Принципи соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини

Принципи соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини

Соціальне забезпечення допомогами осіб, які народили та виховують дитину проводиться в рамках як сімейної політики, так і політики в сфері соціального забезпечення. І сімейна політика, і політика в сфері соціального забезпечення ґрунтуються на специфічних принципах, оскільки є самостійними напрямками соціальної політики. Виходячи з цього, можна виділити наступні рівні принципів політики в області соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини. Перший рівень, містить у собі принципи всієї соціальної політики, що проводиться в державі. Другий рівень – це принципи здійснення сімейної політики та принципи здійснення політики в сфері соціального забезпечення. Крім того, оскільки ми виходимо з традиційного розуміння того, що соціальна політика є одним з основних напрямків діяльності соціальної держави, то можна зробити висновок про те, що принципи діяльності соціальної держави повинні знаходити втілення в принципах здійснення соціальної політики.

Таким чином, державна політика в області соціального забезпечення сімей з дітьми повинна ґрунтуватися на принципах більш високого рівня –принципах здійснення соціальної політики, принципах політики в сфері соціального забезпечення і принципах сімейної політики. Кожен нижчестоящий рівень принципів має свої специфічні риси, що і дозволяють виділити її в самостійний напрямок діяльності соціальної держави.

Очевидно, що немає сенсу аналізувати принципи всіх названих рівнів. Доцільним буде розгляд лише тих принципів, які є специфічними саме в області соціального забезпечення допомогами осіб, які народили та виховують дитину. При цьому необхідно також мати на увазі, що принципи соціального забезпечення допомогами таких осіб в системі обов’язкового соціального страхування і державної допомоги також мають певні відмінності.

Загальність соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини. Цей принцип передбачає законодавче створення рівних можливостей для одержання соціальних допомог. При цьому цей принцип має специфіку залежно від форми соціального забезпечення. Так, у системі загальнообов’язкового соціального страхування він знаходить своє вираження в тому, що право на одержання допомог з коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі – Фонд) має право кожен застрахований за єдиної умови – настання страхового випадку (народження дитини, вагітність і пологи, догляд за дитиною до досягнення нею віку трьох років). При цьому застрахованими є всі наймані працівники, а у випадках передбачених законом “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства і члени їхніх сімей, що проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється загальнообов’язкове державне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням і похованням. Таким чином, право на одержання соціальної допомоги у зв’язку з народженням та вихованням дитини в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування має кожен працюючий за трудовим договором працівник і деякі інші особи. В якості ж державної соціальної допомоги відповідні допомоги має право одержати або кожен, хто не застрахований у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування (у випадку народження дитини, вагітності і пологів, догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), або кожен у випадках народження дитини у одинокої матері, взяття дитини під опіку (піклування), малозабезпеченості.

Принцип гарантування соціальними допомогами гідного рівня життя. Цей принцип знайшов своє закріплення в Концепції державної сімейної політики і відповідно до Законів України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”, покладений і в основу визначення розміру соціальних допомог.

Він знаходить своє відображення в тому, що соціальні допомоги, які надаються особам, що мають дітей, повинні забезпечувати правомочному суб’єктові і членам його сім’ї гідне існування. Це обумовлено тим, що право на гідний життєвий рівень для себе і своєї сім’ї є, відповідно до статті 48 Конституції України, одним з основних прав людини. Як зазначалося раніше, прожитковий мінімум, встановлюваний державою, повинен забезпечувати гідний рівень життя. У зв’язку з цим розмір допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини повинен бути наближеним до прожиткового мінімуму. Разом з тим, він не повинен і придушувати ініціативу осіб в самостійному забезпеченні себе і членів своєї сім’ї. Тому соціальні допомоги мають встановлюватися в розмірі, який би забезпечував рівень доходу, не нижче прожиткового мінімуму, лише в тому разі, коли особи, які народили та виховують дитину, не здатні самостійно забезпечувати себе і дитину через об’єктивні соціально-поважні причини. Страхові допомоги, які покликані компенсувати втрачену у зв’язку з настанням страхового ризику заробітну плату, повинні бути не меншими за розмір втраченого заробітку.

