Правові аспекти державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні
Правові аспекти державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні
Анотація
Бакалаврська робота присвячена комплексному дослідженню державного контролю за нотаріальною діяльністю. У ній проаналізовано історичний розвиток державного контролю за нотаріальною діяльністю у правовій науці та законодавстві, а також положення сучасної правової доктрини щодо визначення, потенціалу державного контролю, співвідношення його із суміжними правовими поняттями, визначення особливостей державного контролю за нотаріальною діяльністю та класифікація його на види. Досліджено організаційно-правовий механізм державного контролю за нотаріальною діяльністю. Запропоновано окремі пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення законодавства з питань державного контролю за нотаріальною діяльністю.
Anotation
Bachelor work is devoted to the complex research of the notarial activity state control, analysis of the historical development of the notarial activity state control in legal science and legislation as well as the regulations of the modern legal doctrine relative to the determination and potential of the state control, its correlation with the contiguous legal conceptions, the determination of the features of the notarial activity state control and its types classification. The organizational-lawful mechanism of the notarial activity state control was explored. Some propositions and recommendations relative to the perfection of the legislation in accordance with the notarial activity state control were offered.
Вступ
Увага до зазначеного питання пов’язана із вирішенням ряду як теоретичних (науки адміністративного права), так і практичних (вдосконалення законодавчого врегулювання відповідних відносин, підвищення ефективності державного контролю за нотаріальною діяльністю, забезпечення населення якісними нотаріальними послугами тощо) завдань.
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що активне реформування національного законодавства в різних галузях суспільного життя, розбудова правової держави та розвиненого громадянського суспільства, одним із важливих складових якого є інститут нотаріату, роль і місце якого в правовій системі країни стає дедалі більш значимим в умовах подальшого розвитку приватної власності та ринкових відносин, з одного боку, та з іншого, оновлення адміністративного права та основних засад державного контролю в контексті взаємодії публічного та приватного, аналіз потреб юридичної практики, зумовлюють потребу вивчення проблематики державного контролю за нотаріальною діяльніcтю.
Питання державного контролю в галузі державного управління завжди цікавили вчених-адміністративістів. У зв’язку з цим доцільно відзначити роботи радянських дослідників В. Горшенева, І. Шахова та О. Шоріної, які, хоча і втратили свою актуальність в частині емпіричного матеріалу, але щодо теоретичних основ зберегли свою високу наукову цінність. Звичайно, розглядаючи питання державної контрольної діяльності в сфері нотаріату, акцент було зроблено на вищезазначені роботи. Разом з тим, окремою темою наукового дослідження питання державного контролю за нотаріальною діяльністю донині не стали, і на сьогодні, в науці адміністративного права відсутні комплексні, цілеспрямовані дослідження з даного питання.
Під час написання роботи були проаналізовані та використані праці відомих юристів-практиків: Ю. Козьякова, О. Лавриновича, Л. Павлової, І. Сидорова, В. Марченко, В. Черниша та інших.
Мета дослідження: визначити організаційно-правові засади державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні та сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в зазначеній сфері і практики його застосування
Згідно з поставленою метою, основними завданнями дослідження є:
аналіз стану сучасної правової доктрини щодо визначення, потенціалу державного контролю, співвідношення його із суміжними правовими поняттями, визначення особливостей державного контролю за нотаріальною діяльністю та класифікація його видів;
аналіз історичного розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю у правовій науці та законодавстві;
обґрунтування основних елементів організаційно-правового механізму державного контролю за нотаріальною діяльністю;
розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства з питань державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері здійснення державного контролю за нотаріальною діяльністю.
Предмет дослідження – нормативно-правова база; теоретичні засади; практика застосування норм права при здійсненні державного контролю у галузі нотаріальної діяльності.
Методологічну основу дослідження становить сукупність методів і прийомів наукового пізнання як загальнонаукових (діалектичний, історичний, логічний, системний аналіз тощо), так і спеціальних (документального аналізу, порівняльно-правового тощо). Так, діалектичний метод пізнання процесів, що відбуваються в сфері державного контролю за нотаріальної діяльності, дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити усталені напрями і закономірності в цілому. Історично-правовий метод передбачає вивчення державного контролю за нотаріальною діяльністю у його розвитку, виявлення зв’язку минулого і сьогодення (підрозділ 1.2), системно-структурний підхід застосовувався при визначенні суб’єктів відносин у сфері державного контролю за нотаріальною діяльністю як певної організаційної структури (підрозділ 2.4), логіко-семантичний для формулювання відповідних дефініційних конструкцій (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1). Метод моделювання, аналізу та синтезу був використаний при розробці пропозицій з удосконалення законодавства. Специфіка досліджуваного об’єкта, його певною мірою міжгалузевий характер під час вивчення застосування цілого ряду наукових підходів: фундаментального, органічної єдності теорії і практики (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, , 3.1,), поєднання критичного і раціонального (підрозділи 1.2, 1.3, 3.1), порівняльно-ретроспективного (підрозділи 1.1,1.2), єдності логічного та системного підходу.
Практичне значення одержаних результатів дослідження може вимірюватися за кількома параметрами: у науково-дослідній діяльності – для подальшої розробки теоретичних і прикладних проблем державного контролю за нотаріальною діяльністю; у правотворчій та правозастозовній діяльності – для удосконалення чинного законодавства, а також для підвищення ефективності практичної діяльності державних органів і корпоративних організацій нотаріусів у сфері реалізації контрольної функції за нотаріальною діяльністю; у навчальному процесі – результати дослідження можуть бути використані при викладанні дисципліни “Адміністративне право України”, “Нотаріат в Україні”.
Розділ 1. Державний контроль за нотаріальною діяльністю як різновид державного контролю
1.1 Становлення та розвиток державного контролю за нотаріальною діяльністю у правовій доктрині та законодавстві
У процесі пошуку оптимальної моделі державного контролю за нотаріальною діяльністю, який триває нині у нашій державі, особливої актуальності набуває аналіз процесу його формування у правовій науці та законодавстві, що дозволяє розкрити історичну повторюваність, загальні принципи, тенденції руху та розвитку будь-якого і цього конкретного, правового інституту, виділити позитивні та негативні аспекти, які обов’язково потрібно врахувати задля досягнення його ефективного існування. Модернізаційне оновлення нотаріальної діяльності як об’єкта державного контролю, суттєво змінює й модель самого контролю, і тому конче важливо знайти той варіант (щодо організаційного механізму, правової бази існування тощо) державного контролю за відповідним видом діяльності, який би “увібрав” у себе історичний позитив, відповідав вимогам сьогодення й мав певні перспективи.
У вітчизняній правовій науці прийнято виділяти кілька варіантів періодизації розвитку нотаріальної діяльності і нотаріату в цілому, які, за умов певного коригування, можна використати і для етапізації генезису державного контролю за відповідною діяльністю в Україні. Так, Л. Ясінська умовно виділяє чотири етапи відповідного розвитку нотаріальної діяльності − до середини ХІХ століття; середина ХІХ століття – початок ХХ століття; початок ХХ століття – кінець ХХ століття; сучасний (з 1993 року) [52, с.113]. Г. Трофанчук вдається до більшої деталізації періодизації, починаючи з часів прийняття “Руської Правди” й до сучасного періоду, виділяючи сім часових відрізків: доба Київської Русі, період під протекторатом Великого князівства Литовського, реформаторський (1866 – 1917 рр.), революційний (1917 – 1941рр.), воєнний (1941 – 1945 рр.), повоєнний (1945 – 70-ті р. ХХ століття), 70-ті – 90-ті роки ХХ століття, сучасний (з 1991 року) [46, с.105−106]. Більш-менш подібні варіанти пропонують В. Комаров, В. Баранкова – ХІІ−ХІV століття; 1649 – 1866 рр.; 1866−1917 рр.; 1917−1926 рр.; 1926−70−ті роки ХХ століття; 1973−1993 рр.; сучасний (з 1993 року) [154, с.16 − 19] та Г. Гулєвська – ХV століття −1864 р.; 1864−1917 рр.; 1917–1941 рр.; 1941−1945 рр.; 60−ті р. ХХ століття; 70−ті роки ХХ століття – набуття незалежності; новітній (з 1993 року до теперішнього часу) [23, с.66 − 68].
Узагальнюючи наявні варіанти періодизації розвитку нотаріальної діяльності, зміщуючи акцент на більш детальні пропозиції (останні дві із вищезазначених) і враховуючи специфіку об’єкта бакалаврської роботи, можна запропонувати власний часовий розподіл генезису державного контролю за нотаріальною діяльністю у нашій державі.
У цілому можна визначити шість періодів такого процесу, а саме:
− перший (“початковий”), розпочався майже із середини ХІV століття й продовжувався до судової реформи середини ХІХ століття. Характерною ознакою його була номінальність державного контролю за нотаріальною діяльністю. Хоча й існувала певна кількість осіб, наділених контрольними повноваженнями за нотаріальною діяльністю від імені держави (Цар, Юстиц-колегія, губернатори тощо), однак реалізовували вони ці повноваження суто формально і, як правило, лише щодо дотримання обмеженого кола вимог (наприклад, у ХV століття лише щодо призначення “на площу” піддячих указом царя [23, с.66]).
− другий (“реформаторський”), розпочався одночасно із судовою реформою 1864 року, істотно вплинув на формування правової бази державного контролю, зумовив модернізацію змісту останнього й завершився у 1917 році. Державний контроль цього періоду здійснювався як судовими (головами судових палат окружних судів), так й адміністративними органами (урядом). Саме для цього періоду характерним є формування змістовної правової бази, яка визначила засади державного контролю за нотаріальною діяльністю (перш за все, йдеться про Положення про нотаріальну частину 1866 року), із збільшенням вимог щодо осіб, які бажають займатися нотаріальною діяльністю (віковий ценз, заборона сумісництва, складання іспитів та внесення грошової застави [23, с.66]), а відповідно посиленням державного контролю саме на цій стадії діяльності, що, безперечно, потрібно оцінити позитивно.
Однак, як свідчить аналіз історичних джерел, практика реалізації контрольних повноважень представниками держави за нотаріальною діяльністю істотно відрізнялася від нормативно-визначеної моделі. Як наслідок, ураховуючи дуалістичність службового становища нотаріусів, які одночасно були і державними службовцями і представника вільної професії, мав формальний підхід з боку державних контролюючих суб’єктів до дотримання вимог щодо допуску осіб до професії нотаріусів, суб’єктивне ставлення при проведенні перевірок, відсутність чіткого організаційного механізму контролю [23, с.66].
− третій (1917–1941 р.р.), Г.Ю.Гулєвська називає “радянським періодом” [23, с.66] і її думку доцільно підтримати. Цей період характеризувався стрибкоподібністю розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю, а саме: від фактичного його скасування у зв’язку із запереченням існування інституту нотаріату взагалі (Декрет “Про суд” від 24 листопада 1917 року), поступового відновлення діяльності нотаріальних відділів, а пізніше нотаріальних столів при губернських відділах юстиції та при повітових бюро юстиції, державний контроль за діяльністю яких покладався на Народний комісаріат юстиції, знову ж таки скасуванням і державного контролю, і нотаріальної діяльності за часів “воєнного комунізму” та їхнім відновленням за часів НЕПу. Характерним для цього етапу розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю було: посилення вимог щодо процедури вчинення нотаріальних дій, формування системи адміністративно-судових органів контролю, розподілом між ними відповідних повноважень (наприклад, відповідно до Положення про державний нотаріат, прийнятого Радою Народних Комісарів УРСР 20 квітня 1923 року, контрольні повноваження за нотаріальною діяльністю розподілялися між Президією губернських рад народних судів і Народним комісаріатом юстиції УРСР [28, с.16]) уніфікацією та нормативною регламентацією засад державного контролю за всіма суб’єктами нотаріальної діяльності (Постанова ЦВК і РНК СРСР від 14 травня 1926 року “Про основні принципи організації державного нотаріату”, Нотаріальне положення від 16 грудня 1925 року, Положення про судоустрій УРСР від 23 жовтня 1925 року);
− четвертий (“воєнний”). У 1941–1945 роках державний контроль за нотаріальною діяльністю, із урахуванням специфіки часу, здійснювався спочатку військовим командуванням країни, а пізніше як адміністративними органами (щодо загальних питань) Міністерством юстиції, так і обласними судами (безпосередній контроль). Саме суди перевіряли дотримання вимог кадрового, процесуального характеру [23, с.67]. Отже, у цей період спостерігається новий перерозподіл контрольних повноважень у системі державних органів із наданням пріоритетного становища судам.
− п’ятий (60 – 90-ті роки ХХ століття). Цей етап можна умовно назвати періодом стабільного розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю, посиленням його відомчого різновиду в особі Міністерства юстиції УРСР, відділів юстиції при місцевих органах виконавчої влади, істотною зміною джерельно-правової бази, а саме переходом від підзаконного до законодавчого регулювання засад здійснення відповідної діяльності (Закон УРСР від 25 грудня 1974 року “Про державний нотаріат”), остаточним визначенням елементів організаційного механізму державного контролю, що, безперечно, лише позитивно вплинуло як на процес розвитку державного контролю, так і нотаріальної діяльності в цілому у майбутньому аж до початку докорінних соціально-економічних і політичних змін у нашій державі.
− і, нарешті, шостий, “новітній” етап умовно можна поділити на два підетапи. Перший почався з набуттям Україною незалежності й ознаменувався прийняттям Закону України від 02 вересня 1993 року “Про нотаріат”, згідно з положеннями якого:
по-перше, державний контроль поширювався на специфічний об’єкт – як діяльність державних нотаріальних органів, у тому числі й архівів, так і приватних нотаріусів;
по-друге, посилилися засади відомчого державного контролю з боку Міністерства юстиції України та його органів на місцях при збереженні певних контрольних повноважень іншими державними органами (наприклад, щодо дотримання вимог податкового законодавства у органів державної податкової служби України);
по-третє, активізувався державний контроль за нотаріальною діяльністю на різних етапах здійснення останньої (починаючи від допуску особи до нотаріальної діяльності й аж до моменту її припинення).
З початком ХХІ століття розпочався другий підетап розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю, який умовно можна назвати періодом перспективного розвитку, оскільки: по-перше, істотно активізувалася робота щодо розробки перспективного законодавства, яке б визначало нові засади державного контролю за нотаріальною діяльністю. У різний час на розгляд Верховної Ради України було внесено кілька проектів Закону України “Про нотаріат”, у тому числі й його остаточний варіант [4], який передбачає запровадження істотно нової моделі контрольної діяльності держави у відповідній сфері суспільних відносин із сутнісною модифікацією її організаційно-правового механізму.
По-друге, акумулюються зусилля вчених-юристів у напрямі розробки ґрунтовної наукової бази для прийняття досконалого законодавства та забезпечення його ефективного застосування, що в цілому лише позитивно впливає на розвиток інституту державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні.
1.2 Поняття, сутність, призначення державного контролю та його співвідношення із суміжними правовими поняттями
Контроль (від англ. „control”, нім. „kontrolle”, однак найбільш вживаним вважається походження від франц. „controlе”) у довідковій літературі традиційно визначається як перевірка, спостереження з метою перевірки [37, с.256]. Французьке „controlе” (від старофранц. „controlе − rolе” − список, що має дублювання [32, с.6]), у свою чергу, утворилося від латинського „contra” − приставки, що означає „протидію”, „протилежність” тому, що виражено у другій частині, наприклад „контрреволюція”, „контрманевр”. У другій частині слова „контроль” міститься слово „роль” (від лат. „rolе”) – „міра впливу, значення, ступінь участі у чомусь”. У цьому значенні, як зазначає Г. Бондаренко, означає „протидію” [22, с.7], протидію чомусь небажаному. Тому більшістю сучасних вчених контроль тлумачиться як перевірка, а також спостереження з метою перевірки для протидії чомусь небажаному, тобто виявлення, попередження та припинення протиправної поведінки з боку будь-кого [44, с.37]. Якщо ж розглядати державний контроль, то відповідна перевірка і спостереження здійснюються саме з боку держави в особі уповноважених органів та осіб.
Державний контроль на сьогодні розглядається у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні поняття державного контролю охоплює спостереження, аналіз, зіставлення, перевірку, масштаб та обсяг, у вузькому – певну діяльність державних органів, які за допомогою притаманних їм форм, методів і визначених процедур здійснюють перевірку та нагляд [34, с.42]. Якщо державний контроль у широкому розумінні є діяльністю, що має місце у роботі усіх державних органів, у вузькому – це діяльність органів держави, які у межах своїх повноважень наділяються функцією контролю, що є основним видом їхньої роботи [40, с.6].
Різні погляди на державний контроль у правовій доктрині, у свою чергу, вплинули і на законодавчий процес. На жаль, у вітчизняному законодавстві відсутнє загальноприйняте визначення державного контролю, що і зумовлює, у свою чергу, неузгодженість, а інколи навіть і суперечливість положень чинного законодавства та ускладнює практику його застосування.
Дискусія довкола термінів „контроль” і „нагляд” має вже давню історію. Аналіз різноманітних джерел дозволяє стверджувати, що контроль є родовим поняттям, а нагляд – похідним від нього і має свої характерні ознаки, до яких, насамперед, належать: перевірка дотримання правових норм, спеціальних правил, встановлених на об’єктах, що перебувають під наглядом; організаційна непідпорядкованість об’єктів органам, які здійснюють нагляд, при виявленні порушень встановлених правил; у процесі нагляду органи, які його здійснюють, застосовують визначені законом заходи відповідальності за допущені порушення. При здійсненні контролю спостерігається, відстежується, аналізується і перевіряється не лише дотримання правових норм та спеціальних правил, а й діяльність відповідних органів, посадових осіб у межах їхньої компетенції, доцільність та ефективність такої діяльності. Цей контроль може здійснюватися органами загальної компетенції, їхніми посадовими особами у межах визначених повноважень, а також спеціальними органами за об’єктами як підпорядкованими, так і не підпорядкованими їм органам.
Незважаючи на те, що у звичайному розумінні значення слів „нагляд” і „контроль” однакове – це спостереження або постійне спостереження з метою догляду, перевірки за ким (або чим)-небудь, за дотриманням якихось правил [44, с.48], у них чимало споріднених ознак, а також таких, які істотно відрізняють їх одне від одного. До перших доцільно віднести: їхню єдину мету – забезпечення законності і дисципліни у державному управлінні; однакові форми реалізації. Водночас контроль істотно відрізняється від нагляду тим, що він повсякденний та безперервний (в основному це стосується відомчого), здійснюється як органами законодавчої та виконавчої влади, судами, так і численними спеціально створеними для цього державними органами. Дещо відрізняє контроль від нагляду, як правильно зазначає В. Баранкова, і нормативна база їхнього здійснення [21, с.137]. Однак головними відмінними ознаками контролю від нагляду є те, що контролюючий орган, на відміну від наглядового, має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного, а також те, що саме контролюючі органи мають право самостійно притягувати винних осіб до правової відповідальності. Саме ці ознаки і визначаються у правовій науці, притаманними лише державному контролю, і такими, які відрізняють його від інших суміжних понять, і, насамперед, нагляду [24, с.74], хоча ще зустрічаються наукові роботи, автори яких не бачать відмінностей між контролем і наглядом, як, до речі, і законодавець у деяких нормативно-правових актах. Так, контрольні дії таких контролюючих органів, як пожежна інспекція, санітарна служба та деяких інших законодавець називає наглядом. Це навіть закріплено в назвах таких органів: органи пожежного нагляду, органи санітарно-епідеміологічного нагляду та ін., хоча вони мають усі ознаки контролюючих органів. Термінологічна плутанина призводить до того, що іноді близькі за завданнями та формами діяльності контролюючі органи мають різну назву такої діяльності, наприклад: санітарно-епідемічний нагляд, але ветеринарний контроль. У законі Україні від 01 грудня 1994 року „Про адміністративний нагляд за особами, які звільнені з місць позбавлення волі” законодавець всупереч назві нормативного акта визначає адміністративний нагляд як систему тимчасових примусових заходів спостереження і контролю (а не нагляду) за поведінкою окремих осіб, які звільнені з місць позбавлення волі. У Законі України від 11 лютого 1998 року „Про метрологію та метрологічну діяльність”, який містить розділ „Державний метрологічний контроль та нагляд”, взагалі складно розібратися, про що йдеться – про „контроль” чи про „нагляд”. Це говорить про те, що і сам законодавець не чітко усвідомлює відмінності між цими двома видами діяльності державних органів [49, с.100]. Така плутанина з термінами ускладнює розуміння законодавства, роботу з удосконалення контрольної та наглядової діяльності, підготовку фахівців та ін.
