Місце і роль інституту охорони праці в системі трудового права України

РЕФЕРАТ

Місце і роль інституту охорони праці в системі трудового права України

ВСТУП

Загальновизнаною найважливішою умовою, яка відіграла провідну роль у формуванні та розвитку людини, є праця, яка являє собою свідому вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей, задоволення моральних потреб, розвиток кожної людини як особистості та суспільства в цілому. Взагалі праця є основою існування суспільства, вічна, природна умова людського життя.

Слід зазначити, що категорія «праця» є одним з цікавих та складних об’єктів наукового пізнання. Її дослідженню була присвячена ціла низка робіт мислителів, філософів та вчених різних часів. Як вказує В.В. Жернаков, філософських визначень поняття праці зараз налічується більш тридцяти, оскільки це є відправним моментом у з’ясуванні питання про певне коло суспільних відносин, які регулює трудове право [1, с.313].

Сьогодні можна зустріти в науковій літературі наступні визначення поняття «праця». Так, укладачі Малої Радянської енциклопедії вказують, що праця – це заздалегідь осмислений процес свідомої діяльності людини з урахуванням її досвіду, матеріальних і духовних потреб. Праця є специфічною людською діяльністю, що формує особистість. Саме з виготовлення знарядь праці починається докорінна відміна людини від тварини. Праця – це доцільна діяльність людини, спрямована на змінення та пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб. Вона є основою існування суспільства, вічна, природна умова людського життя. Поступово праця перетворилася на першу життєву потребу усіх членів суспільства [2, с.535].

охоронА праці в системі трудового права

«Праця – це фізіологічний процес витрачання людської енергії», – зазначає М.П. Гандзюк. Крім того, – продовжує далі вчений, – в процесі праці активізуються усі психічні функції людини, яких досить багато: сприйняття, мислення, пам’ять, відчуття, уява, вольові якості, уважність, зацікавленість, задоволення, зосередженість, напруження, стомлення тощо. М.П. Гандзюк наголошує, що категорії «праця» можна дати наступне визначення: «Праця – це сукупність фізіологічних та психічних процесів, які спонукають, програмують і регулюють діяльність людини» [3, с.104].

Як відмічає О.М. Бандурка саме у праці виявляються п’ять поведінкових мотивів – зокрема такі як вигода, безпека, зручність, задоволеність і нівелювання в трудовому колективі [4, с.8]. Ми не можемо повністю погодитися з такою думкою, оскільки не зрозуміло – чому автор виділяє саме ці мотиви, чим вони зумовлюються, у чому виражаються. Вирішення поставлених запитань потребує поглибленого аналізу та з’ясування змісту та сутності кожного з мотивів. Як правило, під мотивами розуміють причини дій та вчинків людини [5, с.254], а під мотивацією – потребу конкретного індивіда домагатися успіху й запобігти невдачі, що зумовлює активність людини в певному напрямку. Отже, природним спонуканням людини до праці є її соціально обумовлені потреби, що є головним фундаментом, на якому будується вся психічна діяльність людини, її розум, почуття й воля. Потреба – це пережитий людиною нестаток, задоволення якого життєво важливо для її існування, збереження цілісності особистості або розвитку індивідуальності. Людина для свого існування, розвитку й удосконалювання має потребу у засобах для задоволення своїх інтересів. Потреби людини різноманітні, серед них виділяють матеріальні потреби (у їжі, одязі, житлі, теплі тощо) і духовні потреби (у суспільному житті, праці, спілкуванні, творчості, отриманні знань, розвитку) [6, с.60].

На наш погляд, такий мотив як «вигода праці» не слід ставити на перший план, оскільки є не зовсім зрозумілим його зміст. Процес праці призводить до того, що людина отримує якісь засоби для існування, відтворення своїх життєвих сил, задоволення своїх як фізичних так і емоційних здібностей. За певних життєвих умов та обставин гостра необхідність отримання засобів до існування та задоволення своїх матеріальних і духовних потреб зумовлює надання працівником згоди на виконання певної роботи, що може бути йому не до вподоби, не відповідати його інтелектуальному, фізичному рівню й розвитку, не приносити очікуваний прибуток, отже бути не досить вигідною, хоча й прийнятною на даному етапі. В свою чергу, це може бути вигідним роботодавцеві, який отримує можливість сплачувати за виконання такої роботи певному працівнику меншу заробітну платню, відмовляти у наданні відпусток або зменшувати їх тривалість тощо. Крім того, категорія «вигода праці» прямо пов’язана і залежить від категорії «зручність» і тому повинно бути невід’ємним одне від одного. Зручність праці полягає у отриманні таких умов, засобів праці, заробітної платні та відпочинку, які відповідають фізичним і розумовим здібностям працівника, спроможні призвести до виконання поставленої мети, виправдати певні прагнення, відшкодувати затрачені зусилля.

Стосовно категорії «безпека», то сутність її полягає у такому стані праці, при якому життю та здоров’ю працівника не загрожує небезпека отримання травми чи професійного захворювання, але даний мотив не є визначальним і, на нашу думку, відноситься до зручності праці. Наступний мотив – задоволеність працею не завжди в повній мірі присутній при виконанні роботи, тому слід розуміти – в чому саме вона полягає та виражається. Крім того, ми не погоджуємось з таким окремим мотивом як «нівелювання у трудовому колективі», оскільки це лише частка іншого мотиву – «задоволеності». На нашу думку, задоволеність від виконання працівником певної роботи полягає в збігу його життєвих інтересів та ідеалів, підвищенні самооцінки та впевненості у собі, задоволенні матеріальних та духовних потреб, знаходженні у певному колективі, спілкуванні та взаємодії з іншими людьми, внаслідок цього – збільшенні світогляду. Також факторами, що впливають на задоволення своєю працею працівником є існуючі у останнього можливості займатися будь–якою діяльністю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, вдосконалювати на практиці існуючі знання та навички, отримувати нові здібності, внаслідок займаної посади чи обраної спеціальності надати корисну допомогу певному колу осіб та суспільству взагалі. Це вже можна віднести до такого мотиву як розвиток особистості. Таким чином, на наш погляд поведінковими мотивами, що зумовлюють та породжують бажання працювати є розвиток особистості, задоволення, зручність та вигода.

Як цілком справедливо відмічає В.І. Прокопенко, без праці не існувало і не може існувати жодне суспільство. Також вчений вказує на важливість праці для людини: «Для нормального життя люди постійно повинні їсти, пити, мати одяг, взуття, задовольняти свої духовні потреби. Тільки на цій основі вони можуть брати участь у виробництві» [7, с.11]. «Способи, що гарантують реальну можливість реалізації права на працю, у значній мірі характеризують рівень розвитку суспільства. Тому що праця – це необхідна умова життя людини і суспільства. У праці знаходить своє вираження особливий людський вплив на природу, певні об'єкти і предмети, що полягає в тому, що майбутній результат праці усвідомлюється і визначається як мета, на досягнення якої і направляється такий вплив» – вказує В.С. Венедіктов [8, с.7].

