Удосконалення правового забезпечення діяльності державної служби зайнятості України

Незважаючи на те, що останнім часом як у нашій державі, так і за кордоном проблеми соціального захисту безробітних стали об'єктом уваги фахівців соціальних питань різних галузевих наук, доводиться констатувати, що на сьогодні відсутній системний правовий аналіз цієї сфери. Все ще не відпрацьованими залишаються науково-методологічні підходи до проблеми соціального захисту відповідної категорії осіб, потребують вдосконалення механізми, принципи та форми всієї системи соціального забезпечення безробітних та членів їхніх сімей, які б відповідали ринковим відносинам та інтеграції України у світову економіку. Серйозним недоліком системи соціального захисту безробітних є надмірна кількість та неузгодженість законодавчої бази.

Положення Закону України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. № 803 [9], здебільшого спрямовані на соціальну підтримку безробітних. Водночас перехід України до етапу стабілізації та початку економічного зростання, рівноправне існування різних форм власності, свобода підприємництва, вільний вибір зайнятості, лібералізація цін, регулювання оплати праці через тарифні угоди та колективно-договірну діяльність створили принципово нову соціально-економічну ситуацію і потребують вироблення адекватної політики зайнятості та своєчасних і дієвих напрямів її реалізації, які були б зафіксовані в новій редакції Закону України “Про зайнятість населення”, зокрема:

стратегічні завдання інтеграції України до ЄС потребують урахування в новій редакції Закону міжнародних норм і стандартів та досвіду розвинених країн, приведення понятійного апарату, який застосовується у сфері зайнятості, у відповідність до методології Міжнародної організації праці;

напрями державної політики у сфері зайнятості та захисту громадян від безробіття повинні базуватися на тезі, що ефективна, перспективна стратегія зайнятості населення може бути реалізована, якщо пріоритети зайнятості міститимуться у складі найвищих пріоритетів соціально-економічної політики України. Згідно з цим підходом, основою реалізації політики зайнятості та захисту громадян від безробіття на етапі стабілізації економіки та економічного зростання мають бути такі головні напрями:

розробка та проведення збалансованої фінансово-кредитної, інвестиційної, податкової та соціально-демографічної політики, спрямованої на раціональне розміщення продуктивних сил;

економічна експертиза державних економічних програм і держзамовлень, інвестиційних проектів щодо їх впливу на стан ринку праці;

передбачення цільових показників використання трудових ресурсів в офіційних прогнозах, бюджетних проектах і програмах дій Кабінету Міністрів України;

розробка на основі прогнозів соціально-економічного розвитку Генеральної схеми розвитку робочих місць;

пріоритетне фінансування за рахунок Держаного бюджету і позабюджетних коштів соціальних та економічних програм у регіонах із високим рівнем безробіття;

орієнтація системи професійної освіти і підготовка кадрів відповідно до потреби ринку праці та перспектив його розвитку з урахуванням інвестиційної політики;

розробка і реалізація державної та регіональної програм зайнятості населення, спеціальних програм щодо стабілізації зайнятості населення з фінансовим забезпеченням у регіонах із кризовою ситуацією на ринку праці та в малих містах із моно галузевою (моно виробничою) структурою зайнятості, цільових програм сприяння зайнятості громадян, нездатних на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

проведення наукових досліджень у сфері зайнятості населення та ринку праці, прогнозування змін якості та розподілу робочої сили у зв’язку із структурною перебудовою економіки.

у новій редакції Закону потрібно уточнити категоріальний апарат, зокрема, законодавчу інтерпретацію зайнятості населення шляхом розгляду таких понять, як повна та неповна зайнятість, зокрема, застосування гнучких форм зайнятості, а також розширити державні гарантії, які мають передбачати не лише вільний вибір діяльності, а й вибір роботи з різними формами зайнятості;

головним завданням державної політики зайнятості кожної країни є зменшення рівня безробіття. Зокрема, в боротьбі з безробіттям у розвинутих країнах застосовуються моделі, спрямовані на збільшення видатків на заходи, які проводяться безпосередньо на ринку праці, – функціонування державної служби зайнятості, надання матеріальної допомоги особам, які втратили роботу, діяльність системи професійної підготовки безробітних та організація громадських робіт. Проте цей напрям не дає бажаних результатів у зменшенні рівня безробіття, бо надзвичайно “щедра” допомога сприяє його збільшенню, перепідготовка ж безробітних через короткі строки навчання не може значно підвищити конкурентоспроможність безробітного, а громадські роботи не є засобом зменшення безробіття;

потребує удосконалення за законодавчого закріплення визначення поняття “підходяща робота” для безробітних громадян, яке подане в даному Законі.