До речі, такий стан справ властивий не лише українському законодавству, зазначені недоліки мають і національні законодавства інших пострадянських країн. Наприклад, у Росії федеральні нормативно-правові акти, де згадується санітарний нагляд, співіснують з Постановою Уряду Москви від 18 червня 1996 року «Про подальші заходи щодо посилення санітарного контролю за реалізацією продовольчих товарів у літній період 1996 року», у Листі Державного митного комітету Російської Федерації від 02 червня 1995 року «Про фінансування заходів щодо вдосконалення системи організації державного санітарно-епідеміологічного, ветеринарно−фітосанітарного нагляду та контролю» йдеться водночас і про контроль, і про нагляд. Про те ж саме йдеться в Указі Президента Російської Федерації від 04 травня 1994 року «Про державний нагляд та контроль за дотриманням законодавства Російської Федерації про працю та охорону праці» та в інших документах [38, с.45].
Необхідне законодавче визначення цього питання. Уявляється, що контролюючими органами повинні називатися всі державні інспекції та служби, інші органи (органи законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування), які мають такі повноваження: право втручатися в оперативну діяльність підконтрольної структури (припиняти або обмежувати їхню діяльність, відсторонювати від роботи певних осіб, забороняти рух транспорту тощо) та самостійно притягувати винних до відповідальності. Це, як уже зазначалося, не виключає можливості з боку деяких в окремих випадках, обумовлених законодавством, мати неповні контрольні повноваження. Необхідно було б упорядкувати назви контролюючих органів, розібратися, де вживати терміни „інспекції”, а де „служби”, у чому полягає відмінність між ними, адже схожі контрольні повноваження (за завданнями та формами контрольної діяльності) мають і інші державні органи, які не мають у своїй назві слово „інспекція” або „служба”. Це адміністративні комісії, органи повітряного транспорту, органи рибоохорони та ін. Напевне, „службами” потрібно визнавати контролюючі органи, які не мають у своєму складі спеціальних контролюючих підрозділів, а здійснюють контроль самостійно, тобто всі посадові особи цих органів наділені правом контролю за предметом діяльності органу. Це митна, податкова та інші служби. До „інспекцій” доцільно віднести спеціальні контролюючі підрозділи, які утворюються у складі міністерств, державних комітетів та органів зі спеціальним статусом.
Тому нагляд необхідно, підтримавши думку більшості вчених-юристів, розглядати лише як окремий вид контролю, певну його форму, застосування якої при виявленні порушень може супроводжуватися заходами впливу державно-владного характеру [42, с.93].
Державний контроль не варто плутати, а точніше, ототожнювати, із ревізією. Незважаючи на те, що ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття вчені-юристи приділяли увагу їхньому співвідношенню, до цього часу це питання залишається дискусійним у науковому середовищі [47, с.25].
Так, В. Баранкова підкреслював, що західноєвропейська література і практика у своїй більшості з застереженнями визнають різницю між контролем і ревізією. Для них спірним є не принцип, а технічні питання. Контроль – це нагляд, ревізія – дослідження. Вони переважно вважають, що контроль утримує в собі більш вузьке поняття. Більш широким, на їхню думку, поняттям є за всіх обставин ревізія. Сама В. Баранкова відмінність контролю від ревізії вбачав у тому, що «контроль має суспільний характер нагляду за тим, що здійснюється, між тим як ревізія має справу з фактом, який вже здійснився; контроль має своїм об’єктом динаміку, спостерігає факти та їх рух, а ревізія розглядає статику, досліджує результати дій та аналізує факти, що здійснилися, з точки зору законності та доцільності … Контроль переслідує політико-суспільну ціль, а ревізія – господарську … тут головне міститься в здійсненні контрольної функції держави, при якій важливим є політичний момент, у той час як ревізійна частина грає в державному контролі підпорядковану роль» [20 с.22]. З такою думкою можна погодитися, враховуючи те, що аналіз контролю наданий більше з загальнополітичного його значення для суспільства та держави, а не прикладного. Потрібно зазначити, що в наведеній В. Баранковою характеристиці контролю вперше зазначені риси, які зарубіжними правознавцями лише в останні роки визначені як окрема форма управлінської діяльності – «моніторинг».
Слово „ревізувати” ототожнюється зі словами „контролювати”, „оглядати„”, „розглядати” та ін. [44, с.88]. Сьогодні ревізію розглядають як „… обстеження чиєїсь діяльності для встановлення правильності та законності дій” [40, с.6].
В. Гулєвська поглиблює аналіз потенціалу державного контролю й обґрунтовує відмежування його від обшуку, огляду – кримінально − процесуальних категорій [23, с.65], а також від „пошуку” − дії того, хто шукає, розшукує кого-чого-небудь, „розвідки” − обстеження будь-якого із спеціальною метою та «експертизи – розгляду будь-якого питання експертами для надання висновку» [28, с.42].
І, нарешті, не доцільно асоціювати державний контроль та аудит. Навіть враховуючи той факт, що останнім часом досить широко вживаються поняття: „фінансовий аудит”, „податковий аудит”, здійснення якого покладається на спеціалізовані уповноважені державні органи, за своєю суттю аудит – це «перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їхньої звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам» [25, с.7]. Отже, він має дещо звужений об’єкт діяльності і, як історично склалося, договірну основу взаємовідносин між суб’єктами. Що, у свою чергу, взагалі не притаманне державному контролю.
Узагальнюючи все вищезазначене, можна стверджувати, що державний контроль має багатогранний, багатоаспектний потенціал, різнобічність. Досягається це завдяки наявності цілого ряду специфічних взаємопов’язаних властивостей, серед яких: постійний, повсякденний, систематичний характер; спеціальні суб’єкти здійснення – держава в особі органів і службових осіб, їхнє розмаїття, що дозволяє говорити про наявність цілої системи суб’єктів державного контролю, як, у свою чергу, потрібно відмежовувати від системи державного контролю, на що неодноразово звертали увагу М. Мілорава [36]; правова база; обов’язкова фіксація результатів; комплексна мета здійснення, яка включає кілька складових – інформаційну, виховну, аналітичну, попереджувально-каральну при істотному домінуванні першої; активний характер, який проявляється у наданні суб’єктам здійснення права прямого втручання в оперативну діяльність об’єкта контролю; й самостійно притягувати винних осіб до правової відповідальності.
Ознаки державного контролю визначають його сутність, яка, як зазначає О. Орлюк, „полягає у проведенні інформаційно-аналітичної роботи стосовно стану чи ситуації, що виникають, перевірці раціональності, економічності, економності, доцільності організації процесу управління та об’єктивності рішень, коли мається на увазі не лише їх правомірність (законність), але також і їх професійна обґрунтованість” [41, с.5].
Отже, державний контроль має багатоаспектний характер, що дозволяє розглядати його у різних ракурсах, однак найоптимальніше все ж таки визнати аналіз його потенціалу як функції державного управління. З метою усунення термінологічної плутанини, помилкового ототожнення державного контролю із суміжними правовими поняттями у контексті кардинального оновлення його сутності та призначення, а також удосконалення положень чинного законодавства доцільним вбачається таке його визначення – сукупність дій уповноважених державних органів та службових осіб щодо спостереження за функціонуванням відповідного об’єкта контролю з метою: отримання об’єктивної та достовірної інформації про стан справ на ньому; застосування заходів щодо попередження правопорушень із правом прямого втручання в оперативну діяльність об’єкта контролю; надання допомоги підконтрольній структурі у поновленні законності і дисципліни; встановлення причин і умов, що сприяють порушенню вимог правових норм; застосування заходів щодо притягнення винних осіб до правової відповідальності.
1.3 Особливості та різновиди державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні
Незважаючи на той факт, що у правовій науці питання генезису державного контролю за нотаріальною діяльністю не привернули уваги вчених, потрібно зазначити, що й доктринальний аналіз самого державного контролю за відповідним видом діяльності є досить фрагментарним, що взагалі не виправдано. Державний контроль за нотаріальною діяльністю займає своє чільне місце в системі різновидів державного контролю, зумовлений, як слушно зазначає В. Комаров, появою нових проблем, які потрібно розв’язати й, до речі, ефективно, а також попередженням та вирішенням конфліктних ситуацій [28, с.57], має цілий ряд специфічних властивостей, що дозволяє говорити про його неординарний характер, комплексний, поліструктурний потенціал.
Об’єктом державного контролю у сфері суспільних відносин, які розглядаються, є нотаріальна діяльність, що характеризується: публічно-правовою природою (щодо цього питання вчені-юристи одностайні – роботи В. Баранкової, В. Комарова, Г. Гулєвської, Л. Радзієвської, С. Пасічник та ін.), яка полягає в тому, що, захищаючи суб’єктивні права і законні інтереси фізичних і юридичних осіб, фіксуючи і посвідчуючи безспірні права осіб, нотаріат сприяє створенню ефективних умов для розпорядження власністю та її охорони, та наданню суб’єктивним правам публічної сили (офіційного визнання від імені держави), з одного боку, та з іншого − здійснює делеговану від держави функцію контролю в сфері цивільного обігу. Крім того, зазначений вище об’єкт державного контролю відрізняється ускладненим, так би мовити, змішаним характером, оскільки поєднує як складові – діяльність нотаріальних контор, приватних нотаріусів, а також державних нотаріальних архівів. Особливість діяльності, правового та процесуального статусу кожного із зазначених суб’єктів нотаріальної діяльності, у кінцевому підсумку формує специфіку нотаріальної діяльності в цілому. Не зайвим буде зазначити, що певними нотаріальними функціями наділені і так звані “квазінотаріальні” органи (виконавчі комітети сільських, селищних рад, керівники місць позбавлення волі, головні та чергові лікарі, консульські установи та дипломатичні представництва тощо), діяльність деяких із них поширюється за межі України, що, у свою чергу, дозволяє говорити про певну специфічність територіального розповсюдження державного контролю за нотаріальною діяльністю.
По-друге, здійснюється державний контроль за нотаріальною діяльністю в Україні різноманітними державними органами, які взаємодоповнюють один з одним й утворюють цілу систему. Серед таких: Міністерство юстиції України та його органи на місцях, органи державної податкової служби України, судові установи, а також так звані загальноконтролюючі органи (правоохоронні тощо). Одні з них займають домінуючі позиції (Міністерство юстиції України та його органи на місцях), інші наділені меншим обсягом контрольних повноважень лише щодо вужчого кола питань (наприклад, органи державної податкової служби України щодо дотримання нотаріусами вимог чинного податкового законодавства, суди щодо розгляду конкретних справ стосовно законності вчиненої нотаріальної дії або правомірності відмови у її вчиненні суб’єктами нотаріальної діяльності). Однак лише діяльність усіх державних органів, наділених контрольними повноваженнями за нотаріальною діяльністю, дозволяє з’ясувати реальний потенціал відповідного різновиду державного контролю. Суб’єкти державного контролю за нотаріальною діяльністю не існують ізольовано один від одного, а взаємодоповнюють контрольні повноваження кожного за рахунок внутрішніх горизонтальних і вертикальних, а також зовнішніх зв’язків. Якщо останні “ув’язують” державні контрольні органи за нотаріальною діяльністю з іншими органами, також наділеними контрольними повноваженнями, то в інших сферах суспільних відносин забезпечують існування системи органів загального державного контролю. Внутрішні ж зв’язки сприяють формуванню самої системи органів державного контролю за нотаріальною діяльністю за рахунок об’єднання різноманітних за організаційно-правовою структурою, підлеглістю, підсистем органів – Міністерства юстиції України, органів державної податкової служби України, судів тощо.
По-третє, особливістю державного контролю за нотаріальною діяльністю є його спрямованість, а саме: діяльність контролюючих органів держави зорієнтована не тільки на нотаріуса, як особу, уповноважену здійснювати нотаріальні функції, а й на інших учасників нотаріальних правовідносин, на забезпечення захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів. Саме тому можна вести мову про специфічну методологічну спрямованість державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні, яка передбачає: по-перше, надання допомоги нотаріусам у разі потреби, усунення прогалин, помилок у їхній роботі, у разі ж систематичних грубих порушень ними законодавства – притягнення до юридичної, зокрема дисциплінарної, відповідальності, а також, по-друге, у захисті прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, щодо яких нотаріуси здійснюють свою діяльність.
По-четверте, не потрібно забувати і про те, що правові засади здійснення державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні регламентуються численними нормативно-правовими актами підзаконного характеру, положення яких інколи мають дещо узагальнений, а інколи й суперечливий характер, що істотно ускладнює практичну реалізацію вищезазначеного різновиду державного контролю. Аналіз перспективного законодавства свідчить, що відповідна тенденція збережеться протягом, щонайменше, найближчого часу. Так, лише у проекті Закону України “Про нотаріат”, внесеному на розгляд до Верховної Ради у 1999 році В. Косаняком, було виділено розділ, присвячений питанням державного контролю за нотаріальною діяльністю [31, с.13]. Пізніше в оновлених варіантах Закону України “Про нотаріат”[4], цей здобуток законотворчості було втрачено, і лише кілька статей містять узагальнені фрази щодо потреби здійснення державного контролю за нотаріальною діяльністю, що не можна визнати виправданим й потрібно усунути, враховуючи ж власний позитивний досвід. Так, якщо на сьогодні правові засади контролю органів державної податкової служби України визначаються у численних як законодавчих, так і підзаконних нормативно-правових актах, тоді як на майбутнє вже підготовлено проект Закону України “Про податковий контроль”, а також окрему главу Податкового кодексу України. Питання законодавчого визначення засад здійснення державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні можна вирішити аналогічним шляхом.
Наявність цілого ряду специфічних властивостей державного контролю за нотаріальною діяльністю дозволяє говорити про його значний потенціал, який допоможе з’ясувати класифікаційний розподіл відповідної складової державного контролю на види. Класифікація (від lat. Classic – розряд, facere – роблю) – система супідрядних понять (класів об’єктів) тієї чи іншої галузі знань чи діяльності людини, що використовується як засіб для встановлення зв’язків між цими поняттями чи класами об’єктів [37, с.115].
Враховуючи той факт, що державний контроль за нотаріальною діяльністю є різновидом загального державного контролю, цілком логічним є використання для поділу його на види критеріїв, виділених щодо державного контролю взагалі вченими-юристами та вченими-фахівцями з державного управління. Аналіз різних наукових джерел свідчить, що таких критеріїв виділяється чимало. Так, К. Мірський за ознакою об’єктів, на які спрямований державний контроль, виділяє зовнішній та внутрішній його різновиди, а залежно від стадії – попередній (превентивний), поточний та кінцевий (підсумковий) [35, с.4]. О. Калінюк, зазначаючи, що класифікація дозволяє проаналізувати державний контроль у широкому обсязі та виділити особливості і роль, призначення таких видів, робить акцент на тому, що види можуть перетинатися, накладатися один на одного, при цьому розмежовує їх: за спрямованістю державного контролю – умовно зовнішній та внутрішній, за суб’єктом здійснення – загальний та спеціальний (функціональний); залежно від стадії – попередній, поточний та підсумковий; залежно від підпорядкованості суб’єкта та об’єкта контролю – надвідомчий та відомчий або галузевий [25, с.7]. У подальших роботах О. Калінюк намагається деталізувати розподіл державного контролю за суб’єктом здійснення на парламентський, президентський, судовий та ін., а для виділення загального та спеціального державного контролю пропонує обрати критерієм обсяг контролю та характер контрольних повноважень уповноваженого суб’єкта [25, с.7]. При цьому вона додає, що єдиних правил класифікації державного контролю на види не існує. Залежно від того, які властивості чи стан якого явища викликають значний інтерес, такий вид державного контролю чи сукупність видів
Залежно від суб’єкта, який здійснює державний контроль за нотаріальною діяльністю, останній можна розподілити на: контроль з боку Міністерства юстиції України та його органів на місцях (його можна визнати домінуючим), контроль з боку органів державної податкової служби України, контроль з боку судових органів і контроль з боку всіх інших державних органів, наділених, тією чи іншою мірою, контрольними повноваженнями.
Зважаючи на суб’єктів нотаріальної діяльності, щодо яких здійснюється державний контроль, останній можна розподілити на: державний контроль щодо державних нотаріальних контор, державний контроль стосовно приватних нотаріусів, щодо “квазінотаріальних” органів, державних нотаріальних архівів, щодо осіб, які виявили бажання займатися нотаріальною діяльністю.
Зосереджуючи увагу на фактичній підставі здійснення державного контролю за нотаріальною діяльністю, його можна розподілити на: державний контроль за нотаріальною діяльністю, що здійснюється планово (на підставі розробленого та затвердженого плану) й державний контроль за скаргою будь-якої особи.
Стадія здійснення нотаріальної діяльності, на якій вчиняються певні контрольні дії уповноважених державних органів, дозволяє вести мову про попередній або початковий (на стадії допуску особи до професії нотаріуса, початку нотаріальної діяльності), поточний (під час здійснення нотаріальних дій суб’єктами нотаріальної діяльності) та підсумковий (після завершення нотаріальної діяльності в цілому тощо) контроль.
Оскільки державний контроль за нотаріальною діяльністю в Україні має вельми змістовний, комплексний потенціал, залежно від його спрямованості потрібно виділяти методологічний (спрямований на надання допомоги особам, які здійснюють нотаріальну діяльність), профілактичний (попередження помилок, протиправних діянь у діяльності нотаріусів, осіб, які виявили бажання займатися нотаріальною діяльністю), каральний контроль (зорієнтований на притягнення винних осіб до відповідальності).
Використовуючи часовий критерій, можна виділити разовий (щодо певної особи, яка виявила бажання займатися нотаріальною діяльністю, або за скаргою щодо конкретного суб’єкта нотаріальної діяльності) та постійний державний контроль за нотаріальної діяльністю в Україні, а територіальний масштаб – державний контроль за нотаріальною діяльністю, що здійснюється на території України, та такий, що поширюється й за її межі (наприклад, щодо нотаріальних дій, які вчиняються “квазінотаріальними” органами). Предметна сфера державного контролю за нотаріальною діяльністю дозволяє говорити про державний контроль щодо допуску особи до професії нотаріуса, сертифікації робочого місця нотаріуса, законності здійснення нотаріальної діяльності тощо.
Залежно від методів здійснення державний контроль за нотаріальною діяльністю може бути у вигляді перевірок (домінуючий різновид), ревізій, спостереження, обстеження, інспекції та ін., а від ступеня (глибини) втручання державного контролюючого органу в оперативну діяльність нотаріуса – прямим або безпосереднім (у більшості випадків щодо діяльності державних нотаріальних контор) та непрямим або опосередкованим (щодо інших суб’єктів нотаріальної діяльності).
Не потрібно забувати і про можливість класифікації державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні, враховуючи обсяг (кількість) видів діяльності нотаріуса (контори, архіву, “квазінотаріального” органу). У результаті чого виникає можливість виділяти вибірковий та повний різновиди вищезазначеного державного контролю.
Отже, підсумовуючи все зазначене вище, необхідно говорити про те, що державний контроль за нотаріальною діяльністю є різновидом державного контролю із цілою групою специфічних властивостей (об’єкт, система суб’єктів, спрямованість, територіальне розповсюдження, методи і методика, правове регулювання засад тощо), які обумовлюють його комплексний, поліструктурний (методологічна, профілактична та каральна складові) потенціал й можливість детального класифікаційного розподілу на види, що лише сприяє поглибленому його з’ясуванню. Задля вдосконалення правової науки доцільно остаточно з’ясувати визначення державного контролю за нотаріальною діяльністю як сукупність дій уповноважених державних органів (Міністерства юстиції України, органів державної податкової служби України, судів тощо) щодо спостереження за нотаріальною діяльністю, що здійснюється державними нотаріальними конторами, державними нотаріальними архівами, приватними нотаріусами, “квазінотаріальними” органами з метою отримання об’єктивної та достовірної інформації про стан справ у відповідній діяльності, надання допомоги суб’єктам нотаріальної діяльності, усунення прогалин, помилок у їхній діяльності, виявлення причин та умов, що сприяють порушенню ними вимог правових норм, а у разі систематичних порушень з їхнього боку – притягнення винних осіб до юридичної, зокрема дисциплінарної, відповідальності, забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, щодо яких здійснюється нотаріальна діяльність, й розглядати відповідний різновид державного контролю як окремий правовий інститут, дослідження якого потрібно і надалі поглиблювати.
