Теоретичні основи адміністративно-правового статусу державної служби зайнятості України

Аналіз практики функціонування органів державної влади в Україні виявив ряд суттєвих факторів, що заважають ефективному їх функціонуванню. На думку де-яких вчених, важливіші з них полягають в наступному. По-перше, після прийняття Конституції України, не було прийнято дієвих заходів по зміні змісту органів державної влади, переводу їх на принципово нові основи функціонування.

По-друге, немає детальної прогностичної проробки нових проблем управлінського процесу стосовно змін, що відбулись в державі. Однозначного розуміння системи органів державної влади, окремих гілок влади та окремих органів державної влади в практиці та законодавстві не склалось.

По-третє, не зовсім вирішено питання і про структурно-функціональне представлення органів державної влади. Воно ж прямо впливає на розмежування предметів ведення у системі органів державної влади [2].

Конституція України чітко виділяє не конкретні гілки влади, а конкретні її суб’єкти – державні органи та їх системи, що не охоплює вичерпно всіх існуючих видів державних органів. Доктирина «поділу влади» в основному побудована на узагальненнях, найбільш типових функціях державної влади, тоді як реальна система органів держави обумовлюється не тільки цим фактором, а й змістом конкретних функції і компетенції відповідно до потреб організації державного та суспільного життя країни.

Професор В.Б. Авер’янов наголошує, що розподіляється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та суб'єктною (інституційною) ознаками. У першому випадку розподіл влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави — законотворення, правозастосування і правосуддя. В другому — означає організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів — законодавчих, виконавчих і судових (і це — тільки основні види) з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.

Тому закономірно, що пріоритетним у змісті Конституції є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб'єктів (інституцій) — державних органів та їх систем. Особливо якщо враховувати, що "класична" тріада гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової — не охоплює вичерпно всіх існуючих видів державних органів [5].

Як зазначає доктор юридичних наук Т.О. Проценко, органи виконавчої влади посідають одне з головних місць у системі державної влади України. Саме вони відповідно до Конституції і законів України забезпечують здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, розробляють і реалізовують загальнодержавні та регіональні програми соціально-економічного, культурного розвитку, інші цільові програми, вживають заходів щодо забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина, створення оптимальних умов для гармонійного розвитку особистості. Це далеко не повний перелік лише основних напрямів діяльності органів виконавчої влади у центрі та на місцях [2].

На думку професора В.Б. Авер’янова, сфера виконавчої влади визначається тим, що:

1) поряд з тими напрямами реалізації виконавчої влади, які збігаються з власне державно-управлінською діяльністю (тобто державним управлінням), значне місце посідають ті напрями, в яких відсутні характерні ознаки поняття «державне управління». Крім зазначених вище прикладів «неуправлінської частини» діяльності органів виконавчої влади, при оцінці будь-якого іншого напряму реалізації виконавчої влади також слід обов'язково виходити з його конкретного змісту, а точніше, зі змісту закріплених за даними органами функцій і повноважень — на предмет з'ясування їх управлінської чи неуправлінської спрямованості;

2) у випадках, коли здійснення виконавчої влади відбувається у формі власне управлінської діяльності, слід врахувати, що у демократичній державі ля діяльність може здійснюватись не тільки виключно державними органами, а й окремими недержавними суб'єктами — адже повноваження виконавчої влади можуть бути делеговані державою органам місцевого самоврядування та іншим недержавним інституціям [6].

У системі центральних органів виконавчої влади головним органом із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, загальнообов'язкового державного соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, розвитку соціального діалогу є Міністерство праці та соціальної політики України. Зазначене Міністерство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України [3].

У структурі Міністерства праці та соціальної політики України функціонує державна служба зайнятості України. Візповідно до п. 3 Положення про Міністерство праці та соціальної політики України одним з основних завдань міністерства є керівництво діяльністю державної служби зайнятості [2]. Серед основних завдань ДСЗУ визначена реалізація у межах своєї компетенції державної політики щодо забезпечення зайнятості населення та соціального захисту від безробіття [3].

Як зазначає професор С.Г. Стеценко, згідно з Концепцією адміністративної реформи, а також керуючись Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 «Про систему центральних органів виконавчої влади», Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Ці органи утворюються і діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади. Самостійно вони не є центральними органами виконавчої влади, але згадування про них саме в цьому розрізі є достатньою мірою обґрунтованим.