Практика внесення змін до цього визначення широко поширилася в країнах Західної Європи. Ці зміни переважно стосуються зменшення розміру заробітної плати на новій, яку законодавець називає “підходящою”, роботі порівняно з попередньою. Наприклад, у швейцарському законі робота вважається такою, яка підходить, якщо заробітна плата становить 70% від попереднього заробітку безробітного. І навіть якщо величина цього показника дещо нижча, безробітний зобов’язаний працевлаштуватися на цю роботу. Решту 30% доплачує служба зайнятості [2. Цей підхід у визначенні терміна “підходяща робота”, на нашу думку, слід застосувати у новій редакції Закону “Про зайнятість населення”, а сам термін замінити на “відповідна робота”. Це є актуальним для зменшення рівня безробіття у депресивних регіонах та територіях пріоритетного розвитку.

По-шосте, на ринку праці України, поряд із державною службою зайнятості, здійснюють діяльність щодо допомоги у працевлаштуванні громадян інші різні служби. Серед них – молодіжні центри праці та різні типи недержавних агентств зайнятості. І якщо молодіжні центри праці сприяють працевлаштуванню молодих громадян у віці від 16 до 28 років, у тому числі тимчасовому працевлаштуванню учнів, студентів, аспірантів у поза навчальний час, то сферу діяльності недержавних агентств зайнятості чітко не визначено. У зв’язку з відсутністю в Україні належної правової бази, яка б чітко визначала сфери діяльності та відповідальності недержавних агентств зайнятості і встановлювала необхідний контроль за їх діяльністю, непоодинокі випадки зловживання у цій сфері. Для виправлення цієї ситуації насамперед необхідно вдосконалити чинне законодавство. Зокрема, на наш погляд, слід ввести до нової редакції закону окрему статтю, яка б визначала порядок діяльності недержавних агентств зайнятості, перелік послуг, які вони можуть надавати, форми їх взаємодії з органами державної служби зайнятості та контролю за їх діяльністю і відповідальність за порушення положень законодавства про зайнятість населення. Для всіх служб, які здійснюють послуги у працевлаштуванні громадян і без яких неможливе функціонування ринку праці України, державна служба зайнятості повинна бути координаційним центром, що теж має бути закріплено згаданим законом. Таким чином, урахування зазначених пропозицій у новій редакції Закону “Про зайнятість населення” дасть змогу удосконалити законодавчу базу України у сфері праці та соціального захисту, наблизити її до європейських стандартів та вимог Міжнародної організації праці.

Органічним недоліком чинного законодавства про зайнятість є відсутність стратегічного уявлення про цілі політики зайнятості в умовах побудови в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки. Стратегічним завданням більшості міжнародних документів за тематикою зайнятості є забезпечення права на працю. У ст. 23 Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 р.) сказано: “Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття”. Формулювання Конвенції № 122 МОП – “сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості” – являє собою сучасний варіант розкриття поняття “право на працю” [5].

Таким чином, реформування правового статусу Державної служби зайнятості передбачає створення нормативно-правової бази, що дозволить даному органу виконавчої влади реалізовувати перспективні аспекти політики зайнятості держави, а саме:

створення сприятливих умов, у тому числі механізмів заохочення підприємців, для збільшення кількості нових робочих місць, розвитку сфери докладання праці, забезпечення продуктивної, вільно обраної діяльності;

здійснення ефективної галузевої та регіональної політики зайнятості шляхом швидкого реагування на зміни, що відбуваються на ринку праці, і впровадження на територіальному та базовому рівнях конкретних заходів селективної підтримки окремих підприємств і запобігання формуванню регіональних осередків довготривалого безробіття;

