Кваліфікуючі ознаки захоплення заручників

План

Вступ

1. Характеристика об’єктивних ознак складу злочину

1.1 Об’єкт захоплення заручників

1.2 Об’єктивна сторона захоплення заручників

2. Суб’єктивні ознаки захоплення заручників

2.1 Суб’єктивна сторона захоплення заручників

2.2 Суб’єкт злочину захоплення заручників

3. Розмежування захоплення заручників від незаконного позбавлення волі або викрадення людини

4. Кваліфікуючі ознаки захоплення заручників

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Українська держава перебуває на складному етапі соціально-економічного розвитку. Спад рівня життя та безробіття більшої частини населення негативно позначилися на становищі переважної частини кількості громадян України, призвели до таких антисоціальних явищ, як скоєння злочинів проти особистої волі людини. Більшість цих злочинів скоюється з метою отримання від держави, державних підприємств, установ чи організацій та окремої верстви громадян матеріальних благ. Найбільшого розповсюдження серед цієї групи злочинів набув такий злочин, як захоплення заручників, який передбачений ст. 147 КК України [1, ст. 355].

Права людини повинні бути надійно захищені. Тому, невипадково, коли у суспільстві відбуваються кардинальні зміни, однією з перших його дій є прийняття рішень, які забезпечують дотримання прав людини, перш за все, які захищають її право на життя та свободу. Основні міжнародні принципи з питань про права людини були проголошені Загальною Декларацією прав людини, яка була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р., і закріплені у Міжнародному Пакті про громадські і політичні права, який був прийнятий у 1966 р. Згідно з цими документами, «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах», «кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість …, ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на підставах і згідно з такою процедурою, яка встановлена законом» {1, cт. 6}.

Законодавець включив до КК цю норму відповідно до міжнародної Конвенції, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., до якої у 1987 р. приєдналася Україна [2, ст.87].

Згідно з ч.1 ст. 29 Конституції України, кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість, що повністю відповідає вимогам міжнародно-правових документів з прав людини.

Крім того, відповідно до ч.1 ст. 33 КК України, гарантує свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Прагнення України до вступу в Північноатлантичний блок (NATO) викликає неоднозначну реакцію в пересічних громадян. Таке ставлення пов’язано з наявністю небезпеки вчинення на території України (та відносно її громадян) насильницьких актів терористичної спрямованості [3, ст. 122].

Об’єктом злочину, передбаченого ст. 147 КК, є не тільки особиста воля, а й особиста безпека особи, захопленої як заручник.

З об’єктивної сторони захоплення заручників вчиняються шляхом активної дії, тобто полягає в захопленні або триманні особи як заручника.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризуються тільки у формі прямого умислу, а також корисливим мотивом і метою, які виступають як обов’язкова ознака складу даного злочину.

Суб’єктом злочину – є особа, яка досягла 14-річного віку (знижений вік кримінальної відповідальності), це й визначає суспільну та громадську небезпеку цього злочину.

Серед вітчизняних науковців помітний внесок у вирішення зазначених питань, зробили П.П. Андрушко, В.О. Глушков, В.П. Журавльов, В.В. Коваленко, С.Я. Лихова, Н.Н. Мельник, М.І. Хавронюк, С.С. Яценко та інші.

Проблема кваліфікації дій осіб при захопленні заручників та відмежування від інших статей Кримінального кодексу України частково висвітлена в навчальних посібниках, методичних рекомендаціях МВС, СБУ, інших правоохоронних органів, але сьогодні належним чином не обґрунтована не висвітлена в юридичній науці [3, ст. 123].

Міжнародна Конвенція про боротьбу із захопленням заручників визначила, що захоплення заручників є злочином, який викликає серйозне занепокоєння з боку міжнародного товариства, і, згідно з положеннями цієї Конвенції, будь-яка особа, яка вчиняє акт захоплення заручників, підлягає або судовому переслідуванню, або видачі.