Поняття державної нотаріальної діяльності, засади її здійснення потрібно закріпити й на законодавчому рівні в окремій складовій нового законодавчого акта, усунувши існуючу фрагментарність нормативної регламентації, що сприятиме практичній реалізації контрольної діяльності державних органів, підвищенню його ефективності, прозорості взаємовідносин контрольних органів і підконтрольних суб’єктів нотаріальної діяльності й забезпеченню належного захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів.
Розділ 2. Організаційно-правовий механізм державного контролю за нотаріальною діяльністю
2.1 Об’єкт та предмет державного контролю за нотаріальною діяльністю
Державний контроль за нотаріальною діяльністю є різновидом і складовою частиною державного контролю взагалі. Йому притаманні всі ознаки останнього, а отже, його можна визначати і як самостійну функцію державного управління в зазначеній галузі, і як складову управлінського впливу держави на нотаріальну діяльність в цілому, а також, як певну організаційно-правову систему, що традиційно складається із суб’єктів та об’єкта контролю, його мети (завдань) та функцій, принципів та відповідних методів його здійснення. Причому саме такий елемент даної системи, як її об’єкт (підконтрольна нотаріальна діяльність) та його правова природа, визначає особливості та специфіку всіх інших елементів зазначеної системи. Похідною ж від об’єкта постає категорія предмета контролю. Саме такі елементи, як об’єкт і предмет, мають превалююче значення при розгляді контролю за нотаріальною діяльністю як окремого інституту державного контролю та сприяють визначенню його місця в системі контролю.
Перш за все необхідно звернутися до чинного законодавчого визначення. Закон України „Про нотаріат” від 02.09.1993 р. не містить поняття нотаріальної діяльності, але встановлює у ст.1, що нотаріат − це система органів та посадових осіб, на яких покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчинять інші нотаріальні дії, передбачені законом з метою надання їм юридичної вірогідності [4]. Як бачимо, з погляду законодавчого визначення нотаріат трактується як певна інституціональна система спеціальних суб’єктів, об’єднаних спільністю покладеного обов’язку. Л. Радзієвська та С. Пасічник вказують, що законодавче поняття нотаріату містить у собі суб’єктивну (вказує на систему нотаріальних органів) та об’єктивну (вказує на повноваження нотаріальних органів і посадових осіб) сторону діяльності нотаріату, а також мету вчинення нотаріальних дій, та виділяють такі завдання нотаріату: захист і охорона власності, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб; зміцнення законності та правопорядку; запобігання можливим правопорушенням [44,с. 9−10].
Стосовно досліджень правової природи нотаріальної діяльності на теоретичному рівні, то абсолютна більшість учених, які досліджують ті чи інші питання нотаріату, приділили увагу зазначеному питанню. „Нотаріат в Україні − система органів та осіб, які забезпечують у межах безспірних правовідносин позасудову охорону та захист цивільних прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, територіальних громад і держави шляхом вчинення нотаріальних дій” – саме так визначає поняття нотаріату проект нового Закону України „Про нотаріат” [4].
Згідно з положеннями вищезгаданого законопроекту, нотаріальною діяльністю в Україні визнається незалежна професійна діяльність уповноваженої державою особи, на яку покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної достовірності [4].
Доцільно звернути увагу на те, що сприйняття в майбутньому законодавстві категорії „незалежна професійна діяльність” стосовно нотаріальної діяльності відтворює законодавчі положення Податкового Кодексу України, який відносить приватну нотаріальну діяльність саме до незалежної професійної діяльності ( в літературі такі професії називають „вільними” [34, с.5−8]), однак зазначений законопроект передбачає в майбутньому перехід до єдиної організаційної форми здійснення нотаріальної діяльності за прикладом сучасної приватної, але на сьогодні час нотаріат існує у вигляді державного та приватного. Специфічною порівняно з об’єктом державного контролю є приватна нотаріальна діяльність, яка за визначенням багатьох дослідників нотаріату, є дуалістичною, двоїстою. Дуалістичність статусу приватного нотаріуса – ще одне досить поширене визначення в науці, яке походить із традиції так званого „латинського” нотаріату. Воно є одним із фундаментальних принципів − “нотаріальна функція є державною, але виконує її нотаріус незалежно, не будучи підпорядкованим службовій ієрархії державної адміністрації чи будь-яким іншим державним органам ” [42, с.93].
Характеризуючи нотаріальну діяльність як об’єкт державного регулювання, Г. Гулєвська акцентує увагу на визначенні двох основних притаманних їй особливостей: по-перше, змінюючи або доповнюючи деякі свої функції на певних етапах свого розвитку, нотаріальна діяльність залишається незмінною за своєю основною (публічно-правовою) суттю та призначенням, по-друге, у межах одного об’єкта державного регулювання співіснують два елементи, різнопорядкові за своїм правовим статусом – державний нотаріат і приватний, причому правовий статус останнього характеризується дуалістичним статусом при органічному поєднанні публічно-правових (функціонального значення) та приватно-правових (організаційного значення) засад, і це тоді, коли превалює саме публічно-правове начало [23, с.65].
Отже, до особливостей нотаріальної діяльності, які зумовлюють, з одного боку, необхідність державного контролю, а з іншого визначають специфіку його організаційно-правового механізму, потрібно віднести, те, що нотаріальна діяльність за своєю природою є:
− публічно-правовою (виконує делеговану від держави функцію контролю в сфері цивільно-правових відносин та забезпечення ефективних умов для розвитку цивільного обігу), що проявляється у тому, що вчинення нотаріальних дій – не право, а обов’язок нотаріуса, а вчинені нотаріальні дії набувають офіційного визнання; − правозахисною та правоохоронною (здійснює захист та охорону прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом застосування в кожному конкретному випадку відповідної норми права, надаючи юридичної вірогідності діям і фактам);
− процесуальною із чітко регламентованою процедурою (всі дії вчиняються відповідно до встановленого порядку та правил, недотримання яких призводить до недійсності нотаріального акта);
− бінарною за формою її здійснення (державна та приватна).
Виходячи з того, що загальним об’єктом державного контролю за нотаріальною діяльністю постає, звичайно, сама нотаріальна діяльність як публічно-правовий інститут, безпосередньо ж об’єктом контролю будуть конкретні дії підконтрольних суб’єктів, пов’язані з їхньою нотаріальною діяльністю, зупинимося на характеристиці системи підконтрольних суб’єктів (осіб, на яких покладено обов’язок вчинення нотаріальних дій).
У зв’язку з цим потрібно звернути увагу на розмежування таких поняття, як „підконтрольні суб’єкти” , „контролюючі суб’єкти”, „суб’єкти, наділені контрольними повноваженнями” від такої конструкції, як „суб’єкти контрольних правовідносин”, яка походить із загальнотеоретичного розуміння структури правовідносин взагалі і є більш загальною та широкою. Саме у цьому аспекті В. Комаров та В. Баранкова класифікують суб’єктів контрольного правовідношення на суб’єктів, які здійснюють контроль, та суб’єктів, діяльність яких контролюють [27, с.60]. Отже, до системи органів і посадових осіб, на яких, згідно з законом, покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені законом з метою надання їм юридичної вірогідності належать державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси та державні нотаріальні архіви. Основною функцією державних нотаріальних контор і приватних нотаріусів є надання нотаріальних послуг. Відповідно саме ці суб’єкти наділені найбільш широким обсягом компетенції щодо вчинення нотаріальних дій, неухильне дотримання якої має суттєве практичне значення та гарантує успішне виконання завдань, що покладаються на органи нотаріату. Стосовно цього в діяльності суб’єктів, що вчиняють нотаріальні дії можливі порушення в двох напрямах: вчинення дій, що виходять за межі компетенції, або, навпаки, відмова у вчиненні дії, за виконанням якої звернулася особа – перше, що повинні зробити нотаріус чи посадова особа в разі звернення зацікавленої особи, – здійснити перевірку, чи входить дане питання до його компетенції [37, с.88].
Найбільш широкою предметною компетенцією, яка визначається ст. 34 Закону України “Про нотаріат” від 02.09.1993 року наділені державні нотаріальні контори [4], однак встановлений перелік не є вичерпним – на державні нотаріальні контори може бути покладено вчинення й інших нотаріальних дій.
Обсяг предметної компетенції приватних нотаріусів дещо вужчий: вони мають право вчиняти майже всі нотаріальні дії, передбачені ст. 34 Закону України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р., однак відповідно до ст. 36 Закону України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р. з компетенції приватного нотаріуса виключалося вчинення таких дій: накладання і зняття заборони відчуження нерухомості, видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з них, видача свідоцтва про право на спадщину, вжиття заходів щодо охорони спадкового майна, посвідчення договорів довічного утримання, засвідчення справжності підпису на документах, призначених для дії за кордоном, посвідчення доручень з тією ж метою, а також засвідчення справжності підпису батьків чи опікуна (піклувальника) на заяві про згоду на усиновлення дитини. Враховуючи, що такі досить широкі та невиправдані винятки з компетенції приватних нотаріусів викликали певні незручності в їхній діяльності, Указом Президента України “Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні” від 23 серпня 1998 року до предметної компетенції приватних нотаріусів були внесені відповідні корективи: відтепер вони не можуть учиняти тільки дві нотаріальні дії: видавати свідоцтво про право на спадщину та вживати заходів щодо охорони спадкового майна [6]. До речі, зміни до Закону України „Про нотаріат” внаслідок цього не внесені дотепер, а систематизація предметної компетенції державних і приватних нотаріусів здійснена на рівні підзаконного акта – Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 03 березня 2004 року за № 20/5 [10], що звичайно не є прийнятним і потребує виправлення.
Крім прав, Закон України “Про нотаріат” від 02.09.1993 року встановлює й обов’язки нотаріуса, так відповідно до ст. 5 нотаріус зобов’язаний: здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до норм Закону України "Про нотаріат" і принесеної присяги; сприяти заінтересованим особам у здійсненні їхніх прав і захисті законних інтересів, роз'яснювати учасникам нотаріального провадження права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам [4].
Щодо державних нотаріальних архівів, то їхнє створення передбачено згідно до Законом України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р. (ст. 23). Згідно з цим законом в обласних центрах, у містах Києві, Севастополі й Сімферополі державних нотаріальних архівах, що є складовою частиною Національного архівного фонду України здійснюється тривале (до 75 років) централізоване зберігання та використання нотаріальних документів, передача їх у відповідний державний архів, відбувається надання методичної та практичної допомоги фондоутворювачам (суб’єктам вчинення нотаріальних дій) у вдосконаленні роботи з документами. Діяльність та організація державних нотаріальних архівів регулюється Положенням про державний нотаріальний архів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 1994 року .
Так звані квазінотаріальні органи − консульські установи України, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних і міських рад та інші посадові особи, посвідчують дії, прирівняні до нотаріальних, лише в певних випадках (встановлених законом та, як правило, виняткового характеру) за умов відсутності за тих чи інших обставин державних чи приватних нотаріусів. Консульські установи підпорядковані Міністерству закордонних справ і діють під загальним керівництвом глави дипломатичного представництва України в державі перебування. Предметна компетенція консульських установ щодо вчинення нотаріальних дій регулюється ст. 38 Законом України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р.[4] та ст. 44 Консульського статуту України, затвердженого указом Президента від 2 квітня 1994 року. Зазначимо, що обсяг компетенції щодо здійснення нотаріальної діяльності у консульських установах досить значний, що дозволяє визнати їх за поширеним висловом „нотаріусами за кордоном” [44, с.24].
Компетенція посадових осіб виконавчих комітетів сільських, селищних та міських рад щодо вчинення нотаріальних дій визначається ст. 37 Закону України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р. [4]. Віднесення до компетенції посадових осіб відповідних виконавчих комітетів місцевих рад вчинення деяких нотаріальних дій дозволяє забезпечити своєчасне вчинення, по-перше, тих нотаріальних дій, зволікання із здійсненням яких може призвести до певних негативних наслідків (посвідчення заповітів, вжиття заходів до охорони спадкового майна тощо) та, по-друге, найбільш поширених, і водночас відносно нескладних нотаріальних дій (наприклад, засвідчення вірності копій). Більш детальне регулювання порядку вчинення нотаріальних дій зазначеними посадовими особами здійснюється на підставі Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року. Згідно з зазначеною Інструкцією безпосередньо вчиняти нотаріальні дії у виконкомах мають право посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної місцевої ради покладено вчинення цих дій. Найчастіше обов'язок вчиняти нотаріальні дії покладається на секретаря виконкому. Посадові особи виконкомів місцевих рад вчиняють нотаріальні дії, реалізуючи ті самі принципи, що й нотаріуси [48, с.16]. До складу наступної підгрупи квазінотаріальних органів входять інші посадові особи, які посвідчують лише в певних випадках дії, прирівняні до нотаріальних. Надане посадовим особам право посвідчувати такі дії, а саме: заповіти та доручення, обумовлено тим, що за певних (як правило, виняткових) обставин, коли нотаріус відсутній, може виникнути нагальна необхідність вчинити ці дії.
До таких посадових осіб належать: головні лікарі та їхні заступники по медичній частині або чергові лікарі лікарень, інших стаціонарних лікувально-профілактичних закладів і санаторіїв; директори або головні лікарі будинків для престарілих або інвалідів; капітани морських суден і суден внутрішнього плавання; начальники розвідувальних, арктичних та інших експедицій [41, с.5]. Державний контроль за вчиненням дій, прирівняних до нотаріальних, об’єктивно має досить незначний та переважно методичний характер. Ще одна група підконтрольних суб’єктів – особи що мають намір зайнятися нотаріальною діяльністю, яких можна розподілити на осіб, що мають намір пройти стажування; стажистів державних і приватних нотаріусів; осіб що мають намір отримати свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, осіб, що мають намір зареєструвати приватну нотаріальну діяльність тощо. Як уже було зазначено, доцільним є розмежування таких понять як „об’єкт” та „предмет” контролю, причому перший не тільки є більш загальним щодо останнього, але й носить більш теоретичний, абстрактний характер, на відміну від поняття „предмет контролю”, якому властива, перш за все, практична спрямованість.
На нашу думку, предметом державного контролю за нотаріальною діяльністю можна визнати окремі прояви такої діяльності матеріального чи нематеріального характеру, що в цілому характеризують її ефективність. Наприклад, це може бути (перелік не вичерпний): − дотримання вимог чинного законодавства та податкової дисципліни; організація роботи та приймання осіб, які звертаються за вчиненням нотаріальної дії;
− виконання обов’язків щодо сприяння заінтересованим особам у здійсненні їхніх прав і захисті законних інтересів і роз'яснення учасникам нотаріального провадження прав та обов'язків, наслідків вчинюваних нотаріальних дій;
− збереження таємниці відомостей, одержаних нотаріусом у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій;
− усунення порушень, виявлених під час попередньої перевірки;
− обставини за скаргою, що поступила на дії нотаріуса;
− правильність нарахування державного мита;
− правильність ведення діловодства, оформлення документів тощо.
Предмет контролю може мати як матеріальне втілення – документальне (свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, свідоцтво про реєстрації приватної нотаріальної діяльності, нотаріально-процесуальні документи, реєстри та журнали, спеціальні бланки документів інформаційної системи Міністерства юстиції, документи, що подаються для призначення стажування або складання кваліфікаційного іспиту, документи, пов’язані із обчисленням і сплатою податків – кошториси, декларації, квитанції, звіти тощо), так і не документальне: відповідність приміщення вимогам до робочого місця нотаріуса, забезпечення оргтехнікою тощо, так і нематеріальне.
До останніх можна віднести рівень знань відповідного законодавства, рівень оволодіння практичними навичками, дотримання режиму роботи, рівень культури обслуговування відвідувачів нотаріальних контор, відповідність вимогам складеної присяги нотаріуса тощо.
2.2 Суб’єкти контрольних повноважень щодо нотаріальної діяльності
Юридична природа контролю проявляється у тому, що він здійснюється уповноваженими суб’єктами чітко окресленим колом державних органів і посадових осіб. Конкретний склад та обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників контрольного процесу закріплено у відповідному законодавстві, фіксуючому, хто може бути суб’єктом процесу, що він повинен робити, і як чином він повинен виконувати свої посадові (службові) функції [45, с.18].
Отже, наявність суб’єктів державного контролю за нотаріальною діяльністю, які формуються державою (або діють за дорученням держави) та наділені необхідними владними контрольними повноваженнями в межах, встановлених відповідними нормативними правовими актами, є прямим свідченням державно-правового характеру контролю за нотаріальною діяльністю.
Як уже зазначалося, державна контрольна діяльність за нотаріальною діяльністю специфічна різноплановістю суб’єктів, які її здійснюють. Щодо визначення самих суб’єктів контрольної діяльності, за О. Лукашовим, це „визнані державою носії контрольних повноважень” [ 33, с.107], а на думку О. Петришина, система контрольних органів – це сукупність діючих функціональних органів управління та громадськості, структурних підрозділів міністерств і відомств, апарату громадських організацій, призначених лише для здійснення контролю за діяльності органів державного управління, підпорядкованих ним об’єктів господарського, соціально-культурного та іншого призначення [42, с.93]. Можна сказати, що сукупність суб’єктів державного контролю за нотаріальною діяльністю, з одного боку, становить певну організаційно-правову систему, з іншого боку − ця система є важливим структурним елементом всього механізму державного контролю за нотаріальною діяльністю, і поряд із об’єктом, є основною, визначальною ланкою у зазначеному механізмі. Саме особливості діяльності контролюючих суб’єктів у сфері нотаріальної діяльності, їх основні функції, компетенція та правовий статус стануть предметом розгляду цього підрозділу.
Державний контроль за нотаріальною діяльністю можна визначати як функцію відповідних органів виконавчої влади – опосередковану (наприклад, для органів податкової служби, органів суду тощо) або профільну, одну з основних для Міністерства юстиції та органів юстиції на місцях. Як відомо, контроль може бути зовнішнім, коли він здійснюється органом, що не входить у систему відомства, що перевіряється, і внутрішнім, коли перевірка здійснюється власними силами міністерства, відомства, установи [50, с.59].
Враховуючи те, що „виникнення контрольних правовідносин ... пов’язане з реалізацією контролюючим органом владних повноважень, що надані йому законодавством” [49, с.100], характеристику суб’єктів державного контролю за нотаріальною діяльністю доцільно надавати шляхом аналізу їхніх відповідних повноважень. Причому, розглядаючи дане питання, потрібно виходити з відомої аксіоми про те, що „права органів державного контролю постають в той же час і як їх обов’язки, оскільки діяльність з приводу здійснення контролю завжди пов’язана з виконанням покладених на контролюючий орган обов’язків” [52, с.113].
Спираючись на положення Закону України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р., можна виділити такі повноваження Міністерства юстиції та його управлінь: керівництво нотаріальними конторами (ст. 18 Закону); видача і анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю (ст.12 Закону); затвердження Правил ведення нотаріального діловодства (ст.14 Закону); призначення на посаду державного нотаріуса (ст. 17 Закону); відкриття і ліквідація державних нотаріальних контор та питання їхніх штатів (ст.17 Закону); утворення кваліфікаційних комісій нотаріату (ст.10 Закону); реєстрація приватної нотаріальної діяльності (ст. 24 Закону); контроль за діяльністю приватних нотаріусів (ст. 33 Закону) і анулювання реєстраційного посвідчення приватних нотаріусів (ст. 30 Закону); затвердження Положення про державний нотаріальний архів (ст. 23 Закону) [4]. Крім того, Указом Президента України “Про врегулювання нотаріальної діяльності в Україні” від 23.08.1998 р. на Міністерство юстиції України покладено також повноваження щодо визначення кількості приватних нотаріусів у межах нотаріального округу залежно від чисельності населення .
У свою чергу, Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року за № 1577 визначає, що “... Основним завданням Мін’юсту України є…організація роботи нотаріату…”, “... Мін’юст України відповідно до покладених на нього завдань …. організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх діяльність і вживає заходів до її поліпшення, контролює законність вчинення нотаріальних дій державними та приватними нотаріусами, видає та анулює свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, забезпечує реєстрацію приватної нотаріальної діяльності, організовує виготовлення та контролює використання спеціальних бланків нотаріальних документів, веде реєстр свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю, визначає кількість приватних нотаріусів у межах нотаріальних округів, затверджує зразки печаток державних та приватних нотаріусів та умови замовлення на їх виготовлення; здійснює підготовку нотаріально оформлених документів для їх консульської легалізації, надає допомогу консульським установам з питань вчинення нотаріальних дій; забезпечує роботу Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату тощо. Міністерство юстиції України здійснює свої контрольні повноваження щодо організації та забезпечення діяльності нотаріату безпосередньо та через утворені у встановленому порядку Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі.
