Цілі, функції, методи лобістської діяльності крізь призму теорії держави і права

Цілі, функції, методи лобістської діяльності крізь призму теорії держави і права

правовий лобізм політика протекціонізм

Будь-яка діяльність, якого б роду вона не була, виконує ряд певних функцій. Варто більшою мірою розглянути ті функції, які мають суспільно-значущий і політико-правовий характер.

Політико-правова сфера життя суспільства є призмою, де перетинаються всі інші сфери, його невід’ємні складові. Тому, саме тут концентрація лобізму буде найбільш високою і, відповідно, найбільш значущою.

Американський учений Д. Джонсон умовно поділив функції лобізму на чотири категорії [4, с. 50–53]:

Перша функція – збір інформації. Вашингтонські представники забезпечують відповідальних осіб своїх зацікавлених груп зведеннями, потрібними для прийняття компетентних рішень про дії уряду. Завдання лобіста тут полягає у тому, щоб організувати потік інформації про всю діяльність органів державної влади, що відповідає інтересам групи.

Друга функція – забезпечення інформацією зовнішніх споживачів. Основна частина такої інформації стосується тих чи інших аспектів діяльності групи тиску, її можливостей і відносин до визначених проблем.

При цьому перша і друга функції забезпечують можливість невпинного комунікаційного обміну між цивільним суспільством і державою.

Третя функція – зв’язок із законодавчими і виконавчими органами (тобто власне лобізм). Тут форми діяльності можуть бути різними. У їхньому числі: особисте представлення аргументів; надання результатів досліджень; виступи на слуханнях у комісіях парламенту; вплив на законодавця через контракти лобіста із його близькими і друзями, а також із впливовими виборцями; запрошення на вечірки і розваги; збір грошей на виборчі кампанії; участь у веденні політичних кампаній; організація кампаній по збору листів і телеграм від виборців; поширення у виборчому окрузі законодавця результатів його голосувань; організація пропагандистських кампаній; прямі хабарі, шантаж; об’єднане лобіювання декількома організаціями.

Четверта функція – функція продажу урядом своєї продукції (це стосується торгових і підприємницьких корпорацій).

Але це занадто спрощений (вузький) підхід, що не дає повного уявлення про функції лобізму. Варто узагальнити вже сказане і продовжити характеристику й інші функції лобізму для того, щоб відтворити більш повний перелік і через функції передати сутнісний характер лобізму.

1. Лобістські групи виконують функцію посередництва між громадянами і державою, тому що лобісти представляють інтереси різних соціальних суб'єктів у владних структурах суспільства. Взагалі, «оптимальний варіант взаємодії держави та особи вбачається в балансі, пропорційності інтересів особистості та держави» [3, с. 17].

2. Попередня функція тісно переплітається з інформаційною функцією, тому що посередництво, насамперед, полягає в обміні інформацією. У ході ухвалення рішення законів чи в процесі їхньої зміни, важливу роль відіграють знання експертів. Але знання експертів будуть тільки тоді мати певну цінність, якщо вони будуть «пропущені» через інтерес громадян, сконцентрованих у лобістських структурах.

У такому ідеальному варіанті лобізм є «вулицею із двостороннім рухом», оскільки групи тиску, домагаючись вигод для себе, у свою чергу, забезпечують сприятливі умови сприйняття суспільством і конкретними групами населення прийнятих державою законів і рішень. Лобісти забезпечують органи державної влади потоком інформації із того чи іншого питання, «інформують законодавців про те, що відбувається на самому нижньому суспільному рівні (та на інших рівнях)» [23, с. 62], і тим самим сприяють виробленню більш правильного курсу, чи інакше кажучи, більш гнучкої стратегії у прийнятті тих чи інших рішень.

Таким чином, лобіювання виступає у вигляді системи аргументації, механізму підготовки і прийняття відповідних рішень, оскільки через лобіювання інтересів різних груп і шарів надається велика злободенність, актуальність, соціальна значущість, владні структури переконуються в пріоритетному, оперативному і більш повному їхньому задоволенні.

3. Лобізм виконує функцію організації плюралізму суспільних інтересів, тому що здатний створити можливості для забезпечення інтересів меншості. Іншими словами, лобізм доповнює конституційну систему демократичного представництва, дозволяючи брати участь у прийнятті й реалізації політичних рішень тим групам, що не мають іншої такої можливості. Хоча у великих суб’єктів бізнесу можливість відстояти свої інтереси є набагато більшою, ніж у тих, хто не володіє величезними фінансовими ресурсами зацікавлених осіб, проте, лобізм може представляти інтереси й однієї людини.

Таким чином, через систему і практику лобізму одержують своє вираження і представництво в загальнонаціональному масштабі інтереси, що в іншому випадку залишилися б невираженими. У цьому розумінні «лобізм відповідає духу демократичної політики» [4, с. 64].

4. Лобізм виконує функцію посилення самоорганізації громадського суспільства. «Лобізм є необхідним інститутом громадського суспільства, тому що сприяє політичній соціалізації суспільства громадян» [5, с. 288].

