Судовий прецедент як результат правотворчості Верховного суду США

РЕФЕРАТ

ВСТУП

Американська система конституційного контролю зумовлена особливостями існування у США так званого загального, прецедентного права, коли рішення судів є джерелом права. Як свідчить історія цієї держави, остаточному приєднанню США до системи загального права передувала гостра боротьба між романо-германською системою і загальним правом, яка виникла після здобуття незалежності. Давид Р. і Жоффре-Спінозі К. відзначають, що ще у 1856 році історик англійського права Генрі Мен передбачав успіх романо-германської правової системи в США [5, с. 272]. На користь цієї обставини вказувало те, що після проголошення незалежності більшість штатів заборонили посилання на англійські рішення, винесені після 1776 року. Крім того, до Союзу було приєднано території, на яких діяло французьке чи іспанське право і не існувало традицій загального права. В сучасних США також є виняток - штат Луїзіана, який до 1812 року був територією Нового Орлеану і де в ХІХ ст. були прийняті кодекси французького типу. Крім того, слід враховувати, що правові системи Невади, Техасу, Каліфорнії і деяких інших штатів, які були під владою Франції, Іспанії та інших метрополій, після одержання ними статусу штатів США органічно поєднували в собі поряд з елементами загального права елементи романо-германського, континентального права. Як зазначає М.М. Марченко, аналогічна ситуація зберігається і сьогодні [8, с. 26].

Незважаючи на те, що США мають спільну з Англією загальну концепцію права, оскільки обидві країни належать до системи загального права і враховуючи, що англійське право тривалий час застосовувалось на території сучасних США, загальне право США має специфічний характер, який відрізняє його від загального права Англії. Ця різниця зумовлена наступними факторами:

існування в США писаної Конституції;

контроль судів за конституційністю законів, який існує в США, не існує в Англії;

на відміну від англійського Апеляційного суду і палати лордів, вищі суди США - федеральні і штатів - не вважають себе зв’язаними своїми власними прецедентами, що пояснюється, в першу чергу, федеративною структурою цієї держави. Пом’якшення правила прецеденту необхідне, щоб уникнути суттєвих відмінностей між правом, що застосовується в різних штатах. Варто відзначити, що відхід від правила прецеденту може мати місце без перегляду вже існуючої судової практики. Це означає, що вона повністю зберігає свою юридичну силу і значення в якості джерела права і що Верховний суд може повернутися до неї в майбутньому, коли вона в більшій мірі буде відповідати існуючій в державі ситуації.

Так, наприклад, в рішенні по справі Брауна в 1954 році (Brown v. Board of Education) Верховний суд змінив расистську концепцію "рівні, але розділені", яка була перетворена в конституційний принцип у рішенні 1896 року [23]. В даному випадку фактичною обставиною, яка стала підставою для зміни попереднього прецеденту, була посилена боротьба негритянського населення за свої громадянські права;

в десяти штатах існують особливі суди справедливості. Проте через відсутність в США спеціальних судів, які б застосовували канонічне право, суди справедливості в США включили в сферу своєї діяльності ті питання, які в Англії належали до церковної юрисдикції [4, с. 286, 290];

на відміну від Англії, судові і інші державні органи в США набагато менше пов’язані традиціями загального права, тому законодавство цієї країни має більш кодифікований вигляд. Як зазначає Ю.О. Тіхоміров, його кодифікація відбувається у вигляді консолідації актів і норм, а збірники законів є різновидами систематизованих зібрань діючих актів і Звіду законів [12, с. 124]. На відміну від романо-германського типу правової системи, де кодекси створюються як основа для вироблення і розвитку нового права, в США на загальнофедеральному рівні відбувається по суті консолідація прецедентів, а не створення нових норм [10, с. 609]. Наслідком кодифікаційної роботи в США стало прийняття в 1909 році Кримінального кодексу, у 1926 році схвалення Звіду законів США, який поновлюється кожні 6 років. Кодифікаційні роботи торкнулися і законодавства окремих штатів. Починаючи з кінця XVIII ст. і до другої половини ХХ ст. в США на рівні окремих штатів були розроблені і прийняті “галузеві” кодекси. Так, ще у 1776 році штат Вірджинія доручив Томасу Джефферсону підготувати проект кримінального кодексу, який офіційно був затверджений у 1796 році. У 1830-х роках почалась робота нью-йоркського юриста Д. Філда над проектами кодексів для свого штату. Починаючи з 1848 року, підготовлені комісією на чолі з Д. Філдом проекти цивільного, кримінального, цивільного процесуального і кримінально-процесуального кодексів були, хоча і не всі, схвалені в штаті Нью-Йорк і одночасно стали зразком для кодексів, виданих в інших штатах [13, с. 169 - 170]. У 1952 році з метою зближення та уніфікації законодавства окремих штатів був розроблений і схвалений Єдиний торговий кодекс та створені типові кодекси по окремим галузям права [8, с. 121 - 122];

суди штатів здійснюють юрисдикцію незалежно один від одного. Трапляються випадки, коли суди штатів приймають по аналогічним справам різні рішення, іноді протилежні, що призводить до колізії між рішеннями судів штатів і федеральних судів. Однак американські юристи намагаються враховувати рішення, які були раніше прийняті в інших штатах, особливо в тих випадках, коли в праві свого штату відсутній відповідний прецедент [10, с. 610].

Варто відзначити, що думка про "судовий" характер загального права, а тим більше про пріоритет "суддівських" норм перед статутними і конституційними нормами окремими вченими піддається сумніву (Філіпов С.В. [13, с. 18-45], Жидков О.А. [5, с. 89-122] та ін.). В. Бернхем взагалі піддає сумніву думку про те, що США є країною загального права, пояснюючи це тим, що така думка давала б підстави вважати, що превалюючою формою права є загальне право в той час, як з початку ХХ ст. і практично до 1930-х років тривав процес "творення законодавчих актів", так звана "Епоха законодавчих актів" [16, р. 48]. Однак, як зазначає М.М. Марченко, незважаючи на те, що закони, які приймаються парламентами держав системи загального права, відіграють важливу роль, не слід забувати, що вже в процесі підготовки і прийняття парламентських актів завжди враховуються прийняті судові рішення і що в процесі застосування права саме судді, а не хто-небудь інший офіційно оцінюють практичне значення актів парламенту [5, с. 118]. Норми, створені законодавцем входять до системи американського права лише після того, як вони будуть неодноразово застосовані і витлумачені судами, коли можна буде посилатися не на самі норми, а на судові рішення, які були прийняті по справам, в яких застосовувалися такі норми. Водночас було б цілком невиправдано стверджувати, що суди в США, насамперед мова йде про Верховний суд, повністю переймають на себе повноваження законодавчих органів. Правотворча діяльність суду в цій державі, на відміну від законодавчого органу, - це не основна його мета і функція. Суд створює право в ході своєї основної судової діяльності.