У ч.1 ст. 1 Конвенції вперше дано визначення цього злочину: «Будь-яка особа, яка захоплює чи утримує іншу особу і погрожує вбити, завдати ушкодження чи продовжити утримувати іншу особу (яка буде далі визначена як заручник) для того, щоб примусити третю особу, а саме – державну, міжнародну, неурядову організацію, будь-яку фізичну чи юридичну особу чи групу осіб, - здійснити чи утриматись від здійснення будь-якого акту як прямої, так і опосередкованої умови для звільнення заручників, вчиняє злочин «захоплення заручників» відповідно до змісту цієї Конвенції».

Захоплення заручників згадується законодавцем у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», яка визначає захоплення заручників як один із способів вчинення терористичних дій – відповідно до зазначеної статті поняття «тероризм» - це суспільно небезпечне діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.

1. Характеристика об’єктивних ознак складу злочину

1.1 Об’єкт захоплення заручників

Загальновизнано, що об’єктом злочину завжди є те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об’єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Проте, ст. 147 КК містить вказівку не на сам об’єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин [5, cт. 100].

Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю, честь та гідність особи.

Об’єктом цього злочину є не тільки особиста воля, а й особиста безпека особи, захопленої як заручник. Потерпілим від злочину є фізична особа – заручник [2 ст. 87]. Згідно з ст. 24 Цивільного кодексу України фізичною особою вважається людина. Захоплення заручника (-ків), що має додаткові суб’єктні ознаки, наприклад представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів, тягне відповідальність за ст. 349 КК.

Безпосереднім об’єктом цього злочину, виступають суспільні відносини, що забезпечують охорону державою права вибору людиною на свій розсуд постійного чи тимчасового місця проживання (перебування), крім випадків передбачених законом. Таким чином, у цьому випадку йдеться про охорону фізичної свободи (волі) та особистої недоторканості людини.

П.С. Матишевський вважає під фізичною свободою (волею) людини з урахуванням встановлених законом обмежень право вільно пересуватись, обирати місце свого проживання та тимчасового перебування. Особиста недоторканість полягає у забороні протиправного втручання з боку інших осіб у питання вибору людиною (в окремих випадках – її законними представниками) місця проживання, тимчасового перебування чи здійснення свободи пересування [6 ст. 266].

Важливим моментом для кваліфікації захоплення заручників є визначення додаткового об’єкта. В літературі вважається, що додатковим об’єктом цього злочину є основи громадської безпеки, забезпечувати яку покликані органи державного управління [6 ст. 266].

Як однозначно зауважує А.С. Політова при визначенні безпосереднього об’єкту захоплення заручників була допущена помилка.

Неоднозначно в працях вітчизняних і зарубіжних вчених вирішується питання про безпосередній об’єкт захоплення заручників, де виділяють дві точки зору: особисту волю людини або громадську безпеку. Так, наприклад, дотримуючись позиції, що захоплення заручників у міжнародному праві є різновидом тероризму, законодавець у Російській Федерації, Узбекистані та Республіці Бєларусь відносить це склад злочину поряд із складом тероризму до злочинів проти громадської безпеки. З іншого боку підійшов законодавець України та Туркменістану при визначенні причетності цього злочину, як такого, що виступає проти громадської безпеки; у законодавстві України захоплення заручників належить до злочинів, направлених проти особи. Як справедливо зазначає В.П. Ємельянов, неоднозначний підхід до цього складу злочину в частині розташування його в системі норм КК, мабуть викликаний багатогранністю самого діяння, тобто проявом його різних рівнів тероризування – від сфери вирішення дрібних побутових проблем до грандіозного політичного скандалу, тому в таких випадках це діяння буде виступати як злочин з елементами тероризування, в інших формах – як формений тероризм [7, ст. 142-143].

Якщо визнавати, що об’єктом захоплення заручників є громадська безпека, то законодавець не повинен ігнорувати той факт, що для вказаного складу злочину властиві такі ознаки: а) він об’єктивно шкідливий для невизначеного широкого кола суспільних відносин (безпека особи, недоторканість власності, нормальна діяльність підприємств, установ, організацій та інших соціальних інститутів); б) основні соціальні блага суспільства порушуються опосередковано: шляхом завдання шкоди відносинам, які регламентують безпечні умови життя суспільства. Однак від цього зазначений злочин не стає менш небезпечним, ніж, наприклад, злочини проти власності, злочини проти життя та здоров’я особи тощо. Оскільки шкода заподіюється інтересам не конкретної особи, а й суспільно значимим інтересам – створення безпечних умов життя суспільства в цілому, тому законодавець встановлює достатньо суворі санкції за скоєні злочини проти безпеки суспільства [1, ст. 362].