Відповідно до Положення про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі (надалі − управління юстиції), затвердженого наказом Міністерства юстиції від 14 лютого 2007 № 47/5, серед основних завдань управління юстиції визначено організацію роботи нотаріату. Відповідно до покладених на нього завдань управління юстиції “ ... організовує роботу установ нотаріату, перевіряє їх діяльність і вживає заходів щодо її поліпшення, здійснює контроль за законністю вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами, нотаріального архіву, забезпечує роботу кваліфікаційної комісії нотаріату; .... забезпечує діяльність нотаріального архіву щодо зберігання нотаріальних документів; 32) організовує та контролює стажування осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю; ... визначає нотаріальний округ, реєструє приватну нотаріальну діяльність, вносить зміни в реєстраційне посвідчення та анулює його, контролює дотримання вимог щодо організації робочого місця приватного нотаріуса; .... подає до Мін'юсту пропозиції щодо визначення граничної чисельності приватних нотаріусів в нотаріальних округах області; ...призупиняє діяльність нотаріусів, готує обґрунтовані подання на розгляд Мін'юсту щодо анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю; ... затверджує розміри оплати за надання державними нотаріусами додаткових платних послуг правового і технічного характеру та забезпечує організаційне керівництво цією роботою; ... контролює обіг спеціальних бланків та захисних знаків нотаріальних документів, готує подання до Мін’юсту щодо необхідності виготовлення печаток нотаріусів;…. організовує розгляд звернень громадян з питань, що належать до його компетенції, пов'язаних з роботою підвідомчих установ, виявляє та усуває причини, що породжують обґрунтовані скарги громадян; ... вивчає потреби, укладає договори стосовно постачання матеріально-технічних ресурсів до…установ нотаріату.., а також здійснює контроль за зберіганням та витрачанням грошових коштів та матеріальних цінностей у підпорядкованих органах. Наведений перелік стосується прямих повноважень управлінь юстиції стосовно забезпечення державного контролю за нотаріальною діяльністю, але він не є вичерпним. Здійснюючи класифікацію повноважень органів юстиції щодо впорядкування діяльності нотаріату, науковці О. Петришин та Ж. Сульженко виділяють такі три групи: 1) повноваження з приводу юридичного забезпечення діяльності нотаріусів (наприклад, визначення порядку проходження стажування осіб, які мають намір у майбутньому зайнятися нотаріальною діяльністю; затвердження правил нотаріального діловодства тощо); 2)повноваження з приводу організаційного забезпечення нотаріальної діяльності (ведення реєстру державних нотаріальних контор та приватнопрактикуючих нотаріусів, створення кваліфікаційної комісії для складання іспиту у осіб, які пройшли стажування та мають намір зайнятися нотаріальною діяльністю, створення та скасування державних нотаріальних контор, визначення кількості посад нотаріусів у нотаріальному окрузі). Особливу групу повноважень складають повноваження, які пов’язані із здійсненням функції контролю [42, с.93].
Класифікацію повноважень, якими наділені Міністерство юстиції та відповідні управління юстиції щодо реалізації функцій управління нотаріатом, наводить у своїй дисертації також Г. Гулєвська, а саме: повноваження, які становлять організаційну групу (керівництво державними нотаріальними конторами, забезпечення допуску до професії, а саме: організація стажування осіб, що мають намір зайнятися нотаріальною діяльністю, проведення кваліфікаційних іспитів, видачі та анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю, реєстраційних посвідчень приватних нотаріусів, встановлення вимог щодо робочого місця приватного нотаріуса, визначення нотаріальних округів, квотування посад приватних нотаріусів тощо), по-друге, це повноваження щодо здійснення нормативних функцій (видання різноманітних наказів, інструкцій, правил та інших правових актів, що стосуються нотаріальної діяльності), по-третє, повноваження щодо здійснення методичних функції (узагальнення нотаріальної практики, проведення методичних семінарів, нарад, здійснення відповідної видавничої діяльності, тощо), по-четверте, повноваження в галузі контролю (зокрема, це контроль за виконанням професійних обов’язків і контроль за дотриманням правил нотаріального діловодства) [23, с.65].
Не заперечуючи доцільності виділення повноважень щодо контролю в сфері нотаріату в окрему групу, потрібно враховувати, що функція контролю притаманна будь-якій стадії та виду управлінської діяльності (наприклад, при проведенні кваліфікаційних іспитів здійснюється контроль за рівнем підготовки кандидатів на отримання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, при організації стажування здійснюється контроль за його проходженням тощо).
Безпосередньо суб’єктом державного контролю за нотаріальною діяльністю на загальнодержавному рівні є відповідний спеціалізований структурний підрозділ Міністерства юстиції України – Департамент нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань, який, згідно з покладеними на нього завданнями: 1) організовує та перевіряє роботу органів державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів і приватних нотаріусів, а також Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі щодо здійснення ними керівництва та контролю за діяльністю державних та приватних нотаріусів, надає їм необхідну методичну та практичну допомогу і дає вказівки щодо усунення виявлених недоліків, здійснює контроль за дотриманням вимог чинного законодавства, виконанням наказів, інструкцій, вказівок Міністерства юстиції України з цих питань; 2) здійснює підготовку матеріалів на розгляд Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату, організовує проведення її засідань та оформлення рішень; 3) здійснює підготовку матеріалів на розгляд Комісії з розгляду питань щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю, організовує проведення її засідань та оформлення рішень.
Отже, спектр контрольних повноважень Міністерства юстиції України в сфері нотаріату охоплює всі стадії контрольного циклу – від планування, організації та проведення контрольних заходів до вирішення питання про усунення виявлених порушень, притягнення винних до відповідальності. Наприклад, у разі виявлення при здійсненні професійної діяльності нотаріусами систематичних порушень законодавства або одноразового грубого порушення – це може бути анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. Так, за даними офіційного сайту Міністерства юстиції за період з 1994 по 2004 рік Мін’юст позбавив свідоцтва на право заняття нотаріальною діяльністю 81 нотаріуса. Крім Департаменту нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань, при Міністерстві юстиції функціонують Вища кваліфікаційна комісія нотаріату та Комісія з розгляду питань щодо анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю.
Структура Департаменту нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань складається з Управління організаційного та методично-правового забезпечення діяльності органів нотаріату (включає відділ контролю за роботою органів нотаріату та аналітично-методичний відділ) та Управління реєстрації адвокатських об’єднань і правової допомоги (відділ реєстрації адвокатських об’єднань і видачі свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю та відділ правової допомоги і легалізації документів).
У літературі висловлюється пропозиція для підвищення ефективності виконання функцій державного регулювання нотаріальною діяльністю посилити спеціалізацію відповідних структурних підрозділів Міністерства юстиції України, створити відділ, який назвати “Департамент з питань регулювання нотаріальної діяльності” (Гулєвська Г.) [23, с.65], і з цим потрібно погодитися, враховуючи положення внесених до Верховної Ради законопроектів, які передбачають реформування системи нотаріату (у разі їхнього прийняття, на Міністерство юстиції буде покладено значна за обсягом кількість практичних завдань організаційно-правового характеру) та зростання кількості питань, що виникають у нотаріальній процесуальній діяльності на тлі кардинальних змін у національному законодавстві. Наступним суб’єктом державного контролю в галузі нотаріальної діяльності, що потребує характеристики, є Вища кваліфікаційна комісія нотаріату яка утворюється при Міністерстві юстиції України та діє на підставі Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 грудня 2006 р. До повноважень Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату входить: розгляд скарг на рішення кваліфікаційних комісій; вирішення питання про можливість складання повторного кваліфікаційного іспиту особою, яка подала скаргу, Вищій кваліфікаційній комісії; розроблення та затвердження програми й порядку складання кваліфікаційних іспитів особами, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю. Термін повноважень комісії становить три роки. До її складу входять чотири нотаріуси, три представники від Міністерства юстиції, два представники легалізованих в установленому порядку об'єднань нотаріусів із всеукраїнським статусом. Склад комісії затверджується наказом Міністерства юстиції [50, с.59]. При Міністерстві юстиції України утворюється також Комісія з розгляду питань щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю (далі – Комісія), яка діє на підставі відповідного Положення про Комісію, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 19 листопада 1998 року. До компетенції Комісії входить розгляд подань відповідних органів юстиції на місцях щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю та вирішення питання про анулювання або відмову в анулюванні свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. Термін повноважень Комісії становить п’ять років, склад комісії (чисельність якої – сім осіб) затверджується наказом Міністерства юстиції України [33]. Відповідні контрольні повноваження на місцях реалізуються обласними управліннями юстиції та їхніми структурними підрозділами – відділами нотаріату, та кваліфікаційними комісіями нотаріату.
Відповідно до покладених на відповідні відділи нотаріату завдань, ними реалізується досить значне коло типових повноважень. Так, відділи нотаріату обласних управлінь юстиції: організовують і перевіряють роботу державних нотаріальних контор та приватних нотаріусів; організовують у встановленому порядку в системі органів юстиції надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг правового і технічного характеру; вивчають та узагальнюють практику роботи нотаріусів, застосування ними чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій і вживають заходів до її вдосконалення; відкривають та ліквідують у встановленому порядку установи нотаріату; здійснюють правову експертизу документів для отримання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю; надають методичну та практичну допомогу нотаріусам з питань вчинення нотаріальних дій; узагальнюють статистичну звітність про діяльність державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів. Також відділи нотаріату здійснюють перевірки законності вчинених нотаріальних дій; проводять семінари для нотаріусів області; розглядають заяви та скарги громадян, надають роз'яснення стосовно діючого законодавства; узагальнюють практику вчинення нотаріальних дій, роботу зі скаргами та зверненнями громадян; проводять прийоми громадян; аналізують дисциплінарну практику; розробляють тарифи за надання додаткових платних послуг правового та технічного характеру в державних нотаріальних конторах, державному нотаріальному архіві, здійснюють контроль за їх правильним застосуванням; здійснюють підготовку питань щодо діяльності нотаріату на засідання колегій управління юстиції; разом з відділом кадрів обласного управління юстиції проводить роботу з добору кадрів щодо створення резерву і підвищення кваліфікації працівників державних нотаріальних контор; організовують стажування осіб, які мають намір займатися нотаріальною діяльністю; ведуть журнал реєстрації приватної нотаріальної діяльності; вносять зміни в реєстраційне посвідчення приватної нотаріальної діяльності; готують подання на розгляд Міністерства юстиції України щодо призупинення діяльності приватних нотаріусів та анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю; готують звіти про діяльність державних нотаріальних контор та приватних нотаріусів області для Міністерства юстиції України.
Досить важливі функції державного контролю в галузі нотаріальної діяльності реалізують кваліфікаційні комісії нотаріату, головним завданням яких є визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір зайнятися нотаріальною практикою. Кваліфікаційні комісії нотаріату діють на підставі Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 01.12.2006 р. Кваліфікаційна комісія діє у складі семи чоловік: трьох нотаріусів, двох представників відповідно Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Головних обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції та двох представників легалізованих у встановленому порядку територіальних об'єднань нотаріусів. До складу кваліфікаційної комісії входять нотаріуси, які мають стаж роботи нотаріусами не менше п'яти років. У випадках, передбачених рішеннями Міністерства юстиції України, до складу кваліфікаційної комісії можуть входити представники Міністерства юстиції України. Склад кваліфікаційної комісії затверджується наказом відповідно Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, Головних обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції [24, с.74]. Одним із специфічних елементів формування контролюючих суб’єктів у сфері нотаріату можна визнати залучення як членів кваліфікаційних комісій представників нотаріальної спільноти, існування елементу громадського контролю. До речі, аналізуючи останні публікації з даної тематики та редакції проектів Закону України „Про нотаріат” (враховуючи і остаточний) можна зробити висновок про перспективу певного роздержавлення контролю в галузі нотаріальної діяльності, делегування частини контрольних функцій органам професійного самоврядування.
У свою чергу серед науковців висловлюються сумніви щодо доцільності запровадження корпоративного контролю (С. Фурса, Є. Фурса) [48, с.16], роздуми про неготовність нашого суспільства до підвищення ролі професійного самоврядування та неприпустимість наділення їх контрольними повноваженнями (Г. Гулєвська) [23, с.65]. Така позиція зазначених авторів видається спірною. На нашу думку, за умов скасування в майбутньому інституту державного нотаріату, потрібно позитивно оцінити підвищення ролі корпоративного контролю в нотаріальній сфері, оскільки це відповідає і специфіці нотаріальної діяльності (яка належить до так званих вільних професій або є незалежною професійною діяльністю), і здобуткам історичного досвіду, і традиції латинського нотаріату в зарубіжних країнах (до якої належить, зокрема, Австрія, Бельгія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Люксембург, Голландія, Іспанія, Канада, країни Латинської Америки, Японія, Польща, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Чехія, Росія тощо).
Як зазначає В. Комарова: „прямування до бажаної моделі громадянського суспільства передбачає делегування частини державно-владних повноважень до об’єднань громадян, органів місцевого самоврядування, територіальних громад, органів самоорганізації населення... Одним із ключових у процесі формування самоврядного правового громадянського суспільства в сучасній Україні має стати впровадження системи латинського, або так званого “вільного” нотаріату. Він репрезентує найхарактерніші риси громадянського суспільства. Латинський нотаріат – це нотаріат, здійснюваний у формі вільної професії, і в той же час він здійснює привселюдну соціально-правову функцію, отримавши делеговані йому державою публічні повноваження [37, с.5].
На нашу думку, такий напрям розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю в цілому відповідає процесам оновлення розуміння адміністративного права, державного управління та державного контролю. Тим більше, що останнім часом „привертає увагу тенденція розширеного трактування контролю, який здійснюється не лише державними органами, а й іншими ланками соціального управління”. Враховуючи, що питання наділення контрольними повноваженнями громадської організації, створеної за професійною (корпоративною) ознакою, має на сьогодні перспективну спрямованість у законодавстві (передбачена лише законопроектами, а не чинним законодавством) та дискусійність у науці (причому дискутується саме питання доцільності роздержавлення контролю у сфері нотаріальних відносин), найбільш проблемні аспекти (який саме орган професійного самоврядування повинен бути наділений контрольними повноваженнями, питання обов’язкового членства у такій організації тощо) будуть розглянуті нами в наступній главі, в контексті пошуку найбільш оптимальних шляхів вдосконалення державного контролю за нотаріальною діяльністю.
Що стосується зовнішнього, міжвідомчого контролю за нотаріальною діяльністю найбільш характерним контролюючим суб’єктом виступають органи державної податкової служби, що здійснюють контроль за правильністю нарахування, повноти та своєчасності сплати податків, зборів та обов’язкових платежів нотаріусами. Інший напрям податкового контролю реалізується в межах, встановлених Законом України “Про оподаткування доходів фізичних осіб” від 22.05.2003 року щодо виконання нотаріусом функцій податкового агента.
Зазначимо, що питання взаємодії органів державної податкової служби та нотаріальних органів взагалі та податкового контролю за нотаріальною діяльністю зокрема на сьогодні є досить актуальними та проблемними (наприклад, доцільність та обґрунтованість покладення на нотаріусів фіскальних функцій податкового агента, проблематика оподаткування приватних нотаріусів, податкових кредитів, податкових перевірок тощо) потребують значного законодавчого оновлення та більш ефективного регулювання, а отже, доцільним буде їхній розгляд у системі із іншими питаннями законодавчого вдосконалення державного контролю за нотаріальною діяльністю.
Не можна не зупинитися і на характеристиці наступного суб’єкта державного контролю за нотаріальною діяльністю – судових органів. Судовий контроль за нотаріальною діяльністю є важливою гарантією прав громадян, юридичних осіб і інтересів держави.
Потрібно уточнити межі поняття судового контролю за нотаріальною діяльністю. Контроль судових органів за нотаріальною діяльністю стосується винятково нотаріальної процесуальної діяльності, зокрема питання правильності вчинення нотаріальних дій, відмови у вчиненні нотаріальної дії та реалізується за правилами позовного провадження згідно з Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року [3], що набув чинності з 01 вересня 2005 року (раніше – за правилами окремого провадження глави 39 ЦПК України від 18.07.1963 р. „за умови відсутності спору про право цивільне, підвідомчий суду, а у разі наявності спору – в порядку позовного провадження” [44, с.377]).
Водночас немає підстав поширювати його на випадки, коли оскаржуються дії та рішення відповідних органів управління (органів юстиції або органів податкової служби), наприклад, оскарження у суд відмови у видачі свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, оскарження рішення обласного управління юстиції та прирівняних до них органів юстиції про анулювання реєстраційного посвідчення приватної нотаріальної діяльності, оскарження рішення про анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю тощо. Оскільки в даному випадку маємо класичні приклади судового контролю за органами державного управління, „вирішення спорів про порушення прав і свобод громадян, які природно пов’язані з протиправністю адміністративних актів, що оформлюють управлінську діяльність органів виконавчої влади” [20, с.22], що реалізується у порядку, передбаченому прийнятим 06 липня 2005 року Кодексом адміністративного судочинства України [2].
До речі, попередні проекти Адміністративно-процесуального кодексу передбачали включення такої категорії справ як спори з приводу нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні, і протягом тривалого часу дане питання носило спірний характер. Так, Ю. Битяк та В. Богуцький у книзі „Адміністративне право”, вказуючи на проблемність визначення характеру нотаріально-правових відносин (з одного боку, об’єктом нотаріальних дій є приватноправові відносини, з іншого − роль нотаріуса носить публічно-правовий характер) схилялися до думки, що оспорювання нотаріальних дій повинно здійснюватися все-таки за правилами адміністративного судочинства [18, с.34], аналогічна позиція І. Сидорова [45, с.18. На нашу думку, законодавче віднесення даної категорії справ до цивільного провадження вбачається логічним та обґрунтованим.
Права та обов’язки органів державного контролю за нотаріальною діяльністю характеризується певною різноманітністю, що дозволяє здійснити класифікацію їхніх повноважень. Як правило, виділяють чотири групи контрольних повноважень, які повною мірою можна пристосувати і до державного контролю за нотаріальною діяльністю: 1) повноваження на здійснення контролю за своєю ініціативою безперешкодно, в будь-який час у межах своєї компетенції; 2) повноваження видавати у випадку необхідності відповідним органам і посадовим особам вказівки обов’язкового характеру, спрямовані на усунення виявлених порушень та їхніх наслідків; 3) повноваження щодо притягнення до відповідальності винних осіб; 4) повноваження щодо розробки рекомендацій превентивного характеру [39, с.46]. Як зазначає Г. Бондаренко, наведена класифікація має загальний характер, оскільки відображає особливості повноважень більшості органів контролю, однак поряд із загальними рисами, зумовленими єдиною сутністю функції контролю, повноваження суб’єктів контролю мають і відмінності, що походять від природи самого суб’єкта та виду контрольного провадження [22, с.7].
Отже, узагальнюючи розглянуті особливості повноважень органів державного контролю за нотаріальною діяльністю та враховуючи загальнотеоретичне підґрунтя контрольної діяльності взагалі, пропонуємо виділити такі
групи контрольних повноважень державних органів щодо нотаріальної діяльності.
По-перше, за критерієм ініціативи та методу проведення можна виділити імперативно-контрольні повноваження (звичайно, це більшість контрольних повноважень державних органів за нотаріальною діяльністю, яка передбачає проведення перевірок, ревізій тощо, що проводяться за ініціативою органу державного контролю та не залежить від наявності бажання та згоди особи, діяльність якої перевіряють, наприклад, це всі планові перевірки законності вчинення нотаріальних дій нотаріусами, перевірки Міністерства юстиції підлеглих органів юстиції тощо) та диспозитивно-контрольні (як правило, це контрольні повноваження на стадії допуску до професії нотаріуса, оскільки в основі ініціатива самої особи, що бажає мати право на заняття нотаріальної діяльності, у будь-яку мить вона може відмовитися від контролю без особливих наслідків для себе − це стосується стажування, складання кваліфікаційних іспитів тощо).
