Гуманізація соціальної функції української держави

Гуманізація соціальної функції української держави

Найбільш складні та відповідальні завдання українського суспільства пов’язано із реалізацією соціальної функції української держави, спрямованої на захист соціальних прав людини, розв’язання завдань у сфері соціальної політики. Забезпечення соціально-економічних прав людини, соціального захисту громадян – це важливий показник гуманізації соціальної функції соціальної, правової держави. Вища мета соціальної, правової держави досягається через виконання соціальної функції, яка покликана “...усунути або пом’якшити можливе соціальне напруження в суспільстві, вирівняти соціальне становище людей, розвивати всі галузі соціальної сфери” [1, с. 12]. Гуманізація соціальної діяльності держави полягає у здійсненні соціального захисту тих, хто його найбільше потребує: інваліди, літні люди, багатодітні сім’ї, діти із неповних сімей, безробітні, біженці та ін. Це означає, що захист соціальних прав людини – не лише економічна, соціальна чи господарська справа – це є показник гуманістичної спрямованості діяльності цивілізованої держави – не лише як правової чи соціальної, а соціально-правової.

Гуманізація змісту соціальної функції соціальної, правової держави розкривається через діяльність держави, спрямовану на:

1) усунення або пом’якшення можливого соціального напруження в суспільстві, вирівнювання соціального положення людей, розвиток всіх галузей соціальної сфери;

2) забезпечення державних стандартів та соціальних гарантій, гідного рівня життя кожному громадянинові, незалежно від місця його проживання шляхом створення соціальних програм, раціонального оподаткування та організаційно-розподільчих механізмів;

3) подолання прірви у соціальному становищі людей, коли спостерігаються, з одного боку, надприбутки, а, з іншого – масова бідність, безробіття, свавілля чиновників;

4) дотримання гуманітарних нормативів цивілізованого життя [2, с. 61].

Соціальна функція різноманітна за змістом і масштабна за обсяг діяльності. Вона актуальна у зв’язку з тим, що фіксує загальносвітову тенденцію зростання ролі соціальної політики, гуманізацію діяльності соціальної, правової держави. У розв’язанні питання соціального захисту громадян визначальна роль належить саме соціальній функції, оскільки вона покликана “... брати на себе обов’язок соціального захисту прав людини, регулювати розподільчі відносини, фінансувати соціальні програми” [5, с. 6].

Актуальність і невідкладність розв’язання соціальних проблем зумовлена тим, що сьогодні ми маємо найменшу в Європі пенсію, найменшу зарплату, найменшу будь-яку гуманітарну допомогу [7, с. 34]. Прикро, але це факт, що “середній українець – жебрак, і в Європі більш злиденні, ніж ми, є хіба молдовани. І це при тому, що за індексом людського розвитку Україна входить до десятки найрозвинутіших країн світу” [6, с. 28].

Визначаючи пошук власної сучасної стратегії соціальної функції української держави, розвитку соціальної політики, соціального захисту громадян, потрібно зосередитись на ідеалах гуманізму, що становлять опору розвиненої демократії. Саме такий пошук відповідає основним тенденціям гуманізації суспільства, розбудови правової соціальної держави.

Ринкова економіка відкриває широкі можливості розвитку і для країни загалом, і для окремої людини, що має можливість проявити свій творчий і новаторський потенціал. Але як механізм господарювання ринок дуже жорстокий і супроводжується банкрутствами підприємств, безробіттям, посиленням диференціації в суспільстві за рівнем доходів. В умовах ринкової економіки виникає соціальна нерівність, погіршується якість життя багатьох людей. Гуманізація змісту соціальної функції полягає у забезпеченні ресурсів, можливостей і методів запобігання, обмеження або ліквідації небажаних наслідків ринкової конкурентної діяльності, створенні реальних умов для задоволення соціально-економічних прав людини, сприянні соціальному захисту громадян відповідно до економічних можливостей держави і на основі принципів соціальної справедливості” [8, с. 73].

Базовим суб’єктом у проведенні гуманної соціальної політики виступає держава, яка має не тільки активно впливати на процеси регулювання питань праці та соціального забезпечення, але й активно працювати з головними суб’єктами правовідносин у даній сфері – роботодавцями і при цьому формувати сучасну законодавчу базу, встановлювати відповідні процесуальні норми і процедури, які мають забезпечувати їх використання, реалізувати державну соціальну функцію контролю і нагляду за виконанням чинного законодавства.

Наповнення гуманним змістом соціальної функції держави відбувається шляхом активізації її діяльності у таких напрямах: забезпечення права на працю та боротьба з безробіттям; охорона здоров’я та підвищення якості медичного обслуговування; підвищення рівня життя населення всіх громадян у державі, але особливо людей похилого віку, дітей, інвалідів та інших; вирішення житлової проблеми громадян України тощо.

Найбільш ефективними кроками держави на шляху гуманізації соціальної сфери є:

підвищення життєвого рівня громадян України;

визначення соціальних стандартів та прожиткового мінімуму;

захист соціальних прав людини;

реформування пенсійної системи в Україні;

вдосконалення системи соціального страхування;

упорядкування системи пільг і привілеїв;

матеріальне, організаційне і праве забезпечення соціальних програм тощо.

Зростання ролі держави у розв’язанні проблеми соціального захисту громадян полягає у створенні якісно нових і більш гуманних правових інструментів соціального захисту громадян, що зумовлено необхідністю використання всього наявного потенціалу державних інститутів влади.

В умовах об’єктивно зростаючих соціальних ризиків матеріальної незабезпеченості громадян, насамперед найманих робітників і членів їх сімей держава має шляхом розробки і використання законів, економічних і організаційних механізмів координувати зусилля всіх суб’єктів правовідносин, створювати ефективні механізми системи соціальної підтримки і захисту громадян.

