Порівняльний аналіз внутрішніх функцій радянської та пострадянської України

Порівняльний аналіз внутрішніх функцій радянської та пострадянської України

внутрішня функція держава суспільство

Для з’ясування проблеми становлення та розвитку функцій держави, потрібно звернутись до питання класифікації функцій, яка здійснюється лише у тому випадку, коли чітко визначений критерій класифікації, “істотна ознака, яка буде покладена в її основу, і суворо дотримані правила поділу обсягу поняття” [2, с. 223].

У сучасних демократичних державах зміст поділу функцій на основні та неосновні (що “виражають класову сутність” та випливають із необхідності здійснення “загальних справ”) втрачається. Внутрішні функції як стратегічні напрями діяльності держави всі є основними і одночасно всі вони випливають із природи “загальних справ”, орієнтовані на зняття суперечностей, конфліктів, пошук рівноваги і добробуту суспільства.

Особливості становлення та розвитку внутрішніх функцій української держави як демократичної, соціальної, правової, можна зрозуміти лише порівнюючи їх із класифікацією функцій радянської держави – держави диктатури пролетаріату та загальнонародної держави, наступницею якої є сучасна українська держава.

Концепція радянської держави та права мала струнку теорію функцій держави, яка розкривала зміст, сутність, завдання соціалістичної держави. Вчення про функції радянської держави особливо широко використовувалось для характеристики діяльності соціалістичної держави – її ролі як головного інструменту розбудови соціалізму, придушення опору експлуататорських класів, організації народного господарства, підтримки національно-визвольних рухів тощо. При цьому функції соціалістичної держави тісно пов’язувались із класовою сутністю самої держави, керівною роллю комуністичної партії, пануванням робітничого класу, соціалістичною власністю, тощо. Зокрема, вчені вважали, якщо головні напрями діяльності держави і система, що забезпечує їх функціонування, змінюються залежно від змін класової сутності і форми держави, то й для розкриття цієї залежності найбільш прийнятним може бути класова характеристика функції держави.

Еволюцію функцій сучасної української держави можна глибше зрозуміти порівнюючи їх також з головними напрямами діяльності пролетарської держави, що мала основну внутрішню функцію – придушення опору експлуататорських класів. Це була єдина і визначальна функція пролетарської державності. Тривалість існування цієї функції та її реалізація ставилась залежно від особливості розвитку класової боротьби в країні, від існування експлуататорських класів. Але, після знищення “експлуататорських класів ця “тимчасова функція пролетарської державності” була пристосована до потреб радянського тоталітарного режиму для боротьби з будь-якими “антисоціалістичними” угрупованнями, “ворогами народу”, з “дисидентами” і згодом перетворилась у постійну функцію терору і репресій влади щодо власного народу.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р., яка проголосила перемогу соціалізму, радянська соціалістична держава поставила нові завдання, які потрібно розв’язувати лише за допомогою основних внутрішніх функцій держави в нових історичних умовах. Йдеться, зокрема, про одну функцію – господарсько-організаторську і культурно-виховну.

Тільки наприкінці 1955 р. радянські вчені поставили питання про поділ цієї функції на дві окремі самостійні функції – господарсько-організаторську та культурно-виховну [1, с. 17].

Найбільш розгорнуто тему класифікації функцій соціалістичної загальнонародної держави дослідив М.В. Черноголовкін у праці “Теорія функцій соціалістичної держави” [2]. Він зазначав, що для науки про державу проблема її функцій – одна з самих значних. Це пов’язано з тим, що вимоги наукового керівництва суспільством з боку держави, потребують наукового обґрунтування і вдосконалення основних напрямів діяльності держави, які покликані розв’язувати нагальні завдання.