Питання про межі і масштаб правотворчої функції Верховного суду залишається предметом теоретичних дискусій між прихильниками судового "активізму" та суддівського "самообмеження". Якщо прихильники першого напряму визнають наявність у Верховного суду законодавчих функцій, то прихильники принципу суддівського "самообмеження" заперечують наявність таких функцій і підкреслюють, що суд, залишаючись в межах відведеної йому по Конституції судової влади, не повинен втручатися у сферу правотворчості, закріплену за іншими федеральними органами влади. Останньої позиції дотримувався У. Бергер, який очолював Верховний суд США з 1969 по 1986 роки.

В юридичній літературі нерідко звертається увага вчених на необхідність розмежування понять "судова практика" і "судовий прецедент". Коли мова йде про судову практику, то найчастіше мається на увазі процес судової діяльності, який пов’язаний не стільки з правотворчістю, скільки з правозастосуванням, виробленням в процесі розгляду конкретних справ загальнообов’язкових правил поведінки. Коли ж мова йде про судові прецеденти, то маються на увазі вироблені судовою діяльністю загальні "правові положення". М.М. Марченко зазначає, що іноді і судову практику розглядають як вироблені в процесі судової діяльності загальнообов’язкові рішення, хоча в більшості наукових досліджень ці поняття розглядаються як ідентичні і взаємопов’язані, які виступають під однією назвою "прецедент" [8, с. 156].

Американський вчений В. Бернхем вказує на існування двох видів прецедентного права в США: 1) загального права; 2) прецедентного права, яке інтерпретує чинні закони [18, р. 39]. Відмінність між ними полягає в тому, яке місце їм відводиться в системі джерел американського права. На думку вченого, якщо загальне право є окремим джерелом законотворення, незалежним від чинних законів, то прецедентне право, яке інтерпретує чинні закони, в ієрархії джерел права займає місце самого закону. З огляду на це, вчений пропонує наступне розташування джерел американського права в порядку зменшення їх впливу і важливості: 1) федеральна Конституція; 2) федеральні закони, договори та правила судового розгляду; 3) норми, створені федеральними адміністративними органами; 4) федеральне загальне право; 5) Конституції штатів; 6) закони та правила судового розгляду на рівні штатів; 7) норми, створені адміністративними органами штатів; 8) загальне право штатів [16, р. 40]. Російський вчений В.І. Лафітський дотримується цієї ж точки зору щодо структури джерел права США [7, с. 85]. Однак можна погодитись з В. Бернхемом щодо необхідності обережного ставлення до подібних класифікацій з огляду на те, що розташування певного джерела права на вищій сходинці ієрархії ще не є доказом його більшої частоти застосування.

Поняття прецедентного права нерідко сприймається як синонім загального права (common law). Згідно з найбільш розповсюдженим у сучасній правовій літературі в країнах "загального права" визначенням прецедентне право - це право, яке складається із норм і принципів, що створюються і застосовуються суддями в процесі винесення ними рішення [7, с. 25]. Вчений В.М. Шаповал зазначає, що зв’язок загального права з прецедентним можна визначити як співвідношення змісту і форми, вказуючи на те, що загальне право не зводиться виключно до форми судового прецеденту [17, с. 37].

Ми поділяємо точку зору тих вчених, які розглядають прецедентне право держав системи загального права в двох значеннях. Так В.М. Шаповал відносить до прецедентного права Великобританії, по-перше, судові рішення, які авторитетно сформулювали і проголосили норми загального права і які складали першооснову прецедентного права, а, по-друге, судові рішення, пов’язані з тлумаченням статутного права, коли задача судді теоретично обмежується з’ясуванням змісту норм парламентського акта, а практично судді шляхом тлумачення статутів створюють право [17, с. 38 - 39]. Вчена І.Ю. Богдановська судові рішення, які пов’язані з тлумаченням статутів, відносить до прецедентів тлумачення, вказуючи на те, що в правовій літературі країн "загального права" немає єдиної точки зору з приводу того, чи слід відносити прецеденти тлумачення до прецедентного чи статутного права [7, с. 8]. Отже, головна відмінність прецеденту тлумачення від "чистого" прецеденту полягає в тому, що він базується на законі. А.Б. Вєнгєров вказує на те, що прецеденти тлумачення правових норм виникають в процесі тлумачення правових норм судовими органами чи самим законодавчим органом і відрізняються від судових прецедентів своєю орієнтацією на логічні проблеми змісту того чи іншого закону, на його окремі аспекти, на процедуру запиту і т. і. [3, с. 421]. Можна погодитись з І.Ю. Богдановською, яка зазначає, що судовий прецедент, відігравши історичну роль у формуванні і розвитку правових систем "загального права", поступово змінює своє положення в системі джерел [7, с. 9].