Урядові органи державного управління здійснюють:

управління окремими підгалузями або сферами діяльності;

контрольно-наглядові функції;

регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб [9].

Проведений аналіз положень Закону України «Про зайнятість населення» та Положення про державну службу зайнятості, дозволяє зробити висновок, що ДСЗУ відповідає наведеним професором С.Г. Стеценком ознакам урядового органу державного управління. Це виявляється в тому, що ДСЗУ здійснює:

реалізацію державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян (ч. 1 ст. 18) [1];

контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності і господарювання, фермерами та іншими роботодавцями (ч. 4 ст. 18) [9];

регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб виражені у тому, що роботодавці мають право на використання праці іноземців та осіб без громадянства на умовах трудового договору лише за наявності виданого роботодавцю державною службою зайнятості дозволу на використання праці іноземців та осіб без громадянства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 8) [1].

Варто наголосити, що коло органів виконавчої влади, які мають повноваження у сфері регулювання зайнятості, не обмежується міністерством праці та соціальної політики України. Окремі управлінські повноваження мають центральні органи виконавчої влади, інспекції, державні комітети, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, громадськість. Так, згідно ст.14 Закону України “Про зайнятість населення” [9] з метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів України і місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування розробляються річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення. Статтею 18 вказаного Закону визначено, що суб’єктами забезпечення державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, є державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Разом з тим, обсяг повноважень, якими наділена ДСЗУ на підставі чинного законодавства, дає підставу виокремии її серед інших державних органів управління в сфері регулювання зайнятості.

Наприклад, для реалізації своїх функцій державна служба зайнятості наділена повноваженнями державно-владного характеру, тобто одержує від держави право здійснювати розпорядчу функцію. При цьому вона діє від імені держави і з метою реалізації державної політики у сфері зайнятості та соціального захисту від безробіття, застосовує заходи як переконання, так і державного примусу.

Виходячи з викладеного, вважаємо, що необхідність подальшого дослідження адміністративно-правового статусу ДСЗУ ґрунтується на підставі того, що ДСЗУ є структурним підрозділом Мінпраці України та провідним органом з питань формування і реалізації державної соціальної політики, а також враховуючи інші повноваження.

Для вирішення проблеми адміністративно-правового статусу ДСЗУ в процесі реалізації державної політики щодо забезпечення зайнятості населення та соціального захисту від безробіття необхідно з’ясувати сутність правового статусу. Питання правового статусу особистості детально було розглянуто теоретиками права, у зв’язку з цим вважаємо, що доцільним є обґрунтування особливостей правового статусу ДСЗУ як органу виконавчої влади – юридичної особи, так як вченими найбільш розглядався правовий статус фізичної особи.

На думку професора В.С. Венедиктова, поняття правового, статусу особистості досліджується в межах філософії, соціології, теорії держави і права. У філософському розумінні статус - це соціальний, співвідносний стан (позиція) індивідуума або групи в соціальній системі, що визначається за рядом ознак, специфічних для даної системи (економічних, професійний етнічних та ін.) [7].

Професор О.Ф.Скакун визначає правовий статус особистості у системі закріплених в нормативно-правових актах і гарантованих державою прав і свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єктправа координує свою поведінку в суспільстві [8]. На її думку, структура правового статусу особистості може бути подана у вигляді наступних елементів: правосуд’відповідальність.

При висвітленні адміністративно-правового статусу органів виконавчої влади професор С.В. Ківалов проводить їх класифікацію, зазначає функції, завдання, компетенцію [9], однак не наводить підходів до визначення сутності категорії правового статусу цих органів.

Професор І.Н. Пахомов характеризує адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування, відмічає наявність власних і делегованих повноважень, а також проявлення адміністративної правосуб’єктності у тому, що відповідна рада приймає нормативні та інші акти управління у формі рішень [5].

Наявність адміністративної правоздатності державних органів, державних і недержавних організацій зазначає Ф.Фіночко. Їх адміністративна правоздатність виникає, як правило, з моменту видання акту про їх заснування, а припиняється із ліквідацією або реорганізацією [2].

