Загальні положення про фізичну особу

Курсова робота

на тему: «ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ФІЗИЧНУ ОСОБУ»

Кандидата на посаду

професійного судді

Трофименко Єлізавета Василівна

Київ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

ПРАВОСУБ‘ЄКТНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ЯК УЧАСНИКА ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН

1.1 ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ЦИВІЛЬНОЇ ПРАВОЗДАТНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

1.2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ ГРОМАДЯН

ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ – ПІДПРИЄМЦЯ

ІНСТИТУТ ОПІКИ ТА ПІКЛУВАННЯ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Сучасна динаміка соціально-економічних і політичних перетворень в Україні, що виявляється у трансформації соціальної структури суспільства та подальшої демократизації державно-правових інститутів, вимагає істотної активізації наукових досліджень проблем цивільного права, які торкаються регламентації правового становища фізичної особи. У період, коли Україна знаходиться на етапі розбудови ринкових відносин, модернізації нормативно-правової бази, одним із пріоритетних напрямків її державної політики є створення відповідної правової основи, необхідної для зміцнення і подальшого розвитку соціальних, гуманістичних та демократичних засад нашої держави. В процесі поточного розвитку і вдосконалення суспільних відносин принципового значення набуває проблематика наукового дослідження та подальшого становлення інституту фізичної особи, регламентації її правового статусу та вироблення механізму гарантування та непорушності її прав, свобод і законних інтересів. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Наукове дослідження та розвиток правового регулювання статусу фізичної особи належить до числа найпріоритетніших напрямків розвитку юридичної науки та законодавчої політики, що знаходить своє відображення у всіх галузях права, в тому числі і у цивільному праві. Цивільне право має на меті упорядкувати поведінку людей у різних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість вільного розвитку та режим непорушності прав і законних інтересів.

Правовий статус фізичної особи як суб’єкта цивільного права характеризується як певне правове становище особи, змістом якого є сукупність прав і обов’язків особи, які визначають фізичну особу як самостійного учасника цивільних відносин.

У зв’язку з цим особливого значення набуває правова регламентація можливості фізичної особи виступати в якості суб’єкта права, здійснювати права і виконувати покладені на неї обов’язки. Правовий статус як понятійна категорія відображає перш за все ті можливості, якими може користуватися фізична особа, а також ту міру необхідної поведінки, яка вимагається від фізичної особи під впливом загрози притягнення до відповідальності у разі порушення прав інших осіб або невиконання чи неналежного виконання покладених обов’язків. Соціальним змістом правового статусу особи є її свобода, яка закріплена в нормах права та охороняється державою.

Загальновизнано, що правовий статус, встановлюючи межі можливої і необхідної поведінки людей, тим самим забезпечує вільну, автономну суспільно корисну діяльність особистості. Відповідно, метою правового статусу є встановлення певної міри можливої і необхідної поведінки особи, в рамках якої особа має змогу реалізувати власний потенціал та потреби при умові непорушності рівних прав і законний інтересів інших осіб. Сучасні умови глобалізації та гуманізації суспільства та державно-правових інституцій вимагає переосмислення та удосконалення правового захисту фізичної особи, як «найвищої соціальної цінності», що надасть змогу зберегти стан соціальної справедливості та безпеки, а також захистити законні інтереси фізичної особи від впливу різноманітних транснаціональних інститутів.

Враховуючи вказане вище, метою даної реферативної роботи буде надання загальної характеристики фізичної особи як учасника цивільних правовідносин, що пов’язується із виконанням наступних завдань:

1) на підставі аналізу чинних нормативно-правових актів України та юридичних літературних джерел надати характеристику природи та сутності правосуб’єктності фізичної особи та охарактеризувати її складові елементи;

2) встановити зміст поняття цивільна правоздатність, дієздатність та деліктоздатність фізичної особи; проаналізувати зміст часткової та неповної цивільної дієздатності фізичної особи; визначити підстави надання повної дієздатності фізичній особі, а також охарактеризувати інститути обмеження цивільної дієздатності та визнання особи недієздатною;

3) визначити та проаналізувати зміст інституту фізичної особи-підприємця як особливого статусу фізичної особи, що має намір реалізувати своє конституційне право на зайняття підприємницькою діяльністю;

4) встановити сутність та зміст інституту опіки і піклування, що встановлюється над фізичною особою з метою забезпечення її потреб та уникнення порушення її прав зі сторони інших осіб;

5) окреслити загальну проблематику правової регламентації правового статусу фізичної особи у вітчизняному законодавстві, що пов’язана із специфікою перехідного етапу розвитку суспільства.

ПРАВОСУБ‘ЄКТНІСТЬ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ ЯК УЧАСНИКА

ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН

1.1 Поняття і зміст цивільної правоздатності фізичної

особи

Формування демократичної, соціальної, правової держави в Україні відбувається у надзвичайно складному форматі, що пов’язано із необхідністю проведення комплексного реформування багатьох державно-правових інституцій відповідно до потреб самої держави, розвитку міжнародного співтовариства, необхідністю забезпечення стабільності економічної сфери та соціальної захищеності громадян. Розвиток вітчизняного законодавства в Україні також знаходиться в стані оновлення та реформування, що передбачає комплексне перетворення багатьох галузей і інститутів законодавства. Фізична особа як суб’єкт права є самостійним учасником правовідносин, що характеризується особливим статусом, який обумовлений визнанням людини найвищою соціальною цінністю. Це в свою чергу вимагає особливого підходу до формування науково обґрунтованої правової бази, яка закріплює її правовий статус.

Цивільне право як самостійна галузь права має за мету упорядкувати поведінку людей у різноманітних життєвих ситуаціях та відносинах, забезпечити їм можливість самостійно вирішувати порядок взаємовідносин між собою. Досягти цієї мети можливо лише у випадку, коли людина та її інтереси і потреби будуть знаходитися в центрі уваги законодавця, коли всі галузі права будуть спрямовані на захист фізичної особи, як суб’єкта права.