Судовий прецедент - це продукт судового рішення. Хоча він тісно пов’язаний із судовим рішенням, його не можна ототожнювати з останнім. Важливим принципом застосування прецеденту в США є принцип, згідно з яким резолютивна частина судового рішення не має характер обов’язкового прецеденту, оскільки вона має значення лише для сторін у конкретній справі. Обов’язковим прецедентом стає юридичне обгрунтування, викладене в думці (opinion) суду, якщо позиція всіх суддів співпадає, або в думці більшості, яка має силу судового рішення (decision). Водночас існують певні обмеження. Нормативний характер мають лише ті елементи думки суду, які виступають в якості безпосереднього обґрунтування його рішення по справі (ratio decidendi). Окремі зауваження, роздуми суддів (obiter dicta), які часто включають в текст офіційної думки суду, не розглядаються як обов’язкові. Як зазначив сам Верховний суд в одному із своїх рішень у справі United States v. Pink 1942 р., не є обов’язковими для нижчих судів і не входять в сферу прецедентного права юридичні мотиви, викладені суддями в окремих думках, а також думки суддів, які розділилися порівну при голосуванні, оскільки в такому випадку відсутнє рішення, яке має силу прецедента [25]. Однак слід враховувати, що Верховний суд не зв’язаний своїми власними попередніми рішеннями. Як зазначає О.А. Жидков, в історії суду нерідко траплялись випадки, коли юридичні мотиви (так звані obiter dicta. - Ч.Є.) впливали на подальшу судову практику, використовувались для обгрунтування нових судових рішень і набували тим самим силу обов’язкового прецеденту або аргументи і юридичні конструкції, включені в окремі думки суддів, використовувались згодом в рішеннях судів штатів чи нижчих федеральних судів, але не в якості прецеденту, а у вигляді лише одного із міркувань - в якості так званого "переконуючого авторитету" (presuasive authority) [5, с. 103 - 104].

Вчена М.А. Нікіфорова розглядає зміну меж між обов’язковою і необов’язковою частинами судового рішення в якості одного із методів юридичної техніки, який використовується Верховним судом для скасування прецедентів [12, с. 132 - 133]. Суть даного методу полягає в тому, що в тих випадках, коли суд хоче витлумачити прецедент вужче, ніж це зробив попередній суд, він відносить частину ratio decidendi до необов’язкової частини рішення. Якщо ж його більше влаштовує широке тлумачення прецеденту, він вводить до обов’язкової частини рішення окремі висновки і аргументи з числа зауважень по ходу справи (obiter dicta). Прикладом застосування судом цього методу може бути справа National League of Cities v. Usery 1976 р. [11]. У рішенні по цій справі, порушеній генеральними атторнеями 22 штатів разом з Національною лігою міст і Національною асоціацією графств, Верховний суд висловився на користь штатів. Суд констатував, що поправки 1975 року до закону про справедливі стандарти праці, які встановлюють федеральне регулювання заробітної плати в штатах і які оскаржуються на підставі того, що вони неконституційно обмежують суверенні повноваження штатів, є перевищенням федеральної влади по відношенню до штатів, а тому неконституційними. Підставою для визнання їх неконституційними стала їх направленість на те, щоб позбавити штати свободи регулювати діяльність, яка належить до традиційних сфер функціонування їх урядів. Принцип права, на підставі якого ці поправки були визнані неконституційними, був відступом від судової практики суду, яка склалася після 1936 року, коли всі сумніви тлумачились на користь федеральної влади. прецедент суд правотворчий

Можна констатувати, що єдиного загальновизнаного способу відокремлення ratio decidendi від obiter dictum у США не існує.

Хоча Верховний суд не зв’язаний своїми власними попередніми рішеннями, слід враховувати, що, з одного боку, перегляд Верховним судом своїх попередніх рішень може бути спричинений необхідністю реагувати на нові суспільні відносини та інтереси, а з іншого боку, зневажливе поводження зі своїми попередніми рішеннями і прецедентами підриває авторитет суду і всієї правової системи США. Тому перегляд старих прецедентів не є звичайною справою в діяльності Верховного суду.

Жидков О.А. вказує на найбільш розповсюджений спосіб пристосування застарілих прецедентів до нових умов, яким є "диференціювання" прецеденту, суть якого в тому, що суд виявляє певні відмінності у фактичному складі справи, яка розглядається, і справи, в якій раніше був встановлений прецедент, тобто правило, застосування якого суд в даному випадку намагається уникнути [5, с. 109]. Цей спосіб відходу від правила прецеденту застосовується без формального скасування попереднього судового рішення. Тобто, попередній прецедент зберігається в повному обсязі для всіх інших справ, крім того випадку, для якого було проведено "диференціювання". Як відзначає М.А. Нікіфорова, скасування прецедентів Верховний суд застосовує, як правило, в тих випадках, коли хоче підкреслити ту чи іншу тенденцію в своїй судовій практиці [12, с. 132].

Таким чином, можна стверджувати, що в практиці Верховного суду США використовуються наступні способи відступу від попередніх прецедентів: 1) диференціювання (або розмежування) прецедентів; 2) зміна меж між обов’язковою (ratio decidendi) і необов’язковою для наступних судів (obiter dicta) частинами судового рішення. Крім того, слід мати на увазі, що крім відступу від правила прецеденту, є ще один спосіб виправлення судових помилок по конституційним справам: прийняття поправок до федеральної конституції. Але ця процедура надто складна. Лише 27 разів за весь час існування федеральної конституції вона мала позитивні результати.

У той час як у країнах загального права, в тому числі і в США, значення закону піднялося до рівня, який він має у країнах, що належать до романо-германської сім’ї правових систем, у країнах Європейського континенту спостерігається тенденція до визнання судового прецеденту в якості субсидіарного джерела права ([174], [12, с. 23]). Хоча, враховуючи відсутність в більшості країн романо-германської правової системи матеріальних умов, необхідних для ефективного функціонування прецедентів, окремі вчені вважають перебільшенням твердження про конвергенцію основних правових сімей сучасності в плані посилення ролі прецедентного права (наприклад, бельгійський вчений Моріс Адамс.

Джерела романо-германського права мають свої особливості, які пов’язані, з одного боку, з концепцією закону в країнах цієї сім’ї правових систем, суть якої полягає у пріоритеті закону перед всіма іншими джерелами права, а з іншого боку, з невизначеним і внутрішньо суперечливим статусом прецеденту в системі романо-германського права. Ця невизначеність і суперечливість виявляється у визнанні судового прецеденту в якості джерела права в одних країнах романо-германської сім’ї правових систем і невизнанні в інших. Серед країн, в яких юридична сила і нормативний характер судових рішень не лише визнаються, але і закріплюються (забезпечуються) в законодавчому порядку, можна назвати Іспанію, Швейцарію, Португалію, Туреччину та ін. . Так, наприклад, в Іспанії судова практика, яка базується на рішеннях Верховного суду Іспанії, формує так звану "загальну правову доктрину" ("doctrinal legal"). Її порушення, відповідно до закону, є однією з підстав оскарження судових рішень до Верховного суду.

