Виникнення і розвиток заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі, в історії зарубіжного та вітчизняного кримінального законодавства

Важливим атрибутом демократизації українського соціуму виступає вдосконалення підходів до вивчення проблем призначення, виконання і відбування покарань та інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі, зокрема, стосовно неповнолітніх. Злочинність неповнолітніх завжди викликала підвищену увагу, оскільки порушення ними кримінального закону свідчать про існуючі недоліки виховання, відсутність умов для включення молоді в життєдіяльність суспільства.

Дослідження юридичної природи, сутності покарань та інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням неповнолітніх волі, потребує огляду історії формування цього правового явища з метою прийняття до уваги законодавчого досвіду попередніх етапів, враховування правового наступництва.

Велику роль у формуванні питання кримінальної відповідальності неповнолітніх відіграли такі нормативно-правові акти, як: Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., Магдебурзьке право та „судові обрядки ” Запорізької Січі, „Права, за якими судиться малоросійський народ”, Саксонське зерцало та Холмське право [3]. Треба відмітити, що у Литовському Статуті 1522 р. питання кримінальної відповідальності неповнолітніх не розглядалося.. Кримінальній відповідальності підлягала фізична особа, що досягла на момент вчинення злочину 14-річного (Литовський статут, 1566 р.) або 16-річного (Литовський статут, 1588 р.) віку [21]. Ю. Соцький робить висновок, що неповнолітні, як спеціальний суб’єкт кримінальної відповідальності, вперше в історії кримінального законодавства Російської імперії згадується в Артикулах Військових, 1715 р. [18]. У 1775 р. імператриця Катерина 11 засновує так звані Совісні суди, яким передаються всі справи про малолітніх злочинців, вони проіснували до 1828 р.

Проблема дослідження поняття «покарання, не пов’язаного з позбавленням волі», які виконує кримінально-виконавча інспекція в Україні, є одним із концептуально-стратегічних напрямків не тільки реформування кримінально-виконавчої системи, а й розвитку кримінального та кримінально-виконавчого права. Результати таких досліджень відображені в роботах таких вчених як Богатирьов І.Г., Сергеєва В.В., Филимонова О.В., Уткина В.А., Селіверстова В.І., Будаторова С.М.

Історико-правовий аналіз показує, що історії розвитку такого явища як застосування до неповнолітніх покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, не існувало. Досить довго у світі кримінально-правова практика слідувала теорії преформізму, коли неповнолітні правопорушники розглядалися як „маленькі дорослі”. Так, для багатьох європейських правових актів часів середньовіччя характерним було ігнорування дитинства як природного стану людини, застосування до дітей та неповнолітніх найжорсткіших покарань (аж до страти), утримання разом із дорослими засудженими неповнолітніх засуджених, застосування до дітей незрозумілих для них та неприпустимих процедур (приведення до присяги, катування).

У кримінальному законодавстві до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, відносилися: смертна кара, тілесні покарання, поразка честі і прав, майнові покарання. Щодо неповнолітніх, підхід до застосування покарання був таким же, як і до дорослих. Але, враховуючи неповнолітній вік, мінялися підходи до призначення і виконання покарань. Практикувалося пом’якшення, скорочення розміру загальних покарань, встановлених для дорослих злочинців.

5 грудня 1866 р. імператором Миколою І був затверджений Закон Російської імперії „Об учреждении приютов и колоний для нравственного исправления несовершеннолетних преступников” [16]. При обговоренні законопроекту автори відмічали, що за властивою дітям природою застосування до них тих же покарань, що і до дорослих – шкідливе, бо не веде до виправлення дитини. Законом передбачалось створення системи закладів для відбування покарання у виді позбавлення волі неповнолітніми. Для дітей, які вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, було передбачене новий вид установ – виправні притулки. Суду надавалась можливість альтернативи – відправляти таких дітей до тюрми на 1 рік 4 місяці або до виправного притулку [13].

27 січня 1868 р. відкривається перший Московський виправний притулок (який пізніше отримав найменування Руковішниковського притулку), а в 1870 р. притулок, заснований Санкт-Петербурзьким товариством землеробних колоній та ремісничих притулків. За десятирічний період з 1871 р. по 1881 р. на теренах Російської імперії було відкрито шість притулків та п’ять землеробних колоній. Заснування притулків, крім уряду, могли здійснювати земства, громадські та духовні установи, приватні особи. Притулки знаходились у віданні МВС [13].