Принцип солідарності. Він означає, що відповідальність за гідне існування членів сім’ї, а, у зв’язку з цим, і за повноцінне виконання сім’єю своїх соціальних функцій, лежить на всіх зацікавлених суб’єктах, якими є члени сім’ї, суспільство і, нарешті, держава. Термін “солідарність” означає погодженість у діях і поглядах на основі близькості і спільності інтересів і цілей. У належному виконанні сім’єю соціальних функцій зацікавлені всі перераховані суб’єкти, тому на них і покладається обов’язок надання допомоги особам, чий матеріальний стан погіршився у зв’язку з народженням та вихованням дитини.

Такого роду обов’язки передбачені в ряді нормативно-правових актів. Наприклад, частина 3 статті 16 Загальної декларації прав людини вказує на те, що сім’я є природним і основним осередком суспільства, у зв’язку з чим має право на захист з боку суспільства і держави. У той же час, частина 1 статті 29 названої Декларації встановлює, що кожна людина має обов’язки перед суспільством. Як видно, солідарність в соціальному забезпеченні досягається через встановлення взаємних соціальних зобов’язань, тобто зустрічних зобов’язань людини перед суспільством та державою, і держави та суспільства перед людиною. Так, ще Гінс у XIX – на початку XX століття писав: “Права громадян повинні бути охоронювані, тому що суспільство, яке індивідові не дає можливості розвити його творчі сили, неминуче прямує до занепаду. У той же час, окрема людина без підтримки суспільства і держави перетворюється в ніщо, а тому вона повинна неухильно виконувати свої соціальні зобов’язання стосовно колективу, що розширює коло її можливостей і досягнень”.

У соціальній політиці в області соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини цей принцип виражається ще і в тому, що всі члени суспільства зобов’язані брати участь у формуванні грошових фондів, з яких в подальшому провадиться виплата допомог, пенсій та інших видів соціальних виплат. Цей обов’язок, зокрема, виконується за допомогою сплати податків, обов’язкових відрахувань до відповідних соціальних фондів. На державу в цій сфері покладається більший обсяг обов’язків: з метою соціального захисту осіб, які народили чи виховують дитину, вона формує всю систему соціального забезпечення, у такий спосіб виконуючи роль координатора. Більше того, держава бере участь на паритетних засадах у формуванні коштів Фонду і виділяє кошти з бюджету для виплати допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини у виді державної соціальної допомоги. Таким чином, на підставі вище викладеного можна зробити висновок, що цей принцип більшою мірою характерний для державного соціального страхування.

Принцип субсидіарності. Даний принцип тісно пов’язаний з принципом солідарності, розкриваючи сутність якого, ми називали суб’єктів, на яких лежить обов’язок підтримувати і захищати дитину та особу, яка її народила чи виховує: це члени сім’ї, суспільство і держава. У цьому зв’язку виникає питання про те, на кого першого покладається відповідальність? Так, в сімейному законодавстві визначений правовий інститут аліментів, тобто покладеного на одних членів сім’ї обов’язку утримувати інших членів сім’ї, які є непрацездатними або потрапили в скрутне матеріальне становище у зв’язку з виникненням необхідності в додаткових матеріальних витратах. У зв’язку з цим постає питання про співвідношення приватноправового інституту аліментування і публічно-правового інституту соціального забезпечення допомогами дитини або особи, яка її народила та виховує. Ця проблема в українському правознавстві вперше була поставлена Б.І. Сташківим, який детально розглянув всі види матеріального забезпечення, що передбачені СК України, проте так, на жаль, і не відповів на питання про співвідношення матеріального забезпечення за сімейним законодавством і соціального забезпечення. Він лише сформулював тезу про те, що види матеріального забезпечення, передбачені сімейним законодавством, є суттєвими доповненнями до соціального забезпечення. Ми вважаємо, що аргументована відповідь на поставлене питання може бути дана лише виходячи з розуміння сутності соціальної держави.