Іншу групу утворюють країни, в яких прецедент як результат правотворчої діяльності судів законодавчо не закріплений, тобто формально не визнається, а фактично існує і застосовується (ФРН, Данія, Греція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія та ін.) [84, с. 58]. Як справедливо зазначає М.М. Марченко, відсутність законодавчого закріплення та забезпечення місця і ролі прецедентів у системі інших джерел романо-германського права, їх законодавче замовчування або ж формальна юридична заборона правотворчої діяльності судів у тих чи інших країнах не сприяє усвідомленню реальної важливості прецедентів у континентальному праві та узагальненню відповідної правотворчої та правозастосовчої практики судів.

Враховуючи, що правова система України крокує до романо-германської правової сім’ї, необхідно враховувати сучасні тенденції в країнах Європейського континенту, в тому числі і тенденцію до визнання судового прецеденту в ролі субсидіарного джерела права. Вивчення досвіду країн загального права з цього питання сприятиме повному і всебічному аналізу цієї тенденції в країнах романо-германської сім’ї правових систем.

Останнім часом у вітчизняній науковій літературі жваво обговорюється питання про місце і роль прецеденту в правовій системі України і, зокрема, питання про можливість визнання прецедентного характеру рішень Конституційного Суду України, яке тісно пов’язане із питанням про правову природу рішень Конституційного Суду України.

Оскільки характеристика позитивних та негативних аспектів можливості визнання прецедентного характеру рішень судових органів України виходить за рамки нашого дослідження, ми обмежимось розглядом окремих проблем прецеденту лише в діяльності Конституційного Суду України, який відповідно до частини 1 статті 147 Конституції України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні [1].

Можна виділити наступні позиції як вітчизняних, так і російських науковців щодо правової природи рішень Конституційного Суду: 1) рішення Конституційного Суду про відповідність Конституції України законів держави, правових актів Верховної Ради, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АРК або їх окремих положень є складовою частиною поточного законодавства і за ознаками ієрархії (субординації) передують законам, тобто займають місце після Конституції України (Є. Євграфова [9, с. 67] та ін.). Є. Євграфова крім вищезазначених рішень Конституційного Суду пропонує включати до складу національного законодавства також рішення Суду про офіційне тлумачення Конституції України і за їх місцем в системі національного законодавства розглядати їх як такі, що передують законам, іншим правовим актам [4, с. 68]. Рішення Суду про офіційне тлумачення законів України, на думку вченої, посідають таке ж місце, як і закони. Іншими словами акти конституційного тлумачення розглядаються вченими як результат виконання Конституційним Судом України законодавчої функції. В. Шаповал відносить Конституційний Суд України в частині здійснення ним тлумачення законів до "активних суб’єктів законодавчої влади", вказуючи на те, що таке тлумачення обмежує повноваження парламенту [15, с. 6].

2) Заперечення здійснення Конституційним Судом України законодавчої функції та кваліфікація прийнятого Конституційним Судом рішення як специфічного судового прецеденту, що підкреслює його правотворчі (законотворчі), а не законодавчі можливості (Малишев Б. , Скакун О. , Тесленко М. , Топорнін Б. , Шевчук С. та ін.). Акцентуючи увагу на тому, що згідно з положеннями Конституції і Закону про Конституційний Суд України Конституційний Суд не може змінювати норму, яка ним тлумачиться, вчені О. Скакун та М. Тесленко звертають увагу на те, що рішення Конституційного Суду України про скасування нормативного акта об’єктивно породжує нові права та обов’язки учасників суспільних відносин: скасовуючи норму, суд фактично створює нову норму, дія якої поширюється на невизначене коло осіб. Тому ця частина судової практики, на думку вчених, є не тільки джерелом права, а й судовим прецедентом, обов’язковим для виконання у такій формі до моменту законодавчого закріплення парламентом . Б. Малишев і С. Шевчук, розглядаючи рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, а також рішення, якими встановлюється неконституційність законів та інших правових актів, як акти правотворчості, вказують на квазіпрецедентний характер цих рішень.

3) заперечення віднесення рішень Конституційного Суду про офіційне тлумачення положень Конституції України та законів України (Тихий В., Шаповал В., а також рішень щодо конституційності законів та інших правових актів (Кутафін О, Нерсесянц В., Савчин М. до актів правотворчості. Вчені розглядають рішення Конституційного Суду про офіційне тлумачення норм Конституції або конкретного закону в якості інтерпретаційного акта, змістом якого є роз’яснення вже існуючої норми, а не створення нової. Виходячи з того, що Конституція України не передбачає автентичного тлумачення ні її положень, ні законів України, В. Тихий пропонує розглядати офіційні тлумачення Судом положень Конституції України та законів України як вищий вид тлумачення порівняно з тлумаченнями, що здійснюються іншими державними органами, посадовими та службовими особами.

Ми виходимо з необхідності розмежування офіційного тлумачення Конституції України та законів України, метою якого є саме офіційне тлумачення цих актів, та тлумачення Конституції України, законів України та інших актів, яке здійснюється Конституційним Судом України при вирішенні питань про конституційність законів та інших правових актів або окремих їх положень, метою якого є правильне вирішення конкретного питання про їх відповідність Конституції України, оскільки без тлумачення Конституції України, як і законів України, неможливо визначити конституційність закону чи іншого правового акта або окремих їх положень. Важлива відмінність між цими видами тлумачення, крім того, що вони слугують різній меті, полягає також у тому, що в процесі розгляду Конституційним Судом справи про офіційне тлумачення Конституції України та законів України приймається рішення, в якому, як у мотивувальній, так і в резолютивній частині тлумачаться (роз’яснюються) положення Конституції України або законів України. Відповідно до ч. 3 ст. 61 Закону про Конституційний Суд України у разі, якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд України вправі визнати такі правові акти або їх окремі положення неконституційними. Тлумачення Конституції України, законів України та інших актів, яке здійснюється Судом при вирішенні питань про конституційність законів та інших правових актів або окремих їх положень фігурує тільки в мотивувальній частині рішення.