На думку О. Малька, «лобізм – свого роду суперник бюрократії», оскільки суспільна підтримка чи опозиція якому-небудь законопроекту ефективно мобілізується саме в рамках лобізму [3, с. 61].

Враховуючи також те, що держава в умовах становлення ринкових відносин усе більше залишає багато своїх позицій у сфері захисту інтересів різних соціальних груп і шарів, цей вакуум повинен бути заповнений відповідними структурами цивільного суспільства. Недержавні структури – «асоціації, громадські організації тощо, за допомогою лобізму намагаються вирішити свої проблеми, втілюючи принцип свободи» [6, с. 21].

5. Лобізм також виконує функцію досягнення компромісу, тобто взаємної рівноваги і примирення різноманітних інтересів. Органи державної влади, незважаючи навіть на діаметральну протилежність інтересів, що впливають на них, усе ж таки приймають рішення, законопроекти, що, незважаючи на запеклу боротьбу в парламенті, стають законами. Позиція керівників не може не реагувати на кваліфікований і ефективний вплив з боку зацікавлених осіб, але втілюється ця позиція в юридичну дійсність так, щоб викликати що найменше протиріч, розбіжностей і резонансу.

Таким чином, ця функція лобізму є індикатором найбільш гострих, суперечливих соціально-економічних і політичних процесів у суспільстві, сприяє збереженню рівноваги між різними силами при виробленні точок зіткнення в процесі прийняття управлінських рішень.

Багато фахівців виділяють і ряд інших функцій. Наприклад, Є.Б. Тихомирова, розглядаючи лобізм як специфічну форму комунікацій із громадськістю, і з огляду на всі особливості лобізму, виокремлює також прагматичну, експресивну, контрольну і регулюючу функції [7, с. 119], [8, с. 143–151].

На її думку:

    прагматична функція означає передачу певних комунікативних установок об’єктам лобізму, щоб спонукати їх до відповідної реакції і прийняття рішень;

    експресивна функція пов’язана з тим, що лобісти виражають не тільки значеннєву, але й оцінну інформацію про певні реалії, зокрема про позиції й оцінки щодо заходів, які використовувалися для задоволення потреб та інтересів різних соціальних груп;

    контрольна функція – спостереження за процесом розробки законодавчих актів, підготовкою і прийняттям інших управлінських рішень – дозволяє вчасно вживати заходів для подолання протиріч і прогнозувати можливий розвиток подій, щоб захистити інтереси окремих соціальних суб’єктів;

    регулююча функція, близька, але не тотожна контрольній. Лобісти не просто спостерігають за процесом прийняття рішень, вони сприяють прийняттю рішень, що забезпечують упорядкування суспільних процесів [7, с. 119].

Відтворивши більш повний перелік функцій лобізму і проаналізувавши їх, можна говорити про те, який позитивний потенціал містить у собі лобістська діяльність, тому що дуже важливо так вміло скоординувати процес, щоб лобістська діяльність ефективно використовувалася не тільки для задоволення пріоритетних запитів, але і для створення противаг назріваючим конфліктам у процесі прийняття управлінських рішень.

Крім того, здійснений аналіз функцій дозволяє помітити, що лобізм як комплексний інститут юридичної дійсності істотно відрізняється від інших явищ. Очевидними стають відмінності лобістської діяльності від ряду негативних явищ (кримінальних методів впливу), таких як: корупція, хабарництво, шантаж, протекціонізм тощо.

Протекціонізм загалом можна розглядати як державну політику захисту національної економіки від іноземної торгово-економічної експансії. Протекція – це заступництво за кого-небудь при реалізації окремих інтересів людей, окремих компаній, підприємств, цілої галузі тощо.

Спорідненість явищ, на думку Ю. Зущіка, полягає в такому: «Процеси лобіювання і протекції – це начебто дві сторони однієї медалі, нерозривні фази одного процесу прийняття рішень. Лобіювання можна розглядати як запит зацікавленої сторони щодо реалізації інтересів, а протекцію – як відповідь уповноважених осіб на цей запит. Якщо суб’єктом лобіювання часто є група впливу чи безпосередньо підприємці, то суб’єкт протекції – особи або група осіб (чиновники чи парламентарії), що безпосередньо приймають рішення» [9, с. 12].

Не можна не погодиться з подібною позицією, але усе ж таки варто зупиниться на відмітних рисах цих явищ.

Як уже неодноразово зазначалося, сприйняття громадськістю лобістської діяльності в Україні трохи перекручене і тому під лобізмом часто розуміють дії, що власне кажучи, не є такими.

Отже, лобізм відрізняється від протекціонізму не тільки властивими йому здоровими, конструктивними елементами, але й тим, що:

  1. якщо протекціонізм втілюється в уже прийняті рішення своїм незаслуженим заступництвом різним категоріям суб’єктів правовідносин, то лобізм впливає на сам процес створення й ухвалення рішення;

    ті, хто проводить протекціоністську політику, заздалегідь знають адресатів, стосовно яких проводяться «благодійні дії». Лобістська ж діяльність сама повинна кваліфіковано і вміло привернути увагу до проблеми, що хвилює, і змусити керівників захотіти прийняти необхідне рішення.

