх; на питання нагляду та піклування за неповнолітніми, їх навчання, поведінки, оздоровлення сімейної обстановки тощо. Такі суди є самостійними в системі районних судів і їм підсудні справи щодо неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 20 років, а також важковиховуваних соціально неадаптованих осіб такого ж віку. Справи розглядаються за дещо відмінною процедурою, тобто за правилами “соціального дослідження”, і тому при цих судах функціонують спеціальні допоміжні служби та особи, які здійснюють таку діяльність.

В Україні ідея створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх набуває все більше прихильників [236] ¹⁾. Підтримуючи цю позицію, ми висловлюємо думку про те, що Закони України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” [237] ²⁾ та “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” [238] ³⁾ акцентують увагу на тому, що заходи примусового впливу до неповнолітніх правопорушників можуть застосовувати тільки суди, а через те, що розгляд цих справ у судах загальної юрисдикції не позбавлений фактора негативного впливу на підлітків, слід створити спеціалізовані суди у справах неповнолітніх.

Таким чином, історія спеціалізованого правосуддя по справах неповнолітніх і сучасні надбання міжнародного співтовариства з цього питання свідчать про намагання гуманістичних сил у суспільстві і юридичній науці створення і функціонування такого суду, який покликаний максимально захистити молоде покоління від посягань на його права і має можливість бути ефективним засобом боротьби з молодіжною злочинністю.

На наш погляд, створення спеціалізованих судів у справах неповнолітніх є привабливим, однак фінансові можливості держави досить обмежені і нагальної потреби їх створення саме зараз не вбачається. Разом з тим, функціонування таких судів можливе в майбутньому, основною метою діяльності яких повинно стати усунення помилок у вихованні дітей, посилення саме опікунської ролі сім’ї. Крім того, в законодавчому порядку доцільно зазначити і конкретні категорії справ, що підлягатимуть розгляду в судах по справах неповнолітніх, зокрема категорії цивільних, кримінальних, адміністративних справ, справ про опікунство, усиновлення та позбавлення батьківських прав.

2.3 Становлення спеціалізованих судів України: проблеми теорії та практики

юрисдикція судовий правовий правосуддя

На шляху створення системи спеціалізованих судів в Україні існує багато проблем, для розв’язання яких потрібно вирішити ряд питань, пов’язаних із законодавчим, організаційним, соціально-психологічним, кадровим та матеріально-технічним оформленням всього комплексу заходів, покликаних створити дієву та, з урахуванням національних традицій, пристосовану до норм міжнародного права судову систему нашої держави, вирізнивши в ній спеціалізовані судові установи.

У зв’язку з цим слід відзначити, що питання структури судової системи України знайшли вирішення одночасно у двох статтях Конституції України (124 і 125), хоча з точки зору законодавчої техніки їх доцільніше було передбачити в одній. Крім того, закріпивши принцип спеціалізації судової системи, Основний Закон прямо не передбачає існування спеціалізованих судів. Тому вважаємо за доцільне, за можливості, зосередити в майбутньому ці питання у статті 125 Конституції, виключивши із статті 124 частину третю.

Виходячи з наведеного, стаття 125 Конституції України могла б бути викладена в такій редакції:

“Стаття 125. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

До судів загальної юрисдикції відносяться загальні і спеціалізовані суди. Відповідно до закону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди. Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Створення надзвичайних та особливих судів забороняється.”

При вирішенні цих проблем недостатньо обмежитися тільки внесенням змін до Конституції України чи прийняттям нових законів про судоустрій і статус суддів. На нашу думку, слід переглянути всю нормативно-правову базу матеріального, процесуального права тощо, які матимуть безпосередній вплив на здійснення правосуддя спеціалізованими судами.

Передусім необхідно переосмислити концептуальні підходи до розуміння способів здійснення правосуддя спеціалізованими судовими установами, а в нормах, що регулюють питання процесу, слід визначитися зі способами розв’язання спорів між суб’єктами правовідносин, детально акцентувати увагу на правах, обов’язках і відповідальності учасників процесу. Виходячи з цього, законодавча база, яка стосується судової влади взагалі і спеціалізованого судочинства зокрема, повинна включати закони, що регламентували б діяльність органів, які мають безпосередній зв’язок із здійсненням правосуддя (прокуратура, адвокатура, міліція, служба безпеки, митні та прикордонні органи, податкові, фінансові, екологічні інспекції, органи пожежної безпеки тощо).

Організаційне оформлення створення судів зі спеціалізованою юрисдикцією насамперед пов’язане з пошуками оптимального варіанту зміни структури судової системи, оскільки аналіз організації судової влади в розвинутих країнах Європи і світу вказує на органічну єдність принципів централізації та децентралізації в їх судових системах.

Навіть у державах, які відрізняються своїми правовими системами (романо-германська і англо-саксонська), суди першої інстанції створені з урахуванням особливостей галузей права. В цих країнах відносна централізація проявляється на рівні апеляційних судів, що розглядають скарги на рішення судів першої інстанції, а повна організаційна централізація судової системи досягається лише на рівні вищих судових інстанцій. Організація судової системи в Україні, яка донедавна зберігала властивості системи радянського права, значно відрізняється від світового досвіду, оскільки вбачається повна децентралізація на вершині судової системи (чотири незалежних один від одного Суди - Конституційний, Верховний, Вищий господарський та Вищий адміністративний), хоча з прийняттям змін до Арбітражно-процесуального кодексу України у 2001 році та Господарського процесуального кодексу України у 2003 році ситуація дещо виправилася (щодо процесуальної можливості перегляду Верховним Судом України постанов і ухвал Вищого господарського суду України) [112], [239] ¹⁾.

Останні три Суди є ієрархічними вершинами самостійних судових систем, що призводить до великої концентрації розгляду справ по першій інстанції в загальних і господарських судах. Таке становище виникло внаслідок організації судів в основному за адміністративно-територіальним принципом, а не за принципом регулювання тієї чи іншої галузі суспільних відносин. З цього приводу зазначимо, що при створенні системи спеціалізованих судів в Україні твердження про те, що такі судові установи повинні прив’язуватися до адміністративно-територіального устрою держави є дискусійним, оскільки, на мою думку, таке відмежування слід розглядати як одну з умов незалежності судів від впливу місцевої представницької та виконавчої влади. Так, у США 12 апеляційних судів федеральної системи правосуддя припадає на 50 штатів, а в Німеччині 13 апеляційних судів - на 16 земель [240] ²⁾.

Актуальним залишається і питання створення судів за галузями права (адміністративні, фінансові, митні тощо), оскільки організація таких судів може базуватися на системі судових округів, але вбачається проблема їх створення, виходячи із співвідношення з існуючою системою місцевих судів.

Створення системи спеціалізованих судів України на нових демократичних засадах - процес важкий і тривалий, оскільки судді довгий час перебували під впливом партійної та виконавчої влади, прокурорського нагляду, а зараз перебувають під пресингом переважно некомпетентних вимог представників депутатського корпусу, преси тощо. Зазначене вище сприяло раніше і продовжує сприяти викривленню сприйняття суддею своєї ролі в здійсненні правосуддя, усвідомленню неповноцінності свого соціального стану серед інших представників державної влади, і, як результат, - призводить до втрати незалежної позиції в правовій діяльності та нерішучості у прийнятті рішення. Законом України “Про статус суддів” держава змінила роль судді - він став повноцінним представником державної влади. Разом з тим, вважаю, що на даному етапі реформування судової системи України розв’язання соціально-психологічних проблем вимагає подальшого вдосконалення відносин між всіма інститутами держави, що прагне бути демократичною і правовою.

Розширення судової юрисдикції відповідно до положень статей 124-129 Конституції України вимагає значного збільшення складу судового корпусу і його більш якісної підготовки, особливо в сфері правовідносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, земельного, господарського, житлового, військового, комерційного законодавства і міжнародного приватного права.

Вирішити цю проблему можливо шляхом створення належних умов для роботи суддів і відповідної фахової підготовки суддівських кадрів. З цією метою ІV і V з’їзди суддів України запропонували Раді суддів України невідкладно розробити і подати на розгляд Президенту України та Верховній Раді України Державну програму підготовки суддівських кадрів, у якій передбачити створення Академії суддів [241] ¹⁾. Указом Президента України від 9 вересня 2000 року № 1053/2000 було створено Українську академію суддів, основним завданням якої є забезпечення практичної підготовки осіб, які вперше претендують на посаду судді та підвищення кваліфікації суддів [242] ²⁾. На жаль, цей навчальний заклад ще фактично не розпочав роботу, а Раді суддів України не вдалося узгодити діяльність багатьох державних установ, які здійснюють навчання суддів, хоча виконуючи припис ст.126 Закону України “Про судоустрій України”, Державна судова адміністрація України повинна забезпечити необхідні умови для підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, створивши відповідну систему підвищення кваліфікації. За законом суддівські кадри призначаються з числа осіб, які здобули вищу юридичну освіту в навчальних закладах України, та відповідають іншим вимогам. Але, саме за якісним показником система підготовки спеціалістів права в Україні потребує значного вдосконалення. Щодо цього питання, то не можна нехтувати досвідом США, де кандидат у студенти юридичного факультету вже повинен мати освіту, здобуту в коледжі або на якомусь іншому факультеті університету [243] ¹⁾.

При створенні системи спеціалізованих судів в Україні привертає увагу інститут оскарження судових рішень, який існує в самій системі судової влади. Очевидним здобутком розбудови системи судів України необхідно визнати ліквідацію інституту судового нагляду, що робило суддів у судах одного рівня нерівноправними, а процедуру впливу на рішення менш контрольованою з боку суддів, які мають інші погляди щодо правозастосування. Однак, з порівняльного аналізу судових систем країн світу стає зрозумілим, що діюча в Україні система апеляційного і касаційного оскарження на даному етапі виправдовує себе не в повній мірі. Це повязано зі значною складністю процедури, невиправдано жорсткими вимогами до апеляційної чи касаційної скарги щодо їх форми та змісту, а також з існуючими процесуальними правилами “допуску” скарги до касаційного розгляду. Процедура ж апеляцій в Європі (Німеччина, Франція тощо) значно спрощує ревізію рішень судів першої інстанції.

Зазначимо, що кваліфікована судова діяльність по захисту прав людини в різних сферах суспільного життя буде можливою за умов організаційної розгалуженості системи судів. Цілком обгрунтованою буде думка, що за цих умов суддя, який здійснюючи правосуддя вирішує певне коло правовідносин у визначених законом галузях, у свою чергу розширить свої знання і практику застосування відповідних правових норм. Однак, такі твердження сприймаються нами не як нагальна потреба сьогодення, а як побажання на майбутнє.

Є необхідність проаналізувати конституційні положення з точки зору уявлень і пропозицій щодо можливих напрямків створення спеціалізованих судів в Україні. В Конституції України чітко окреслені напрямки розвитку української державності та її владних інститутів, у тому числі й судових. На мою думку, виникають проблеми, пов’язані з істотними конституційними новаціями щодо створення спеціалізованих судових установ, які раніше неоднозначно сприймалися деякими правниками - як науковцями, так і практиками, викликаючи серйозні заперечення і неузгодження. Ці новації потребують, по-перше, глибокого теоретичного обгрунтування й висвітлення у спеціальній літературі, а по-друге, - конкретизації в галузевому законодавстві на шляху його вдосконалення.

Однією з принципових новацій Закону України “Про судоустрій України”, що втілена у його нормах відповідно до Конституції України, є запровадження спеціалізації судів. Очевидно, що за основу такої спеціалізації мала б бути покладена ідея розмежування спеціалізованих судів залежно від галузевої спеціалізації справ, що в них розглядатимуться. В цьому аспекті ми вирізняємо цивільні, кримінальні, господарські та адміністративні справи. У частині 2 статті 1 вказаного Закону ці форми здіснення правосуддя безпосередньо відображені.

Спеціалізованими судами визначено господарські, адміністративні та інші суди, вичерпний перелік яких законом не встановлено. В такий спосіб законодавець, запроваджуючи конституційний принцип спеціалізації в діяльність судової системи, залишив загальні суди, які, очевидно, не можна розглядати як спеціалізовані суди по розгляду кримінальних і цивільних, а до створення в повному обсязі системи адміністративних судів - і адміністративних справ [244] ¹⁾. Але Конституція України не робить ніяких винятків із передбаченої нею побудови всієї системи судів загальної юрисдикції на основі принципу спеціалізації. На нашу думку, ситуація не виправляється і передбаченою в ст.19 вказаного Закону можливістю запровадження спеціалізації суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції, оскільки очевидним є те, що спеціалізація судів не тотожна спеціалізації суддів і не повинна нею підмінятися.

Іншою проблемою дотримання конституційного принципу спеціалізації є відсутність у Законі України “Про судоустрій України” вичерпного переліку спеціалізованих судів. Серед спеціалізованих названі тільки господарські та адміністративні суди, при тому, що господарські (арбітражні) суди діють в Україні з 1991 року, а адміністративні суди перебувають у стадії формування. Очевидно законодавець, не виписуючи докладно в законі всієї системи спеціалізованих судів, розраховував на гнучкість і компроміси та на можливість у майбутньому створювати інші судові органи спеціалізованої юрисдикції. Однак, ми не виключаємо той варіант, що така ситуація найближчим часом призведе до консервації існуючої системи загальних судів та розгляду саме в них всієї сукупності адміністративних справ. Безпосередньо, в самому законі, а саме в п.п.16 п.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону, передбачено формування системи адміністративних судів протягом 3 років [245] ¹⁾.

Невизначеним у Законі є правовий механізм створення нових судів спеціалізованої юрисдикції – чи шляхом прийняття відповідного закону чи на підставі указу Президента України. Адже саме глава держави відповідно до п.23 ч.1 ст.106 Конституції України утворює суди у визначеному законом порядку. Невизначеність порядку утворення нових спеціалізованих судів на рівні базового закону про судоустрій може в майбутньому призвести до значних правових колізій. Законопроектну діяльність щодо цього питання необхідно здійснювати з урахуванням уявлення про те, що створення системи спеціалізованих судів повинно початися із запровадження нової організаційної структури судової влади, яка повинна відображати нові підходи до судово-процесуальної ієрархії, галузеву та іншу спеціалізацію в діяльності суддів.

На наш погляд, доцільно побудувати систему судових органів за двома напрямками, як це визначено в статті 124 Конституції України, оскільки в одній з передбачених нею підсистем під час розгляду спорів факти і докази сторін оцінюватимуться із застосуванням положень законів (загальна юрисдикція), а в другій – буде вестися мова про оцінку не фактів, а саме норм законів (норм права) щодо їх відповідності Конституції. Одночасно виникає необхідність науково-теоретичного обгрунтування нової класифікації юрисдикції - на конституційну і загальну, а остання може мати внутрішній поділ на звичайну і спеціальну (досвід Німеччини). Такому поділу юрисдикцій повинна відповідати й організаційна система судової влади. На мій погляд, судову систему загальної юрисдикції слід організувати таким чином, щоб вона відповідала принципу єдності судової влади для всієї території України і для галузевих напрямків судочинства, як цього вимагає стаття 125 Конституції України.

Як галузева, так і суб’єктна спеціалізація судової системи не порушує ієрархічної цілісності судової системи, яка необхідна з точки зору єдиного підходу до вирішення спорів, що виникають між різними суб’єктами правовідносин і регулюються законодавчими актами різних галузей права. Це зумовлює потребу в інституті, який здійснює найвищий судовий нагляд, визначає напрямки судової практики, забезпечує однакове застосування норм права всіма судами України. Таким судовим інститутом згідно з положеннями статті 125 Конституції України та Законом України “Про судоустрій України” визначено Верховний Суд України. Разом з тим, виникає проблема компетенції та порядку формування цієї судової установи з урахуванням норми, що міститься в зазначеній вище статті Конституції України, оскільки нею передбачається створення вищих судів у системі спеціалізованих судів.

Верховний Суд України в своїй новій якості повинен забезпечити аналітичну діяльність з розробки судової практики, гарантувати дієвий контроль за належним застосуванням законів, норми яких використовуються при розгляді конкретних судових справ у різних судових ланках. Здійснювати такі функції він має змогу як за допомогою рекомендаційних правил, так і відповідно до своїх повноважень як суду касаційної інстанції. Щодо повноважень Верховного Суду України як суду повторної касаційної інстанції, то він має право переглядати постанови й ухвали Вищого господарського суду України. Однак, необхідно процесуально регламентувати зазначені питання і щодо Вищого адміністративного, Касаційного та Апеляційного судів України. Їх можливо було б вирішити в Адміністративному процесуальному кодексі України та нових КПК і ЦПК України. Крім того, необхідно процесуально закріпити можливість Верховного Суду України переглядати в касаційному порядку рішення вищих спеціалізованих судів у випадку, якщо вони оскаржуються з мотивів невідповідності нормам Конституції України. На наш погляд, може бути використано припис законодавця, викладений у ГПК України щодо перевірки Верховним Судом України постанов і ухвал Вищого господарського суду України. Доцільно розглянути ідею створення вищих спеціалізованих судів у галузевих структурах, які призначені для більш професійного контролю за правозастосуванням в окремих ланках судової системи (при цьому Верховний Суд України залишається найвищою судовою інстанцією).