Щодо першого виду тлумачення, на нашу думку, є підстави говорити про наявність ознак прецедентів тлумачення в актах тлумачення Конституційним Судом України Конституції і законів України. Відмінність прецеденту тлумачення від судового прецеденту полягає в тому, що судовий прецедент веде до створення судами нової норми права, тоді як прецедент тлумачення пов’язаний з роз’ясненням вже існуючої норми права, з розробкою певного ставлення до використання даної норми . Прецедент тлумачення слід розглядати не як акт нормотворчості, а як акт тлумачення. Це підтверджується тим, що норма, яку тлумачили, продовжує існувати в якості основної поряд з актом тлумачення. Значення актів офіційного тлумачення Конституційного Суду України обмежується уточненням і конкретизацією діючого права з метою його найбільш правильної і ефективної реалізації.

М.М. Вопленко в свій час висловив точку зору про те, що процес офіційного тлумачення містить в собі певні правотворчі елементи. Так, акти офіційного тлумачення Конституційного Суду України адресовані широкому колу суб’єктів; їх значення не обмежується разовим виконанням; вони істотно впливають на юридичну практику. Разом з цим, це не дає підстав для повного ототожнення актів тлумачення з правовими актами, норми яких вони тлумачать. Офіційні роз’яснення Конституційного Суду не можуть застосовуватися самостійно, тобто без тих правових норм, які вони роз’яснюють. Вони мають силу і значення лише протягом строку дії норм, які в них тлумачаться, і у випадку їх скасування припиняють свою дію. Ю.М. Тодика вказує на те, що Верховна Рада України, всеукраїнський референдум, змінивши Конституцію чи закон, можуть “нейтралізувати” інтерпретаційний акт Конституційного Суду України . Тобто, зміст актів офіційного тлумачення характеризується на відміну від нормативних актів допоміжним значенням. М.М. Вопленко зазначав, що, незважаючи на певну схожість двох форм юридичної діяльності – правотворчості та тлумачення, зміст актів тлумачення слід розглядати окремо від змісту правових норм, які підлягають такому тлумаченню.

Ми дозволимо собі підтримати аргумент російського вченого О.О. Кутафіна на користь неможливості створення в процесі такої діяльності нових норм. Вчений зазначає, що було б дивно, якби труднощі, з якими пов’язані внесення поправок до Конституції РФ чи її перегляд у відповідності з її главою 9, можна було б подолати простим рішенням Конституційного Суду, якби в процесі тлумачення Конституції він користувався правом її доповнення, розвитку окремих положень тощо. Визнання за Конституційним Судом правотворчих функцій в процесі тлумачення вищого закону нації призведе до того, що юридична сила актів Конституційного Суду, які будуть результатом такого тлумачення, буде вищою по відношенню до актів Парламенту і Президента, а також до загрози перетворення такої практики в процес внесення змін і доповнень до Конституції. За такої ситуації цілком доречним є зауваження М.В. Вітрука про те, що Конституційний Суд має бути надзвичайно обережним у спробах наповнення конституційних положень новим змістом без зміни самого тексту Конституції в силу зміни історичної ситуації, інших конкретних обставин, тобто в силу доцільності. Разом з цим, не можна заперечувати той факт, що Конституційний Суд України за допомогою офіційного тлумачення істотно впливає на правотворчий процес в державі. Його акти тлумачення визначають межі розуміння відповідних конституційних норм Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади, іншими суб’єктами правозастосування . Акт тлумачення не може підміняти правову норму. Він має практичне значення не сам по собі, а лише у зв’язку з реалізацією тієї норми, яку він роз’яснює. У зв’язку з цим Ю.М. Тодика слушно зазначає, що юридична сила інтерпретаційних актів не може бути прирівняна до сили нормативно-правових актів - предмета тлумачення. Рішення Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції України чи конкретних законів за своєю юридичною природою є "підконституційними" і "підзаконними".

Підтвердженням можливості віднесення актів Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України до прецедентів тлумачення є повна відповідність цих актів умовам, за яких вони набувають характер прецеденту тлумачення. Зокрема, у науковій літературі до таких умов відносять: 1) неодноразовість використання; 2) прецедент тлумачення є певним положенням по застосуванню норми права, тобто містить в собі певний принцип і має загальний характер; 3) зовнішній вираз – прецедент тлумачення має бути опублікований [3, с. 6]. Рішення Конституційного Суду України у справах про офіційне тлумачення є обов’язковими не лише для всіх інших суб’єктів правозастосування, але також і для самого Конституційного Суду України, на відміну від висновку Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту про внесення змін до Конституції України, який є обов’язковим тільки для Верховної Ради України, оскільки, не маючи такого висновку, вона не може розглядати та у подальшому змінювати ці законопроекти без повторного висновку Конституційного Суду з дозволом на ці зміни [18]. Конституційний Суд має діяти по принципу внутрішнього прецеденту, в основі якого лежить відома ідея Stare decises ("Вирішую так, як було вирішено раніше"). Відповідно до ч. 3 ст. 67 Закону про Конституційний Суд України рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України [8].

Отже, можна констатувати, що рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України мають ознаки прецедентів тлумачення, які відрізняються від класичних судових прецедентів тим, що не створюють нових правових норм, а лише роз’яснюють уже існуючі норми права.

Щодо рішень Конституційного Суду у справах про конституційність законів та інших правових актів, ми підтримуємо думку вчених Лівшица Р.З., Мелащенка В.Ф., Несміянової С.Е., Овсепян Ж.І., Погорілка В.Ф., Рабіновича П.М., Скакун О.Ф., Тесленко М.В., Федоренка В.Л. про те, що акти Конституційного Суду можуть набувати нормативно-правового значення, якщо через них втрачають чинність певні нормативно-правові акти Відповідно до ч. 2 статті 73 Закону про Конституційний Суд України правові акти втрачають свою чинність від дня прийняття рішення про їх неконституційність [8]. Як зазначає О. Скакун, скасовуючи норми права, які суперечать Конституції, Конституційний Суд по суті пролонгує дію свого рішення у часі: до моменту прийняття його парламентом, після якого воно набирає юридичної сили закону або підзаконного акта [11, с. 29].

Супротивники визнання за актами Конституційного Суду про неконституційність того чи іншого закону, нормативного правового акта (його частини) правотворчого характеру доводять, що ці акти є виключно правозастосовчими, оскільки вони не скасовують неконституційні акти, а лише визнають їх такими, що не підлягають застосуванню. Водночас російська вчена Л. Морозова слушно зауважує, що акт, визнаний Конституційним Судом неконституційним, навіть якщо він не буде скасований відповідним суб’єктом правотворчості, припиняє свою юридичну дію, і жоден правозастосовчий орган чи посадова особа не зможе посилатися на такий акт чи обґрунтовувати ним своє рішення [6, с. 22].