У цей час ведеться активна робота як на міжнародному, так і на вітчизняному рівні стосовно злочинності неповнолітніх та пошуку ефективних методів, шляхів її подолання. В 1872 році на Міжнародному Тюремному Конгресі у Лондоні вперше було прийнято рішення про те, що суд над неповнолітніми повинен виконуватися за порядком, відмінним від суду над дорослими злочинцями. Така позиція була підтримана на Тюремних Конгресах 1879, 1883, 1885 рр., а також на Конгресі 1890 р. у Санкт-Петербурзі. Також, в період з 1887 по 1909 рр., було проведено 7 з’їздів представників російських виправних закладів для малолітніх злочинців, де постійно обговорювалися питання їх перевиховання. Законом від 2 липня 1897 р. „Про малолітніх та неповнолітніх злочинців” в правові акти про правосуддя над неповнолітніми вносяться істотні зміни. Хоча, як і тоді, так і зараз, все-таки пануючою є позиція, згідно якої до неповнолітніх не слід застосовувати покарання у виді позбавлення волі, ізолюючи його від сім’ї, оточуючих, поміщаючи з особами, неодноразово судимими, і як би готуючи їх до майбутньої злочинної, вже професійної діяльності.

Багато вчених і практиків виступали і виступають за те, щоб на неповнолітніх правопорушників виявлялася не фізична дія (через позбавлення волі, жорсткі обмеження в їжі, одязі і інших природних людських потребах), а застосовувалися різні психологічні і педагогічні заходи впливу, створювалися умови життєдіяльності, найсприятливіші і природні для неповнолітніх. Ставилося завдання, перш за все, не покарати, а зробити все для того, щоб відновити їх в правах чесної, законослухняної людини і громадянина через звичайне середовище, частіше всього, використовуючи принцип сімейного початку, особливо якщо це стосується дітей і підлітків у віці від 12 до 18 років [20, с. 446; 19; 16]. Тому не ставилося завдання про обрання того або іншого виду покарання, які були передбачені відносно дорослих злочинців, а до неповнолітніх правопорушників застосовувалися виховні, педагогічні і психологічні заходи впливу. Звичайно відносно неповнолітніх правопорушників застосовувалися ті ж методи і прийоми, які зарекомендували себе в позитивному відношенні до безпритульних і покинутих підлітків. Вважалося, що примусове виховання бродяг, жебраків, безпритульних повинно застосовуватися в результаті відсутності сім’ї або негативного впливу існуючої сім’ї, і розв’язуватися шляхом поміщення таких дітей в «чужу доброзичливу сім’ю, що погодилася прийняти його як рідного». Така міра спочатку практикувалася в ХVІІІ ст. в Швейцарії і деяких областях Німеччини (пруський закон від 13.03.1978 р. віддає їй перевагу перед всіма іншими заходами виховного впливу). Стокгольмський міжнародний пенітенціарний конгрес також висловився за те, що неповнолітніх правопорушників краще всього поміщати в «доброзвичайні сім’ї», і лише у разі неможливості такого вирішення питання, звертатися до публічних або державних виховних установ.

У вітчизняному законодавстві вперше вказівки про усунення кримінальної відповідальності і зменшення кари відносно неповнолітніх зустрічається з кінця ХVII ст. Появу спеціальних виправних установ для неповнолітніх звичайно пов’язують з проведенням судової реформи 1864 р. [2, с. 26-27], коли з’являється такий новий захід кримінально-правового впливу на неповнолітніх як поміщення їх у виправні притулки. Так, в ст. 6 Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, було встановлено, що «в тих місцях, де будуть встановлені виправні притулки, неповнолітні ... можуть замість ув’язнення у в’язниці бути направлені в ці притулки на термін, визначений мировим суддею...». В примітці указувалося, що «це правило містить в собі лише перший виклик до установи зазначених закладів, виклик, який, ... не залишиться без наслідків. Подальше створення вказаних установ і тих умов, на яких можуть бути передані до них діти за судом, повинен бути предметом окремого закону» [4]. І, дійсно, в подальшому, такий закон був виданий, він називався „Правила про виправні притулки” від 5 грудня 1866 р., що сприяв подальшому розвитку виправних притулків, які створювалися як урядом, так і земствами, громадськістю, «духовними установами і приватними особами». Існуючі в Росії виправні притулки різко відрізнялися від подібних західноєвропейських виховних установ неповнолітніх. В Положенні 1866 р. передбачалося вельми вузьке коло осіб, що направляються в ці притулки: притулки призначалися тільки для дітей злочинних, і то, тільки для деяких категорій з них; діти покинуті або ті, які хоча і що вступили на злочинний шлях, але виправдані, сюди не направлялися. Звідси притулки в Росії характеризувалися більшою ознакою кари, не маючи основою сімейний початок.