Як уже відзначалося вище, соціальна держава повинна дотримуватися політики невтручання в суспільні справи, а громадянське суспільство повинно функціонувати на основі саморегуляції. Це, зокрема, означає, що патерналістьскі дії з боку держави не допускаються і вона не повинна бути “опікуном” стосовно своїх громадян. Обов’язком держави є створювати умов для нормального функціонування суспільства. В цьому контексті О. Панкевич вірно відзначив, що ліберальна модель соціальної політики, до якої на даний час схиляється більшість вчених, допускає надання можливостей для вирішення індивідуальних проблем самому громадянинові, а держава лише формує умови для цього і приймає на себе ті функції, які не може виконати власними силами він сам або сім’я. Сучасний лібералізм визнає необхідність державної підтримки тих, хто виявився в складній ситуації, визнає відповідальність суспільства і держави за забезпечення всім гідного людини рівня життя, але вважає таку відповідальність лише вторинною. Первинною ж є власна відповідальність людини за своє матеріальне становище, у тому числі й пов’язана з соціальним страхуванням від різних факторів ризику. Таким чином, правильним буде висновок, про те, що держава повинна функціонувати з урахуванням принципу саморегуляції і самодостатності суспільних процесів. І лише в крайньому випадку, коли суспільство самостійно не може справитися з проблемами, що виникли, держава зобов’язана відреагувати на них.

Дійсно, сама сім’я, в особі її членів повинна піклуватися про матеріальне забезпечення народження і виховання дітей, тобто про створення матеріальних умов для належного виконання нею своїх соціальних функцій. Це означає, що сім’я є суверенною і автономною у прийнятті рішень щодо свого розвитку. Держава лише створює необхідні умови, для того, щоб члени сім’ї мали можливість забезпечити їй виконання своїх функцій, зокрема створює умови для того, щоб члени сім’ї мали можливість своєю працею забезпечити сім’ї гідне існування. Це, зокрема, повинно виражатися у встановленні державою мінімальних розмірів доходів (заробітної плати та інших), у вирішенні проблем на ринку праці, зокрема проблеми безробіття тощо. В усьому іншому повна відповідальність за гідне існування сім’ї, за матеріальну підтримку непрацездатних її членів, а також членів які, потрапили в скрутне матеріальне становище, покладається на її працездатних членів.

Презюмується, що цей обов’язок буде виконуватися ними добровільно. Однак, при невиконанні членом сім’ї цього обов’язку добровільно включаються державні механізми примусу до його виконання. Так, сімейне законодавство передбачає підстави виникнення і припинення аліментних зобов’язань, визначає його суб’єктів, зміст, встановлює процедуру визначення розміру аліментів. У випадку добровільного невиконання цього обов’язку аліментнозобов’язаним суб’єктом, уповноважений член сім’ї має можливість звернутися в суд з вимогою зобов’язати до його виконання.

Однак, у членів сім’ї не завжди є об’єктивна можливість утримувати інших її членів, які потребують такого утримання. У зв’язку з цим, відповідно до сімейного законодавства у всіх випадках, за винятком утримання батьками своїх неповнолітніх дітей, існування обов’язку по матеріальному забезпеченню у членів сім’ї залежить від їхньої здатності матеріально підтримувати правомочного потребуючого члена сім’ї. Тому у випадку, неможливості одержання матеріальної підтримки від інших членів сім’ї, такий обов’язок повинен покладатися на суспільство (суспільні об’єднання) і тільки потім, у вирішення проблеми втручається держава, шляхом надання соціального забезпечення. Тобто, громадянське суспільство завжди потребує субсидіарної допомоги з боку держави.