Таким чином, потребує подальшого розв’язання проблема визначення змісту правового статусу державного органу. Вважаємо за доцільне зазначити, що уточнення змісту правового статусу можливе за умови проведення аналізу особливостей правовідносин у конкретній сфері, адже ці особливості визначають зміст суб’єктивних прав і юридичних обов’язків як основи правового статусу.

Професор К.С. Бєльський наголошує що, правовідносини належать до фундаментальних категорій науки адміністратищого права. Місце і значення адміністративно-правових відносин в теорії адміністративного права зумовлено також тим, що будь-яке питання з цього приводу своїми коріннями сягає сутності предмета адміністративного права [9].

Як зазначає професор В.К. Колпаков, специфічною рисою державного управління є його масштабність та універсальність. Норми адміністративного права у необхідних випадках надають державно-управлінським відносинам форму адміністративно-правових. Водночас державно-управлінські відносини є лише частиною суспільних відносин, що врегульовані нормами адміністративного права [11].

На відміну від адміністративних правовідносин у цілому обов'язковим суб'єктом державно-управлінських відносин має бути суб'єкт державного управління. Суб'єктами державного управління є насамперед органи виконавчої влади. Водночас певна частина суб'єктів державного управління такого статусу не має: наприклад, державна служба зайнятості. Проте як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним розвитком суспільства. Саме на них покладено обов'язок виконувати рішення, які приймаються законодавчим та іншими органами держави [6].

З наведеного можна зробити висновок, що державна служба зайнятості відноситься до органів держави, а тому є суб’єктом адміністративно-правових відносин.

На думку професора С.Г. Стеценка, для того щоб бути суб’єктом адміністративного права, особа, повинна мати адміністративну правосуб’єктність, яка складається з адміністративної правоздатності та адміністративної дієздатності [5].

Професор А.І. Берлач зазначає, що в органах державної влади адміністративна правосуб’єктність проявляється в компетенції, яка закріплена нормативними документами, тобто у сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов’язків), що надаються їм для виконання завдань і функцій [2].

Цікавою є позиція вітчизняних науковців, які зазначають, що кожний орган виконавчої влади наділений певним колом повноважень – прав і бов'язків, тобто компетенцією. Вона скріплюється в нормативно-правових актах певного виду, які характеризуються як компетенційні або "статусні".

Компетенція є головною складовою змісту правового статусу кожного органу, яка доповнюється такими важливими елементами, як його завдання,функції, характер взаємозв'язків з іншими органами, місце в ієрархічній структурі органів виконавчої влади, порядок вирішення установчих і кадрових питань тощо [17].

Оскільки наявність адміністративної правосуб'єктності певним чином випереджає наявність у конкретної особи певних суб'єктивних прав і обов'язків, то важливого значення для характеристики суб'єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу. Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб'єктивних прав і обов'язків, які закріплені за відповідним суб'єктом нормами адміністративного права. Тобто необхідною ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, які реалізуються даною особою як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними) [6].

Важливою позицією, на яку доцільно звернути увагу, є позиція професора С.Г. Стеценка, співвідношення таких понять, як «адміністративна правосуб'єктність» і «адміністративно-правовий статус». Нерідко вони сприймаються як синоніми, складові частини одне одного, як загальне і часткове. Такі підходи не є правильними, тому що вони не базуються на позиціях загальної теорії права. Сьогоднішній стан розвитку правової науки дозволяє зазначити таке: якщо адміністративна правосуб'єктність - це здатність суб'єкта мати і реалізовувати права та виконувати обов'язки (можна сказати, що це - «право на право»), то адміністративно-правовий статус - це вже реально існуючі права та обов'язки. Виходячи з такого бачення - адміністративно-правовий статус - це сукупність прав, обов'язків та гарантій їх реалізації, закріплених у нормах адміністративного права. В основі адміністративно-правового статусу лежить адміністративна правосуб'єктність. Слід наголосити, що кожний суб'єкт адміністративного права має свій варіант притаманного йому адміністративно-правового статусу [9].

Суб’єктом правовідносин вважають правоздатний суб’єкт суспільного життя, який виступає носієм юридичних прав та обов’язків. При цьому розрізняють суб’єктів права і суб’єктів правовідносин, зазначаючи, що ці два поняття не завжди збігаються: по-перше, правовідносини - не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин [14].