Питання соціального захисту та соціального забезпечення безпосередньо пов’язані з розподільчими процесами соціальної, правової держави, що розкривають зміст соціальної функції держави, спрямованої на задоволення соціальних прав людини, утвердження принципів соціальної справедливості.

При розв’язанні завдань задоволення соціальних прав людини, виникають додаткові проблеми, зумовлені неоднозначністю застосування наукових термінів “соціальний захист”, “соціальне забезпечення”, “соціальна допомога”. Вони потребують чіткого визначення для характеристики гуманної спрямованості соціальної, правової держави, її соціальної функції і, зокрема, прийняття Соціального кодексу України.

Водночас законодавча практика незалежної України склалася таким чином, що термін “соціальний захист” часто застосовується для характеристики соціальної допомоги окремим категоріям громадян – ветеранам війни, інвалідам, громадянам, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, від політичних репресій. Законодавці вклали у це поняття певний, саме “захисний” зміст: тут передбачені різні пільги (трудові, житлові, медичні, транспортні), надбавки до пенсій тощо [3, с. 444].

У проекті Соціального кодексу України ст. 3. термін “соціальний захист” розглядається як “комплекс суспільно-державних заходів із матеріальної та організаційної підтримки населення у разі настання підстав, пов’язаних із соціальним ризиком, з метою усунення негативних наслідків відповідних подій”[4, с. 4].

Виходячи із положень чинної Конституції, проекту Соціального кодексу України на нашу думку, слід визнати, що провідними засобами (формами) конституційно-правової обґрунтованості соціального захисту населення України є: 1) соціальне забезпечення; 2) соціальне страхування; 3) соціальна допомога; 4) соціальне обслуговування; 5) медичне обслуговування; 6) соціальна служба; 7) захист трудових прав громадян; 8) захист майнових і особистих немайнових прав громадян; 9) захист прав, свобод та інтересів батьків та дітей; 10) благодійність; 11) добровільні форми соціального забезпечення. Всі ці форми, правові засоби мають гуманістичне спрямування, і мають відповідне матеріальне забезпечення, фонди і правову регламентацію.

Соціальне забезпечення визначається також як організаційно-правова діяльність держави, спрямована на покращання життя людей, що передбачає матеріальне забезпечення, соціальне утримання, обслуговування, надання медичної допомоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел особам, які зазнали соціального ризику, внаслідок чого втратили здоров’я та (або) засоби до існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців.

Гуманістичний зміст соціального забезпечення полягає у тому, що це є діяльність держави спрямована на “задоволення життєво необхідних особистих потреб (фізичних, соціальних, інтелектуальних) старих людей, хворих, інвалідів, дітей, утриманців, що втратили годувальника, безробітних, всіх членів суспільства з метою охорони здоров’я і нормального відтворення робочої сили за рахунок спеціальних фондів, створених в суспільстві, у випадках і на умовах встановлених в соціальних, в тому числі правових нормах” Крім цього, соціальне забезпечення не можна ототожнювати виключно з турботою про “вразливі групи” населення, а соціальний захист тлумачити як залишковий продукт економічного розвитку, що стосується проблем бідності, безробіття та ін. Перед системою соціального захисту поставлено конкретні соціальні розподільчі й економічні завдання, що пов’язані з розвитком людських ресурсів шляхом підтримання здоров’я, добробуту, певної кваліфікації тощо [3, с. 10-11].

Соціальне забезпечення створюється із позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб фізичних осіб при обставинах втрати заробітку чи трудового доходу, при додаткових витратах з утримання та виховання дітей, підтримці інших членів сім’ї, які потребують догляду, відсутності засобів в обсягі прожиткового мінімуму за об’єктивними соціально значущими причинами, а також з надання медичної допомоги і соціального обслуговування” [5, с. 8].

Гуманізм соціальної функції держави значною мірою розкривається через систему гарантій. Якщо розглядати сутність категорії “соціальні гарантії” у широкому розумінні, то вони охоплюють як економічні, так і політичні гарантії. Тому до їх складу мають бути включені абсолютно всі умови та джерела, що забезпечують захист прав і свобод людини і громадянина, багатоманітність реальних проявів їх життєдіяльності, гарантованих нормами чинного законодавства. У вузькому розумінні соціальні гарантії – це лише ті законодавчо закріплені конкретні норми, які стосуються вирішення питань соціального забезпечення населення. Гуманізм соціальних гарантій виявляється у таких формах:

– соціальні гарантії, визначені у грошовій формі, які, як правило, регламентують на державному рівні обсяги коштів (доходів), нижче яких населення не повинно отримувати персоніфіковані грошові виплати (наприклад, це стосується законодавчо визначених розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком або певних видів соціальної допомоги та стипендії);

– соціальні гарантії, які діють у формі законодавчо закріпленої за особою можливості отримати безоплатну послугу. Надані у цій формі гарантії можуть бути надзвичайно диференційовані як за кількісними обсягами, так і за якісними рівнями послуг, що отримують певні категорії населення. До останньої форми належать гарантії забезпечення прав громадян на безоплатне отримання послуг (наприклад, медичні послуги), пільги, що мають переважно компенсаційний (тобто життєво необхідний та соціальне виправданий) характер, привілеї (гарантії, що надаються обмеженому колу громадян на умовах “переваги” або “виключення із загальних правил” і які не є обов’язковими і життєво необхідними) [1, с. 46-47].