Думка про можливість набуття вищевказаними актами Конституційного Суду України нормативно-правового значення, по-перше, цілком узгоджується із загальноприйнятою в країнах романо-германської сім’ї правових систем концепцією, відповідно до якої норми статутного права є пріоритетними, тобто на першому плані залишаються норми, які містяться в конституційних актах і звичайних законах. По-друге, вона не суперечить статті 75 Конституції України, відповідно до якої єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. По-третє, на нормотворчий характер рішень, якими скасовуються правові акти (або їх частини) на підставі їх неконституційності, вказують наступні ознаки: 1) відповідно до статті 150 Конституції України і статті 69 Закону про Конституційний Суд України вони є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Хоча, як слушно зазначає С. Шевчук, питання конкретизації терміна "обов’язковість" залишається відкритим, оскільки невідомо, яка частина рішення є обов’язковою для всіх суб’єктів права, у той час коли таке рішення є обов’язковим у цілому для того, хто звертається за наданням цього тлумачення [15, с. 47]; 2) вони змінюють чинне право, оскільки скасовуючи норму, Суд фактично створює нову норму, дія якої поширюється на невизначене коло осіб. У такий спосіб Конституційний Суд вносить в чинне законодавство і правове регулювання відповідних суспільних відносин певні зміни.

Питання про можливість віднесення до прецедентів тлумачення правових положень, викладених у мотивувальній частині рішення, які є результатом інтерпретації Конституційного Суду і на підставі яких обґрунтовується неконституційність певних правових актів або їх окремих положень, пов’язане з питанням про обов’язковість мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України як для самого Суду, так і для інших суб’єктів правозастосування. Щодо цього питання серед вчених немає єдиної точки зору і воно потребує окремого дослідження. Одним із можливих способів вирішення цього питання може бути пропозиція, висловлена вченим С. Шевчуком про те, що лише в тому випадку, коли Конституційний Суд України або інші суб’єкти правозастосування застосують при вирішенні аналогічних справ сформульовані Конституційним Судом в мотивувальній частині певного рішення принципи, останні набудуть обов’язкового характеру [13, с. 48]. До тих пір, вважає вчений, на них можна посилатися як на авторитетне джерело, яке не є джерелом права, як і, скажімо, Коментар до Конституції України.

Враховуючи практику, яка склалася в країнах загального права і, зокрема, в США, логічним є питання про те, чи можуть окремі думки суддів Конституційного Суду України розглядатись в якості прецеденту. На відміну від практики Верховного суду США стосовно можливості надання за певних обставин окремим думкам суддів, висловлених з приводу справи, прецедентного характеру, ми вважаємо недоцільним використання такої практики в діяльності Конституційного Суду України. Ми керуємось частиною 4 статті 51 та частиною 4 статті 63 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 року, відповідно до яких рішення Конституційного Суду України приймаються та його висновки даються на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів Конституційного Суду України, вони є остаточними і не підлягають оскарженню [8]. Іншими словами рішення Конституційного Суду України приймаються більшістю. Відповідно до § 56 Регламенту Конституційного Суду України суддя, який підписав рішення, висновок Конституційного Суду, має право, незалежно від того, голосував він "за" чи "проти" прийняття рішення чи дачі висновку, викласти окрему думку по справі в семиденний строк з дня голосування [10]. Окрема думка судді Конституційного Суду - це особиста думка судді з меншості, яку слід розглядати як думку посадової особи, викладену в письмовій формі, яка офіційно публікується разом із загальним рішенням Суду. Можливість судді викласти окрему думку по справі, яка обов’язково публікується у "Віснику Конституційного Суду України" є проявом одного з найважливіших принципів конституційного судочинства: принципу рівності суддів. Ю.М. Тодика, підтримуючи російську вчену Т.Я. Хабрієву, вказує на те, що основні причини для окремої думки суддів лежать не стільки в сфері їх політичних переконань, що заборонено законом, скільки в сфері їх наукового світогляду [10, с. 409].

Є держави, в яких не допускаються окремі думки конституційних суддів, як наприклад, у Вірменії та Грузії [13, с. 449]. Ю.М. Тодика вказує на те, що окрему думку судді Конституційного Суду України можна розглядати як в позитивному, так і негативному аспектах. Серед позитивних аспектів даного інституту можна назвати наступні аспекти: а) він сприяє з’ясуванню істини по справі; б) дозволяє гарантувати вільне волевиявлення конституційного судді, забезпечення його незалежності і рівності прав з іншими суддями; в) сприяє відпрацюванню прецедентів тлумачення права; г) в багатьох випадках дозволяє посилити мотивувальну частину рішення по справі; д) вносить елемент інтелектуальної змагальності в процес розгляду справи. Негативний аспект окремої думки конституційного судді полягає в тому, що для громадськості стає зрозумілим, що немає єдиної думки у справі, а, відповідно, і рішення Конституційного Суду України не є абсолютним в морально-правовому аспекті, тобто підривається авторитет рішення, що виноситься органом конституційної юрисдикції [10, с. 450]. Разом з цим, можна погодитись з вченим, що вищезазначений негативний аспект окремої думки судді Конституційного Суду України ще не означає, що від нього необхідно відмовитись. Його наявність - важливий показник демократизму конституційного правосуддя.

Проблема прецеденту в діяльності Конституційного Суду України пов’язана також з проблемою співвідношення рішень Європейського суду з прав людини з рішеннями Конституційного Суду України. Після приєднання України до Європейської конвенції по правам людини в якості обов’язкових визнаються тлумачення цієї конвенції, які Європейський Суд з прав людини дає в своїх рішеннях по конкретним справам. Відповідно до ст. ст. 45, 52 і 53 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, яку було ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року, юрисдикція Європейського Суду з прав людини поширюється на всі справи, які стосуються тлумачення та застосування цієї Конвенції, рішення Суду є остаточними, а Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами [7]. Оскільки згода на обов’язковість Конвенції була надана Верховною Радою України, відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України ця Конвенція є частиною національного законодавства України [1].