Для суб’єктів права характерні дві основні ознаки.

По-перше, це – особа, учасник суспільних відносин (індивід, організація), яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Для цього така особа повинна мати певні якості: а) зовнішня уособленість (ДСЗУ функціонує як структурний підрозділ Мінпраці України, виконуючи специфічні завдання із компетенцією, врегульованою певними нормативно-правовими актами: Законами України “Про зайнятість населення”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, Положенням про Державну службу зайнятості, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991р. № 47 та іншими); б) персоніфікація - виступає у зовнішніх відносинах як єдина особа – персона (персоніфікація ДСЗУ проявляється у тому, що співробітники ДСЗУ виступають як суб’єкти правовідносин не від свого імені, а від імені держави); в) здатність виробляти та здійснювати персоніфіковану волю (так, відповідно до чинного законодавства, ДСЗУ реалізує у межах своєї компетенції державну політику щодо забезпечення зайнятості населення та соціального захисту від безробіття).

Другою ознакою є те, що особа, яка реально спроможна брати участь у правовідносинах, набула властивості суб’єкта права внаслідок юридичних норм. Інакше – юридичні норми утворюють обов’язкову основу дії особи як суб’єкта права. Наявність такої ознаки цілком притаманна ДСЗУ, основу діяльності якої складає принцип законності.

Суб’єкта правовідносин визначають як суб’єкта суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов’язків. ДСЗУ має повноваження, визначені нормами чинного законодавства. Внаслідок дії норм вона виступає носієм юридичних прав та обов’язків.

Таким чином, стосовно ДСЗУ як окремого державного органу поняття суб’єкта права і суб’єкта правовідносин збігаються.

Теоретики права розрізняють три види суб’єктів права: люди, об’єднання і соціальні спільноти [7]. Змістовне наповнення кожного виду суб’єкту змінюється залежно від історичного періоду. Так, за радянських часів у науці державного права панувала думка, що суб’єктами державно-правових відносин є: держава, народ (нація), союзні та автономні республіки, органи державної влади та особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства). Разом з тим, такий погляд на коло суб’єктів державно-правових відносин був не єдиним. Плюралізм думок з цього приводу пояснювався не лише індивідуальними підходами у тлумаченні проблеми, але й особливостями розвитку державно-правового регулювання в конкретному історично визначеному періоді.

Узагальнення існуючих поглядів на класифікацію суб’єктів права дозволяє зазначити необхідність виокремлення державних органів та посадових осіб як суб’єктів права, що означає існування адміністративної правосуб’єктності державного органу, посадової особи. При цьому правосуб’єктність державного органу певною мірою відрізняється від правосуб’єктності посадової особи.

Державний орган може виступати у двох основних якостях: а) як суб’єкт владних функцій керівництва; б) як суб’єкт оперативно-господарської та соціально-культурної діяльності. ДСЗУ як суб’єкт владних функцій керівництва видає нормативно-правові акти, здійснює регулювання публічно-правових відносин, надає адміністративні послуги, здійснює контроль. Як суб’єкт оперативно-господарської та соціально-культурної діяльності, ДСЗУ, зокрема контролює дотримання законодавства про зайнятість населення; реєстрацію суб’єктів господарювання як роботодавців та надає їм дозвіл на працевлаштування іноземців та осіб без громадянства, застосовує стягнення до учасників господарського процесу, які допускають правопорушення в сфері зайнятості.

Правосуб’єктність органів, які виконують владні функції державного керівництва, визначається як компетенція. Професори В. Манохін [9], І. Бачило [8], С. Комаров [17] та інші до змісту компетенції включали такі правові явища як завдання, функції, форми і методи діяльності тощо. Професори А. Коренєв [15, Ю. Старилов [7] розширили змістовні характеристики компетенції, доповнили їх завданнями, функціями, обов’язками, правами, відповідальністю, формами й методами діяльності, структурою органів.