В даний час широко дискутується питання - якими повинні бути спеціалізовані адміністративні судові установи, створення яких передбачено ст.ст.21, 25, 38 Закону України “Про судоустрій України”. На теоретичному рівні існує концептуальне визначення адміністративного суду. Разом з тим, у діяльності адміністративних судів потрібно вирішити не тільки законодавчі й організаційні питання, а й зважити на психологічну спроможність суддів відповідати своїй посаді і виносити законні рішення з конкретних справ, оскільки судді повинні будуть оцінювати рішення представників владних структур не у виключних випадках, як це відбувається зараз, а постійно в процесі здійснення правосуддя.

На нашу думку, з урахуванням того, що до компетенції адміністративних судів належатиме перевірка законності рішень і дій, які виносяться чи вчиняються органами і посадовими особами виконавчої влади, то суддів цих судів повинен призначати або Президент України, або Верховна Рада України за поданням Голови Верховного Суду України або Голови Вищого адміністративного суду України. Їх нове безстрокове призначення не повинно залежати від службовців виконавчої влади, зокрема Державної судової адміністрації України, дії яких стають об’єктом функціональних обов’язків суддів адміністративних судів.

Норми статті 129 Конституції України визначають форми здійснення судочинства - одноособово суддею, колегією суддів та судом присяжних, тобто всі три форми здійснення судочинства можуть бути застосовані при розгляді справ по першій інстанції. Однак, що стосується колегіальної форми розгляду справ, то вона може бути двох видів - колегія професійних суддів або колегія в складі судді і визначеної кількості народних засідателів. Перша скоріше має бути прерогативою спеціалізованих судів, до складу якої будуть входити як судді-юристи, так і судді, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Згідно з проведеним мною опитуванням 146 суддів судів загальної і спеціальної юрисдикції існує думка, про те, що для складу колегії суддів спеціалізованого суду прийнятним буде варіант, коли справу по першій інстанції розглядають один суддя-юрист і два судді, які є фахівцями в галузі юрисдикції цього суду (див.”Додаток Р”). Друга може розглядати певну категорію цивільних, кримінальних справ, для вирішення яких потрібні не лише юридичні знання, а й певний досвід суспільного життя. Здійснення правосуддя в апеляційних і касаційних інстанціях можливо лише у колегіальному складі.

Є дискусійною проблема впровадження в судочинство інституту присяжних, оскільки Конституція України гарантувала громадянам право на безпосередню участь у здійсненні правосуддя за допомогою цього інституту (стаття 124). Статтею 31 Закону України “Про судоустрій України” визначено, що в Україні діють суди присяжних. Конституція України не відповідає на питання, пов’язані із запровадженням суду присяжних, і, передусім, щодо моделі цього суду, принципів його формування та компетенції. З цього вбачається, що вони повинні бути вирішені за допомогою прийняття нових процесуальних кодексів.

Створення відповідної законодавчої бази і запровадження суду присяжних, як свідчить досвід багатьох країн, є складним. Наприклад, положення статті 125 Конституції Іспанії 1978 року, яка передбачала створення суду присяжних, були реалізовані лише в 1995 року, а перші процеси цього суду відбулися тільки в травні 1996 року. Російська Федерація, в якій такий суд має певні історичні надбання, не запровадила його одразу повсюдно, а ввела у 1993 році в порядку експерименту в дев’яти регіонах.

Традиційно суд присяжних розглядається як один із найдемократичніших інститутів, як головна гарантія захисту особи від свавілля законодавчої і судової влади. Існує думка про переваги суду присяжних у широкій колегіальності, меншому ризику допущення судової помилки, більшій незалежності, демократизмі, усуненні бюрократичного духу, гласності, посиленні змагальності кримінального процесу тощо. Однак у правничій літературі мають місце і критичні висловлювання щодо діяльності суду присяжних. Зокрема, звертається увага на його недостатню ефективність, неспроможність в окремих випадках прийняти правильне рішення, непопулярність як серед суддів-професіоналів, так і серед самих присяжних [246] ¹⁾. Здебільшого судді скептично ставляться до можливостей суду присяжних, адже немає повної гарантії того, що у наших умовах такий суд здійснюватиме правосуддя на більш високому рівні, ніж суд, що складається із суддів-професіоналів [247] ¹⁾.

Основне питання, яке постало перед законодавцем - модель майбутнього суду присяжних. Існують дві моделі такого суду - англо-американська і континентальна. Першій моделі властиво те, що присяжні складають відокремлену від судді-професіонала (або суддів) колегію і завершують свою участь у розгляді справи прийняттям рішення про винність (невинність) підсудного, в той час як за другою моделлю присяжні всі питання, пов’язані з розглядом справи та постановленням вироку (в тому числі й щодо винності або невинності підсудного та призначення йому покарання), вирішують разом із професійним суддею (суддями).

Вважаю, що зазначена вище конституційна норма лише задекларувала право народу у здійсненні судочинства через суд присяжних, але, враховуючи правову та психологічну непідготовленість населення нашої країни до самостійного прийняття судового рішення, зазначимо, що досвід США чи Канади, де суд присяжних має давню традицію, не має для України практичного інтересу.

На мою думку, найбільш прийнятною для України є континентальна модель суду присяжних. Як слушно зазначають В.Г.Білоусенко і П.П.Пилипчук, “імплементація до нашого законодавства англо-американської моделі суду вимагатиме істотних змін не тільки існуючих процедур, а й нашого уявлення про основні засади кримінального процесу (перш за все такі, як законність, змагальність, забезпечення доведеності вини) [248] ²⁾.” Реалізація цієї концепції у вітчизняному законодавстві може призвести до втрати надзвичайно цінного багаторічного досвіду розгляду кримінальних справ за участю народних засідателів. Наведене можна проілюструвати на принципі змагальності, оскільки традиційним для нашого кримінально-процесуального права є розуміння цього принципу як такого, що полягає, з одного боку, у розмежуванні трьох основних процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи), а з другого - в об’єднанні судом дій учасників судового розгляду з метою встановлення істини. Інше розуміння цього принципу спостерігається в процесуальному праві США, оскільки він належним чином реалізується лише тоді, коли суддя чи присяжні є нейтральними і пасивно сприймають докази, що подаються сторонами у справі - обвинуваченням і захистом, і на практиці це призводить до того, що суддя і присяжні засідателі одержують дозовану сторонами інформацію [247] ¹⁾.

Важливим є також питання про принципи і порядок відбору присяжних. У більшості країн формування списку присяжних здійснюється на підставі списків виборців. Очевидно, що для України найбільш прийнятним є формування таких списків відповідно до списків виборців, складених для останніх виборів депутатів.

Зважаючи на те, що з цих списків формуються склади суду присяжних, які здійснюватимуть правосуддя, процедура і принципи їх складання повинні бути чітко врегульовані законодавством про судоустрій. Доцільно зазначити на підставі списків виборців до якої ради (міської, районної чи обласної) повинні формуватися склади присяжних, виходячи з рівня суду, який розглядатиме справу за їх участю. Слушною є думка правників, які вказують на те, що через певний період голова відповідного суду визначає кількість громадян, які повинні бути включені до списку присяжних [248] ²⁾.

Не менш ретельно у законодавстві про судоустрій повинні бути регламентовані вимоги, які ставляться до присяжних, основні з яких викладені у ст.66 Закону України “Про судоустрій України”. До їх списку можуть включатися лише громадяни України, які постійно проживають на території, що підлягає юрисдикції відповідного суду, а також не можуть включатися особи, які згідно з чинним законодавством не взмозі виконувати обов’язки судді за віком, або не володіють мовою, якою ведеться провадження у справі, чи визнані обмежено дієздатними чи недієздатними, страждають хронічними психічними чи іншими захворюваннями, що перешкоджають виконанню обов’язків присяжного тощо.

Враховуючи, що заборона виконувати обов’язки присяжного у зв’язку з професією чи діяльністю громадянина спрямована, з одного боку, на захист суспільних інтересів, а з іншого - на забезпечення прийняття у конкретних справах законних і справедливих судових рішень, вважаємо, що в законодавстві України слід визнати несумісними з виконанням обов’язків присяжних посади депутатів різних рівнів, членів уряду, суддів та службовців апарату судів, прокурорів, слідчих і адвокатів.

Виходячи з наведеного, в законодавчому порядку потрібно встановити такі підстави для звільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненню правосуддя: за особистим проханням; у разі досягнення жінкою 55 років, а чоловіком - 60 років; жінок, які перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, по догляду за дитиною, а також тих, які мають дітей дошкільного або молодшого шкільного віку або утримують дітей-інвалідів чи членів сім’ї похилого віку; виконання обов’язків керівників органів виконавчої влади; особам, які не володіють державною мовою або іншою мовою, якою ведеться судочинство; особам, які через свої релігійні переконання вважають для себе участь у здійсненні правосуддя неможливою. Очевидно, що Законом можуть бути встановлені й інші підстави для звільнення присяжних від виконання обов’язків по здійсненню правосуддя.

Основні питання, пов’язані з функціонуванням суду присяжних, повинні вирішуватися процесуальним законодавством. Насамперед, це питання компетенції суду присяжних та його кількісного складу в розгляді конкретної справи. Вирішувати їх необхідно з огляду на економічні фактори та фінансові можливості держави. Ми вважаємо, що хоча б на початкових етапах процесу впровадження суду присяжних треба зупинитись на варіанті, згідно з яким суд присяжних діятиме у складі шести осіб і ним розглядатимуться (якщо про це заявив клопотання підсудний) лише справи про найтяжчі злочини (наприклад, ті, за які законом буде передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі).

Також потрібно чітко визначити у процесуальному законі права й обов’язки присяжних, встановити норми їх поведінки під час розгляду справи. Зокрема, слід передбачити, що присяжний повинен призначатися лише на добровільних засадах, не повинен відлучатись із залу судового засідання без дозволу головуючого, спілкуватися з приводу справи з особами, що не входять до складу суду, збирати відомості у справі поза судовим засіданням, процесуальну відповідальність присяжного та механізм його усунення від подальшої участі в розгляді справи у разі невиконання ним визначених обов’язків.

Згідно з частиною 1 статті 127 Конституції України носіями судової влади у визначених законом випадках є також представники народу - народні засідателі. Чинним законодавством (ч.3.ст.17 КПК України) визначено колегіальний розгляд судом першої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів лише кримінальних справ про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі [249] ¹⁾.

Виходячи з вимог зазначених вище положень Конституції України, народними засідателями можуть бути громадяни України, які у випадках, визначених процесуальним законом, здійснюють правосуддя як у судах загальної юрисдикції, так і в спеціалізованих судах, а їх необхідна кількість для провадження судочинства визначається головою відповідного суду. Списки народних засідателів за поданням голови місцевого чи спеціалізованого суду складаються і затверджуються відповідною районною чи міською радою строком на чотири роки. До списків, у кількості визначеній головою відповідного суду, включаються громадяни, які постійно проживають у відповідному районі (місті).

На наш погляд, вдалим є припис, викладений у ч.4 ст.65 Закону України “Про судоустрій України”, щодо оформлення списків народних засідателів із числа військовослужбовців. Однак, процедура і критерії складання зазначених списків, що прийнятні для визначення народних засідателів районних (міських) судів, в повній мірі не відображають специфіку військової організації та особливості дислокації військ. Враховуючи можливі переміщення військовослужбовців по службі, списки народних засідателів повинні переглядатися по мірі необхідності. Також потрібно передбачити норму, яка вказувала б, що кожен громадянин включається до списків виключно за його згодою і здійснює свої функції на платній основі, а ухилення народного засідателя від виконання своїх обов’язків унеможливить здійснення правосуддя і порушує право громадянина на судовий захист. На мою думку, народні засідателі спеціалізованих судів повинні відповідати визначеним вимогам. До них, зокрема, потрібно віднести ті критерії, які висуваються і до присяжних. Народні засідателі при вирішенні всіх питань, пов’язаних з розглядом конкретної справи і винесення судового рішення по ній, мають такі ж права, як і професійні судді. Потрібно також законодавчо визначити, що гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачених чинним законодавством, повинні поширюватися і на народних засідателів при здійсненні ними судочинства.

Важливим кроком для здійснення незалежного правосуддя судами спеціалізованої юрисдикції за участю народних засідателів треба визнати той факт, що таким громадянам за час виконання ними обов’язків повинна виплачуватися винагорода пропорційно до середньомісячного заробітку професійного судді-головуючого при розгляді справи. Також необхідно вирішити питання з оплатою коштів на відрядження, проїзд, найм житла тощо при здійсненні правосуддя.

Ще однією гарантією незалежності народних засідателів повинна стати заборона їх звільнення з основної роботи (військової служби) або переведення на іншу роботу (місце служби) без його згоди під час виконання ним обов’язків у суді та з мотивів виконання обов’язків народного засідателя. Також на законодавчому рівні потрібно визначити і підстави для звільнення народного засідателя від виконання ним обов’язків у суді аналогічно з присяжними. Законом можуть бути встановлені й інші підстави для звільнення народних засідателів від обов’язків по здійсненню правосуддя. Процесуальний порядок залучення народних засідателів та їх функції при здійсненні правосуддя на даний час не врегульовані, тобто конституційний припис щодо участі народних засідателів у здійсненні правосуддя потребує законодавчої конкретизації. Ми вважаємо, що ці положення необхідно закріпити в нових КПК і ЦПК України.

Проблемною є новація, що міститься в статті 127 Конституції України, якою передбачено, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ця норма відкрила доступ до суддівських посад у спеціалізованих судах особам, які не мають юридичної освіти, але є фахівцями в галузі спеціальних правовідносин (мають відповідну освіту), що належать до юрисдикції цих судів. Тобто законодавцем зроблено крок, що змінює усталені уявлення стосовно вимог до кандидата на професійну суддівську посаду. Світова судова практика вже давно допускає неюристів до розгляду судових справ і, більше того, - зобов’язує приймати рішення по справах певних категорій лише за участю галузевих фахівців-неправників. У такий спосіб формуються комерційні суди у Бельгії, суди фінансової юрисдикції, сімейні суди в Австрії [250] ¹⁾. За нормами Конституції України судді спеціалізованих судів можуть здійснювати правосуддя лише при колегіальному розгляді справ. Обмежень для того, щоб ця категорія фахівців мала право бути суддями апеляційної чи касаційної інстанцій, не передбачено.

Швидке зростання, починаючи з 1991 року, обсягу правових відносин, що стали сферою юрисдикції судів, зумовлює об’єктивну необхідність використання досвіду країн з розвинутими правовими системами. Специфіка зазначених правовідносин різна і самих лише знань у галузі права сучасному юристу виявляється замало, тому потреба швидкого й кваліфікованого здійснення судочинства об’єктивно потребує участі тих осіб, які мають відповідну освіту й належний практичний досвід у конкретній галузевій сфері.

Статтею 127 Конституції України визначено право законодавця встановлювати для певних категорій суддів додаткові вимоги щодо стажу, віку і фахового рівня. Це стосується суддів спеціалізованих судів, як це зроблено в багатьох державах Європи, суддів апеляційних, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України. Остаточно ці питання повинні бути врегульовані новими законами про судову систему та процесуальними кодексами України.

Одним з важливих чинників незалежного здійснення правосуддя є професійність суддів. Це поняття становить професійне підгрунтя діяльності суддів і забезпечує належний судовий розгляд різних категорій справ. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Загальними вимогами, необхідними для зайняття посади судді будь-якого суду загальної юрисдикції, є наявність громадянства України, термін проживання в Україні не менш як десять років і володіння державною мовою. На наш погляд, такі вимоги в повній мірі стосуються і суддів спеціалізованих судів, для зайняття посади якими необхідна і наявність фахової підготовки з питань юрисдикції цих судів.