Крім того, особа заручника цікавить винних не тільки як особистість, а як засіб тиску на певного адресата – родичів затриманого, державної або іншої установи, фізичної або службової особи для вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії (дій).

Наведені ознаки повною мірою відповідають злочину, передбаченого ст. 147 КК України. Більше того, віднесення захоплення заручників до суспільно небезпечних злочинів обумовлено і суб’єктивно, оскільки винний усвідомлює, що метою його дії є не захоплення заручників, а вчинення й утримання від вчинення будь-яких дій з боку родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи.

Отже, визнаючи, що головним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 147 КК України, є відносини громадської безпеки, а вже додатковим – особиста воля людини.

На цьому наголошує А.С. Політова, яка також висловлює думку, щодо віднесення складу злочину захоплення заручників до розділу ІХ Кримінального кодексу України «Злочини проти громадської безпеки».

1.2 Об’єктивна сторона захоплення заручників

Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину [5 ст. 116].

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 147 КК України полягає в захопленні або триманні особи як заручника, тобто в активних діях винного, які полягають в досягненні наведених діянь. Вчинення одного із зазначених діянь є достатнім для встановлення об’єктивної сторони захоплення заручників [2, ст. 87].

За конструкцією об’єктивної сторони склад цього злочину – формальний. Тобто такий склад злочину, який для встановлення діяння як злочинного, потребує лише вчинення шляхом дії чи бездіяльності (у даному випадку тільки шляхом активної дії) суспільно небезпечного діяння, а конкретніше, не потребує настання суспільно небезпечних наслідків, які будуть породжуватися причинним зв’язком із самим суспільно небезпечним діянням.

Цей злочин вважається закінченим з моменту захоплення потерпілого або з моменту фактичного позбавлення заручника права вільно пересуватися.

Захоплення заручника – це його викрадення, яке може бути таємним або відкритим; воно може супроводжуватися насильством (як фізичним, так і психічним), в тому числі із застосуванням зброї, інших знарядь вчинення злочину, або може обійтися без такого насильства.

Тут треба вказати, що у даному визначенні можливе не тільки особисте захоплення особі (чи осіб), а наприклад місця їх перебування чи значного скупчення.

Прикладом із світової практики, може слугувати випадок, коли 14 червня 1995 р. у місті Будьоновск чеченськими терористами було захвачено міську лікарню, під командуванням А. Басаєва, внаслідок цього загинуло понад 280 осіб.

Тримання заручника – це, як правило, логічний наслідок його захоплення, хоча тримання може здійснюватися і особою, яка не брала участь у захопленні. Також тримання заручника може бути здійснене і без його попереднього захоплення.

Тримання заручника – це позбавлення заручника волі.

Прикладом такої суспільно небезпечної активної дії виступає терористичний акт який стався 1 вересня 2002 р. (якраз під час проведення урочистих заходів, з нагоди Дня знань) в м. Беслан (Дагестан), коли терористи захопили школу, разом з тим і понад 800 осіб, з яких переважною більшістю були діти, та тримали їх як заручників близько трьох днів, потребуючи від місцевих органів влади дуже великі кошти за збереження життів заручників. Внаслідок штурму, який був не досить розробленим загинуло понад 300 осіб.

Тримання заручника – це позбавлення заручника волі, коли йому забороняють залишати певне місце або унеможливлюють це зробити.

Прикладом може слугувати події 23-24 жовтня 2002 р. коли група чеченських сепаратистів захопила понад 1000 осіб в театральному центрі «На Дубровці» під час показу мюзиклу «Норд – Ост» (у заручниках перебувало 75 іноземних громадян – переважна більшість іноземців була громадянами України (48 осіб). Терористи тримали заручників понад три доби, а коли усі дипломатичні переговори зійшли нанівець, був розроблений та прийнятий план штурму (27 жовтня), під час цього штурму загинуло біля 350 осіб.