З розвитком суспільства, появою нових більш складних завдань, які має розв’язувати радянська держава, з’явилися й нові функції. Термін “функція”, вважав М.В. Черноголовкін, вживається в теорії держави в різних значеннях: законодавча функція, функція управління, судова функція і т.д. Вона виражає класову сутність, основні напрями (і сторони) діяльності держави щодо розв’язання історичних завдань, поставлених перед нею на головних етапах її розвитку [7, с. 8].

Він підкреслював, що функції радянської держави мають об’єктивний характер і їх здійснення є обов’язковим і необхідним для існування і нормального розвитку держави. Коли держава відмовляється від реалізації притаманних їй функцій, для неї виникає загроза переродження. Водночас не всі сторони фактичної діяльності держави точно відповідають її функціям, що призводить до зниження темпів розвитку держави, здійснення не властивої їй діяльності.

М.В. Черноголовкін вирізняв такі основні внутрішні функції загальнонародної держави: господарсько-організаційну, культурно-виховну, функцію регулювання міри праці і міри споживання, функцію придушення опору повалених експлуататорських класів, функцію охорони соціалістичного правопорядку. І зовнішні функції – дружби, братерського співробітництва і взаємодопомоги країн світової системи соціалізму, функції оборони країни від небезпеки зовнішнього нападу, функції забезпечення миру і мирного співіснування держав з різним соціально-політичним ладом, функції підтримки національно-визвольного руху і багатостороннього співробітництва з країнами, що розвиваються. При цьому він підкреслював, що всі основні функції – це об’єктивно необхідні напрями діяльності соціалістичної держави [2, с. 14].

Розглядаючи проблему поділу функцій на основні та неосновні, М.В. Черноголовкін зауважив, що “залишається нез’ясованим питання про відмінність основних функцій держави від неосновних її функцій” [7, с. 131]. Основним функціям держави притаманні такі загальні риси: по-перше, у них яскраво відбивається сутність держави та її соціальне призначення; по –друге, основні функції відносяться до діяльності держави в цілому всіма чи багатьма ланками державного апарату; по-третє, з огляду змісту і структури основні функції мають комплексний характер, що вимагає системного підходу до їх аналізу [8, с. 16].

Серед основних функцій М.В. Черноголовкін вирізняв головні функції держави, розглядаючи їх як такі напрямки (і сторони) діяльності соціалістичної держави, “які безпосередньо виражають її перетворюючу, творчу природу” [2, с. 7-8]. Цими функціями він називав господарсько-організаційну і культурно-виховну функції.

У межах основних функцій радянської держави радянські вчені обґрунтовували також необхідність існування неосновних функцій, які мають “конкретизувати зміст основних функцій радянської держави” [5, с. 64-66]. Неосновні функції – порівняно самостійно більш вузькі напрями її діяльності, які належать до складу основних функцій як елементи їх внутрішньої структури [13, с. 17].

Таку класифікацію функцій радянської загальнонародної держави поділяла переважна більшість радянських вчених-юристів, які вважали, що “всі функції радянської загальнонародної держави мають політичний характер і спрямовані в кінцевому рахунку на реалізацію політики партії і держави” [4, с. 29-30]. Саме такий погляд радянських авторів на функції держави відповідав уявленню про радянську державу “як головне знаряддя соціалістичного будівництва” [5, с. 29], діяльність якої спрямована на “вдосконалення соціалізму і на досягнення вищої мети радянської держави – розбудови безкласового комуністичного суспільства” [4, с. 36]. За допомогою функцій радянська держава здійснювала “всебічне і централізоване керівництво усіма сторонами суспільного життя” [6, с. 29].