Положенням частини 4 статті 127 Конституції України встановлено, що ці судді здійснюють правосуддя лише у колегіальному складі (див. також “Додаток Р”). Підтримуючи таку точку зору, зазначимо, що фахова підготовка для суддів спеціалізованих судів не є єдиною вимогою. Має бути витримана єдність статусу суддів системи судів загальної і спеціалізованої юрисдикцій, кандидати на суддівські посади спеціалізованих судів повинні відповідати всім вимогам, встановленим частиною 3 статті 127 Конституції України, а вимога про наявність фахових знань повинна бути додатковою до них.

Стосовно залучення до здійснення судочинства суддів-неюристів, то світова правова практика має деякі напрацювання. Інтерес із цього питання являє собою експеримент по залученню народних засідателів до розгляду справ, який проводиться в арбітражних судах Російської Федерації. Відповідно до Положення про експеримент по розгляду справ із залученням арбітражних засідателів від 5 травня 1995 року, затвердженого Пленумом Вищого Арбітражного Суду Російської Федерації, до розгляду справ у судах першої інстанції можуть бути залучені арбітражні засідателі, які є не молодшими 25 років, мають вищу освіту, спеціальні знання і досвід роботи у сфері підприємницької діяльності та повинні бути занесені до списків народних засідателів арбітражних судів, які визначені Положенням для проведення експерименту. Досвід такої практики може бути використаний в Україні [251] ¹⁾.

Не суперечить вимогам статті 129 Конституції України щодо незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону і вимоги до суддів військових судів, оскільки обрання офіцера суддею військового суду абсолютно не залежить від військового командування. Згідно зі ст. 60 Закону України “Про судоустрій України” офіцер-юрист за особистою заявою звертається до кваліфікаційної комісії суддів військових судів України з проханням про його рекомендацію на посаду судді військового суду. Відповідно до ст.74 Закону до складу цієї кваліфікаційної комісії, крім суддів військових судів, входять дві особи від Міністерства юстиції України, дві особи, уповноважені відповідною обласною (Київською міською) радою, а також представник від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Вважаю, що військова освіта для офіцерів-суддів військового суду і є додатковою фаховою підготовкою. З цього вбачається, що принципи, закладені у статті 127 Конституції України, при здійсненні правосуддя суддями військових судів, як суддями спеціалізованих судів, ніяким чином не порушуються. Крім того, військові звання всім суддям військових судів присвоює Президент України, а не військове командування, за поданням Голови Верховного Суду України, а не військових посадових осіб. При здійсненні ж правосуддя судді військових судів керуються відповідним процесуальним законодавством, яке є однаковим для всіх судів України. Викликають сумнів і твердження про те, що дисциплінарні стягнення на суддів військових судів накладаються військовим командуванням. Такі посилання є невірними, оскільки відповідно до статті 87 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України притягнення до дисциплінарної відповідальності військових посадових осіб, які є, зокрема, суддями військових судів, здійснюється у порядку, передбаченому законодавством, тобто кваліфікаційною комісією військових судів, а не цим статутом [252] ¹⁾. Зазначені та інші положення створюють гарантії дійсної незалежності та неупередженості суддів військових судів України.

Суттєвою основою додаткових вимог до суддів усіх ланок судової системи взагалі, і спеціалізованих судів зокрема, слід також вважати додержання ними моральних норм і правил. У Конституції України нормативно не визначені моральні критерії по добору кандидатів на посади суддів, а в ч.6 ст.7 Законі України “Про статус суддів” лише зазначено, що суддею не може бути особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду. При цьому чинним законодавством не враховується, що не кожна особа за складом свого характеру та моральними якостями може бути суддею. Саме тому в деяких державах Європи (Бельгії, Голландії, Польщі, Швеції тощо) підвищена увага звертається на саме психологічні і моральні якості кандидатів на зайняття посади судді. На нашу думку, першим кроком у цьому напрямку є прийняття V з'їздом суддів України Кодексу професійної етики судді, підготовленого Радою суддів України [253] ¹⁾.

Необхідно зауважити і про добір кандидатів на посади суддів спеціалізованих судів. Пунктом 9 Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятих у 1990 році 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками, звернуто увагу урядів, професійних організацій юристів на забезпечення належної кваліфікації і підготовки юристів, знання ними професійних обов’язків [254] ²⁾. На мій погляд, ці вимоги у повній мірі стосуються суддів та кандидатів на суддівські посади у спеціалізованих судах України. Загальна спрямованість цих вимог не суперечить положенням Основних принципів незалежності судових органів, схваленим резолюціями Генеральної Асамблеї ООН у 1985 році [255] ³⁾, Рекомендаціям Комітету міністрів Ради Європи державам - членам “Про незалежність, ефективність та роль суддів” 1994 року [256] ⁴⁾, а також Європейській хартії про статус суддів 1998 року [257] ⁵⁾.

Порівнюючи заплановані реформи судової влади і судочинства з реально проведеними, є підстави стверджувати, що судова влада в Україні, не дивлячись на повільність реформаційних процесів, поступово позбувається тоталітарного забарвлення, набуваючи рис судової влади демократичної, правової держави. Водночас має місце і зволікання з проведенням судової реформи, оскільки не прийняті нові процесуальні кодекси, без яких унеможливлюються якісні зміни судового захисту прав і свобод людини. Лише за тиждень до закінчення конституційного терміну, передбаченого для реформування судової влади, парламент спромігся на внесення найнеобхідніших змін до чинного законодавства. Сьогодні можна стверджувати, що в приведенні судової системи до конституційної моделі нарешті зроблено реальні кроки. Скільки триватиме реформа - залежить від конструктивної взаємодії всіх гілок державної влади і рівня їх відповідальності за розбудову правової демократичної держави.

Судовий устрій держави є основою судової влади. Безперечно, Верховною Радою України прийнятий принципово новий Закон “Про судоустрій України”, підгрунтям якого стала розроблена відповідно до вимог сучасного українського суспільства концепція, яка, в свою чергу, грунтувалась на проведених дослідженнях та аналізі судової практики. Запровадження спеціалізованих судів у сучасних економічно-правових відносинах є дуже доречним. Вони покликані вирішувати специфічні правові конфлікти.

Юрисдикція спеціалізованих судів повинна, в першу чергу, поширюватись на спори, що виникають з правовідносин, які з’явились в українській правовій системі порівняно недавно. Базисом у розв’язанні питання, які саме спори потрібно віднести до компетенції спеціалізованих судів, має стати статистика розглянутих судами України справ по галузях права. Аналіз цих даних виступає об’єктивним індикатором для вирішення питання про необхідність створення тієї чи іншої вертикалі спеціалізованих судів. Тільки шляхом теоретично-практичних досліджень можлива розробка та створення ефективної моделі системи спеціалізованих судових органів, яка б відповідала потребам саме України.

При проведенні судової реформи необхідно звернути увагу також на специфіку судової влади. По-перше, кожний суддя наділений всією повнотою цієї влади. Він здійснює правосуддя від імені України, а постановлене ним рішення є обов’язковим для виконання на всій території держави всіма підприємствами, організаціями, установами та фізичними особами. По-друге, суддя виконує лише одну функцію - правосуддя і здійснення ним цієї функції має надзвичайно важливий характер для суспільства. Такий високий статус судді та важливість покладеного на нього завдання зумовлюють абстрагування суддів від виконання будь-яких інших функцій. Тому важливим чинником є забезпечення державою належного фінансування та відповідних умов для функціонування судів і діяльності суддів.

Потреба держави і суспільства в суддях з року в рік збільшується. Таку тенденцію, на нашу думку, можна пояснити двома причинами. По-перше, це зростання ролі судової влади в житті суспільства, поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, практичне втілення в життя Україною конституційних принципів демократичної, правової держави, де судова влада перетворюється на дієвий механізм забезпечення прав і свобод людини.

Друга причина нерозривно пов’язана з першою. Проголошуючи свою відданість ідеалам демократії та принципу верховенства права, Україна проводить в життя відповідні реформи, однією з яких є судова. Прийняті Верховною Радою України 21 червня 2001 року істотні зміни до законодавства, що регулює діяльність судів та суддів, та Закон України “Про судоустрій України”, передбачають суттєву перебудову судової системи України і розбудову спеціалізованого судочинства (наприклад, створення відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 року № 511/2001 апеляційних господарських судів вимагає значного збільшення чисельності суддівського корпусу) [258] ¹⁾ .

Разом з тим, варто врахувати й іншу тенденцію, виходячи з наведеного та практики діяльності Вищої ради юстиції. Не всі рекомендовані кваліфікаційними комісіями кандидати на посаду судді мають достатній рівень знань та професійної підготовки для зайняття посади судді. Хоча цей показник дещо зменшився порівняно з минулими роками, але все ж таки він залишається досить високим [259] ¹⁾. В цьому плані науковцям і юристам-практикам доцільно розробити єдину концепцію підготовки та добору кадрів спеціально для судової влади, яка б передбачала запровадження тестової системи складання кваліфікаційних іспитів.

Сьогодні судова система ще не в повній мірі відповідає вимогам часу та надіям співвітчизників. “Мала судова реформа”, яку започатковано Верховною Радою України 21 червня 2001 року прийняттям пакету законів про приведення судової системи у відповідність з конституційними принципами правосуддя, по суті стала компромісним варіантом. Системний аналіз чинного законодавства після внесених до нього змін та доповнень висвітлює наявність чисельних розбіжностей між окремими нормами та непослідовності, а практичне застосування деяких правових норм не забезпечує доступності правосуддя та належного судового захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина. Прорахунками щодо умов діяльності судів та відсутністю бачення перспектив і можливостей розвитку судової системи і, зокрема, спеціалізованих судів можливо пояснити внесення таких змін до законодавства, які потягли різке збільшення кількості надходження до судів справ та матеріалів і фактично перевантажили їх.

Прикладом є новий порядок розгляду адміністративних справ про порушення правил дорожнього руху. Після передачі функції по розгляду цієї категорії справ до місцевих судів загальної юрисдикції лише за кілька місяців число протоколів (2236000 !), що надійшло до судів, перевищило кількість справ, що розглядалися судами за рік. Тобто, судді місцевих судів мають ще менше часу для розгляду цивільних та кримінальних справ. Зрозуміло, що це викликає скарги громадян на тяганину, яка об’єктивно спричинена внесеними змінами у законодавство [260] ²⁾.

Доречно зауважити, що з прийняттям відповідних законів у 2001 році збільшився обсяг виконуваної Вищою радою юстиції роботи з питань внесення подань про призначення суддів на посади вперше, звільнення суддів з посад та по розгляду скарг суддів місцевих та апеляційних судів на рішення про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Крім цього, значно зросла кількість звернень народних депутатів України, в яких ставляться питання про звільнення суддів з посад за порушення присяги. Не зменшується і кількість скарг громадян, що надходять до кваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції.

Приведення судової системи та правосуддя у відповідність з принципами демократичної правової соціальної держави неможливо без якісних змін складу суддівського корпусу, тому слід підвищити вимогливість до підбору кандидатів на суддівські посади, адже основою злагоджено працюючої судової системи є неупереджений та високопрофесійний суддя. Підкреслю, що успішне проведення судової реформи і створення системи спеціалізованих судів, в яких правосуддя здійснювалося б дійсно кваліфікованими фахівцями з високим рівнем спеціальних знань та професійної підготовки, має супроводжуватися грунтовною науковою підтримкою та поглибленим дослідженням наявних проблем.

ВИСНОВКИ

На підставі дослідженого матеріалу та проведеного аналізу можливо зробити ряд узагальнених висновків.

1. На кожному етапі державотворення України суди виступали як невід’ємні елементи влади, але їх цілі і завдання, порядок утворення, компетенція та повноваження істотно відрізнялись. Що ж до спеціалізованого правосуддя на теренах сьогоденної України, то воно формувалося за принципом встановлення субєктної, відомчої чи галузевої підсудності. Джерелами правового регулювання були як національна нормативно-правова база (сотенні суди часів Запорізької Січі), так і законодавство Польщі, Австро-Угорщини, Російської імперії (митні суди доби Гетьманщини, шляхетні суди Галичини тощо). При цьому становлення спеціалізованого судочинства (побудова судів за повноваженнями) має відлік із часів Запорізької Січі, коли у ХVI - середині XVIII ст.ст. були сформовані суди, компетенція яких визначалася за суб’єктом юрисдикції. До таких належали сільські, сотенні та полкові суди.

Компетенція судів часів України-Гетьманщини у період з 1648-1783 рр. значно розширилася в порівнянні з судами часів Запорізької Січі і визначалася як за суб’єктним критерієм, так і за сферою правовідносин, спори в яких державні структури вважали за необхідне поставити під захист суду, про що свідчить створення митних та ярмаркових судів.

Судова система Галичини, яка досліджувалася з урахуванням наслідків взаємного впливу правових систем Австро-Угорщини, Польщі та Російської імперії, передбачала на початковому етапі здійснення судочинства за суб’єктною ознакою (шляхетські, духовні суди), але поряд з ними були створені фінансові та промислові суди, що свідчить про розширення повноважень судових органів разом з поступовим розвитком соціально-економічної системи суспільства. У 1852 р. в Галичині вперше на території сучасної України було запроваджено установи військової юстиції (військові суди), які мали компетенцію з розгляду справ тільки щодо військовослужбовців, тобто за суб’єктом судочинства, і будувалися за принципом централізації, найвищою ланкою для яких був Верховний військовий трибунал, що розглядається автором як спеціалізований суд з цільовою самостійною структурою і найвищий спеціалізований суд.

На основі аналізу законодавства та неопублікованих архівних джерел період 1917-1920 рр. визначений як період відступу від демократичних інститутів функціонування судової влади, пов’язаний з веденням у цей час бойових дій на фронтах та революційним рухом. Разом з тим, кожна зміна уряду в Україні (Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія, влада більшовиків) зумовлювала використання силового впливу, характерного для воєнного часу, і, як наслідок – посилення ролі військових судів з міжгалузевою компетенцією, тобто органи правосуддя виступали по суті як репресивні органи (див.“Додатки Д, Е, Ж і З”).

Період 1921-1957 рр обумовлював необхідність створення спеціалізованих (відомчих) судів, завданням яких було сприяння відбудові об’єктів народного господарства (військово-транспортні, залізничні суди тощо). Разом з цим, суперечило демократичним традиціям створення у цей же період спеціальних структур за суб’єктним характером з повноваженнями виконання судових функцій, сутність діяльності яких зводилася виключно до застосування заходів репресивного характеру (так звані двійки, трійки, особливі наради, спеціальні колегії НКВС та МВС). Для тоталітарного режиму необхідно визнати характерним у більшості своїй ігнорування принципів здійснення правосуддя цими “судами” взагалі.

2. 1961-1991 р.р. є періодом створення і вдосконалення національного судоустрійного і процесуального законодавства щодо здійснення правосуддя та поступового і повільного відновлення традиційних демократичних інститутів судочинства залежно від галузі права, про що свідчить прийняття і введення в дію у 60-тих роках ХХ століття нових Кримінального, Кримінально-процесуального, Цивільного та Цивільного процесуального кодексів та Закону УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року. Запровадження на законодавчому рівні інституту оскарження дій (бездіяльності) органів державного управління та їх службових осіб (Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення змін і доповнень до Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 25 квітня 1988 року), виокремлення в ЦПК України процесуального порядку судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності та захисту громадянами порушеного права в сфері публічно-правових відносин (Закон України “Про внесення змін до статей 235, 236 та Глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України” від 31 жовтня 1995 року) є першим етапом становлення адміністративної юстиції в новітній історії України, елементи якої були започатковані ще за доби Центральної Ради та з прийняттям Адміністративного кодексу УРСР 1927 року.

3. Закріпивши принцип спеціалізації судової системи, Конституція України прямо не передбачає існування спеціалізованих судів. Доцільним є, за можливості, в майбутньому зосередити ці питання у статті 125 Конституції, виключивши із статті 124 Конституції України частину третю.

Стаття 125 Конституції України могла б бути викладена в такій редакції:

“Стаття 125. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

До судів загальної юрисдикції відносяться загальні і спеціалізовані суди. Відповідно до закону діють місцеві, апеляційні, касаційні суди.

Найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Створення надзвичайних та особливих судів забороняється.”

4. Спеціалізовані суди можуть створюватися у випадках, коли це викликано специфікою судових справ залежно від характеру правовідносин і особливостей правового статусу суб’єктів судочинства. Виходячи з цього, визначається поняття спеціалізованого суду, яким є створена в системі судів загальної юрисдикції самостійна судова структура (самостійний вид судів), повноваження якої визначаються законом за принципом спеціалізованої компетенції з розгляду певної категорії справ, виокремлених за галузевою чи суб’єктною ознакою, а правосуддя здійснюється за нормами відповідних галузей процесуального законодавства.