В США міжнародні договори займають дещо інше місце в системі джерел права, ніж в Україні: договори в Сполучених Штатах мають такий самий правовий статус, як і федеральні закони, тобто Конгрес може змінювати договір шляхом прийняття протилежного законодавчого акта [16, р. 38].

Спільним для України та США є визнання верховенства норм Конституцій. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції України передбачає можливість укладання міжнародних договорів, які суперечать нормам Конституції України, але за умови попереднього внесення відповідних змін до Конституції. В США Верховний суд, розглядаючи справу Reid v. Covert (1957), зазначив, зокрема, що жодна домовленість з іноземною державою не може надати Конгресу чи будь-якій іншій гілці влади повноваження, які виходять за межі Конституції [22]. Цим рішенням Верховний суд підтвердив верховенство норм Конституції США над нормами міжнародних договорів.

Виходячи з необхідності розмежування самого факту існування судового прецеденту і проблеми використання його в якості джерела права, можна констатувати, що судовий прецедент існує в Україні де-факто, але він ще не має офіційного законодавчого визнання. Наявність у мотивувальній частині рішень Конституційного Суду України посилань на прецедентне право Європейського Суду з прав людини є однією із ознак судового прецеденту. Так, у мотивувальній частині Рішення Суду від 10 квітня 2003 року № 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей) Конституційний Суд зазначив наступне: "…Проблеми, пов’язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод в рішеннях у справах "Нікула проти Фінляндії", "Яновський проти Польщі" та інших, Суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян…" [12]. Іншим прикладом може бути Рішення Конституційного Суду України від 10 жовтня 2001 року № 13-рп/2001 (справа про заощадження громадян) [13]. У мотивувальній частині Рішення Конституційний Суд, зазначаючи, що відсутність безпосередньо в Законі України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” від 21 листопада 1996 року конкретних етапів, строків повернення заощаджень та обсягів бюджетних асигнувань може призвести до повної втрати громадянами своїх вкладів, тобто до порушення їх конституційного права власності, вказав на те, що така позиція викладена і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Джеймс та інші проти Сполученого Королівства” від 21 лютого 1986 року: “Не заперечуючи право держави встановлювати – у досить широких межах розсуду, відповідно до її внутрішньої законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою – обмеження у користуванні об’єктами права власності з огляду на суспільний інтерес, слід мати на увазі, що ці обмеження, однак, не повинні призводити до позбавлення можливостей такого користування, тобто до повної їх втрати”. У мотивувальній частині Рішення від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України зробив посилання на низку міжнародних документів, у тому числі і на ратифіковану Верховною Радою України 17 липня 1997 року Конвенцію про захист прав людини та основних свобод стосовно закріплення в них важливого для забезпечення незалежності суддів підходу про неприпустимість звернення представників законодавчої гілки влади до судів, голів судів або безпосередньо до суддів з питань здійснення правосуддя в тих чи інших конкретних справах, вказавши на те, що зазначений підхід також підтверджується практикою Європейського суду з прав людини [11].

Отже, можна констатувати, що на сучасному етапі рішення Європейського Суду з прав людини використовуються Конституційним Судом України для правової аргументації прийнятих Судом рішень та висновків у відповідних справах.

У державах загального права, як було зазначено нами вище, в тому числі і у США, основою судового прецеденту слугує принцип "ratio decidendi", згідно з яким була вирішена конкретна справа. Він міститься у мотивувальній частині рішення. Між рішеннями Конституційного Суду України та судовим прецедентом країн загального права існує суттєва відмінність, яка полягає у різному розташуванні норми у тексті рішення: у судовому прецеденті вона міститься у мотивувальній частині, в аргументації судді, а у рішенні Конституційного Суду - у резолютивній частині. З огляду на те, що Конституційний Суд України використовує рішення Європейського Суду з прав людини в мотивувальній частині, а не шляхом прямого посилання в резолютивній частині, питання про юридичну силу практики Європейського Суду, яка складається з тлумачень Європейської Конвенції з прав людини і, зокрема, питання про її місце в діяльності Конституційного Суду України, залишається відкритим і потребує окремого дослідження. Можна погодитись з думкою судді Конституційного Суду України М. Селівона про те, що розв’язанню проблем застосування положень Конвенції, врахування прецедентних рішень Європейського суду як своєрідного орієнтира для вирішення питань, які належать до компетенції відповідних судів України, інших органів державної влади, могло б сприяти прийняття спеціальних законів або доповнення чинних законів нормами, що випливають безпосередньо з Конвенції, з метою деталізації конвенційних норм, максимального узгодження з ними потреб національного правового регулювання. Врахуванню рішень Європейського Суду з прав людини в практиці Конституційного Суду України сприятиме також наявність опублікованих і належним чином перекладених українською мовою рішень Європейського суду з прав людини. На реалізацію цього завдання спрямований Наказ Міністерства юстиції України від 26 листопада 2003 року “Про затвердження Порядку перекладу актів європейського права на українську мову”, який набрав чинності 1 січня 2004 року [9]. Відповідно до п. 2 Наказу переклад актів європейського права на українську мову для цілей адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу здійснює Центр європейського та порівняльного права. Крім того, передбачено створення спеціальної Термінологічної комісії Центру європейського та порівняльного права Міністерства юстиції України, на підставі рекомендації якої згідно з п. 3.6 Наказу прийматимуться рішення про надання перекладам статусу офіційного.

Отже, порівнюючи два явища – судовий прецедент, створений Верховним судом США, і рішення Конституційного Суду України, можна виділити, як схожі риси, так і відмінні. Серед схожих рис можна виділити наступні:

а) рішення Конституційного Суду України, як і судовий прецедент, створений Верховним судом США або вищими судами штатів, має ціль - заблокувати дію норми закону чи іншого правового акта, яка суперечить Конституції.

б) рішення Конституційного Суду України, як і судовий прецедент, створений Верховним судом США, є результатом діяльності органу судової влади з розгляду конкретних справ. Вони безпосередньо регулюють права і обов’язки суб’єктів правовідношення і розраховані на неодноразове їх використання необмеженим колом осіб і мають бути належним чином опубліковані.

Серед відмінних рис між цими двома явищами можна виділити наступні:

1. Підстави судового провадження. В США для створення судом прецеденту необхідна наявність певного спору або факт вчинення правопорушення. Підставою для скасування Конституційним Судом України певного нормативно-правового акта або його частини є його неконституційність, а підставою для надання ним офіційного тлумачення - практична необхідність в офіційній інтерпретації положень Конституції або законів України.