Окремі вчені-юристи вважали, що поділ функцій на “основні” та “неосновні”, “головні” та “неголовні” у юридичній літературі не можна визнати задовільним [2, с. 13]. Крім того, “не можна знайти об’єктивний критерій для розмежування понять основних і неосновних функцій держави” [8, с.13]. Класифікація функцій держави на “основні” та “неосновні”, “головні” та “неголовні” “носять здебільшого оціночний характер і не мають чітких наукових критеріїв [8, с. 13]. Внаслідок цього в теорії функцій існує велика плутанина у визначенні поняття “функція держави”, а ще більше у питанні “класифікація функцій держави” [2, с. 15]. Так вважає сучасний російський дослідник функцій держави А.Ф. Черданцев: “Визнання того чи іншого напряму діяльності держави як “основного”, “головного”, чи “не дуже головного” залежить від оцінок самого дослідника, який займається проблемою функцій держави. Цим можна пояснити ту обставину, що у різних джерелах, в тому числі і у підручниках, дається різний перелік функцій” [5, с. 115].

Розглядаючи ґенезу становлення державності від епохи диктатури пролетаріату до сучасної демократичної української держави потрібно розкрити елементи схожості, а отже і наступництва у її розвитку. Як вважає Ю.А Тихомиров, у внутрішньому розвитку держави зберігаються елементи однієї держави і правової системи, які “легко” переходять в іншу державу, відображаючи історичну наступність народу і країни [3, с. 9]. Звичайно, між народами, країнами і державами, дійсно існує наступність певних традицій, історичних здобутків, культури тощо, але вони не завжди так “легко” переходять від одного історичного періоду до іншого, особливо коли йдеться про якісні, революційні зміни у суспільстві, про перехід від тоталітарної держави до демократичної. Тут виникають якісно нові історичні умови, нові завдання, що їх вирішує суспільство, держава відповідними методами. Але у будь-якому випадку ми не можемо ігнорувати здобутки радянських вчених в галузі теорії і практики радянської держави і права, зокрема у вченні про функції держави.

При переході нашої держави від тоталітарного режиму до демократичного, до ринкової економіки, вільного підприємництва та конкуренції, визнання права кожного бути власником, проведення економічної, політичної, правової, адміністративної реформи і утвердження демократичної держави відбувається еволюція як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держави, постає потреба у розбудові теорії функцій демократичної, соціальної, правової держави.

Як правова теорія і відповідна практика організації політичної влади, демократична, соціальна, правова держава є важливою формою цивілізованого співіснування людей у суспільстві, здійснення народовладдя політичною організацією громадян і є інструментом захисту та забезпечення прав та свобод людини. Концепція демократичної, соціальної, правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема України), спрямовує відповідним чином основні напрямки її діяльності.

Демократична, соціальна, правова держава є такою державою, де панує правовий закон в усіх сферах суспільства, стосовно якого в однаковому становищі перебувають різні гілки влади усіх рівнів, а також політичні партії, громадські організації, рухи, посадові особи та окремі громадяни.

На відміну від звичайних, сучасних існуючих держав, демократична, соціальна, правова держава не стоїть над народом, не є силою, якій підвладно все населення країни. Відношення між демократичною, соціальною, правовою державою і громадянином ґрунтується на інших принципах, на началах співробітництва, довіри і партнерства: громадяни добровільно беруть участь у розв’язанні завдань і функцій держави, а держава, у свою чергу, забезпечує, охороняє і захищає права громадян, турбується про їх добробут. На таких підставах і створюються правові принципи, норми і правовідносини між громадянами та державою; між громадянським суспільством і демократичною, соціальною, правовою державою.

Що ж є особливо важливим у розвитку та функціонуванні нашої держави – демократичної, соціальної, правової – як записано у Конституції України? Насамперед, це зміна співвідношення держави і громадського суспільства на користь останнього; утвердження пріоритету права і правового закону; зростання ролі національних рис у діяльності української держави та розширення її соціальної бази. У зв’язку з цим поступово відбувається передача певних об’ємів діяльності від держави до громадянського суспільства та органів місцевого самоврядування.

Як впливає розбудова громадянського суспільства на становлення її внутрішніх функцій демократичної, соціальної, правової держави? З огляду політичного ідеалу держава має співпрацювати з громадянським суспільством, а не домінувати над ним. І це за умови, коли права людини і громадянина розглядаються як найвища цінність, а їх гарантія – як головне завдання соціально-правової держави.