5. Судова спеціалізація передбачає процесуальну спеціалізацію, відповідно до якої особливості процедури розгляду окремих категорій справ, що підлягають юрисдикції певних спеціалізованих судів, мають бути оптимізовані до властивостей цих справ. Конституційний принцип спеціалізації передбачає, що в системі судів діють певні підсистеми судових органів, які покликані вирішувати справи тільки певної категорії, і такі суди здійснюють правосуддя за нормами спеціальних процесуальних кодексів, уніфікованих і максимально пристосованих до розгляду категорій справ, віднесених до їх компетенції.

Розуміння принципу судової спеціалізації відповідно до вимог Конституції України зводиться до того, що цей принцип передбачає кілька способів її визначення: галузеву спеціалізацію, спеціалізацію за суб’єктною ознакою та внутрішню спеціалізацію суддів у межах одного міжгалузевого суду.

Галузева спеціалізація визначається як поділ предмета судової діяльності на окремі сфери правосуддя – загальну і спеціалізовану. Загальна сфера правосуддя включає в себе вирішення цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення судами загальної юрисдикції. Здійснення спеціалізованого правосуддя включає в себе розгляд справ окремих категорій, що виникають з господарських, адміністративних та інших правовідносин відповідно до певної галузі права.

Суб’єктна спеціалізація судової системи передбачає здійснення правосуддя стосовно певного суб’єкта правовідносин, які виникають у сфері військової діяльності чи пов’язані з врегулюванням відносин щодо неповнолітніх.

Внутрішня спеціалізація суддів в межах одного міжгалузевого суду передбачає спеціалізацію представників судової влади – суддів, виходячи із суб’єктивних критеріїв розподілу судових справ у конкретному суді, та пов’язана з вирішенням справ певних категорій, віднесених до юрисдикції даного суду.

Вважаю що, такий підхід до визначення конституційного принципу спеціалізації судової системи України дає можливість відповідно до методологічних позицій кандидатського дослідження розглядати пропозиції щодо створення та подальшої розбудови спеціалізованого правосуддя в нашій державі.

6. Зміна законодавства, що стосується спеціалізованих судів, забезпечить можливість вдосконалення їх організації та діяльності, а саме:

- наведено додаткові аргументи щодо необхідності прийняття Адміністративного процесуального кодексу України, який має забезпечити право на судовий захист у сфері публічних правовідносин;

- пропонується структура цього Кодексу, в якому потрібно визначити загальні положення адміністративного судочинства; організацію діяльності судів; правовий статус учасників процесу і питання доказів; порядок судочинства в адміністративних судах по першій інстанції, в апеляційному та касаційному порядку; питання перегляду судових рішень, що набрали законної сили, Верховним Судом України, за нововиявленими обставинами та виконання судових рішень;

7. Для побудови системи адміністративної юстиції необхідно:

- створити нову структуру спеціалізованих адміністративних судів: суди першої інстанції – місцеві окружні суди (по одному на два адміністративно-територіальні райони та в містах обласного підпорядкування, по 2-3 суди у великих містах з районним поділом), апеляційні адміністративні суди - по одному на дві області (в деяких густонаселених областях можливе створення одного або двох таких судів), Вищий адміністративний суд України (див. “Додаток С”);

- визначити предметну компетенцію адміністративного суду, віднести до його юрисдикції спори про: визнання незаконними і недійсними письмових індивідуальних актів державних органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; визнання незаконними дій державних органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; відшкодування збитків, завданих протизаконними актами і діями державних (у тому числі і правоохоронних) органів, органів місцевого самоврядування та їх службових осіб; відмову у видачі ліцензії на види діяльності, які підлягають ліцензуванню; відмову в проведенні масових заходів (мітингів, демонстрацій тощо) чи наданні згоди на це з порушенням закону; відмову в реєстрації об’єднань громадян; порушення порядку призначення на посади та звільнення з посад службовців органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх апарату (перелік таких посад бажано оформити законодавчо); незаконність та необгрунтованість рішень, прийнятих за скаргами, раніше поданими до органів державної влади і місцевого самоврядування тощо;

- встановити умови розмежування повноважень спеціалізованих адміністративних і господарських судів за таким принципом: спори, що випливають з публічно-правових відносин – віднести до сфери повноважень адміністративних судів, а спори господарського характеру, передусім ті, що випливають з господарських договорів - до сфери повноважень господарських судів, які вирішуватимуть їх на підставі Господарського кодексу України. Правові норми, які регулюють розгляд справ щодо визнання недійсними актів державних і самоврядних органів, якщо вони порушують права і законні інтереси суб’єктів господарювання, доцільно закріпити в Адміністративному процесуальному кодексі України, зосередивши їх у спеціальній главі з пропонованою назвою: “Провадження у справах про визнання недійсними актів”;

- створити в апеляційних адміністративних судах та Вищому адміністративному суді України відповідні судові палати з розгляду податкових і митних справ, оскільки вони пов’язані із застосуванням окремих інститутів адміністративного права, регулюючи певні сторони однорідних суспільних відносин. На цій же підставі є можливим створення у цих судах судових палат з питань громадянства й міграції населення;

- в законодавчому порядку визначити такі принципи формування колегіальних складів відповідних судових ланок спеціалізованих судів: один суддя-юрист і два судді спеціалісти у певній галузі (в місцевому суді) або три судді-юриста і два – спеціалісти з питань юрисдикції спеціалізованого суду (для апеляційних судів).

8. Виходячи з конституційного принципу спеціалізації та враховуючи специфіку завдань військового правосуддя, юрисдикція військових судів визначається не тільки залежно від суб’єкта судочинства (військовослужбовця чи іншої особи), але й специфіки об’єкта злочину (державна безпека, порядок несення або проходження військової служби). Визначення юрисдикції військового суду випливає з єдності трьох її складових: особливості суб’єкта (військовослужбовця чи іншої особи), категорії справи (військові злочини) та особливості сфери правовідносин (військове управління).

Визначення юрисдикції військових судів як спеціалізованої в межах загальної судової юрисдикції має право на існування з урахуванням сукупності потреб такого правосуддя, практики та умов його здійснення в державі. Доцільно створити “суди військових формувань”, як спеціалізовані, і пропонується модель структури та відповідні ланки цього суду (див. “Додаток У”). Юрисдикція цих судів має поширюватись на всі правовідносини, що виникають у системі Збройних Сил України, Служби безпеки України та інших утворених відповідно до закону військових формуваннях, всіх військовослужбовців, осіб, що входять до військових формувань, які по суті визначаються як озброєні формування, а також осіб рядового і начальницького складу Міністерства внутрішніх справ України.

Виходячи з визначення моделі структури організації та діяльності військової юстиції, як спеціалізованої, пропонується така структура спеціалізованих судів військових формувань: суди першої інстанції – місцеві суди військових формувань (створити на базі військових місцевих судів гарнізонів), апеляційні суди військових формувань (створити на базі військових апеляційних судів регіонів і ВМС України) та Вищий суд військових формувань України. Для створення спеціалізованих судів військових формувань необхідно внести такі зміни і доповнення до Закону України “Про судоустрій України”:

- частину 2 статті 19 Закону України “Про судоустрій України” викласти в такій редакції: “2. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні суди, суди військових формувань та інші суди, визначені, як спеціалізовані.” У зв’язку з цим, у частині 1 статті 21 слова “військові суди гарнізонів” – виключити;

- у частині 2 статті 25: слова “військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України” – виключити;

- частину 3 статті 25 викласти в такій редакції: “3. Апеляційними спеціалізованими судами є апеляційні господарські, апеляційні адміністративні суди та апеляційні суди військових формувань, які утворюються відповідно до указу Президента України”;

- у частині 6 статті 25 та частині 2 статті 32 Закону України “Про судоустрій України” слова “військова судова палата” - виключити.

Для вирішення питання розширення підсудності судів військових формувань щодо розгляду цивільних справ та справ, передбачених Главою 31-А ЦПК України, внести зміни до частин 2 і 3 ст.123 ЦПК України та ч.4 ст.22 Закону України “Про судоустрій України”:

- частину 2 і 3 статті 123 ЦПК України викласти в такій редакції: “Місцевим судам військових формувань як судам першої інстанції підсудні справи за скаргами осіб, належних до воєнної організації, на неправомірні дії та рішення службових осіб воєнної організації, крім тих, що підсудні судам апеляційним судам військових формувань; справи про захист честі та гідності, сторонами в яких є особи, належні до воєнної організації, або військові та інші організації; інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод осіб, належних до воєнної організації, та інших громадян, прав та законних інтересів військових частин, інших установ та організацій, належних до воєнної організації.

Апеляційним судам військових формувань як судам першої інстанції підсудні справи за скаргами на незаконні дії службових осіб і органів управління, належних до воєнної організації, на рівні їх об’єднань, прирівняних до них і вище.”

- частину 4 ст.22 Закону України “Про судоустрій України” викласти в такій редакції: “4. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері діяльності органів управління воєнної організації, розгляд яких віднесено до компетенції судів військових формувань.”

9. З поширенням відповідно до статті 124 Конституцією України юрисдикції судів на всі правові відносини, які виникають у державі, суттєво розширилася і ускладнилася специфіка здійснення правосуддя. Пропонується внести зміни у ч.6 ст.7 Закону України “Про статус суддів”, виклавши її в такій редакції: “6. Особливі вимоги, необхідні для заняття посади судді Конституційного Суду України, спеціалізованих судів та судів військових формувань, визначаються Конституцією України, Законом України “Про Конституційний Суд України” та іншими законами України.”

10. Конституцією України не забороняється створення судових установ, для яких визначальною є суб’єктна ознака спеціалізації. До таких судів слід віднести суди у справах неповнолітніх. Хоча Законом України “Про судоустрій України“ не передбачено створення цих судів, Конституція України не забороняє створення судів, спеціалізація яких обумовлена суб’єктом судочинства. Виходячи з наведеного, пропонуємо внести зміни до ч.1 ст.19 Закону України “Про судоустрій України”, доповнивши її таким реченням: “Суди по справах неповнолітніх належать до загальних судів і здійснюють правосуддя відповідно до законодавства”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Енциклопедія українознавства: За ред. Є.Ф.Бориса. – Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 1995. - С.665. – 885 с.

Голубинський Е.К. Історія українських судів: Княжа доба. - К.: Віче, 1901. – С.144. – 211 с.

Дювернуа Н. Источники права и суд в древней Росии. – М.: Мысль, 1866. – С.23. – 303 с.

Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Укр. наук. інститут. – В.: Світоч, 1931. – С.117. – 208 с.

Хавронюк М.І. Військові злочини. – К.: Варта, 1995. - С.8-9. – 67 с.

Юридичний словник-довідник: За ред. Ю.С.Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – С.235. – 696 с.

Крип’якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). – Видання 4-те. - Л.: Світ, 1992. – С.15. – 117 с.

Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. Історія України. Події, факти, дати. Довідник. Друге видання. - К.: Зодіак–ЕКО, 1993. – С.25-30. – 114 с.

Алексеев В.В. История государства и права СССР. – М.: Юрид. лит., 1972. - С.269. - 689 с.

Василенко М. Збірка матеріалів з історії Лівобережної України та українського права ХVII-XVIII cт. – К.: Думка, 1926. – С.135. – 276 с.

Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в ХVII-XVIII cт. (1648 – 1782). – Л.: Вид-во Львівського університету, 1967. – С.79. – 241 с.

Кулиш П.А. История воссоединения Руси. - СПб.: Заря, 1874. - 363 с.

Дольский А. Система карательных мер в Запорожьи. – К.: Киевская старина, 1893. - март. - С.212. - 302 с.

Слабченко М.Е. Опыты по истории права Малороссии ХVII-XVIII cт.- О.: Вече, 1911. - С.12. - 209 с.

Історія держави і права України. Під редакцією В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1999. – С.100. - 346 с.

Сиза Н.П. Кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини. Автореф. дис...канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський ун-т ім.Т.Шевченка. – К. - 2002. - С.8. - 19 с.

Гамбург Л.С. Судові реформи в Лівобережній України (гетьманщині) ХVІІІ ст. Автореф. дис...канд. юрид. наук: 12.00.01 / Нац. юрид. академія ім. Я.Мудрого. – Х. – 2000. – С.7. - 17 с.

Багалей Д.И. Магдебургское право в Левобережной Малороссии. - СПб: Из-во Мин. Нар. Прос., 1892. - С.37. - 55 с.

Местечко Борисполь в XVII веке. Акты мейского уряда. 1612-1699 г.г. с предисл. А.В.Стороженка. – К.: Киевская старина, 1892. – С.57. - 112 с.

Модзалевский В.Л. Отрывки из стародубовской меской книги за 1664-1673 г.г. – Ч.: Новость, 1911. – С.25-26. - 37 с.

Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года / Под ред. В.Л.Модзалевского. – Ч.: Изд-во архив. комиссии, 1914. – С.36 - 42. - 137 с.

Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; Редкол.: Ю.І.Римаренко (відп. ред) та ін.- К.: Довіра: Генеза, 1996.- С.207.- 942 с.

Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик П.Й. Історія держави і права України. Навчальний посібник для студентів юрид. спец. вузів. - Л.: Право, 1996. – С.139. – 296 с.

Кульчицький В.С. Судова система в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 140 наукова конференція Львівського університету. Тези доповідей. – Л.: Видавництво Львівського університету ім.І.Франка, 1996. – С.111-114. – 167 с.

ІІ Універсал Центральної Ради від 3 (16) липня 1917 року // Вісті з УЦР. - 1917, № 10. - С.1.

Постанова Комітету Української Центральної Ради від 15 липня 1917 року “Про склад Генерального секретаріату” // Вісті з УЦР. - 1917, № 17. – С.3.

Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917 року // Вісті з УЦР. - 1917. - №№ 20-21. - С.1-2.

Декларація Генерального Секретаріяту України від 29 вересня 1917 року // Народна воля. - 1917.- 30 вересня.

ІІІ Універсал Центральної Ради від 20 листопада 1917 року // Вістник Генерального Секретаріяту УНР. - 1917. - № 2. - С.1.

Закон Центральної Ради “Про амністію” від 19 листопада 1917 року // Вістник Генерального Секретаріяту УНР. - 1917. - № 2. - С.3.

Закон Центральної Ради “Про утворення Генерального Суду” від 2 грудня 1917 року // Вістник Генерального Секретаріяту УНР. - 1917. - № 4. - С.1.

Закон Центральної Ради “Про відмежування судових установ Української Народньої Республіки” від 27 листопада 1917 року // Народна воля. - 1917. - 30 листопада.

Постанова Центральної Ради “Про одноособове рішення мировими суддями всіх цивільних та карних справ у місцевостях, де члени мирового суду ще не вибрані” від 30 березня 1918 року // Вістник Ради Народних Міністрів УНР. - 1918. - № 19. - С.2.

Інструкція військовому революційному судові від 5 березня 1918 року // Вістник Ради Народних Міністрів УНР. - 1918. - № 17. - С.2-4.

Наказ “Про Військові Суди” від 23 квітня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 14. - С.2.

Закон УНР “Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі” від 30 травня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 11. - 7 червня.

Закон “Про тимчасове встановлення судової влади на території Кобринського, Пружанського, Берестейського і Більського повітів Гродненської губернії, Пінського повіту Мінської губернії, Ковельського та Володимир-Волинського повітів Волинської губернії” від 25 травня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 8. - 31 травня.

Закон “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 11. - 7 червня.

Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію” від 21 червня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 20. - 5 липня.

Закон “Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року // Державний вістник.- 1918. - № 32. - 1 серпня.

Закон “Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 3 жовтня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 38. - 24 жовтня.

Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 39. - 27 жовтня.

Закон “Про зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд” від 2 червня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 12. - 9 червня.

Постанова Ради Міністрів Української Держави “Про утворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ про спекуляцію” від 17 серпня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 41. - 29 серпня.

Закон Української Народньої Республіки “Про судове провадження” від 21 грудня 1918 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1918. - 21 грудня.

Закон Української Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного Сенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд Української Народньої Республіки” на підставі закону Центральної Ради від 2 грудня 1917 року” // Вістник Української Народньої Республіки. - 1919. - 9 січня.

Закон Української Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів Київського Апеляційного Суду” 24 січня 1919 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1919. - 29 січня.

Наказ “Про створення військових польових судів” від 22 листопада 1918 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1918. - 17 грудня.

Наказ командира Осадного корпусу “Про доповнення наказу з 15 грудня 1918 року ч.2 і на підставі п.12 розділа і додатку до положення про польове управління військ в військовий час (видання 1914 року)” від 17 грудня 1918 року // Нова Рада. - 1918. - 19 грудня.