Аналізуючи співвідношення таких діянь, як захоплення заручників та терористичного акту, можна дійти висновку, що активні дії, які пов’язані із захопленням заручників при терористичному акті можуть бути способом його вчинення. У такому випадку захоплення заручників з терористичною метою буде посягати на громадську безпеку, внаслідок чого дане діяння слід кваліфікувати за ст. 258 КК («Терористичний акт») і в додатковій кваліфікації за ст. 147 КК України немає потреби.

З наведеного можна побачити, що захоплення заручників може виступати як триваючий злочин. Виходячи з цього, активні дії особи, яка приєднується до утримування захопленого заручника (-ків), який (-які) перебуває у стані позбавлення волі та свободи, можуть бути кваліфіковані як спів виконавство або інша форма співучасті у вчиненні даного злочину.

Інші факультативні ознаки об’єктивної сторони даного складу злочину (місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину) прямо не зазначені в диспозиції даної статті, а отже при кваліфікації даного злочину, вони будуть вказувати тільки на наявність обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, які у свою чергу будуть враховуватись судом при призначенні покарання [7 ст.288].

2. Характеристика суб’єктивних ознак захоплення заручників

2.1 Суб’єктивна сторона захоплення заручників

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [5 ст. 159].

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 147 КК України характеризується виною у формі прямого умислу.

Прямий умисел – згідно з ч.2 ст. 24 КК України – прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Захоплення заручників не може бути здійснене шляхом необережності, або непрямого умислу (коли особа не бажала, але свідомо допускала і усвідомлювала настання суспільно небезпечних наслідків).

Крім того, захоплення заручників виступає як формальний склад злочину, а, як зазначає юридична література, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом [5, ст. 167].

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину є мотив і мета вчинення злочину. Залежно від законодавчого опису суб’єктивної сторони складу злочину конкретних злочинів мотив і мета можуть виконувати роль обов’язкових, кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, або ознак, що пом’якшують чи обтяжують покарання.

При аналізі суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 147 КК, можна визначити, що мета виступає як обов’язкова ознака захоплення заручників.

Мета злочину – це уявлення про бажаний результат, якого прагне досягнути особа, що визначає спрямованість діяння.

Згідно з диспозицією ч.1 ст. 147 КК, особа вчинює злочин з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення, чи, навпаки, утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Інакше кажучи, злочинець пов’язує звільнення заручника із задоволенням його вимог, які він висуває вказаним вище особам, органам держави чи іншої установи. Мета, яку переслідує винний, може мати різний характер – вимога надання зброї, звільнення заарештованого (-них), надання транспортного засобу тощо [2, ст. 88].

Проте, як слушно зауважує В.П. Ємельянов, мотив цього злочину, теж буде відігравати велику роль при визначені вини особи, хоча він, не зазначений у диспозиції статті. Неможливо уявити захоплення заручників без корисливого мотиву, тобто без власної вигоди для винного [7, ст. 296].

Тобто можна зробити висновок, якщо при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 147 КК, не буде встановлено зазначеної у ч.1 ст. 147 КК мети, то це виключає наявність суб’єктивної сторони захоплення заручників, яке в свою чергу тягне за собою відсутність складу злочину, що в свою чергу повністю виключає підстави настання кримінальної відповідальності.

2.2 Суб’єкт злочину захоплення заручників

Згідно з ч.1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Для встановлення суб’єкта злочину, потрібно, щоб були наявними три обов’язкові ознаки, які характеризують суб’єкта злочину: це особа, фізична, осудна, та яка досягла певного віку з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Перш за все, суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено в статтях 6, 7 і 8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці і особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, організації тощо).

По-друге суб’єкт злочину повинен бути осудною особою.

Ч.1 ст. 19 КК вказано, що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».

По-третє суб’єктом злочину повинна бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Відповідно до ч.1 ст. 22 КК загальний вік кримінальної відповідальності складає 16 років. У ч.2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності, за вчинення злочинів, які у даній частині передбачені. Перелік цих злочинів є вичерпним.

Аналізуючи перелік цих злочинів, можна стверджувати, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини.

Захоплення заручників, а також їх подальше тримання, практично усюди супроводжується насильством, як фізичним так і психічним. А також завжди захоплення заручників вчиняється винною особою з певною метою, яка направлена на передачу того чи іншого майна (тобто майнових прав) на користь винної особи.