2. Розташування норми у тексті рішення. У судовому прецеденті, створеному Верховним судом США, вона являє собою принцип вирішення спору і міститься в мотивувальній частині рішення, в аргументації судді, а у рішенні Конституційного Суду України - у резолютивній його частині.

3. Неможливість надання окремим думкам суддів Конституційного Суду України, висловлених з приводу справи, прецедентного характеру на відміну від практики Верховного суду США.

ВИСНОВКИ

Конституція США не містить чітко висловленого посилання на судовий конституційний контроль. Останній виник завдяки доктрині прецедентного права, відповідно до якої рішення, що приймаються судами США по конкретним справам, стають обов’язковими для майбутніх подібних справ, якщо тільки не будуть скасовані, оскільки саме прецедент, створений в результаті розгляду знаменитої справи Marbury v. Madison 1803 року, заснував судовий конституційний контроль в США.

Хоча виникнення судового конституційного контролю і конституційної юстиції у США прийнято пов’язувати з 1803 роком - датою визнання Верховним судом США неконституційним федерального закону у справі Marbury v. Madison, федеральні суди і суди штатів приймали рішення щодо неконституційності окремих законів штатів ще до прийняття Конституції США у 1787 році. Збірка із 85 статей, опублікованих в період з кінця жовтня 1787 р. по травень 1788 р. в газетах штату Нью-Йорк під псевдонімом Публій і загальною назвою "Федераліст", є додатковим доказом того, що ідея про надання судам можливості здійснювати судовий конституційний контроль обговорювалась розробниками американської Конституції ще до прийняття Конституції США в 1787 році. Історичне ж значення рішення у справі Marbury v. Madison у тому, що в цьому рішенні Верховний суд США вперше проголосив неконституційним загальнофедеральий закон у зв’язку з його невідповідністю Конституції США.

Прецедентне право США свідчить про те, що питання про конституційність актів Президента прямо чи опосередковано розглядались судами США ще задовго до розгляду судової справи United States v. Nixon в 1974 році, відомої в правовій літературі під назвою "уотергейтська справа" і з якою окремі вчені пов’язують дату, якою був започаткований судовий конституційний контроль за актами Президента. Оскільки предметом судового розгляду у справі Marbury v. Madison були не лише окремі положення Судового Акта 1789 року щодо їх відповідності Конституції США, але також дії виконавчої влади (зокрема, відмова Президента видати наказ Державному Секретарю про видачу патента на звання мирового судді), можна стверджувати, що в результаті розгляду цієї справи судді заснували повноваження Верховного Суду визначати конституційність актів виконавчої і законодавчої гілок влади.

ЛІТЕРАТУРА

Савенко М.Д. Правовий статус Конституційного Суду України: Дис. … канд. юр. наук: 12.00.02.- Х., 2001. – 189 с.

Савчин М.В. Конституційний Суд України як гарант конституційного ладу: Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.02 / НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2003. – 17 с.

Савчин М.В. Юридична природа рішень і висновків Конституційного Суду України та механізм їх реалізації // Держава і право: Збірник наукових праць. - 2001. - Вип. 12. - С. 181 - 189.

Свобода преси. Рішення Верховного Суду США: Пер. з англ. / Під ред. М. Гаррісон, С. Гілберта. – К.: Оптима, 2004. – 276 с.

Селівон М. Гармонізація положень національного законодавства з нормами міжнародного права та їх застосування в практиці Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. - № 3. - С. 36 – 51.

Скакун О. Конституційний Суд як учасник правотворчості (законотворчості) в Україні // Юридична Україна. - 2003. - № 1. - С. 26 – 32.

Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков: Консум, 2000. – 704 с.

Сліденко І.Д. Тлумачення конституції: питання теорії і практики в контексті світового досвіду. – Одеса: Фенікс, 2003. – 234 с.

Словник іншомовних слів. - К.: Головна редакція УРЕ, 1974. - 775 с.

Согрин В.В. Президенты и демократия (американский опыт). – М.: Весь мир, 1998. – 200 с.

Соединенные Штаты Америки: Конституция и законодательные акты / Под ред. О.А. Жидкова. - М.: Прогресс, Универс, 1993. - 768 с.

США: Конституция и права граждан / Под ред. И.А. Геевского (отв. ред.), В.А. Власихина, С.А. Червонной. – М.: Мысль, 1987. – 317 с.

Тесленко М.В. Судебный конституционный контроль в Украине. - Киев, 2001. - 343 с.

Тихий В. Офіційне тлумачення Конституції та законів України Конституційним Судом України // Вісник Конституційного Суду України. - 1998. - № 4. - С. 38 – 45.

Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Норма, 1996. – 432 с.

Тодика Ю., Марцеляк О. Конституційний Суд України в механізмі забезпечення основних прав і свобод громадян // Вісник Академії правових наук України. – 1997. - № 4. – С. 30 – 40.

Тодика Ю.М. Конституція України: проблеми теорії і практики. - Х.: Факт, 2000. - 608 с.

Топорнин Б.Н. Система источников права: тенденции развития // Судебная практика как источник права. – М.: Юристъ, 2000. – С. 9 – 45.

Уилсон Д. Американское правительство: Пер. с англ. - М.: Издательская группа "Прогресс", "Универс", 1995. - 512 с.

Уэйн С. Действующая американская конституция // США: экономика, политика, идеология. - 1992. - № 7. - С. 59 – 63.

Федераліст: коментар до Конституції Сполучених Штатів / А. Гамільтон, Д. Медісон, Д. Джей: Пер. з англ. - К.: Сфера, 2002. - 542 с.

Филиппов С.В. Судебная система США. - М.: Наука, 1980. - 172 с.

Фридмэн Лоуренс М. Введение в американское право: Пер. с англ. / Под ред. М. Калантаровой. - М.: 1993. - 286 с.

Футей Б.А. Федеральні суди у Сполучених Штатах. Нагляд судової влади над законодавчою та виконавчою гілками влади // Конституційне судочинство. Американський та український досвід. – К.: Інститут демократії імені Пилипа Орлика, 1999. – С. 67 – 80.

Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991 - 2001 рр. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 287 с.