Призначення існуючої в наш час в Україні держави полягає у створенні міцних передумов побудови, функціонування і розвитку громадянського суспільства, з одного боку, і у перетворенні самої держави в соціально-політичний інститут з новими функціями, які б відповідали потребам громадянського суспільства – з іншого. Як слушно зауважив Р. Дарендорф, “громадянське суспільство розвивається самостійно, а завдання держави полягає в тому, щоб створити для цього відповідні умови” [5, с. 31].

Таким чином, унаслідок взаємодії правової держави і інститутів громадянського суспільства поступово частина повноважень (чи компетенції) від держави переходить до громадянського суспільства, що значною мірою впливає як на розвиток функцій громадянського суспільства, так і на розвиток функцій правової держави, які більше спрямовані на виконання власних повноважень і менше втручаються в особисте життя громадян. Тому в демократичному суспільстві завжди відбувається пошук “розумного співвідношення між регулятивною роллю держави і саморегулюючими можливостями громадянського суспільства” [5, с. 77].

Проміжне місце у відносинах держава – людина займає громада. Саме тому провідною тенденцією у розвитку сучасних функцій держави є саморегулювання, розвиток самоорганізації та самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Саме тут “людина зустрічається з державою у повсякденному своєму житті” [9, с. 37]. Йдеться про переваги децентралізації влади, коли на зміну монополії центру приходить принцип договірних відносин між державою та самоврядуванням – двома формами організації суспільств, що є в Україні не лише певною альтернативою демократичному інституту поділу влад, а доповнює його.

В епоху глобалізму особливого значення набувають стосунки між державою і міжнародними організаціями, які також частково перебирають на себе частину повноважень окремих держав у всіх сферах суспільного життя. Завдяки глобалізації, розмиваються кордони між різними державами, їх економікою, культурою. Все менше залишається тих сфер життя, де уряд окремої держави міг самостійно приймати рішення, яке б не враховувало факторів зовнішньополітичного впливу. Ця обставина додатково впливає на вибір напрямів діяльності держави з урахуванням того, як інтегруватись до цінностей європейської демократії і водночас захистити свої власні історичні традиції, економіку, культуру, безпеку.

Незважаючи на самостійний характер у прийнятті рішень, українська держава все ж таки не є абсолютно суверенною і незалежною, і зазнає певних обмежень, як у внутрішній, так і у міжнародній сферах, зокрема: 1) правами і свободами людини, які є сферою самовизначення особи, куди не втручається держава; 2) суверенітетом народу, який покладено в основу Конституції України; 3) інтересами національної безпеки держави; 4) законами, які регулюють відносини в державі, а також загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права, згідно з якими здійснюється зовнішньополітична діяльність державної влади [1, с. 9].

Міжнародні організації створюються для вирішення певного комплексу специфічних проблем, які не може вирішити окрема держава у будь-якій сфері життєдіяльності суспільства в епоху глобалізації. Саме для цього були створені і функціонують: ЮНЕСКО (що перебирає на себе частину повноважень держав у сфері розвитку культури); Інтерпол (що координує діяльність держав у сфері дотримання законодавства, охорони прав людини і перебирає на себе частину повноважень від правозахисної функції держави); Міжнародна організація праці, Міжнародний Валютний Фонд, Світовий Банк (що перебирають на себе частину повноважень держави у сфері реалізації економічної та соціальної політики, економічної та соціальної функцій держави) та інші.

Добровільна передача державами (з дотриманням вимог їх формальної рівності як суб’єктів міжнародного права) відповідно до міжнародних договорів частини своїх повноважень міждержавним об’єднанням і структурам відповідає викликам ХХІ століття. Віддаючи частину власних владних повноважень на користь міжнародних організацій, держава долає прикмети автаркії і посилює власний авторитет у всьому світі.