Для характеристики фізичної особи як суб’єкта цивільного права в теорії використовується поняття правосуб’єктності. У ст. 6 Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, закріплено, що кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності.

Появу в теорії права такої категорії як правосуб’єктність необхідно віднести до того, що правове регулювання передбачає наявність характерних властивостей у суб’єкта, що обумовлюють її особисті, економічні, політичні та соціальні потреби, а також встановлює її значення по відношенню до інших суб’єктів. Правосуб’єктність визначає, якими властивостями повинні володіти суб’єкти для того, щоб мати права і нести (виконувати) обов’язки. С.С. Алексєєв зазначає, що соціальною умовою правосуб’єктності виступає свобода волі людини, а її зміст полягає в тому, що особи володіють здатністю бути носіями юридичних прав і обов’язків. Вітчизняна юридична енциклопедія визначає поняття правосуб’єктність як здатність фізичних і юридичних осіб у встановленому порядку бути суб’єктами права, тобто носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Іншим принциповим питанням є визначення поняття «фізична особа», що надасть змогу охарактеризувати зміст правосуб’єктності як сукупності індивідуально визначених прав та обов’язків. В юридичній літературі 70-80-х років термін «фізична особа» переважно пов’язувалось із буржуазним типом розвитку держави і права, що обмежує рівність та індивідуальність громадян, зазначаючи про те, що правильним є використання поняття «громадянин», що в більшій мірі відповідає сутності відносин у соціалістичному суспільстві. На сьогодні у ст. 24 Цивільного кодексу України закріплене положення про те, що фізичною особою є людина як учасник цивільних відносин. Тим самим у чинному законодавстві України поняття фізичної особи пов’язується із категорією «людина» яка наділена певним статусом (певними властивостями) – статусом учасника цивільних відносин. З іншої сторони, у п. 1 ст. 2 Цивільного кодексу України зазначено про те, що учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи.

Юридична енциклопедія проводить розмежування понять фізична та юридична особа, визначаючи фізичну особу, як суб’єкта, що має статус громадянина України, іноземця або особи без громадянства, які є суб’єктами правовідносин.

Отже, визначаючи виключний перелік учасників цивільних відносин, до якого включені і фізичні особи, (ст. 2), у ст. 24 Цивільного кодексу України поняття фізичної особи формується через визначення людини як учасника цивільних відносин. Враховуючи вказане, в літературі справедливо стверджується про те, що поняття «фізична особа» та «людина» є взаємопов’язаними, але не тотожними. Фізична особа – це завжди людина. Разом з тим, людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Окрім того, людина може розглядатися як суб’єкт права, з однієї сторони, а з іншої сторони – може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об’єкт впливу в іншій системі суспільних зв’язків.

Енциклопедичні юридичні джерела також містять ряд визначень поняття «фізичної особи». Так, фізична особа визначається в літературі як «людина, що є учасником цивільних відносин» або як «людина в розумінні біологічної істоти, що є суб’єктом цивільного права.

Інститут цивільної правосуб’єктності пов’язується з наявністю у осіб таких якостей як правоздатність, дієздатність і в деяких джерелах визначається деліктоздатність. Існує думка, що правосуб’єктність «представляє собою єдність її правоздатності і дієздатності». С.С. Алексєєв вважає за доцільне використовувати узагальнююче поняття праводієздатність.

А.В. Міцкевич вважає, що поняття правосуб’єктності має бути розширене і не обмежуватися інститутами правоздатності і дієздатності. До нього також мають бути включені і самі права і обов’язки, які випливають із дії законів (наприклад, конституційні права громадян).

Найбільшого визнання отримало трактування правосуб’єктності у працях С.Н. Братуся, на думку якого поняття «правосуб’єктність» співпадає за змістом з поняттям «правоздатність». «Правоздатність – це право бути суб’єктом прав і обов’язків. Правоздатність і правосуб’єктність – рівнозначні поняття». Аргументами цієї точки зору є констатація того, що для визнання громадянина суб’єктом більшості цивільних прав, достатньо володіти правоздатністю. З цим важко погодитись, зважаючи на те, що при такому підході володіння однією лише правоздатністю досить для визнання недієздатної дитини суб’єктом цивільного права. При цьому не беруться до уваги заміна недієздатності дитини дієздатністю її законних представників.

Таку позицію підтримуються і багато інших авторів. Недосконалість викладеної позиції полягає в тому, що вона призводить до логічного висновку про зайвість категорії «правосуб’єктність, оскільки вона цілком співпадає з категорією «правоздатність», то її вживання є зайвим і непотрібним.

Я.Р. Веберс цінність категорії «правосуб’єктність» вбачає у тому, що правосуб’єктність виражає факт визнання громадянина в якості суб’єкта правовідносин взагалі, а також кваліфікацію його в якості суб’єкта чи можливого суб’єкта конкретних суб’єктивних прав і обов’язків.

В енциклопедичних джерелах цивільна правоздатність визначається як здатність мати цивільні права і обов’язки. Поняття дієздатності у літературі пов’язується із здатністю фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки; окрім того, як здатність самостійно виконувати обов’язки та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Таким чином, трансформуючи надані вище визначення у зміст правосуб’єктності фізичних осіб як учасників цивільних відносин, можливо зробити висновок, що правоздатність – це здатність мати цивільні права і нести обов’язки, дієздатність – це здатність власними діями набувати цивільних прав, створювати для себе цивільні обов’язки, виконувати їх. Якщо правоздатність визнається у рівній мірі за всіма громадянами з моменту їх народження і припиняється зі смертю, то дієздатність виникає, як правило, з моменту досягнення певного віку, а в повному обсязі – з 18-ти років, тобто з досягненням повноліття. Такий розрив у часі виникнення правоздатності і дієздатності має місце лише стосовно громадян, оскільки саме вони можуть дорослішати і поступово набувати певних вольових і психічних якостей. Окрім того, дієздатність фізичної особи набувається поступово із досягненням певних вікових рівнів або певної події (одруження тощо), починаючи з часткової до неповної та, відповідно, до повної дієздатності. Отримання повної дієздатності здійснюється шляхом поступового збільшення обсягу правомочностей із настанням певного віку або події.