Економічними підставами гуманізації соціальної функції є наявність матеріальних гарантій для фактичної реалізації права громадян на соціальний захист. Вони базуються на економічній системі держави, основою якої є різні форми власності. Політичними підставами гуманізації соціальної функції є політичні гарантії захисту державою прав і свобод людини і громадянина; організаційними підставами є наявність узгодженої діяльності системи державної влади, поділ її на законодавчу, виконавчу та судову, розмежування предмета відання і повноважень. Юридичними підставами, що гарантують гуманістичну спрямованість діяльності соціальної, правової держави, її соціальної функції є нормативно-правові та індивідуально-правові акти та заходи; сукупність правових норм, які врегульовують умови та порядок реалізації прав і свобод громадян, а також заходи щодо їх охорони і захисту; система органів державної влади, до повноважень яких належить встановлення, зміна та припинення правовідносин громадян і створення механізму охорони та захисту прав громадян [3, с. 19].

Провідне місце в системі нормативно-правового забезпечення належить конституційним нормам, що встановлюють гарантії прав громадян на соціальний захист, у тому числі судовий захист; визначення повноважень судів, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124); оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55); встановлення захисту прав громадян Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55), який здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Конституції України), ст. 3 Закону “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [1].

Гуманістична спрямованість діяльності соціальної, правової держави регламентується особливою галуззю – соціальним правом, яке в умовах ринкової економіки, законодавчо забезпечує соціальний захист громадян. Воно об’єднує правові норми, що мають регулювати відносини соціального захисту громадян та забезпечувати їм гарантії реалізації основних соціальних прав. Соціальне право – це не окрема галузь у системі права, “а своєрідна правова спільність, що об’єднує низку самостійних галузей, для яких визначальним чинником є забезпечення соціального захисту громадян, що в силу об’єктивних обставин потребують допомоги держави як основного соціального гаранта” [6, с. 98]. Гарантії соціального захисту зумовлюють подальший розвиток соціального права. З’являється право соціального забезпечення, медичне право, право охорони навколишнього природного середовища, право соціального партнерства тощо, для яких основним завданням стає реалізація соціальних прав.

Юридичний механізм, що розкриває гуманістичний зміст функції захисту прав і свобод людини і громадянина, як у зарубіжних країнах, так і в Україні здійснюється за допомогою самостійної галузі права – права соціального забезпечення, що визнане світовим співтовариством і закріплено у міжнародно-правових актах Право соціального забезпечення – це самостійна галузь права, що представляє собою “... сукупність правових норм, які регулюють відношення з матеріального забезпечення із бюджетних фондів соціального страхування або ж за рахунок засобів державного бюджету осіб, які досягли встановленого віку, непрацездатних, тих, хто втратив годувальника, безробітних, сімей із дітьми, осіб з доходами нижче прожиткового мінімуму, надання обов’язкового медичного страхування, безкоштовного соціального обслуговування на основі існуючого законодавства” [2, с. 22]. Право соціального забезпечення включає в себе: соціальний захист, соціальне забезпечення, соціальну допомогу, соціальне страхування та ін.

Коли говоримо про соціальне забезпечення, то маємо на увазі два блоки проблем, які розкривають її гуманістичне спрямування: джерела фінансування соціальних витрат та раціональне розподілення на цілі зібраних коштів. Раніше вважалось, що перший блок (фінансові відносини) є предметом фінансового права, а другий (розподільчі) – права соціального забезпечення. Це було слушно, коли соціальні потреби цілковито задовольнялись за рахунок коштів держави. Перехід до ринкової економіки, брак державних коштів для соціальної сфери змушує шукати додаткові джерела для фінансування соціальної сфери.

Об’єктом права соціального забезпечення є відносини з надання соціальних послуг тим, хто їх потребує. Ними є: стаціонарне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів у будинках-інтернатах та інших соціальних закладах; надання соціальних послуг за місцем проживання пенсіонерам та одиноким непрацездатним громадянам територіальними центрами та відділеннями соціальної допомоги вдома сфери соціального захисту населення; забезпечення населення протезно-ортопедичними виробами; забезпечення інвалідів автомобілями; медична, професійна і соціальна реабілітація інвалідів; забезпечення непрацюючих пенсіонерів санаторно-курортними путівками; надання тимчасового притулку безпритульним тощо. До речі, варто зазначити, що в останні роки збільшилась кількість видів соціальних послуг, що надаються найбільш незахищеним верствам населення.

Особлива роль у вирішенні питання гуманізації соціальної діяльності соціальної, правової держави надається пільгам і привілеям. Пільги – це “встановлені законом переваги, що надаються особі (чи групі осіб) порівняно з іншими особами”. За своєю суттю пільги є соціально виправданими економічними компенсаціями та суспільними відшкодуваннями окремим громадянам і певним групам населення. Привілеї є такими пільговими перевагами, що не мають ні економічного обґрунтування, ні суспільного виправдання, і суперечать принципам соціальної справедливості.

Особливість змісту соціальної функції соціальної, правової держави полягає у тому, що:

– по-перше, пільги являють собою виняток із правил і як наслідок, є способом диференціації у задоволенні потреб. Законодавчо закріплені пільги створюють найсприятливіші умови для життєдіяльності окремим суб’єктам права;

– по-друге, пільги, це правомірний виняток, закріплений в нормативних актах, що приймаються компетентними органами. Вони надаються певним суб’єктам права і мають персоніфікований характер;

– по-третє, пільги є засобом правової підтримки окремих осіб для більш повного задоволення інтересів, для полегшення умов життєдіяльності;

– і, нарешті, пільги означають додаткові права і звільнення від певних обов’язків, виконуючи компенсаційно-стимулюючі функції .

За своєю економічною сутністю пільги переважно є певними суспільними компенсаціями, і стосуються значної кількості громадян. Вони мають бути обґрунтованими та спрямованими на забезпечення більш сприятливих умов життя, праці та відпочинку. Але, дуже важливим для визначення кола осіб, що мають право на одержання пільг відповідно до норм чинного законодавства: особи, які втратили заробіток внаслідок страхового ризику і не мають засобів до існування, несуть підвищені витрати або знаходяться за межею бідності, інваліди і особливо, діти-інваліди, пенсіонери, тимчасово непрацюючі з поважних причин, безпритульні, сім’ї з дітьми тощо. Основними критеріями відбору цієї групи осіб є непрацездатність, нужденність, вік та стан здоров’я.