надання керованого характеру та забезпечення диференційованого підходу до вивільнення кадрів, забезпечення попереджувальної роботи з працівниками, яким загрожує вивільнення внаслідок реструктуризації підприємств, здійснення приватизації та роздержавлення, санації державних підприємств, банкрутства, ліквідації підприємств;

відродження мотивації до праці, стимулюючої, регулюючої та відтворювальної функцій заробітної плати, забезпечення регулювання доходів населення;

створення нормативно-правового та інструктивно-методичного забезпечення соціально-трудових відносин;

створення умов для найширшого залучення безробітних, незайнятих громадян і вивільнюваних працівників до оплачуваних громадських робіт і тимчасової зайнятості;

сприяння мобільності робочої сили на ринку праці шляхом посилення державного регулювання трудової міграції, ліцензування діяльності недержавних центрів зайнятості, що здійснюють працевлаштування, зокрема за кордоном;

підвищення конкурентоспроможності, професійно-ділового, кваліфікаційного рівня працюючих, вивільнюваних працівників та незайнятих громадян шляхом їх перенавчання та професійної підготовки, проведення профорієнтаційних заходів; підтримка само зайнятості безробітних, незайнятих громадян і вивільнюваних працівників шляхом надання їм у межах законодавства і з урахуванням фінансових можливостей економічної допомоги, послуг, пов'язаних з професійним навчанням тощо;

удосконалення системи соціального захисту і матеріальної підтримки безробітних, незайнятих громадян і вивільнюваних працівників, що забезпечуватиме належний рівень споживання, заохочуватиме до активних пошуків роботи;

поглиблення міжнародних зв'язків з проблем зайнятості населення, розвитку інфраструктури ринку праці шляхом співробітництва з міністерствами праці і службами зайнятості зарубіжних країн та міжнародними організаціями, обміну досвідом роботи тощо.

Крім цього, варто зазначити, що правова колізія, пов’язана із набуттям статусу безробітного особами, які мають засоби виробництва (насамперед землю), але не можуть бути працевлаштовані у секторі найманої праці, призводить до проблеми соціального захисту численної категорії населення і порушує принципи соціальної справедливості. На наш погляд, треба встановити жорсткі умови надання непрацюючим громадянам статусу безробітного. Слід додати, що не можуть бути визнані безробітними або можуть бути позбавлені цього статусу особи, які у встановлені строки не з’явилися до служби зайнятості без поважних причин, не сприяють своєму працевлаштуванню, не виконують рекомендацій спеціалістів центрів зайнятості тощо. Разом з цим, ураховуючи широке застосування в країні гнучких форм зайнятості, потребує уточнення поняття “безробітний”. На нашу думку, безробітними слід вважати не тільки тих осіб, які не мають роботи, а й тих, які мають короткострокову, тобто роботу неповний робочий тиждень, що не має гарантованого постійного характеру, а оплата цієї праці становить не більш ніж ½ від мінімальної заробітної плати (це може бути робота, наприклад, менше ніж 20 год. на тиждень). Таким чином, ця категорія безробітних у період діяльності не претендуватиме на отримання допомоги на випадок безробіття.

На нашу думку, безробітним у селах, які не перебувають на обліку в службі зайнятості, повинні сприяти місцеві органи самоврядування. Водночас вважаємо за доцільне передбачити проблеми зайнятості, зокрема сільського населення, в планах соціально-економічного розвитку населених пунктів регіонів. Ураховуючи реалії, що склалися в результаті реформування сільського господарства, та з метою впорядкування порядку реєстрації селян як безробітних назріла потреба законодавчого закріплення відповідних змін у вітчизняному законодавстві про зайнятість. На нашу думку, варто скористатися досвідом Польщі, де за наявності в селянина двох і більше гектарів землі ні він, ні члени його сім’ї не можуть бути визнані безробітними. Доцільно також базовим центрам зайнятості подавати до районних держадміністрацій списки осіб, які обробляють земельну частку (пай) і одночасно перебувають на обліку в державній службі зайнятості.