Тому законодавець закріпив, що за вчинення злочину, передбаченого ст. 147 КК, підлягає будь-яка (тобто загальний суб’єкт злочину) фізична, осудна особа, яка на момент цього злочину досягла чотирнадцятирічного віку. Проте, якщо захоплення заручників вчинила службова чи посадова особа, з використанням своїх службових повноважень дій, зазначених у ст. 147, вони кваліфікуються за сукупністю цієї статті та ст. 365 КК України.

3. Розмежування захоплення заручників від незаконного позбавлення волі або викрадення людини

заручник злочин викрадення незаконний

Незаконне позбавлення волі посягає на свободу особи як одне з важливих конституційних прав.

Об'єктивно незаконне позбавлення волі може проявлятися у різних способах і засобах - закриття у приміщенні з позбавленням можливості вийти з нього, зв'язування, поміщення у спеціальне сховище тощо. Позбавлення волі, передбачене ст. 146 КК, припускає застосування до потерпілого примушування, насильства, інших дій проти його волі.

Умови незаконного позбавлення волі на відповідальність не впливають, якщо при цьому потерпілому не було заподіяно шкоди здоров'ю.

Частина 1 ст. 146 КК передбачає відповідальність за незаконне позбавлення волі чи за викрадення людини.

Викрадення людини і утримування викраденої особи (осіб) з певною метою (корисливою, політичною тощо) також називається позбавленням волі [8, ст. 97].

Потерпілим від злочину є будь-яка особа, яка досягла 14 років. Вчинення цього злочину щодо особи, якій не виповнилося 14 років, утворює кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 146 КК) [9, ст. 175].

Діяння, передбачене ст. 147 КК, посягає на особисту свободу і безпеку осіб, що стали заручниками.

Об'єктивну сторону цього злочину утворюють: а) захоплення і б) тримання особи як заручника.

Захоплення — це всі способи поневолення особипозбавленням свободи, можливості пересування, діяти за своїм розсудом і потребами.

Тримання - це позбавлення волі. Обов'язковою ознакою захоплення заручників є загроза їх вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень з метою спонукання держави, міжнародної організації, фізичної чи юридичної особи чи групи осіб вчинити або утриматися від вчинення якої-небудь дії як умови звільнення заручника [8, ст. 98].

Потерпілим від злочину може бути: 1) заручник (людина, яка захоплена суб’єктом злочину та (або) перебуває під його контролем і життя, здоров’я чи особиста свобода якої є своєрідними гарантіями виконання певних вимог, що висунуті чи можуть бути висунуті до третіх осіб); 2) будь-яка інша людина, яка постраждала під час захоплення або тримання особи як заручника. Вчинення цього злочину щодо неповнолітнього утворює кваліфікований вид злочину (ч. 2 ст. 147 КК) [9, ст. 177].

Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146).

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю людини та її недоторканість. Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа. Виняток становлять певні потерпілі, позбавлення волі або викрадення яких потребує кваліфікації за спеціальними нормами Кримінального кодексу (наприклад ст. 444, тобто злочини проти осіб і установ, що мають міжнародний захист).

На відміну від незаконного позбавлення волі або викрадення людини, захоплення заручників, як відзначали вчені-науковці, посягає на громадську безпеку (тобто безпосереднім об’єктом захоплення заручників є громадська безпека.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в протиправній забороні людині вибирати за своєю волею місце перебування, або таємному чи відкритому її захопленні. Позбавлення волі може виразитися в триманні потерпілого в тому місці, де він знаходитись не бажає, або поміщення його в таке місце, яке він не має змоги вільно залишити.

Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, в тому числі малолітній. Незаконне позбавлення волі може бути здійснено шляхом застосування фізичного насильства (наприклад, потерпілого зв'язують і замикають в підвалі, поміщують у заздалегідь підготовлене місце тощо), а також шляхом психічного насильства (наприклад, під загрозою зброї потерпілого примушують слідувати за викрадачем). Воно може бути вчинене і шляхом обману (наприклад, людину заманюють в будь-яке місце і замикають з метою позбавлення волі). Найнебезпечнішим видом незаконного позбавлення волі є викрадення людини, тобто таємне або відкрите захоплення і утримання потерпілого викрадачем. Викрадення майже завжди супроводжується фізичним або психічним (погрози) насильством.