Як показав досвід країн ринкової економіки, система пільг, тобто застосування переважного права порівняно з існуючою загальною системою соціальних гарантій, зберігається в ринковій системі лише за малозабезпеченими верствами населення, або для стимулювання інших соціальних явищ і процесів: наприклад, стимулювання народжуваності шляхом встановлення пільгових гарантій при народженні дитини, щодо можливості отримання кредиту на житло, допомога талановитій молоді для продовження навчання тощо.

Сьогодні, за оцінкою фахівців Кабінету Міністрів України, пільгами користується значна частина населення України. Наприклад, безоплатним або пільговим проїздом у транспорті користується 17,5 млн осіб, безоплатним або пільговим придбанням ліків – 17 млн, звільненням або зменшенням оплати за житло та комунальні послуги – 6,4 млн осіб. Якщо задовольнити всі вимоги й надати ті пільги, які вимагає Верховна Рада України, то сьогодні для цього потрібно кілька річних бюджетів. Таким чином, виняткове та переважне право, що називається пільгами, перетворилося на загальне правило. У зв’язку з цим пільги втрачають своє основне (компенсаційне) призначення – захищати найбільш вразливі верстви населення.

Але поки що пропозиції щодо перегляду чинних пільг ще не мають належного концептуального обґрунтування, надійних критеріїв та необхідної системності у підходах до певних категорій пільговиків. “Валовий” підхід до пошуку пільг, які можна обмежити, є організаційно найпростішим, але з економічної точки зору це не найкращий шлях, а з соціальної – надзвичайно небезпечний напрям спрощено-примітивного розв’язання складної соціальної проблеми.

Система соціально-компенсаційних пільг, що функціонує в Україні регламентована багатьма актами законодавства. Найбільш характерною особливістю є те, що вона не базується на єдиних принципах формування. Крім законів та декретів пільги, що надаються сьогодні населенню, встановлені указами та розпорядженнями Президента України, постановами Кабінету Міністрів України (у тому числі Ради Міністрів колишнього СРСР), наказами галузевих міністерств і відомств, іншими нормативними актами. У зв’язку з цим є потреба прийняття Верховною Радою України Соціального кодексу України у якому мають бути систематизовані та зведені всі закони.

Упорядкування системи пільг можливо також шляхом прийняття Кодексу про пільги, в якому можна було б систематизувати всі пільги, узгоджені із чинним законодавством, щоб не суперечили принципам соціальної справедливості, економічним можливостям держави, та соціальним механізмам їх реалізації. В основі їх призначення мають бути: відповідна межа вартості сукупних доходів громадянина, що надає право на першочергове отримання пільг.

Пільги не можна ототожнювати із таким, ззовні подібним явищем як привілеї. Їх об’єднує те, що вони є винятком із загальних правил, і спрямовані на покращання життя окремим особам, групам людей. Разом з тим, якщо пільга – правомірне явище, що спрямоване на покращання життя нужденних людей і не мають можливості самостійно задовольнити свої найважливіші потреби, то привілеї – негативне відхилення, це – покращання життя окремих груп людей, не встановлене законом, і здебільшого неправомірне, покликане покращити стан справ певних осіб, груп людей із одночасним погіршенням положення інших людей [1, с. 47]. У суспільній свідомості привілеї асоціюються із надмірним отриманням благ начальниками (номенклатурою) в обхід закону.

Тому можна визнати, що система привілеїв, яка існує сьогодні в Україні є рудиментарною і до того ж спотвореною формою адаптації колишньої системи номенклатурно-бюрократичних привілеїв до умов ринкової економіки та процесів розбудови нової незалежної держави. Абсолютна більшість привілеїв у нашій державі поширюється на порівняно незначне коло високопоставлених осіб, переважно державних службовців, які за Законом України “Про державну службу” (1993 р.) віднесені до першої або “вищої” категорії [4].

Особливість сучасних посадових привілеїв полягає у тому, що практика їх надання залишається суспільно непрозорою. Про них, як правило, публічно не згадують; їх обґрунтування неможливо знайти в наукових публікаціях або офіційних документах. Нормативні акти, якими надаються привілеї, як правило, не підлягають гласності, за неписаним кулуарним рішенням. Сьогодні навіть фахівці не мають повної інформації щодо змісту численних різноманітних і багатоманітних підзаконних актів, якими закріплюється і регламентується надання посадових привілеїв: отримання дорогих квартир у престижних районах (собі і своїм дітям, відпочинок, також за державний кошт, що приймаються у межах відомства завжди таємно). У країнах із цивілізованою ринковою економікою саме існування такого явища взагалі неможливо. Саме цю сферу соціальної діяльності держави можна назвати антигуманною, яка поки що має місце у нашому суспільстві.

Але цілковито ліквідувати існуючу систему привілеїв надзвичайно важко, хоча є можливість кардинально трансформувати її таким чином, щоб вона стимулювала подальший розвиток суспільства і не загострювала політичне напруження в країні. Надзвичайно важливим заходом, що має здійснюватись одночасно з процесом обмеження привілеїв, є відновлення необхідного рівня оплати праці держслужбовців. Обов’язково має бути докорінно переглянута структура привілеїв, насамперед тих, що стосуються відомчих автономних систем надання соціальних послуг (охорони здоров’я, харчування, транспортного обслуговування, забезпечення відпочинку, поліпшення житлових умов тощо). Задоволення цих потреб в умовах ринкових відносин слід забезпечувати за рахунок особистої заробітної плати посадових осіб, тобто на рівноправних з іншими громадянами України засадах.