Підсумовуючи вищезазначене можна з впевненістю сказати, що праця є найважливішим джерелом поліпшення добробуту кожної людини і громадянина, а також зміцнення могутності та процвітання держави. Процес праці об’єктивно потребує охорони від різних об’єктивних та суб’єктивних факторів. Важлива роль у цьому належить державі, яка закріплює на конституційному рівні забезпечення права працівників на охорону праці, а також розкриває його зміст у численних законах та підзаконних нормативно-правових актах.

Охорона праці є одним із найважливіших понять трудового права України. Ця категорія тісно пов’язана з різними галузями науки та техніки, такими як медицина, біологія, хімія, біохімія, фізика, механіка, електротехніка тощо, тому займає особливе місце в системі трудового права України. В умовах науково–технічного прогресу поняття «охорона праці» охоплює собою широку систему заходів та засобів, що запроваджуються з урахуванням механізації, автоматизації і інформатизації виробництва.

Термін «охорона праці» в юридичній літературі використовується у широкому та вузькому значеннях. У широкому значенні цей термін вживається для визначення усієї сукупності норм трудового права, спрямованих на всебічну охорону трудових прав громадян, тобто права на працю та її оплату, на відпочинок, соціальне забезпечення. На основі такого розуміння охорони праці вчені та науковці сформулювали принцип охорони праці як один з основних принципів трудового права. Такі вчені як А.А.Абрамова, М.Г. Александров, С.О. Голощапов, А.Є. Пашерстник під «охороною праці» розуміли сукупність усіх норм трудового права, оскільки усі вони встановлюються в інтересах працюючих. Таку ж думку підтримували і інші вчені. Так, Л.О. Сироватська вказувала, що під охороною праці в широкому смислі слід розуміти все трудове право, оскільки всі його норми спрямовані на захист інтересів усіх працюючих [9, с.149]. На думку С.О. Іванова, у своїй сутності трудове право в юридичному аспекті є правом охорони праці в широкому сенсі [10, с.12–14].

В.І.Прокопенко зауважує, що термін «охорона праці» вживається в двох значеннях: в широкому його розумінні та в більш вузькому, спеціальному розумінні. При вживанні терміну «охорона праці» відповідно до його етимологічного значення, тобто в широкому розумінні, до його поняття відносять ті гарантії для працівників, що передбачають усі норми трудового законодавства, наприклад норми, що забороняють власнику або уповноваженому ним органу звільняти працівників з роботи тоді, коли немає підстав, передбачених ст.ст. 40, 41 КЗпП. Ці норми становлять надзвичайно важливу гарантію, спрямовану на охорону трудових прав працюючих. Або така гарантія, як можливість розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу тільки за попередньою згодою профспілкового комітету (ст. 43 КЗпП). У вузькому значенні, – вказує В.І. Прокопенко, – під охороною праці розуміється сукупність заходів щодо створення безпосередньо в процесі роботи нормальних і безпечних технічних і санітарно–гігієнічних умов для всіх працюючих [7, с. 360].

Г.С. Гончарова під охороною праці у вузькому значенні розуміє сукупність правових норм та правил, що встановлюють створення безпечних умов праці на виробництві, спрямовані на попередження виробничого травматизму та професійних захворювань, а також регулюючих нагляд та контроль за дотриманням законодавства про охорону праці, який відбувається при активній участі трудових колективів та профспілок [11, с.5]. Н.Б. Болотіна у вузькому значенні «охорону праці» розуміє як систему заходів щодо забезпечення для працівників здорових та безпечних умов праці на виробництві [12, с.482]. Укладачі Малої Радянської енциклопедії також притримуються вузького підходу до визначення категорії «охорона праці». Вони зокрема вказують, що охорона праці в країнах народної демократії – це система державних заходів з забезпечення безпечних для життя та здоров’я умов праці [5, с.1077].

На наш погляд, безпечні та здорові умови праці замало визначити та забезпечити, їх слід ще охороняти та захищати, тобто створити надійний механізм правового регулювання втілення їх у життя та подальшої реалізації. Як справедливо зазначає В.І.Щербина, замало визначити трудові права працівників та інших учасників трудових відносин, їх ще слід надійно захистити від будь–яких порушень чи зазіхань [13, с.14]. А.І.Цепін вказує, що саме охороні трудових прав працівників слугує все трудове законодавство. «Його норми встановлені в інтересах працівників і спрямовані на створення прийнятних для здоров’я людей умов праці» [14, с.310].

Ми вважаємо, що хоча і є певна доцільність виділення широкого та вузького розуміння категорії «охорона праці». В той же час, на нашу думку, для одностайного розуміння даної правової категорії та запобігання плутанини в трудовому праві необхідно все ж таки застосовувати термін «охорона праці» у власному значенні, тобто як категорію, яка відповідає за забезпечення безпечних та здорових умов праці.

Взагалі охорона праці – це багатоаспектне явище об’єктивної реальності, яке має соціальне, правове та економічне значення для гармонійного розвитку кожного працівника, процвітання суспільства та держави. Так, перед усім соціальне значення охорони праці полягає у тому, що ця категорія спрямована на забезпечення захисту життя й здоров'я працівника від можливої виробничої шкоди; сприяє збереженню працездатності й трудового довголіття людини; забезпечує її професійне та культурне зростання (оскільки лише не надмірно втомлений від роботи працівник здатний вечорами вчитися, підвищувати свою кваліфікацію, читати, розважатися, займатися спортом, розвивати свою особистість); сприяє гуманізації праці та її полегшенню. На думку М.П. Гандзюка, Є.П. Желібо, М.О. Халімовського, соціальне значення охорони праці полягає в сприянні росту ефективності суспільного виробництва шляхом безперервного вдосконалення і поліпшення умов праці, підвищення їх безпеки, зниження виробничого травматизму та професійних захворювань й проявляється в зростанні продуктивності праці, збереженні трудових ресурсів і збільшенні сукупного національного продукту [3, с.66].