Найчастіше лобізм ототожнюють з корупцією. З моменту свого народження слово «лобізм» найчастіше вживали як синонім слова «корупція», оскільки «вплив доларом – один із могутніх, якщо не самий могутній метод тиску в руках лобістів…» [4, с. 6]. Подібне відношення збереглося й сьогодні, на що вказує наступні положення: «ознаками корисливого зловживання впливом фактично володіє оплачуваний лобізм» [5, с. 94].

Вітчизняні СМІ наводять численні факти корупції на всіх рівнях державної влади, коли в процесі лобіювання використовується прямий тиск на представників владних структур, погрози, підкуп, шантаж. Лобізм, корупція не є чисто вітчизняним явищем. Скандали навколо цієї проблеми періодично спалахують і в країнах, де лобізм легальний і вже давно й активно розвивається. У цьому зв’язку, можна навести приклад відвертого підкупу членів конгресу. Так, «у період дебатів у конгресі з питання військової допомоги нікарагуанським «контрас» у 1986 р. представники адміністрації запропонували одному законодавцю солідну грошову суму, іншому – 15 – поверховий будинок» [1, с. 15].

Корупція практично завжди супроводжувала скандалам навколо обслуговуючих державну машину і владу імущих, оскільки, джерелами лобізму і корупції є: прийняття нормативних актів; виконання бюджетів різних рівнів і розподіл кредитів; порушення з боку посадових осіб у військовому відомстві, правоохоронних органах і спецслужбах, тобто структурах, визнаних запобігати і розслідувати діяльність корупціонерів [2, с. 5].

За лобізмом практично скрізь стоять гроші, питання власності, економічні і соціальні права, але в кожній окремій країні лобізм відрізняється тим, як він шукає вихід своїм методам і цілям.

Лобізм в Україні існує в його самому гіршому варіанті, тобто вже кілька років переживає пік криміналізації. «У суспільстві, де широко поширені тіньові зв’язки і, відповідно, установки на них, предметом купівлі-продажу стають і рішення, прийняті органами влади» [3, с. 126]. Причин для цього багато:

    перехідний стан економіки, коли в короткий термін зважуються завдання, що переводять її в новий соціально-політичний режим: масова приватизація, багатоукладна економіка, становлення нових форм ведення господарської діяльності (комерційні банки, біржі, фінансово-промислові групи тощо);

    реформування податкової системи;

    проблеми у грошово-кредитній системі;

    політична система, так само як і економічна, знаходиться в реформованому стані.

Так, у цих умовах викорінити корупцію дуже складно.

По-перше, відбувається активізація представників різних форм господарської діяльності, що прагнуть відстояти свої інтереси у владних структурах, і одержати від них очікувані «блага». Інтереси, що відстоюються, більшою мірою стосуються перерозподілу різних ресурсів. Найчастіше боротьба за певні блага, привілеї, пільги ведеться потужними методами і виходить за рамки моральних і правових норм. Самим поширеним із таких методів можна є підкуп посадової особи 4, с. 219].

По-друге, поки чиновник отримує зарплату у півтори тисячі гривень, він не упустить можливість продати той чи інший адміністративний ресурс [5, с. 11].

Незважаючи на те, що згідно з ожеговським визначенням під корупцією варто розуміти «підкуп хабарами, продажність посадових осіб і політичних діячів», «не можна ставити знак рівності між корупцією і лобізмом» [17, с. 231]. Корупція і хабарництво – це не лобізм, а дії, що підпадають під конкретні норми кримінального права. Лобізм – явище багатопланове, як і всі явища нашого життя, а лобістська діяльність, не більш негожа, ніж інші види суспільної діяльності. Так «торгівлю ніхто не стане засуджувати лише через те, що хтось протизаконно торгує, наприклад, наркотиками» [3, с. 18].

Більшість дослідників сходяться на думці, що лобізм – невід’ємне і повноправне явище демократичної політичної системи, неминуча приналежність суспільства, що допускає економічний і політичний плюралізм як норму своєї життєдіяльності. Головне достоїнство лобізму, на наш погляд, полягає у створенні легітимних можливостей для участі у виробленні і прийнятті рішень як найбільш зацікавлених суспільних груп, так і високо компетентних фахівців [6, с. 112].

У свою чергу, корупція – зворотний бік лобізму. Корупція – «це соціальне явище, що полягає у розкладенні влади, коли державні службовці й інші особи, що уповноважені на виконання державних функцій, використовують своє службове становище, статус і авторитет займаної посади в корисливих цілях для особистого збагачення чи в групових інтересах» [7, с. 41].

Першопричину виникнення і росту корупції необхідно шукати в глибинній егоїстичній мотивації поведінки частини чиновників, а також у тих умовах, що породжують у них прагнення до наживи шляхом використання владних повноважень і службового становища. У зв’язку з цим можна сказати, що корупція – «явище скоріше психологічне, пов’язане з внутрішнім світом чиновників, що переходять грань моральності на певний час або залишаються за цією гранню назавжди» [2, с. 4].

Корупція, як вірно зазначає М. Мельник, є своєрідним відображенням політичних, економічних, ідеологічних, інших соціальних явищ та процесів, які мають місце у суспільстві та державі, результатом недосконалого функціонування державних та суспільних інститутів, закономірною реакцією членів суспільства на вади суспільного розвитку [8, с. 12].