Передбачалося створення притулків, перш за все, урядом, проте велике розповсюдження отримали приватні притулки, які відомі в історії вітчизняного законодавства як найефективніші виховні установи для неповнолітніх: 1) міський Рукавішниковський притулок в Москві, заснований в 1864 г.; 2) землеробсько-реміснича колонія поблизу С.-Петербурга, заснована в 1871 г.; 3) студзенецька колонія для хлопчиків, поблизу Варшави, затверджена в 1874 г.; 4) учбово-виховний притулок в Саратові, заснований в 1873 г.; 5) київська землеробська колонія, відкрита в 1876 р. в маєтку Рубежове; і інші притулки, їх було засновано в цей період часу 12.

Умови знаходження в притулках визначалися законом 1866 р. і визначалися судовим вироком. Тривалість перебування в притулку визначалося двояко: або на певний термін, або до досягнення неповнолітніми 18-річного віку.

Правила 1866 р. нічого не говорили про сімейний початок виховних установ для неповнолітніх. Правда, окремі з притулків (наприклад, ярославський, петербурзький, нижегородський) намагалися за типом малих швейцарських притулків ввести у себе сімейний початок, але це було, якнайбільше, виключенням, а не правилом [3, с. 277].

Аналізуючи правову природу цих виправних притулків, потрібно відзначити, що ці установи за своїм змістом були не стільки каральними, скільки виправно-виховними, покликаними утримувати окрім неповнолітніх, що скоїли злочини, і інші категорії правопорушників, що потребували виправного і виховного впливу [17].

Згідно ст. 7 Положення про виховно-виправні заклади для неповнолітніх від 19 квітня 1909 р. в притулки направлялися наступні категорії неповнолітніх: визнані винними у вчиненні якого-небудь злочинного діяння – за ухвалами і вироками суду; обвинувачені і підсудні, щодо яких вважатиметься за необхідне прийняття запобіжних способів ухилення від слідства і суду (узяття під варту), – за ухвалою суду або слідчого; які жебракують; що займаються бродяжництвом і взагалі безпритульні і безпритульні – за ухвалами комітетів, правлінь або рад суспільств, що керували виховно-виправними закладами, а також особи, які віддавалися батькам для виправлення, – за угодою з цими ж організаціями.

Думається, що цей вітчизняний досвід має бути ретельно нами вивчений і використаний в справі створення подібних заходів за змістом і правовій природі і попередження безпритульності неповнолітніх, бо саме ця категорія осіб і є тією базою, джерелом наповнення в подальшому виховних колоній.

Цікаво відзначити і інше. Як метод виховного впливу, на першому місці було релігійне виховання неповнолітніх правопорушників. Відповідно до ст. 22 Положення встановлено правило, згідно з яким неповнолітні навчаються: 1) закону Божому, за правилами того віросповідання, до якого кожний належить; 2) читанню, письму і арифметиці, за програмами не нижче за програми однокласного училища Міністерства Народної Освіти; при нагоді ж їм повідомляються елементарні відомості і з інших наук; 3) роботам, які в окремих закладах можуть бути, за розсудом засновників, або тільки ремісничі, або одночасно ремісничі і землеробські.

Після Жовтневої революції, не дивлячись на зміни у суспільно-економічному устрої нашої країни, ні декларації радянської влади, ні найрадикальніші (на перший погляд) рішення органів законодавчої влади не змогли відразу, корінним чином змінити властивий нашій країні характер і зміст багатьох виховних установ для неповнолітніх. Тому нові нормативно-правові акти радянської влади багато в чому увібрали в себе доктрини, ідеї і просто законодавчі положення “старих” законів царської Росії.