Наказ командира Осадного корпусу “Про утворення військово-польових судів” від 20 грудня 1918 року // Відродження. - 1918. - 19 грудня.

Наказ командира Осадного корпусу “Про військові злочини і підсудність військово-польових судів” від 22 грудня 1918 року // Відродження. - 1918. - 23 грудня.

Постановление Полтавского Совета революции № 3 “О создании революционного суда”от 24 мая 1917 года // Известия Полтавского Совета революции. – 1917. - 8 июня.

Декрет Совета рабочих депутатов г .Одессы “О революционном трибунале” от 24 ноября 1917 года // Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. – 1917. - 5 декабря.

Постановление Рабочего комитета Северо-Донецкой железной дороги “О Чрезвычайном революционном трибунале” от 14 февраля 1918 года // Наш Юг. – 1918. - 20 февраля.

Сусло Д.С. Історія судочинства Радянської України. – К.: Наукова думка, 1969. - С. 93. – 231 с.

Постановление Харьковского Совета рабочих депутатов “О ликвидации мировых судов и мировых судей” от 13 января 1918 года // Весник советской юстиции. - 1918 год. - №№ 21-22. - С.704.

Декрет Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов “О ликвидации судебных палат, окружного, военно-окружного и мировых судов” от 19 февраля 1918 года // Голос солдата. – 1918. - 20 февраля.

Положение о революционном трибунале от 23 января 1918 года // Донецкий пролетарий. - 1918. – 27 января.

Постановление І съезда народных судей № 2 от 10 февраля 1918 года // Известия Юга. – 1918. - 15 февраля.

Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про створення особливих військових трибуналів в Українській Червоній Армії” від 1 червня 1919 року // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.8.

Декрет Ради Народних Комісарів УРСР “Про суд” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.14.

Декрет Ради Народних Комісарів УРСР “Про Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали в УРСР” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.14.

Інструкція Наркомату юстиції УРСР “Про введення касаційного перегляду справ” від 12 травня 1919 року. – Окреме видання. - С. 249-256. – 272 с.

Центральний державний архів Української РСР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1920 рік.

Постанова Ради оборони РРФСР “Про затвердження Положення про революційні військові трибунали залізниць” від 15 квітня 1920 року // ЦДАЖР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1920 рік.

Положення про судоустрій Української РСР від 16 грудня 1922 року // ЦДАЖР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1922 рік.

Постановление ЦИК и СНК СССР “О передаче железнодорожных линейных судов из ведения союзных республик Верховному Суду СССР” от 27 августа 1932 года // СЗ СССР. - 1933. - № 55. - Ст.324.

Постановление ЦИК и СНК СССР “Об образовании железнодорожных линейных судов” от 27 ноября 1930 года // СЗ СССР. - 1930. - № 57. - С.601.

Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УРСР (1922-1934): історико-правовий аналіз. – Автореф. дис...канд. юрид.наук: 12.00.01 / Інст-т держави і права ім.В.М.Корецького. – К. – 2001. – 19 с.

Постановление ВУЦИК и СНК СССР “О создании специальных коллегий” от 10 июля 1934 года // СЗ СССР. - 1934. - № 36. - Ст.284.

Архів Верховного Суду України за 1998 рік. – Справа № 6р-213п-98.

Постанова ЦВК і РНК СРСР “Про утворення водно-транспортних судів” від 13 квітня 1934 року // ЗЗ СРСР. - 1934. - № 33. - Ст.251.

Указ Президиума Верховного Совета СССР “О военном положении” от 22 июня 1941 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1941. - № 20.

Архів Верховного Суду України за 1999 рік. - Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 вересня 1999 року № 7р-214п-99.

Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика / За редакцією В.Т.Маляренка – К.: Юрінком, 1997. - С.450. - 461 с.

Указ Президиума Верховного Совета СССР “Об объявлении рабочих и служащих железнодорожного транспорта мобилизованными на период войны” от 15 апреля 1943 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1943. - № 5. - С.23.

Закон СССР “О ликвидации линейных и окружных судов на железнодорожном и водном транспорте” от 12 февраля 1957 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1957. - № 4/84. - Ст.86.

Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.12.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.6.

Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.15.

Закон СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.14.

Закон СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.8.

Закон СРСР “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.10.

Закон Української РСР “Про судоустрій Української РСР” від 30 червня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1960. - № 23. - Ст.176.

Закон Української РСР “Про затвердження Кримінального кодексу Української РСР” від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 14-15.

Закон Української РСР “Про затвердження Кримінально-процесуального кодексу Української РСР” від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 14-15.

Основи цивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік від 8 грудня 1961 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961 - № 50. - Ст. 525-526.

Закон Української РСР “Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР” від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1964 - № 50. - Ст. 525-526.

Закон Української РСР “Про затвердження Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1964 - № 50. - Ст. 525-526.

Закон СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.14.

Постанова Верховної Ради України “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 року // Відомості Верховної Ради України . - 1991. - № 38. - Ст.502.

Конституція незалежної України: у 3 кн. / Під заг. ред. С.Головатого. – К.: Право. Українська правнича фундація, 1999. – 480 с.

Закон України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України . - 1994. - № 26. - Ст.202.

Закон Української РСР “Про судоустрій Української РСР” від 5 червня 1981 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1981. - Додаток до № 24. - Ст.357.

Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР” від 17 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України . - 1992 . - № 35. - Ст.508.

Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст.204.

Постанова Верховної Ради України “Про утворення військової колегії у складі Верховного Суду України” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст.779.

Постанова Верховної Ради України “Про перейменування військових трибуналів України у військові суди і продовження повноважень їх суддів” від 3 лютого 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 15. - Ст.135.

Указ Президента України № 572/98 “Про мережу та кількісний склад військових судів України” від 30 травня 1998 року // Офіційний вісник. - 1998 . - № 22. - Ст.798.

Закон України “Про Збройні Сили України” від 6 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N9. - Ст.108.

Закон України “Про Прикордонні війська України” від 4 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N2. - Ст.7.

Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N27. - Ст.382.

Закон України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” від 4 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - N35. - Ст.236.

Закон України “Про Цивільну оборону України” від 3 лютого 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - N14. - Ст.124.

Закон України “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” від 26 березня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N29. - Ст.397.

Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - №№ 27-28. – ст.180.

Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 15. - Ст.190.

Порівняльні статистичні дані діяльності військових судів України за 1998-2002 р.р. – Архів Верховного Суду України.

Закон України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 36. - Ст.469.

Арбітражно-процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України . - 1992. - № 6. - Ст.56.

Указ Президента України № 333/98 “Про утворення в арбітражних судах України спеціальних колегій з розгляду справ про банкрутство” від 21 квітня 1998 року // Збірник Указів Президента України (квітень-червень 1998 року). - Випуск 2. - С.44.

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 40. – Ст.194

Закон України “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 36. – Ст.188.

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 40. – Ст.191.

Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. - М.: БЕК, 1993. – С.11. – 172 с.

Давид Р. Основные правовые системы современности. М.: Юрид. лит., 1988. – С.24. – 67 с.

Апарова Т.В. Суды и процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия. / Институт международного права и экономики. - М.: Триада ЛТД, 1996. - С.35. - 157с.

Ковалев В.А. Органы расследования и судебная система Великобритании.: Учебное пособие / ВЮЗИ. – М.: Юрид. лит., 1985. - С.12. - 148 с.

Бельсон Я.М. Суд и прокуратура в современном буржуазном государстве . – М.: Юрид.лит, 1969. - С. 23. – 176 c.

Бельсон Я.М. Полиция “свободного общества”. – М.: Юрид. лит., 1984. - С.41. – 138 c.

Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 6. - Ст.56.

Государственное право Германии: Сокр. пер. с нем. 7-томного издания / Б.Топорнин и др. РАН, Инт-т государства и права. – М., 1994. - С. 28. - 311 с.

Государственное и административное устройство Германии. – Мюнхен, Издательство Баварской школы управления, 1993. - С.145 . - 256 с.

Розен В. Боннская фемида. – М.: Международные отношения, 1986. - С.81. - 136 с.

Г’юз Ч. Американське судочинство / Пер. з англ. - Нью-Йорк, 1996. - С.92. – 174 с.

Шишкін В.І. Військово-апеляційний суд Сполучених Штатів Америки // Військо України .- 1997. - № 1-2. - С.24-25. – 52 c.

Червяков А.И. Военное правосудие США (1950-1993г.г.). - М.: Наука, 1994. - С.56-57. - 108с.

Медісон Дж. Федералістичні аркуші / Пер. з англ. - Нью-Йорк, 1997. - С.36. – 55 c.

Мідор Деніел Дж. Суди в Сполучених Штатах Америки / Пер. з англ. - Сент-Пол, 1991. - С.13. – 53 c.

Кодекс о налоговом регулировании США. - М:. Юрид.лит., 1982. – С. 32. – 39 с.

Конституция Российской Федерации: Принята Всенародным голосованием 12 декабря 1993 года. - М.: Юрид.лит., 1993. - Ст.ст.125-127.

Федеральный Конституционный Закон “О судебной системе Российской Федерации” от 31 декабря 1996 года // Российская газета. - 1997. - № 3 от 6 января 1997 года.

Федеральный Конституционный Закон “Об арбитражных судах в Российской Федерации” от 28 апреля 1995 года // Российская газета. - 1995. - № 93 от 16 мая 1995 года.

Федеральный Конституционный Закон “О военных судах Российской Федерации” от 23 июня 1999 года // Российская газета. - 1999. - № 120 от 29 июня 1999 года.

Закон “О борьбе с терроризмом” от 17 ноября 1986 года. Французская республика. Конституция и законодательные акты: Пер. с франц. / Составитель В.В. Макланов. - М.: Прогресс, 1997. - С.225. - 478 с.

Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. – М.: Юрид. лит., 1999. - С.216. – 343 c.

Французская республика. Конституция и законодательные акты: Пер. с франц. / Составитель В.В. Макланов.- М.: Прогресс, 1997. - С.152. - 478 с.

Бойков А.Д. Третья власть (Очерки о правосудии, законности и судебной реформе). - М.: Дело, 1997. – С. 83.

Дмитриев Ю.А., Черемных Г.Г. Судебная власть в механизме разделения властей и защите прав и свобод человека // Государство и право. - 1997. - № 8. – С.44.

Петрухин И.Л. Правосудие в системе государственных функций // Правоведение. - 1983. - № 3. - С. 40-41.

Падох Я. Конституція Пилипа Орлика як відображення демократичних процесів Гетьманщини. – Ц.: Голос, 1938. – С. 45. – 62 с.

Монтескье Ш. Избранные сочинения. - М.: Наука, 1955. – С. 290-291. – 340 с.

Бахрах Д.Н. Административная власть как вид государственной власти // Государство и право. -1992. - № 3. – С.12.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1990. - № 31. – Ст.429.

Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. – К.: Видавництво Верховної Ради України, 2001. – 23 с.

Правоохранительные органы. Под ред. проф. К.Ф.Гуценко. – М.: издательство БЕК, 1995. – С.35. – 320 с.

Судоустройство и правоохранительные органы в Российской Федерации: Учебник. / Под ред. В.И.Швецова. - М.: БЕК, 1996. - С.24. – 311 с.

Правоохранительные органы Российской Федерации: Учебник / Под ред. В.П.Божьева. 3-е изд., испр. и доп. – М.: Спарк, 1999. – С.60. - 414 с.

Зайцев И.М. Судебная власть в гражданском процессе // Российская юстиция. – 1994. – № 2 . – С.35.

Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. Издание 5-ое, дополненное и переработанное / Под ред. М.Ю.Тихомирова. – М.: БЕК, 2001. - С.952. - 972 с.

Якуба О.М. Административная ответственность. – М.: Юрид.лит., 1972. – С.93. – 152 с.

Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи” від 28 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 30. - Ст.426.

Концепція судово-правової реформи в Україні від 28 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 30. - Ст.426.

Шевченко В.П. Конституційно-правові основи військового правосуддя: Автореф. дис…канд. юрид.наук: 12.00.02 / Ін-т держави і права ім.Корецького. - К. – 2003. – С.7. - 21 с.

Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 8. - Ст.56.

Закон України “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” від 2 лютого 1994 року // Голос України. - № 63 від 6 квітня 1994 року.

Закон України “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 року // Голос України № 63 від 6 квітня 1994 року.

Закон України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 25. - Ст.146.

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. – № 49. - Ст.272.

Омельяненко Г.М. Правове регулювання та забезпечення судово-правової реформи в Україні. // Право України . - 1998. - № 1. - С.71 –78.

Коментар до Конституції України / В.Б.Авер’янов, В.Ф.Бойко, В.І.Борденюк та ін., Ін-т законодавства Верх. Ради України. - 2-ге вид., випр. й допов. - К., 1998. - 410 с.

Архів Верховного Суду України. Матеріали ІІ з’їзду суддів України 20-21 жовтня 1994 року. – Київ. - 1994. - Окреме видання.

Архів Верховного Суду України. Матеріали ІІІ (позачергового) з’їзду суддів України 20 вересня 1996 року. - Київ. - 1996. - Окреме видання.

Архів Верховного Суду України. Матеріали ІV з’їзду суддів України 15 грудня 1999 року. - Київ. - 2000. - Окреме видання.

Архів Верховного Суду України. Матеріали V зїзду суддів України 24 жовтня 2002 року. – Київ. – 2002. – Окреме видання.

Адміністративний процесуальний кодекс України (проект станом на 14 червня 2003 року). – Довідка управління законопроектної роботи та представництва в судах Верховного Суду України від 3 липня 2003 року.

Стефанюк В.С. Судова реформа в Україні // Право України . - 1998 . - № 1 . - С.22 . - 20-24 с.

Указ Президента України № 810/98 “Про заходи щодо впровадження адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998 року // Збірник Указів Президента України. – 1998. – Вип. №231. – С.86-87.

Стефанюк В.С. Запровадження адміністративної юстиції в Україні // Право України. - 1999. – № 7. - С.5-12.

Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 45. – Ст.425.

Закон України “Про біженців” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 47. – Ст.250.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 23. – Ст.161.

Анохіна Л.С. Суб’єкти адміністративної юрисдикції в Україні. Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.07 / К. - 2001. – С.8. - 16.с

Статистичні дані Верховного Суду України з розгляду цивільних справ судами загальної юрисдикції за 2002 рік. - Архів Верховного Суду України за 2002 рік.

Архів Верховного Суду України за 2002 рік. – Справа № 6-282кс02.

Сердюк В.В. До питання створення адміністративних судів в Україні // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 2. - С.43-44.

Підсумки візиту Президента України до Італійської Республіки // Правда України. – 27 листопада 2002 року. - № 176. – С.3.

Стефанюк В.С. Історичний шанс для українського правосуддя // Юридичний вісник України. – 2002. – Київ. – 30 березня - 5 квітня 2002 року. - С.1-3.

Узагальнені дані Верховного Суду України щодо створення системи адміністративних судів України станом на 1 cічня 2003 року.

Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навчальний посібник. – Х.: Консум, 1999. – Ч.ІІ. – С. 10. – 416 с.

Шишкін В.І. Конституційні основи створення спеціалізованих судів в Україні // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.256-265.

Пахолок Л.І. Втілення демократичних засад судоустрою і принципів міжнародного права в організацію спеціалізованих судів // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.278. - с.412

Европейская экономика. Формирование правовых основ рыночной экономики. Доклад специальной проблемной группы по правовым реформам в независимых государствах.- Л.: 1993, № 2. - С.100-102.

Беляневич В.Е. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів у практиці арбітражних судів України. Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київ.ун-т. ім.Т.Шевченка. К., 2001. – С.9. - 18 с.

Селіванов А.О. Судова реформа в контексті спеціалізації судів // Закон і бізнес. - № 13 від 25 березня 2000 року.

Палій В.М. Поняття та місце спеціалізованих судів у судовій системі України // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.332-335. – 412 с.

Німченко В.І. Закон “Про судоустрій”. Яким йому бути? // Закон і бізнес. - № 37 від 10 вересня 1997 року.

Смородинський В.С. Судова влада в Україні (загально-теоретичні проблеми): Автореф. дис…канд. юрид.наук: 12.00.01 / Нац. юрид. академія ім.Я.Мудрого. - Х. – 2001. – С.7. - 18 с.

Коліушко І. Аналіз Закону України “Про судоустрій України” / Вісник Програми сприяння Парламенту України. – К., 2003. – С.9. – 35 с.

Шишкін В.І. Конституційні напрями розвитку структури системи правосуддя України // Вісник Академії правових наук України. - Харків. - 1997. - № 7. - С.82. – 186 с.