Щодо забезпечення соціальних прав людини в державному механізмі утворено досить широку мережу державних органів, повноваження яких спрямовані на реалізацію гуманного спрямування соціальної функції української держави. Частково ця проблема розв’язана у дисертаційній роботі присвяченій соціальній функції [6]. Але у цьому дослідженні є потреба більш ґрунтовно зупинитися на аналізі змістовної сторони соціальної функції української держави, що дасть можливість розкрити гуманістичну спрямованість її діяльності, демократичний зміст соціальної функції.

Соціальний захист людини, її соціально-економічних прав виступає в окремих організаційно-правових формах і видах, що пов’язано із специфікою соціального забезпечення окремих категорій громадян.

Умовно державні органи, компетенція яких торкається соціального захисту реалізації соціальної функції української держави, можна поділити на три групи:

Перша група – так звані загальні органи, компетенція яких поширюється на всі найбільш важливі сфери суспільного життя, в тому числі і на соціальну. До них можна віднести – Законодавчий орган Верховна Рада України; Глава держави – Президент України; Виконавчий орган Кабінет Міністрів України, профільні міністерства, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим; – правоохоронні органи, прокуратура; судові органи – суди; органи місцевого самоврядування.

Друга група – органи та громадські організації, компетенція яких пов’язана з соціальним захистом населення, а саме, загальнообов’язкове державне соціальне страхування: фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; фонд страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; фонд загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття; пенсійне забезпечення. Сюди належать також органи, організації, що надають конкретну допомогу населенню (конкретним категоріям громадян): національний фонд соціального захисту матері і дитини (програма – “Україна дітям”); фонд соціального захисту інвалідів; фонд для здійснення заходів щодо ліквідаторів Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; соціальна служба молоді; органи служби у справах неповнолітніх, на який покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень – серед осіб які не досягли вісімнадцятирічного віку та ін.

Третя група – органи, компетенція яких пов’язана із забезпеченням достатнього життєвого рівня населенню: державна служба зайнятості; державний фонд сприяння зайнятості населення; фонд соціальних інвестицій тощо.

Також слід доповнити, що існують органи, утворені при так званих загальних органах, діяльність яких спрямована на захист соціально-економічних прав людини, компетенція яких пов’язана, як з розв’язанням соціальних питань, так із вирішенням питань віднесених до інших сфер суспільного життя. Так, наприклад, функціонують такі інституційні утворення як:

1) комітети Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці; тимчасова слідча комісія Верховної Ради України щодо забезпечення конституційних прав громадян України на отримання заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат; Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, який також займається вирішенням соціальних проблем, громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи.

2) комітет при Президенті України – національна рада соціального партнерства; координаційний комітет з питань соціальної переорієнтації трудових ресурсів.

3) комітет при Кабінеті Міністрів України – державна міжвідомча комісія з соціально-економічних питань забезпечення своєчасності і повноти оплати податків та погашення заборгованості із заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат; рада у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України, Комітет з питань соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України [5, с. 64].

За конституційним статусом Кабінет Міністрів України є найвищим органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113). Серед основних функцій та повноважень у сфері соціального захисту населення, які покладено на уряд є такі: забезпечення здійснення внутрішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, вжиття заходів щодо забезпечення соціально-економічних прав людини, забезпечення проведення політики у сфері праці, зайнятості, соціального захисту, розроблення і здійснення загальнодержавних соціальних програм (ст. 116). Очолюючи систему органів виконавчої влади, Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади у різних сферах життя, спрямований на підвищення добробуту громадян, захисту соціально-економічних прав людини (п. 9 ст. 116). Для виконання зазначеного положення уряд використовує, у межах своєї компетенції різні організаційно-правові форми діяльності. Насамперед, видає постанови та розпорядження, спрямовані на соціальний захист громадян, які мають нормативно-правовий характер і є обов’язковими для виконання (ч. І ст. 117).

Особлива роль належить такому органу як Міністерство праці і соціальної політики України, що в межах своїх повноважень сприяє втіленню в життя соціальних програм, захисту конституційних і соціально-економічних прав людини.

Поряд з виконанням функцій у сфері соціального захисту населення сьогодні це міністерство займається проблемами: зайнятості населення та регулювання ринку праці; регулювання рівня життя населення; соціальних гарантій і демографії; оплати, нормування, стимулювання, охорони та умов праці; пенсійного забезпечення; регулювання соціально-трудових відносин [4, с. 18-19].

З положень чинної Конституції України, на нашу думку, випливає, що правовими засобами (формами) конституційно-правової обґрунтованості соціального захисту населення є:

– належне державне пенсійне страхування; належне державне соціальне страхування робітників підприємств, закладів і організацій незалежно від форм власності; соціальне забезпечення за рахунок прямих асигнувань із Державного бюджету України; забезпечення за рахунок коштів соціальних фондів підприємств, творчих об’єднань, добродійних організацій і приватних пожертвувань громадян; утримання непрацездатних громадян в державних, комунальних та інших закладах соціального призначення; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, непрацездатним громадянам за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів; недержавне пенсійне забезпечення громадян за договорами робітників із роботодавцями, недержавними пенсійними фондами і приватними пенсійними системами.

Організаційно-правові форми здійснення чи реалізації соціальної функції держави відбувається на демократичних засадах. Сучасна державна система соціального забезпечення України функціонує в трьох організаційних формах – державне соціальне страхування, забезпечення із місцевого бюджету та державна соціальна допомога [4, с. 6-7].