Корупція сьогодні стала повсякденним явищем, придбала всеохоплюючий, епідемічно-корозійний характер, і викорінити це явище до кінця практично неможливо, але зробити певні кроки щодо мінімізації корупції необхідно. Корупція – «це корозія влади. Як іржа роз’їдає метал, так корупція руйнує державний апарат і роз’їдає моральні устої суспільства» [9, с. 11]. Корупція – явище, що породжується недосконалістю влади, і «тільки влада може з корупцією упоратися» [6, с. 73].

Причини виникнення і процвітання корупції О.В. Малько вбачає в недосконалості і слабкості багатьох суспільних і державних інститутів. Для їхнього загального оздоровлення необхідний комплекс зміцнювальних заходів, у тому числі й правових. Серед правових заходів особливе місце займають заходи правотворчі [1, с. 80–81].

Ряд фахівців сходяться на думці, що істотно обмежити зростання корупції можливо за умови впровадження ефективного антикорупційного законодавства, серед якого фахівці виділяють і законодавство про лобізм [2], [3], [4, с. 88–91], [5, с. 44–48]. Окремі автори навіть наголошують на тому, що закон про лобізм «один із головних засобів боротьби з корупцією» [6, с. 146].

Так, «визначення правил демократичного лобіювання має істотно звузити можливості для так званого корупційного лобізму, який базується на кримінальних технологіях, і який, за даними деяких дослідників, набув в Україні значного поширення» [7, с. 15].

Таким чином, щоб відвертий і всезростаючий підкуп лобістами посадових осіб остаточно не знищив авторитет влади, необхідно поставити лобізм під контроль суспільних і державних інститутів, тобто необхідно прийняти закон про лобізм. Тим більше, що «законодавство про лобізм відноситься до антикорупційного» [8, с. 23].

Таким чином, юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти: забезпеченню гласності і передбачуваності політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарата державної влади, його відкритості для контролю з боку громадського суспільства; розширенню кола активних учасників політичного процесу; контролю над механізмом впливу приватних інтересів і органів влади, створенню додаткових перешкод на шляху корупції.

Уявлення про лобістську діяльність було б неповним, якби не було позначено хоча б у загальному вигляді, які саме цілі переслідує лобістська діяльність. Тим більше, що від вибору цілей буде залежати виконання тих чи інших функцій.

Безсумнівно, що в кожному конкретному випадку переслідуються різні цілі. Це залежить і від сфери громадського життя, де відбувається лобістська діяльність, і від якісного рівня державних структур, від якісного складу самих «груп тиску» і від багато чого іншого. При всьому різноманітті існуючих цілей можна виділити ряд загальних цілей, переслідуваних лобістами.

Переважно переслідуються соціально-економічні цілі, що пов’язані з рішенням питань власності і прав розпорядження нею; наданням прав на ведення конкретної діяльності; державним замовленням; квотами, ліцензіями; тарифами на енергоресурси; економічними і податковими пільгами; фінансуванням соціальних програм [9, с. 47].

Перераховані цілі є основними для лобістських структур практично у всіх країнах і Україна не є виключенням. Якщо звернутися до вітчизняної практики, то аналіз прийнятих указів Президента і постанов Уряду, їхніх розпоряджень може послужити прямим підтвердженням сказаному. У цьому немає нічого парадоксального, адже кінцева мета всієї кулуарної боротьби – гроші і влада над каналами руху фінансових ресурсів.

Хоча «соціальний», «екологічний» лобізм, зрозуміло, переслідує інші цілі, він намагається ще й вирішити спектр інших питань.

Отже, незважаючи на існування основного напрямку дії, у лобізму може бути безліч розгалужених цілей. Спрямовуючись на поставлені цілі, лобізм може виявити себе в різних сферах політичної системи суспільства.

Ефективність лобіювання залежить від сукупності факторів, тобто від технологій лобіювання. Під технологією лобіювання розуміється сукупність засобів, форм, методів і процесів впливу зацікавлених груп на органи влади, навколишнє середовище й один на одного. В окремих випадках уявляється, що задіяні ресурси і витрачені сили є непропорційно великими у порівнянні з отриманим результатом. У будь-якому разі, це питання є одним із самих дискусійних у зарубіжній політичній науці і вимагає окремого висвітлення.

У залежності від того, які методи більшою мірою використовуються в лобістській діяльності, можна говорити про те, наскільки вона відповідає цивілізованим чи нецивілізованим нормам.

В основному спектр застосовуваних методів залежить від об’єкта впливу, однак більшість методів є універсальними.

Лобіювання буває прямим і непрямим (опосередкованим). Пряме лобіювання своїм змістом має методи безпосереднього впливу на осіб, які приймають рішення, що здійснюється через представників організованих інтересів [7, с. 33]. Воно може виражатися у таких формах:

  1. безпосередній контакт у процесі підготовки і доробки проекту рішення з особами, що приймають їх;

    надання особам, які приймають рішення, інформації щодо завдань, які можуть бути вирішені у випадку ухвалення певного рішення, чи щодо наслідків (позитивних і/чи негативних) реалізації рішення, проект якого розробляється;

    проведення експертизи проекту рішення;

    приватні зустрічі кулуарного характеру;

    виступ на парламентських слуханнях шодо обговорення законопроекту;

    проведення круглого столу, конференції, суспільних слухань тощо, по проекту рішення, що готується, із запрошенням осіб, що приймають рішення.