О.М. Бандурка соціальне значення охорони праці бачить у підвищенні соціально-економічних показників об’єкта, зростанні якості та продуктивності праці, збереженні трудових ресурсів [4, с.34]. Адже зростання продуктивності праці відбувається в результаті збільшення фонду робочого часу завдяки скороченню внутрішньо–змінних простоїв шляхом ліквідації мікротравм або зниження їх кількості, а також завдяки запобіганню передчасного стомлення. Останнє, зокрема, забезпечується шляхом раціоналізації і покращення умов праці та введенню оптимальних режимів праці і відпочинку та інших заходів, які сприяють підвищенню ефективності використання робочого часу. Збереження трудових ресурсів і підвищення професійної активності працюючих відбувається завдяки покращенню стану здоров’я і подовженню середньої тривалості життя шляхом покращення умов праці, що супроводжується високою трудовою активністю і підвищенням виробничого стажу. Професійний рівень працівників підвищується також завдяки зростанню їх кваліфікації і майстерності в процесі трудової діяльності. Відповідно, завдяки покращенню вище перелічених показників та їх складових компонентів відбувається «помітне збільшення сукупного національного продукту» [3, с.66]. У цьому аспекті мають рацію В.Ц. Жидецький, В.С. Джигеирей, А.В.Мельников відзначаючи, що будь–які виробничі результати не можуть компенсувати людині втраченого здоров’я а тим більше життя. Перенапруження трудового потенціалу країни, а в багатьох випадках і скорочення його відтворення викликає існування на підприємствах різних форм власності та будь–якого роду діяльності значної кількості виробництв з високо інтенсивною та важкою працею, шкідливими умовами праці, несприятливим технологічними режимами та надурочними роботами, зростання кількості регіонів, де населення проживає в екстремальних екологічних умовах, що поєднуються з низьким рівнем соціально–побутового та медичного обслуговування [15, с.6].

В.Ц. Жидецький, В.С. Джигеирей, А.В.Мельников також виділяють правове значення та економічне значення охорони праці. Так, правове значення охорони праці даними вченими розглядається в наступних трьох аспектах: 1) як основоположна категорія організації праці й трудового права; 2) як правовий інститут трудового права, що являє собою сукупність інтегрованих між собою правових норм, спрямованих на збереження в процесі трудової діяльності життя та здоров'я працівників; 3) як складова частина (елемент) трудових правовідносин, що полягає в суб'єктивному праві кожного працівника на працю в умовах, що виключають вплив шкідливих і небезпечних виробничих факторів або не перевищуючих припустимі рівні такого впливу, що закріплено насамперед індивідуальним трудовим договором (контрактом) із працівником, а також іншими договорами про працю. Економічне значення охорони праці, за точкою зору В.Ц. Жидецького, В.С. Джигеирей, А.В.Мельникова, виражається у високій продуктивності праці, зниженні витрат на оплачування хвороби, компенсацій за важкі та шкідливі умови праці тощо [15, с.7].

З приводу останнього цікавими є висновки розрахунків Німецької спілки підприємців. В них відзначається, що наслідки нещасних випадків коштують в десять разів більше, ніж витрати на заходи та засоби з їх попередження. В Україні, враховуючи мінімальні витрати на заходи з охорони праці, ця різниця ще більша. Крім того, спеціалісти Міжнародної організації праці свого часу підрахували, що економічні витрати, пов’язані з нещасними випадками, складають один відсоток світового валового національного продукту. На ці кошти орієнтовно можна забезпечити харчування на протязі року приблизно 75 мільйонів людей.

Як бачимо, економічне значення охорони праці визначається ефективністю заходів з покращення умов і підвищення безпеки праці та є економічним виразом соціальної значущості охорони праці. З метою економії витрат на пільги та різноманітні компенсаційні виплати, як працівникові так і його роботодавцеві необхідно неухильно дотримуватись правил техніки безпеки, санітарно–гігієнічних вимог, а також інших вимог з охорони праці на робочих місцях. У ст. 7 Закону України «Про охорону праці» та у ч. 2 ст. 153 Кодексу законів про працю України прямо зазначено, що «умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, робота машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно–побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці».

Економічне значення охорони праці визначається ефективністю заходів, що поліпшують умови праці та підвищують її безпеку, і оцінюється за результатами, які отримують при зміні економічних показників. Таким заходами, в свою чергу, є підвищення продуктивності праці, зниження непродуктивних витрат часу і праці, збільшення фонду робочого часу, зниження матеріальних витрат, пов’язаних з плинністю кадрів через умови праці. За точкою зору М.П. Гандзюка, збільшення фонду робочого часу і ефективність використання обладнання досягається шляхом зниження простоїв протягом зміни внаслідок погіршення самопочуття через умови праці та мікротравми [3, с.67]. З такою позицією не можна погодитись, адже при комплексній дії на людину декількох шкідливих виробничих чинників простої на робочому місці можуть досягати 20 – 40 відсотків за зміну через виробничий травматизм та погане самопочуття. Зростання непродуктивних витрат часу, а значить і праці, обумовлюється також поганою організацією робочих місць: без урахування органометричних вимог виникає необхідність виконання зайвих рухів та докладання додаткових фізичних зусиль через незручне положення, невдале розташування органів управління обладнанням і невдале конструктивне оформлення робочих місць. В результаті поліпшення умов праці нормалізується психологічний клімат в трудовому колективі, підвищується налагодженість в роботі, зростає продуктивність праці. Збільшення фонду робочого часу досягається також скороченням цілодобових витрат на виробничий травматизм та наслідків неявки на робоче місце. Шкідливі умови праці суттєво впливають не тільки на виникнення професійних захворювань, а й на виникнення і тривалість загальних захворювань.

На думку О.М. Бандурки, збільшення фонду робочого часу досягається за рахунок скорочення витрат часу внаслідок виробничого травматизму або неявки на роботу. Усе це дозволяє говорити про необхідність наукового управління охороною праці – вказує вчений [4, с.35]. Саме тому кожен з керівників повинен постійно намагатися забезпечувати технологічну та організаційну перевагу свого підприємства над іншими в певній галузі виробництва. Звідси, – наголошує В.Й. Сивко, – гостро постає питання використання наукових досягнень і серед них – системи наукової організації охорони праці, системного підходу до проблем запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням на виробництві [16, с.9].

Як констатує В.І. Прокопенко, на сьогоднішній день Україна вийшла на якісно новий рівень свого розвитку та економічного зростання. Але економічне зростання, на думку вченого, автоматично ще не веде до збалансованого економічного та соціального розвитку. Зміни, що відбуваються у структурі зайнятості й попиту на робочу силу, як і до становища працівника на робочому місці та умов його праці, ставлять підвищені вимоги до безпеки праці [17, с.34].