У гуманістичному контексті соціальне страхування є способом реалізації конституційного права громадян на матеріальне забезпечення по старості, у випадку хвороби, повної, або ж часткової втрати працездатності, інвалідності з дитинства, втрати годувальника, безробіття тощо. Соціальне страхування здійснюється в Україні у формі загальнообов’язкового державного соціального страхування як однієї з гарантій конституційного права громадян на соціальний захист (с. 46 Конституції України) та регулюється Основами законодавства “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування” (1998 р.) [9], Законами України “Про збір на обов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” (1999 р.), “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” (2000 р.) [6], “Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування” (2001 р.) [3] та ін., а також іншими нормативно-правовими актами.

Чому держава вимушена підтримувати програму соціального страхування? Тому що ринкова економіка хоч і є привабливою та більш ефективною чим планове господарювання, проте вона є безжалісною до конкурентно неспроможних громадян. Не зважаючись на те, що ринки можуть запропонувати страховку від непередбачених обставин, вони, як правило, не в змозі організувати захист за прийнятною ціною від таких рисків як, наприклад, старість, погане здоров’я, чи втрата роботи [3, с. 18].

Відповідно до Основ законодавства про всезагальне обов’язкове державне соціальне страхування, прийняте у січні 1998 р., в Україні заплановано створити п’ять програм соціального страхування: 1) пенсійне; 2) на випадок безробіття; 3) у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням чи похованням; 4) від нещасних випадків на виробництві і професійного захворювання; 5) медичне страхування. Сьогодні уже діють перші чотири програми соціального страхування. Медична програма поки що не діє. Адмініструванням чотирьох програм займаються формально напівавтономні фонди. Ці установи перебувають під загальним наглядом Міністерства праці і соціальної політики, але у всіх інших питаннях у них діє режим самоуправління і вони очолюються, окрім Пенсійного фонду, тристороннім правлінням професійних спілок, роботодавців та уряду [1, с. 18].

У 2004 р. сукупні видатки на перші чотири програми соціального страхування становили 47 млрд грн чи 13,5 ВВП, з яких 39,2 млрд грн чи 8 % загальної суми – це пенсійні витрати. Пенсії і соціально-страхові допомоги отримали 13,5 млн пенсіонерів, 2,9 млн безробітних і членів їх сімей, 6 млн осіб, що тимчасово втратили працездатність з причини хвороби чи народження дитини, а також більше 300 тисяч тих, що постраждали від нещасних випадків на виробництві [5, с. 57]. У 2005 р. зайняте населення сплачувало соціальні податки до чотирьох фондів соціального страхування.

Особливе місце в реалізації гуманістичного спрямування соціальної функції правової держави посідає фінансове, правове та організаційне забезпечення життєвого рівня громадян України. Визначення життєвого рівня громадян значною мірою залежить від розміру мінімального прожиткового мінімуму, “мінімального споживчого бюджету”, чи “межі бідності”. Ці суміжні поняття являються певним “стандартом” рівня добробуту суспільства і кожного його члена зокрема.

Соціальний “стандарт життя” – це суспільний стандарт організаційно-методичного характеру, який встановлює норму, зв’язок, вимоги до соціального захисту людей на основі досягнутого рівня життя в країні, Європі і слугує стимулом прогресивного розвитку економіки [4, с. 71].

При розробці соціальних стандартів життя враховуються два аспекти:

стандартизація соціальних прав;

соціальні стандарти рівня життя [3, с. 67].

Перша група соціальних стандартів була представлена в Європейській соціальній Хартії, яка присвячена формуванню і захисту соціальних прав людини. До цього часу більше ста країн світу приєдналися до цієї Хартії.

Друга група соціальних стандартів життя пов’язана із стандартизацією рівня життя в країні. Ці стандарти насамперед мають характеризувати мінімальні соціальні норми, які гарантують “гідний рівень життя людині”.

До соціального стандарту життя більшість науковців належать:

тривалість життя (від 25 мін.) до 85 (макс.);

рівень освіченості населення (100 %);

середня кількість років навчання (18 років);

реальний розмір ВВП на душу населення (купівельна спроможність), від 200 доларів (мін.) США до 40000 (макс.);

сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей, народжених жінкою у віці 20-45 років);

коефіцієнт старіння населення (частка населення старше 65 років від загальної чисельності населення (7 %);

співвідношення 10 % найбіднішого і до 10 % найбагатшого (10:1);

частка населення, яка проживає за межею бідності (10 %);

співвідношення мінімальної і середньої заробітної плати (1:3), мінімальний, погодинний рівень заробітної плати (3долари США);

рівень безробіття (з урахуванням прихованого) 8–10 %;

кількість правопорушень на 100 тисяч населення (5 тис.);

рівень депопуляції (кількість народжених до кількості вмерлих) – 50:50 [34, с. 67].

Перші чотири показники використовуються у світовій практиці в ООН для розрахунку іміджу людського розвитку країни. Індекс людського розвитку в цілому інтегрує три складові: 1) рівень життя; 2) рівень освіти; 3) довголіття. Тому сам по собі він може вважатися соціальним стандартом життя. Інші – від 5 до 10 застосовуються для аналізу і прогнозування політичної ситуації в країні. Соціальний стандарт життя окремої країни залежить від світових моделей соціального захисту [1, с. 97].

Правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів викладено в Законі “Про державні мінімальні соціальні стандарти” від 15 лютого 1999 р. № 3049 [183], та “Про державні соціальні стандарти” від 11 травня 1999 р. № 3259 [4].

Одна із гострих проблем, поставлених перед українською державою у 2005–2006 рр., є визначення і забезпечення хоча б мінімальних соціальних стандартів для всіх прошарків населення, без яких певна частина населення не може існувати. У такому аспекті потрібно розмежувати поняття “прожитковий мінімум”, “мінімальний споживчий бюджет”, “межа малозабезпеченості”, “фізіологічний рівень”, “межа фізіологічного виживання”. На фаховому рівні користуються також поняттями “мінімальний споживчий кошик”, “мінімальний споживчий рівень”, “рівень мінімального забезпечення”, тощо. Звичайно, кожне поняття має своє змістовне навантаження, але загалом велике значення має не тільки наукове визначення, але й ціннісні характеристики. З ціннісної точки зору, бажано вживати “споживчий соціальний стандарт життя”, а не принизливе для гідності людини поняття “мінімальний споживчий бюджет” чи “фізіологічний рівень виживання”.