Цей принцип знаходить своє яскраве відображення в інституті державної допомоги малозабезпеченим сім’ям. Так, відповідно до статті 1 Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” соціальна допомога таким сім’ям надається у випадку, якщо середньомісячний сукупний доход сім’ї є нижчим за прожитковий мінімум для сім’ї. Тобто, якщо члени сім’ї не мають можливості забезпечити сім’ї гідне існування, то їм у цьому надає допомогу держава. Однак, цілком імовірна така ситуація, коли члени сім’ї, хоча і мають можливість працювати, однак її не використовують без поважних на те причин. Або ж існують аліментнозобов’язані члени сім’ї, які відповідно до сімейного законодавства зобов’язані і мають можливість надати матеріальне забезпечення потребуючим членам сім’ї, однак не надають, а правомочні члени сім’ї не вимагають примусового виконання цього обов’язку. Тому уявляється логічним ставити виникнення права на державну соціальну допомогу в залежність від таких фактів:

1) неможливості виконання з об’єктивних причин працездатними членами сім’ї свого обов’язку забезпечити собі та іншим членам сім’ї гідне існування;

2) відсутність інших джерел одержання матеріальної підтримки (аліменти, страхові виплати тощо).

Саме такий підхід обраний законодавцем у Законі України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”. Так, стаття 1 цього Закону визначає малозабезпечену сім’ю як сім’ю, що з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний доход нижче від прожиткового мінімуму для сім’ї. При цьому, відповідно до статті 4 цього Закону, під час визначення середньомісячного сукупного доходу сім’ї до складу сім’ї включаються ті її члени, зокрема непрацездатні батьки чоловіка та дружини, які проживають разом з ними і перебувають на їх утриманні у зв'язку з відсутністю власних доходів. Таке положення є цілком обґрунтованим і таким, що відповідає принципу субсидіарності соціальної допомоги. У в зв’язку з цим, не послідовним є положення Методики обчислення сукупного доходу сімей для всіх видів соціальної допомоги , згідно якого до сукупного доходу сім’ї (одержувачів) включаються, зокрема, лише нараховані аліменти. Таким чином, обов’язок щодо матеріальної допомоги малозабезпеченій сім’ї з дітьми покладається на державу і, відповідно, створюються умови для невиконання працездатним членом сім’ї обов’язку матеріально її підтримувати.

На нашу думку, субсидіарний характер державної соціальної допомоги необхідно відобразити у всіх нормативно-правових актах. Таким чином, принцип субсидіарності соціальної держави в проекції на соціальну політику в сфері соціального забезпечення допомогами сімей з дітьми буде звучати як принцип субсидіарності державної соціальної допомоги сім’ям, що мають дітей.

Принцип диференційованого підходу щодо соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини. Даний принцип також знайшов своє нормативне закріплення в Концепції державної сімейної політики. При цьому під диференціацією розуміється відмінності в підставах, змісті та способах соціального забезпечення фізичних осіб, які (відмінності) зумовлені їх (фізичних осіб) особливостями як суб’єктів правовідносин щодо соціального забезпечення. Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення громадян в Україні дозволяє коригувати індивідуальний коефіцієнт споживання окремими особами коштів соціальних страхових фондів з врахуванням об’єктивних та суб’єктивних чинників, а також сприяє забезпеченню справедливого характеру державної системи соціального забезпечення України. При цьому до критеріїв диференціації умов реалізації права на соціальне забезпечення належать: вік, страховий стаж, рівень середнього сукупного доходу та майнового стану. Критеріями диференціації обсягу соціального забезпечення (у грошовому чи матеріальному еквіваленті) можуть бути: страховий стаж, розмір страхової суми, ступінь втрати працездатності, кількість непрацездатних утриманців, середній сукупний дохід особи чи сім’ї.