Концепція розвитку законодавства України на 1997 – 2005 р.р. Колектив авторів (Опришко В.Ф., Омельяненко Г.М. та ін.). – К:. Видавництво Верховної Ради України, 1997. – С.75.

Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” (в редакції Закону від 13 травня 1999 року) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 27. - Ст.221.

Архів Верховного Суду України за 1999 рік. Справа № 6-1742в99.

Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – № 4. - С.32-33. – 207с.

Порівняльний аналіз статистичних даних роботи військових судів України за 1999-2002 р.р. - Архів Верховного Суду України за 2002 рік.

Кириленко В.І. Військова юстиція в судово-правовій реформі // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні” . – К., 1997. - С.288-289.

Сердюк В.В. До питання розширення підсудності військових судів України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 6. – С.41-48.

Узагальнення судової практики в справах про злочини, вчинені працівниками органів внутрішніх справ. – Верховний Суд України. – 1998 рік. – Архів Верховного Суду України за 1998 рік.

Статут патрульно-постової служби, затверджений наказом МВС України № 404 від 28 липня 1994 року. - Окреме видання.

Наказ Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства оборони України “Про організацію спільного патрулювання співробітників органів внутрішніх справ і військовослужбовців Збройних Сил України” № 428/220 від 26 вересня 1994 року . – Окреме видання.

Наказ Міністерства внутрішніх справ України і Державного комітету у справах охорони державного кордону України № 520/390 “Про затвердження Інструкції про спільну діяльність щодо виявлення викраденого автомототранспорту та порядок контролю транспортних засобів, які перетинають державний кордон України” від 7 серпня 2000 року. - Окреме видання.

Постанова Кабінету Міністрів УРСР № 114 “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України” від 29 липня 1991 року . – Видавництво Міністерства внутрішніх справ України, 1991 рік.

Наказ МВС України № 148 “Про затвердження Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України” від 23 лютого 2001 року . – Окреме видання.

Наказ МО України № 237 “Про затвердження Інструкції про організацію виконання положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України” від 16 липня 2002 року . – Окреме видання.

Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України – 1992. - № 29. - Ст.399.

Постанова Кабінету Міністрів України № 488 “Про умови державного особистого страхування військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум” від 19 серпня 1992 року. Військове законодавство України: Збірник нормативних актів / Ф.В.Саганюк та ін., під ред. В.І.Кравченка. – К.: Атіка, 1999. – С.280. - 800 с.

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 18 червня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №33. – Ст.270.

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. - Ст. 20.

Постанова Кабінету Міністрів УРСР № 114 “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України” від 29 липня 1991 року. – Окреме видання.

Закон України “Про поширення дії окремих положень Закону України “Про міліцію” на особовий склад Державної фельд’єгерської служби України при Державному комітеті зв’язку та інформатизації України” від 6 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради. – 1999. - № 34. - Ст.298.

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 року // Відомості Верховної Ради України . - 1998. – № 29. - Ст.190.

Указ Президії Верховної Ради України “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ УРСР” від 29 липня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 45. – Ст.599.

Наказ МВС України і ДПА України № 658/475 “Про взаємодію Міністерства внутрішніх справ України та Державної податкової адміністрації України стосовно розшуку осіб, які переховуються від слідства та суду” від 1 вересня 1999 року. – Окреме видання.

Наказ МВС України № 622 “Про затвердження Інструкції про виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання, вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів” від 21 серпня 1998 року. – Окреме видання.

Указ Президента України № 1138/2000 “Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України” від 17 жовтня 2000 року. – Окреме видання.

Архів Верховного Суду України. Порівняльний аналіз статистичних даних роботи військових судів України за 1999-2002 р.р.

Сердюк В.В. Військові суди України – органи правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях України // Вісник Верховного Суду України. – Київ. – 2000. - № 6. – С. 41-44.

Німченко В.І. Конституція України і реформа в системі судової влади // Юридичний вісник України. - 23 -29 червня 2001 року. - С.7.

Золотухіна Н., Стрекозов В., Тер-Акопов А. Военной юстиции быть! // Советское государство и право. – М. - 1992. – № 3. - С.68-69.

Гом’єн Д. Короткий путівник Європейської Конвенція з прав людини / Пер. з англ. Т.Іваненко та О.Павличенка. – Львів. – Кальварія. – 2000. – С. 12-146. – 178 с.

Омельяненко Г.М. Нова Конституція і питання судової влади і судочинства // Право України. – 1996. - № 10. – С.12-13.

Онопенко В.В. Реформа судової системи. // Урядовий кур’єр. - 1994. - 18 жовтня.

Омельяненко Г.М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми. – К: Атіка, 2002, С.48-50.

Женевська конвенція прав дитини 1924 року. - Київ. – 1998. - Окреме видання.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Загальна декларація прав людини 1948 року. - Київ. - 1994. - С.164-168. – 235 с.

Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року. - Київ. - 1997.- Окреме видання.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року. – К.: Атіка, 1994. - С.181-201. - 235 с.

Мельникова Э.Б. Правосудие по делам несовершеннолетних: история и современность. – М.: Наука, 1990. – С.11. – 120 с.

Люблинский П.И. Суды для несовершеннолетних как воспитательные и социальные центры. – М.: Вече, 1911. - С.3. – 210 с.

Гернет М.Н. Изучение преступности в СССР: Избр. произведения. М.: Юрид. лит., 1974 . - С.603-604. - 711 с.

Познышев С.В. К вопросу о несовершеннолетних преступниках. – М.: Вече, 1910. - С.169. – 216 с.

Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминологии; Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000. – С. 147. - 272 с.

Права человека: Сборник международных договоров. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (“Пекинские правила”). Приняты резолюцией 40/33 Генеральной Ассамблеи от 29 ноября 1985 года. М.: БЕК, 1996.

Права человека: Сборник международных договоров. Руководящие принципы Организации Объединенных Наций для предупреждения преступности среди несовершеннолетних (“Эр-Риядские руководящие принципы”). Приняты и провозглашены резолюцией 45/112 Генеральной Ассамблеи от 1 декабря 1990 года. М.: БЕК, 1996.

Правила Организации Объединенных Наций, касающиеся защиты несовершеннолетних, лишенных свободы от 14 декабря 1990 года. ООН. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорок пятая сессия. Дополнение № 49. - С.275-283. – 338 c.

Омельяненко Г.М. Адаптація кримінально-процесуального законодавства України про судочинство у справах неповнолітніх до Міжнародних Мінімальних стандартів // Право України. – 2002. - № 5. - С.80-82.

Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 6. - Ст. 167.

Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 42. - Ст. 213.

Закон України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України” від 15 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 30. – Ст.246.

Шишкін В.І. Проблеми судової реформи // Демократичні зошити. – К. – 1997. - № 6. – С.4-27. – 52 c.

Кривенко В.В. Інформація про роботу Ради суддів України за 2001рік // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 2. – С.9.

Указ Президента України № 1053/2000 “Про створення Української академії суддів” від 9 вересня 2000 року. – Окреме видання.

Твердилов В. Ю. Система подготовки юридических кадров в США.- М.: БЕК. - 1997. – С.72. – 281 с.

Мельник М.І., Лінецький С.В. Новий Закон про судоустрій: стара пісня на новий лад ? // Юридичний журнал. - № 4. – 2002. – С.11.

Указ Президента України № 889/2002 “Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України” від 1 жовтня 2002 року. – Окреме видання.

Русін О.П. Суд присяжних: необхідність чи данина моді? // Вісник Національної академії Прикордонних військ України ім.Б.Хмельницького. – Х.: 2000, № 2. – С.15. – 32 с.

Бернем И.Р. Суд присяжных заседателей. – М.: БЕК, 1995. – С.16-28. – 151 c.

Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 2 (8). – С.15.

М.М.Михеєнко, В.П.Шибіко, А.Я.Дубинський / Відп. ред.: В.Ф.Бойко, В.Г.Гончаренко. - Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України . – Вид. 2-ге вид. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.41. -624 с.

Кораблев Ю.Ю. Правовые системы стран Западной Европы. М.: БЕК, 2000. – С.93-98. – 396 с.

Андреева Т.Г. Заседатели в арбитражном процессе // Российская юстиция. - 1997. - № 5. – С.49-50.

Статути Збройних Сил України. Дисциплінарний статут Збройних Сил України. Статут внутрішньої служби. Статут гарнізонної і вартової служби. Стройовий статут. – К.: Чорнобильінформ, 1999. - С.5- 41. – 519 с.

Кодекс професійної етики судді // Верховний Суд України, Рада суддів України. - 2002. – Окреме видання. – 9 с.

Основні принципи, що стосуються ролі юристів / Прийняті 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками. – 1990. – Окреме видання.

Документи Ради Європи. Основні принципи незалежності судових органів. – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – 19 с.

Рада Європи. Комітет міністрів Ради Європи. Рекомендації щодо незалежності, ефективності та ролі суддів. – Страсбур. - 1994. – 11 с.

Рада Європи. Європейська хартія про статус суддів. – Л.: Кальварія, 1998. – Окреме видання.

Указ Президента України № 511/2001 “Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України” від 11 липня 2001 року. – Окреме видання.

Порівняльний аналіз результатів розгляду кандидатур для зайняття посад суддів за 1999 - 2002 р.р. Інформація Вищої ради юстиції. - 5 с.

Аналіз судової практики судів України по вирішенню адміністративних справ за 2002 рік. - Архів Верховного Суду України за 2002 рік.

1⁾ [1] Енциклопедія українознавства: За ред. Є.Ф.Бориса. – Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 1995. - С.665. – 885 с.

2⁾ [2] Голубинський Е.К. Історія українських судів: Княжа доба. -К.: Віче, 1901. – С.144. – 211 с.

3⁾ [3] Дювернуа Н. Источники права и суд в древней Росии. – М.: Мысль, 1866. – С.23. – 303 с.

4⁾ [4] Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Укр. наук. інститут. – В.: Світоч, 1931. – С.117. – 208 с.

1²⁾ [6] Юридичний словник-довідник: За ред.Ю.С.Шемшученка . – К.: Феміна, 1996. – С.235. – 696 с.

2³⁾ [7] Крип’якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). – Видання 4-те. - Л.: Світ, 1992. – С.15. – 117 с.

¹⁾ [8] Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. Історія України. Події, факти, дати. Довідник. Друге видання. К.: Зодіак –ЕКО, 1993. – С.25-30. – 114 с.

2²⁾ [9] Алексеев В.В. История государства и права СССР. – М.: Юрид. лит., 1972. - С.269. - 689 с.

3³⁾ [10] Василенко М. Збірка матеріалів з історії Лівобережної України та українського права ХVII-XVIII cт. Вип. 1. – К.: Думка, 1926. – С.135. – 276 с.

4⁴⁾ [11] Пашук А.И. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в ХVII-XVIII cт. (1648 – 1782). – Л.: Видавництво Львівського університету, 1967. – С.79. – 241 с.

5⁵⁾ [12] Кулиш П.А. История воссоединения Руси. – СПб.: Заря, 1874. - С.163. - 363 с.

6³⁾ [13] ] Дольский А. Система карательных мер в Запорожьи. – К.: Киевская старина, 1893. -март. - С.212. - 302 с.

1⁾ [5] Хавронюк М.І. Військові злочини. – К.: Варта, 1995 . - С.10. – 67 с.

2²⁾ [15] Історія держави і права України. Під редакцією В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1999. – С.100. - 346 с.

³⁾ [13] ] Дольский А. Система карательных мер в Запорожьи. – К.: Киевская старина, 1893. -март. - С.212. - 302 с.

1⁾ [16] Сиза Н.П. Кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини. Автореф. дис...канд. юрид. наук: 12.00.09 / Київський ун-т ім.Т.Шевченка. – К. 2002. – С.8. – 19 с.

2⁾ [17] Гамбург Л.С. Судові реформи в Лівобережній України (гетьманщині) ХVІІІ ст. Автореф. дис...канд. юрид. наук: 12.00.01/ Нац. юрид. академія ім. Я.Мудрого. – Х. – 2000. – 17 с.

1¹⁾ [18] Багалей Д.И. Магдебургское право в Левобережной Малороссии. - СПб: Из-во Мин. Нар. Прос., 1892. - С.37. - 55 с.

1¹⁾ [19] Местечко Борисполь в XVII веке. Акты мейского уряда. 1612-1699 г.г. с предисл. А.В.Стороженка. – К.: Киевская старина, 1892. – С.57. - 112 с.

2²⁾ [20] Модзалевский В.Л. Отрывки из стародубовской меской книги за 1664-1673 г.г. – Ч.: Новость, 1911. – С.25-26. - 37 с.

3¹⁾ [21] Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года / Под ред. В.Л.Модзалевского. – Ч.: Изд-во Черниг. губ. учен. архив. комиссии, 1914. – С.36-42. - 137 с.

1⁾ [18] Багалей Д.И. Магдебургское право в Левобережной Малороссии. - СПб: Из-во Мин. Нар. Прос., 1892. - С.37. - 55 с.

2¹⁾ [22] Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; Редкол.: Ю.І.Римаренко (відп. ред) та ін.- К.: Довіра: Генеза, 1996.- С.207.- 942 с.

1⁾ [23] Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик П.Й. Історія держави і права України. Навчальний посібник для студентів юрид. спец. вузів. - Л.: Право, 1996. – С.139. – 296 с.

1⁾ [24] Кульчицький В.С. Судова система в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 140 наукова конференція Львівського університету. Тези доповідей. – Л.: Видавництво Львівського університету ім.І.Франка, 1996. – С.111-114. – 167 с.

1⁾ [26] Постанова Комітету Української Центральної Ради від 15 липня 1917 року “Про склад Генерального секретаріату” // Вісті з УЦР. - 1917, № 17. – С.3.

1⁾ [27] Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917 року // Вісті з УЦР. - 1917. - №№ 20-21. - С.1-2.

2⁾ [28] Декларація Генерального Секретаріяту України від 29 вересня 1917 року // Народна воля. - 1917.- 30 вересня.

3⁾ [29] ІІІ Універсал Центральної Ради // Вістник Генерального Секретаріяту УНР. - 1917. - № 2. - С.1.

4⁾ [30] Закон Центральної Ради від 19 листопада 1917 року “Про амністію” // Вістник Генерального Секретаріяту УНР. - 1917. - № 2. - С.3.

5⁾ [31] Закон Центральної Ради “Про утворення Генерального Суду” від 2 грудня 1917 року // Вістник Генерального Секретаріяту УНР. - 1917. - № 4. - С.1.

1⁾ [32] Закон Центральної Ради “Про відмежування судових установ Української Народньої Республіки” від 27 листопада 1917 року // Народна воля. - 1917. - 30 листопада.

2⁾ [33] Постанова Центральної Ради “Про одноособове рішення мировими суддями всіх цивільних та карних справ у місцевостях, де члени мирового суду ще не вибрані” від 30 березня 1918 року // Вістник Ради Народних Міністрів УНР. - 1918. - № 19. - С.2.

3⁾ [34] Інструкція військовому революційному судові від 5 березня 1918 року // Вістник Ради Народних Міністрів УНР. - 1918. - № 17. - С.2-4.

1⁾ [35] Наказ про Військові Суди від 23 квітня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 14. - С.2.

1⁾ [36] Закон УНР “Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу військових на вірність Українській Державі” // Державний вістник. - 1918. - № 11. - 7 червня.

1⁾ [38] Закон “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 11. - 7 червня.

2⁾ [39] Закон “Про організацію військово-судових інституцій та їх компетенцію” від 21 червня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 20. - 5 липня.

1⁾ [40] Закон "Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 30 травня 1918 року // Державний вістник.- 1918. - № 32. - 1 серпня.

1⁾ [41] Закон "Про доповнення до Закону “Про військову підсудність” від 3 жовтня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 38. - 24 жовтня.

2⁾ [42] Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 39. - 27 жовтня.

3⁾ [43] Закон “Про зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд” від 2 червня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 12. - 9 червня.

1⁾ [44] Постанова Ради Міністрів Української Держави “Про утворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ про спекуляцію” від 17 серпня 1918 року // Державний вістник. - 1918. - № 41. - 29 серпня.

1⁾ [45] Закон Української Народньої Республіки "Про судове провадження" 21 грудня 1918 року // Вістник Української Народньої Республіки. – 1918. - 21 грудня.

2⁾ [46] Закон Української Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного Сенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Найвищий Суд Української Народньої Республіки” на підставі закону Центральної Ради від 2 грудня 1917 року” // Вістник Української Народньої Республіки. - 1919. - 9 січня.

1⁾ [47] Закон Української Народньої Республіки “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів Київського Апеляційного Суду” 24 січня 1919 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1919. - 29 січня.