Досить наглядно висловлена думка підтверджується реальними цифрами офіційної статистики. В Україні щороку отримують травми та професійні захворювання понад 20 тисяч осіб працездатного віку, зокрема за офіційними даними Держпромгірнагляду Міністерства надзвичайних ситуацій України за 2007 р. травми чи професійні захворювання отримали 20817 осіб, 1088 з них зі смертельними наслідками. І хоча аналіз стану промислової безпеки свідчить, що в Україні спостерігається тенденція до зниження рівня виробничого травматизму, аварій та аварійних ситуацій, на жаль, травматизм залишається ще на досить високому рівні. Упродовж року спостерігалося зниження рівня травматизму як загального на 8,3% 20817 чол. (–1840), так і зі смертельними наслідками на 6,5% 1088 чол.(–76). Має місце зниження травматизму в таких галузях, як вугільна (загинуло 157 осіб проти 200), будівництво (129 проти 142), агропромисловий комплекс (236 проти 265), транспорт (101 проти 102). Відбулось зростання рівня смертельного травматизму в 5,3 рази на підприємствах нафто-газовидобутку та геології (16 проти 3), в 1,8 рази на підприємствах зв’язку (20 проти 11), в 1,5 рази на підприємствах машинобудування (67 проти 45), на 22% на підприємствах гірничорудної та нерудної промисловості (39 проти 32), на 8,7% в соціально–культурній сфері та торгівлі (137 проти 126). Збільшилась кількість загиблих на підприємствах Дніпропетровської (110 проти 97), Кіровоградської (22 проти 15), Львівської (47 проти 40), Чернігівської (25 проти 21), Вінницької (32 проти 28), Сумської (23 проти 21) областей, міст Києва (89 проти 79) та Севастополя (13 проти 7). Більше половини випадків загального (64,8%) і смертельного травматизму (53,3%) припадає на Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Львівську та Київську області. Найвищий рівень травматизму зі смертельними наслідками в розрахунку на 1000 працюючих має місце у Луганській (0,139), Донецькій (0,132), Дніпропетровській (0,096), Хмельницькій (0,096) областях та у м. Севастополь ( 0,138). До позитивних зрушень також потрібно зарахувати зменшення загальної кількості аварій з груповими нещасними випадками (292 проти 298), а також травмованих (815 проти 877) та загиблих (137 проти 192) працівників. Протягом 2007 р. на підприємствах України трапилось 2 групових нещасних випадки, в яких було смертельно травмовано 5 і більше працівників, а саме: на шахті «Лісова» ДП «Львіввугілля» (Львівська область) та МПП «Корсар» (Одеська область). Досить докладніше ці дані ми відобразили в таблицях за областями та галузями виробництва у додатках до дисертаційної роботи [8].

Порівняно з розвиненими країнами в Україні найвищий показник за ризиком загибелі на 100 тисяч працюючих. Порівняно з Англією, – він вищий в 8,5 разів, з Японією – у 3 рази, Німеччиною – більше ніж у 2 рази. Серед країн колишнього соціалістичного табору, рівень смертельного травматизму нижчий порівняно з Росією, але вищий, ніж в інших країнах [9].

За даними Міжнародної Організації Праці, витрати на відшкодування шкоди та ліквідацію наслідків аварій у відсотках до внутрішнього валового продукту складають: у Великобританії – 2,5%; США – 3%; Росії – 3,3%, Україні – 4,5%. Ці суми набагато більші в порівняні з тими коштами, які необхідні для підвищення рівня безпеки праці.

Можна навести ще декілька прикладів. Виплати страхових компаній країн Європейського Союзу по техногенним аваріям досягають 20 мільярдів євро, а американських – 171 мільярд доларів на рік. В Україні офіційно зареєстровані матеріальні збитки від аварій, наприклад, у вугільній промисловості вони складають близько 24 мільйонів гривень, на транспорті – 1,6; у хімічний, нафтохімічний промисловості – 5,5 мільйонів гривень, в енергетиці – близько 9. В середньому, одна техногенна аварія обходиться країні в 1–2 мільйона гривень, а резонансна 15–20 млн. грн.

Аналіз виробничого травматизму та його причин свідчить, що в середньому 70 відсотків смертельних випадків сталося через організаційні причини. На частку технічних причин припадає близько 20%, а причини психофізіологічного характеру становлять 10% .

Серед причин технічного характеру переважають «незадовільний технічний стан виробничих об’єктів, засобів виробництва, транспортних засобів», «невідповідність вимогам безпеки технологічного процесу» та «конструктивні недоліки, недостатня надійність засобів виробництва, транспортних засобів». У структурі організаційних причин – «порушення трудової і виробничої дисципліни», «порушення правил дорожнього руху» та «порушення технологічного процесу». Із психофізіологічних причин найбільше смертельних і групових нещасних випадків та аварій виникають внаслідок «алкогольного, наркотичного сп’яніння, токсичного отруєння».

Така ситуація вимагає вжиття кардинальних заходів щодо посилення профілактики травматизму, адже в умовах відчутного зростання виробництва можливе істотне збільшення кількості потерпілих, в тому числі, і загиблих на виробництві.

Чисельність потерпілих від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань зареєстрованих у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у процентному відношенні до кількості населення в Україні вище ніж у Росії. Так, на 01.01.2007 р. в Україні їх зареєстровано майже 316 тис. Для порівняння: в Росії, де чисельність населення втричі більша, таких людей близько півмільйона.

На відшкодування потерпілим на виробництві виплачується в Україні середньому 83 відсотки від загальної суми коштів, що надходять до фонду. За час існування фонду потерпілим на виробництві (членам їхніх сімей) відшкодовано 3,3 млрд. гривень (без урахування сум відшкодування Пенсійному фонду України). У 2007 р. кількість страхових нещасних випадків на виробництві становила 23583, у яких 994 особи загинуло. У порівнянні з попереднім роком ці показники знизилися відповідно на 11,1 і на 6,7 відсотка. Кількість випадків профзахворювань на виробництві збільшилась на 0,8 відсотка, але порівняно з 2000 р. вона зросла майже втричі. В той же час кількість смертельних випадків від профзахворювань зменшилась на 280 випадків.

Найгіршою, як і раніше, залишається ситуація при підземному видобуванні кам'яного вугілля. У 2007 р. тут постраждало 8254 працівники (35 відсотків від загальної кількості травмованих на виробництві в Україні), загинуло – 166 (16,7 відсотка), 4976 отримали професійні захворювання, в тому числі 93 випадки із смертельним наслідком. Значні втрати є і в чорній металургії, у будівництві, сільському господарстві.

За даними Територіального управління Держпромгірнагляду МНС України по Херсонській області за 10 місяців 2007/2006 року інспекторами теруправління проведено 3935/3769 обстежень, виявлено 55977/56626 порушень нормативних актів з охорони праці, припинена робота 5838/5634 об'єктів, що загрожують життю та здоров'ю працюючих. За порушення законодавства про охорону праці притягнутий до адміністративної відповідальності 1391/1361 працівник, з них 446/448 керівників підприємств.

У 2007 р. загинули в результаті: падіння з висоти – 1 чоловік (зливник–розливник ВАТ «Херсон–нафтопереробка»); травми, заподіяної іншою особою (вбивство) – 1 чоловік (продавець ВАТ торгівельної фірми «Джалет» Генічеського району); ураження електрострумом – 1 чоловік (стропальник філії «Цюрупинська дорожньо–експлуатаційна дільниця» державного підприємства «Херсонський облавтодор»); пожежі – 1 чоловік (чабан приватного сільськогосподарського підприємства «Лана» Новотроїцького району); наїзду транспортних засобів – 1 чоловік (охоронець ВАТ «Спеціалізоване автотранспортне підприємство 2101» м.Херсона); дії деталей устаткування, що обертаються – 1 чоловік (токар ремонтного підприємства «Кочубеївське» Горностаївського району); утоплення – 1 чоловік (машиніст електрообладнання земснаряду Херсонської філії ВАТ «Гідромеханізація»).