По-друге, за критерієм характеру підстав, що призводить до контрольного провадження − ординарно-контрольні (здійснюються планово, систематично та постійно, наприклад регулярні перевірки законності вчинення нотаріальних дій, сертифікація робочого місця нотаріуса, реалізуються переважно органами юстиції та податковими органами) та екстраординарно-контрольні (підставою для реалізації цієї групи контрольних повноважень є життєві обставини, кількість і момент настання яких не можна передбачити; наприклад, контроль, що здійснюють органи юстиції за скаргою на дії нотаріусів, це всі контрольні повноваження органів суду, оскільки він здійснюється не регулярно на підставі плану, а на підставі відповідних обставин, визначених цивільно-процесуальним законодавством). Звичайно, ординарно-контрольні повноваження реалізуються завжди, на всіх стадіях управлінського циклу і є більш поширеними щодо екстраординарних.
По-третє, за критерієм спрямованості контролю можна виділити: − методично-контрольні (спрямовані на надання методичної допомоги при здійсненні нотаріальної діяльності, забезпечення правильного й однакового тлумачення та застосування законодавства в нотаріальній практиці тощо); − карально-контрольні (має на меті притягнення винних до відповідальності, наприклад контроль органів юстиції у випадку вирішення питання про анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю);
− профілактично-контрольні (реалізуються в процесі узагальнення результатів перевірок, виявлення та вивчення причин конкретних недоліків і порушень, умов, що їх зумовили, розробки та проведення в життя попереджувальних заходів превентивного характеру, надання рекомендацій та обов’язкових вказівок).
Остання група повноважень тісно пов’язана із методично-контрольними повноваженнями, однак відрізняється від неї, зокрема, метою (передусім відвернення можливих порушень, тоді як для методично-контрольних основна мета – надання методичної допомоги при вчиненні нотаріальних дій, роз’яснення чинних норм і практики їх застосування нотаріусами) та більш загальним характером, оскільки стосується всіх видів та стадій контролю в сфері державного контролю, в той же час методично-контрольні повноваження стосуються переважно нотаріальної процесуальної діяльності, практики вчинення нотаріальних дій. Крім того, реалізація профілактично-контрольних повноважень пов’язана не тільки з рекомендаціями та побажаннями, а передбачає обов’язковість виконання приписів. Виконання методично-контрольних і профілактично-контрольних повноважень завжди повинно становити більш значний за обсягом блок повноважень, передувати реалізації карально-контрольних повноважень і застосуватися постійно та систематично.
І, по-четверте, можна виділити субординаційні (іерархічні) контрольні повноваження (реалізуються у відносинах організаційного підпорядкування, наприклад, Міністерство юстиції – головні управління юстиції на місцях – державна нотаріальна контора) та територіально-контрольні повноваження (наприклад Комісія з питань анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю – нотаріус, органи податкової служби – нотаріус, органи суду – нотаріус тощо), які є відображенням відповідних зв’язків між учасниками сфери контролю та відповідних видів адміністративно-правових відносин, що складаються між ними.
Таким чином, для здійснення суб’єктами державного контролю за нотаріальною діяльністю своїх повноважень і реалізації компетенції застосовуються відповідні методи, як окремий елемент юридичного механізму державного контролю у зазначеній галузі, які саме на рівні правозастосування відображають специфіку та особливості такого контролю.
2.3 Методи та методика державного контролю за нотаріальною діяльністю
Одним із найважливіших елементів державного контролю за нотаріальною діяльністю є відповідні методи його здійснення, оскільки саме за допомогою методів втілюється в життя та реалізуються на практиці суб’єктами контрольної діяльності держави у зазначеній сфері і мета, і завдання, і принципи. Не потребують доведення тези про те, що „вдалий вибір та використання методів та форм контролю – важливі складові організаторської роботи контрольних органів, вони суттєво впливають на результати контролю”, а також те, що для успішного контролю, крім знання нормативного матеріалу в даній конкретній галузі, необхідним є практичний досвід роботи з питань перевірки, а також володіння методикою та технікою її проведення. Аналіз методів та методики контрольної діяльності держави в сфері нотаріату на теоретичному, правотворчому та правозастосовчому рівнях дозволяє виявити як його багатоплановість і специфіку, так і єдину сутність правової природи державного контролю взагалі.
Вивчення існуючої науково-правової літератури, присвяченої проблематиці державного контролю, виявляє різноманіття думок та поглядів щодо визначення методів контрольної діяльності, відсутність усталеної та чіткої термінології щодо визначення сукупності способів, прийомів і засобів контрольної діяльності, ототожнення та змішування понять „методи” та „форми”, а також „види”, „способи”, „прояв” контролю тощо.
Вивчаючи питання визначення та співвідношення форм та методів державного контролю за нотаріальною діяльністю, необхідно у першу чергу розглянути етимологію зазначених понять, які, звичайно, не є тотожними. Так, метод (від грец. methods – буквально “шлях до чого-небудь”) – це спосіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності, у більш загальному значенні – це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність; а форма – 1) зовнішній обрис, зовнішній вигляд, контури предмета або 2) зовнішній вираз будь-якого змісту. Отже, поняття методу співвідноситься з внутрішньою, а форми – із зовнішньою характеристикою будь-якого явища.
Зазначимо, що питання співіснування категорій методу та форми є дискусійним і стосовно державного управління, і стосовно державного контролю не тільки на теоретичному рівні. Ототожнення цих понять досить характерне для нормативно-правових актів у сфері державного контролю взагалі. Напевне, вже класичним став приклад невдалого визначення у ч. 2 ст. 2 Закону України „Про державну контрольно-ревізійну службу” перевірок і ревізій формами контролю, а у ч. 3 ст. 2 того ж закону – методами. Подібна проблема існує у законодавстві, що регулює податкові перевірки. Аналізуючи питання контролю органів Державної податкової служби, І. Сидоров цілком слушно пропонує „усунути термінологічну плутанину в законодавстві … шляхом обрання єдиного терміна „методи контролю” щодо перевірок, ревізій, обліку, спостереження, тощо” [45, с.18].
Щодо контролю за нотаріальною діяльністю, то на законодавчому рівні відсутнє визначення видів, форм та методів відповідного контролю (те ж саме, на жаль, спостерігається і на рівні проектів змін до законодавства про нотаріат, внесених у різний час на розгляд до Верховної Ради, враховуючи і останній).
Зважаючи на останні досягнення адміністративної науки, виходячи із загально-філософського розуміння та філологічного тлумачення категорії „метод” та „форма”, вважаємо найбільш прийнятним для позначення та уніфікації способів, засобів і прийомів контролю за нотаріальною діяльністю використовувати термін „методи”, закріпивши його на законодавчому рівні.
Щодо форм здійснення державного контролю, то виходячи із розуміння їх як зовнішніх його проявів, державний контроль за нотаріальною діяльністю, а відповідно і методи його здійснення, набувають свого втілення у різних формах, передусім у правовій або неправовій формі (наприклад перевірки можуть проводитись у правовій формі на підставі юридично оформленого рішення про її проведення згідно з встановленою процедурою із подальшим складанням доповідної записки, а можуть мати характер поточних, повсякденних перевірок керівниками у межах наданих їм повноважень окремих службових доручень, завдань, і не мати конкретної правової форми).
Отже, методи державного контролю за нотаріальною діяльністю − це сукупність способів, шляхів і засобів, якими користуються у свої діяльності контролюючі суб’єкти, заради досягнення мети та вирішення конкретних завдань державного контролю за нотаріальною діяльністю.
Основними методами державного контролю за нотаріальною діяльністю, як і взагалі контролю, можна визнати перевірки, які полягають у зібранні інформації про виконання нормативних актів з питань, що перевіряються, та встановленні фактичних даних про те, що і як виконано з тих практичних завдань, що були покладені на орган чи посадову особу, яка перевіряється [41, с.5]. Залежно від різних критеріїв традиційно виділяють планові та позапланові перевірки, комплексні та цільові, виїзні та камеральні, поточні, тематичні, повторні тощо [42, с.93]. Перевірки використовуються спеціалізованими контролюючими суб’єктами − органами юстиції (вважаємо, що саме на методах їхньої діяльності потрібно зробити акцент у роботі, у свою чергу, наприклад, перевірки податкових органів повинні бути об’єктом спеціальних наукових досліджень із відповідної тематики) на усіх стадіях управлінського процесу в сфері нотаріату, стосовно всієї системи суб’єктів відповідних правовідносин (перевірка Міністерством юстиції стану роботи підпорядкованих відділів нотаріату головних управлінь юстиції на місцях, перевірка проходження стажування, перевірка рівня знань та оволодіння практичними навичками осіб під час складання кваліфікаційного іспиту, перевірка виконання своїх службових обов’язків працівниками державної нотаріальної контори, перевірка організації роботи приватного нотаріуса, перевірка дотримання норм чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій державними та приватними нотаріусами, перевірка додержання нотаріусом правил нотаріального діловодства, перевірка правильності розгляду скарг тощо). Перевірки можуть мати суто методологічний характер, спрямовані на надання необхідної практичної допомоги, поширення позитивного досвіду роботи (реалізуються, як правило, через неправові форми – систематизація та доведення до відома всіх нотаріусів найбільш типових помилок, виявлених під час перевірок, заслуховування на нараді, співбесіди, проведення семінарів, конференцій тощо). Однак результатом перевірок може бути і прийняття конкретних управлінських рішень, що мають юридичні наслідки як позитивного (допуск до стажування, допуск до складання кваліфікаційного іспиту, видання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, сертифікація робочого місця нотаріуса тощо), так і негативного характеру (відмова у виданні свідоцтва про право нотаріальною діяльністю, анулювання свідоцтва, призупинення нотаріальної діяльності, звільнення з посади завідуючого державної нотаріальної контори тощо). Прийняті за результатами перевірок правові акти управління можуть бути як нормативними (інструкції, положення, правила тощо), так і індивідуальними.
Узагальнення та систематизація результатів перевірок пов’язані з питаннями дієвості, результативності державного контролю за нотаріальною діяльністю взагалі та відображенням відповідних показників стану державного управління нотаріатом. Наприклад, станом на 01.07.2010 р. в Україні діяли 804 (у І півріччі 2009р. − 789) державні нотаріальні контори, в яких працювали 1 310 ( у І півріччі 2009 р. − 1 350) державних нотаріусів та 484 (у І півріччі 2009 р. – 461) консультантів. Крім того, станом на 01.07.2010 р., нотаріальні дії в Україні вчинювали 3 002 (у І півріччі 2009 р. – 2 493) особи, що здійснюють приватну нотаріальну діяльність. В той же час на протязі 2010 року було проведено 174 засідання кваліфікаційних комісій нотаріату, на підставі рішень яких 370 осіб допущено до проходження стажування в державних нотаріальних конторах та у приватних нотаріусів, 202 осіб зараховано до резерву на заміщення вакантних посад стажистів. Крім того, видано 317 свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю. Разом з тим, за вказаний період, Мін’юстом анульовано 7 свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю.
В свою чергу, станом на 01.01.2011 р. в Україні діє 821 державна нотаріальна контора, чисельність державних нотаріусів державних нотаріальних контор та нотаріальних архівів − 1 497, консультантів відповідно − 707. Кваліфікаційними комісіями проведено 73 (І кв. 2009 року – 60) засідання кваліфікаційних комісій нотаріату, на підставі рішень яких 217 (І кв. 2009 року – 133) осіб допущено до проходження стажування в державних нотаріальних конторах та у приватних нотаріусів. За результатами складання кваліфікаційних іспитів кваліфікаційними комісіями було прийнято рішення про допуск до нотаріальної діяльності 88 (І кв. 2009 року – 45) осіб.
Відповідно до вимог Закону України „Про нотаріат” управліннями юстиції забезпечувався контроль за законністю діяльності нотаріусів шляхом проведення комплексних і цільових перевірок. Наслідки перевірок, як правило, були предметом розгляду на оперативних нарадах і засіданнях колегій управлінь юстиції. У деяких областях наслідки перевірок роботи нотаріусів обговорені на семінарах-нарадах за участю всіх нотаріусів області, а також відображено в матеріалах проведених узагальнень практики вчинення нотаріальних дій. Протягом І кварталу 2010 року всього було здійснено 373 (І кв. 2009 року – 384) перевірки діяльності державних нотаріальних контор і приватних нотаріусів. У зв’язку з виявленими під час перевірок порушеннями вимог чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій, а також за неналежне виконання своїх посадових обов’язків 10 завідувачам державних нотаріальних контор та 2 державним державних нотаріальних контор оголошено догани.
У цілому аналіз наведеної статистики свідчить про еволюційний, поступовий розвиток державного контролю за нотаріальною діяльністю, посилення його інтенсивності в останні роки.
Крім перевірок, використовуються також такі методи контролю, як інспектування (переважно в управлінських службових відносинах, наприклад, інспектування працівників відділу нотаріату, працівників державної нотаріальної контори тощо), ревізія, обстеження, експертиза (останні три методи використовуються для більш поглибленого вивчення діяльності підконтрольного суб’єкта або окремих її напрямів, носять комплексний характер, здійснюються, як правило, комісійно, наприклад, експертиза цінностей документів при передаванні їх на зберігання до державного нотаріального архіву проводиться нотаріусом разом із експертною комісією, створеною при обласному управлінні юстиції, або правова експертиза документів для отримання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю, що здійснюється органами юстиції), спостереження за діями підконтрольних суб’єктів, заслуховування звітів, інформації та повідомлень; вивчення ділових та особистих якостей кандидатів на заміщення відповідних посад тощо.
Різноманіття та варіативність застосування арсеналу методів у практичній контрольній діяльності дозволяють вести мову про можливість їх систематизації та класифікації на теоретичному рівні. Наприклад, О. Шоріна класифікує методи контролю на загальні, які використовуються всіма органами та на всіх стадіях контролю (поєднання переконання та примусу, координації, колегіальності та єдиноначальності, виявлення та поширення позитивного досвіду контрольної роботи, використання методів морального та матеріального стимулу), та спеціальні, що застосовуються лише деякими контрольними органами або при здійсненні окремих видів перевірок (витребування документів, заслуховування пояснень, ознайомлення з фактичним станом справи на місці тощо) [282, с.259−260]. Зазначимо, що класифікація на загальні та спеціальні методи контролю найбільш поширена в науковій літературі.
Відповідно до запропонованої оригінальної моделі системи способів контрольно-процесуальної діяльності, науковці класифікують її елементи так: а) методи впливу на динаміку контрольного процесу (примус та переконання, рекомендації, санкціонування на здійснення окремих дій тощо); б) заходи організації поведінки (взаємовідносин) учасників контрольного процесу (заборона здійснювати ті чи інші дії, відсторонення від займаної посади, накладення арешту на майно підконтрольного суб’єкта тощо); в) засоби реалізації (втілення у реальність) запрограмованих контрольно-процесуальних дій (погодження, анкетне опитування, інтерв’ювання тощо); прийоми поводження або здійснення операцій з тими чи іншими об’єктами контрольного процесу („режимні прояви” – перевірка, інспектування, обстеження, експертиза, лабораторний огляд тощо) [51].
Щодо методів державного контролю безпосередньо за нотаріальною діяльністю можливою є така їхня класифікація. По-перше, в контрольній діяльності держави використовуються загальні методи контролю, які можна розділити на, так звані „загальнофілософські” методи пізнання дійсності – це методи аналізу, синтезу, дедукції, індукції тощо та загальні адміністративно-правові методи, такі як: прямі та непрямі, активні та пасивні, примусові та переконання; спеціальні, що зумовлені специфікою нотаріальної діяльності як об’єкта державного контролю та різняться за стадіями, метою, суб’єктами, предметом тощо відповідного контролю.
Отже, в практичній діяльності суб’єктів, наділених контрольними повноваженнями в сфері нотаріату застосовується значна кількість різних методів контролю, серед яких провідним, звичайно, буде перевірка (відповідні її різновиди), якій, враховуючи її значення, необхідно надати офіційний статус на законодавчому рівні. Значної уваги потребують питання методики здійснення державного контролю за нотаріальною діяльністю, як необхідної умови результативності контролю на практичному рівні. Досить часто неефективність або низька ефективність контролю є наслідком недотримання умов його правильної організації та проведення [41, с. 5] Якщо метод – це сукупність прийомів, способів, дій здійснення контрольної діяльності, то методика – це сама послідовність вчинення відповідний дій, її процедура. Отже, питання методики державної контрольної діяльності в сфері нотаріату, досить тісно пов’язане із визначенням етапів і стадій її здійснення.
На думку О. Петришин та Ж. Сульженко, у процесі здійснення контрольної діяльності яскраво проявляється його інформаційна та корекційна сутність. Якщо на інформаційному етапі здійснюється пошук і збір інформації про підконтрольний об’єкт, зіставляється фактичне виконання та окреслені цілі, прийняті рішення, то на корекційному етапі суб’єкт контрольної діяльності, визначаючи засіб усунення виявлених розбіжностей між фактичним станом та моделлю, бажаним результатом, формулює рішення для нормалізації функціонування підконтрольного об’єкта, причому сутність і характер корекції залежить від суб’єкта контролю: наскільки його діяльність поєднує регулятивні та охоронні начала [42, с.93]. Надалі О. Петришин та Ж. Сульженко вважають можливим виділити стадії логічної послідовності контрольного процесу: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) вибір та аналіз норми права; 3) вирішення справи, відображене в акті застосування права; а також стадії функціонального призначення 1) організаційно-підготовча; 2) встановлення фактичних обставин справи, аналіз фактів; 3)опрацювання та прийняття рішення 4) перевірка виконання рішення [42, с.94].
Зазначеному питанню приділив увагу у своїй монографії і В. Комарова, зазначивши, що контрольна діяльність включає ряд послідовних дій, які можна розділити на три стадії: підготовчу стадію (здійснюється вибір об’єкта контролю, визначається предмет та засіб здійснення контролю, підбираються (призначаються) особи, які будуть здійснювати контроль, складаються плани його проведення; центральну (або аналітичну) стадію, на якій ведеться збір та обробка інформації, її аналіз, порівняння з реальним станом на об’єкті, що перевіряється; та підсумкову стадію, під час якої здійснюються такі дії, як прийняття рішень за підсумками контролю, доведення їх до адресата (а в необхідних випадках і до відома громадськості, правоохоронних органів, інших осіб, які зацікавлені в результатах контролю), надання допомоги підконтрольній структурі в наведенні порядку на об’єкті, наступний контроль за виконанням рішень, прийнятих за підсумками контролю [37, с.87−88]. Наведені вище приклади визначення етапів і стадій здійснення контролю носять характер загальних схем, тому цілком логічним буде їхнє застосування і стосовно методики державного контролю за нотаріальною діяльністю.
Досить актуальним є питання нормативно-правового регулювання методики контрольної діяльності за нотаріальною діяльністю, оскільки контроль як правова форма діяльності пов’язана з необхідністю більш детальної процедурно-процесуальної регламентації, а публічна та усталена регламентація контрольної діяльності в статутних і тематичних законах та положеннях має актуальне значення [42, с.931] На жаль, потрібно констатувати, що нормативно-правове регламентування питань методики державного контролю за нотаріальною діяльністю здійснено лише у підзаконних актах, носить несистематизований та нерівномірний характер. Так, найбільш систематизованого вигляду набули питання методики проведення перевірок законності виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків та сертифікація робочого місця приватного нотаріуса. Остання здійснюється на підставі ст. 25 Закону України “Про нотаріат” від 02.09.2003 року, а методика її проведення певним чином відображена у Положенні про вимоги до робочого місця приватного нотаріуса та здійснення контролю за їх дотриманням, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 червня 1998 р. Зазначеним Положенням про вимоги до робочого місця нотаріуса встановлені такі вимоги: приміщення, яке є робочим місцем нотаріуса, повинно відповідати вимогам щодо збереження таємниці вчинюваних нотаріальних дій відповідно до ст. 8 Закону України “Про нотаріат”; нотаріус не вправі працювати в одному приміщенні з особами, діяльність яких не пов’язана з вчиненням нотаріальних дій; приміщення має складатися з двох і більше кімнат, бути забезпечене сейфом для збереження печаток, штампів із посвідчувальними написами та спеціальних бланків нотаріальних документів, металевою шафою для збереження архіву нотаріуса; на вікнах приміщення встановлюються грати а саме приміщення має бути підключено до засобів сигналізації. Сертифікація робочого місця нотаріуса здійснюється відповідальними працівниками головних управлінь юстиції на місцях. Перевірка відповідності робочого місця нотаріуса встановленим вимогам здійснюється у разі реєстрації приватної нотаріальної діяльності, зміни адреси розташування робочого місця нотаріуса, а також при проведенні цільових або комплексних перевірок його діяльності, але не частіш як раз на два роки. За наслідками проведення перевірки робочого місця нотаріуса складається відповідний акт . Найбільш повно питання методики здійснення державного контролю за нотаріальною діяльністю регламентовано стосовно такого предмета контролю, як законність виконання своїх обов’язків приватними нотаріусами відповідними Правилами здійснення перевірки законності виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 14 вересня 2004 року № 105/5 (далі – Правила), які були прийняті на заміну Методичних вказівок щодо проведення перевірок законності виконання приватними нотаріусами своїх службових обов'язків, затверджених Наказом міністра юстиції України від 4 січня 1998 р. № 2/5 (налі − Методичні вказівки). Зазначеними Правилами конкретизовано перелік осіб які повинні проводити перевірки роботи приватних нотаріусів − це уповноважені працівники Міністерства юстиції України, керівники Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, м.м.Києві та Севастополі (надалі – управління юстиції ) та їх заступники з питань діяльності нотаріату, начальники, головні та провідні спеціалісти відділів нотаріату управлінь юстиції (надалі – особи, які здійснюють перевірку).