Межею малозабезпеченості Закон України “Про межу малозабезпеченості” від 4 жовтня 1994 р. визначає величину середньодушового сукупного доходу, які забезпечує непрацездатних громадян споживаних товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством України Закон України “Про прожитковий мінімум” (2005 р.) і переглядається кожні п’ять років. У лютому 2006 р. уряд переглянув споживчий кошик відповідно до існуючих соціальних стандартів і згідно з економічними можливостями держави.

Значне упорядкування питань соціального захисту населення покладається на підготовку і прийняття Соціального Кодексу України, який визначає основи соціального захисту в Україні. Проект Соціального кодексу України (реєстраційний номер 1159) 16 червня 1998 р. розроблено, але поки що його не прийнято. Сьогодні у Верховні Раді України підготовлений Проект Соціального кодексу України (на заміну раніше поданого) народними депутатами О. Євдокимовим, О. Плужниковим, В. Зайцем.

Проект Соціального кодексу України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права на соціальний захист, що базується на нормах, встановлених Конституцією України. Він має на меті “забезпечити зростання рівня соціального захисту населення України на основі удосконалення та систематизації соціального законодавства, гармонізації вітчизняних систем соціального захисту з нормами міжнародного права” [2]. Але поки що багато вкрай потрібних законів не прийнято Верховною Радою України, ще існує багато недоліків у чинному законодавстві, то поки що недостатньо умов для їх універсальної систематизації у Соціальному кодексі.

Гуманістична сутність сучасної соціальної політика української держави значною мірою залежить не стільки від підтримки бідних прошарків населення, а передусім від того, наскільки держава підтримує і створює саморегулюючі механізми соціального захисту на принципах самовідповідальності та колективної відповідальності. Створення такого механізму залежить від рівня розвитку громадянського суспільства, від того, скільки і які функції, повноваження передала держава громадянському суспільству, і які перебрала на себе.

Особливо важлива роль у гуманізації соціальної діяльності держави надається проблемі подолання безробіття, забезпечення трудової зайнятості населення, зокрема, створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, організацію професійного навчання, підготовку і перепідготовку кадрів, контроль за належними, безпечними і здоровими умовами праці, регулювання заробітної плати у державному секторі економіки тощо.

Попри всі зусилля української держави поки що не вдається вирішити проблему безробіття, яка набула загрозливого характеру. Звичайно, ми маємо безробіття набагато більшого масштабу ніж дає офіційна статистика. Згідно зі статистикою ми маємо 1,9 млн, а не 918 тис. осіб, які зареєстровані. Проблема насправді набагато більша. Вибіркове обстеження домогосподарств свідчить, що у 2,1 млн домогосподарств не працюють усі дорослі особи працездатного віку. Це приблизно може становити 3-4 млн наших громадян. Крім того, по селах безробіття понад 50 %, приховане загальнолегітимне і нелегітимне по країні – понад 20 %.

Безробіття це величезна соціальна проблема і для громадян, які втратили роботу і для суспільства. 78 % із опитаних Інститутом соціології Національної академії наук бояться інфляції‚ 68 % – безробіття. Це найбільші соціальні лиха‚ яких боїться людина. Незайнятий громадянин‚ безробітний громадянин породжує низку соціальних‚ кримінальних проблем.

Особливого значення проблема гуманізації соціальної діяльності держави набуває у зв’язку із захистом найбільш поширеної, і найменш захищеної соціальної групи – пенсіонерів, проблема справедливості в нарахуванні та виплаті пенсій.

Поки що до кінця не відбулася пенсійна реформа: з одного боку панує зрівнялівка (після перерахування пенсій їх розмір загалом мало відрізняється у різних категорій працівників), а з іншого боку, існує величезна прірва у розмірах пенсій окремих привілейованих верств населення – працівників-службовців, номенклатури.

Особливо складним завданням з погляду реальної гуманізації соціальної функції держави є здійснення пенсійної реформи. Проведення цієї реформи передбачає системний підхід у пенсійному забезпеченні, що тісно пов’язано із реформуванням правових засад пенсійного законодавства, крім того, такими питаннями: система заробітної плати, регулювання ринку праці, податкової і бюджетної системи. Наприклад, низький рівень пенсійного забезпечення частково можна пояснити через недостатньою пов’язаність правових норм, регулюючих пенсійну систему, з економічними механізмами, що покликані забезпечити фінансову базу для відповідного матеріального наповнення соціальних нормативів.

Три важливих причини, що приводять до значних пенсійних витрат: по-перше, значна демографічна криза, завдяки якій Україна стала самою старою нацією світу. Так, частка населення у віці 65 років становить 15,5 % і уже перевершило частку дітей від 0 до 14 років (15,2 %); по-друге, низький пенсійний вік (один із самих низьких у світі) – чоловіки 60 років, жінки – 55 років і значна кількість пенсійних пільг. Як наслідок, велика кількість пенсіонерів по відношенню до працюючого населення – на 10 пенсіонерів припадає тільки 12 платників соціальних податків; і по-третє, попередній і існуючий уряди дали політичну обіцянку виплачувати пенсії, які за міжнародними стандартами є дуже щедрими порівняно із заробітною платою (більше 60 %) так і по відношенню до прожиткового мінімуму (не менше 100 %) [7, с. 42].