Останнім часом на виробництві спостерігається позитивна тенденція зменшення рівня смертельно травмованих працівників. За оперативними даними, минулого року на виробництві загинуло 1088 працівників, у 2006р. – 1164. Тобто відбулося зменшення на 76 випадків. Невтішна картина залишається на підприємствах агропромислового комплексу, енергетики, транспорту, будівництва і вугільної промисловості. Адже галузі досі працюють в умовах неприпустимого ризику. А виною цьому – катастрофічне зношення основних фондів. У деяких галузях воно досягло – 70–80%. Продукцію виробляють на обладнанні, яке фактично вже відпрацювало термін експлуатації. Так, приміром, моральне старіння та зношеність шахтного фонду досягли критичного рівня майже на всіх шахтах вугільної галузі. 70% підйомних машин відпрацювали строк експлуатації, серед них 95% – з подовженим терміном служби [2].

Окрім вищезазначених проблем, є ще комплекс недоліків, що впливають на рівень виробничого травматизму і на які необхідно звернути увагу робітників і фахівців служб з охорони праці. Це недостатня увага до профілактичних робіт з попередження травматизму, і забезпечення безпечних умов праці та зниження виробничих ризиків; зношення основних виробничих фондів; недостатній відомчий нагляд за дотриманням вимог з охорони та безпеки праці; необґрунтоване скорочення чисельності робітників з охорони праці як в органах управління, так і в організаціях; зниження виробничої дисципліни, недоліки в навчанні працюючих фахівців з охорони праці.

Висока плинність кадрів на підприємствах спостерігається серед працівників, робота яких пов’язана з важкою фізичною працею, несприятливими санітарно–гігієнічними умовами, монотонністю виробничого процесу, що зумовлено отриманням травм та збільшенням кількості професійних захворювань. Соціально–економічний ефект, що отримується внаслідок підвищення рівня безпечності машин, механізмів, устаткування, інших технічних засобів праці, полягає у суттєвому зниженні людських та матеріальних втрат, зростанні конкурентоспроможності промислової продукції вітчизняного виробництва, і як наслідок, у збільшенні обсягів її експорту та поступовому зміцненні економічного потенціалу держави, підвищенні рівня соціального захисту громадян, а також захисту прав та інтересів підприємців у випадках заподіяння їм шкоди внаслідок виготовлення або допуску до експлуатації небезпечної техніки [1, с.8].

Запровадження та дія в Україні принципів ринкової економіки потребує отримання прибутків від будь–якої діяльності. Отримання найбільшого прибутку є головним завданням менеджера, керівника, власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи чи організації і досягається за умов створення певної організації виробництва. Кожний нещасний випадок або випадок професійного захворювання на виробництві означатиме для підприємства серйозну моральну й економічну втрату. Звідси, зменшення коштів на витрати від усунення наслідків травматизму та професійних захворювань на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності та незалежно від виду їх діяльності є суттєвим резервом у заощадженні державних коштів. На сьогодні кошти, призначені для поліпшення умов праці та підвищення рівня її безпеки не окуповують себе, в зв’язку з чим держава витрачає значні кошти на пільги, компенсації та відшкодування наслідків несприятливих умов праці. Основні кошти на охорону праці складають витрати на загальне поліпшення умов праці, попередження нещасних випадків та професійних захворювань, а також на запобігання загальних захворювань.

З організацією та охороною праці на будь–якому підприємстві, в установі, чи організації разом з правовим нерозривно пов’язані фізичний, соціальний, медичний аспекти праці, а також психологічний стан кожного працівника. На людину в процесі праці в умовах промислового виробництва, залежно від особливостей технологічного процесу, застосовуваних матеріалів, обладнання, продукції, що випускається, переважно діють фізичні, хімічні й біологічні небезпечні та шкідливі чинники. Крім того, у сучасному виробництві на людину діє, крім вищеназваних різноманітних несприятливих чинників зовнішнього виробничого середовища, ще й велика кількість психофізіологічних чинників, зумовлених фізичними та нервово–психічними перевантаженнями працівника, його індивідуальними якостями та психічним станом [3, с.103]. Фізичні аспекти праці полягають у тому, що у більшості виробничих процесів використовуються речовини і матеріали, які виділяють частки, шкідливі для здоров’я. Коли такі речовини, нагромаджуючись у виробничих приміщеннях, досягають певного рівня концентрації і засвоюються організмом людини понад межу її фізіологічних можливостей для очистки, вони негативно впливають на організм, порушують його діяльність і викликають патологічні зміни. Соціальний аспект умов праці визначений елементами організації праці та її характером. Це: ритм роботи, її одноманітність, повторюваність, працю вночі, в надурочний час тощо. «При зростаючій швидкості і складності виробничих процесів збільшується робоче навантаження на кожного працюючого. Саме воно обумовлює необхідність скорочення тривалості робочого часу, збільшення часу відпочинку, поліпшення дозвілля працівника поза його робочим місцем.» [7, с.41]. Звичайно, психологічний стан працівника під час виконання роботи обумовлюється функціями праці, яка становить собою джерело засобів для життя і сферу утвердження особистості. Зміст праці повинен відповідати внутрішнім потребам працівника. Невдоволеність роботою деякої частини працюючих, що викликана потребою певних умов праці, досить часто суперечить високому рівню освіченості та намаганням працівника до самостійності і відповідальності в організації своєї роботи, що може тягнути за собою порушення безпеки праці та призвести до нещасних випадків на виробництві. Якщо порушується правовий або медичний аспект охорони праці, то також порушується й вся охорона праці. Те саме відбувається й при порушенні соціально–економічного її компонента. Отже, всебічна охорона праці лише тоді буде забезпечена, коли будуть дотримані всі її компоненти в широкому розумінні [2, с.165].

Інститут охорони праці є невід’ємною складовою галузі трудового права України. Останнє ж є самостійною галуззю національного права. Як відомо, кожна галузь права представляє замкнуту сукупність правових норм, які регулюють певну групу суспільних відносин, відрізняється єдністю внутрішньої структури й зв'язком її елементів. Така сукупність правових норм і регульованих ними відносин утворює систему певної окремої галузі права. Від системи трудового права як галузі варто відрізняти систему трудового законодавства. Система трудового законодавства, виражена головним чином у складі й внутрішній будові трудових законів, відбиває об'єктивно існуючу систему трудового права. У свою чергу остання не може не враховувати систему законодавства, але, відбиваючи об'єктивні вимоги, система законодавства випробовує на собі також вплив суб'єктивних факторів, залежить від законодавця. Тому система галузі трудового права й система трудового законодавства (у тому числі й структура кодифікованих актів) в певній мірі не збігаються. Норми права без їх послідовного впорядкування та закріплення у певному порядку у відповідних нормативно–правових актах не зможуть реалізовуватись. Отже, система галузі трудового права – це структура й послідовність порядку розташування її норм. В науці трудового права практично одностайно підтримується позиція, що система трудового права структурно складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина охоплює фундаментальні поняття трудового права України: предмет, метод, принципи, функції, джерела, суб’єкти, визначає коло відносин. Особлива частина трудового права України складається з багатьох інститутів, що регулюють окремі елементи трудових відносин, а також відносин, тісно пов’язаних з трудовими. Одним з таких інститутів є охорона праці.