У цьому випадку йдеться про передачу державою частини своєї компетенції міжнародним організаціям. Проблема суверенітету держави у даному контексті виступає як співвідношення компетенцій держави і міжурядових організацій з приводу передачі частини компетенцій державою міжнародним організаціям чи сумісного використання з ними певних спільних функцій. Частина суверенних прав віддається міжнародним організаціям, але і вони, в свою чергу, беруть певні зобов’язання щодо окремих держав. Це і є демократичний взаємовигідний процес, що відповідає викликам сучасної глобалізації.

В останні роки місце і роль держави як головного суб’єкта влади у міжнародному масштабі, носія суверенітету, її перспективи піддаються переоцінці у зв’язку із глобальними процесами і зрушеннями, які відбуваються на міжнародному рівні. Завдяки глобалізації, розмиваються кордони між різними державами, їх економікою, культурою, нормами життєдіяльності: уряди окремих держав, їх громадяни, втратили виключну монополію на проведення власної політики, яка набула міжнародно-правового характеру. Все менше залишається тих сфер життя, де уряд окремої держави міг приймати рішення, яке б не враховувало зовнішньополітичної сфери. Це передусім проявляється у зростанні економічної та політичної інтеграції, регіоналізації, утворенні різних міжнародних урядових та неурядових організацій, роль яких все більше зростає. Все більший вплив на функціонування держав в умовах глобалізації міжнародних відносин чинять транснаціональні корпорації. Вони реалізують свої власні завдання та цілі самостійно, перетинаючи національні державні кордони, діючи за своїми правилами. Їх діяльність створює багато проблем для окремих держав, впливає на сферу їх діяльності і перебирає на себе деякі повноваження та змінює традиційну роль держав.

Громадянське суспільство, міжнародні організації, місцеве самоврядування значною мірою впливає на зміст функцій держави, на їх класифікацію. У зв’язку з цим сьогодні дуже важко привести завершену класифікацію функцій сучасної української держави, як демократичної, соціальної, правової. Серед вчених немає єдиної думки щодо переліку функцій сучасної соціальної, правової держави. Залежно від класифікації їх зміст, пріоритети діяльності змінюються і головне місце посідають певні функції держави.

Значну роль у розвитку теорії функції української держави надається Конституції України. У ній узагальнено розвиток українського суспільства за роки незалежності, сформульовано і законодавчо закріплено основні законодавчі положення демократичної, соціальної, правової держави, сфери її діяльності, намічено шляхи реформування всіх сфер суспільного життя, закріплено окремі досягнення українського суспільства, визначено шляхи подальшого розвитку нашої держави як демократичної, соціальної, правової.

Але слід зазначити, що в конституціях багатьох держав взагалі відсутній термін “функції” держави. Майже не існує випадків безпосереднього закріплення назв функцій держави з чітким визначенням їх змісту. “Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу” зазначено у ст. 17 Конституції України. Звичайно, йдеться не про теоретичне наукове визначення функції, а про понятійне описання окремих основних напрямів діяльності держави. Але, названі проблеми можна розглядати і як вищу мету, і як загальний стратегічний напрям діяльності української держави на відміну від завдань та головних (основних) функцій.

Водночас, як свідчить ст. 12 Конституції України, функції держави можуть закріплюватись в основоположних законах держави без вказівки на те, що це державні функції. Іноді їх називають “обов’язки держави”, але в дійсності це не що інше, як функції держави. Так, Основний Закон України юридично закріпив провідні напрями діяльності Української держави: у статтях 3; 21-24, 27 та ін. – функцію захисту прав і свобод людини і громадянина; у ст. 28-32 економічну функцію; у ст.45-52 соціальну функцію; у ст.10-12, 15, 53-54 функцію сприяння розвитку культури та виховання. Безперечно, закріплення в Основному Законі України функцій держави не є вичерпним, але схоплює зміст, сутність, сфери впливу держави на сучасному етапі її розвитку.