Для ефективного вирішення проблем регулювання ринку праці та розширення можливостей для працевлаштування безробітних потрібно привести у відповідність до вимог світового товариства чинне законодавство про соціальне страхування на випадок безробіття. Насамперед це стосується запровадження нових форм робіт, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності робочої сили, розвиток підприємницької ініціативи безробітних. Ми вважаємо, що для підвищення ефективності регулювання регіональних ринків праці (зокрема, Тернопільської та Вінницької областей) доцільно обмежити орієнтацію на пасивні форми соціального захисту малозабезпечених і безробітних (виплату окремих видів допомог), створюючи сприятливі умови для підприємницької діяльності, та застосувати такі економічні методи стимулювання зайнятості населення:

– впровадити диференційовані ставки місцевих податків, зборів та орендної плати для суб’єктів підприємницької діяльності, залежно від кількості створених нових робочих місць і зазначення строку дії податкових пільг;

– скасувати плату за державну реєстрацію підприємницької діяльності для громадян із статусом безробітного та дозволити сплачувати єдиний податок за пільговою ставкою (20–50% діючих ставок) упродовж першого року діяльності;

– зменшити на 50% вартість патенту на торгівлю сувенірами і кустарними виробами та ставки ринкового збору для підприємців – колишніх безробітних і для соціально незахищених верств населення.

Для реалізації вищезазначених завдань і врахування окреслених пріоритетів пропонуємо застосовувати фінансові санкції за неподання чи несвоєчасне подання звітності платниками страхових внесків. На нашу думку, істотним недоліком системи звітування щодо сплати збору на соціальне страхування у випадку настання безробіття є відсутність персоніфікованого обліку нарахованої заробітної плати застрахованих осіб і сплачених внесків.

За неподання державної статистичної звітності щомісячно за формою №3-ПН необхідно законодавчо передбачити штрафні санкції до роботодавців, а що стосується оперативної інформації про вакансії, то безумовно ніякої обов’язковості надання її до державної служби зайнятості не повинно бути. Роботодавець сам вправі вирішувати до кого звернутись за допомогою у пошуку робітника – до держави, до приватної служби зайнятості, до навчального закладу, до іншого підприємства тощо.

Результати аналізу подання підприємствами державної статистичної звітності за формою №3-ПН потрібно щомісячно публікувати для ознайомлення з ними органів виконавчої влади, загальноосвітніх навчальних закладів, вищих, професійно-технічних навчальних закладів, молоді, дорослих громадян. Оскільки на Міністерство праці та соціальної політики України покладена відповідальність за забезпечення ефективної, продуктивної, вільно обраної зайнятості, то цілком логічно, щоб саме вони володіли б достовірними даними про додаткову потребу у фахівцях і робітничих кадрах за професійним, освітньо-кваліфікаційним складом і разом з Міністерством економіки України і Міністерством фінансів формували та розміщували державне замовлення на підготовку, перепідготовку кадрів, підвищення кваліфікації для державних потреб, виходячи зі схвалених Кабінетом Міністрів України проектів Державного бюджету та Державної програми економічного й соціального розвитку України.

Також проблемним є питання щодо вдосконалення механізму стягнення страхових внесків через судові органи з огляду на недосконалість вітчизняного законодавства. Згідно з Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є контролюючим органом. Таким чином, судові та виконавчі органи посилаються на цей Закон, який передбачає стягнення податкового боргу через податкові органи. Відповідно до роз’яснень Державного центру зайнятості, норми Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” поширюються на Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття тільки в частині, що не суперечить нормам Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”. А норми даного Закону передбачають, що страхові внески стягуються в судовому порядку.

Крім того, на наш погляд, фінансування професійної освіти за рахунок тільки державного бюджету не відповідає потребам ринкової економіки. Його необхідно здійснюватись за трьома напрямами – Державний бюджет, регіональний бюджет, кошти підприємств, адже: по-перше, на державному рівні приймаються заходи, щодо надання більшої самостійності регіонам, зменшення ними відрахувань до Державного бюджету, тобто він дедалі буде зменшуватись при одночасному збільшенні регіональних бюджетів; по-друге, робітничі кадри в професійно-технічних навчальних закладах готуються для регіонів і тому регіон повинен бути зацікавлений в створенні відповідних умов для організації професійно-технічної освіти, в ефективному використанні коштів на підготовку кваліфікованих робітників за професіями, потрібними для місцевого ринку праці; по-третє, робітничі кадри в професійно-технічних навчальних закладах готуються для потреб підприємств, установ та організацій. Разом з тим вони не приймають ніякої участі в розвитку матеріально-технічної бази ПТУ.