Стосовно державної соціальної допомоги сім’ям з дітьми цей принцип повинен виражатися в диференційованому підході залежно від типу сім’ї (сім’я, що складається з одинокої матері, що виховує дитину (дітей)), кількості дітей (багатодітні сім’я), потреб (малозабезпечені сім’ї) та інших умов. Задачі і заходи сімейної політики повинні випливати з реальної ситуації в даному місці і в даний час. Це зв’язано з тим, що суспільство неоднорідне в економічному, соціальному, культурному та інших відношеннях. Тому держава і її органи повинні враховувати цю неоднорідність, постійно прагнути до знаходження оптимального співвідношення централізованих і децентралізованих заходів сімейної політики, найкращого сполучення загальних для всіх громадян країни соціальних гарантій їхнього сімейного благополуччя з регіональними і локальними заходами, що дозволяють враховувати історичне і етнокультурне різноманіття проблем, що торкаються сім’ї, а так само і самі моделі сім’ї. У цьому зв’язку вірним є зауваження Л.С. Малика про те, що одним із загальних недоліків сучасної сімейної політики є її абстрактний, звернений до всіх сімей зразу характер. На його думку, необхідна розробка такої соціальної політики, що враховувала б особливості конкретних типів сім’ї, їх специфічні потреби і проблеми.

У літературі вже піднімалося питання про те, щоб розмір допомог у системі державної соціальної допомоги сім’ям з дітьми ставився в залежність від кількості дітей, і тим самим стимулювалося підвищення народжуваності [57, с. 14; 87, с. 55; 116, с. 34]. Більше того, вважаємо за необхідне взагалі порушувати питання про право на одержання державної соціальної допомоги винятково сім’ями, що мають потребу в цій допомозі. Тому наступним принципом, що тісно зв’язаний із принципом диференційованості соціального забезпечення, є принцип адресності державної соціальної допомоги.

Принцип адресності державної соціальної допомоги. Необхідно звернути увагу на те, що цей принцип є специфічним винятково для такої форми соціального забезпечення як державна соціальна допомога. У системі обов’язкового соціального страхування діє принцип загальності, тобто будь-яка фізична особа, що здійснює трудову діяльність або стосовно якої здійснюються страхові внески, має право на одержання допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини при настанні в їх житті страхового випадку.

Принцип адресності державної соціальної допомоги покладений в основу Закону “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. Так, у преамбулі названого закону зафіксовано, що він “встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям у загальній системі соціального захисту”. Аналіз інших положень цього закону дає підставу прийти до висновку про те, що в більшості випадків право на одержання соціальної допомоги мають члени сім’ї, які не застраховані в системі загальнообов’язкового соціального страхування, а в деяких випадках – незалежно від застрахованості, у житті яких наступив соціальний ризик (народження дитини, вагітність і пологи, необхідність догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років тощо).

Таке положення є явним проявом патерналістської турботи про сім’ю з боку держави в той час, коли явно недостатньо коштів для підняття розміру допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини до мінімального прожиткового мінімуму. Цілком точно відзначено, що “патерналістська сімейна політика, орієнтована на розширення пасивних форм підтримки і допомоги навряд чи може бути забезпечена ресурсами в повному обсязі. Збільшення витрат на пасивну підтримку сім’ї не приводить до позитивних змін в становищі більшості сімей”. У цьому зв’язку назріла необхідність в реформуванні системи державної соціальної допомоги. Необхідно будувати систему державної соціальної допомоги з урахуванням принципу адресності.

При цьому сама адресність у літературі розуміється по-різному. Так, на думку Т.З. Герасиміва “зміст принципу адресності соціального забезпечення полягає в диференціації виконання соціальних функцій держави щодо різних груп населення та перерозподілі соціальних витрат держави на користь найбільш вразливих груп”. А. Гатвінський відзначає, що найчастіше адресність зводиться до оцінки і виділення найбільш нужденних сімей і надання їм матеріальної або грошової допомоги. При цьому більшість наукових дискусій спрямовано на уточнення механізмів оцінки потреби або порядку призначення і виплати допомоги. Однак, на його думку, адресність необхідно трактувати інакше, як пошук коштів для компенсацій соціальних ризиків конкретної сім’ї та активізації її внутрішнього ресурсу. Це забезпечення догляду за старими та інвалідами, забезпечення місць у дошкільних установах, виділення земельної ділянки, придбання устаткування для самозайнятості, літня праця підлітків, громадські роботи, гнучкий графік роботи для одиноких батьків. А ціль одна – забезпечити можливість зайнятості для працездатних членів сім’ї і професійні перспективи для дітей.