Особлива роль у розв’язанні сучасних проблем, поставлених перед українським суспільством, надається внутрішнім функціям української держави. Під внутрішніми функціями демократичної, соціальної, правової держави розуміють “такі напрями діяльності держави, що здійснюються в межах цієї держави, і які забезпечують правові і організаційні засади діяльності демократичної, соціальної, правової держави, спрямовані на захист національних інтересів країни” [4, с. 223].

До внутрішніх функцій держави одні вітчизняні вчені відносять: а) економічну; б) культурно-виховну; в) функцію охорони і захисту всіх форм власності; г) функцію соціального обслуговування населення; д) екологічну; е) функцію охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін. [2, с. 194]. Інші – вважають, що держава виконує такі внутрішні функції: політичну; 2) економічну; 3) функцію оподаткування та фінансового контролю; 4) соціальну функцію; 5) екологічну; 6) культурну (духовну); 7) інформаційну; 8) правоохоронну функцію [4, с. 51-52].

Дещо більш докладно наявність внутрішніх функцій сучасної держави визначає група авторів: соціальна функція; економічна функція; функція підтримки законності та правопорядку; інноваційна функція; функція використання інтелектуальних досягнень; функція встановлення правових норм, технологій; законодавча функція; культурно-виховна функція; наукова функція, функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів; функція розв’язання соціальних конфліктів; фіскальна функція та ін. [4; 73; 78].

Згідно з класифікацією В.В. Лемака, до внутрішніх функцій сучасної держави належать: економічна функція; соціальна функція; правоохоронна функція; екологічна функція; функція фінансового контролю [11, с. 26]. Але аналізуючи зміст кожної внутрішньої функції держави окремо, можемо розглянути й іншу класифікацію. Так, серед внутрішніх функцій української держави, дисертант визначає економічну та соціальну. До соціальної функції він відносить розвиток гуманітарної сфери (освіти, науки) [1, с. 64]. А це означає, що В.В. Лемак не вирізняє окремо культурно-виховну роботу, а передбачає цей напрям діяльності держави у соціальній сфері.

Викликає сумнів також виокремлення як самостійної функції “ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС” [11, с. 66]. Цей напрям діяльності держави ні за масштабами, ні за змістом не має достатньої підстави для виділення її як основної внутрішньої функції держави. Ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС – це окреме (важливе) завдання, яке в таких обсягах властиве лише нашій державі, але це завдання не можна вважати самостійною функцією навіть української держави.

Дещо інакше внутрішні функції сучасної держави розглядає Ю.А. Тихомиров. Він вважає, що є потреба розглядати функції держави як напрями та зміст державної роботи, як обсяг власне державних справ у різних сферах її діяльності. У зв’язку з цим Ю.А. Тихомиров виокремлює такі функції російської держави: нормативно-регулюючу, легалізаційно-регістраторську, захисно-охоронну, програмно-орієнтовну, ресурсні функції [3, с. 7]. Їх обсяг і співвідношення не однакові: вони повинні гнучко змінюватися. Якщо це не відбувається, то може привести до зниження рівня управління державними справами і негативно впливати на рівень життя населення. Одночасно має збільшуватися і радіус дії функцій: вони все більшою мірою проявляються не тільки всередині країни, а й за її межами, відповідаючи викликам сучасної глобалізації [2, с. 17]. Звичайно, цю діяльність держави скоріше можна охарактеризувати як компетенцію держави, як форми реалізації функцій держави, а не як окрему внутрішню функцію демократичної, соціальної, правової держави.

Не заглиблюючись у розгляд різних точок зору, можемо констатувати, що загалом всі автори відзначають те, що об’єктом впливу функцій держави є великі сфери суспільної діяльності – економічна, соціальна структура, духовне життя суспільства, громадський порядок, який склався тощо [1].