Непряме лобіювання складається в опосередкованому впливі на осіб, які приймають рішення, для того, щоб було відкинуто або, навпаки, прийнято рішення відповідного змісту.

Серед форм непрямого лобіювання можна назвати:

  1. організацію різних кампаній з метою формування певної суспільної думки;

    фінансування виборчих кампаній кандидатів, що виступають з позицій, близьких відповідній зацікавленій групі;

    розсилання інформаційних й аналітичних матеріалів, серед яких маються й матеріали, що відносяться до конкретного рішення;

    виступ у засобах масової інформації;

    підтримку організацій, що вже лобіюють відповідне рішення.

Варто надати більш розгорнуту характеристику перерахованих форм прямого лобіювання.

      Безпосередній контакт. Практично будь-яка організація коли-небудь залучена в лобіювання, використовувала таку форму лобіювання, як прямий контакт з офіційними особами, що приймають рішення по телефону, а також безпосередньо при особистій зустрічі. «Лобіювання в основному здійснюється за допомогою особистих зв’язків і знайомств» [1, с. 47].

Безпосередні контакти з посадовими особами можливі не тільки на засіданнях комітету чи інших офіційних процедурах, але й у неформальній обстановці: в офісах депутатів, у коридорах парламенту, на спеціальних публічних заходах (засідання клубів, звані прийоми).

Іноді такі заходи, що є для приймаючих участь свого роду світським обов’язком, улаштовуються самим лобістом, тому що, наприклад, вечірка є для лобістів хорошим джерелом інформації і місцем для встановлення контактів. Основне завдання лобіста у цьому випадку полягає в тому, щоб переконати посадову особу в правильності і важливості прийняття того чи іншого рішення щодо проекту. Продумуючи свою мову заздалегідь, лобіст повинний визначити основні моменти, що вважає найбільш важливими і принциповими для себе, оскільки саме їх і необхідно донести до інших.

2. Надання інформації. Для політиків і чиновників, що прагнуть до вибору кращої альтернативи рішення, особливу важливість представляє інформація, збір якої є відносно дорогим процесом. Організації, зацікавлені в лобіюванні того чи іншого рішення, проводять аналітичні дослідження або збирають технічну інформацію з питань, що хвилюють їхніх членів. Інформація – сильна зброя в руках лобіста. Інформаційні послуги – один із головних доводів тих, хто відстоює необхідність лобістської діяльності. У цьому зв’язку Ю. Юфа навіть виділяє механізми збору інформації: візуальний, аудиальний («я чую»), кінетичний («я почуваю»), дігітальний («у мене є письмова інформація») [7, с. 47].

Незважаючи на те, що парламент і уряд мають досить могутні аналітичні, дослідницькі служби, потреба у додатковій інформації, що зокрема надходить від лобістів, у них залишається. Це і зрозуміло, тому що, наприклад, підготувати спеціальну інформацію зі складних питань з енергетичної сфери може тільки лобіст енергетичних компаній. Крім того, часто важливі законопроекти ініціюються зацікавленими групами, і інформаційні служби парламенту не в змозі відповісти навіть на питання політичного характеру: які політичні цілі переслідує даний законопроект, які сили стоять за ним, а які протидіють.

Інформація, надана лобістом, з погляду парламентарія і державного службовця повинна відповідати таким вимогам: точність (інформація відповідає дійсності й ні в якому разі не спотворює її), об’єктивність, аргументованість (власна точка зору, особисті переконання інформатора не декларуються, а доводяться), цілісність (факт – явище часу, епохи, умов) [3, с. 231].

Однак було б наївним очікувати від лобіста беззаперечного виконання цих побажань. Для нього інформація – це інструмент діяльності, що лобіст використовує у своїх інтересах, тому далеко не завжди інформація буває цілісною й об’єктивною. Вихід із протиріччя між потребою в інформації та її необ'єктивності може бути тільки в одному – допустити до висловлення думок по визначеній проблемі представників різних груп, що представлять різну інформацію. Завдання політика у цьому випадку полягає у порівнянні й доборі найбільш достовірної інформації.

Крім того, лобістська інформація повинна бути емоційно позитивно пофарбована у сприйнятті особи, на яку виявляється вплив. За такої умови ця особа буде вважатися з наданою інформацією і, ймовірно, буде нею керуватися у своїй діяльності. Завданням лобіста є зацікавлення парламентарія проблемою і переведення його на свою сторону так, щоб, в ідеалі, не потрібне було би додаткове матеріальне стимулювання.

Звичайно, не кожного депутата чи державного службовця можна розташувати, надавши корисну чи позитивну для нього інформацію. Деякі політики майже не чуттєві до нової інформації, тому великою є імовірність того, що вони залишаться на своїх первісних позиціях, будуть дотримувати традиційних схем вирішення проблем. Навіть вагому інформацію такі діячі будуть відбирати своєрідно – тільки ту, яка зміцнює і підтримує їх позиції.