На наш погляд, зауваження А. Гатвінського є справедливим, однак у такий спосіб адресність необхідно розуміти щодо сімейної політики в цілому. Дійсно, і про це вже говорилося в цій роботі, соціальна політика, у тому числі й сімейна, повинні, насамперед, бути спрямовані на створення умов для самостійного забезпечення працездатними членами сім’ї гідного рівня життя. Коли ж мова йде про соціальне забезпечення, то це означає, неможливість з певних причин самостійного матеріального забезпечення працездатними членами сім’ї гідного рівня життя для себе і непрацездатних членів сім’ї. У цьому випадку, матеріальне забезпечення надається державою з метою забезпечення членам сім’ї гідний рівень життя. І саме таке матеріальне забезпечення у виді виплати допомог у зв’язку з народженням та вихованням дитини повинне надаватися в адресному порядку.

Тому під адресністю слід розуміти диференційований підхід у наданні допомог особам в залежності від певних критеріїв. Критерії, що повинні бути покладені в основу такої диференціації, достатньо точно названі С.М. Прилипком. На його думку до числа основних критеріїв відносяться:

а) урахування специфіки видів суспільно корисної діяльності (заходи для соціального захисту військовослужбовців, працівників внутрішніх справ, податкової поліції, суддів, державних службовців і ін.);

б) категорії забезпечуваних за рівнем достатку або за іншими критеріями (малозабезпечені громадяни, громадяни, які досягли 80-літнього віку, багатодітні та ін.). Тут адресність досягається за рахунок одержання такими громадянами додаткових пільг, безкоштовних або зі значною знижкою послуг, спеціальних допомог і компенсацій, призначених тільки для них.

Таким чином, правове регулювання соціального забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини повинно здійснюватися на принципах загальності соціального забезпечення, гарантування соціальними допомогами гідного рівня життя, солідарності, субсидіарності, диференційованого підходу щодо соціального забезпечення у зв’язку з народженням та вихованням дитини та принципі адресності державної соціальної допомоги. При чому принципи субсидіарності та адресності характерні виключно для державної соціальної допомоги. Всі названі принципи мають бути закріплені на нормативному рівні, при чому не в якості декларацій, а в якості норм, на основі яких має будуватися все законодавство про соціальне забезпечення допомогами у зв’язку з народженням та вихованням дитини, що стало б відображенням його цілісності та системності.

соціальний допомога дитина адресність

ЛІТЕРАТУРА

Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1972. – 256 с.

Гражданское право: Учебник. В 2 т. Том І / В. С. Ем, И.А. Зенин, Н.И. Коваленко и др. Отв. ред. Е.А. Суханов. – М.: БЕК, 2000. – 816 с.

Гражданское право: Учебник. В 2 т. Том ІІ. Полутом 1 / В.В. Витрянский, В.С. Ем, И.А. Зенин и др. Отв. ред. Е.А. Суханов. – М.: БЕК, 2000. – 704 с.

Гражданское право: Учебник. Часть І / Н.Д. Егоров, И. В. Елисеев, А.А. Иванов и др. Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: ПРОСПЕКТ, 1997. – 600 с.

Гражданское право: Учебник. Часть ІІІ / Е.Ю. Валявина, Н.Д. Егоров, И.В. Елисеев и др. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: ПРОСПЕКТ, 1999. – 592 с.

Про затвердження Методики обчислення сукупного доходу сім'ї для всіх видів соціальної допомоги: Наказ Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства фінансів України, Державного комітету статистики України, Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України № 486/202/524/455/3370 від 15 листопада 2001 року // Офіційний вісник України. – 2002. – № 6. – Ст. 272.

Про затвердження порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми: Постанова Кабінету Міністрів України № 1751 від 27 грудня 2001 року // Офіційний вісник України. – 2001. – № 52. – Ст. 2365.