Ми вважаємо, що необхідно підвищити статус Державної служби зайнятості як головного інституту національної системи захисту від безробіття в умовах соціального страхування. Світовий досвід засвідчує, що її компетенція виходить за межі “захисної” соціальної функції і поширюється на державну політику зайнятості загалом. Це має супроводжуватись реформуванням системи, в тому числі її фінансування, і підходів до реалізації основних програм на ринку праці. В іншому разі служба зайнятості або поступово втратить свої функції, або трансформується в гібридну державну структуру, яка виплачує соціальні допомоги та обслуговує зайнятих, підлітків, пенсіонерів. Для цього необхідно відмовитись від чинного порядку формування штату служби (залежно від чисельності населення, що проживає в регіоні або кількості зареєстрованих безробітних) та перейти до єдиного критерію – показника рівня безробіття в регіоні (для регіональної служби) і в районі (в районній службі).

По-восьме, при відборі активних програм Державній службі зайнятості, на нашу думку, доцільно, з одного боку, враховувати загальну стратегію політики зайнятості держави, а з іншого – потреби регіональних ринків праці. При цьому не слід забувати, що реалізація активних програм потребує значних фінансових ресурсів, а віддача від них, як свідчить світовий досвід, не завжди відповідає затратам.

З метою визначення прогалин у чинному законодавстві України щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, нами було проведено порівняльний аналіз положень Конвенції про сприяння зайнятості та захист від безробіття від 21.06.1988 № 168, яка набрала чинності в Україні 17.10.1991 та діючих нормативно-правових актів.

1. Статтею 6 Конвенції № 188, передбачено, що кожний член Організації гарантує рівність ставлення всім захищеним особам без дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, політичних поглядів, іноземного походження, національного, етнічного або соціального походження, працездатності чи віку.

Стаття 24 Конституції України проголошує рівність конституційних прав і свобод громадян України та їх рівність перед законом. Не допускається привілеїв чи обмежень ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Аналогічна норма щодо забезпечення рівності трудових прав усіх громадян міститься у статті 2-1 Кодексу законів про працю України, зокрема, зазначається, що Україна забезпечує рівність трудових прав громадян.

Крім того, статтею 46 Основного закону України встановлюється право громадян України на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до п.2 ст.1 Закону України «Про зайнятість населення» Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі і не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей.

Не вважається порушенням принципу рівності створення спеціальних заходів для тих категорій громадян, які стикаються з особливими потребами на ринку праці через відсутність досвіду чи професії, потребують особливої уваги з боку держави. Тому для них встановлено додаткові гарантії зайнятості (стаття 5 Закону України «Про зайнятість населення»), що не вважається ознакою привілеїв. Це пояснюється особливою увагою держави до окремих вразливих категорій осіб, які потребують додаткової уваги.

Однак, на практиці часто відбувається порушення принципу рівності за ознаками статі, працездатності, віку, місця проживання тощо, особливо це проявляється при вивченні оголошень про роботу, що надаються популярними засобами масової інформації та розміщені в базі даних вакансій в центрах зайнятості. Зокрема, робота пропонується в окремих конкретних випадках представникам тієї чи іншої статі, певного віку (досить часто це громадяни до 40 років), якщо робота стосується великих міст, вимагається наявність реєстрації особи в даному місті. Оголошення іноді містять критерії щодо фізичних даних, тощо.