3. Експертиза. Лобісти можуть представляти особам, що приймають рішення, експертні висновки по проектах законів чи інших рішень. У таких експертних висновках, поряд з аналізом тексту, повинні міститися конкретні пропозиції щодо поліпшення формулювань, щодо включення нових положень чи виключення окремих положень.

У деяких випадках лобісти як варіант рішення пропонують готовий законопроект для внесення його на розгляд парламенту. Очевидно, що надана лобістами інформація може бути селективною щодо того, яким чином вона відіб’ється на інтересах їхнього замовника. Тому необхідною умовою сприйняття інформації представниками влади є її нейтральність, вірогідність, а також репутація організації, що її надає.

4. Приватні зустрічі кулуарного характеру. Такі зустрічі проводяться в неформальній обстановці, наприклад, під час обіду або прогулянці. Неофіційна обстановка, відсутність письмових текстів дозволяють краще налагодити бесіду, що дає хороший ефект. Однак після досягнутих домовленостей необхідно зустрітися вже у робочій обстановці, щоб зафіксувати все, про що вдалося домовитися, у тексті проекту рішення і визначених формулювань.

5. Виступи на парламентських слуханнях. На проведених слуханнях по законопроекту, звичайно організованих представницькою галуззю влади, або на засіданнях профільних рад, створюваних при органах виконавчої влади, лобісти можуть виступати з оцінкою наслідків прийнятих рішень. Цей метод дозволяє представникам тих чи інших інтересів висловити свою точку зору, що друкується в стенограмі й може знайти відображення в рекомендаціях парламентських слухань чи звіті. Хоча такий метод відіграє незначну роль з погляду впливу на позицію представників влади, якщо взагалі він діє, однак, на думку ряду лобістів, згодом можна посилатися на рекомендації парламентських слухань чи звіт.

Якщо звернути увагу на проблему впливу на публіку, то необхідно враховувати, що у виступах, дискусіях, бесідах апеляція до почуттів слухачів, цитати, характеристика особистих якостей людини можуть і повинні використовуватися у поєднанні з об’єктивною аргументацією лише як допоміжні засобів переконання. Як писав Цицерон, «оратор повинен володіти двома основними достоїнствами: по-перше, умінням переконувати точними доводами, по-друге, хвилювати душі слухачів значною й діючою мовою» [4, с. 62].

Говорячи про емоційний та інший вплив на слухачів, варто звернутися до наробітків науки – психології. Психологія учить, що крім компетентності, важливою характеристикою переконуючого є його соціальність, тобто реальна здатність до соціальної взаємодії, розумінню системи очікувань об’єкта впливу, уміння контактувати з іншими людьми. Адже в ході виступу потрібно активізувати емоційний фактор, на основі якого і вдається втягнути іншу людину (наприклад, свого співрозмовника) у свою проблематику, своє бачення питання, аргументацію, можливо, зацікавити її у той чи інший спосіб.

Необхідно зазначити, що це досить діючий спосіб забезпечення найрізноманітніших інтересів і досить високий рівень лобізму, що вимагає не тільки найвищої техніки лобіста, але й існування дуже великих зв’язків, щоб:

  1. взагалі організувати подібні слухання;

2) виступ був « санкціонований», створив потрібну атмосферу навколо проблеми, сформувало до неї певне ставлення депутатів.

6. Проведення круглого столу, конференції, суспільних слухань. Ці заходи можуть виявитися більш ефективними, ніж парламентські слухання, якщо на них прийдуть особи, що приймають рішення, оскільки програму і сценарій таких заходів готують самі зацікавлені організації. Цілком припустимо і навіть краще, щоб у виступах звучали різні точки зору, але головне, щоб аргументація зацікавленої групи була вагомою і значимою.

У ході таких заходів можна також прояснити позицію осіб, що приймають рішення, щоб краще розібратися, до якого ступеня вона може бути скоректована, і в якому напрямку необхідно діяти. Ефективність цієї форми лобізму полягає в такому.

Загальний тон конференції зацікавлені групи можуть задати споконвічно, у ході дискусій полемізуючи з акцентом, що і стоїть на стражі конкретних інтересів. Причому зовнішня необразливість зазначеного заходу – обговорення, аналіз актуального питання – насправді притупляє сторожкість там тих, що беруть участь, офіційних осіб, яких і втягують у «формування потрібних висновків».

Тут ми говоримо про різний рід конференцій у тому контексті, що за їх допомогою можна в обробленому вигляді дати потрібним особам ту інформацію, що буде сприяти «продавлюванню» конкретних інтересів. Але дійсна цінність зазначеної форми лобізму полягає в такому: в умовах сучасного існування політичних систем лобіювати приходяться навіть ті проекти, плани, ідеї, об’єктивність яких і суспільна корисність не викликає сумнівів.