До перевірок, що проводяться Міністерством юстиції, можуть залучатися нотаріуси та спеціалісти інших управлінь юстиції, а до перевірок, що проводяться управліннями юстиції, – кваліфіковані нотаріуси відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Останнє положення сформульовано більш коректніше, ніж у попередніх Методичних вказівках, згідно з якими до перевірок могли бути залучені лише представники Української нотаріальної палати, однак, на жаль, не збереглося вставлення мети такого залучення – обмін досвідом, що підкреслювало методологічну, а не каральну спрямованість можливості залучення до перевірок інших нотаріусів. Позитивним є закріплення положення про те, що особи, які здійснюють перевірку, та нотаріус, робота якого перевіряється, повинні дотримуватися професійної етики. Однак потрібно зазначити, що положення це носить певною мірою декларативний характер, оскільки норми професійної етики на сьогоднішній день або перебувають на стадії обговорення доцільності їхнього прийняття [51], або прийняті окремими професійними об’єднаннями нотаріусів, а отже, носять суто локальний характер. Згідно з Правилами, приватний нотаріус зобов'язаний надати особам, які здійснюють перевірку, усі документи та відомості, що стосуються його діяльності та вчинених ним нотаріальних дій. Ухилення приватного нотаріуса від перевірки або відмова в наданні необхідних документів чи відомостей є підставою для зупинення його діяльності до надання зазначених документів чи відомостей для здійснення перевірки. Дана вимога останнім часом критично сприймається у юридичних колах як така, що суперечить ст. 8 Закону України „Про нотаріат” (таємниця вчинення нотаріальних дій) [4], з чим, звичайно, погодитися не можна, оскільки такі документи та відомості якраз і становлять предмет контролю.
Перевірка роботи приватного нотаріуса здійснюється в приміщенні, яке є його робочим місцем. Перевірки можуть бути комплексними (перевіряються всі напрями роботи), які здійснюються не рідше одного разу на два роки, а період, що підлягає перевірці, визначається відповідно Міністерством юстиції чи управліннями юстиції, та цільовими (перевіряються окремі напрями роботи або певні категорії нотаріальних дій). Як свідчить практика, найбільш поширеними є комплексні перевірки.
Крім того, Міністерством юстиції чи відповідними управліннями юстиції може бути перевірено відповідність до вимог законодавства вчиненої приватним нотаріусом конкретної нотаріальної дії, щодо якої до зазначених установ надійшла скарга. Визначення такої підстави перевірки, як скарга, було відсутнім у попередніх Методичних вказівках, а її встановлення свідчить про посилення державного контролю за нотаріальною діяльністю, як і встановлене право Міністерства юстиції перевірити роботу будь-якого приватного нотаріуса, навіть якщо робота цього нотаріуса вже перевірялася відповідними управліннями юстиції. Згідно з статистичними даних сайта Міністерства юстиції України, до вищезгаданої державної установи протягом І кварталу 2010 року надійшло 375 (І кв. 2009 року – 383) звернень громадян щодо дій нотаріусів, з них 160 (І кв. 2009 року – 127) скарг на дії нотаріусів, з яких 3 (І кв. 2009 року – 4) скарги Міністерством юстиції визнано обґрунтованими, в тому числі, 1 скарга на дії нотаріусів Донецької області та 2 скарги на дії нотаріусів м. Києва. Крім того, протягом І кварталу 2010 року на розгляд головних управлінь юстиції надійшло 266 (І кв. 2009 року – 298) скарг на дії нотаріусів, з яких 48 (І кв. 2009 року – 79) скарг надійшло через Міністерство юстиції України. За результатами розгляду головними управліннями юстиції визнано обґрунтованими 15 (І кв. 2009 року – 13) скарг.
Взагалі, як зазначає С. Фурса, "... розглянути або дати характеристику тому чи іншому адміністративному провадженню здебільшого означає проаналізувати кожну з його стадій " [49, с.100]. Враховуючи, що контрольні провадження є різновидом адміністративних проваджень, зазначене твердження є цілком справедливим і до питань, що розглядаються. Аналіз Правил свідчить про встановлення певної стадійності проведення перевірки. Так, підготовчою може бути визнана стадія, що передує проведенню перевірки (до неї потрібно віднести і вибір об’єкта перевірки, і суб’єктів, які будуть здійснювати контроль, визначення підстав, предметів і виду перевірки), на якій згідно з Правилами, здійснюється вивчення особами, які здійснюватимуть перевірку, усіх матеріалів щодо роботи приватного нотаріуса, що є в управлінні юстиції, зокрема матеріалів попередніх перевірок, виконання нотаріусом указівок і рекомендацій за наслідками цих перевірок, узагальнень та аналізів нотаріальної практики, аналізів звернень та скарг на роботу нотаріуса тощо. Перевірка роботи приватного нотаріуса здійснюється за планом, затвердженим відповідно заступником міністра юстиції України або начальником (заступником начальника) управління юстиції. Планом комплексної перевірки повинні бути передбачені всі питання діяльності нотаріуса та додержання ним вимог чинного законодавства при вчиненні всіх видів нотаріальних дій. План цільової перевірки повинен містити перелік питань, що стосуються мети такої перевірки.
Наступна стадія – центральна, її можна вважати аналітичною. При перевірці організації роботи приватного нотаріуса особам, які здійснюють перевірку, необхідно проаналізувати відповідність приміщення, що є його робочим місцем, установленим вимогам, режим роботи цього нотаріуса, організацію прийому відвідувачів, надання їм консультацій та іншої допомоги, забезпечення оперативного виготовлення документів, забезпечення засобами оргтехніки тощо. Якщо ця перевірка комплексна, основним предметом контролю є додержання ним норм чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій, перевірку якого, згідно з Правилами, потрібно починати з аналізу та порівняння статистичних даних про роботу нотаріуса, перевірки відповідності цих даних дійсності. Перевірці на відповідність вимогам чинного законодавства підлягають усі види вчинених нотаріусом нотаріальних дій. З цією метою перевіряються заведені нотаріусом наряди з першими примірниками нотаріальних документів. При цьому перевіряються не тільки нотаріально оформлені документи, але й документи, видані фізичними та юридичними особами на підтвердження тих чи інших фактів і прийняті нотаріусом при вчиненні нотаріальних дій .
Саме можливість перевірки органами юстиції законності вчинення нотаріальних дій набувають полемічної гостроти та піддаються сумніву як серед науковців (наприклад, В. Комаров, В .Баранкова [20]), так і юристів-практиків. Основний аргумент – органи юстиції не можуть здійснювати контроль за законністю вчинення нотаріальних дій, оскільки вони відповідно до ст. 33 Закону України „Про нотаріат” від 02.09.2003 можуть контролювати лише дотримання професійних обов’язків, які встановлені у ст. 5 того ж Закону та зводяться, по суті, до додержання присяги, забезпечення належної організації роботи, приймання фізичних та юридичних осів, додержання нотаріальної таємниці. Дані аргументи не є обґрунтованим, оскільки не враховують важливого положення, що прямо витікає із ст. 1 Закону України „Про нотаріат” від 02.09.2003 року, згідно з яким вчинення нотаріальної дії і є основним професійним обов’язком державних і приватних нотаріусів, а повноваження щодо контролю за законністю здійснення нотаріальної діяльності чітко встановлені у актах, що визначають правовий статус органів юстиції, які були проаналізовані нами у попередньому підрозділі роботи.
Як предмет перевірки, Правилами визначено також додержання нотаріусом Положення про порядок постачання, зберігання, обліку та звітності витрачання спеціальних бланків документів інформаційної системи Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 14.07.2004 р. за № 67/5 , а також нормативно-правових актів ведення державних реєстрів Міністерства юстиції, правил нотаріального діловодства , стан ведення нотаріусом контрольного обліку чинного законодавства з питань нотаріальної та судової практики, пов'язаної з діяльністю нотаріату. При цьому перевіряється, як нотаріус знає чинне законодавство, що регулює діяльність нотаріату (остання вимога, як свідчить практика, носить формальний характер, оскільки будь-яка регламентація такої перевірки просто відсутня).
І остання, підсумкова стадія перевірки, на якій при виявленні допущених приватним нотаріусом порушень чинного законодавства особи, які здійснюють перевірку, повинні з'ясувати обставини, за яких ці порушення були допущені, та зобов'язати нотаріуса вжити необхідних заходів до їх усунення. За наслідками перевірки особами, які здійснюють перевірку, складається доповідна записка на ім'я відповідно міністра юстиції України чи начальника управління юстиції.
Залежно від наслідків перевірки керівництво Мін'юсту або управління юстиції ухвалює рішення щодо форми реалізації наслідків перевірки -заслуховування на засіданні колегії чи оперативній нараді, обговорення на семінарі нотаріусів, підготовка подання про анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю тощо (за інформацією Головного управління юстиції у Полтавській області за результатами державного контролю за нотаріальною діяльністю в Полтавській області за термін з 2005 до 2010 року припинено діяльність 5 нотаріусів, анульовано – 1 свідоцтво, призупинено діяльність 1 приватного нотаріуса для усунення помилок, виявлених в ході перевірки; свою чергу, в період з 2005 року по 2010 рік було проведено загалом вісім колегій за результатами перевірок державних нотаріальних контор та приватних нотаріусів, на яких обговорювався стан забезпечення законності діяльності органів державного та приватного нотаріату).
Термін, який надається приватному нотаріусу для усунення недоліків, визначається залежно від наслідків перевірки, але не повинен перевищувати трьох місяців. За цей період нотаріус повинен не тільки вжити заходів з усунення зазначених недоліків, але й вивчити нормативно-правові акти, на підставі яких повинна бути вчинена нотаріальна дія, що була вчинена з порушенням цих норм. Після цього нотаріус повинен пройти співбесіду з уповноваженим працівником Мін'юсту чи управління юстиції. Виконання нотаріусом указівок і рекомендацій за наслідками перевірки повинно контролюватись відповідно Мін'юстом чи управлінням юстиції. Нотаріус у встановлений термін зобов'язаний повідомити про вжиті ним заходи з усунення недоліків та підвищення рівня роботи .
У разі необхідності після спливу зазначеного терміну проводиться контрольна перевірка роботи приватного нотаріуса. Якщо в результаті цієї перевірки буде встановлено, що нотаріус не вжив заходів з усунення порушень і недоліків, управління юстиції звертається до Мін'юсту з поданням про анулювання виданого цьому нотаріусу свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю. У разі, якщо нотаріус не усуне допущені порушення і недоліки, виявлені за наслідками перевірки, проведеної Мін'юстом, копія доповідної записки, складеної за наслідками контрольної перевірки, разом з іншими документами надсилається Мін'юстом відповідному управлінню юстиції з дорученням підготувати зазначене подання та направити його до Мін'юсту. Встановлення наслідків перевірки в частині можливості анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю носить також доволі спірний характер, критичні зауваження щодо цього були висловлені у спеціальній літературі.
Взагалі проведений аналіз регламентації методики здійснення контролю за нотаріальною діяльністю на прикладі вищезазначених Правил виявляє певну недосконалість такого регулювання, основна причина, якої, на нашу думку – це недостатній рівень ефективності врегулювання питань методів і методики державного контролю за нотаріальною діяльністю на законодавчому рівні, причому така тенденція зберігається, на жаль, і на рівні законопроектів [4].
Методи та методика контролю за нотаріальною діяльністю потребують чіткого та детального регламентування саме на законодавчому рівні. І це стосується не лише перевірок законності виконання нотаріусами своїх обов’язків. В повній мірі, а навіть і в більшій, це можна віднести і до методики здійснення контролю за рівнем професійної підготовки осіб, що мають намір пройти стажування, скласти кваліфікаційний іспит та отримати свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, питання, пов’язані із процедурою анулювання свідоцтва тощо. Зазначені питання регулюються підзаконними актами, які, як правило, не встановлюють достатньої деталізації процедури та носять узагальнений характер.
Розділ 3. Шляхи реформування державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні
3.1 Проблемні аспекти при здійсненні державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні
контроль нотаріальний державний правовий
Чинний Закон України «Про нотаріат» закріплює два види контролю за діяльністю нотаріусів: адміністративний (статті 18, 33 Закону) та судовий (ст. 50 Закону). Ці види контролю відрізняються за змістом (предметом), формами, контролюючими суб’єктами, підставами здійснення та можливими наслідками.
Залежно від предмета контроль за діяльністю нотаріусів поділяється на два види:
– контроль за здійсненням нотаріальної діяльності (або за законністю вчинюваних нотаріусами нотаріальних дій);
– контроль за виконанням нотаріусами професійних обов’язків (або за організацією нотаріальної діяльності).
При цьому тільки другий вид контролю може здійснюватися органами юстиції, а перший – має здійснюватися виключно судовими органами.
Принциповим для нотаріальної діяльності є той факт, що контроль за законністю вчинення нотаріальних дій може здійснювати виключно суд як єдиний орган, що своїм рішенням може визнати незаконним: нотаріальну дію, відмову у вчиненні нотаріальної дії, нотаріально посвідчені правочини, заповіти тощо. Тільки суд також може визнати нотаріуса зобов’язаним відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок незаконних дій нотаріуса.
Відповідно предмет судової діяльності наразі можуть становити три категорії справ, пов’язані із контролем за діяльністю нотаріусів:
Розгляд позовних заяв у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів, заповітів, виконавчих написів тощо – розглядаються за правилами цивільного судочинства у позовному провадженні.
Розгляд позовних заяв до нотаріусів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних чи недбалих дій нотаріусів відповідно до статей 21 та 27 Закону України «Про нотаріат» – розглядаються за правилами цивільного судочинства у позовному провадженні.
В такий спосіб і у таких формах здійснюється контроль за законністю нотаріальної діяльності. Судовий контроль за своєю природою відрізняється від адміністративного і зумовлюється завданнями судочинства, а також статусом суду як органу, на якого покладений обов’язок забезпечувати права і свободи громадян. Судовий контроль ґрунтується на конституційному праві громадян на судовий захист і більшою мірою є гарантією захисту їх прав, аніж засобом впливу на систему нотаріату.
Контроль же за організацією нотаріальної діяльності здійснюється адміністративними органами. Щоправда, чинний Закон по-різному визначає і форми контролю, і систему контролюючих органів стосовно державного та приватного нотаріату. Так, відповідно до ст. 18 Закону керівництво державними нотаріальними конторами здійснюється Міністерством юстиції України, Радою Міністрів Республіки Крим, державними адміністраціями областей, міст Києва і Севастополя. Згідно ж ст. 33 Закону контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків здійснюється Міністерством юстиції України, управліннями юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Такий розподіл не можна визнати ані доцільним, ані виправданим. За своїм юридичним характером, за змістом та сутністю діяльність приватного нотаріуса нічим не відрізняється від діяльності державного. Вчинення нотаріальних дій – це особливий вид діяльності, яка є правозастосовчою, юрисдикційною за своїм характером, незалежно від її суб’єктного складу. Розподіл нотаріусів на державних та приватних зумовлений не характером їх обов’язків, а особливостями внутрішньої організації та фінансового забезпечення нотаріальної діяльності, адже за ст. 1 Закону документи, оформлені державними та приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.
Однак більше уваги заслуговує інший проблемний аспект адміністративного контролю. На жаль, наразі ігнорується той факт, що здійснюючи контроль за професійною діяльністю, органи юстиції не повинні втручатися у процес вчинення нотаріальних дій. Стосовно нотаріату про адміністративний контроль можна говорити тільки в тому розумінні, який визначений здійсненням владних повноважень відповідними органами у сфері вирішення питань організації та функціонування нотаріату. Що ж стосується законності нотаріальної діяльності, то в межах нотаріального процесу вона означає законність нотаріальних актів, а вирішення питання про це – виключно прерогатива суду.
Крім того, слід зазначити надмірну стислість законодавства у такому важливому питанні, як регулювання контролю нотаріальної діяльності з боку адміністративних органів: не визначені чітко об’єкт контролю, форми, строки, процедура, наслідки.
Ці питання частково регулюються Положенням про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції, затвердженим наказом Міністерства юстиції від 30.08.2000 р. та Правилами здійснення перевірки законності виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків, затвердженими наказом Міністерства юстиції від 14.09.2004 р. Слід зазначити, що деякі положення цих документів викликають серйозні зауваження з точки зору їх відповідності Закону «Про нотаріат».
Так, у Положенні про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції (пп. 30 п. 4) вказано, зокрема, що управління юстиції... здійснює контроль за законністю вчинення нотаріальних дій державними і приватними нотаріусами... (а не за законністю виконання своїх обов’язків, як сказано у ст. 33 Закону).
Зазначена, на перший погляд, термінологічна неточність трансформується й у деякі більш серйозні недоліки Правил здійснення перевірки законності виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків. Наприклад, п. 5 Правил зазначає, що Мінюстом чи відповідним управлінням юстиції може бути перевірено відповідність до вимог законодавства вчиненої приватним нотаріусом конкретної нотаріальної дії, щодо якої до зазначених установ надійшла скарга. При цьому не враховується положення ст. 50 Закону, де сказано, що заінтересована особа, яка вважає неправильною вчинену нотаріальну дію або відмову у вчиненні нотаріальної дії, вправі подати про це скаргу до суду, тобто передбачений судовий порядок оскарження незаконності нотаріальної дії чи відмови у її вчиненні.
Пункт 9 зазначених Правилодним з основних елементів комплексної перевірки роботи приватного нотаріуса називає перевірку додержання нотаріусом норм чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій, знову ж таки не зважаючи при цьому на той факт, що визнати незаконними дії нотаріуса при вчиненні нотаріальної дії може тільки суд у своєму рішенні. Ігноруються при цьому і ще більш важливі аспекти: це й ініціатива заінтересованої особи (адже визнати незаконними дії нотаріуса означає визнати автоматично і одночасно незаконним нотаріальний акт – результат цієї дії – який, можливо, і не оскаржувався), це й незалежність нотаріуса та підкорення його виключно вимогам закону, яка, на превеликий жаль, не закріплена у Законі як один з принципів нотаріального процесу, але витікає і з тексту присяги, що приноситься нотаріусом, і зі змісту ст. 7 Закону, і з аналізу правової сутності нотаріату як органу безспірної цивільної юрисдикції, як інституту превентивного правосуддя.
Цей аналіз можна було б продовжувати, але більш доцільним уявляється усвідомлення того, що необхідність контролю зумовлюється такими причинами: появою у реальній юридичній практиці нових проблем, які за допомогою контролю мають виявлятися та вирішуватися найефективнішим способом; а також попередженням та вирішенням можливих конфліктних ситуацій. Отже, можна визнати, що метою перевірок діяльності нотаріусів зокрема і здійснення контролю за нотаріальною діяльністю взагалі насправді є не стільки виявлення порушень нотаріусами законодавства (для цього існує суд), скільки більш важливіші та шляхетні цілі: передбачається, що завдяки контролю виявляється й позитивний досвід, узагальнення та розповсюдження якого надасть практичну допомогу нотаріусам (неважливо: державним чи приватним) у їх становленні як висококваліфікованих спеціалістів, що охороняють та захищають права та інтереси фізичних і юридичних осіб. За результатами цільових і комплексних перевірок складаються відповідно акти та доповідні записки, в яких відображаються характерні помилки та упущення в роботі нотаріусів; випадки неправильного тлумачення або застосування законодавчих норм; надані відповідні пропозиції та рекомендації щодо усунення виявлених недоліків. Доповідні записки подаються до відому та відповідного реагування керівнику управління. Форми і методи реагування за матеріалами перевірок спрямовуються в першу чергу на усунення можливих порушень законодавства при виконанні нотаріусами своїх обов’язків і посилення попереджувальної та профілактичної роботи.