В якості узагальнюючої категорії цивільна правосуб’єктність означає єдність право- і дієздатності, оскільки громадянин, який володіє лише правоздатністю і не досяг віку настання дієздатності, не може бути повноцінним суб’єктом цивільного права. Окрім того, правосуб’єктність має суб’єктивний характер, тобто являє собою узагальнену можливість правоволодіння, яка не може бути представлена у вигляді набору чи комплексу окремих суб’єктивних прав.

Іншою категорією, що складає систему правосуб’єктності, деякі автори визначають деліктоздатність, яка характеризується як можливість суб’єкта нести юридичну відповідальність, тобто бути притягненою до юридичної відповідальності у випадку порушення прав або законних інтересів інших суб’єктів.

Продовжуючи наукове дослідження правового статусу фізичної особи варто окремо зупинитися на характеристиці феномену правоздатності і дієздатності, що складають основні елементи правосуб’єктності фізичної особи. Для характеристики цивільної правоздатності принципове значення має закріплена законом рівність громадян. Рівність громадян передбачена конституційними нормами та означає рівність правоздатностей громадян. Це положення випливає із ст. 25 Цивільного кодексу України, відповідно до якої здатність мати цивільні права і обов’язки (цивільна правоздатність) мають усі фізичні особи. Таким чином, відповідно до закону всі громадяни володіють рівною за змістом правоздатністю, ніхто не має ніяких привілеїв і переваг у здатності володіти правами. Громадяни України визнаються повністю рівноправними незалежно від раси, статі, національності, мови, походження, майнового і службового положення, місця проживання, відношення до релігії, переконань, приналежності до громадських об’єднань, а також інших обставин.

У п. 1 ст. 26 Цивільного кодексу України закріплено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права і обов’язки. Разом з тим, слід підкреслити, що не всі розглянуті права, що характеризують рівність цивільної правоздатності можуть реалізовуватися у повному обсязі. Так, право громадянина вільно обирати місце проживання, що входить у зміст правоздатності, не можна розуміти в тому сенсі, що кожний громадянин може оселитися у будь-якому місці України, оскільки існують території, де діє особливий режим (прикордонна смуга, знаходження військової частини). Для прикладу можливо навести і іншу ситуацію, коли право громадянина займатися підприємницькою діяльністю за прямою вказівкою закону обмежується прямою забороною займатися деякими видами підприємницької діяльності.

В юридичній літературі існує думка, що відхилення від принципу рівності правоздатності не можна бачити в тому, що деякі громадяни фактично чи за прямою вказівкою не можуть (не здатні) володіти окремими правами і обов’язками (неповнолітні, психічно хворі). У таких випадках мова іде про неможливість володіти деякими правами, які розповсюджуються в однаковій мірі на всіх громадян, відповідно, принцип рівності правоздатності не порушується, не містить виключень. Зазначимо, що це знайшло своє відображення у п. 3 ст. 25 Цивільного кодексу України, згідно з якою у випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може пов’язуватись з досягненням фізичною особою відповідного віку.

Окрім того, важливою ознакою правоздатності є її невідчужуваність. Правоздатність визнається за кожним громадянином. При цьому відповідно до закону фізична особа не має права відмовитись від правоздатності або обмежити її, тобто громадянин не може нею розпоряджатися. Отже, правоздатність є невідчужуваною. Пункт 1 ст. 27 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки є нікчемним. Крім того, цією ж статтею встановлено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є незаконним.

Цивільна правоздатність виникає у момент народження і припиняється зі смертю фізичної особи. Народження – це момент, з якого бере початок фізична особа, початок самостійного буття людини, разом з тим це є початковим моментом її юридичного життя. Однак у змісті ст. 25 Цивільного кодексу України закріплено, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Тим самим, поруч із інститутом правоздатності вводиться поняття «охорона прав фізичної особи», що пов’язано із необхідністю забезпечення інтересів зачатої дитини ще до її народження.

Зі смертю фізичної особи припиняється і її правоздатність (п.4 ст. 25 Цивільного кодексу України). Доки людина жива – вона є правоздатною незалежно від стану здоров’я. Факт смерті тягне за собою безумовне припинення правоздатності, тобто припинення існування фізичної особи як суб’єкта права.

1.2 Загальна характеристика цивільної дієздатності

громадян

фізична особа дієздатність підприємницький

Іншим елементом цивільної правосуб’єктності фізичної особи є її цивільна дієздатність, яка у ст. 30 Цивільного кодексу України визначається як здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Здійснення прав і свобод, а також виконання обов’язків, у значній мірі залежить від можливості громадян як суб’єктів права проявляти активність, від їх здатності приймати рішення, здійснювати вільний вибір поведінки.

Володіти дієздатністю означає особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності, вчиняти інші правочини. Цікавою є думка Л.Г. Кузнєцової, яка вважає, що категорія дієздатність охоплює чотири здатності: правонабувну; правоздійснювальну і правовиконавчу; праворозпорядчу; деліктоздатність. Враховуючи вказане, зміст дієздатності можливо визначити як здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов’язки (правонабувна здатність); здатність самостійно здійснювати цивільні права і виконувати обов’язки (правоздійснювальна та правовиконавча здатність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (праворозпорядча здатність); здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність).