І, як правильно підкреслюється в літературі, “суспільне життя, правова свідомість, традиції формуються століттями, і одним разом ліквідовувати, змінити їх неможливо через величезну соціальну інерцію” [1, с. 20]. Тому ми не можемо погодитися з висловом В.М. Бурдіна про те, що “у післяреволюційний період сфера кримінально-правового впливу зазнала значних змін, особливо стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх” [3, с. 14]. Цю обставину можна підтвердити шляхом аналізу змісту багатьох статтях нормативно-правових актів царської Росії і декретів і кодексів нової радянської влади. Так, ст. 353 Статуту про тримання під вартою 1890 р. майже ідентичні змісту ст. 56 ВТК УРСР 1925 р.; норми про елементи прогресивної системи відбування покарання, що містяться в ст.ст. 312, 414, 316-319 Статуту про тримання під вартою, ст. 285, 299, 301-307 Статуту про засланих 1890 р. ідентичні ст. 4 ВТК УРСР 1925 р.; та ін.

І не випадково ці тенденції просліджуються вже у першому декреті радянської влади про кримінальну відповідальність неповнолітніх – декреті РНК від 14 січня 1918 р. “Про комісії для неповнолітніх” підкреслювалось, що суди та тюремне ув’язнення для неповнолітніх скасовуються... [11, с. 21]. У декреті РНК від 4 березня 1920 р. “Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються в суспільно небезпечних діяннях” тюремне ув’язнення та суди для неповнолітніх скасовувалися, але, коли комісія, яка розглядає справу про суспільно небезпечне діяння, вчинене неповнолітнім, встановить неможливість застосування до нього заходів медико-педагогічного впливу, то така справа передавалася до суду [17, с. 67; 177; 178]. Звичайним чином це положення декрету було продубльовано декретом РНК УРСР від 12 червня 1920 р. “Про відповідальність неповнолітніх”, в якому вказувалося, що справи про суспільно небезпечні діяння неповнолітніх осіб підлягали веденню комісій про неповнолітніх. Але, якщо осіб, яким пред’являлося обвинувачення у контрреволюційних злочинах, державній зраді, шпигунстві та злочинах, передбачених ст. 36 п. 1 “Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали”, комісією про неповнолітніх було визнано неможливим обмежитися засобами медико-педагогічного характеру, то такі справи направлялися для вирішення суду [3, с. 177-178].

Декрет РНК від 14 січня 1918 р. проголосив відміну судів і тюремного ув’язнення для неповнолітніх. Справи щодо неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння, підлягали розгляду комісією у справах неповнолітніх, яка повинна була або звільняти їх, або направляти в один з притулків Народного комісаріату громадського піклування відповідно характеру діяння. До кінця 20-х років зберігався пріоритет примусових і виховних заходів перед заходами кримінального покарання [1, с. 56].

Ухвалою ЦВК і РНК СРСР від 5 квітня 1935 р. "Про заходи боротьби із злочинністю неповнолітніх" встановлена кримінальна відповідальність осіб за здійснення вбивства, крадіжок, спричинення насильства, тілесних пошкоджень; ст. 8 Основних начал кримінального законодавства СРСР і союзних республік, надаючи право застосовувати до неповнолітніх заходи медико-педагогічного характеру була відмінена. Ухвалою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи ліквідації дитячої безпритульності і бездоглядності» від 31 травня 1935 р. були ліквідовані комісії у справах неповнолітніх.

Під час Великої Вітчизняної війни і в перші післявоєнні роки основними криміногенними умовами були безпритульність і бездоглядність підлітків, а також важке матеріальне положення країни. Ухвалою РНК СРСР від 23 січня 1942 р. «Про пристрій дітей, що залишилися без батьків» було передбачено створення при виконкомах місцевих Рад комісій по пристрою дітей, що залишилися без батьків, розширення дитячих будинків, приймачів-розподільників, організація суворовських шкіл. Ухвалою Пленуму Верховного Суду СРСР від 17 лютого 1948 р. «Про застосування указів від 4 червня 1947 р. відносно неповнолітніх» судовим органам пропонувалося, у разі здійснення розкрадання в незначних розмірах неповнолітніми, ставити питання про припинення справи в кримінальному порядку і напрям обвинувачених в трудові виховні колонії.