Так, подібні конференції можуть:

  1. ще раз підкреслити і нагадати позитивні ефекти якого-небудь заходу;

2) виявити переваги, об’єктивні шляхи виконання, оптимальні варіанти рішення розглянутого питання. Але тут важливо обмовитися, що лобізмом зазначена конференція буде лише в тому випадку, якщо ефективний вихід зі сформованої ситуації буде потрібний не сам по собі як такий, а як засіб для досягнення конкретної мети визначеній групі осіб, відомству тощо.

Крім сказаного, вміло організована нарада, конференція, круглий стіл, поза всяким сумнівом, формують і певну суспільну думку (відображаючи, наприклад, у СМІ, у брошурах-оглядах, що випускаються тощо), резонанс у «потрібних» колах, що також, як уже неодноразово підкреслювалося у цій роботі, є своєрідною формою лобізму.

Тут може мати місце цікава ситуація, коли одна форма лобізму, один метод, використовуваний зацікавленими групами тиску, як наприклад, проведення зазначених науково-практичних конференцій, може «спровокувати» іншу форму лобізму – вузько спрямований вплив на суспільну думку, що підсилює «тиск» інтересу, що лобіюється

Тепер слід звернутися до форм непрямого лобіювання.

1. Організація різних кампаній. Визначений настрой суспільної думки підсилює дієвість прямого лобіювання. Фактично вибірна посадова особа орієнтується на суспільну думку, оскільки вона може серйозно вплинути на результати виборів надалі. Проте, і призначений службовець прислухається до суспільної думки, тому що його дії урозріз з пануючим у громадськості настроєм можуть привести до потоку скарг, що створює враження у керівників, що він/вона погано працює. У цьому контексті дуже важливою проблемою для лобістів є абсентеїзм (ігнорування політики) громадськості. Адже в таких умовах неможливо сформувати суспільну думку й значно поширити її.

Для подолання політичної апатії використовуються всілякі тактики роботи із суспільною думкою, що орієнтовані на великі аудиторії і сфокусовані на нечисленні соціальні групи: паблик рилейшнз; фінансування опитувань; публікації поіменного голосування парламентських представників чи документів, що підписуються керівниками галузевих комітетів виконавчої галузі влади тощо. Усі ці методики все-таки скоріше є додатковим супроводом інших лобістських технік, і емпірично завжди було складно оцінити їх окремий вплив.

Якщо не спрацьовують «м’які» прийоми, зацікавлені групи удаються до «маловідомих за радянських часів формам» протестних акцій таких як: пікетування, демонстрації, мітинги, страйки [5, с. 67]. Зокрема, страйкова боротьба є «одним із засобів боротьби найманих працівників за свої економічні інтереси» [7, с. 428].

Мета подібних акцій – створення інформаційного приводу для засобів масової інформації. Передбачається, що здатність впливу засобів масової інформації на суспільну думку має значення для осіб, що приймають рішення, і в силу цього може на них впливати.

Основний недолік – це те, що процес ухвалення політичного рішення є довгостроковим і диференційованим, тоді як протести мають короткостроковий ефект, що викликано складністю підтримування активності прихильників «організованих інтересів» на високому рівні. Виключення складають події, що торкаються основних цінностей людей, одночасно супроводжувані усвідомленням довгострокових інтересів.

2. Фінансування виборчих кампаній. Фінансування виборчих кампаній кандидатів у виборні органи влади – спосіб впливу, що, з одного боку, ґрунтується на розширенні можливостей кандидата, що сходяться з зацікавленою групою позиціями перемогти на виборах завдяки підтримці, а з іншого – приносить такій зацікавленій групі особисті зв’язки чи можливість доступу до осіб, що приймають рішення.

По-перше, у лобістів з’являється можливість впливати на програму кандидата на виборах.

По-друге, отримання згодом доступу до осіб, що приймають рішення, служить мотивацією при підтримці кампанії. Тобто таким шляхом утворяться канали комунікації зацікавленої групи і політиків. Як свідчить практика проведення виборчих кампаній за кордоном і в Україні, потенційні кандидати, що не знайдуть союзника хоча б в одній із груп інтересів, не зможуть провести успішної виборчої кампанії. Тому виборні посадові особи (зокрема, депутати) почувають себе заздалегідь зобов’язаними відповідати інтересам тієї групи, що сприяла їх зайняттю посади (наприклад, стати депутатом).

3. Розсилання інформаційних і аналітичних матеріалів. Мова йде не про цілеспрямовану посилку інформаційних та аналітичних матеріалів у зв’язку з підготовкою проекту якого-небудь рішення, а більш-менш регулярне розсилання таких матеріалів.

Важливо, щоб вони були підготовлені якісно і були корисні для посадових осіб. З одного боку, це створює хорошу репутацію організації, що розсилає ці матеріали. А вище уже зазначалося, наскільки є значущою хороша репутація для переконливості думки організації. З іншого боку, звикнув знайомитися з матеріалами і користатися ними у своїй роботі, особи, що приймають рішення, уважно віднесуться і до аргументів, що міститься в матеріалах і стосуються проекту рішення, яке лобіюється.