Відповідно до ст. 30 Цивільного кодексу України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Згідно із вказаним положенням чинного законодавства України цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. В даному випадку законодавець взяв до уваги положення, яке було обґрунтоване в працях згаданих вище вчених-цивілістів, які довели положення про те, якщо за фізичною особою визнається здатність набувати для себе права і створювати обов’язки, то за нею не можна не визнати здатність своїми діями здійснювати права і обов’язки.

Варто зазначити про те, що дієздатність як можливість самостійно здійснювати права і обов’язки не є змістом поведінки особи. Дієздатність вказує на можливість, допустимість дії, яким може бути конкретне право чи обов’язок, що належить громадянину. Дієздатність – це визнана державою можливість, завдяки якій свобода особистості знаходить свій конкретний прояв. Дієздатність фізичної особи визначає її можливість самостійно діяти в сфері, що регулюється правом, можливість набувати права, обов’язки і відповідати за свої вчинки.

В юридичній літературі справедливо зазначається про те, що дієздатність означає можливість вільної правомірної поведінки для самого громадянина, який володіє дієздатністю, і разом з тим цьому праву відповідає обов’язок усіх оточуючих громадянина осіб не допускати його порушень.

Категорії право- і дієздатність, маючи спільні риси, водночас є різними правовими категоріями. Дієздатність відрізняється від правоздатності тим, що:

передбачає свідому діяльність громадянина – володіння ним свідомою і самостійною волею, тобто здатністю бажати що-небудь, віддавати собі повний звіт у своїх діях і керувати ними;

правоздатна особа може особисто здійснювати ті чи інші дії правового характеру (правоздатна особа, що не володіє дієздатністю, також може набувати цивільних прав і обов’язків, але не особисто своїми діями, а через дії законних представників: батьків, усиновителів, опікунів);

виникає в повному обсязі з моменту досягнення особою повноліття.

Цінність дієздатності як юридичної категорії полягає у тому, що дієздатність юридично забезпечує активну участь особистості в економічному обороті, підприємницькій та іншій діяльності, реалізації своїх майнових прав, в першу чергу права власності, а також особистих немайнових прав. При цьому всі інші учасники обігу завжди можуть розраховувати на застосування заходів відповідальності до дієздатного суб’єкта, що порушив зобов’язання чи спричинив майнову шкоду.

В залежності від вольової зрілості і здатності фізичної особи розуміти значення своїх дій і керувати ними чинне законодавство України визначає різну за структурою і за змістом юридичну здатність вчиняти правомірні юридичні акти і створювати для себе обов’язки, в тому числі і у вигляді деліктної відповідальності за правопорушення.

На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обов’язки, потрібно розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості залежать від віку громадян, їх цивільного стану, стану психічного здоров’я тощо. Враховуючи вказані обставини (фактори), закон розрізняє декілька різновидів дієздатності: повна, неповна, часткова, обмежена, факт визнання громадянина недієздатним.

Діюче законодавство в залежності від віку знає повну, неповну і часткову дієздатність. Повна дієздатність, яка включає здатність фізичної особи здійснювати юридично значимі дії в повному об’ємі, настає з досягненням повноліття – вісімнадцяти років (п. 1 ст. 34 Цивільного кодексу України). Законодавством встановлений випадок автоматичного набуття повної цивільної дієздатності особою, яка не досягла повноліття, що пов’язується із моментом реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (п. 2 с. 34 Цивільного кодексу України).

Стаття 35 Цивільного кодексу України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновителів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.

Повна цивільна дієздатність може бути також надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновителів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації її в якості підприємця. При цьому у разі припинення трудового договору або припинення підприємницької діяльності надана повна цивільна дієздатність за такою особою зберігається. Чинним законодавством України встановлено, що повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки.

Враховуючи вік особи, яка не досягла повноліття (18 років) Цивільний кодекс України диференціює обсяг дієздатності осіб до 14 років та від 14 до 18 років. Малолітні особи, тобто фізичні особи, які не досягли 14 років мають право укладати дрібні побутові правочини, що визначаються в цивільному законодавстві України як правочин, що задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість. Однак, можливо зауважити про те, що надаючи визначення поняттю «дрібні побутові правочини» законодавець надає відносно абстрактне формулювання, залишаючи на розсуд органів правозастосування поняття побутових потреб особи та розміру невисокої вартості предметів.

Окрім того, малолітня особа має право здійснювати особисті майнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Особи, які не досягли 14-ти років, не є деліктоздатними в цивільному праві, тому не мають обов’язку відшкодовувати завдану майнову (матеріальну) шкоду.

Іншою категорією (рівнем) цивільної дієздатності є неповна цивільна дієздатність осіб віком від 14 до 18 років, яка має значно ширший порівняно із малолітніми особами обсяг дієздатності.

Неповнолітні віком від 14-18 років також можуть самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної діяльності. Окрім того, фізична особа, яка володіє неповною цивільною дієздатністю, може розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, іншими доходами, здійснювати майнові права на результати інтелектуальної власності. Певні права неповнолітніх передбачені і в інвестиційній сфері, зокрема особа віком від 14-18 років може бути учасником (засновником) юридичних осіб. Неповнолітні можуть самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися внесеними ними грошовими коштами. Грошовими коштами, внесеними іншими особами у фінансову установу на ім’я неповнолітнього, він може розпоряджатися за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Особа віком від 14 до 18 років, розпоряджаючись своїм заробітком стипендією може самостійно укладати правочини. Всі інші правочини неповнолітня особа вчиняє за згодою, отриманої від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. Цивільний кодекс України окремо встановлює вимогу до форми правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна, укладеного за участю неповнолітнього. Згода батьків (усиновлювачів) чи піклувальника в цьому випадку має носити письмову, нотаріальну форму посвідчення.