2⁾ [48] Наказ “Про створення військових польових судів” від 22 листопада 1918 року // Вістник Української Народньої Республіки. - 1918. - 17 грудня.

3⁾ [49] Наказ командира Осадного корпусу від 17 грудня 1918 року “Про доповнення наказу з 15 грудня 1918 року ч.2 і на підставі п.12 розділа і додатку до положення про польове управління військ в військовий час (видання 1914 року)” // Нова Рада. - 1918. - 19 грудня.

1⁾ [50] Наказ командира Осадного корпусу “Про утворення військово-польових судів” від 20 грудня 1918 року // Відродження. - 1918. - 19 грудня.

2⁾ [51] Наказ командира Осадного корпусу “Про військові злочини і підсудність військово-польових судів” від 22 грудня 1918 року // Відродження. - 1918. - 23 грудня.

1⁾ [52] Постановление Полтавского Совета революции № 3 “О создании революционного суда” // Известия Полтавского Совета революции. – 1917. - 8 июня.

2⁾ [53] Декрет Совета рабочих депутатов г .Одессы “О революционном трибунале” // Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота. – 1917. - 5 декабря.

3⁾ [54] Постановление Рабочего комитета Северно-Донецкой железной дороги “О Чрезвычайном революционном трибунале” // Наш Юг. – 1918. - 20 февраля.

4⁾ [55] Сусло Д.С. Історія судочинства Радянської України. – К.: Наукова думка, 1969.- С. 93. – 231 с.

5⁾ [56] Постановление Харьковского Совета рабочих депутатов “О ликвидации мировых судов и мировых судей” // Весник советской юстиции. - 1918 год. - №№ 21-22. - С.704.

6⁾ [57] Декрет Киевского Совета рабочих и солдатских депутатов “О ликвидации судебных палат, окружного, военно-окружного и мировых судов” // Голос солдата. – 1918. - 20 февраля.

1⁾ [58] Положение о революционном трибунале от 23 января 1918 года // Донецкий пролетарий. - 1918. – 27 января.

2⁾ [59] Постановление І съезда народных судей № 2 // Известия Юга. – 1918. - 15 февраля.

3⁾ [60] Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про створення особливих військових трибуналів в Українській Червоній Армії” // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.8.

1⁾ [61] Декрет Ради Народних Комісарів УРСР “Про суд”; “Про Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали в УРСР” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.14.

2⁾ [62] Декрет Ради Народних Комісарів УРСР “Про Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали в УРСР” від 14 лютого 1919 року // ЗУ УРСР. - 1919. - № 1. - С.14.

3⁾ [63] Інструкція Наркомату юстиції УРСР “Про введення касаційного перегляду справ” від 12 травня 1919 року. - С. 249-256.

1⁾ [64] Центральний державний архів Української РСР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1920 рік.

2⁾ [65] Постанова Ради оборони РРФСР “Про затвердження Положення про революційні військові трибунали залізниць” від 15 квітня 1920 року // ЦДАЖР. Звіт Наркомату юстиції УРСР за 1920 рік.

3⁾ [67] Постановление ЦИК и СНК СССР “О передаче железнодорожных линейных судов из ведения союзных республик Верховному Суду СССР” от 27 августа 1932 года // СЗ СССР. - 1933. - № 55. - Ст.324.

4⁾ [68] Постановление ЦИК и СНК СССР “Об образовании железнодорожных линейных судов” от 27 ноября 1930 года // СЗ СССР. - 1930. - № 57. - С.601.

1⁾ [69] Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УРСР (1922-1934): історико-правовий аналіз. – Автореф. дис...канд. юрид.наук: 12.00.01/ Інст-т держави і права ім.В.М.Корецького. – Київ. – 2001. – 19 с.

1⁾ [70] Постановление ВУЦИК и СНК СССР “О создании специальных коллегий” от 10 июля 1934 года // СЗ СССР. - 1934. - № 36. - Ст.284.

2⁾ [71] Архів Верховного Суду України за 1998 рік. – Справа № 6р-213п-98.

1⁾ [72] Постанова ЦВК і РНК СРСР “Про утворення водно-транспортних судів” від 13 квітня 1934 року // ЗЗ СРСР. - 1934. - № 33. - Ст.251.

2⁾ [73] Указ Президиума Верховного Совета СССР “О военном положении” от 22 июня 1941 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1941. - № 20.

1⁾ [74] Архів Верховного Суду України за 1999 рік. – Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 вересня 1999 року № 7р-214п-99.

1⁾ [75] Реабілітація репресованих: Законодавство та судова практика / За редакцією В.Т.Маляренка – К.: Юрінком,, 1997. - С.450. – 461 с.

2⁾ [76] Указ Президиума Верховного Совета СССР “Об объявлении рабочих и служащих железнодорожного транспорта мобилизованными на период войны” от 15 апреля 1943 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1943. - № 5. - С.23.

1⁾ [77] Закон СССР “О ликвидации линейных и окружных судов на железнодорожном и водном транспорте” от 12 февраля 1957 года // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1957. - № 4/84. - Ст.86.

2²⁾ [78] Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.12.

3⁾ [79] Основи кримінального законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.6.

4⁾ [80] Основи кримінального судочинства Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.15.

5⁾ [81] Закон СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.14.

6⁾ [82] Закон СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.8.

7⁾ [83] Закон СРСР “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.10.

1⁾ [84] Закон Української РСР “Про судоустрій Української РСР” від 30 червня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1960. - № 23. - Ст.176.

2⁾ [85] Закон Української РСР “Про затвердження Кримінального кодексу Української РСР” від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 14-15.

3⁾ [86] Закон Української РСР “Про затвердження Кримінально-процесуального кодексу Української РСР” від 28 грудня 1960 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 14-15.

4⁾ [87] Основи цивільного законодавства Союзу РСР, союзних і автономних республік // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961 - № 50. - Ст. 525-526.

5⁾ [88] Закон Української РСР “Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР” від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1964 - № 50. - Ст. 525-526.

6⁾ [89] Закон Української РСР “Про затвердження Цивільного процесуального кодексу Української РСР” від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1964 - № 50. - Ст. 525-526.

1⁾ [90] Закон СРСР “Про затвердження Положення про військові трибунали” від 25 грудня 1958 року // Відомості Верховної Ради СРСР. - 1959. - № 1. - Ст.14.

1⁾ [91] Постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року “Про проголошення незалежності України” // Відомості Верховної Ради України . - 1991. - № 38. - Ст.502.

2⁾ [92] Конституція незалежної України: у 3 кн. / Під заг. ред. С.Головатого. – К.: Право. Українська правнича фундація, 1999. – 480 с.

3⁾ [93] Закон України “Про внесення змін до статей 149 і 150 Конституції (Основного Закону) України” // Відомості Верховної Ради України . - 1994. - № 26. - Ст.202.

4⁾ [94] Закон Української РСР “Про судоустрій Української РСР” // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1981. - Додаток до № 24. - Ст.357.

5⁾ [95] Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР” // Відомості Верховної Ради України . - 1992 . -№ 35. - Ст.508.

6⁾ [96] Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про судоустрій Української РСР” // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст.204.

1⁾ [97] Постанова Верховної Ради України “Про утворення військової колегії у складі Верховного Суду України” // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст.779.

2⁾ [98] Постанова Верховної Ради України “Про перейменування військових трибуналів України у військові суди і продовження повноважень їх суддів” від 3 лютого 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 15 .- Ст.135.

3⁾ [99] Указ Президента України № 572/98 від 30 травня 1998 року “Про мережу та кількісний склад військових судів України” // Офіційний вісник. - 1998 . - № 22. - Ст.798.

1⁾ [100] Закон України від 6 грудня 1991 року “Про Збройні Сили України” // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N9. - Ст.108.

2⁾ [101] Закон України від 4 листопада 1991 року “Про Прикордонні війська України” // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N2. - Ст.7.

3⁾ [102] Закон України від 25 березня 1992 року “Про Службу безпеки України”// Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N27. - Ст.382.

4⁾ [103] Закон України від 4 березня 1998 року “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб” // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - N35. - Ст.236.

5⁾ [104] Закон України від 3 лютого 1993 року “Про Цивільну оборону України” // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - N14. - Ст.124.

6⁾ [105] Закон України від 26 березня 1992 року “Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України” // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N29. - Ст.397.

7⁾ [106] Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - №№ 27-28. – ст.180.

1⁾ [108] Порівняльні статистичні дані діяльності військових судів України за 1998-2002 р.р. – Архів Верховного Суду України.

2⁾ [109] Закон України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 36. - Ст.469.

3⁾ [110] Арбітражно-процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України . - 1992. - № 6. - Ст.56.

1⁾ [111] Указ Президента України № 333/98 “Про утворення в арбітражних судах України спеціальних колегій з розгляду справ про банкрутство” від 21 квітня 1998 року // Збірник Указів Президента України (квітень-червень 1998 року). - Випуск 2. - С.44.

2⁾ [112] Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 40. – Ст.194

3⁾ [113] Закон України “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 36. – Ст.188.

4⁾ [114] Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 40. – Ст.191.

1⁾ [115] Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. - М.: БЕК, 1993. – С.11. – 172 с.

2⁾ [116] Давид Р. Основные правовые системы современности. М.: Юрид. лит., 1988. – С.24. – 67 с.

1⁾ [117] Апарова Т.В. Суды и процесс Великобритании: Англия, Уэльс, Шотландия. / Институт международного права и экономики. - М.: Триада ЛТД, 1996. - С.35. - 157с.

2⁾ [118] Ковалев В.А. Органы расследования и судебная система Великобритании.: Учебное пособие / ВЮЗИ. – М.: Юрид. лит., 1985. - С.12 . - 148 с.

3⁾ [116] Давид Р. Основные правовые системы современности. М.: Юрид. лит., 1988. – С.24. – 67 с.

1⁾ [118] Ковалев В.А. Органы расследования и судебная система Великобритании.: Учебное пособие / ВЮЗИ.- М.: Юрид. лит., 1985. - С.80 . - 148 с.

2⁾ [119] Бельсон Я.М. “Суд и прокуратура в современном буржуазном государстве” . – М.: Юрид.лит, 1969. - С. 23. – 176 c.

3⁾ [120] Бельсон Я.М. Полиция “свободного общества”. – М.: Юрид. лит., 1984. - С.41. – 138 c.

1 [121] Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 6. - Ст.56.

2⁾ [122] Государственное право Германии: Сокр. пер. с нем. 7-томного издания / Б.Топорнин и др. РАН, Инт-т государства и права. – М., 1994. - С. 28. - 311 с.

3⁾ [123] Государственное и административное устройство Германии. – Мюнхен, Издательство Баварской школы управления, 1993. - С.145 . - 256 с.

1⁾ [124] Розен В. Боннская фемида. – М.: Международные отношения, 1986. - С.81. - 136 с.

1⁾ [125] Г’юз Ч. Американське судочинство / Пер. з англ. - Нью-Йорк, 1996. - С.92. – 174 с.

1⁾ [126] Шишкін В.І. Військово-апеляційний суд Сполучених Штатів Америки // Військо України .- 1997. - № 1-2. - С.24-25. – 52 c.

2⁾ [127] Червяков А.И. Военное правосудие США (1950-1993г.г.). - М.: Наука, 1994. - С.56-57. - 108с.

1⁾ [128] Медісон Дж. Федералістичні аркуші / Пер. з англ. - Нью-Йорк, 1997. - С.36. – 55 c.

2⁾ [129] Мідор Деніел Дж. Суди в Сполучених Штатах Америки / Пер. з англ. - Сент-Пол, 1991. - С.13. – 53 c.

3⁾ [130] Кодекс о налоговом регулировании США. - М:. Юрид.лит., 1982. – С. 32. – 39 с.

1⁾ [132] Федеральный Конституционный Закон “О судебной системе Российской Федерации” от 31 декабря 1996 года // Российская газета. - 1997. - № 3 от 6 января 1997 года.

1⁾ [133] Федеральный Конституционный Закон “Об арбитражных судах в Российской Федерации” от 28 апреля 1995 года // Российская газета. - 1995. - № 93 от 16 мая 1995 года.

2⁾ [134] Федеральный Конституционный Закон “О военных судах Российской Федерации” // Российская газета. - 1999. - № 120 от 29 июня 1999 года.

1⁾ [135] Закон “О борьбе с терроризмом” от 17 ноября 1986 года. Французская республика. Конституция и законодательные акты: Пер. с франц. / Составитель В.В. Макланов. - М.: Прогресс, 1997. - С.225. - 478 с.

1⁾ [136] Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. – М.: Юрид. лит., 1999. - С.216. – 343 c.

2⁾ [137] Французская республика. Конституция и законодательные акты: Пер. с франц. / Составитель В.В. Макланов.- М.: Прогресс, 1997. - С.152. - 478 с.

1⁾ [138] Бойков А.Д. Третья власть (Очерки о правосудии, законности и судебной реформе). - М.: Дело, 1997. – С. 83.

2⁾ [139] Дмитриев Ю.А., Черемных Г.Г. Судебная власть в механизме разделения властей и защите прав и свобод человека // Государство и право. - 1997. - № 8. – С.44.

3⁾ [140] Петрухин И.Л. Правосудие в системе государственных функций // Правоведение. - 1983. - № 3. - С. 40-41.

1⁾ [141] Падох Я. Конституція Пилипа Орлика як відображення демократичних процесів Гетьманщини. – Ц.: Голос, 1938. – С. 45. – 62 с.

2⁾ [142] Монтескье Ш. Избранные сочинения. - М.: Наука, 1955. – С. 290-291. – 340 с.

3⁾ [143] Бахрах Д.Н. Административная власть как вид государственной власти // Государство и право. -1992. - № 3. – С.12.

1⁾ [144] Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1990. - № 31. – Ст.429.

2⁾ [91] Постанова Верховної Ради України “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 року // Відомості Верхоної Ради України. – 1991. - № 38. – Ст.502.

3⁾ [145] Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. – К.: Видавництво Верховної Ради України, 2001. – 23 с.

4⁾ [146] Правоохранительные органы. Под ред. проф. К.Ф.Гуценко. – М.: Издательство БЕК, 1995. – С.35. – 320 с.

1⁾ [147] Судоустройство и правоохранительные органы в Российской Федерации: Учебник. / Под ред. В.И.Швецова. – М.: БЕК, 1996. - С.24. – 311 с.

2⁶⁾ [148] Правоохранительные органы Российской Федерации: Учебник / Под ред. В.П.Божьева. 3-е изд., испр. и доп. – М.: Спарк, 1999. – С.60. - 414 с.

1⁾ [149] Зайцев И.М. Судебная власть в гражданском процессе // Российская юстиция. – 1994. – № 2 . – С.35.

1⁾ [150] Тихомирова Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. Издание 5-ое, дополненное и переработанное / Под ред. М.Ю.Тихомирова. – М.: БЕК, 2001. - С.952. - 972 с.

1⁾ [151] Якуба О.М. Административная ответственность. – М.: Юрид.лит., 1972. – С.93. – 152 с.

1⁾ [152] Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи” від 28 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N30. - Ст.426.

2⁾ [153] Концепція судово-правової реформи в Україні // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - N30. - Ст.426.

3⁾ [154] Шевченко В.П. Конституційно-правові основи військового правосуддя: Автореф. дис…канд. юрид.наук: 12.00.02 / Ін-т держави і права ім.Корецького. - К. – 2003. – С.7. - 21 с.

1⁾ [155] Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 8. - Ст.56.

2⁾ [156] Закон України “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України” від 2 лютого 1994 року // Голос України від 6 квітня 1994 року. - № 63.

3⁾ [157] Закон України “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 року // Голос України від 6 квітня 1994 року. - № 63.

4⁾ [158] Закон України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 25. - Ст.146.

1⁾ [159] Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. – № 49. - Ст.272.

2⁾ [160] Омельяненко Г.М. Правове регулювання та забезпечення судово-правової реформи в Україні. // Право України . - 1998. - № 1. - С.71 –78.

3⁾ [161] Коментар до Конституції України / В.Б.Авер’янов, В.Ф.Бойко, В.І.Борденюк та ін., Ін-т законодавства Верх. Ради України . - 2-ге вид., випр. й допов. - К., 1998. - 410 с.

4⁾ [162] Архів Верховного Суду України. Матеріали ІІ з’їзду суддів України 20-21 жовтня 1994 року. – Київ. - 1994. - Окреме видання.

5⁾ [163] Архів Верховного Суду України. Матеріали ІІІ (позачергового) з’їзду суддів України 20 вересня 1996 року. - Київ. - 1996. - Окреме видання.