За статтею 146 карається лише незаконне позбавлення волі. Тому відповідальність виключається, коли особу було позбавлено волі внаслідок акту необхідної оборони або крайньої необхідності, або в результаті акту правомірного затримання.

У цьому полягає перша важлива відмінність захоплення заручників та незаконного позбавлення волі або викрадення людини.

З суб'єктивної сторони цей злочин вчиняється лише з прямим умислом і може характеризуватися різними мотивами (користь, помста та ін.). При кваліфікації злочину, передбаченого ст. 147 КК слід зауважити, що цей злочин у своєму складі має завжди конкретизовану мету, тобто у складі даного злочину мета буде виступати як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину.

Суб'єктом незаконного позбавлення волі, є лише приватна особа. Тобто особа, яка досягла віку (загального) з якого може виступати кримінальна відповідальність – 16 років. Службові особи за подібного роду дії несуть відповідальність за перевищення влади, тобто за ст. 365.

Як вже неодноразово зазначалося, багато науковців висвітлюють теорії, щодо трансформації об’єкта захоплення заручників, щоб підкреслити найбільшу суспільну небезпечність даного злочину серед злочинів, які знаходяться в ІV розділі КК України (злочини проти волі честі та гідності особи). А тому законодавець, закріпив знижений вік кримінальної відповідальності (14 років), за скоєння злочину, передбаченого ст. 147 КК України. У цьому полягає друга важлива відмінність, яка беззаперечно буде враховуватись як основна, при кваліфікації та розмежуванні незаконного позбавлення волі або викрадення людини, та захоплення заручників.

Частина 2 ст. 146 вважає кваліфікуючими ознаками цього злочину незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинені щодо малолітнього чи з корисливих мотивів, щодо двох або більше осіб, за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого (наприклад, утримання в сирому, холодному або темному приміщенні), або такі, що супроводжувалися заподіянням йому фізичних страждань (наприклад, позбавлення волі без надання потерпілому їжі), або із застосуванням зброї (якщо на цю зброю не був встановлений дозвіл — діяння вимагає додаткової кваліфікації за ст. 263), або здійснювані протягом тривалого часу.

У частині 2 ст. 147 передбачені такі кваліфікуючі ознаки злочину: здійснення цього злочину щодо неповнолітнього або організованою групою, або дії, які поєднані з погрозою знищення людей (наприклад, винний загрожує висадити будівлю, в якій він знаходиться із заручником тощо), або такі, що спричинили тяжкі наслідки (наприклад, смерть заручника, його самогубство, заподіяння йому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, заподіяння значної матеріальної шкоди). Тяжкими наслідками слід також вважати смерть або заподіяння тілесних ушкоджень близьким родичам заручника, особам, які брали участь у звільненні заручника.

У частині 3 ст. 146 КК передбачені особливо кваліфікуючі обставини цього злочину: вчинення його організованою групою, або спричинення внаслідок позбавлення волі або викрадення тяжких наслідків (смерті, самогубства потерпілого, тяжких тілесних ушкоджень тощо).

Дане положення також закріплене в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» (згідно з абз.3 п. 7 згаданої Постанови).

4. Кваліфікуючі ознаки захоплення заручників

У частині 2 статті 147 передбачені такі обставини, що обтяжують відповідальність (та відповідно які визнаються кваліфікованими ознаками): вчинення цього злочину щодо неповнолітнього, або організованою групою, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки.

Вчинення цього злочину щодо неповнолітнього.

Під неповнолітнім, у даному випадку, розуміється фізична особа, будь-якої статті, яка не досягла 18 років, на момент здійснення проти неї даного злочину. Варто зазначити, що законодавцем не вказані такі ж дії, як кваліфікуючи ознаки даного злочину стосовно підлітків (такі особи, яким на момент вчинення проти них злочину, не виповнилося 16 років) та малолітніх (яким не виповнилося 12 років). Проте, як зауважує М.Й. Коржанський, неповнолітніми можуть визнаватися усі особи, яким на момент вчинення проти них даного злочину, не виповнилося 18 років. Вчинення даного злочину до неповнолітнього (-ніх) ще раз підкреслює підвищену небезпеку захоплення заручників, яке у наш час, все більше набуває поширеності [8 ст. 102].