У випадку, коли неповнолітній розпоряджається заробітком, стипендією на шкоду своїм інтересам, суд за позовом батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування може позбавити його цього права або обмежити в його здійсненні. Якщо зазначені обставини відпали, то суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення права розпоряджатися власним заробітком або стипендією.

У зв’язку із вищевказаним можливо зробити висновок про те, що дієздатність неповнолітніх за якісним змістом складається з двох елементів, перший з яких відображає можливість самостійних дій неповнолітнього, а другий, – можливість дій самих неповнолітніх, але за згодою їх батьків (усиновителів) піклувальника або органу опіки і піклування.

Доцільно відмітити ще одну обставину, яка принципово впливає на реалізацію належних неповнолітньому майнових прав. У процесі управління майном дитини особливого значення можуть набути питання про взаємодію батьків у процесі реалізації даного права. Батьки мають рівні права та несуть рівні обов’язки щодо своїх дітей. На практиці дане положення закону означатиме, що неповнолітньому для вчинення правочинів, які виходять за межі самостійного вчинення, що передбачено законом, потрібно заручитися згодою обох батьків.

Крім того, за ст. 33 Цивільного кодексу України неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. Вона також особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновителя) піклувальника Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновителі) або піклувальник.

Цивільний кодекс України встановлює умови, згідно з якими при настанні певних обставин особа може бути обмежена у дієздатності або позбавлена дієздатності взагалі. Відповідно до ст. 36 Цивільного кодексу України фізична особа може бути обмежена у дієздатності виключно у випадках, встановлених законом, серед яких закон виділяє наступні:

психічний розлад, який істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і пов’язане з цим скрутне матеріальне становище самої особи, її сім’ї, інших осіб, які за законом мають право на утримання від неї.

Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності фізичної особи є те, що

а) фізична особа може укладати лише дрібні побутові правочини;

б) правочини, пов’язані з розпорядженням майном, можуть укладатися за згодою піклувальника, при чому відмова піклувальника від надання такої згоди може бути оскаржена до органу опіки та піклування або до суду;

в) одержувати заробітну плату, пенсію, стипендію, інші доходи особа з обмеженою дієздатністю може лише за письмовою згодою піклувальника.

Стаття 37 Цивільного кодексу України передбачає, що над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Така фізична особа, обмежена у дієздатності, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Піклувальнику законом надане право щодо надання письмового дозволу фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, щодо отримання заробітку, пенсії, стипендії та інших доходів, а також розпоряджатися майном. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

У випадку, коли підстави обмеження фізичної особи в дієздатності відпали, за рішенням суду особа може бути поновлена у дієздатності, зокрема у разі видужання фізичної особи або такого поліпшення її психічного здоров’я, в наслідок чого її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними відновлена у повному обсязі. Суд поновлює фізичну особу в дієздатності у разі припинення нею зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами.

Іншим інститутом зменшення обсягу дієздатності є визнання фізичної особи недієздатною. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Вказане правило свідчить про те, що фізична особа може бути позбавлена цивільної дієздатності з урахуванням її психічного стану і неможливістю розсудливо приймати рішення та вести свої справи. Визнання громадянина недієздатним можливе лише в судовому порядку. Сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоч і очевидний для оточення чи навіть підтверджений довідкою лікувального закладу, ще не означає, що даний громадянин є недієздатним. Лише наявність судового рішення є юридичним фактом визнання особи недієздатною. Оскільки визнання громадянина недієздатним, у першу чергу, має на меті захистити його інтереси, то чинним законодавством України (ст. 256 ЦПК України) встановлений чіткий перелік осіб, які мають право із відповідною заявою звернутися до суду про визнання особи недієздатною. Цивільний кодекс України передбачає право на відшкодування заявником моральної шкоди у разі пред’явлення ним недобросовісної вимоги без достатніх підстав. Після набрання чинності судовим рішенням його копія передається органу опіки і піклування для призначення опікуна. Відповідно особа, яка призначена опікуном, вчиняє абсолютно всі правочини від імені особи, яка визнана недієздатною. Остання в свою чергу абсолютно повністю позбавлена можливості вчиняти будь-які правочини.

Поновлення дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, проводиться за позовом опікуна або органу опіки та піклування судом, який в свою чергу припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (п.1 ст. 42 Цивільного кодексу України). Час, протягом якого фізична особа є такою, що визнана недієздатною, обмежується моментом набрання законної сили про це рішенням суду та моментом набрання законної сили рішення суду про поновлення фізичної особи і дієздатності. Обов’язковою підставою для поновлення фізичної особи у дієздатності є не лише видужання чи значне поліпшення її психічного стану, а саме те, що такі позитивні зміни дозволяють їй усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (обов’язковим є наявність вказаних двох елементів). Одним із наслідків поновлення фізичної особи у дієздатності є припинення опіки над нею у зв’язку з тим, що відпала потреба у застосуванні такого способу забезпечення інтересів фізичної особи.

Підбиваючи підсумки сказаному вище, можливо стверджувати про те, що правосуб’єктність фізичної особи є центральним інститутом цивільного права, повнота елементів якого є підґрунтям для набуття фізичною особою повноцінного статусу учасника цивільних відносин. З метою забезпечення конституційного положення про рівність громадян, про що вже згадувалось вище, гарантування соціальної справедливості саме комбінація елементів правосуб’єктності, їх оптимальне поєднання є запорукою рівності всіх громадян щодо реалізації своїх потреб, втілення своїх можливостей, а також гарантування забезпечення законних інтересів осіб, які в силу погіршення здоров’я чи соціальних обставин позбавлені можливості самостійно реалізовувати власні потреби та забезпечити власні інтереси.