6⁾ [164] Архів Верховного Суду України. Матеріали ІV з’їзду суддів України 15 грудня 1999 року. - Київ. - 2000. - Окреме видання.

7⁾ [165] Архів Верховного Суду України. Матеріали V зїзду суддів України 24 жовтня 2002 року. – Київ. – 2002. – Окреме видання.

1⁾ [106] Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - №№ 27, 28. – Ст.180.

2⁾ [166] Адміністративний процесуальний кодекс України (проект станом на 14 червня 2003 року). – Довідка управління законопроектної роботи та представництва в судах Верховного Суду України від 3 липня 2003 року.

1⁾ [167] Стефанюк В.С. Судова реформа в Україні // Право України . - 1998 . - № 1 . - С.22 . - 20-24 с.

2⁾ [168] Указ Президента України від 22 липня 1998 р. № 810/98 “Про заходи щодо впровадження адміністративної реформи в Україні” // Збірник Указів Президента України. – 1998. – Липень-вересень. – Вип. №231. – С.86-87.

3⁾ [169] Стефанюк В.С. Запровадження адміністративної юстиції в Україні // Право України. - 1999. – № 7. - С.5-12.

1⁾ [170] Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 45. – Ст.425.

2⁾ [171] Закон України “Про біженців” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 47. – Ст.250.

3⁾ [172] Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 23. – Ст.161.

4⁾ [169] Стефанюк В.С. Запровадження адміністративної юстиції в Україні // Право України. - 1999. – № 7. - С.5-12.

1⁾ [173] Анохіна Л.С. Суб’єкти адміністративної юрисдикції в Україні. Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.07 / К. - 2001. – С.8. - 16.с

1⁾ [174] Статистичні дані Верховного Суду України по розгляду цивільних справ судами загальної юрисдикції за 2002 рік. - Архів Верховного Суду України за 2002 рік.

1⁾ [169] Стефанюк В.С. Запровадження адміністративної юстиції в Україні // Право України, 1999. - № 7.– С.5-12.

1⁾ [175] Архів Верховного Суду України за 2002 рік. – Справа № 6-282кс02.

2⁾ [176] Сердюк В.В. До питання створення адміністративних судів в Україні // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 2. - С.43-44.

1⁾ [177] Підсумки візиту Президента України до Італійської Республіки // Правда України. – 27 листопада 2002 року. - № 176. – С.3.

2⁾ [111] Указ Президента України № 333/98 “Про утворення в арбітражних судах України спеціальних колегій з розгляду справ про банкрутство” від 21 квітня 1998 року // Збірник Указів Президента України (квітень-червень 1998 року). - Випуск 2. - С.44.

3⁾ [178] Стефанюк В.С. Історичний шанс для українського правосуддя // Юридичний вісник України. – 2002. – Київ. – 30 березня - 5 квітня 2002 року. - С.1-3.

1⁾ [179] Узагальнені дані Верховного Суду України щодо створення системи адміністративних судів України станом на 1 cічня 2003 року.

2 [180] Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навчальний посібник. – Х.: Консум, 1999. – Ч.ІІ. – С. 10. – 416 с.

1⁾ [181] Шишкін В.І. Конституційні основи створення спеціалізованих судів в Україні // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.256-265.

2⁾ [182] Пахолок Л.І. Втілення демократичних засад судоустрою і принципів міжнародного права в організацію спеціалізованих судів. // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.278. - с.412

3⁾ [183] Европейская экономика. Формирование правовых основ рыночной экономики. Доклад специальной проблемной группы по правовым реформам в независимых государствах.- Люксембург., 1993. - № 2. - С.100-102.

4⁾ [182] Пахолок Л.І. Втілення демократичних засад судоустрою і принципів міжнародного права в організацію спеціалізованих судів. // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.278. - с.412

1⁾ [184] Беляневич В.Е. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів у практиці арбітражних судів України. Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київ.ун-т. ім.Т.Шевченка. К., 2001. – С.9. - 18 с.

1⁾ [181] Шишкін В.І. Конституційні основи створення спеціалізованих судів в Україні // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.256-265. – 412 с.

2⁾ [169] Стефанюк В.С. Судова реформа в Україні // Право України . - 1998 . - № 1 . - С.22 . - 20-24 с.

3⁾ [185] Селіванов А.О. Судова реформа в контексті спеціалізації судів. // Закон і бізнес. - № 13 від 25 березня 2000 року.

4⁾ [186] Палій В.М. Поняття та місце спеціалізованих судів у судовій системі України // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.332-335. – 412 с.

1⁾ [187] Німченко В.І. Закон “Про судоустрій”. Яким йому бути? // Закон і бізнес. - № 37 від 10 вересня 1997 року.

2⁾ [181] Шишкін В.І. Конституційні основи створення спеціалізованих судів в Україні // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.258. – 412 с.

1⁾ [188] Смородинський В.С. Судова влада в Україні (загально-теоретичні проблеми): Автореф. дис…канд. юрид.наук: 12.00.01 / Нац. юрид. академія ім.Я.Мудрого. - Х. – 2001. – С.7. - 18 с.

2⁾ [155] Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 8. - Ст.56.

1⁾ [96] Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про судоустрій Української РСР” від 24 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 26. - Ст.204.

1⁾ [106] Закон України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - №№ 27, 28. – С.180.

2⁾ [ 189] Коліушко І. Аналіз Закону України “Про судоустрій України” / Вісник Програми сприяння Парламенту України. – К., 2003. – С.9. – 35 с.

3⁾ [182] Пахолок Л.І. Втілення демократичних засад судоустрою і принципів міжнародного права в організацію спеціалізованих судів. // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.281-283. – 412 с.

4⁾ [190] Шишкін В.І. Конституційні напрями розвитку структури системи правосуддя України // Вісник Академії правових наук України. - Харків. - 1997. - № 7. - С.82. – 186 с.

5⁾ [191] Концепція розвитку законодавства України на 1997 – 2005 р.р. Колектив авторів (Опришко В.Ф., Омельяненко Г.М. та ін.). – К:. Видавництво Верховної Ради України, 1997. – С.75.

1⁾ [192] Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” (в редакції Закону від 13 травня 1999 року) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 27. - Ст.221.

1⁾ [193] Архів Верховного Суду України за 1999 рік. Справа № 6-1742в99.

1⁾ [194] Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – № 4. - С.32-33. – 207с.

2⁾ [195] Порівняльний аналіз статистичних даних роботи військових судів України за 1999-2002 р.р. Архів Верховного Суду України за 2002 рік.

1⁾ [182] Пахолок Л.І. Втілення демократичних засад судоустрою і принципів міжнародного права в організацію спеціалізованих судів. // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні”. - К., 1997. - С.282. – 412 с.

2⁾ [196] Кириленко В.І. Військова юстиція в судово-правовій реформі // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми державно-правової реформи в Україні” . – К., 1997. - С.288-289.

1⁾ [197] Сердюк В.В. До питання розширення підсудності військових судів України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. - № 6. – С.41-48.

2⁾ [198] Узагальнення судової практики в справах про злочини, вчинені працівниками органів внутрішніх справ. – Верховний Суд України. – 1998 рік. – Архів Верховного Суду України за 1998 р.

1⁾ [199] Статут патрульно-постової служби, затверджений наказом МВС України № 404 від 28 липня 1994 року. -. Окреме видання.

2⁾ [200] Наказ Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства оборони України № 428/220 від 26 вересня 1994 року “Про організацію спільного патрулювання співробітників органів внутрішніх справ і військовослужбовців Збройних Сил України”. – Окреме видання.

1⁾ [201] Наказ Міністерства внутрішніх справ України і Державного комітету у справах охорони державного кордону України 7 серпня 2000 року № 520/390 “Про затвердження Інструкції про спільну діяльність щодо виявлення викраденого автомототранспорту та порядок контролю транспортних засобів, які перетинають державний кордон України”. - Окреме видання.

2⁾ [202] Постанова Кабінету Міністрів УРСР № 114 від 29 липня 1991 року “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України”. – Окреме видання.

3⁾ [203] Наказ МВС України № 148 від 23 лютого 2001 року “Про затвердження Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України”. – Окреме видання.

4⁾ [204] Наказ МО України № 237 від 16 липня 2002 року “Про затвердження Інструкції про організацію виконання положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України”. – Окреме видання.

1⁾ [205] Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 року. – Відомості Верховної Ради України – 1992. - № 29. - Ст.399.

2⁾ [206] Постанова Кабінету Міністрів України від 19 серпня 1992 року № 488 “Про умови державного особистого страхування військовослужбовців і військовозобов’язаних, призваних на збори, і порядок виплат їм та членам їх сімей страхових сум”. Військове законодавство України: Збірник нормативних актів / Ф.В.Саганюк та ін., під ред. В.І.Кравченка. – К.: Атіка, 1999. – С.280. - 800 с.

3⁾ [207] Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 18 червня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №33. – Ст.270.

4⁾ [208] Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 4. - Ст. 20.

5⁾ [209] Постанова Кабінету Міністрів УРСР № 114 від 29 липня 1991 року “Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України”. – Окреме видання.

1⁾ [210] Закон України “Про поширення дії окремих положень Закону України “Про міліцію” на особовий склад Державної фельд’єгерської служби України при Державному комітеті зв’язку та інформатизації України” від 6 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради. – 1999. - № 34. - Ст.298.

2) [211] Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 року // Відомості Верховної Ради України . - 1998. – № 29. - Ст.190.

3⁾ [212] Указ Президії Верховної Ради України від 29 липня 1991 року “Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ УРСР” // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. - № 45. – Ст.599.

1⁾ [213] Наказ МВС України і ДПА України № 658/475 від 1 вересня 1999 року “Про взаємодію Міністерства внутрішніх справ України та Державної податкової адміністрації України стосовно розшуку осіб, які переховуються від слідства та суду”. – Окреме видання.

2⁾ [214] Наказ МВС України № 622 від 21 серпня 1998 року “Про затвердження Інструкції про виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання, вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів”. – Окреме видання.

3⁾ [215] Указ Президента України № 1138/2000 “Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України” від 17 жовтня 2000 року. – Окреме видання

1⁾ [217] Сердюк В.В. Військові суди України – органи правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях України // Вісник Верховного Суду України. – Київ. – 2000. - № 6. – С. 41-44.

2⁾ [218] Німченко В.І. Конституція України і реформа в системі судової влади // Юридичний вісник України. - 23 -29 червня 2001 року. - С.7.

1⁾ [219] Золотухіна Н., Стрекозов В., Тер-Акопов А. Военной юстиции быть! // Советское государство и право. – М. - 1992. – № 3. - С.68-69.

1⁾ [221] Омельяненко Г.М. Нова Конституція і питання судової влади і судочинства // Право України. – 1996. - № 10. – С.12-13.

2⁾ [223] Омельяненко Г.М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми. – К: Атіка, 2002, С.48-50.

3⁾ [224] Женевська конвенція прав дитини 1924 року. - Київ. – 1998. - Окреме видання.

4⁾ [225] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Загальна декларація прав людини 1948 року. - Київ. - 1994. - С.164-168. - с.235.

5⁾ [226] Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року. - Київ. - 1997.- Окреме видання.

6⁾ [227] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року. – К.: Атіка, 1994. - С.181-201. - 235 с.

1⁾ [228] Мельникова Э..Б. Правосудие по делам несовершеннолетних: история и современность. – М.: Наука, 1990. – С.11. – 120 с.

2⁾ [230] Гернет М.Н. Изучение преступности в СССР: Избр. произведения. М.: Юрид. лит., 1974 . - С.603-604. - 711 с.

1⁾ [231] Познышев С.В. К вопросу о несовершеннолетних преступниках. – М.: Вече, 1910. - С.169. – 216 с.

1⁾ [232] Мельникова Е.Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминологии; Учеб. пособие. – М.: Дело, 2000. – С. 147. - 272 с.

2⁾ [233] Права человека: Сборник международных договоров. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных Наций, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (“Пекинские правила”). Приняты резолюцией 40/33 Генеральной Ассамблеи от 29 ноября 1985 года. М.: БЕК, 1996.

1⁾ [234] Права человека: Сборник международных договоров. Руководящие принципы Организации Объединенных Наций для предупреждения преступности среди несовершеннолетних (“Эр-Риядские руководящие принципы”). Приняты и провозглашены резолюцией 45/112 Генеральной Ассамблеи от 1 декабря 1990 года. М.: БЕК, 1996.

2⁾ [235] Правила Организации Объединенных Наций, касающиеся защиты несовершеннолетних, лишенных свободы от 14 декабря 1990 года. ООН. Генеральная Ассамблея. Официальные отчеты. Сорок пятая сессия. Дополнение № 49. - С.275-283. – 338 c.

1⁾ [236] Омельяненко Г.М. Адаптація кримінально-процесуального законодавства України про судочинство у справах неповнолітніх до Міжнародних Мінімальних стандартів // Право України. – 2002. - № 5. - С.80-82.

2⁾ [237] Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 6. - Ст. 167.

3⁾ [238] Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” від 21 червня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - № 42. - Ст. 213.

1⁾ [ 239] Закон України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України” від 15 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 30. – Ст.246.

2⁾ [240] Шишкін В.І. Проблеми судової реформи // Демократичні зошити. – К. – 1997. - № 6. – С.4-27. – 52 c.

1⁾ [241] Кривенко В.В. Інформація про роботу Ради суддів України за 2001рік // Вісник Верховного Суду України. - 2002. - № 2. – С.9.

2⁾ [242]Указ Президента України № 1053/2000 “Про створення Української академії суддів” від 9 вересня 2000 року.

1⁾ [243] Твердилов В. Ю. Система подготовки юридических кадров в США.- М.: БЕК. - 1997. – С.72. – 281 с.

1⁾ [244] Мельник М.І., Лінецький С.В. Новий Закон про судоустрій: стара пісня на новий лад ? // Юридичний журнал. - № 4. – 2002. – С.11.

1⁾ [245] Указ Президента України № 889/2002 “Про Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий адміністративний суд України” від 1 жовтня 2002 року.

1⁾ [246] Русін О.П. Суд присяжних: необхідність чи данина моді ? // Вісник Національної академії Прикордонних військ України ім.Б.Хмельницького. – Х.: 2000, № 2. – С.15. – 32 с.

1⁾ [247] Бернем И.Р. Суд присяжных заседателей. – М.: БЕК, 1995. – С.16-28. – 151 c.

2⁾ [248] Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 2 (8). – С.15.

1⁾ [247] Бернем И.Р. Суд присяжных заседателей. – М:. БЕК, 1995. – С.93. – 151 c.

2⁾ [248] Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // Вісник Верховного Суду України. - 1998. - № 2 (8). – С.17.

1⁾ [249] М.М.Михеєнко, В.П.Шибіко, А.Я.Дубинський / Відп. ред.: В.Ф.Бойко, В.Г.Гончаренко. - Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України . – Вид. 2-ге вид. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С.41. -624 с.

1⁾ [250] Кораблев Ю.Ю. Правовые системы стран Западной Европы. М.: БЕК, 2000. – С.93-98. – 396 с.

1⁾ [251] Андреева Т.Г. Заседатели в арбитражном процессе // Российская юстиция. - 1997. - № 5. – С.49-50.

1⁾ [252] Статути Збройних Сил України. Дисциплінарний статут Збройних Сил України. Статут внутрішньої служби. Статут гарнізонної і вартової служби. Стройовий статут. – К.: Агенство Чорнобильінтерінформ, 1999. - С.5-41. – 519 с.

1⁾ [253] Кодекс професійної етики судді // Верховний Суд України, Рада суддів України. - 2002. – Окреме видання. – 9 с.

2⁾ [254] Основні принципи, що стосуються ролі юристів / Прийняті 8 Конгресом ООН по попередженню злочинності і поводженню з правопорушниками. – 1990. – Окреме видання.

3⁾ [255] Документи Ради Європи. Основні принципи незалежності судових органів. – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – 19 с.

4⁾ [256] Рада Європи. Комітет міністрів Ради Європи. Рекомендації щодо незалежності, ефективності та ролі суддів. – Страсбур. - 1994. – 11 с.

5⁾ [257] Рада Європи. Європейська хартія про статус суддів. – Л.: Кальварія, 1998. – Окреме видання.

1⁾ [258] Указ Президента України № 511/2001 “Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України” від 11 липня 2001 року .

1⁾ [259] Порівняльний аналіз результатів розгляду кандидатур для зайняття посад суддів за 1999 - 2002 р.р. Інформація Вищої ради юстиції. - 5 с.

2⁾ [260] Аналіз судової практики судів України по вирішенню адміністративних справ за 2002 рік. - Архів Верховного Суду України за 2002 рік.