Професор Б. Лазарєв, який здійснив фундаментальний аналіз сутності, змісту та значення компетенції державних органів, зазначав, що точка зору про відповідальність як самостійний елемент компетенції є помилковою, а також про те, що форми діяльності не можуть бути включені до складу елементів компетенції. До складу компетенції входять права і обов’язки органу (права - щодо громадян і організацій, обов'язки - перед державою та суспільством) [182, 132]. Таку точку зору підтримують такі науковці, як В. Юсупов Таким чином, компетенцією визнається сукупність юридично встановлених повноважень (прав і обов'язків) конкретного органу публічної влади, що визначають його місце в системі органів влади. Головне в компетенції складають владні права – права на активні дії, які є юридично значимими. Тобто державний орган спроможний своїми односторонніми діями (актами) породжувати, змінювати або припиняти конкретні правовідносини.

Правосуб’єктність установ, які здійснюють оперативно-господарську та соціально-культурну діяльність визначають спеціальною категорією “юридична особа”. Стосовно державного органу, а саме ДСЗУ, така діяльність здійснюється у межах компетенції, а статус юридичної особи підтверджено, зокрема, правом здійснювати окремі господарські операції (наприклад, п.9 Положення про Державну службу зайнятості закріплено право ДСЗУ надавати надавати у встановленому порядку підприємствам, установам і організаціям за договорами платні послуги, не пов'язані з забезпеченням зайнятості населення [3].

Враховуючи, що поняття правового статусу містить у собі правосуб’єктність у єдності з іншими правами та обов’язками [7], можна зробити висновок про складові адміністративно-правового статусу ДСЗУ як державного органу: компетенція та правозастосування.

Що стосується правосуб’єктності посадової особи, слід з’ясувати зміст суб’єктивного права і юридичних обов’язків. Як зазначає професор С.Н.Братусь, суб’єктивне право – це, по суті, міра можливої або дозволеної поведінки. Її детальна характеристика передбачає виділення конкретних прав: 1) право вимагати, 2) право на позитивні дії, 3) праводомагання.

Право вимагати – має забезпечити виконання або дотримання юридичного обов’язку іншою особою. Цьому праву кореспондуються юридичні обов’язки.

Право на активні дії означає можливість особи самій вчиняти юридично значимі дії. Це право має бути поєднане із правом вимагати від інших осіб утримання від певних дій і, таким чином, воно пов’язується із юридичними обов’язками.

Праводомагання виражається у можливості привести до дії апарат державного примусу проти зобов’язаної особи. Це право виникає у правовідносинах не з самого початку формування, а включається у випадку наявності додаткових чинників (невиконання обов’язків) до складу суб’єктивного права для забезпечення правового впливу на порушника юридичного обов’язку. Таким чином, праводомагання є тією ланкою, яка зв’язує регулятивні і охоронні правовідносини [10].

Закономірність зв’язку суб’єктивного права і юридичного обов’язку постає у тому, що здійснення висхідного елементу суб’єктивного права – права вимагати призводить до необхідності функціонування юридичного обов’язку з боку зобов’язаного, а це, у свою чергу (за відсутності виконання), призводить до дії наступний елемент суб’єктивного права – праводомагання.

У правовідносинах пасивного типу міра можливої поведінки управомочуваного складається з усього комплексу притаманних суб’єктивному праву можливостей. Таким чином, до правового статусу посадової особи включаються, насамперед, конституційні (загальні) права та кореспондуючі обов’язки, які визначають зміст правосуб’єктності та невід’ємні від особистості [4].

Крім того, посадова особа є представником певної соціальної групи, відокремленої за юридико-значущим началом (родом діяльності), наділена відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими правами і обов’язками. Як особи, що мають активну правосуб’єктність, вони входять до складу підрозділів певної організації (ДСЗУ).

Отже посадова особа може виступати у двох основних якостях: а) як носій конституційних прав та обов’язків; б) як суб’єкт владних функцій. Це означає, що посадова особа ДСЗУ має загальний та спеціальний (адміністративно-правовий) статус. Загальний статус закріплений у Конституції України та конституційних законах і є узагальненим і однаковим для усіх, передбачає рівність прав та обов’язків і є основою для набуття конкретних суб’єктивних прав, несення відповідальності як громадянина України. Адміністративно-правовий статус працівників ДСЗУ визначається сукупністю юридично встановлених прав, обов’язків та відповідальністю.