Вчинення цього злочину організованою групою.

Згідно з ч.3 ст. 28 КК злочин визнається організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасниками групи.

Якщо у захопленні заручників брали участь три і більше осіб, для правильної кваліфікації за ч.2 ст. 147 КК треба визначити, щоб усі особи, які приймали чи не приймали участь у цьому злочині, діяли за заздалегідь обдуманим планом, та з єдиним умислом, та єдиною метою якої вони прагнуть добитися при вчиненні цього злочину.

Відповідно до ст. 26 КК співучасть у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Як слушно зауважує С.В. Оксенюк вид співучасті (проста, складна), тобто співвиконавство або чіткий розподіл ролей, де кожний суб’єкт виконує покладені на нього обов’язки (тобто підбурювач, організатор, пособник) не будуть грати визначної ролі при кваліфікації даного виду злочину [3 ст.124].

Тобто, при правильній кваліфікації даного злочину, а конкретно за вчинення захоплення заручників організованою групою, треба спочатку точно визначити чи була то умисна спільна діяльність суб’єктів злочину, яка була направлена на досягнення певної корисливої мети, у якої вони були усі разом зацікавлені, а потім додатково вже визначати роль кожного з суб’єктів цього злочину.

Погроза знищення людей, внаслідок вчинення цього злочину.

Погроза може стосуватися як самого заручника (наприклад, особа загрожує підірвати будівлю у якій знаходиться затриманий), так і інших осіб (наприклад близьких родичів заручника, або осіб, які будуть намагатися його звільнити).

Спричинення тяжких наслідків, внаслідок вчинення цього злочину.

Тяжкі наслідки у даному злочині можуть мати різний характер. Вони можуть виявитися внаслідок фізичного насильства над людиною.

Фізичне насильство – протиправний фізичний тиск над потерпілим (потерпілими), що виражається у нанесенні ударів, побоїв, мордувань тощо, які спричиняють фізичного болю потерпілому. При даному виду насильства у людини повністю зламана особиста воля, для вчинення будь-яких дій, які б ставали на заваді подальшого вчинення злочину.

Тілесне ушкодження — це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини [2 ст. 58].

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини було протиправним. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відповідальності особи, яка їх заподіяла, якщо згода була дана для досягнення суспільне небезпечних і, тим більше, злочинних цілей.

Психічне насильство має на меті залякування особи-заручника, гноблення його волі та гідності, моральне задоволення його беззахисним станом, погрози вбити його, або членів його сім’ї , або інших родичів чи близьких друзів, також інших аморальних дій які пригнічують волю, честь та гідність особи.

При психічному насильстві, однак, воля особи-заручника не зламана повністю, і це дозволяє йому у правильному розумінні «протидіяти» незаконним щодо нього діям, зі сторони особи (чи осіб) які вчиняють проти нього злочин.

Завжди тяжкими наслідками при вчиненні даного виду злочину є смерть особи-заручника.

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 2 від 7 лютого 2003 р. дав роз’яснення щодо таких обставин, які можуть виникнути при розгляді кваліфікації даного злочину.

Згідно з абз.3 п. 7 цієї Постанови дії особи, яка вчинила злочин, передбачений ст. 147 КК осіб, і умисно вбила заручника, мають кваліфікуватися за ч.2 цієї статті за ознакою спричинення тяжких наслідків і за п.3 ч.2 ст. 115 КК.

Висновки

Протягом усієї історії розвитку України як незалежної, демократичної суверенної держави, проблема боротьби зі злочинами проти особистої волі, честі та гідності людини набуває все більшої актуальності. Шляхи вдосконалення кримінального законодавства України, приведення його до міжнародних норм і стандартів, урахування досвіду інших держав зумовили появу в кримінальному законодавстві України нових складі злочинів, таких як, наприклад, захоплення заручників.

Не можна стверджувати, що 20, 30 років назад не захоплювались заручники. До 1987 р. поняття захоплення заручників не було відоме ні радянському кримінальному законодавству, ні російському кримінальному законодавству, до складу якого входила на той час Україна.