У зв'язку із зазначеним, вважаємо, що:

А) необхідно посилити відповідальність приватних агенцій з працевлаштування за порушення принципу рівності у працевлаштуванні та права громадян у сфері зайнятості;

Б) з метою повної відповідності принципу рівності за міжнародними картами у законодавстві України щодо соціального захисту від безробіття доцільно визначити єдиний підхід до встановлення кола осіб, які можуть бути визнані безробітними і підлягати соціальному страхуванню на випадок безробіття. Пропонуємо: внести зміни до Законів України «Про зайнятість» та «Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», згідно з якими, іноземні особи й особи без громадянства можуть бути визнані безробітними за умови їх участі у системі соціального страхування на випадок безробіття або відповідно до умов міжнародних угод;

В) необхідно активізувати діяльність щодо укладання або участі України у двосторонніх чи багатосторонніх угодах, що стосуються захисту від безробіття, для врегулювання питання про соціальне забезпечення іноземних громадян у разі безробіття. Потребує законодавчого закріплення в Основах законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування принцип збереження або відновлення набутих прав у сфері соціального страхувати (забезпечення).

2. Стаття 7 Конвенції № 188 визначає пріоритетні напрямки політики зайнятості. Відповідно до законодавства України державна соціальна політика спрямована на створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості, всіма відповідними засобами, серед яких і соціальне забезпечення. Спеціально створена державна служба зайнятості за рахунок коштів Фонду соціального страхування на випадок безробіття здійснює заходи щодо професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників і безробітних в навчальних закладах., на підприємствах, установах, організаціях.

Однак, на нашу думку, потребують удосконалення інші заходи активної соціальної політики щодо забезпечення продуктивної зайнятості. Практика домінування норм бюджетного законодавства над нормами права соціального забезпечення стримує політику стимулювання роботодавців створювати нові робочі місця, а безробітних займатися підприємницькою або іншою незабороненою законодавством діяльністю. яка б приносила їм доход.

3. Стаття 17 Конвенції № 188 встановлює порядок визначення права на одержання допомоги по безробіттю. У пункті 1 статті зазначено основні принципи застосування умов страхового стажу для одержання права на допомогу по безробіттю. Тривалість страхового періоду відповідно до чинного законодавства України, є умовою, що визначає право на допомогу та впливає на розмір самої допомоги (ст. 22. Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»). Пункт 2 ст. 17 визначає прагнення пристосовувати страховий період до особливостей праці сезонних працівників. Законодавством України особливостей пристосування умов про страховий стаж відносно праці сезонних працівників, праця яких в Україні застосовується досить широко. Встановлення певних особливостей під час підрахунку тривалості страхового стажу має бути передбачено в нормативно-правових актах, що встановлюють особливості правового регулювання праці та соціального захисту зазначених категорій працівників.

Вважаємо за доцільне, внести зміни до статті 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», якими передбачити особливості застосування умов для сезонних працівників, зокрема пропорційного зниження тривалості страхового стажу, що передував початку безробіття.

4. Стаття 27 Конвенції № 188 визначає право на звернення зі скаргою в разі відмови, припинення або скорочення тривалості виплати допомоги по безробіттю. Статтею 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначено основні права, обов'язки та відповідальність застрахованих осіб, наприклад право на судовий захист. Однак процедурний порядок звернення закон не містить.

Тому пропонуємо доповнити розділ VII зазначеного Закону процедурними нормами, які визначатимуть: порядок звернення зі скаргою до органів виконавчої дирекції Фонду соціального страхування на випадок безробіття; право особи на отримання в письмовій формі інформації щодо здійснюваних процедур у зв'язку зі скаргою, а також доповнити розділ II Закону статтею про відповідальність органів виконавчої дирекції Фонду соціального страхування на випадок безробіття за своєчасний розгляд заяв зі скаргами заінтересованих осіб і своєчасність надання письмової інформації щодо діючих процедур їх розгляду.

зайнятість безробітний трудовий соціальний

ВИСНОВОК

Отже, ми дійшли висновку, що не заперечуючи ідеї запровадження єдиного соціального внеску, необхідно ретельно опрацювати методологічні підходи до побудови моделі адміністрування соціального страхування, ураховуючи можливі переваги та наслідки не тільки для страхової системи, а й соціально-економічної системи України загалом.

Для удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення потрібно вирішити суперечності правового, економічного, організаційного та соціального характеру засобом "збудження" органів державної влади в їх єдності з громадськістю та реалізації активної політики зайнятості.