Ґрунтовну класифікацію внутрішніх функцій сформулював П.М. Рабінович. Зокрема, він розглянув окремо кожну групу функцій, класифікуючи їх за різними сферами – гуманітарній, економічній, політичній і безпосередньо пов’язав їх із завданнями, що їх вирішують держави соціально-демократичної орієнтації [5, с. 50].

Гуманістична спрямованість цієї класифікації полягає у тому, що її автор пов’язує з напрямами діяльності демократичної, соціальної, правової держави, передусім із завданням – “забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності” і відповідними внутрішніми функціями держави демократичної орієнтації – гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини); екологічна (охорона природного середовища); соціальна (охорона і відновлення здоров’я, соціальне забезпечення та ін.); культурно-виховна (освіта, виховання, розвиток культури тощо) [3, с. 50].

І нарешті, на сучасному етапі розвитку української держави поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні значною мірою є умовним, тому що діяльність держави щодо розв’язання внутрішніх економічних, культурних і інших проблем багато в чому залежить від зовнішніх чинників, які існують в цих сферах: сучасний процес міжнародної співпраці ще більше інтегрує функції держави, а деякі з них, наприклад, природоохоронну важко назвати внутрішньою чи зовнішньою функцією держави [3, с. 16]. Крім цього, є пропозиція вирізнити у класифікації сучасної держави і третій вид функцій: міжнародних або глобальних, тому що проблеми освоєння космічного простору, запобігання природним катастрофам, боротьба із міжнародним тероризмом і т.д. стосується не тільки конкретної держави, але, насамперед, світової співдружності загалом. Цим функціям має бути притаманна певна специфіка змісту і реалізації функцій, що і зумовлює їх вирізнення в окрему групу [5, с. 16].

Таким чином, ми переконалися, наскільки складною, багатогранною і різноманітною є діяльність демократичної, соціальної, правової, держави, характер напрямів цієї діяльності, розмаїття сфер впливу. Крім того, треба визнати, що всі завдання держави взаємопов’язані як і функції, що вирішують ці завдання, і що ні одну із існуючих класифікацій функцій держави не можна вважати завершеною і досконалою. Водночас, кожна із них акцентує увагу на тім чи іншім аспекті діяльності держави, її проблемах, особливостях завдань, що стоять перед державою. Тому потрібно зосередитись на дослідженні вирішальних стратегічних завдань, що є першочерговими і визначають гуманістичну сутність, демократичний зміст соціальної, правової держави на даному етапі її розвитку. Із множини класифікацій та визначень внутрішніх функцій демократичної, соціальної, правової держави дисертант зупинився на дослідженні таких внутрішніх функцій: захист прав і свобод людини і громадянина; економічна функція; соціальна функція; функція сприяння розвитку культури та виховання; функція забезпечення законності і правопорядку; екологічна функція.

Подальший розвиток української держави з набуттям її незалежності як демократичної, соціальної, правової уможливив визнати як пріоритетну функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Цей напрям діяльності держави можна кваліфікувати як “антропологічний імператив” [11, с. 73], що визначає суть і зміст демократичної, соціальної, правової держави. Дійсно, цей високогуманний імператив нині набув всесвітнього визнання цивілізованими країнами. Функція захисту прав і свобод людини і громадянина не мала і не могла мати будь-якого аналогу у період соціалізму, тому що її гуманістична сутність в принципі суперечила провідним принципам радянської держави. Цінність людини, як і її права та свободи фактично ігнорувались державною владою, зокрема, комуністичною ідеологією, а тому і не могло бути такого основного напряму діяльності радянської, соціалістичної держави.

У демократичній, соціальній, правовій, державі людина розглядається як вища цінність, а дотримання та захист прав і свобод людини і громадянина – головним обов’язком держави.

Функцію захисту прав і свобод людини і громадянина вважають основною внутрішньою функцією вітчизняні вчені. Її розглядають не лише як основний напрям діяльності держави, а і як функцію, що визначає сутність держави як демократичної, соціальної, правової, головну стратегічну мету, завдання.