2. ПРАВОВИЙ СТАТУС ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ – ПІДПРИЄМЦЯ

Поточні зміни економічних реалій в Україні вимагають адекватного оновлення законодавчої бази держави, що покликано забезпечити юридичну основу розвитку ринкової економіки. Підприємницька діяльність – це ключовий елемент цивільно-правових відносин, а фізична особа – підприємець – одна із центральних фігур соціально-економічного та політичного життя громадянського суспільства. Підприємництво і пов’язані з ним відносини являють собою специфічну сферу життєдіяльності суспільства і, відповідно, є об’єктом правового регулювання різноманітних галузей права, і в першу чергу – цивільного права.

В юридичній літературі спостерігається дискусійність підходів до визначення поняття «підприємництво». Так, підприємництво визначається як:

реалізація фізичною особою або юридичною особою своєї правоздатності шляхом складання і виконання цивільно-правових договорів неспоживчого характеру з метою одержання прибутку, які діють за власною ініціативою, на власний ризик, за власний кошт;

незаборонена законом, ініціативна, систематична діяльність приватних осіб (підприємців) і юридичних осіб, що базується на приватній або будь-якій іншій формі власності, спрямована на отримання прибутку від виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, здійснювана на власний ризик і під свою відповідальність;

ініціативна, самостійна діяльність громадян, яка здійснюється на свій ризик та під свою майнову відповідальність, спрямована на отримання прибутку та особистого доходу;

різновид творчої, пошукової, ризикової, соціальної діяльності;

сукупність правомірних вольових дій, які здійснюються професійно, систематично і на свій ризик особою, зареєстрованою як підприємець з метою одержання прибутку;

особлива господарська, творчо-пошукова, новаторська діяльність, пов’язана з виробленням нових ідей і способів досягнення мети.

Враховуючи зазначені підходи до визначення поняття «підприємництво», доцільно розглянути основні ознаки підприємницької діяльності, що виокремлюються в юридичній літературі. Так, Є.А. Суханов виділяє серед ознак підприємницької діяльності майнову відповідальність, а також визначає, що її метою є не лише отримання прибутку, а й особистого доходу, і не відносить до основних ознак підприємництва його самостійний характер. Д.В. Задихайло поняття підприємництва визначає як форму реалізації правоздатності через укладення договорів. В.Л. Мусіяка зазначає, що основним моментом в підприємницькій діяльності є її базування на праві власності. У Цивільному кодексі України правовому регулюванню підприємницької діяльності фізичних осіб присвячена п’ята глава, яка встановлює:

- що право на здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 50);

- обов’язковою умовою здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація, інформація про яку є відкритою (п. 2 ст. 50);

- принцип неможливості оскарження договорів особою, яка розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, на тій підставі, що вона не є підприємцем (п.3 ст. 50);

- можливість застосування нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, до фізичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (ст. 51);

- можливість визнання фізичної особи – підприємця банкрутом (ст. 53);

- фізична особа – підприємець несе відповідальність по зобов’язанням, які пов’язані із підприємницькою діяльністю, усім своїм майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яке належатиме їй при поділі цього майна, у разі, якщо фізична особа – підприємець перебуває у шлюбі (п.1 ст. 52);

- можливість призначення управителя майном у випадках, якщо фізична особа – підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена, або якщо власником майна, яке використовувалось у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна, з яким цей орган укладає відповідний договір (ст. 54).

Чинний Господарський кодекс України також регламентує порядок здійснення підприємницької діяльності фізичними особами – підприємцями та визначає, що підприємець має право на використання ним комерційного найменування; право на реєстрацію в Україні як підприємців громадян інших країн; перелік документів, які необхідно подавати фізичній особі в органи державної реєстрації підприємців; обов’язок зазначати на печатках та штампах ідентифікаційний код громадянина-підприємця тощо.

Враховуючи положення Цивільного та Господарського кодексів України можливо зробити висновок про те, що обидва ці нормативно-правові акти вміщують в собі правові положення, які регулюють умови здійснення підприємницької діяльності, в тому числі і фізичними особами – підприємцями, однак ці правові норми мають загальний характер, що потребує прийняття окремого профільного нормативно-правового акту, який би регулював діяльність фізичної особи – підприємця. Така пропозиція вже висловлювалась вченими в юридичній літературі. Так, Я.М. Шевченко зазначає, що розвиток підприємництва потребує прийняття законодавчих актів, які регулюють діяльність громадянина – підприємця. В.В. Лаптєв вказує на те, що індивідуальні підприємці становлять самостійний вид суб’єктів підприємницького права і їх правове положення повинно регулюватися самостійно, не дивлячись, що вони прирівнюються до юридичних осіб (ст. 51 Цивільного кодексу України) і це повинно бути зроблено спеціальними нормами, що стосуються лише індивідуальних підприємців.

На сьогодні відповідно до ч. 2 ст. 42 Конституції України законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Не мають право займатися підприємницькою діяльністю державні службовці або інші особи, уповноважені на виконання функцій держави (ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією»). Чинним законодавством України передбачені і інші обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

Єдиною умовою здійснення фізичною особою свого права на підприємницьку діяльність є її державна реєстрація, порядок проведення якої передбачений Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців».

Отже, підбиваючи підсумки, можливо зазначити про те, що підприємництво є багатоаспектним явищем, яке є засобом отримання прибутку в результаті систематичної, індивідуальної діяльності, націленої на отримання прибутку. Фізична особа, як учасник цивільних відносин має право здійснювати підприємницьку діяльність за умови отримання статусу фізичної особи – підприємця. Правовий статус фізичної особи – підприємця складає комплекс прав і обов’язків суб’єкта, що передбачає реалізацію індивідуальних здібностей людини, яка націлена на отримання прибутку.