Як відомо, інститути права є окремими взаємозалежними елементами галузі права та необхідною ланкою в цілісній системі права. Кожна галузь права має інститути права як самостійні структурні підрозділи. Інститут права, – зазначає О.Ф. Скакун – це система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин [3, с.248]. За точкою зору В.В.Лазарева, інститут права – це основний елемент системи права, представлений сукупністю правових норм, що регулюють однорідну групу суспільних відносин. Правовий інститут являє собою відособлений блок галузі права, якому властиві: а) однорідність фактичного змісту – кожен інститут призначений для регулювання самостійної, відносно відособленої групи відносин або окремих вчинків, дій людей; б) юридична єдність правових норм. Норми, що входять у правовий інститут, утворюють єдиний комплекс, виражаються в загальних положеннях, правових принципах, специфічних правових поняттях, що створює особливий, властивий для даного виду відносин, правовий режим регулювання; в) нормативна відособленість, тобто відокремлення утворюючих правовий інститут норм у главах, розділах, частинах, інших структурних частинах закону або іншого нормативно–правового акта; г) повнота регульованих відносин. Інститут права включає такий набір норм (дефінітивних, уповноважуючих, забороняючих і ін.), які покликані забезпечувати безпрогальність регульованих їм відносин [4, с.114].

Отже, інститути є найбільш характерними структурними підрозділами системи права, містять у собі меншу, ніж галузь, сукупність юридичних норм, які різняться між собою за предметною ознакою регулювання залежно від особливостей регульованої ділянки суспільних відносин даного виду або роду.

На думку Г.С.Гончарової, інститут охорони праці у вузькому значенні включає до себе правові норми, що регулюють:

організацію охорони праці на виробництві;

здійснення заходів з індивідуального захисту від виробничих ушкоджень та професійних захворювань;

охорону праці жінок, неповнолітніх та інвалідів;

нагляд та контроль за дотриманням норм з охорони праці;

відповідальність працівників за порушення норм з охорони праці [1, с.6].

Слід зазначити, що питання охорони та безпеки праці як важливі для людства категорії почала хвилювати вчених доволі давно. Так, ще у працях великих вчених стародавності, таких як Гіппократ, Аристотель, Герон, що дійшли до нас, можна знайти положення про безпечні умови праці. Наприклад Гіппократ, ще за 379 років до н.е., звернув увагу на шкідливий вплив пилу, яка утворюється при добуванні руди. Питаннями захисту життя та здоров’я людей займалися також вчені Середніх віків та Відродження – аль–Хайсам, Парацельс, Агрикол тощо. Вони описували важкі умови праці, які були характерні для металургійних підприємств того часу [7, с.9] В Росії основоположником науки Нового часу про безпеку праці можна вважати М.Ломоносова, в роботах якого знайшли відображення питання безпеки в гірничій справі та розробка блискавкозахисту будинків та споруд. У ХІХ столітті проблемами безпеки праці займалися багато вчених, що досягли значних успіхів у цьому напрямку[4, с.8–9].

На початку ХХ були закладені підвалини такої галузі науки, як техніка безпеки. У цей час проблемами безпеки й охорони праці займалися такі видатні вчені як В.Л. Кирпичов, М.І. Сєченов, Ф.Ф. Ерісман, А.А. Пресс, Д.П. Нікольський, А.Н. Марзєєв, М.А, Вигдорчик. Бурхливий розвиток промисловості у другій половині ХХ століття змусив вчених приділити ще більшу увагу питанням охорони праці. В ці роки багато зробили для дослідження безпеки й охорони такі відомі вчені як: В.А. Левицький, В.А.Легасов, Б.О. Патон, С.В. Белов, К.Н. Ткачук.

Сьогодні кожна держава на законодавчому та правозастосовчому рівні опікується не тільки проблемами забезпечення працею своїх громадян, але й підвищення умов, засобів та способів охорони праці. Науково–технічний прогрес привносить принципові нововведення в усі сфери сучасного матеріального виробництва, при цьому змінюючи засоби праці та предмети праці, методи обробки інформації. Крім того, здорові й безпечні умови праці в значній мірі забезпечуються удосконалюванням не тільки техніки, а й технології виробництва (наприклад, заміна важкої фізичної праці машинами, впровадження роботів, що заміняють людину там, де це вкрай незручно та небезпечно для її життя й здоров'я, герметизація технологічних процесів на хімічних підприємствах). Беззаперечно, все це призводить до змін умов праці. Але, якщо на сучасному етапі розвитку техніка й технологія виробництва певної продукції не виключають шкідливих факторів, то для їхнього усунення повинні застосовуватися заходи, передбачені в нормах трудового права про охорону праці й спрямовані на запобігання або нейтралізацію впливу на працюючих небезпечних й шкідливих факторів виробництва.

Нині право на працю не можна уявити себе без забезпечення право на безпечні і здорові умови праці. Ці права мають тісний взаємозв’язок протягом тривалого історичного періоду. Так, у Конституції СРСР 1937 року в розділі Х, що охоплював основні права й обов’язки громадян було закріплено право громадян на працю та її безпеку. У Конституції СРСР 1977 року та у Конституції УРСР 1978 року праці як найвищій меті суспільного виробництва при соціалізмі та охороні праці була присвячена досить велика увага. Зокрема ст. 8 цих документів закріплювала, що трудові колективи беруть участь у поліпшенні умов праці і побуту, розвивають соціалістичне змагання, сприяють поширенню передових методів роботи, зміцненню трудової дисципліни, виховують своїх членів у дусі комуністичної моралі, дбають про підвищення їх політичної свідомості, культури і професійної кваліфікації. А згідно зі статтею 21 держава дбає про поліпшення умов і охорону праці, її наукову організацію, про скорочення, а надалі і повне витіснення важкої фізичної праці на основі комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів у всіх галузях народного господарства. Стаття 40 Конституції УРСР 1978 р. гарантує право громадян на охорону здоров’я. «Це право забезпечується ... розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами щодо оздоровлення навколишнього середовища; особливим піклуванням про здоров’я підростаючого покоління, включаючи заборону дитячої праці, не зв’язаної з навчанням і трудовим вихованням...».

Таким чином, держава того часу, поставивши завдання поступового перетворення праці у першу життєву потребу кожного радянського громадянина, задекларувала курс на забезпечення здорових санітарно–гігієнічних умов та втілення якісної техніки безпеки, що унеможливлюють виробничий травматизм та професійні захворювання працівників. Тобто охороні праці та забезпеченню безпечних умов праці почала приділятися особлива увага з боку держави.