Значна кількість упущень усувається під час проведення перевірок або у строки установлені управлінням юстиції. В місячний строку після проведення перевірки нотаріуси подають до управління юстиції опрацьовану інформацію про проведену роботу.
Виявлені в процесі перевірок помилки узагальнюються, аналізуються і з метою уникнення їх в майбутньому обговорюються на оперативних нарадах та колегіях, а також у формі узагальнень за півріччя та рік розповсюджуються серед нотаріусів області.
Результати перевірок організації роботи та законності вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами та діяльності приватних нотаріусів є предметом розгляду на засіданнях колегії Миколаївського обласного управління юстиції та оперативних нарадах.
Ціна помилки нотаріуса в практичній діяльності може бути дуже високою, а у цілій низці випадків – наслідки її можуть бути необоротними. Тому при здійсненні функцій кон-тролю, управлінням юстиції значну увагу приділяється вивченню, аналізу та узагальненню практики судового контролю за діями та актами нотаріусів.
Особливо актуальною також є функція управління юстиції щодо проведення аналітично-методичної роботи, вивчення узагальнення та керування нотаріальної практики, підготовка роз’яснення для нотаріуса.
Так, відділом нотаріату управління проводяться узагальнення щодо діяльності органів нотаріату, зокрема в напрямку організаційних засад та законності діяльності приватних нотаріусів; щодо накладання заборон та арештів; щодо запровадження і функціонування Державних реєстрів обтяжень рухомого майна та державного реєстру право чинів та з інших питань. За результатами узагальнень направляється інформація, рекомендації нотаріусам та запити до установ, що задіяні у регулюванні відносин [52, с.113].
Управлінням юстиції організується проведення семінарів для державних та приватних нотаріусів області ]. Тематика семінарів, в основному стосується новел законодавства та розробці єдиної нотаріальної практики. Результатом спільної праці стала єдина нотаріальна практика в багатьох аспектах правозастосування.
Основна і пріоритетна позиція і Міністерства юстиції України, науковців, самих нотаріусів базується на визначенні нотаріату як правозахисного інституту, що гарантує дотримання законності прав та інтересів громадян. Тому як тільки Закон набуває чинності, нотаріуси зобов’язані його поважати, застосовувати, роз’яснювати громадянам.
При усунені ряду об’єктивних та суб’єктивних причин взаємодію управління юстиції з нотаріусами можна було б виконувати повніше та якісніше.
При величезному обсягу роботи щодо регулювання діяльністю установ нотаріату, що здійснюється управлінням юстиції, слід зауважити, що на даний час існує диспропорція між чисельністю посадовців відділу нотаріату – 2 особи та кількістю нотаріусів – 106 осіб.
Таким чином, розглядаючи питання взаємодії нотаріусів та Міністерства юстиції України і його місцевих органів, слід виходити зі статусу самого нотаріуса, який, як незалежний носій публічної посади є незалежним від державної влади. З іншого боку, державна влада виконує по відношенню до нотаріуса певні функції.
Нотаріус, який є учасником " профілактичного правосуддя", метою якого є попередження виникнення судового спору, сприяє справедливому, надійному і мирному врегулюванню цивільних правовідносин. Тобто він діє в тих галузях права, які відносяться до добровільної, договірної юрисдикції. Вчиняючи нотаріальні дії, нотаріус встановлює права та обов’язки учасників нотаріального процесу, посвідчені нотаріусом документи переважно мають довготривалий характер та виключне значення для надійного захисту прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.
Задля уникнення можливих порушень закону при виконанні нотаріусом своїх обов’язків важливим є збереження державного регулювання нотаріальної діяльності.
Однак здійснення контрольних функцій органів юстиції відносно порядку вчинення нотаріусами нотаріальних дій, виходячи з того, що останній є самостійним суб’єктом в системі правозастосування, повинно носити, перш за все, профілактичний та попереджувальний характер і мати на меті забезпечення захисту інтересів осіб, які звертаються до нотаріуса.
Крім того, контрольні функції органів юстиції здійснюються також і в інтересах самого нотаріуса, оскільки виявлення характерних помилок при вчиненні нотаріальних дій запобігає уникненню їх в майбутньому і, як наслідок, виключає в перспективі можливість пред’явлення нотаріусу вимог про відшкодування шкоди, завданої внаслідок його незаконних дій або недбалості.
В окремих випадках, зокрема при виявленні недостатньої кваліфікації нотаріуса, шкоди, завданої ним інтересам осіб, які до нього зверталися, тощо наслідками контрольної функції органів юстиції є розгляд питання про неможливість подальшого здійснення таким нотаріусом нотаріальної діяльності та анулювання виданого йому свідоцтва про право на заняття цією діяльністю. Зазначені повноваження на сьогоднішній день є дієвими в межах існуючого правового поля.
На завершення спроби проведення аналізу питання державного регулювання нотаріальної діяльності все ж хочеться зауважити, що одним з ключових у процесі формування громадянського суспільства сучасній Україні має стати впровадження системи латинського, або вільного, нотаріату. Латинський нотаріат – це нотаріат, здійснюваний у формі вільної професії, і в той же час від здійснює привселюдну соціально-правову функцію, отримавши делеговані йому державою публічні повноваження [52, с.113]. Зазначені процеси логічно зумовлюють відповідний розвиток державного регулювання нотаріальної діяльності, орієнтований на основні стандарти латинського нотаріату, поширені в усіх країнах Європи.
3.2 Основні напрями удосконалення державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні
Визначення основних шляхів реформування інституту державного контролю за нотаріальною діяльністю та вдосконалення законодавства у зазначеній галузі суспільних відносин тісно пов’язане з питаннями формування найбільш оптимальної його організаційно-правової моделі, яка б забезпечувала максимальну ефективність і результативність такого контролю. Як правильно зазначено С. Фурсою, проблема ефективності контролю не може зводитися до розгляду лише її критеріїв і показників, велику роль відіграє також виявлення та вивчення умов, що забезпечує ефективність контролю [51]. Отже, до вивчення питання вдосконалення державного контролю за нотаріальною діяльністю потрібно підходити комплексно, з урахуванням усіх факторів, що можуть впливати на прогресивний розвиток даного правового інституту, серед яких одним із найважливіших постає правове регулювання, яке повинно постійно підтримувати адекватний діалог із існуючим станом суспільних відносин у сфері, що зазнає відповідного регулювання, враховуючи основні тенденції їхнього розвитку.
З метою вдосконалення законодавства в галузі нотаріальної діяльності до Верховної Ради України за останні роки було внесено ряд законопроектів, серед яких потрібно відзначити проект, внесений І. Коліушко , який розглядався протягом 1999−2002 років Верховною Радою, але був відхилений у третьому читанні. Досить тривалий час дискутувався і проект, внесений на розгляд до Верховної Ради 12.01.2004 р. групою народних депутатів В. Мусіякою, В. Онопенко, Ю. Кармазіним та В. Мойсиком. Серед останніх законодавчих ініціатив – проект Закону України „Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат" внесений Кабінетом Міністрів України від 20.01.2007р. за № 3025 , та остаточний (станом на теперішній час) проект Закону України “Про нотаріат”, внесений народними депутатами України Тарасовим В.В., Потаповим В.І., Артеменко Ю.А., Пінчуком А.П. та Потимковим С.Ю від 05.02.2007 р. № 2278, що перебуває на розгляді Верховної Ради України .
Аналізуючи останні законопроектні положення, потрібно погодитися із висловленими в літературі критичними зауваження щодо недостатності уваги до зазначеної проблеми, наприклад, визначаються лише форма контролю – перевірка органами юстиції законності діяльності нотаріуса, однак, деталізації порядку такого контролю так і не відбувається, не збереглося також позитивне закріплення методологічного характеру перевірок у попередніх редакціях законопроектів, більш детальне врегулювання підстав проведення контрольних заходів тощо. Взагалі аналіз майже всіх законопроектів, що у різний час були внесені на розгляд до вищого законодавчого органу країни, свідчить, на жаль, про відсутність системного та уважного підходу до такої важливої складової державного управління нотаріальною діяльністю, як контроль.
Однією із найважливіших новел, запропонованих усіма законопроектами, і взагалі, за визначенням Г. Гулєвської, основною тенденцією розвитку організаційно-правових засад державного регулювання нотаріальної діяльності в Україні є орієнтація українського законодавства на входження до латинського нотаріату та перехід до єдиної форми нотаріальної діяльності [23, с.66] із скасуванням бюджетного нотаріату. Зазначимо, що питання переходу повністю до приватного нотаріату (яке обґрунтовується більшістю вчених-юристів і практичних працівників) має велике значення для вдосконалення взагалі інституту нотаріату, а в ракурсі контролю за нотаріальною діяльністю його потрібно розглядати саме через призму об’єкта та предмета державного контролю за нотаріальною діяльністю, структурні зміни в якому впливають у кінцевому випадку на всю концепцію контрольної діяльності держави у цій сфері. Враховуючи стійкість тенденції переходу до єдиного нотаріату, що відображена і в нормативних джерелах перспективного характеру, і в юридичний науковій та публіцистичній літературі, при розгляді основних напрямів удосконалення державного контролю за нотаріальною діяльністю, вважаємо доцільним виходити із презумпції необхідності такого переходу, запровадження позабюджетного нотаріату.
Однак, у будь-якому випадку суттєвою умовою досягнення результатів контролю держави за нотаріальною діяльністю є правильний вибір і формулювання поняття, мети та завдань такого контролю із обов’язковим їхнім закріпленням на рівні закону.
Важливого значення набуває також дотримання в практичній діяльності контролюючих суб’єктів визначених у попередньому розділі принципів державного контролю за нотаріальною діяльністю, які потребують відображення і в новому законодавстві про нотаріат та максимального забезпечення їхньої реалізації та виконання. Як уже зазначалося, одним із принципів контролю є компетентність. У зв’язку з цим необхідно підвищити вимоги до кваліфікації працівників спеціалізованих контролюючих суб’єктів. Важливими є також питання забезпечення контролю матеріальною та інформаційною базою, оскільки, як правильно зазначено О. Лукашовим, кращими методами контрольної діяльності є глибоке та систематичне вивчення ситуацій ... дуже важливою є обробка та використання достовірної інформації – статистичної, тематичної, забезпечення достовірних „зворотних зв’язків” [33, с.107].
Зазначимо, що питання формування системи суб’єктів, наділених контрольними повноваженнями, займає центральне місце в оновленні організаційно-правового механізму контролю за нотаріальною діяльністю. Особливої актуальності воно набуває за умов остаточного переходу до не бюджетної форми організації нотаріальної діяльності, запровадження по суті латинської системи нотаріату, що передбачає статус нотаріуса як представника незалежної професійної діяльності (так звані особи вільної професії). Як свідчить проаналізований нами історичний та зарубіжний досвід, за цих умов необхідним елементом функціонування такої системи є професійне самоврядування та підвищена роль корпоративного контролю, тобто контролю, який здійснюються на підставі делегованих від держави повноважень органами професійного самоврядування із закріпленням обов’язкового членства у таких організаціях (структурованих у єдину ієрархічно побудовану організаційно-правову систему) усіх представників нотаріальної професії. Такий підхід сприйнято і перспективним законодавством у сфері нотаріату. Удосконалення законодавчого врегулювання питань державного контролю за нотаріальною діяльністю повинно бути комплексним і охоплювати напрями, що, в цілому відповідають таким видам, як спеціалізований контроль (за організацією нотаріальної діяльності, контроль за законністю вчинення нотаріальних дій (здійснення професійних обов’язків), судовий контроль, податковий контроль.
Аналізуючи останні публікації з досліджуваної тематики, потрібно відзначити тенденцію зростання ролі та значення судового контролю в сфері нотаріальної діяльності. В. Комаров та В. Баранкова навіть висловлюють припущення, що “на органи юстиції може бути покладено лише контроль за організацією нотаріальної діяльності, тоді як функції контролю за законністю вчинюваних нотаріальних дій може виконувати лише суд, що може визнати нотаріальну дію незаконною у результаті розгляду або скарги на дії нотаріуса, або справи що виникла з нотаріальної дії, у порядку позовного провадження” [28, с.63].
На цьому етапі важливим елементом позасудової цивільної юрисдикції та судової реформи має стати створення єдиного професійного та відповідального нотаріату з урахуванням найдосконаліших зразків світового досвіду та основоположних принципів Міжнародного Союзу Нотаріату.
Існуюча законодавча база щодо організації та діяльності нотаріату не завжди вчасно відповідає змінам, що відбуваються у правовій, економічній і соціальній сферах.
На сьогодні залишається непритаманний розвиненим суспільствам поділ нотаріусів на державних і приватних нотаріусів та відмінності в оплаті їх послуг. Потребує законодавчого уточнення визначення нотаріату як публічно-правового інституту, закріплення принципів нотаріальної діяльності, врегулювання порядку оплати нотаріальних дій та інших послуг нотаріусів, визначення основних засад допуску громадян до здійснення нотаріальної діяльності та забезпечення прозорості цих механізмів, визначення статусу та повноважень професійної самоврядної організації нотаріусів.
Потребують вдосконалення положення щодо нотаріальної таємниці, гарантій нотаріальної діяльності, державного контролю за законністю нотаріальної діяльності, статусу помічника і стажиста нотаріуса, підстави й порядку зупинення і припинення нотаріальної діяльності тощо.
Одночасно із створенням єдиного нотаріату підлягає законодавчому врегулюванню питання професійного самоврядування нотаріусів, встановлення нотаріальних округів, граничної чисельності нотаріусів, заміщення нотаріуса тощо.
Зазначені вище питання організації та діяльності нотаріату в Україні передбачається вирішити шляхом прийняття Закону України про внесення змін до Закону України “Про нотаріат” (нова редакція), що поєднує позитивні напрацювання за період існування нотаріату в нових умовах незалежної держави та міжнародний досвід.
Тому пропонуємо: - створення єдиного нотаріату в Україні, що діє на єдиних принципах, здійснюється нотаріусами, наділеними однаковими правами, обов’язками та гарантіями їх діяльності; - створення нового для вітчизняного законодавства інституту професійного самоврядування нотаріусів, що функціонуватиме на засадах законності, незалежності, демократичності, обов’язковості членства та загальнообов’язковості рішень органів професійного самоврядування, рівності можливостей доступу нотаріусів до участі у професійному самоврядуванні;
прийняти Проект Нотаріального процесуального кодексу розроблений задля правового забезпечення процесу реформування нотаріату в Україні як інституту попереджувального правосуддя та розвитку нотаріальної діяльності за стандартами європейського нотаріату;
Прийняття та реалізація Нотаріального процесуального кодексу в якості своїх наслідків передбачає зменшення навантаження на судову систему України, забезпечення стабільності та безконфліктності цивільно-правових правочинів, підвищення престижу нотаріату і нотаріальної діяльності у суспільстві, запобігання можливих правопорушень і зловживань у сфері нотаріальної діяльності.
визначення нотаріату як публічно-правового інституту та принципів його діяльності, поняття нотаріальної діяльності;
уточнення визначення нотаріуса, змісту його прав та обов’язків;
вдосконалення механізму допуску громадян до нотаріальної діяльності, зокрема, шляхом чіткого визначення пов’язаних з допуском процедур на законодавчому рівні, посилення вимог до рівня кваліфікації осіб, що мають намір займатися нотаріальною діяльність (помічника та стажиста нотаріуса);
встановлення більш вимогливого та виваженого підходу до організаційно-правових засад діяльності нотаріусів, посилення контролю за діяльністю нотаріусів, розширення кола підстав для зупинення або припинення нотаріальної діяльності,
врегулювання питання оплати за вчинення нотаріусами нотаріальних дій та надання інших послуг, нові підходи до забезпечення страхування відповідальності нотаріуса та збільшення розміру страхової суми; - пропонується передати функцію кваліфікаційних комісій нотаріату при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управліннях юстиції в областях, містах Києві та Севастополі Вищій кваліфікаційній комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України (далі - ВККН).
За ВККН закріпити наступні повноваження:
проведення кваліфікаційного (та повторного) іспиту на право зайняття нотаріальною діяльністю;
розгляду питання і прийняття рішення про анулювання свідоцтва на право зайняття нотаріальною діяльністю;
прийняття рішення про видачу Міністерством юстиції України свідоцтва на право зайняття нотаріальною діяльністю.
Прийняття зазначених пропозицій дозволить завершити процес реформування нотаріату шляхом створення єдиного нотаріату та самоврядної професійної організації нотаріусів із значним колом повноважень щодо внутрішнього регулювання нотаріату, представництва і захисту інтересів спільноти нотаріусів у відносинах із державою, фізичними та юридичними особами. Реалізація пропозицій забезпечить поступове та планове здійснення заходів, спрямованих на реалізацію його положень, що дозволить досягти максимальної ефективності при його реалізації, підвищення якості нотаріального обслуговування та належний захист інтересів фізичних і юридичних осіб, у тому числі нотаріуса.
Висновки
Проведене на підставі аналізу наявних наукових, науково-публіцистичних і нормативно-правових джерел, дослідження проблематики державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні, дозволило отримати відповідно до поставленої мети та завдань основні результати дослідження, в яких певною мірою відображається наукова новизна та актуальність обраної теми, зокрема:
Державний контроль за нотаріальною діяльністю є різновидом державного контролю, який поєднує як ознаки загального характеру (оперативність, повсякденність, спрощеність, здійснення державними органами або службовими особами, багатоаспектність спрямованості, яка включає профілактичну та каральну складові), так і специфічні властивості, а саме: 1) об’єкт – нотаріальну діяльність, що характеризується особливою публічно-правовою природою та є ускладненим, змішаним, оскільки поєднує, як складові, діяльність державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, державних нотаріальних архівів, а також квазінотаріальних органів (діяльність останніх поширюється на територію України і за її межами, що також свідчить про певну специфічність територіального розповсюдження державного контролю за нотаріальною діяльністю); 2) наявність цілої системи суб’єктів державного контролю за нотаріальною діяльністю (Міністерство юстиції України, органи державної податкової служби України, суди та ін.), які взаємодоповнюють контрольні повноваження один одного за рахунок внутрішніх горизонтальних, вертикальних і зовнішніх зв’язків, 3) специфічна методологічна спрямованість, яка передбачає: по-перше, надання допомоги нотаріусам у разі потреби, усунення прогалин, помилок у їхній роботі, у разі ж систематичних грубих порушень ними законодавства – притягнення до юридичної відповідальності, по-друге, захист прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, щодо яких суб’єкти нотаріальної діяльності реалізують свої повноваження; 4) регламентація правових засад у численних нормативно-правових актах різної юридичної сили, переважно підзаконного характеру, положення яких інколи мають дещо узагальнений, а інколи й суперечливий характер, що істотно ускладнює практичну реалізацію відповідного різновиду державного контролю.
Державний контроль за нотаріальною діяльністю має багатоаспектний, самостійний, поліструктурний характер, що дозволяє розглядати його як окремий правовий інститут із суттєвим превалюванням адміністративно-правової складової та визначити і закріпити на законодавчому рівні його поняття як „сукупність дій уповноважених державних органів (Міністерства юстиції України, органів державної податкової служби України, судів тощо) по спостереженню за нотаріальною діяльністю, що здійснюється державними нотаріальними конторами, державними нотаріальними архівами, приватними нотаріусами, “квазінотаріальними” органами з метою отримання об’єктивної та достовірної інформації про стан справ у відповідній діяльності, надання допомоги суб’єктам нотаріальної діяльності, усунення прогалин, помилок у їхній діяльності, виявлення причин та умов, що сприяють порушенню ними вимог правових норм, а у разі систематичних порушень з їхнього боку – притягнення винних осіб до юридичної відповідальності, забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, щодо яких здійснюється нотаріальна діяльність”.