Російські автори також розглядають цю функцію як основну внутрішню функцію держави, зокрема, “охорона прав і свобод громадян”; “функція захисту прав, свобод і законних інтересів громадян” та ін. У деяких випадках функцію захисту прав і свобод людини і громадянина розглядають у соціальній функції держави. “Соціальна функція держави покликана забезпечити соціальний захист особи, нормальні умови життя для всіх членів суспільства без врахування їх безпосередньої участі у виробництві благ” – вважає В.Н. Хропанюк. Водночас автор не вирізняє функцію захисту прав і свобод людини і громадянина як окрему функцію соціальної, правової держави. Також Л. Воєводін вважає, що “дотримуватися і захищати права і свободи людини і громадянина – одна із основних функцій, тобто, головна мета і провідний напрям діяльності держави”.

Функція охорони прав і свобод людини і громадянина нині проголошена пріоритетною в діяльності української держави, особливо після прийняття в 1996 р. демократичної Конституції України, вступу до Ради Європи (1995 р.) і визнання пріоритетним завдання інтеграції України в Європейський Союз, світовий економічний, політичний та правовий простір.

Конституція України закріпила широкий перелік основних прав і свобод людини і громадянина. Ці права визнаються як невід’ємні та невідчужувані від людини, приналежні їй від народження.

Проаналізувавши основні внутрішні функції радянської і сучасної держави Україна, ми переконались у тому, що між ними є спільні та відмінні риси: а) в демократичній, соціальній, правовій державі відсутній методологічний догматизм, що пов’язує діяльність держави тільки з установками комуністичної ідеології; б) простежується певна наступність у діяльності радянської держави і сучасної української держави; в) функції радянської держави зорієнтовані на плановий, централізований характер діяльності держави, а функції демократичної, соціальної, правової держави на ринкові умови, демократію, конкурентні умови діяльності; г) зміст внутрішніх функцій української держави зорієнтований на децентралізацію влади, коли на зміну монополії центру приходить принцип договірних відносин між державою та самоврядуванням – двома формами організації суспільства, що виступає в Україні не просто певною альтернативою демократичному інституту поділу влад, а доповнює його.

Окресливши основні теоретичні та методичні умови діяльності української держави, компетенцію та змістовний потенціал її внутрішніх функцій, ми переходимо до конкретного аналізу правових і організаційних форм і методів реалізації функцій української демократичної, соціальної, правової держави.

Література

Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции (понятие, види и особенности профилактики). – С.Пб., 2001. – 271 с.

Андреев В.С. Конституционные основы советского права социального обеспечения // Вопр. теории и практики социального обеспечения. – М., 1978. – С. 7-8.

Бабкін В.Д. Соціальна держава та захист прав людини // Правова держава. – 1998. – Вип. 9. – С. 3-11.

Баймуратов М.А., Григорьев В.А. Муниципальная власть: актуальные проблемы становлення и развития в Украине: Монография. – О.: Юрид. літ., 2003. – 231 с.

Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. – К., 2003.

Коломієць Т. До питання співвідношення державно-правового примусу і суміжних понять // Право України. – 2005. – № 1. – С. 91-93.

Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. – 4-е изд., перераб. – М., 1998.

Коментар до Конституції України. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України; АТ “Книга”, 1996. – 377 с.

Гусарєв С.Д. Нормативні принципи юридичної практичної діяльності // Право України. – 2005. – № 9. – С. 22-24.

Гусарєв С.Д., Калюжний Р.А., Тихомиров О.Д. Українська та російська традиції державорозуміння // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. – 2005. – № 5. – С. 3-9.

Дарендорф Р. От цивилизованного государства к цивилизованному сообществу // Полис. – 1993. – № 5. – С. 32.

Декларація про державний суверенітет України від 11 листопада 1997 № 55-XII // Відомості Верховної Ради. – 1990. – № 31. – Ст. 429.