Таким чином предмет дослідження проблеми адміністративно-правового статусу ДСЗУ містить у собі характеристику ДСЗУ як державного органу, що складається з таких елементів: компетенцію, що включає права та обов’язки, та правозастосування, а також визначення особливостей статусу працівників ДСЗУ, що містить у собі три елементи: права, обов’язки та відповідальність. Таким чином, адміністративно-правовий статус ДСЗУ містить такі елементи: компетенція, правозастосування, юридична відповідальність.

державний влада правовий зайнятість україна

ЛІТЕРАТУРА

Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. / Петр Емельянович Недбайло – М., 1960.– 512 с.

Обгрунтування щорічних планів Програми розвитку державної служби на 2005– 2010 роки / [Баймуратов М.О., Василенко М.Д., Ківалов С.В., Пахомова Т.І., Рульов Ю.М.] / Одеська національна юридична академія. — О.: Юридична література, 2005. — 44с. — (Бібліотека державного службовця).

Оболенський О.Ю. Державна служба: Підручник. /Олексій Юрійович Оболенський – К.: КНЕУ, 2006. – 472 с.

Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева. – М.:Юрист,2000.–520с.

Олійник А.Ю. Теорія держави і права України: Навч. посіб. / Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 176с.

Осауленко О.І. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. для студ. ВНЗ / О.І. Осауленко. — К. : Істина, 2007. — 336с.

Основи правознавства: Навч. посібник / [Баймуратов М.О., Біла Л.Р., Ківалов С.В., Полянський Ю.Є., Додін Є.В.]; під ред.. С.В. Ківалова, С.В. Орзіха — 8.вид., перероб. і доп./ Одеська національна юридична академія — О. : Юридична література, 2005. — 355с.

Основи правознавства: Навчальний посібник / [Ківалов С.В., Баймуратов М.О., Біла Л.Р., Полянський Ю.Є., Додін Є.В.]; під.ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзіха. — [2.вид., випр. і доп.] — К. : Знання, 2001. — 364с.

Охотнікова О.М. Адміністративна відповідальність керівника державного підприємства, установи, організації в Україні: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / О.М. Охотнікова — Ірпінь, 2004. — 219арк.

Пітюлич М.І. Територіальна організація зайнятості та механізми її регулювання в умовах становлення ринкових відносин (терія, практика): Дис...д-ра екон. наук: 08.00.04 / Пітюлич Михайло Іванович — Львів, 1994. — 278л.

Податкова служба та вдосконалення її діяльності / [Данілов О.Д., Гриценко В.В., Проценко Т.О., Шевчук В.П.] — Ірпінь: НАДПСУ, 2005. — 150с.

Популярна юридична енциклопедія / [Гіжевський В.К., Головченко В.В., Демський Е.Ф., Демський С.Е., Довбня В.А.]; під.ред І.С. Чиж — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 527с.

Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно–правове забезпечення реалізації та захисту: монографія / [Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Битяк Ю.П., Діхтієвський П.В., Козюбра М.І., Комзюк А.Т.]; під ред. В.Б. Авер'янова / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / Дніпропетровський держ. ун–т внутрішніх справ /— Д. : Ліра, 2008. — 585c.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Вид. 5–те, зі змінами: Навч. посіб./ Петро Мойсейович Рабінович – К.: Атіка, 2001. – 176 с.

Рибалкін А.О. Нормотворчість органів внутрішніх справ (аспекти загальної теорії): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / А.О. Рибалкін — Запоріжжя, 2005. — 185арк.

Рибачук В.І. Відповідальність за злочини у сфері службової діяльності: Питання кваліфікації злочинів, передбачених розд. XVII Кримінального кодексу України: Навч. Посібник / Бантишев О.Ф., Рибачук В.І. — К. : Видавничий дім "Ін Юре", 2003. — 115с.

Рогульський С.С. Адміністративно–правові заходи боротьби з корупцією в Україні: Дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07 / С.С. Рогульський — К., 2005. — 187арк.

Служба зайнятості – роботодавцям // Роботодавець. – 2006. – №4. – С. 4.

Советское административное право / Под ред. Студеникина С.С. – М.: Госюриздат, 1958.

Стадник Н.П. Правовое регулирование разрешения коллективных трудовых споров (конфликтов): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.05 / Н.П. Стадник — К., 1998. — 176 л.