З метою узагальненої характеристики генезису державного контролю за нотаріальною діяльністю в Україні, визначення повторюваності певних його процесів, а також рівня впливу на нього соціальних, економічних і політичних факторів, доцільно виділити шість етапів відповідного процесу його історичного розвитку, а саме: перший (“початковий” з сер. ХІV ст. до судової реформи ХІХ ст.) із номінальним державним контролем за нотаріальною діяльністю; другий (“реформаторський” з 1866 року до 1917 року), який характеризується формуванням змістовної правової бази державного контролю за нотаріальною діяльністю, посиленням контролю з боку держави на початковій стадії нотаріальної діяльності та формуванням системи суб’єктів відповідного контролю за рахунок судових та адміністративних органів; третій (“радянський” 1917 – 1941 р.р.) із стрибкоподібністю розвитку державного контролю за нотаріальною діяльністю – від його скасування у період “воєнного комунізму” й до поступового відновлення за часів НЕПу, посиленням вимог щодо процедури вчинення нотаріальних дій, остаточним формуванням системи адміністративно-судових органів контролю, розподілом між ними відповідних повноважень, уніфікацією та нормативною регламентацією засад державного контролю за всіма суб’єктами нотаріальної діяльності; четвертий (“воєнний” 1941 – 1945 р.р.) із новим перерозподілом контрольних повноважень у системі державних органів із наданням пріоритетного становища судам; п’ятий (“стабільного розвитку” 60 – 90 р.р. ХХ ст.) із посиленням відомчого контролю в особі Міністерства юстиції, істотною зміною джерельно-правової бази, а саме: переходом від підзаконного до законодавчого регулювання засад здійснення відповідної діяльності, остаточним визначенням елементів організаційно-правового механізму державного контролю; шостий (“новітній”), який поділяється на два підетапи: перший (з 1993 року до початку ХХІ ст.) із поширенням державного контролю не тільки на діяльність державних нотаріальних контор, державних нотаріальних архівів, а також приватних нотаріусів, посиленням засад відомчого державного контролю з боку Міністерства юстиції України та його органів на місцях, активізацією державного контролю на різних етапах здійснення нотаріальної діяльності й другий (з початку ХХІ ст.) із активізацією роботи щодо розробки перспективного законодавства, акумулюванням засад учених-юристів у напрямі формування ґрунтовної наукової бази для нормотворчого процесу.
Загальним об’єктом державного контролю за нотаріальною діяльністю потрібно вважати безпосередньо нотаріальну діяльність як публічно-правовий інститут, особливості якої як об’єкта державного контролю проявляються, в тому, що вона за своєю правовою природою є: а) публічно-правовою, оскільки виконує делеговану від держави функцію контролю в сфері цивільно-правових відносин та забезпечення ефективних умов для розвитку цивільного обігу; б) правозахисною та правоохоронною; в) процесуальною із чітко регламентованою процедурою, недотримання якої призводить до недійсності нотаріального акта; здійснюється в формі державної та приватної діяльності.
Безпосередньо ж об’єктом контролю будуть конкретні дії підконтрольних суб’єктів, пов’язані з їхньою нотаріальною діяльністю. Такими суб’єктами можна визнати: 1) державні нотаріальні контори, приватних нотаріусів, державні нотаріальні архіви та так звані квазінотаріальні органи (консульські установи України, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних і міських рад та інші посадові особи, які посвідчують дії, прирівняні до нотаріальних, лише в певних випадках виключного характеру та встановлених законом; 2) особи що мають намір зайнятися нотаріальною діяльністю (яких можна розподілити на осіб, що мають намір пройти стажування; стажистів державних та приватних нотаріусів; осіб, що мають намір отримати свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, осіб, що мають намір зареєструвати приватну нотаріальну діяльність тощо). Предметом державного контролю за нотаріальною діяльністю будуть окремі прояви такої діяльності матеріального чи нематеріального характеру, що в цілому характеризують її ефективність. Отже, предмет контролю може мати як матеріальне втілення, зокрема документальне (свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю, нотаріально-процесуальні документи, спеціальні бланки документів інформаційної системи Міністерства юстиції, кошториси, декларації, квитанції, звіти тощо) та недокументальне (відповідність приміщення вимогам до робочого місця нотаріуса, забезпечення оргтехнікою тощо), так і нематеріальне − рівень знань відповідного законодавства, рівень оволодіння практичними навичками, дотримання режиму роботи, культура обслуговування відвідувачів нотаріальних контор, відповідність вимогам складеної присяги нотаріуса тощо.
Фундаментальним елементом організаційно-правового механізму державного контролю постають принципи його здійснення, серед яких: законність, об’єктивність, дотримання професійної етики, гласність, плановість, систематичність і регулярність, дієвість та оперативність, компетентність, методологічна спрямованість, результативність та ефективність. Метою державного контролю за нотаріальної діяльністю можна визнати забезпечення дотримання всіма суб’єктами нотаріальної діяльності вимог чинного законодавства і встановленого порядку організації та здійснення такої діяльності, забезпечення найбільш ефективної реалізації основного призначення нотаріальної діяльності − захисту та охорони прав, свобод та законних інтересів людини у сфері цивільного обігу, створення оптимальних умов для розпорядження власністю.
Зазначені вище питання організації та діяльності нотаріату в Україні передбачається вирішити шляхом прийняття Закону України про внесення змін до Закону України “Про нотаріат” (нова редакція), що поєднує позитивні напрацювання за період існування нотаріату в нових умовах незалежної держави та міжнародний досвід.
Тому пропонуємо: - створення єдиного нотаріату в Україні, що діє на єдиних принципах, здійснюється нотаріусами, наділеними однаковими правами, обов’язками та гарантіями їх діяльності; - створення нового для вітчизняного законодавства інституту професійного самоврядування нотаріусів, що функціонуватиме на засадах законності, незалежності, демократичності, обов’язковості членства та загальнообов’язковості рішень органів професійного самоврядування, рівності можливостей доступу нотаріусів до участі у професійному самоврядуванні;
прийняти Проект Нотаріального процесуального кодексу розроблений задля правового забезпечення процесу реформування нотаріату в Україні як інституту попереджувального правосуддя та розвитку нотаріальної діяльності за стандартами європейського нотаріату;
Прийняття та реалізація Нотаріального процесуального кодексу в якості своїх наслідків передбачає зменшення навантаження на судову систему України, забезпечення стабільності та безконфліктності цивільно-правових правочинів, підвищення престижу нотаріату і нотаріальної діяльності у суспільстві, запобігання можливих правопорушень і зловживань у сфері нотаріальної діяльності.
визначення нотаріату як публічно-правового інституту та принципів його діяльності, поняття нотаріальної діяльності;
уточнення визначення нотаріуса, змісту його прав та обов’язків;
вдосконалення механізму допуску громадян до нотаріальної діяльності, зокрема, шляхом чіткого визначення пов’язаних з допуском процедур на законодавчому рівні, посилення вимог до рівня кваліфікації осіб, що мають намір займатися нотаріальною діяльність (помічника та стажиста нотаріуса);
встановлення більш вимогливого та виваженого підходу до організаційно-правових засад діяльності нотаріусів, посилення контролю за діяльністю нотаріусів, розширення кола підстав для зупинення або припинення нотаріальної діяльності, врегулювання питання оплати за вчинення нотаріусами нотаріальних дій та надання інших послуг, нові підходи до забезпечення страхування відповідальності нотаріуса та збільшення розміру страхової суми; - пропонується передати функцію кваліфікаційних комісій нотаріату при Головному управлінні юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управліннях юстиції в областях, містах Києві та Севастополі Вищій кваліфікаційній комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України (далі - ВККН).
За ВККН закріпити наступні повноваження:
проведення кваліфікаційного (та повторного) іспиту на право зайняття нотаріальною діяльністю;
розгляду питання і прийняття рішення про анулювання свідоцтва на право зайняття нотаріальною діяльністю;
прийняття рішення про видачу Міністерством юстиції України свідоцтва на право зайняття нотаріальною діяльністю.
Прийняття зазначених пропозицій дозволить завершити процес реформування нотаріату шляхом створення єдиного нотаріату та самоврядної професійної організації нотаріусів із значним колом повноважень щодо внутрішнього регулювання нотаріату, представництва і захисту інтересів спільноти нотаріусів у відносинах із державою, фізичними та юридичними особами. Реалізація пропозицій забезпечить поступове та планове здійснення заходів, спрямованих на реалізацію його положень, що дозволить досягти максимальної ефективності при його реалізації, підвищення якості нотаріального обслуговування та належний захист інтересів фізичних і юридичних осіб, у тому числі нотаріуса.
Список використаних джерел
Конституція України від 28 червня 1996 р.// Відомості Верховної Ради України.−1996.− № 30.− Ст.141( із наступними змінами)
Кодекс адміністративного судочинства від 06 липня 2005 р.// Голос України.−2005.−№158
Цивільний процесуальний кодекс від 18 березня 2004 р.// Голос України.−2004.−№89
Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. − 1993.− № 39.− Ст. 383 (з наступними змінами та доповненнями).
Про Державну податкову службу України: Закон України від 04 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. − 1991. − № 6. – Ст. 37 (з наступними змінами та доповненнями).
Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні: Указ Президента України від 23 серпня 1998 р. № 932 // Офіційний вісник України.−1998.− № 34.− Ст. 3 Про впорядкування справляння плати за вчинення нотаріальних дій: Указ Президента України під 10 липня 1998 р. № 762/98 // Офіційний вісник України.−1998.−№28.− Ст.2 Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату: Постанова Кабінету Міністрів України від 08.12.2006 року № 1689 // Всесвітня мережа Інтернет www.rada.gov.ua Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Наказ Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року за № 20/5 // Офіційний вісник України.− 2004.−№10.−Ст.315. Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України: Наказ Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р. № 22/5 // Єрух А.М. Круковес Н.В Козьяков Ю.М. Довідник нотаріуса. − Вип. 3:.Нормативні документи.− К.: Видавництво „Істина”, 2001. – 448 с. Про затвердження Порядку проходження стажування громадянами України в державних нотаріальних конторах або в нотаріусів, що займаються приватною нотаріальною практикою, Порядку проведення кваліфікаційного іспиту особами, які пройшли стажування в державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою: Наказ Міністерства юстиції України від 07.12.2006р. № 89/5 // Всесвітня мережа Інтернет.− www.minjust.gov.ua (із наступними змінами та доповненнями) Про затвердження Положення про кваліфікаційну комісію нотаріату : Наказ Міністерства юстиції України від 01.12.2006 р. № 87/5 // Офіційний вісник України.−2006.− № 49.− Ст.67 Порядок проведення кваліфікаційного іспиту особами, які пройшли стажування в державній нотаріальній конторі або в нотаріуса, що займається приватною нотаріальною практикою: Наказ Міністерства юстиції України від 07.12.2006 р. N 89/5 // Офіційний вісник України.−2006.− № 49.− Ст.71 Про затвердження Інструкції про порядок ведення Єдиного реєстру нотаріусів: Наказ Міністерства юстиції України від 27 травня 1999 р. № 26/5 // Офіційний вісник України.− 1999. − № 24. − Ст.199.
Авер’янов В. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний привід для теоретичної дискусії // Право України. − 2003. − № 5. − С.117 − 120 Авер'янов В.Б. Нова доктрина адміністративного права: концептуальні позиції // Право України. − 2006.− № 5.−С.11−17. Административное право и административный процесс: актуальные проблемы / Отв. ред. Л.П.Попов и М.С. Студеникина. – М.: Юристъ, 2004. – 302с. Административное право Украины. – 2−е изд., перераб. и доп.: Учебник для студентов высших учебных заведений юрид. спец. / Ю.П.Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н.Гаращук и др.; Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – Харьков: Право, 2003. – 576 с. Административное право Украины: Учебник/ Под общ. ред. С.В. Кивалова. – Х.: «Одиссей», 2004. – 880 с.
Баранкова В. О правовом статусе частнопрактикующего нотариуса // Підприємництво, господарство та право. – 2008. – №11.− С. 22−26. Баранкова В. Правова природа нотаріальної діяльності // Вісник Академії правових наук.− 2008. − № 3 (14).− С.137−142. Бондаренко Г. Діяльність нотаріуса // Урядовий кур’єр. − 1999. − 2 груд. − С. 7. Гулєвська Г.Ю. Генезис інституту нотаріату в сфері адміністративно−правового регулювання в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2002. − № 8. – С. 65 – 68.
Єфименко Л.В. Правове регулювання нотаріальної діяльності має зазнати змін // Бюлетень Міністерства юстиції України. − 2003. − № 1. − С. 74−79.
Калінюк О. Нотаріус не податковий агент з нарахування, утримання та сплати податку з доходів фізичних осіб // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2005.− № 2. − С. 7.
Козьяков Ю.М. Нотаріат: історія та сучасність (короткий огляд) // Нотаріат для вас. − 1997.− № 3.− С. 11−15.
Комаров В.В., Баранкова В. В. Законодавство про нотаріат: очікувані зміни // Право України. − 2003. − № 11. − С. 60−64.
Комаров В.В., Баранкова В. В. Нотариат и нотариальный процесс.− Х.: Консум, − 1999.−240 с.
Конин Н.М. Административное право России. Общая и Особенная части: Курс лекций. – М.: Юристъ, 2004. – 560 с.
Коренев А.П. Административное право России: Учебник. – М.: Теис, 1996.− 538 с.
Косаняк В. Законні нотатки про нотаріальні податки // Нотар.− 2001.− №5.− С.13−15.
Круковес Н. Сучасні тенденціїї розвитку нотаріату в Україні // Юридичний вісник України.− 2004.− № 16 .− С. 6.
Лукашев О. Проблеми виконання нотаріусами функцій податкового агента // Мала енциклопедія нотаріуса. − 2004.− № 1.− С. 107−110.
Медвідь Ф.М., Усенко В.Ф., Медвідь Я.Ф. Нотаріальний процес в Україні : Навчальний посібник / За ред. Ф.М. Медвідя.−К.: Атіка, 2008.−324 с.
Мирский К. Перспективы нотариата на Украине // Юридическая практика.− 2008.− № 25.− С. 4.
Мілорава М. Нотаріат та нотаріальна діяльність у Сполучених Штатах Америки// Всесвітня мережа Інтернет.− www.fursa.org.ua
Нотаріат в Україні: Підручник / За ред. В.В. Комарова.− К.: Юрінком Інтер, 2009.− 320 с.
Нотариат России: Курс лекцій: Учебное пособие для вузов/.В Ефимова, А.М. Гатин.− М.: Издательство "Екзамен", 2007.− 222 с.
Нотаріат // Нотаріат для вас. – 2006.− № 5.− С. 46.
Нотаріат і державно−правові інституції : проблеми, наука, практика // Нотаріат для вас.− 2004.− № 6.− С. 6−7.
Орлюк О. Щодо можливості приватним нотаріусам обирати спрощену систему оподаткування // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2009.− № 2.− С. 5−6.
Петришин О. Сульженко Ж. Реформування нотаріату в Україні: проблеми і рішення // Мала енциклопедія нотаріуса. − 2009.−№ 1.− С. 93−94.
Правила професійної етики нотаріуса. Проект // Нотаріат для вас.− 2006.− № 7−8.− с. 2−4.
Радзієвська Л. К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні : Навч.пос.− К. : Юрінком Інтер, 2005.−528 с.
Сидоров І. Нотаріус – не податковий агент Мала енциклопедія нотаріуса. – 2010.− № 2.− С. 18 −23.
Трофанчук Г. Історико−правові аспекти зародження та поширення нотаріальної справи в Україні // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково−практичної конференції. 13 – 14 лютого 2008 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008. – С. 105 − 107.
Фурса Є. Розвиток законодавства України про нотаріат // Юридичний журнал.− 2008.− № 3.− С. 25.
Фурса Е. Вопросы к законопроекту о нотариате // Юридическая практика.− 2010.− № 32.− С.16.
Фурса С. Правова концепція нотаріальної діяльності щодо охорони прав громадян // Право України.− 2009. − № 6.− С. 100−104.
Фурса С.Я. Проблеми формування принципів організації та діяльності нотаріату в Україні // Часопис Київського університету права.− 2009.− № 1.− С. 59−65.
Фурса С. Теоретичні передумови створення правил етики нотаріусів // Всесвітня мережа Інтернет.− www.fursa.org.ua
Ясінська Л.Е. Виникнення та розвиток інституту нотаріату// Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13–14 лютого 2010 р.). – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2010. – С. 113 – 114.
Додаток 1
Стратегічна карта.
Конституційне забезпечення Конституція України - ст 124.
Законодавче забезпечення
Цивільний Кодекс України – ст.. 1166, 1221, 18, 78
Закон України «Про нотаріат» ст.. 13,18,33,21,27;
Постанова Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 року № 1689 «Про затвердження Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату»;
Наказом Міністерства юстиції України від 19 листопада 1998 року № 63/5 «Про затвердження Положення про Комісію з розгляду питань щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю»;
Наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2008 року № 1094/5 «Про затвердження Порядку проходження стажування в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса та підготовки стажиста до нотаріальної діяльності»;
Наказом Міністерства юстиції України від 10 липня 2008 року № 1168/5 «Про затвердження Порядку проведення кваліфікаційного іспиту для осіб, які пройшли стажування в державній нотаріальній конторі або в приватного нотаріуса»;
Наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2009 року № 224/5 «Про затвердження Порядку проведення кваліфікаційного іспиту для осіб, якими протягом трьох років після отримання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю не здійснювалась нотаріальна діяльність»;
Додаток 2
Господарський суд харківської області
Рішення іменем україни
17 жовтня 2008 р. Справа № 2-2648/06/11-51/125-08
вх. № 2915/6-51
Колегія суддів господарського суду в складі:
Головуючий суддя: Бринцев О. В.,
суддя: Присяжнюк О. О.,
суддя: Інте Т. В.,
при секретарі судового засідання: Макаренко К. М.,
за участю представників сторін:
– позивача – ОСОБА 1 відповідача 1: не з’явився;
– відповідача 2 – не з’явився;
– відповідача 3: Мануйло С. М. дов. від 27.12.2005 р. ВСО № 044116,
розглянувши справу за позовом фізичної особи – ОСОБА 1, м. Харків,
до
– відповідача 1 – приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу – ОСОБА 3, м. Харків;
– відповідача 2 – фізичної особи ОСОБА 2, м. Харків;
– відповідача 3: Товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Багачанка», смт Високий,
про
– визнання вчинених нотаріальних дій неправомірними,
– визнання протоколу загальних зборів та статуту такими, що не мають нотаріального посвідчення,
– визнання загальних зборів такими, що не відбулися,
– визнання протоколу загальних зборів та статуту товариства недійсними,
Встановила:
У провадженні господарського суду Харківської області перебуває справа за позовом фізичної особи – ОСОБА 1 до приватного нотаріуса ХМНО – ОСОБА 3, фізичної особи – ОСОБА 2, ТОВ фірма «Багачанка». Згідно із заявою про зміну позовних вимог (вх. № 10159 від 24.06.2008 р.) позивач просить визнати дії приватного нотаріуса ХМНО – ОСОБА 3, якими був посвідчений підпис ОСОБИ 2 на протоколі зборів від 01.11.2005 р. та на Статуті ТОВ фірми «Багачанка» в редакції 2005 року, – неправомірними; визнати протокол загальних зборів від 01.11.2005 р. та Статут ТОВ фірми «Багачанка» в редакції 2005 року такими, що не мають нотаріального посвідчення; визнати загальні збори ТОВ фірма «Багачанка» від 01.11.2005 р. такими, що не відбулися; визнати протокол загальних зборів від 01.11.2005 р. та Статут ТОВ фірма «Багачанка» в редакції 2005 року недійсними. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення нотаріусом вимог статей 34, 36, 54, 49, 78 Закону України «Про нотаріат», а також на порушення 2 м та 3 м відповідачами вимог пунктів 6.4, 6.8, 6.9 Статуту ТОВ фірма «Багачанка» та ст. 64 Закону України «Про господарські товариства». Так, позивач стверджує, що оскаржувані протокол загальних зборів і статут є недійсними, а збори, на яких вони затверджені, є такими, що не відбулися. Це випливає з того, що позивач не брав участі у зборах, а без нього збори відбутися не могли, оскільки він володіє 50 відсотками голосів учасників товариства.
Ухвалою заступника голови господарського суду Харківської області Черленяка М. І. від 08.07.2008 р. призначено склад колегії по справі № 51/125-08 у складі: головуючий суддя – Бринцев О. В., судді: Інте Т. В. та Присяжнюк О. О.