3. ІНСТИТУТ ОПІКИ ТА ПІКЛУВАННЯ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

СОЦІАЛЬНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Інститут опіки та піклування за своєю природою є комплексним правовим інститутом, оскільки відносини щодо опіки і піклування є предметом регулювання не лише цивільного права, а й сімейного і адміністративного. Опіка та піклування є особливою формою державної турботи про малолітніх, неповнолітніх осіб, що залишилися без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги для забезпечення їх прав та інтересів. Термін «опіка та піклування» означають не лише правовий інститут, але й діяльність відповідних органів, опікунів та піклувальників, спрямовану на захист прав і законних інтересів підопічних (осіб, над якими встановлено опіку чи піклування). В юридичній енциклопедії опіка визначається як «форма захисту особистих і майнових прав громадян, які внаслідок певних обставин (вік, стан здоров’я) не можуть здійснювати свої права самостійно», а піклування характеризується як «одна з форм захисту особистих і майнових прав та інтересів громадян».

Опіка та піклування встановлюються у тих випадках, коли фізична особа в силу неповноліття чи стану здоров’я не має повного обсягу дієздатності і, відповідно, не може самостійно реалізовувати свої права, набувати нові права, захищати свої права і законні інтереси, а також виконувати покладені на неї обов’язки. Метою встановлення опіки над малолітніми та піклування над неповнолітніми особами є, по-перше, забезпечення їх виховання, і, по-друге, захист їх особистих немайнових та майнових прав та інтересів. Метою ж встановлення опіки (піклування) над повнолітньою особою, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати покладені на неї обов’язки, є захист особистих немайнових і майнових прав та інтересів цієї особи.

Відповідно до ст.ст. 58 та 59 Цивільного кодексу України опіка встановлюється над малолітніми особами (до 14 років), які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами (від 14-18 років), які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

На сьогодні відповідно до ст. 60 Цивільного кодексу України встановлення опіки і піклування здійснюється судом. Опікуном або піклувальником може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного. Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників

Здійснення прав підопічної особи безпосередньо пов’язано із поведінкою її законних представників – опікуна і піклувальника. Саме інтересами підопічної особи обумовлені ступінь і межі участі опікуна і піклувальника в реалізації прав цієї особи.

Згідно із ст. 64 Цивільного кодексу України опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, яка позбавлена батьківських прав і якщо ці права поновлені не були, а також особа, поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. При призначенні опікуна чи піклувальника орган опіки та піклування чи суд мають переконатися не лише в наявності умов, які забезпечують виконання мети опіки, але й у відсутності обставин, що перешкоджають можливості встановлення нормальних стосунків між опікуном (піклувальником) та підопічною особою. Окрім того ч. 3 ст. 244 Сімейного кодексу України передбачено додаткове обмеження щодо набуття статусу опікуна або піклувальника у випадку зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами.

Чинним законодавством України встановлено права та обов’язки опікуна і піклувальника, окреслено перелік правочинів, які не може вчиняти опікун, а піклувальник давати згоду на їх вчинення, регламентовано порядок управління майном особи, над якою встановлено опіку.

Ст. 71 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна.

В свою чергу піклувальник має право дати згоду на вчинення вказаних правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування. Згідно із положеннями чинного законодавства України опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років; у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною (ст. 76 Цивільного кодексу України). Піклування припиняється у разі: досягнення фізичною особою повноліття; реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена (ст. 77 Цивільного кодексу України).

Підбиваючи підсумки результатам дослідження інституту опіки та піклування, можливо зазначити, що діючими Цивільним та Сімейним кодексами України здійснюється правова регламентація питань, які пов’язані із встановленням опіки, визначенням обсягу прав і обов’язків як опікуна, так і піклувальника, встановлений порядок управління майном особи, над якою встановлено опіку чи піклування, врегульовано питання припинення опіки та піклування.

Однак варто відзначити те, що у змісті вказаних нормативно-правових актів спостерігаються певні неточності та протирічності, що вимагають проведення подальшої правотворчої роботи з метою узгодження правових приписів юридичних документів.

ВИСНОВКИ

Фізична особа як суб’єкт історичного процесу розвитку суспільства є, з однієї сторони, біологічною істотою, що обумовлено специфікою фізико-хімічної будови тіла, а з іншої сторони, наділена рисами соціальності, що характеризує її як елемент суспільства. Фізична особа наділена природними і суспільно-юридичними якостями, але для того, щоб бути учасником цивільно-правових відносин фізична особа має володіти цивільною право- і дієздатністю.

Цивільна правоздатність – це здатність мати права і обов’язки. Цивільною правоздатністю володіє кожний громадянин, який є суб’єктом права, адже не можливо бути суб’єктом цивільного права і одночасно бути позбавленим здатності мати цивільні права і обов’язки. Всі громадяни незалежно від віку та стану здоров’я мають цивільна правоздатність.

На відміну від правоздатності, яка гарантує фізичній особі можливість мати цивільні права і обов’язки незалежно від її волі, цивільна дієздатність пов’язана з активним волевиявленням. У цивільному законодавстві вона визначається як здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки. Під здатністю набуття цивільних прав і створення цивільних обов’язків розуміють не лише безпосереднє набуття цивільних прав і створення обов’язків, а й здатність своїми діями здійснювати належні особі цивільні права і покладені цивільні обов’язки, розпоряджатися цими правами, здатність нести цивільну правову відповідальність за вчинення цивільних правопорушень (деліктоздатність). Здатність здійснювати права і нести обов’язки в зазначеному розумінні виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення громадянином певного віку. Крім того, на обсяг дієздатності може впливати стан здоров’я громадянина, його можливість розуміти значення і наслідки своїх дій, здатність керувати ними, поведінка самої особи.