Чинна Конституція України у ст. 3 визначає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. На конституційному рівні в Україні, а саме в розділі другому Конституції України, що регламентує права, свободи та обов’язки людини і громадянина, в ст. 43 законодавець закріпив природне право кожної людини та громадянина держави на працю та належні, безпечні і здорові умови праці.

Отже, законодавець в Основному Законі заложив тільки основи охорони праці, які висвітлив лише частиною фрази у четвертій частині ст. 43 Конституції України. На жаль, ні в розділах IV та VI, де йдеться про повноваження органів законодавчої та виконавчої влади відповідно у різних галузях, включаючи освіту, культуру, науку, охорону природи, екологічну безпеку тощо, ні у ст. 92, яка визначає коло проблем, що регулюється законами, ні в інших місцях про охорону праці законодавець не згадує. У Законі про внесення змін до Основного Закону України законодавець цих питань також не торкнувся. З огляду на важливість питання охорони праці для суспільства та держави вважаємо за доцільне викласти п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України, який має такий зміст: «основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки», у наступний редакції: «основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та її охорони, зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки».

В галузевому законодавстві можна спостерігати певне поглиблення питання охорони праці. Так, Кодекс законів про працю України закріплює право на здорові та безпечні умови праці [7] у ст. 2, а ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я встановлює право на охорону здоров’я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці [8].

Як відомо, правильне та чітке застосування нормативних приписів неможливе без з’ясування та розуміння змісту й обсягу термінів, якими оперує правотворець. Це стосується і нашого випадку, так для більш правильного розуміння права на здорові та безпечні умови праці необхідно визначитися, що таке є «безпечні та здорові умови праці».

У тлумачному словнику української мови ми знаходимо поняття «умови праці», під яким розуміються правила, які існують або встановлені в тій чи іншій галузі життя, діяльності, які забезпечують нормальну роботу чого–небудь [9, с. 610–611]. Відомий вчений-трудовик О.І. Процевський під умовами праці розуміє сукупність таких чинників як соціальні та виробничі, за яких здійснюється праця [3, с. 103].

Отже, на наш погляд, ми не помилимося, якщо умовами праці в розглядуваному нами аспекті назвемо всю сукупність факторів виробничого середовища і процесу виконання трудових обов’язків на підприємстві, в установі чи організації, які впливають на здоров’я і працездатність людини під час її професійної діяльності.

Виходячи з вищезазначеного та етимологічного значення слів «безпечні» та «здорові», а також застосування конструкції «безпечні та здорові умови праці» законодавцем можна зробити висновок, що під безпечними та здоровими умовами праці слід розуміти такі зовнішні умови, в яких перебуває працівник під час роботи, при яких йому не загрожує небезпека отримання травм або професійних захворювань.

В юридичній та економічній літературі застосовуються з цього приводу також поняття «тяжкість праці» та «напруженість праці», в які окремі вчені закладають різний зміст. Так, М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо та М.О. Халімовський під тяжкістю праці розуміють характеристику трудової діяльності людини, що визначається ступенем використання м’язів і відбиває фізіологічні витрати внаслідок фізичного навантаження. Класифікація робот за тяжкістю розрізняється за енерговитратами людини та має наступний вигляд: 1) легкі роботи; 2) роботи середньої ваги; 3) важкі роботи. У свою чергу, напруженість праці – характеристика трудового процесу, що відбиває навантаження на центральну нервову систему. Практично всі складові напруженості праці (монотонність навантаження, емоційна напруга, сенсорне та інтелектуальне навантаження) належать до шкідливих і екстремальних умов праці. Як наслідок, у процесі праці відбувається функціональне напруження людини, яке зумовлене двома видами навантажень: м’язовими та нервовими. М’язові навантаження, як правило, визначаються напруженням фізіологічних функцій тих органів, які задіяні при виконанні робіт стоячи або сидячи, також робочою позою та характером робочих рухів. Нервові навантаження зумовлені напругою пам’яті, уваги, сенсорного апарату, активізацією процесів мислення та емоційної сфери. Співвідношення затрат м’язової та нервової енергії, виконавських і творчих функцій, механічних дій і операцій у трудовому процесі характеризують зміст праці. Праця поділяється на фізичну, з перевагою м’язових навантажень, і розумову, з перевагою навантажень на кору головного мозку, пов’язаних із «вищими психічними функціями людини» [3, с.105]. Ми вважаємо даний поділ досить умовним, оскільки будь–яка праця містить у собі зазначені компоненти і являє собою єдиний процес, в якому активізуються як нервові так і м’язові навантаження. У сфері матеріального виробництва переважною часткою трудової діяльності є фізична праця, яка відрізняється великими витратами енергії, швидким стомленням та відносно низькою продуктивністю. В свою чергу, розумова праця є переважною складовою трудової діяльності в сфері управління, надання послуг, виробництва науково–технічної продукції. На відміну від фізичної, розумова праця супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не свідчить про її легкість, оскільки характеризується: великою кількістю стресів, меншою рухливістю, напруженням зору, іноді вимушеною статичною позою працівника.

В прямій залежності від тяжкості та напруженості праці та умов праці, від санітарно–гігієнічного та ергономічного комфорту на робочих місцях знаходяться якість праці та якість продукції. Забезпечення високої якості продукції або послуг, їх конкурентоспроможності на ринку є найважливішим завданням товаровиробника. Підвищенню працездатності, продуктивності праці й поліпшенню якості продукції сприяє створення на виробництві належних та безпечних умов праці. «Забезпечення здорових, безпечних та високоефективних умов праці в умовах ринкової конкуренції стає важливим фактором існування підприємства», – відзначає В.Й. Сивко [16, с.9].

Людина завжди перебуває під впливом небезпечних ризиків і цілковитої, абсолютної безпеки на деяких видах виробництва не може існувати за будь–яких умов. Однак кожен як працівник так і роботодавець в змозі зменшити ці ризики до реального мінімуму, забезпечивши відносний, але цілком достатній рівень безпечності праці шляхом створення та дотримання відповідних належних умов праці. Належні умови праці забезпечуються зменшенням кількості небезпечних та шкідливих факторів, що спричинюють негативний вплив на життя й здоров’я людей. Небезпечним називається такий фактор у трудовій діяльності, вплив якого на працюючу людину може призвести до виробничої травми чи іншого раптового погіршення здоров’я. Такими факторами, наприклад, є: відкриті струмопровідні частини устаткування, розпечені предмети, наявність ємностей і посудин зі стиснутими і шкідливими речовинами, розташування їх у невідному місці або ймовірність руйнування чи падіння з висоти, рухливі деталі машин, механізмів тощо. Шкідливим, в свою чергу, називається такий фактор вплив якого на працюючу людину за певних умов призводить до захворювання чи зниження рівня її працездатності. Так, шкідливими факторами є: підвищена напруженість і важкість праці, несприятливі метеорологічні умови, недостатнє освітлення та вентиляція робочих приміщень, велика концентрація шкідливих речовин у повітрі, тепловипромінювання, шум, вібрація, електромагнітні хвилі і т. ін. Шкідливі та небезпечні фактори праці можна поділити за видами впливу:

фізичні небезпечні фактори: рухомі частини машин і устаткування, знижена чи підвищена температура поверхні устаткування чи матеріалів, небезпечна напруга електричної мережі, енергія стиснутого газу тощо.