У 2004 р. середньорічна кількість пенсіонерів Пенсійного фонду України становило 13, 5 млн, середньомісячна пенсія з допомогою – 238 грн, кількість платників страхових вкладів – 15, 3 млн, а їх середня заробітна плата чи прибуток дорівнював 524 грн, то це означає, що для повної фінансової збалансованості тільки пенсійна система України соціальні податки у Пенсійний фонд України мали б становити 40 % заробітної плати чи доходу, а не фактичні 30 % при номінальній ставці внесків 34 % [9, с. 39].

Проблема нарахування пенсій загалом має здебільшого кулуарний і закритий характер. Регулюється законом (для пересічних громадян) і підзаконними актами, для вибраних. Існує армія привілейованих пенсіонерів, які отримують пенсії із загального Пенсійного фонду України. Окремі посадові особи мають можливість приймати рішення про нарахування пенсій під власні потреби. Так, за даними міністра фінансів, окремі працівники мають можливість нараховувати свою пенсію, виходячи із заробітку за останній місяць роботи і тому нараховують собі пенсії в сотні тисяч гривень із загального Пенсійного фонду.

Із зазначеного випливає, що існує резерв у реформуванні пенсій серед населення, досягнення порівняно справедливого розміру пенсій для всіх пенсіонерів в Україні. Крім того, пенсійну проблему можна розв’язувати за рахунок поступового підвищення протягом 10–20 років пенсійного віку, як це є у цивілізованих країнах. Підвищити віковий ценз виходу на пенсію, ліквідувати привілейовані пенсійні ставки наполегливо рекомендує і Міжнародний валютний фонд [5, с. 92]. Звичайно, сподіватися на такий крок уряду можна тільки зі згоди Верховної Ради України, яка не проголосувала пропозицію уряду щодо обмеження верхньої межі пенсії на рівні 4 тис. грн. Безперечно, така діяльність Верховної Ради не додає їй авторитету, але й пенсії пересічних громадян залишаються на низькому рівні [9, с. 20].

Важливим питанням для розвитку і вдосконалення пенсійного законодавства є його гармонізація із загальноприйнятими нормами і критеріями рекомендованими Міжнародною організацією праці і Європейською Радою [9, с. 64]. Це тим більш є актуальним, що Україна має реальну можливість у 2006 р. вступити до Світової організації торгівлі.

Особлива роль у гуманізації соціальної діяльності української держави надається реформі заробітної плати, необхідність якої вже давно назріла, тому що, по-перше, в Україні порушений баланс між заробітною платою і цінами; по-друге, на ринку країни має місце нерівноцінний обмін результатами праці; по-третє, система високих заробітних плат призводить до розширення кредитів для найманих працівників і підвищення їх купівельної спроможності, що є чинником формування ринку житла, технічних засобів домашніх господарств, послуг, соціальних фондів, а також структурної перебудови економіки (йдеться про те, що сфера послуг займає 6 %, а оплата за неї перебільшує 30 % [5, с. 220]. Тому головне – це зіставляти розподіл не тільки продуктів праці, але насамперед робочої сили, якісь та кількість заробітної плати робітника, вартість робочої сили. Не можна добитись конкурентноздатних продуктів, результатів роботи, якщо не конкурентноздатна зарплата. Досвід розвинених держав світу доводить, що тільки розумне збільшення прибутків населення приносить швидкий економічний виграш.

Таким чином, проаналізувавши гуманістичну спрямованість сутності соціальної функції демократичної, соціальної, правової держави, Україні важливо мати на увазі, що для захисту соціальних прав людини не достатньо проголошення свободи індивіда. Потрібна розвинена соціально-орієнтована економіка, різноманітні соціальні програми та їх матеріальне, організаційне і правове забезпечення. Але поки що соціальні права, що проголошені в Конституції України, не мають надійного матеріального, організаційного і правового забезпечення, процесуально-правової підтримки і тому не можуть бути надійно захищені.

гуманістичний соціальне забезпечення держава

Література

Вітрук Н.В. Гарантии прав личности // Права личности в советском обществе. – М.: Наука, 1981. – С. 145-147.

Владимиров В.А., Кириченко В.Ф. Должностные преступлення. – М., 1965. – 231 с.

Воєводин Л.Д. Юридический статус личности в России: Учеб. пособие – М.: Моск. гос. ун-т, 1997. – 304 с.

Волженкин Б.В. Служебные преступления. – М., 2000. – 269 с.

Волченков А.Г. Роль культурно-воспитательной деятельности советского государства: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – М., 1968. – 17 с.

Гайдук А.В. Проблеми правового забезпечення боротьби з корупцією в Україні // Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. праць. – К., 2003. – Вип. 3. – С.97-107.

Єрьоменко В.Г. Правові реформи реалізації громадянами права на працю // Право України. – 1999. – № 1. – С. 16-19.

Забезпечення особистої безпеки працівників органів внутрішніх справ при виконанні службових обов’язків: Наук.-практ. рек. / Г.О. Юхновець, В.Г. Андросюк, Л.І. Казміренко та ін.; Під ред. М.І. Онуфрієва, Я.Ю. Кондратьєв. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 1999. – 72 с.

Загальна декларація прав людини. Бюро інформації Організації Об’єднаних Націй від 10 грудня 1948 р. // Права людини. Основні міжнародно-правові документи. – К.: Наук. думка, 1989. – 182 с.

Кулага Е. Органи внутрішніх справ України в системі поділу державної влади // Право України. – 2004. – № 9. – С. 23-27.

Кургинян А. Теорія возникновения бюджетного дефицита
// Экономика. Финансы. Право. – 1999. – № 7. – С. 14-17.

Лазарев В.В. Правоохранительние органи. – М., 1996. – С. 32-38.

Лапка О. Правовий захист працівників органів внутрішніх справ: визначення його поняття // Право України. – 2000. – № 9. – С. 109-112.

Лашин А.Г. Культурно-воспитательная деятельность советского государства. – М., 1965. – 184 с.