4. Виступи в засобах масової інформації. Вище вже говорилося, що особи, які приймають рішення, реагують на матеріали, подані у засобах масової інформації, оскільки засоби масової інформації впливають на суспільну думку. Тому важливо не тільки створювати інформаційні приводи, щоб журналісти звернули увагу на ту чи іншу проблему, а також на передбачуване рішення такої проблеми, але і самим виступати у засобах масової інформації, тому що ніхто краще самих зацікавлених осіб не викладе їхні аргументи й пропозиції.

5. Підтримка організацій, що вже лобіюють відповідне рішення. Якщо організація виявляє, що яке-небудь рішення, у прийнятті чи відхиленні якого вона зацікавлена, уже лобіюється іншою організацією чи групою організацій, то ефективніше всього підтримати вже діючу організацію чи групу організацій, вступивши з нею (ними) в коаліцію (формальну чи неформальну).

Як можна припустити, ефективність лобіювання визначається для груп інтересів використанням того чи іншого методу лобіювання чи їх сукупності, що багато в чому залежить від ресурсів, якими вони приваблюють. Своєчасність використання того чи іншого способу (у залежності від стадії ухвалення рішення) також впливає на ефективність. Як відомо, якщо почати діяти в невідповідний момент, досягнення потрібного результату супроводжується значним збільшенням витрат.

Виходячи з логіки організації проектної діяльності О.С. Автономов, пропонує деякий загальний алгоритм лобіювання [3, с. 79–80].

1. Аналіз ситуації.

1.1. Аналіз проблемної ситуації, вихідне формулювання проблеми.

1.2. Збір даних і первинна їхня обробка.

1.3. Постановка мети (конкретної, вимірної, досяжної, реалістичної і визначеної у часі).

1.4. Вивчення стану справ і оцінка досяжності мети й необхідності прийняття визначених кроків для розв’язання проблеми (з використанням різних методик).

1.5 Визначення, хто буде виступати в ролі лобіста.

2. Створення стратегії.

2.1. Аналіз попередніх дій носія інтересу.

2.2. Аналіз дій протидіючих сил.

2.3. Вивчення системи прийняття рішень (формальний, неформальний, альтернативний процес, а також його основні етапи).

2.4 Оцінка і вибір методів лобіювання, застосовних у даній ситуації.

2.5. Розробка проекту плану лобістських дій.

2.5.1. Визначення об’єктів лобіювання (конкретні особи законодавчої, виконавчої влади).

2.5.2. Визначення союзників і супротивників серед осіб лобіювання.

2.5.3. Поділ лобістських дій на окремі етапи, постановка завдання кожного етапу.

2.5.4. Визначення політичної /економічної вартості застосування тих чи інших методів лобіювання.

2.5.5. Вибір методів лобіювання.

3. Підготовка основного плану дій (у тому числі фінансового).

4. Створення штабу і розподіл функцій.

5. Організація підтримки населення.

6. Організація акцій.

6.1. Поширення зведень про організацію, про завдання зусиль, що починаються, про їхню значущість.

6.2. Робота із засобами масової інформації і зв’язок з громадськістю.

7. Чіткий контроль здійснюваних дій.

При будь-якому результаті лобіювання повинен бути проведений аналіз дій, виявлені помилки, як на етапі вибору стратегії, так і в ході реалізації плану. Досвід повинен бути доведений до зведення співробітників, що можуть зіткнутися з подібними проблемами і ще раз.

Ресурси, що можуть мобілізувати групи інтересів для лобіювання, включають фінансові, інформаційні (включаючи експертизу), людські ресурси (як персонал, так і членів організації), репутацію, а також особисті зв’язки тощо.

Незважаючи на досить значну поширеність думки про те, що економічна міць сама по собі дозволяє вирішувати всі проблеми, у тому числі й у сфері прийняття рішень владними органами, не у всіх випадках фінансова складова ресурсів є найголовнішою.

Особливу роль в лобіюванні набула інформація – юридична, технічна, політична: перевагою користаються організовані групи, здатні надати відповідну інформацію в потрібній стадії процесу конкретним особам, що приймають рішення. Найчастіше цей процес, у свою чергу, залежить від кваліфікації й особистих зв’язків персоналу і/чи лобістів-добровольців, що здійснюють лобістські дії. З оцінкою значущості чисельності членів справа стає складнішою, оскільки організації одночасно володіють суперечливими, як сильними, так і слабкими сторонами.

Таким чином, усі ресурси організованих інтересів взаємозалежні, успіх лобіювання залежить від їхнього поєднання.

Необхідно зазначити, що відкритість і прозорість процесу розробки й прийняття політичних рішень, є важливими умовами ефективності лобіювання, а у випадку їхньої відсутності загострюється нерівність зацікавлених груп, значно збільшується роль фінансових ресурсів, у лобіюванні створюється сприятливе середовище для корупції.

Література

  1. Малько А. Лоббизм // Общественные науки и современность. – 1995. – №4. – С. 58–65.

    Нещадин А.А. Лоббизм в России: этапы большого пути [Доклад] Рос. союз промышленников и предпринимателей. – М.: Эксперт. ин-т., 1995. – 39 с.

    Нагайчук А.Ф. Политический лоббизм: понятие, механизмы, роль заинтересованных групп: Автореф. дис. канд. соц. наук: 22.00.05 / Кемеровский гос. ун-т. – Кемерово, 1999. – 17 с.