Правовий чинник має включати:

1) розробку та законодавче затвердження державних соціальних стандартів;

2) заходи щодо забезпечення здійснення прав і гарантій громадян, зафіксованих у Конституції України, інших законодавчих актах;

3) розробку проектів законів, спрямованих на розвиток трудового потенціалу та його ефективне використання.

ЛІТЕРАТУРА

Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций.–Т.1. / Сергей Сергеевич Алексеев – Свердловск,1972.

Алехин А.П. Гл.6. Органы исполнительной власти / Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник. – М.: Зерцало, 1997.

Алєксеев С.С. Общая теория права. В 2–х томах. Т. ІІ. / Сергей Сергеевич Алексеев – М.: Юридическая литература, 1982. – 360 с.

Аппарат управления социалистического государства: Издание в 2-х частях.Часть 2 /Институт правовых наук Болгарской АН; Институт государства и права Венгерской АН; Академия государственных и правовых наук ГДР; Юридический факультет Монгольского государственного университета ; Институт государства и права Польской АН ; Институт юридических исследований Румынской АН ; Институт государства и права АН СССР ; Институт государства и права Чехословацкой АН ; Ред. кол. : М. Ангене и др. -М. :Юрид. лит.,1977. -351с.

Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно–правові аспекти / Ірина Василівна Арістова; під. ред. О.М. Бандурки /Університет внутрішніх справ — Х. : УВС, 2000. — 368с.

Бабаскін А.Ю. Актуальні проблеми правового регулювання зайнятості населення в Україні: Автореф. дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.05 «Трудове право; право соціального забезпечення» / А.Ю. Бабаскін — К., 1996. — 26 с.

Бандурка А.М. Административный процесс: Учебник для вузов / Бандурка А.М., Тищенко Н.М. — К. : Літера ЛТД, 2001. — 333с.

Бандурка О.М. Юридична деонтологія: Підруч. для вищ. закл. освіти МВС України / Бандурка О.М., Скакун О.Ф. / Національний ун–т внутрішніх справ. — Х. : Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2002. — 336с.

Баришніков В.М. Підвищення кваліфікації керівників та спеціалістів центрів зайнятості за професійною програмою / Володимир Миколайович Баришніков – К.: ІПК ДСЗУ, 2006. (Ринок праці та зайнятість населення: Бюл. ІПК ДСЗУ – № 1. – С. 16.)

Баришніков В.М.Сучасний підхід до організації підвищення кваліфікації фахівців державної служби зайнятості / Володимир Миколайович Баришніков – 2006. (Ринок праці та зайнятість населення: Бюл. ІПК ДСЗУ – № 2. – С. 14.)

Барський В.Р. Нормотворчість представницьких органів місцевого самоврядування в Україні: дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право»/ Вадим Рудольфович Барський — О., 2006. — 221арк.

Басай О.В. Правове забезпечення соціального захисту безробітних в Україні: Дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.05 «Трудове право; право соціального забезпечення»/ Олег Вікторович Басай — Івано–Франківськ, 2005. — 199арк.

Басін К.В. Юридична відповідальність: природа, форми реалізації та права людини: дис. канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних та правових вчень»/ К.В. Басін — К., 2006. — 214арк.

Державне управління: Навч. посіб. / [А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна та ін.]; під.ред.А.Ф. Мельник. – [2–ге вид.]– К.:Знання, 2004. – 342 с.

Державне управління: теорія і практика / [Авер’янов В.Б., Цвєтков В.В., Шаповал В. М., Кисіль С. П., Кривенко Л.Т.]; під ред.. В.Б. Авер’янова / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького — К. : Юрінком Інтер, 1998. — 431с.

Державне управління: теорія і практика / [Авер’янов В.Б., Цвєтков В.В., Шаповал В. М., Кисіль С. П., Кривенко Л.Т.]; під ред. В.Б. Авер’янова / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 431с.

Додин Е.В. Доказывание и доказательства в правоприменительной деятельности органов советского управления / Евгений Васильевич Додин. – Киев–Одесса, 1976. –128 с.