В залежності від специфіки та активності людини щодо здійснення своїх прав і обов’язків, здатності своїми діями набувати для себе права і створювати обов’язки фізична особа наділяється тим або іншим правовим статусом (статус фізичної особи – підприємця, статус опікуна, статус піклувальника тощо). Підприємництво визначається як систематична, самостійна, на власний ризик діяльність, що здійснюється з метою отримання прибутку. З метою реалізації власного конституційного права на здійснення підприємницької діяльності, фізична особа, яка має бажання його реалізувати (займатися підприємницькою діяльністю) повинна зареєструватися в установленому законом порядку. І саме з моменту державної реєстрації фізична особа отримує статус фізичної особи – підприємця, змістом якого є відповідний обсяг прав і обов’язків.

Для повноцінної реалізації власних прав і виконання обов’язків особами, які в силу віку або стану здоров’я не мають повної дієздатності введений інститут опіки та піклування, метою якого є забезпечення прав і законних інтересів вказаних осіб. Відповідно до рішення суду або органу опіки та піклування особа, яка бажає стати опікуном чи піклувальником і відповідає всім вимогам, які висуваються до неї законом, отримує вказаний правовий статус опікуна або піклувальника, змістом якого є певний обсяг прав і обов’язків. Таким чином можливо прослідкувати характерну взаємозалежність між правовим статусом фізичної особи та відповідним обсягом прав і обов’язків.

На сьогодні, з огляду на поточний стрімкий розвиток економічної, політичної та соціальної сфер суспільства, активізацію міжнародного співробітництва відбувається трансформація поглядів на сутність фізичної особи та зміст її правосуб’єктності в напрямку гуманізації та соціалізації. Особистість розвивається і поняття суб’єкта права наповнюється більш широким змістом, відбувається ріст суб’єктивних прав, інтересів та розширення потреб особи, що в свою чергу вимагає адекватного відображення вказаних процесів у юридичній науці та законодавчій базі. Справедливим буде твердження про те, що наукове дослідження правосуб’єктності фізичної особи має величезний науковий потенціал на сьогодні та є витребуваним суспільством на майбутнє.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. Нормативно-правові акти:

Загальна декларація прав людини від 10.12.48р. // www.rada.gov.ua

Конституція України від 28.06.96р. // ВВР. – 1996. – №30. – Ст. 141.

Сімейний кодекс України від 10.01.02р. №2947-ІІІ // ВВР. – 2002. – №21-22. – Ст. 135.

Цивільний кодекс України від 16.01.03р. №435-ІV // ВВР. – 2003. – №40-44. – Ст. 356.

Господарський кодекс України від 16.01.03р. №436-ІV // ВВР. – 2003. – №18, 19-20. – Ст. 144.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.04р. №1618-ІV // ВВР. – 2004. – №40-41, 42. – Ст. 492.

Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.95р. №356/95-ВР // ВВР. – 1995. – №34. – Ст. 266.

Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15.05.03р. №755-ІV // ВВР. – 2003. – №31-32. – Ст. 263.

ІІ. Літературні джерела:

Алексеев С.С. Общая теория права: В 2-х т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т. 1. – С. 139.

Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.: Юрид. лит., 1950. – С. 6.

Веберс Я.Р. Правосубъектность граждан в советском гражданском и семейном праве. – М., 1983. – С. 26.

Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. – М.: Юрид. лит., 1979. – С. 89.

Гайворонский В.М., Жушман В.П. Предпринимательство, хозяйственная и трудовая деятельность: законодательное урегулирование // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – №9. – С. 3-4.

Гражданское право. Учебник / Под ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. – М.: Норма, – Ч. 1 – 1996. – С. 87.

Гражданское право. Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. / Отв. ред. Е.А. Суханов. – М.: Изд-во БЕК. – Т. 1. – 2003. – С. 125.

Задыхайло Д.В. Проблемы кодификации предпринимательского законодательства // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – №5. – С. 6.

Кузнецова Л.Г., Шевченко Я.Н. Гражданско-правовое положение несовершеннолетних. – М., 1986. – С. 21.

Лаптев В.В. Хозяйственное право – право предпринимательской деятельности // Государство и право. – 1993. – №1. – С. 5.

Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М., 1962. – С. 30.

Мусияка В.Л. Правовые основы предпринимательской деятельности. – Х.: Бизнес-информ, 1995. – С. 5.

Попондопуло В.Ф. Правовой режим предпринимательства. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 1994. – С. 20.

Селіванов В. Правові передумови політики державної підтримки підприємництва в Україні // Право України. – 1994. – №10. – С.12.

Советское гражданское право / Под ред. В.Ф. Маслова, А.А. Пушкина. – Ч. 1. – К.: Вища школа, 1977. – С. 73.

Сучасний словник цивільно-правових термінів / І.В. Венедіктова (упоряд.). – Х.: Страйд, 2005. – С. 192.

Тлумачний словник з цивільного права / Під ред. В.М. Селіванова. – К.: Ін-т приват. права і підприємництва АпрНУ, 1998. – С. 201.

Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право Украины: Учебник. – Х.: ООО «Одиссей», 2004. – С. 126-127.

Шевченко Я.М. Розвиток і перспективи кодифікації цивільного законодавства в Україні // Право України. – 2000. – №2. – С. 67.

Юридична енциклопедія: в 6т. / Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (голова ред. кол.) та ін. – К.: Українська енциклопедія, 2002. – Т. 4. – С. 352.

Юридична енциклопедія: в 6т. / Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (голова ред. кол.) та ін. – К.: Українська енциклопедія. – Т. 5. – 2003. – С. 50.

TYPE=RANDOM FORMAT=PAGE>35