Хімічними небезпечними і шкідливими факторами є їдкі, отруйні і дратівні речовини та їх дія на людину. Ці речовини розрізняються:

а) за характером дії:

небезпечні;

шкідливі;

отруйні;

токсичні;

канцерогенні;

мутагенні;

б) за шляхами проникнення в організм людини:

через органи дихання;

через шкіру;

через органи травлення;

Біологічні небезпечні та шкідливі виробничі фактори – наявність на робочому місці біологічних об’єктів, здатних спричинити травму чи захворювання (тварини, рослини, мікроорганізми);

психофізіологічні небезпечні та шкідливі виробничі фактори – фізичні й нервово-психічні перевантаження.

Психофізіологічні фактори відносяться до ряду найважливіших небезпечних і шкідливих виробничих чинників. Значне зростання швидкості та об’ємів виробничих, інформаційних та соціальних взаємодій у сучасному виробництві збільшили навантаження на центральну нервову систему працівника. Сучасне впровадження автоматизації, механізації та комп’ютеризації процесів виробництва не завжди призводить до зменшення кількості техногенних аварій та катастроф на підприємствах, в установах, організаціях. Протягом останніх років постійно зростають ризики виникнення, загибелі, травмування чи заподіяння шкоди здоров’ю громадян внаслідок недосконалості техніки та технологій, зношеності машин, механізмів, приладів та устаткування, інших засобів та знарядь праці, що застосовуються на виробництвах. Крім того причиною виникнення небезпечних умов праці є масові порушення експлуатації цих засобів, недоліки у нормативно–технічній документації, в організації технічного нагляду та контролю за виконанням вимог безпеки на всіх стадіях життєвого циклу промислової продукції, у проведенні її перевірки, випробувань, експертизи, сертифікації тощо. Наслідками недотримання заходів з безпеки та охорони праці є збільшення кількості професійних захворювань, поява нових хвороб, зростання смертності та скорочення середньої тривалості життя. Наприклад, кожний шостий нещасний випадок із смертельними чи важкими наслідками трапляється суто з технічних причин [1, с.7]. Психофізіологічні навантаження домінують під час розумової праці на підприємствах, в установах та організаціях невиробничої сфери, кількість яких на сучасному етапі реформування економіки України значно збільшилася.

охорона праця шкідливий працівник

ВИСНОВОК

Значна роль у забезпеченні безпечних умов праці належить роботодавцю. У Законі України «Про охорону праці» [3], який є основним нормативно–правовим актом з питань регулювання охорони праці, вказується, що «управління охороною праці на підприємстві здійснює роботодавець, який зобов’язаний створити на всіх робочих місцях, у кожному структурному підрозділі підприємства, установи чи організації умови праці відповідно до нормативно–правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці». Загальновизнаним в промислово розвинутих країнах світу є той факт, що набагато простіше й економічно вигідніше роботодавцю створити належні умови праці, попередити аварію або нещасний випадок, аніж потім ліквідувати їхні наслідки і компенсувати втрати постраждалим або сім’ям загиблих. Зразковим прикладом може слугувати досвід підприємців Південної Кореї, які переконані, що будь–яка фірма процвітатиме лише в тому разі, коли серед «трьох китів», на яких базується сучасне виробництво і її розвиток, першим, пріоритетним буде охорона праці [1, с.3].

Таким чином, інститут охорони праці в системі трудового права України займає одне з центральних місць та має виняткове практичне значення. Норми цього правового інституту містяться в Особливій частини трудового права України. Охорона праці як інститут трудового права представлений сукупністю правових норм, що регулюють відносини по забезпеченню безпечних та здорових умов праці, а також спеціальних умов праці жінок, неповнолітніх, інвалідів та осіб, які працюють на роботах зі шкідливими, важкими і небезпечними умовами праці.

ЛІТЕРАТУРА

Жернаков В.В. До питання про правове розуміння свободи праці. // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених. Вип.. 3 і 4. – Х.: «Основа», 1997.– 526 с.

Малая Советская энциклопедия. / Под ред. Б.А. Введенского. Трете издание. Т. 9. – М.:«Советская энциклопедия», 1960. – 1210 с.

Гандзюк М.П., Желібо Є.П., Халімовський М.О. Основи охорони праці: Підручник. 2–ге вид. – К.: Каравела, 2004. – 408 с.

Бандурка А.М. Охорона праці в діяльності ОВС України: Підручник. – Х.: Вид–во Націон. ун–ту внутр. справ, 2003. – 288 с.

Малая Советская энциклопедия. / Под ред. Б.А. Введенского. Трете издание. Т. 6. – М.: «Советская энциклопедия», 1960. – 1306 с.

Чиркин В.Е. Контрольная власть. // Государство и право. – 1993. – №4. – С.10–18.

Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. – Х.: Консум, 1998. – 480 с.

Венедиктов В.С. Трудовое право Украины (Общая часть). – Симферополь: «ДОЛЯ», 2004. – 164с.

Сыроватская Л.А. Трудовое право. – М.: Юрист, 1999. – 312 с.

Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право: вопросы теории. – М.: Наука, 1978. – 366 с.

Гончарова Г.С. Охорона праці: Текст лекції. – Х.: ХГІ «НУА», 1995.– 28с.

Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. 2–ге вид., стер. – К.: Вікар, 2004.– 725 с.

Щербина В.І. Теоретичні проблеми охоронної функції трудового права в умовах ринкових відносин: Монографія. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2004. – 211с.

Цепин А.И. Трудовое право и научно–технический прогресс. – М.: Наука, 1974. – 480 с.

Жедецкий В.Ц., Джигеирей В.С.. Мельников А.В. Основы охраны труда. Учебник, изд. 2–е, дополненное. – Львов: Афиша, 2000. – 351 с.

Сивко В.Й. Правові та організаційні основи охорони праці в Україні: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003. – 143 с.

Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. Видання друге. – Х.: Консум, 2000. – 359 с.

Сайт Держпромгірнагляду.

Титаренко О. Безпечна праця – передусім. // Слобідський край. – 2004 – №80. – С.14.

На користь державі: Інтерв’ю з головою Держпромгірнагляду МНС України М.Саваріним. – http://d№op.kiev.ua

Охорона праці в Україні. // Бюлетень законодавства і юридичної практики в Україні. – 1999. – №12: – С.8.