До неповнолітніх не застосовувалися заслання, висилка, позбавлення волі у виді позбавлення волі у в’язниці. Законодавство орієнтувало правоохоронні органи на переважне застосування заходів виховного характеру, а не кримінального покарання у випадках скоєння злочину, що не представляє великої суспільної небезпеки (ч. 3 ст. 10 Основ; ч. 3 і ч. 4 ст. 10 КК України). При призначенні покарання неповнолітньому, вперше засудженому до позбавлення волі до 3 років, судом, з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного і інших обставин справи, а також можливості його виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства, виконання вироку до позбавлення волі відносно такої особи може бути відстрочено на термін від 6 місяців до 2 років (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1977 р. «Про доповнення Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік статтею 39-1»). В 1982 р. інститут відстрочення вироку був поширений і на повнолітніх.

неповнолітній злочинець покарання

ВИСНОВКИ

Історичний аналіз нормативно-правових актів, регулюючих застосування покарання до неповнолітніх дає підставу говорити про дві тенденції: 1) поступове формування системи кримінальних покарань, у тому числі і покарань, не пов’язаних з позбавленням свободі; 2) у державному законодавстві відмічається поступовий відхід від гуманних положень кримінального і кримінально-виконавчого законодавства і посилення положень кримінальної відповідальності і покарань неповнолітніх.

ЛІТЕРАТУРА

Астемиров З.А. Трудовая колония для несовершеннолетних. - М.: Юрид. лит., 1969. - 117 с.

Бабаян С.Л., Табан С.Ф. Актуальные вопросы повышения имиджа социального работника исправительного учреждения // Уголовно-исполнительная система: право, экономика, управление. – 2006. – № 3. – С. 2–4.

Бабушкин А.В. Настольная книга юриста-ювеналиста. – М.: Юрид. лит., 1999. – 200 c.

Багрий-Шахматов Л.В., Гуськов В.И. Теоретические проблемы классификации уголовных наказаний. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1971. – 107 с.

Бадира В.А. Альтернативні покарання та виправлення засуджених: світовий досвід // Навчальний посібник для студентів, курсантів та практичних працівників кримінально-виконавчих інспекцій. – Чернігів, СПД Чаус В.О., 2004. 142 с.

Упоров И. Российские исправительные учреждения: тенденции и перспективы // Преступление и наказание. – 1997. – № 2. – С. 18-20.

Усачев В.Н. Опыт реализации общественных работ при условном осуждении // Развитие альтернативных санкций в российской уголовной юстиции: опыт и перспективы: Междунар. конф. Москва, 29-30 мая 2002 г. – М.: PRI, 2002. – 212 с. – С. 115–130.

Уткин В.А. Наказание и исправительно-трудовое воздействие. – Томск: Издательство Томского государственного университета, 1984. – 200 с.

Уткин В.А. Развитие альтернатив лишению свободы в рамках эксперимента // Содействие становлению механизма реализации альтернативных мер наказания в Российской Федерации: Междунар. семинар. Самара, 24-27 марта 2002 г. – М.: PRI, 2002. – С. 15–17.

Уткин В.А. Реорганизация уголовно-исполнительных инспекций как условие расширения альтернативных наказаний // http://www. penalreform.org/ russian/altern_rus23.htm.

Филимонов В.Д. Норма уголовного права. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2004. – 281 с.

Филимонов О.В. Альтернативы тюремному заключению в Российской Федерации. – М.: PRI, 2001. – 124 с.

Филимонов О.В. Новые виды наказаний в России: проблемы и перспективы // Содействие становлению механизма реализации альтернативных мер наказания в Российской Федерации: Междунар. семинар. Самара, 24-27 марта 2002 г. – М.: PRI, 2002. – С. 8–14.

Филимонов О.В. Проблемы применения в России уголовных наказаний, альтернативных лишению свободы // Развитие альтернативных санкций в российской уголовной юстиции: опыт и перспективы: Междунар. конф. Москва, 29-30 мая 2002 г. – М.: PRI, 2002. – 212 с.