Захоплення заручників, як злочин міжнародного характеру кваліфікується згідно з Конвенцією про боротьбу із захопленням заручників, яка прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р.

Розроблення домовленості про боротьбу з захопленням заручників проводилось і в межах Європейської Ради. Уже в 1973 р. його Консультативна асамблея у своїй рекомендації № 703 запропонувала державам ураховувати викрадення, та захоплення людей, при якому створюється загроза їх життю та здоров’ю тяжким кримінальним злочином. У 1977 р. у Страсбурзі після тривалого обговорення в органах Європейської Ради було підписано Конвенцію про боротьбу з тероризмом, злочинами пов’язаними із захопленням заручників.

Аналізуючи усі об’єктивні та суб’єктивні ознаки злочину, передбаченого ст. 147 КК, можна дійти висновку, що найбільш дискусійним ще залишається питання визначення об’єкта захоплення заручників.

Деякі вчені визнають, що безпосереднім об’єктом цього злочину виступають суспільні відносини, що забезпечують охорону державою права вибору людиною на свій розсуд постійного чи тимчасового місця проживання (перебування), крім випадків передбачених законом.

На противагу цієї думки виступають багато вчених, які наводять досить переконливі аргументи, стосовно правильного визначення безпосереднього об’єкта захоплення заручників. Така точка зору має на меті законодавче визначення безпосереднього об’єкта злочину як відносини громадської безпеки, а вже додатковим – особиста воля людини, її честь та гідність, а також законодавчого закріплення цього злочину до розділу ІХ Кримінального кодексу України «Злочини проти громадської безпеки».

При аналізі кваліфікуючих ознак захоплення заручників, було визначено, всі ті обставини, які закріплені законодавцем у ст. 147 КК.

Проте й тут має місце широкі дискусії щодо поповнення інших кваліфікуючих ознак, як наприклад, із застосуванням зброї або речей, які можуть бути використані як зброя, повторно, у відношенні двох або більше осіб, у відношенні жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, щодо осіб похилого віку, інвалідів.

Захоплення заручників – одне із найбільш тяжких злочинів терористичної направленості. Це таке неправомочне фізичне обмеження волі людини, коли її наступне звільнення ставиться в залежність від виконання вимог суб’єкта злочину третьою особою [4 ст. 83].

Список використаних джерел

Спеціальна та періодична література

[1] - Політова А.С. – Трансформація об’єкта захоплення заручників // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2001 – ст. 355-364

[2] – Кримінальне право України: Особ. част.: Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.Я. Тацій, та ін.; Х.: Юрінком Інтер, 2007 – 623 с.

[3] – Оксенюк С.В. – Кримінально-правова кваліфікація дій, що пов’язана із захопленням заручників, як виявів тероризму// Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ – 1996 – 2008 - ст. 122-128.

[4] – О.О. Володіна – Щодо змісту понять «свобода» і «безпека» у визначенні безпосереднього об’єкта захоплення заручників // Проблеми законності. – Вип. 91. – 2007. – с. 99-104.

[5] – Кримінальне право України – Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За заг. ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 480 с.

[6] – Матишевський П.С. – Кримінальне право України – Особ. част. 2-е вид. перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 711 с.

[7] – В.П. Ємельянов – Кваліфікація злочинів проти громадської безпеки та особистої волі особи – Х.: 2000 – 340 с.

[8] – М.Й. Коржанський – Кваліфікація злочинів – Навчальний посібник – 2-е видання – К.: Атіка – 2002 р. – 334 с.

[9] – Кримінальне право України: теоретичний курс і практикум: Навчальний посібник / За заг. ред. В.Я. Горбачевського – К.: Атіка – 378 с.

Нормативно – правові акти

{1} – Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

{2} – Міжнародна Конвенція про боротьбу із захопленням заручників від 17 грудня 1979 р.

{3} – Конституція України від 28 червня 1996 р.

{4} – Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.

{5} – Цивільний кодекс України від 14 травня 2004 р.

{6} – Закон України «Про боротьбу з тероризмом» - станом на 10 січня 2005 року.

3. Матеріали судової практики

(1) – Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7 лютого 2003 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи».